ФОРМУВАННЯ МЕХАНІЗМУ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ СТАЛИМ ЕКОЛОГІЧНИМ РОЗВИТКОМ РЕГІОНУ В СИСТЕМІ РАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, її зв’язок з науковими програмами; визначено мету, основні завдання дослідження, наукову новизну, встановлено об’єкт, предмет і методи дослідження, сформульовано практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі – «Теоретико-методологічні основи державного управління сталим екологічним розвитком регіону» – проведено дослідження сутності екологічної функції держави, її змісту, місця і ролі серед інших функцій; розглянуто концептуальні засади державного управління сталим економічним розвитком регіону з урахуванням екологічного фактору; визначено імперативи стратегії державного управління сталим екологічним розвитком регіону.

Визначено, що основний зміст екологічної функції держави складає державна діяльність в сфері охорони навколишнього середовища, регулювання природокористування, реалізації комплексу заходів щодо екологічної безпеки, покращення стану навколишнього природного середовища, підтримання екологічної рівноваги, збереження генофонду.

Здійснення екологічної функції передбачає вироблення чіткого уявлення про екологічну ситуацію - сукупність економічних, політичних, соціально-психологічних та інших процесів, що відбуваються у країні і спричиняють певний відносно стійкий у кількісному і якісному відношеннях стан навколишнього середовища.

З’ясовано, що на сьогоднішньому етапі розвитку суспільства як в Україні, так і у глобальному масштабі заслуговує на увагу і всебічну підтримку модель суспільства сталого екологічного безпечного розвитку. Охорона навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки є невід’ємними умовами сталого економічного та соціального розвитку України.

З цією метою держава здійснює на своїй території екологічну політику, спрямовану на збереження безпечного для існування живої і неживої природи навколишнього середовища, захисту життя і здоров’я населення від негативного впливу, зумовленого забрудненням навколишнього природного середовища, досягнення гармонії у взаємодії суспільства і природи, охорону, раціональне використання і відтворення природних ресурсів.

Доведено, що основними напрямами державної екологічної політики мають стати допустимі форми використання природоохоронного потенціалу на основі планування, стимулювання та контролю з боку держави і застосування нормативно-правових аспектів, створення і впровадження екологічно сумісних технологій, екологічної експертизи та моніторингу, гласності, виховання бережливого ставлення до природи тощо.

Виявлено необхідність виділення регіонального рівня державного управління природоохоронними заходами. Доцільним є забезпечення злагодженої взаємодії різних державних і регіональних структур та суспільних інституцій у формуванні і проведенні регіональної екологічної політики як складової державної екологічної політики, спрямованої на забезпечення екологічної безпеки та сталого розвитку окремої території у контексті національної безпеки України.

Показано, що ефективність здійснення заходів, форм і методів забезпечення цієї безпеки визначається шляхом прогнозування оцінки стану розвитку екологічних ризиків на регіональному рівні, об’єктивне визнання загроз, встановлення їх сутності та можливих наслідків і є запорукою планування правових, організаційно-управлінських та економічних заходів щодо запобігання або реагування на наслідки негативних проявів. Встановлено, що більшість з цих завдань взаємопов’язані між собою і мають регіональний характер, що обумовлено комплексністю екологічних проблем.

Запропоновано сталий економічний розвиток регіону розглядати як розвиток, який не покладає додаткові витрати на наступні покоління, який мінімізує часові зовнішні ефекти між поколіннями, який забезпечує постійне відтворення виробничого потенціалу регіону та реалізується шляхом взаємодії природи і людини, при якій антропогенне навантаження на територію не перевищує екологічні можливості цієї території, обумовлені головним чином її природно-ресурсним потенціалом і загальною стійкістю природних ландшафтів (комплексів, екосистем) до антропогенних дій.

Встановлено, що концепція сталого економічного розвитку регіону з урахуванням екологічного фактору має спиратися на зупинення руйнуючого впливу територіально-виробничих комплексів на навколишнє природне середовище та природно-ресурсний потенціал регіону. Сталий розвиток регіону реалізується шляхом екологічно-збалансованого розвитку території на основі відродження унікальних складових її природно-ресурсного потенціалу та цілеспрямованого зростання якості середовища життєдіяльності людини.

Визначено, що суть стратегії ефективного управління розвитку ресурсами регіонів полягає в тому, що суб'єкти управління (суспільство і органи влади) були здатні враховувати загальні закономірності і соціоприродний потенціал стійкості системи «Природа — суспільство — господарство» в територіальному регулюванні природокористування.

Для розробки стратегії сталого розвитку необхідне усвідомлення реальної ситуації фінансово-ресурсних та інвестиційних обмежень в умовах кризового стану економіки країни, незавершеності макроекономічних та структурних реформ в державі, недосконалості та недієвості економічних механізмів регулювання природокористування та охорони довкілля, наявності щодо низькій екологічної свідомості значних верств населення.

Встановлено, що екологічні потреби в суспільстві та регіоні сьогодні є далеко не першочерговими в рейтингу соціальних інтересів. В умовах повільного зростання добробуту населення, підвищення інфляції, зростання цін, наявності кризових ризиків в економіці, екологічні потреби важливі, однак, не займають пріоритетного міста в ієрархії цілей і потреб суспільства.

Необхідними умовами застосування нових механізмів державного управління є розвиток інститутів громадянського суспільства, перехід на нові стандарти інформаційної відкритості і прозорості, перетворення стилю управління. Важливо доповнити стиль, що переважав до останнього часу, «згори-вниз» управлінням «знизу-вгору» з одночасним підключенням до обґрунтування і контролю за реалізацією результативної сильної екологічної політики основних суб’єктів сучасної політичної сцени, включаючи місцеві органи влади, підприємців та їх асоціації, населення, фінансово-банківські інститути, представників наукових кругів, ЗМІ і недержавні організації.

Виявлено, що формування передумов переходу до сталого розвитку регіону і досягнення екологозбалансованого природокористування пов’язано зі створенням умов щодо реалізації дієвої екологічної політики в регіоні, спрямованої на зниження ресурсоємності виробництва, раціоналізацію процесів природокористування, стабілізацію та покращення екологічної ситуації.

Доведено, що при переході до стратегії сталого розвитку більш екологічною повинна стати уся регіональна політика, об'єктом якої стають територіальні економіко-соціально-природні комплекси. Екологічні вимоги у більшості регіонів, міст і великих зон виступають обов'язковими обмеженнями, з якими доводиться вважатися при пошуку оптимальних шляхів оздоровлення економічної і соціальної ситуації.

Обґрунтовано, що в якості найбільш загального критерію, який визначає розміри допустимого навантаження на природне середовище, має бути прийнята господарська місткість локальних екосистем. Вона покликана служити хоч і наближеним, але все ж таки суттєвим орієнтиром пошуку оптимальної траєкторії господарського розвитку території. Це припускає визначення додаткових критеріїв і проведення конкретних розробок екологічної допустимості за кожним господарським проектом.

Показано, що до числа найважливіших завдань регіональної політики сталого розвитку входить створення міцної основи для підвищення рівня життя населення за рахунок: екологічно обґрунтованого розміщення продуктивних сил; екологічно безпечного розвитку промисловості, сільського господарства, енергетики, транспорту і комунального господарства; раціонального використання природних ресурсів; попередження виникнення протиріч в екологічно несприятливих регіонах між розвитком продуктивних сил і збереженням екологічної рівноваги; забезпечення природного розвитку екосистем, збереження і відновлення унікальних природних комплексів при вирішенні територіальних проблем; вдосконалення управління у сфері охорони довкілля і природокористування.

У другому розділі – «Оцінювання еколого-економічних механізмів використання і охорони навколишнього природного середовища регіону» проаналізовано методичні та інформаційні основи державного моніторингу еколого-економічного розвитку території; надано оцінювання системи критеріїв та індикаторів еколого-економічного безпечного розвитку регіону; проведено аналіз екологічних проблем Автономної Республіки Крим.

Показано, що чітке визначення взаємозв'язку життєдіяльності людини і природи у рамках екологічної системи регіону задає основу для вивчення необхідності кількісної і якісної зміни характеру життєдіяльності людини для досягнення єдності і балансу соціальної, екологічної, економічної та інституціональної складових розвитку регіону.

Визначено, що кількісні і якісні зміни в економіки регіону і в системі її управління, спрямовані на забезпечення збалансованого соціального, екологічного, економічного і інституціонального розвитку регіону, реалізовуються за допомогою регіональної екологічної політики, відповідно спрямованої на проекологічну переорієнтацію економіки регіону шляхом поступової її трансформації.

Встановлено, що перехід до сталого розвитку припускає включення екологічного чинника в систему оцінки соціально-економічного розвитку регіону, оскільки традиційні макроекономічні показники не відбивають екологічну ситуацію. Тому потрібні спеціальні індикатори сталого розвитку, засновані на системі інтегрованих екологічних і економічних показників. Для їх формування можна використовувати два підходи: побудова ключових інтегральних, агрегованих індикаторів на основі трьох груп показників - еколого-економічних, еколого-соціально-економічних, власне екологічних; побудова системи додаткових індикаторів, кожен з яких відбиває окремі аспекти стійкого розвитку з виділенням підсистеми показників: економічних, екологічних, соціальних, інституціональних.

Наголошено, що комплексне еколого-економічне оцінювання території регіону можливе лише в умовах багатокритеріального підходу, що припускає облік низки чинників, а саме: рівня соціально-економічного розвитку території; стану природно-ресурсного потенціалу; природно-кліматичних особливостей; техніко-технологічної специфіки та стану виробничого потенціалу; стану здоров'я населення; динаміки народжуваності та смертності; демографічної структури населення; місця регіону в системі внутрішньодержавних і міжгосподарських зв'язків.