У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, а також розкрито зв’язок із науковими програмами, планами, темами, описано наукову новизну та практичне значення отриманих результатів, наведено відомості про апробацію та наукові публікації, в яких викладено основні ідеї дослідження.
У першому розділі – «Теоретичні засади вироблення державної політики регулювання розвитку житлового будівництва» – узагальнено теоретичні напрацювання з проблем формування й реалізації соціальної політики держави, уточнено понятійно-категорійний апарат, що відображає основні ознаки державного регулювання розвитку сфери державного будівництва, проаналізовано чинне законодавство України з питань забезпечення права громадян на житло.
У науковій літературі державна соціальна політика розглядається як дії уряду, спрямовані на розподіл і перерозподіл доходів різних верств і груп населення. Зокрема, можна визначити соціальну політику у вузькому і широкому розумінні її змісту. У більш широкому розумінні, державна соціальна політика – це один з напрямків макроекономічного регулювання, покликаний забезпечити соціальну стабільність суспільства і створити, наскільки це можливо, однакові «стартові умови» для усіх громадян. Виходячи з цього в роботі робиться висновок про те, що під державною соціальною політикою слід розуміти політику держави, спрямовану на пом’якшення нерівності в розподілі доходів, неминуче властивої ринковій економіці, на послаблення диференціації доходів і майна громадян, а також на згладжування суперечностей між учасниками ринкової економіки та запобігання соціальним конфліктам на економічному ґрунті.
З погляду функціонування економічної системи, державна соціальна політика відіграє подвійну роль: по-перше, за економічного зростання, нагромадження національного багатства, створення сприятливих соціальних умов, державна соціальна політика стає головною метою економічної діяльності, і в цьому контексті в соціальній політиці концентруються цілі економічного зростання (складові економічного розвитку починають розглядатися як засіб реалізації соціальної політики); по-друге, державна соціальна політика одночасно є і фактором економічного піднесення. Якщо економічне піднесення не супроводжується зростанням добробуту, то люди втрачають стимули до ефективної праці. Одночасно, чим вище досягнутий рівень економічного розвитку, тим вище вимоги до працівників, їхніх знань, культури, фізичного і морального стану. У свою чергу, це вимагає подальшого розвитку соціальної сфери, що відбувається завдяки загальновизнаним напрямкам державної соціальної політики.
В умовах розбудови української державності державна соціальна політика виступає основним напрямом діяльності органів влади із запобігання проблемам, що виникають у соціальній сфері життєдіяльності суспільства. Розроблення та упровадження державної соціальної політики спрямоване на реалізацію конституційних гарантій стосовно захисту соціальних прав громадян України. Особливе місце в контексті реалізації конституційного права громадян на житло має такий напрям державної соціальної політики, як політика у сфері житлового будівництва. Традиційно цей напрям державної політики розглядався лише як виділення з бюджету коштів для безоплатного надання житла громадянам. Сьогодні такий підхід потребує модернізації, що, насамперед, визначається потребою в інституційному забезпеченні реалізації права на житло громадянами, які відповідно до законодавства мають право на поліпшення житлових умов та визнані такими, які потребують соціального захисту з боку держави. Основними напрямами в цій сфері мають стати: створення нормативно-правової бази з питань соціального житла, визначення підстав та умов надання такого житла, встановлення норм щодо його надання; формування соціального житлового фонду; розроблення та виконання регіональних програм забезпечення житлом соціально незахищених категорій громадян; збільшення обсягів житлового будівництва для забезпечення житлом громадян, які потребують поліпшення житлових умов, шляхом застосування фінансово-кредитних механізмів під час будівництва житла, розвитку іпотечного кредитування, залучення інвестицій тощо; збільшення обсягів кредитів, що надаються молодим сім’ям для будівництва або придбання житла; зниження витрат населення на придбання житла; подальше вдосконалення процесу утворення та діяльності об`єднань співвласників багатоквартирних будинків, розв’язання проблем їхнього ефективного функціонування.
Синтезуючи наукові підходи до реформування галузі житлового будівництва, можна стверджувати, що перспективними напрямами вдосконалення державної політики з питань забезпечення права громадян на житло мають стати: упровадження обов’язкового ресурсозбереження в житловому фонді, що спонукатиме до поліпшення якісних показників використання житлового фонду; залучення громадськості до процесів формування житлової політики, що надасть мешканцям будинків можливість зрозуміти необхідність реформування житлової політики, проведення різних заходів та своєчасної оплати житлових послуг; удосконалення стандартів якості надання послуг та забезпечення контролю над їхнім дотриманням, що були, здебільшого, прийняті ще за часів радянської влади та не відповідають сучасним реаліям; створення моделі забезпечення населення малих міст України доступним, високоякісним і комфортним житлом з урахуванням потреб і можливостей людини та ін.
У роботі доводиться, що під ринком житлового будівництва слід розуміти складну багатофункціональну систему, яка має формуватися не стихійно, за бажанням і можливостями комерційних підприємств, а під жорстким державним контролем та регулюванням, спрямованими на подолання кризових явищ у сфері житлового будівництва, стимулювання його розвитку та забезпечення реалізації прав громадян на житло й отримання якісних житлово-комунальних послуг. Зміцнення соціальної безпеки в країні вимагає, щоб із допомогою державних ресурсів держава стимулювала попит на доступне житло, а житлове будівництво в цілому стало одним із пріоритетних національних проектів.
У другому розділі – «Вироблення державної політики регулювання розвитку житлового будівництва: сучасний стан» – проведено аналіз показників, що характеризують динаміку реалізації державної політики розвитку житлового будівництва в Україні, досліджено сучасні механізми державного регулювання ринку житла, зроблено компаративний аналіз складових організаційно-фінансового механізму державного регулювання розвитку житлового будівництва в світі та в Україні.
Умови ринкової економіки вимагають, щоб усі підприємства будівельного комплексу, незалежно від форм власності, функціонували в рівних економічних умовах, без будь-якої дискримінації, на умовах доброчесної конкуренції, взаємозв’язків сторін, відповідальності за невиконання зобов’язань. У даній сфері повинні працювати повністю самостійні підприємства та їхні асоціації, які вступили в договірні відносини між собою та інвесторами (замовниками) з приводу купівлі-продажу товарів. Аналіз введення в експлуатацію житла в Україні демонструє слабку позитивну динаміку. В цілому по країні протягом 2010 р. введено в експлуатацію 9,3 млн. кв. м. житла, що на 45,9% % більше, порівняно з 2009 р. У 2011 зростання зберігалося. Основними причинами падіння обсягів введення в експлуатацію житла є були обмеженість коштів, низька платоспроможність населення, скорочення кредитування та інші негативні наслідки світової фінансової кризи
