ФОРМУВАННЯ ТА РЕАЛІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ РОЗВИТКУ ВИСОКОУРБАНІЗОВАНИХ ТЕРИТОРІЙ

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, показано його зв’язок з науковими програмами і темами, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, наведено дані щодо їх апробації та публікації.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні основи формування державної політики розвитку високоурбанізованих територій” – здійснено системний огляд наукових джерел щодо визначення місця і ролі високо-урбанізованих територій у загальноцивілізаційних процесах, сутності та підхо-дів до формування і реалізації державної політики їх розвитку, теорій регіо-нального управління та зарубіжного досвіду стосовно державного впливу на їх функціонування. Значну увагу приділено уточненню та розширенню понять.

Аналіз наукових джерел стосовно формування і реалізації державної політики розвитку високоурбанізованих територій свідчить про відсутність комплексних досліджень з цих питань. Для визначення специфіки зазначених територіальних утворень досліджено особливості процесів урбанізації, сутність та роль міст як основних форм розселення і соціально-економічних центрів, формування агломерацій на основі великих міст.

Поняття “високоурбанізована територія” пропонується трактувати як багатофункціональну соціально-економічну систему з великою чисельністю та високою щільністю міського населення, з інтенсивними адміністративними, виробничими, культурно-побутовими, інженерно-транспорт­ними і рекреацій­ними зв’язками, що сформувалися незалежно від адміністративних меж, та відстанями, що зростають, на які поширюється її вплив.

З погляду об’єкта дослідження “державна політика розвитку високо­урбанізованих територій – це сукупність заходів, механізмів та інструментів органів державної влади правового, економічного і адміністративного характеру, спрямованих на створення умов для їх розвитку”.

З’ясовано, що усталені критерії виділення високоурбанізованих територій на сьогодні відсутні та доведено, що пошук рішення стосовно віднесення територій до високоурбанізованих складніше від існуючого сьогодні суто кількісного підходу “за чисельністю населення”. До найголовніших чинників, що впливають на виділення територій у цьому контексті, віднесено чисельність населення, його щільність, кількість міст з населенням понад 200 тис. осіб та частку населення, що мешкає у таких містах (ураховуючи підходи Організації економічного співробітництва та розвитку); наявність на території міст- мільйонників або крупних міст; структуру міського населення та рівень його поляризації; наявність або формування агломерацій; доступність до великих міжнародних центрів та до столиці.

Обґрунтовано, що високоурбанізовані території, до яких можна віднести міста з населенням понад 200 тис. осіб, агломерації, мега­поліси, високоурбанізовані регіони, є складноструктурованими соціально-економічними системами, що потребують поглибленого вивчення та вдосконалення механізмів впливу на них.

Виявлено, що участь держави у створенні сприятливих умов для їх розвитку є незаперечною і має виражатися у формуванні і реалізації відповідної політики. Актуальність цього зумовлена тим, що, з одного боку, державна політика є вираженням закономірностей відносин під час забезпечення соціально-економічного розвитку, з другого – вона відіграє відчутну роль у виборі варіантів розвитку і визначенні шляхів їх досягнення. Потреба в науковому пізнанні політики розвитку високоурбанізованих територій, порядку її формування з тим, щоб інтуїтивне розуміння проблем замінити або доповнити науковим обґрунтуванням шляхів та механізмів їх вирішення, зумовили необхідність розгляду сутності та співвідношення понять “державна політика”, “державна регіональна політика”, “державна політика розвитку високоурбанізованих територій”. Аргументовано, що державна політика розвитку високоурбанізованих територій є складовою державної регіональної політики і, відповідно, може бути визначена як система цілей, принципів, напрямів та механізмів.

З метою визначення методологічних підходів до формування політики роз­витку високоурбанізованих територій проаналізовано доцільність, межі і на­прями державного втручання у розвиток окремих територій з точки зору різних теорій регіонального розвитку та існуючих типів державної політики, механізмів та інструментів, що застосовуються. Доведено, що вибір типу державної політики стосовно розвитку різних територій у зарубіжних країнах залежить від стратегічних цілей держави, історичного етапу, на якому вона перебуває, можли­востей і обмежень конкретної території, що необхідно враховувати і в Україні.

У другому розділі – “Аналіз формування та реалізації державної полі­тики розвитку високоурбанізованих територій в Україні” – розкрито крите­ріальний підхід до виділення високоурбанізованих територій в Україні, охарактеризовано стан та виявлено тенденції їх розвитку, проаналізовано нормативно-правове забезпечення державної політики розвитку високо­урбанізованих територій.

У процесі дослідження встановлено, що з європейської точки зору Україна є країною з помірною щільністю населення (75,8 осіб на 1 м²) та урбані­зованістю (68,7%), зі значними регіональними диспропорціями. За допомогою запропонованого критеріального підходу виділено високоурбанізовані території в Україні, до яких віднесено: м. Київ, Дніпропетровську, Донецьку, Запорізьку, Луганську, Харківську, Одеську та Львівську області.

З’ясовано, що визначення основних напрямів державної політики щодо високоурбанізованих територій неможливе без урахування основних тенденцій їх розвитку. Аналіз економічної структури (валової доданої вартості по секторах), рівня інвестицій, зокрема інвестицій в основний капітал і прямих іноземних інвестицій, продуктивності праці та низки “факторів знань”, передусім інноваційної спроможності, освітнього рівня, рівня безробіття та зайнятості, якості життя та інших показників, дав змогу виокремити кілька типів високоурбанізованих регіонів: м.Київ як столицю і агломерацію з найвищими показниками розвитку; високоіндустріалізовані регіони з рівнем розвитку вище від середнього: Дніпропетровську, Донецьку, Запорізьку та Луганську області; регіони, орієнтовані на послуги із середнім рівнем розвитку: Харківську, Львівську і Одеську області.

Доведено, що саме високоурбанізовані території мають найвищий по­тенціал, можуть стати основними опорними базами для розвитку України і, відповідно, державна політика щодо них потребує радикальних змін. Саме в цих регіонах розміщені найбільші міста, що разом із Києвом формують найбільші міські агломерації, вплив яких посилюється і які можуть стати джерелом зростання та трансляторами інновацій.

У процесі дослідження встановлено безпосередній зв’язок між системою нормативно-правових актів та формуванням і реалізацією державної політики. Аналіз показав, що чинні на сьогодні закони ухвалювалися в різний час, на основі різних концепцій та вирішення локальних завдань, тому вони не є взаємодоповнюючими і гармонізованими, призводять до появи низки нагальних проблем, що потребують розв’язання. Відсутній як базовий закон, що визначає загальні засади регіональної політики, так і нормативно-правові акти, що регулюють розвиток міст, агломерацій, високоурбанізованих територій як специфічних об’єктів управління. Систематизовано сукупність проблем високоурбанізованих територій, зумовлених недосконалістю державної політики, та згруповано їх в основні блоки: екологічні, соціальні, економічні, управлінські. Серед головних проблем управління територіями визначено такі: повільність упровадження сучасних інструментів: угод щодо регіонального розвитку, програмно-цільового методу бюджетування, стратегіч­ного плану­вання розвитку міст, агломерацій, регіонів, міжмуніципального співробітництва тощо; відсутність типології, яка б давала змогу диференціювати показники для кожного типу територій, а на підставі цього визначати пріоритети щодо них і, відповідно, інструменти державної політики; неузгодженість реформ інфра­структур (транспорту, енергетики, житлово-комунального госпо­дарства); недосконалість системи планування територій, розробки проектно-плануваль-ної документації та її дотримання; вичерпаність можливостей великих міст для розміщення виробництва, інфраструктури і необхідність їх розвитку на більш широкій територіальній базі, в тому числі у форматі агломерацій. Що стосуєть-ся останніх, то серед проблем, пов’язаних з їх формуванням, визначено: відсут-ність спеціального правового регулювання, уніфікації термінології, системного підходу, інституціональних умов, фінансо­вого забезпечення розвитку.

Обґрунтовано, що застосування типології регіонів, розуміння природи їх відмін­ностей та характерних рис дасть змогу визначити пріоритети та напрями розвит­ку регіонів з урахуванням їх власного потенціалу і загальнонаціональних тен­ден­цій, підібрати інструментарій щодо розв’язання наявних проблем, перейти від політики підтримки територій до політики їх розвитку з урахуванням полі­тич­них, організаційних, матеріальних і фінансових можливостей держави та самих регіонів.

У третьому розділі – “Шляхи вдосконалення державної політики роз­витку високоурбанізованих територій в Україні ” – визначено концептуальні засади, пріоритети розвитку та роль високоурбанізованих територій у контексті модернізації державної регіональної політики, розроблено модель державної політики розвитку високоурбанізованих територій та пропозиції щодо вдосконалення механізмів її реалізації.

Оскільки аргументовано, що потенціал та можливості високоурбанізо­ваних територій є високими, то вони мають стати основою модернізації держав­ної регіональної політики України. Більш успішному та стійкому розвитку регіонів і країни в цілому має сприяти вирішення завдань, що відображають основну ідею світового розвитку, а саме “Розвиток у 3D – Density, Distance and Division (щільність, відстань, розподіл)”: збільшення щільності та зростання міст (Density); міграція населення за напрямом до точок концентрації економіки (Distance); зменшення роз’єднаності, ліквідація внутрішніх і зовнішніх кордо­нів, що заважають скористатися перевагами масштабу і спеціалізації (Develop­ment). З цього погляду визначено кон­цептуальні засади формування державної політики щодо розвитку високоурбанізованих територій та основні принципи, зокрема принципи “сфокусованого” розвитку, “преференції за реформи”, синхронізації дій (“принцип синергії”), субсидіарності, скоординованості, єдності, партнерства, відкритості, відповідальності.

З’ясовано умови, за яких високоурбанізовану територію слід вважати “осередком зростання” (транслятором інновацій): сформованість у певному місті (міській агломерації, області) стратегічної ініціативи, що має значення для всієї країни; наявність високого науково-технічного, інтелектуального, кадрового і соціально-економічного потенціалу, що дає змогу робити вагомий внесок у приріст ВВП країни; існування або можливість стратегічного партнерства влади, громадянського суспільства і бізнесу. Виявлені можливі механізми їх підтримки: формування вузлів інфраструктури, насамперед транспортних, будівництво систем комунікацій, що підвищують мобільність населення; встановлення особливого правового режиму; реалізація пілотних та національних проектів розвитку. З’ясовано, що сукупність таких територій має бути відображена в Генеральній схемі планування території України з визначенням їх функцій та загальнодержавних пріоритетів.

Зважаючи на те, що державна політика розвитку високоурбанізованих територій є складовою державної регіональної політики, важливим є пошук для них спільної мети, яка відповідатиме і загальнодержавним інтересам, і інтере-сам кожного регіону. Такою метою визначено підвищення добробуту і якості життя населення, забезпечення стійких темпів якісного економічного зростан-ня, посилення впливу на забезпечення конкурентних позицій України у світі.

Оскільки встановлення довгострокових пріоритетів є частиною (техноло­гічним елементом) вироблення державної політики розвитку високо­урбанізованих територій, удосконалено алгоритм їх визначення та на цій основі з урахуванням експертних напрацювань сформульовано пріоритети для кожного із зазначених типів високоурбанізованих територій.

Розроблення відповідного узгодженого понятійного апарату, дослідження сутності та процесів державного впливу на розвиток високоурбанізованих територій забезпечили створення цілісної концепції, яка знайшла відображення у структурно-функціональній моделі формування і реалізації державної політики розвитку високоурбанізованих територій в Україні