ВЗАЄМОВІДНОСИНИ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ З УКРАЇНСЬКИМИ ПОЛІТИЧНИМИ ПАРТІЯМИ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ ПОЛЬЩІ У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, його зв’язок із науковими програмами та темами, сформульовано мету і завдання, визначено об’єкт і предмет, охарактеризовано методологічну базу дослідження, розкрито його наукову новизну, практичне значення та особистий внесок автора; наведено дані про апробацію і публікацію результатів дослідження, впровадження останніх у діяльність органів державного управління; подано характеристику структури дисертації.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади взаємовідносин органів державного управління з політичними партіями у Польській державі у міжвоєнний період” проаналізовано джерельну базу досліджуваної теми, зокрема здобутки вітчизняних та зарубіжних науковців щодо теоретичних проблем владно-партійних відносин та питання взаємовідносин державної влади з українськими політичними партіями на західноукраїнських землях у складі Польщі в міжвоєнний період; комплекс архівних джерел та нормативно-правових актів, матеріали періодичних видань.

Окрім того, розкрито теоретичні засади владно-партійних відносин, а саме: зміст, форми, принципи; охарактеризовано систему взаємовідносин державної влади з політичними партіями у Польській державі у міжвоєнний період.

Методологічною базою дослідження взаємовідносин державної влади з політичними партіями стали праці сучасних українських вчених, що працюють у галузі науки з державного управління.

Дослідження взаємовідносин органів державної влади з українськими політичними партіями у Другій Речіпосполитій розпочалися у міжвоєнний період. Незважаючи на певну тенденційність цих робіт, у них міститься цінний джерельний матеріал – тексти постанов, резолюцій, відозв політичних партій, їх лідерів, що стосуються проблем державного управління. Серед них праці С. Барана, М. Іванейка, В. Косоноцького, П. Лисяка, М. Стахіва, С. Томашівського, В. Целевича. Для польських досліджень міжвоєнного періоду з даної проблематики характерним є, насамперед, упереджене ставлення авторів до українського питання у Польщі. Роботи написані з позиції польських національних інтересів. До них належать публікації М. Бачинського, П. Дуніна-Борковського, Ф. Ранде.

Не залишилось поза увагою питання взаємовідносин державної влади з українськими політичними партіями у Другій Речіпосполитій в радянський період. Серед них доцільно виокремити дослідження Б. Дудикевича, М. Кравця, Ю. Сливки.

Дослідженням взаємовідносин державної влади з українськими політичними партіями на західноукраїнських землях у складі Польщі в міжвоєнний період займалися також польські науковці другої половини XX ст. (М. Іваніцкі, В. Кулеша, Я. Майхровскі, М. Папежинська-Турек, Т. Пйотркевич, М. Сівіцкі, Й. Томашевскі).

Із відродженням незалежності України розпочався новий етап у дослідженні взаємовідносин органів державної влади з українськими політичними партіями на західноукраїнських землях у Другій Речіпосполитій.

Він побудований на нових теоретико-методологічних засадах. Здебільшого це історичні та політологічні праці, які об’єктивно відтворюють політику державної влади в українському питанні у Польщі в міжвоєнний період, картину суспільно-політичного життя краю і місце політичних партій у ньому (Т. Гунчак, О. Зайцев, В. Кондратюк, О. Красівський, М. Кугутяк, Я. Малик, І. Соляр). Проте необхідно відзначити, що у працях сучасних українських науковців взаємовідносини органів державної влади з українськими політичними партіями в Другій Речіпосполитій висвітлені в історичному аспекті. Це питання в державно-управлінському контексті не стало також предметом дослідження сучасних польських науковців (А. Айненкель, Р. Бацкер, В. Войдило).

Теоретичні аспекти взаємовідносин політичних партій та державної влади проаналізовано у працях В. Баштанника, М. Вавринчука, В. Місюри, В. Солових, В. Черепанова. Аналіз ролі політичних партій у державно-управлінському житті здійснили Б. Гагалюк, Є. Глухачов, Л. Гонюкова, В.Лебець, Б. Максимець. Серед українських науковців аналіз партій як суб’єктів державно-владної взаємодії здійснили О. Валевський, О. Оксак, М. Примуш, В. Токовенко. Системний аналіз джерельної бази дав змогу визначити основні напрями та завдання дисертаційної роботи.

Аналіз концептуальних підходів до проблеми взаємовідносин державної влади з політичними партіями засвідчив, що більшість дослідників розглядають її через призму взаємодії. Враховуючи й інші аспекти владно-партійних відносин, автор визначає взаємовідносини державної влади з політичними партіями як сукупність форм, принципів та методів взаємодії і взаємного впливу органів державної влади та політичних партій, у процесі чого забезпечується виконання ними суспільно значущих функцій, спрямованих на розвиток суспільства.

Зміст взаємовідносин державної влади з політичними партіями розкривається за допомогою форм впливу органів державної влади на діяльність політичних партій, впливу політичних партій на формування основних засад функціонування системи державного управління та форм владно-партійної взаємодії (рис. 1).

Для ефективних взаємовідносин органів державного управління та політичних партій необхідно обома сторонами дотримуватись таких принципів, як партнерство, ефективність, гнучкість, толерантність, взаємозацікавленість, взаємовідповідальність, інформаційна відкритість.

Взаємовідносини державної влади з політичними партіями в Польській державі міжвоєнного періоду (рис. 2) ґрунтувались на засадах парламентської форми правління та партійного плюралізму, а згодом – на системі плюралістичного авторитаризму. Їх особливостями були: недосконала нормативно-правова база щодо створення та державно-управлінської діяльності політичних партій; ініціативність політичних партій, а не органів державного управління, щодо налагодження владно-партійної взаємодії; здійснення політичними партіями функції контролю за діяльністю уряду до 1935 р.

У другому розділі “Взаємовідносини вищих органів державної влади з українськими політичними партіями” з’ясовано особливості взаємовідносин органів вищої державної влади Польської держави міжвоєнного періоду з українськими політичними партіями. Доведено, що вони випливали з урядової політики щодо української нацменшини та польсько-українських національних взаємин. Зокрема, урядові заходи стосовно українського населення на західноукраїнських землях до 1926 р. ґрунтувались на інкорпоративній програмі, яка передбачала асиміляцію українського населення. Після травневого перевороту 1926 р. ендецькому гаслу національної асиміляції було протиставлено політику державної асиміляції. На практиці обидві програми мало чим відрізнялись, і передбачали заперечення рівних із поляками прав українського населення щодо доступу до роботи в органах державної влади, розвитку своєї мови та культури, господарського життя. Тому політика польських урядів стосовно українців впродовж міжвоєнного періоду була спрямована на знищення української національної самобутності. Протистояти цим процесам намагались українські політичні партії, зокрема Українське національно-демократичне об’єднання, Українська соціалістично-радикальна партія, Українська соціал-демократична партія, Українська народна обнова, “Сельроб”.

Взаємовідносини державної влади з українськими політичними партіями охоплювали проблеми правно-політичного, соціально-економічного, культурного становища українського населення в Польщі.

Впродовж міжвоєнного періоду вони еволюціонували від невизнання українськими політичними партіями легітимності польської державної влади на західноукраїнських землях до спроб налагодження співпраці з нею. Так, до 1923 р. український політичний провід на знак протесту проти анексії західноукраїнських земель Польщею бойкотував управлінські рішення органів державної влади. Зростання опозиційних настроїв серед українського політичного проводу посилювали антиукраїнські урядові заходи, спрямовані на знищення української національної самобутності та на захист польських національних інтересів на етнічних українських землях. Всупереч цьому, з боку окремих представників українських політичних партій робились спроби дійти порозуміння з представниками органів державної влади. Їх кульмінацією стала політика “нормалізації” 1935 р., у рамках якої український політикум висунув вимогу до польського уряду створити в рамках Польської держави українське автономне утворення. Однак “нормалізаційна” угода не принесла позитивних результатів. На перешкоді її реалізації стали відсутність в українських політичних партій спільної позиції щодо державної влади та небажання останньої вирішувати суспільно-політичні проблеми українців.