Цимбалюк М.М. Онтологічні основи теорії правосвідомості

summary

У вступі обґрунтовано актуальність теми та ступінь опрацювання проблеми дослідження, сформульовано його мету, завдання, об’єкт, предмет, теоретико-методологічні засади; визначено наукову новизну роботи, теоретичне та практичне значення отриманих результатів, а також наведено дані про їх апробацію та відображення в публікаціях здобувача.

Розділ 1. “Метатеоретичні проблеми аналізу правосвідомості” включає чотири підрозділи, що зачіпають ряд наріжних питань, пов’язаних з концептуальними засадами та методологією побудови філософсько-правової теорії правоусвідомлення.

У підрозділі 1.1. “Світоглядно-методологічні альтернативи вивчення правосвідомості в сучасній філософії та теорії права” здійснено спробу окреслити ті “межі доцільності”, котрі б насамперед сприяли якомога більшій мірі визначеності діапазону застосовуваних підходів та методів, а також дозволяли обґрунтувати значущість основних предметних аспектів передбачуваного системно-теоретичного аналізу явища правосвідомості. Метою таких “метатеоретичних” міркувань є встановлення певних більш загальних орієнтирів, на підставі яких скеровувалася б методологія такого аналізу.

В цьому відношенні постає проблема надійності самих базових світоглядно-методологічних засад, оскільки на даному рівні теоретичних досліджень виникає чи не найбільша кількість важко вирішуваних та неоднозначно інтерпретовних питань (вже хоча б через гранично високий рівень узагальнюючих абстракцій, а, отже, максимальну віддаленість умоглядних побудувань від емпіричної наочності), що має своїм цілком закономірним наслідком досить широку диверсифікацію таких засад протягом усієї історії наукового пізнання.

Як засвідчує проведений в даному підрозділі аналіз таких альтернативних підходів до вивчення права й правосвідомості, як суб’єктивістський та об’єктивістський, раціоналістичний та ірраціоналістичний, онтологістський та деонтологістський, а також позитивістський та юснатуралістичний, кожен з них характеризується, з одного боку, своєю “невипадковістю” та певною науковою й практичною “виправданістю”; з іншого ж боку, жодному з них не вдається позбутися тих концептуальних суперечностей, що є наслідками їх абстрактного та абсолютизованого застосування. Отже, здобувач вбачає за доцільне здійснювати теоретичні рефлексії правосвідомості в руслі інтегративного підходу, який дозволив би подолати антиномізм згаданих методологій.

Відповідно, підрозділ 1.2. “Доцільність та шляхи побудови інтегральної теорії правосвідомості” присвячено аналізові та оцінці основних напрямків сучасного “синтезованого” праворозуміння, в межах яких правові явища вивчаються з позиції їхньої “різновимірності”. Зокрема з’ясовано, що для побудови інтегральної теорії правосвідомості необхідним є комплексне дослідження структури, функцій та динаміки останньої в плані багаторівневого її вивчення: філософсько-правового (що включає онтологію, логіку, гносеологію, антропологію та аксіологію осмислення й реалізації права), соціологічного, психологічного, культурно-історичного, теоретико-правового, системно-динамічного та ін. Однак, оскільки існуючі теоретичні рефлексії правосвідомості є досить розманітними (аж до цілковитої альтернативності), актуалізується проблема пошуку їх критеріальної та синтезуючої основи.

Оскільки феномен правосвідомості неодмінно пов’язаний з осмисленням наявного, потенційного та бажаного людського буття, здобувач вважає, що зазначену “синтезуючу основу” треба шукати передусім у сфері правової онтології. До того ж, апелювання до об’єктивно буттєвих основ формування, усвідомлення й реалізації смислів права сприятиме, зменшенню міри суб’єктивної довільності при концептуально-теоретичних відображеннях цього феномена.

У підрозділі 1.3. “Онтологічний аспект дослідження правосвідомості як умова об’єктивізації підвалин її теоретичної рефлексії” аналізуються основні напрямки в тлумаченнях буттєвих основ права та правоусвідомлення. При цьому обґрунтовується положення про те, що згадані основи мають не стільки субстанційно-атрибутивний, скільки реляційний характер: адже смислові орієнтири права (на відміну від формальних директив закону) формуються в інтерактивному середовищі суспільних комунікацій, є своєрідною “рівнодійною сумою” спрямувань індивідуально-суб’єктивних свобод. Відповідним чином, онтологія права має акцентуватися не стільки на формах його матеріалізації, скільки на вивченні організаційних співвідношень між суспільно-правовою реальністю та правоусвідомленням, крізь призму якого завжди відбувається правоздійснення. В даному розумінні онтологічний аспект досліджень права та правосвідомості передбачає кореляцію двох таких своїх площин: з одного боку, такі дослідження мають на меті виявлення тих буттєвих факторів, що спричинюють формування відповідних правових смислів та ідей; з іншого – вони призначені для окреслення діапазону онтологічних умов активізації останніх на рівні правосвідомості населення та їх реалізації шляхом встановлення певного правопорядку, що відповідав би як чинному законодавству, так і суб’єктивним уявленням про смислові цінності права.

Разом з тим, оскільки самі онтологічні підвалини права не є однорідними та однопорядковими, виникають істотні перешкоди й на шляху однозначності теоретичних концептуалізацій правосвідомості. Отже, підрозділ 1.4. “Дилеми буттєвих основ права та контроверзи стосовно теорії правосвідомості” присвячено аналізові витоків поляризацій даних основ на есенційні та екзистенційні, індивідуальні та загальносоціальні, матеріально-об’єктивні та ідеально-суб’єктивні, дійсні та належні, фактори свободи та фактори відповідальності тощо. Така дивергентність онтологічних підвалин права, врешті-решт, спричинює ряд фундаментальних дилем правової онтології (таких, як контроверзи між об’єктивістським та суб’єктивістським її напрямами, онтологізмом та деонтологізмом, метафізикою права та правовим реалізмом тощо). Проте ці дилеми можуть бути вирішені в разі трансформації онтологічної парадигми від традиційного протиставлення об’єктивно-природної та суб’єктивно-ціннісної форм буття права (а також есенційно-онтологічного та екзистенційно-феноменологічного модусів його осмислення) до такої інтегральної концепції, що подає ці аспекти як комплементарні складові єдиної та цілісної структури людського буття у природно-суспільному світі. Тобто за описаного підходу аж ніяк не передбачається “подолання” чи “викорінення” згаданих роздвоєнь усвідомлення права, оскільки вони спричинені двоєдиністю самого його онтологічного підґрунтя: в своєму суспільному бутті людина виступає одночасно і продуктом умов власного існування, і їхнім творцем. Відповідно, виміри належності її буття визначаються одночасно як її внутрішнім прагненням свободи, так і зовнішньою необхідністю розумного обмеження останньої (що досить чітко простежується в поляризаціях логіко-деонтологічної побудови приватного та публічного права: перше має переважно дозвільно-диспозитивний характер, а друге – заборонно-імперативний; при цьому вони є взаємодоповнюючими та взаємопідтримуючими, як відцентрові та доцентрові силові імпульси в гармонійно-рівноважному русі).

Однак, незважаючи на природність такого правового дуалізму, завжди актуальним є питання про засоби гармонізації нормативних вимог “внутрішньої” (суб’єктивної) та “зовнішньої” (об’єктивної) належності. Саме через цю обставину сучасна цивілізація все більше схиляється до демократичних форм правління, оскільки такі форми передбачають принаймні можливість узгодження законодавчих норм з волею якщо не кожного окремого громадянина, то, бодай, більшості з них. Вже самі спроби узагальнення та конституційного закріплення певного “мінімального” діапазону невідчужуваних прав людини (а, отже, кожної окремої особи) є показником прагнення поєднати загальнолюдський (есенційний) та індивідуально-особистісний (екзистенційний) моменти людського буття та правоусвідомлення.

Розділ 2. “Феномен правосвідомості з точки зору комплексного праворозуміння: сутність, структура та функції” складається з чотирьох підрозділів і має своїм предметом проблеми визначення загального змісту правосвідомості як теоретико-правової категорії, класифікації її структурних форм і рівнів, функцій та способів її входження до структури правової реальності.

У підрозділі 2.1. “Правосвідомість як теоретико-правова категорія: логіко-філософські засади узагальнюючого визначення” подано насамперед логічний аналіз (з точки зору критеріальних правил, що ставляться традиційною логікою до побудови дефініцій) основних найбільш поширених підходів до визначення змісту правосвідомості. При цьому з’ясувалося, що більшість таких визначень є або надто вузькими (коли правосвідомість асоціюється лише з орієнтирами побудови демократичного правового суспільства), або надто широкими (за умови її ототожнення з будь-якою соціальною нормативністю), або тавтологічними (при “самозацикленні” дефініцій правосвідомості шляхом ідентифікації останньої зі “свідомим ставленням до чинного права”).

Обґрунтовується також теза, що дотримання логічних правил визначення є хоча й необхідною, проте не достатньою умовою раціональності виконання даної процедури. Адже такі правила мають суто формальний характер і є безвідносними до “буттєвої істотності” вирізнюваних при цьому ознак (оскільки на перший план тут висувається виключно “операційна” вимога, щоб на підставі цих ознак можна було лише чітко відмежувати визначуваний тип явищ від усіх інорідних їх типів). Відповідно, у даному підрозділі застосовується методика поєднання логічних критеріїв побудови визначень з онтологічними. Зокрема, найзагальніший (категоріальний) зміст правосвідомості (поширюваний на будь-які форми її прояву) визначається як осмислене відношення (з боку окремого індивіда, соціальної групи чи суспільства в цілому) до нормативного регулювання суспільного буття публічно-інституційними засобами. При цьому дане загальне визначення набуватиме відповідних конкретно-змістовних модусів у різних соціокультурних умовах.

Підрозділ 2.2. “Суспільно-онтологічна адекватність та логічна коректність класифікації форм і рівнів правосвідомості” так само виходить на проблематику узгодження логічних та онтологічних критеріїв, але вже по відношенню не до визначення, а до поділу структурних компонентів та форм буття правосвідомості.

Здійснюється критичний аналіз ряду підходів до побудови таких класифікацій з позиції правил логіки поділу, в світлі яких, наприклад, піддається сумніву логічна коректність виділення традиційно “фахової” (професійно-юридичної) правосвідомості в одному ряду з теоретичною та буденною її формами (вже навіть через її екстенсиональний переріз з останніми, що суперечить вимозі повного взаємовиключення членів поділу). Не можна погодитись і з виділенням “масової правосвідомості” поряд з індивідуальною та груповою, оскільки при цьому матиме місце підміна основи класифікації, тощо.

Розглядувана класифікація, на думку здобувача, набуде більш логічно прийнятного вигляду, якщо “горизонтальний” поділ правосвідомості (за критеріями офіційної легітимованості) передбачатиме розрізнення інституційної та неінституційної її форм, а “вертикальний” поділ – буденного та теоретичного її рівнів (за мірою систематизації, узагальненості та наукової обґрунтованості).

У кількісному відношенні коректніше, очевидно, здійснювати поділ правосвідомості на індивідуальну, групову та суспільну (в плані категоріального відношення “одиничне – особливе – загальне”), де поняття “суспільна правосвідомість” виражає той “результуючий вектор” ідей, настроїв, оцінок та інших видів осмисленого відношення до нормативно-інституційного регулювання відносин в певному суспільно-культурному універсумі.

Кожна з виділених форм містить при цьому: 1) правові знання і досвід;
2) правові оцінки; 3) правові ідеали; 4) правові установки.

З метою уникнення “штучності” та онтологічної іррелевантності класифікацій форм і рівнів правосвідомості варто враховувати при їх поділі як формально-логічні засади виконання даної операції, так і буттєво-практичний зміст, що є основою цільових характеристик таких класифікацій.

Наприклад, мірою сучасних перетворень суспільно-політичного буття від тоталітарних форм його організації до демократичних стає все більш релевантною характеристика правосвідомості в плані її зорієнтованості на активну реалізацію громадянської правосуб’єктності. На цій підставі правосвідомість можна класифікувати насамперед на гетерономну (що поділяється, в свою чергу, на “інфантильно-патерналістську” й “нігілістичну”) та автономну (в межах якої можна вирізнити той її тип, де переважає орієнтація на виконання приписів та дотримання заборон правової нормативності, а також той, де спостерігається домінанта використання правових свобод та захист цінностей права).

Підрозділ 2.3. “Функції правосвідомості в плані співвідношення сущого і належного” містить аналітико-критичний огляд найбільш типових класифікацій та визначень таких функцій у сучасній філософсько-правовій та юридичній літературі, а також авторський підхід до вирішення цього питання. Специфіка останнього, на відміну від домінуючих абсолютизацій онтологістської чи деонтологістської парадигми виділення й оцінки функцій правосвідомості, полягає в синтезі площин сущого та належного при характеристиці й розрізненні цих функцій. Як і у вищерозглянутих випадках, тут також варто керуватися не самими лише правилами дефінітивно-класифікаційної логіки, а базуватися насамперед на онтології правової реальності, розглядуваної в кореляції площин фактичного та належного (з точки зору права) буття, що спонукає до буттєвого утвердження та реалізації цих функцій. Серед останніх доцільно, вважає здобувач, виділяти гносеологічну, проективну, оцінкову та регулятивну, оскільки вони забезпечують осягнення права, відповідно, в планах його дійсності, належності, “метанормативної” відповідності між дійсним та належним, а також спрямованості на усунення такої невідповідності. При цьому як площина фактичного буття права, так і площина його “бажаного буття” мають задаватися у вигляді циклу правової динаміки, що передбачає спрямованість смислоутворюючих імпульсів від інтерактивного середовища суспільної комунікації через кристалізацію цінностей природного права, їх матеріалізацію у позитивно-правових нормах та зворотну регулятивну дію на міжлюдські відносини шляхом встановлення відповідного законного правопорядку. Тим самим відкриватимуться можливості інтегрування онтологічного та деонтологічного, позитивного та природного, а також суб’єктивного та об’єктивного аспектів права і його усвідомлення.

У підрозділі 2.4. “Онтологія правосвідомості в структурі правової реальності” досліджується місце, буттєві чинники та принципи функціонування феномена правосвідомості в системі суспільного правопорядку.

Хоча зазвичай вирізняють три форми буття права – правові норми, правосвідомість та правові відносини, більш адекватним, очевидно (через входження нормативності права до змісту правосвідомості), буде поділ правової реальності не на три, а на дві сфери: 1) правосвідомість (куди увійдуть і правові знання, і регулятивні ідеї та цінності, і форми психологічного сприйняття права, і, певна річ, форми позитивно-нормативного вираження смислів права);
2) правореалізацію (включає не тільки форми здійснення чинного права та встановлення відповідного правопорядку, але й те суспільно-буттєве середовище, в якому генеруються онтологічні підвалини права, його реальна основа). Отже, правосвідомість можна назвати формою рефлексії, самоосмислення правової реальності, оскільки вона, як органічний компонент останньої, є водночас і засобом як гносеологічного відтворення форм реалізації права, так і креативного відношення до “віртуальної реальності” деонтичного світу – світу належного буття.

При цьому в межах правосвідомості можна виділити її, так би мовити, “ідеальний” (“суб’єктивний”) та “матеріальний” (“об’єктивований”) рівні. Тобто буття права й правосвідомості не можна однозначно віднести ні до суб’єктивної реальності (через наявність їх “зовнішньобуттєвих” корелятів та форм матеріалізації), ні до об’єктивної (через ідеально-деонтологічну сутність правових смислів). Оскільки право як таке онтологічно конституюється саме через взаємодію цих реальностей, воно не зводиться до жодної зі сторін даної взаємодії. Деонтологічний світ є саме тим каналом зв’язку між “світом належного” та “світом сущого”, в межах якого виявляється взаємна неадекватність останніх та формуються нормативні інтенції щодо усунення даної неадекватності. Отже, більш релевантним підходом до теоретичних рефлексій правосвідомості буде така її інтегративна концептуалізація, що дозволяла б синтезувати об’єктивно-онтологічну та суб’єктивно-деонтологічну площини правоосмислення.

Розділ 3. “Ієрархія та динаміка людського буття як основи правосвідомості” складається з п’яти розділів і має на меті систематизацію уявлень про онтологічне підґрунтя, на якому відбувається формування та реалізація смислових орієнтирів правової належності (оскільки комплексно-теоретичні рефлексії правосвідомості потребують системної картини їхніх буттєвих підвалин).

У підрозділі 3.1. “Проблема буття у філософській та правовій онтології: логіко-еволюційний аспект” досліджуються, по-перше, тенденції становлення й розвитку загальноонтологічної світоглядної парадигми, крізь призму якої відбувається осмислення сутності права; по-друге, на підставі виявлених залежностей між характеристиками філософської та правової онтології окреслюються контури уявлень про буття права в контексті сучасного – “посткласичного” – праворозуміння.

Проаналізувавши логіко-історичні тенденції еволюції проблеми буття у філософській та правовій онтології, можна пересвідчитись у тому, що сучасні парадигмальні зміни у підходах до цієї проблеми є не просто черговим “переворотом людської суб’єктивності”, а зумовлені також низкою об’єктивних причин. Найбільш глибинною серед них, мабуть, є та “вичерпаність” конструктивних ресурсів докласичного та класичного типів світоосмислення, побудованих на принципі “асиметрії” відношення між мисленням і буттям, суб’єктивним і об’єктивним, сущим та належним, що спонукала розвиток актуальних нині інтегративних процесів у теоретичній науці як такій і в правознавстві зокрема. Адже докласична світоглядна доба характеризується домінантою “зовнішньобуттєвого начала” (тоді як людині при цьому відводилося лише місце “слухняного учня” чи “підданого” по відношенню до “надлюдської волі”; відповідно, на рівні правосвідомості тут не могло бути й мови про якусь “правосуб’єктність”). Класична ера починається з обернення відношення між людським розумом та буттям: останнє постає вже як об’єкт раціоналізації людиною (а, отже, на тлі протиставлення об’єктивного та суб’єктивного людина починає відчувати й усвідомлювати себе, зокрема, і суб’єктом права). Посткласична ж світоглядна парадигма відома насамперед прагненням єдності буття та розуму, а не “підкорення” першого другим (що відображається в принципі “людиномірність світу”); тому сучасне праворозуміння тяжіє до тлумачення сутності права як “каналу” взаємозв’язку між онтологічним та деонтологічно-ціннісним.

Підрозділ 3.2. “Рівень перший: антропологічний базис конституювання й усвідомлення права” присвячено обґрунтуванню фундаментального характеру “людських вимірів” правової належності. В цьому плані аналізується становлення сучасних уявлень щодо “природності” останньої з точки зору правової антропології. Основою цих уявлень є положення про те, що “людська природа” (чи “сутність людини”) не є певною сталою характеристикою, а змінюється разом зі зміною соціокультурного середовища (в межах якого людина є одночасно і суб’єктом, і об’єктом перетворення), а тому характер людського начала в бутті та усвідомленні права необхідно оцінювати лише в контексті конкретно-історичної правової реальності.

Антропологічні фактори доцільно розглядати як фундаментальні в системній ієрархії буттєвих основ права й правоосмислення, оскільки вони задають “базові вектори” реалізації людської свободи, пов’язані з природними підвалинами людського існування, що передують будь-якій правовій регуляції та відображаються в таких основних і непорушних правах, як право на життя, свободу, власність тощо. Перелік та обсяг останніх визначається, з одного боку, колом і мірою спільності біологічних, соціопсихологічних і культурних потреб людини, а, з іншого, – потребами та можливостями суспільства в плані гарантування й законодавчого забезпечення таких прав. Зокрема, в даному підрозділі аналізуються форми та онтологічно доцільні напрямки гуманізації закону.

Підрозділ 3.3. “Рівень другий: буття права як суспільна комунікація та правопорядок” пов’язаний з визначенням тих соціобуттєвих механізмів, що приводять до нормативної організації людської правосвідомості. Адже саме такі механізми експлікують дійсну природу права як суспільно-інтерактивного феномена, що онтологічно конституюється в результаті взаємообмеження індивідуальних свобод. При цьому, якщо на антропологічному рівні детермінації права й правоусвідомлення генерується “відцентровий імпульс” трансцендування, постійного розширення міри суб’єктивної свободи, то в контексті міжсуб’єктних комунікацій онтологічно стимулюється визнання доцільності самообмеження в плані поширюваності таких свобод з метою забезпечення їхніх суспільно-правових гарантій. Відповідним чином, дійсно правовий характер законодавчих директив, що мають бути засобами такого гарантування, визначатиметься мірою їхньої співнаправленості з векторами тієї нормативності, яка формується в надрах людських взаємовідносин.

Отже, інтегративний підхід до правової реальності має грунтуватися на ідеї “двоєдиності” останньої: по-перше, – вона є суспільно-комунікативним середовищем, що фігурує як основа правового смислоутворення; по-друге, – це матерія закону та встановлюваний на його підставі правопорядок, котрі, з одного боку, мають орієнтуватися на інтерактивно генеровані в контексті згаданого середовища смисли права, а, з іншого, – самі долучаються до цього контексту і також стають факторами правоосмислення.

У підрозділі 3.4. “Рівень третій: ціннісний універсум як культурно-онтологічний контекст формування й функціонування правосвідомості” завершується структурний аналіз системи онтологічних чинників правоосмислення та обґрунтовується, що у якості найвищого рівня ієрархічної піраміди згаданих чинників слід розглядати той буттєво-ціннісний простір, в середовищі якого утворюються й реалізуються правові смисли (оскільки цей “поверхневий шар” людського буття виявляється менш дистанційованим від індивідуальної свідомості, ніж інші онтологічні основи права, а тому є “первинним каналом зв’язку” суб’єкта з правовою реальністю). Даний рівень представлений системою домінуючих у духовному житті суспільства деонтологічних орієнтирів, які є носіями морально-правової нормативності; онтологічна ж релевантність останніх визначається мірою їхньої узгодженості з тими первинними ціннісними установками, що сприяють комунікативному балансові конкретно-історичного соціуму.

Через те, що “сутнісні характеристики” правових (як, власне, і будь-яких інших) феноменів визначаються не стільки їхніми субстанційними якостями, скільки їхньою значущістю для людського суб’єкта, то, розглядаючи аксіологію права, варто зосередитись передусім на таких двох моментах: по-перше, на механізмах ціннісної зумовленості генерування правових смислів, що суттєво впливають на орієнтацію суспільної та індивідуальної правосвідомості і, тим самим, підносять право до рівня самостійної культурної цінності; по-друге, на принципах впливу системи регулятивних цінностей на реалізацію цих смислів та встановлення бажаного правопорядку. При цьому репрезентація суспільно сформованого ціннісного універсуму як онтологічного рівня правової реальності відкриває істотні можливості не тільки стосовно побудови інтегральної теорії права, але й вирішення ряду ключових проблем, спричинених дивергенцією “справедливості за законом” та “справедливості за совістю”.

Предметом підрозділу 3.5. “Динаміка суспільно-правової реальності у світлі синергетичної парадигми” є спроба “динамізації” розгляду накресленої в роботі системно-ієрархічної моделі буттєвого підґрунтя права, а також встановлення особливостей та меж доцільності використання методологічного потенціалу сучасної синергетики для дослідження правових явищ взагалі та формування й функціонування правосвідомості зокрема. В даному плані здійснено аналіз основних аргументів, що висуваються в сучасній літературі як прихильниками ідеї такого використання, так і її опонентами.

В результаті можна констатувати, що, зважаючи на істотну структурну складність і гетерогенний характер суспільно-правової реальності, через що її динаміку не можна описати суто лінійними закономірностями, до аналізу останньої іноді доцільно застосовувати світоглядно-методологічні засоби синергетичної концепції самоорганізації. І хоча використання даного інструментарію є релевантним лише у тих випадках, коли можна знехтувати впливами “суб’єктивного фактора” доцільної людської діяльності (через їх незначну “питому вагу” чи взаємонейтралізацію), однак врахування резонансних ефектів когерентної поведінки, кооперативних механізмів системної організації, параметрів домінантної атракції (характеристик потенційних станів, до яких система є найбільш “онтологічно схильною” або ж, коли йдеться про соціальні системи, найбільш “ціннісно зорієнтованою”) та ін. відкриває досить широкі можливості в плані гармонізації правових інституцій з динамікою їхніх суспільно-буттєвих підвалин.

Розділ 4. “Онтологія формування правових ідей, норм та цінностей” містить шість підрозділів, пов’язаних з деякими кардинальними проблемами встановлення буттєвої зумовленості тих деонтологічних орієнтирів, що становлять змістовну основу суспільної та індивідуальної правосвідомості.

У підрозділі 4.1. “Основні механізми буттєвої зумовленості правоосмислення” йдеться передусім про те, що, на відміну від стихійності й “чистої об’єктивності” форм природної організації, упорядкування суспільних відносин здійснюється виключно через суб’єктивний фактор моральної та правової свідомості. Однак, незважаючи на цю обставину, механізмам становлення порядку в природі та суспільстві притаманна і деяка спільність (вже хоча б через те, що організація соціуму відбувається в метасистемному контексті самоорганізації буття як єдиного та цілісного утворення). Зокрема, нормативні смисли права генеруються в міріадах інтерактивних зіткнень індивідуально-суб’єктивних векторів спрямування особистої свободи (аналогічно інтегруванню кооперативної поведінки елементів будь-якої природної системи шляхом взаємоврівноваження траєкторій їхньої динаміки) через комунікативне становлення певних результуючих “орієнтирів справедливості”, їх супільно-ціннісне закріплення та зворотний вплив на формування й функціонування правосвідомості індивіда. При цьому, як неважко переконатися, праворегулятивне смислоутворення не є суто суб’єктивним процесом, а, як невід’ємний від буттєвих умов людського існування атрибут, виявляє ряд досить стійких тенденцій своєї онтологічної зумовленості, врахування яких відкриватиме додаткові можливості в обґрунтуванні “природності” та соціокультурної “своєчасності й доречності” тих чи інших правових цінностей. Скажімо, незалежно від змістовних характеристик спрямованості цивілізаційних інституцій, спостерігається така формальна залежність: з мірою етатизації суспільного буття зростає міра інституалізації права та його осмислення не стільки як “природно-людської”, інтерсуб’єктивної, скільки як державно-владної нормативності. При цьому правове регулювання має здебільшого заборонно-приписний характер. І навпаки – в періоди деградації певних раніше тоталітаризованих структур політичної влади або втрати ними свого безроздільно панівного статусу (з розвитком інститутів громадянського суспільства) зазвичай помітним є посилення тенденції до відродження “природних” легітимацій права.

Підрозділ 4.2. “Буття та усвідомлення права як прагнення балансу свободи й відповідальності” присвячено виявленню первинних онтологічних підвалин правової нормативності та залежності останньої від соціокультурних характеристик контексту її становлення. Вже навіть усвідомлення змісту самого феномена свободи як субстанційної основи права, а також форм її суспільно-буттєвої реалізації мають свою “логіку історії”, а, отже, не є абсолютними. І наявність такої логіки (на противагу цілковитій хаотичності) свідчить, напевне, про онтологічну обмеженість “суб’єктивної довільності” їхнього осмислення. Адже ідея “особистої свободи” як однієї з ключових цінностей сучасного права, крізь призму якої здобуває свою легітимацію решта нормативних регулятивів, могла сформуватися та утвердитись у людській свідомості лише пройшовши ряд попередніх логіко-генетичних фаз свого визрівання, стимульованого, в свою чергу, тенденціями самоорганізації суспільного буття. Відповідно, демонструється, яким чином еволюція критеріальних вимірів та ступенів буттєвої свободи координує з формами та обсягами суспільної відповідальності.

До того ж, характеризуючи свободу як “онтологічну квінтесенцію” ідеї права, аргументується теза стосовно того, що свобода стає дійсною правовою цінністю лише в міру її “універсалізації” (у тому розумінні, яке передбачає її рівну доступність для кожного правосуб’єкта, навіть за умови нерівного розподілу мір її здійснення в суспільстві різними особами), а тому вона, так чи інакше, потребує розмежування (а, отже, відносного обмеження) “часток свободи” самим правом так, щоб будь-хто міг законно претендувати на певну, бодай, мінімальну “нішу” вільної самореалізації.

У підрозділі 4.3. “Суспільно-буттєва рівновага та онтологія справедливості” здійснено спробу узагальнення змісту поняття “справедливість”, що задає легітимаційну основу будь-якій правовій нормативності. Однак перед цим проаналізовано низку основних філософсько-правових концепцій щодо доцільності обґрунтування права з позиції критеріїв справедливості та еволюцію осмислення останньої в процесі розвитку людської історії.

За результатами цього аналізу, незважаючи на те, що визначення даного поняття наражається на суттєву перешкоду, пов’язану з культурно-історичною та суб’єктивно-екзистенційною відносністю його змістовних інтерпретацій, базові онтологічні підвалини самої ідеї (загального поняття) справедливості як концептуального фундаменту ідеї права варто шукати, вважає здобувач, в умовах досягнення рівноваги, по-перше, між суспільною значущістю та буттєвою свободою індивідуальної поведінки і, по-друге, між мірою дійсної (тобто, не тільки проголошуваної, але й забезпечуваної суспільством) свободи та мірою суспільної відповідальності, що передбачається при реалізації даної свободи. Зазначені “загальні виміри” справедливості є тими “змінними величинами”, котрі щоразу наповнюються відповідним специфічним змістом у кожній конкретній формі упорядкування соціокультурного буття.

У підрозділі 4.4. “Умови конституювання й нормативізації прав людини як пріоритетної гуманістичної цінності” обґрунтовується, що утвердження в суспільній та індивідуальній правосвідомості ідеї непорушності основних прав людини зумовлюється “онтологікою” прагнення перманентного розширення суб’єктивної свободи, а головне – динамікою підвищення буттєвих можливостей здійснення такого розширення. Адже мірою переходу історико-цивілізаційного процесу від фази безроздільного панування традиційних форм цивілізації (тобто таких, що ґрунтуються на пріоритеті ідеї державності) до фази так званої “ліберальної домінанти” (коли на перший план виступає не державний інтерес, а свобода самореалізації особистості) відбувається відповідне переосмислення самої сутності права: останнє перестало сприйматися виключно як “право влади” і поступово почало утверджуватися насамперед як право людини. При цьому цілком закономірно постало питання щодо розрізнення прав, які “даруються” волею владного суб’єкта, і прав, що мають статус “природжених”, а тому об’єктивних за своєю суттю і незалежних від будь-якої суб’єктивної волі.

Проте, попри досить давнє визнання “природності” згаданих прав, вони й досі в ряді аспектів залишаються суто декларативними. З метою їхнього забезпечення постійно розширюються та вдосконалюються (згідно зі зростанням соціобуттєвих потреб та можливостей) відповідні юридичні засоби (це простежується в становленні кількох “поколінь” законодавчої нормативізації прав людини). Специфіка ж онтологічної мотивації нинішнього покоління таких прав полягає насамперед у тому, що спрямованість на їх гарантування спонукається ще й глобально-інтегративними суспільними процесами, оскільки за даних умов актуалізується підхід до правового регулювання з позиції пріоритетності загальнолюдських цінностей перед вузькодержавницькими інтересами.

Підрозіл 4.5. “Онтологія деонтичних модальностей та логіко-нормативні підвалини правової раціональності” пов’язаний з дослідженням принципів організації раціонального рівня правосвідомості, визначення яких є суттєвим фактором адекватності нормативного оформлення регулятивів права та їхньої ефективності. Зокрема, торкаючись проблеми її логічного упорядкування, ми також стикаємося з потребою виявлення буттєвих чинників, що є об’єктивною основою останнього. В противному разі навряд чи можна застрахуватися від того суб’єктивізму, що є причиною багатьох утопічних проектів, зв’язок яких з реальною дійсністю здебільшого суто випадковий. Іншими словами, для об’єктивізації та раціоналізації ідей щодо нормативного характеру правосвідомості потрібно насамперед установити корелятивні “мости” між логікою формування та функціонування правових норм, з одного боку, і онтологічними механізмами їх виникнення та здійснення, – з іншого.

Коли йдеться про позитивно-нормативне втілення ідейно-ціннісних основ суспільної правосвідомості (або ж навіть такої волі законодавчої влади, яка не має нічого спільного з даними основами), то раціональність вираження орієнтирів права в матерії закону також визначається й обґрунтовується шляхом співвіднесення деонтичних модальностей з онтологією сфери їх потенційного використання та світобуття як такого. Саме ця обставина уможливлює існування загальної логіки норм та логіки права зокрема, принципові основи якої задають критерії оцінки прийнятності нормативних систем вже навіть на рівні суто формального аналізу.

У підрозділі 4.6. “Соціокультурна релевантність осмислення права та буттєві кореляти деформацій правосвідомості” аналізуються залежності між буттєвою організацією соціуму, способами входження до неї суб’єкта та характеристиками правоосмислення. Зокрема, досліджуються умови, за яких зазначені онтологічні чинники сприяють не лише формуванню конструктивних модусів правосвідомості, але й призводять до істотних деформацій останньої. Спрямованість же такого “онтологічного впливу” на процеси й результати індивідуального правоосмислення залежить насамперед від соціокультурної релевантності асимільованих суб’єктом регулятивних цінностей (їх функціонально-цільової відповідності та дієвості в предметному контексті їхнього застосування), а також від ціннісно-організаційних характеристик того “мікросоціуму”, в межах якого відбувається соціалізація індивіда та його включення до системи природно-суспільного буття.

В разі констатації суб’єктом невідповідності культивованих правових засад суспільним реаліям та їхньої неефективності в плані реалізації ідеї справедливості, ці засади навряд чи стануть основою його правосвідомості, “фундаментальний вакуум” якої робить її відкритою для псевдоправових смислів. Тим більше, що гуманістичний зміст права може сприйматися індивідуальною свідомістю лише настільки, наскільки органічно “вписується” вищезгаданий буттєвий мікросоціум суб’єкта в загал людської культури, а бажана гармонія “загального” та “особливого” тут спостерігається далеко не завжди. Очевидно, передусім із цих причин поряд з тенденцією до автономізації правосвідомості в умовах демократичних перетворень та розвитку інститутів громадянського суспільства людство, разом з тим, нерідко стикається з проявами гетерономії, правового нігілізму й трансгресивності.

Розділ 5. “Буттєві чинники реалізації орієнтирів правової належності” складається з п’яти підрозділів, присвячених дослідженню онтологічних факторів, що є своєрідними “каталізаторами” не лише формування, але й практичної дієвості норм та цінностей права.

У підрозділі 5.1. “Проблема взаємоузгодження онтологічних механізмів генерування та практичної реалізації нормативних цінностей” здійснено спробу виявити загальні тенденції буттєвої зумовленості правореалізації, а також визначити основні фактори взаємоузгодження онтологічного підґрунтя формування суспільно-правової належності з механізмами визнання останньої як “суб’єктивної бажаності” на рівні індивідуальної правосвідомості. Адже, як неважко пересвідчитись, онтологічні чинники становлення та реалізації правових смислів далеко не завжди збігаються, в результаті чого навіть такі орієнтири останніх, актуальність яких є досить очевидною, нерідко залишаються суто формальними деклараціями і не отримують свого втілення в межах дійсних правовідносин.

У цьому плані насамперед обґрунтовується, що під реалізацією права слід розуміти не тільки “вписування” суб’єктивної поведінки в рамки заданого юридичною нормативністю діапазону суспільної свободи, але й усі форми проникнення правової культури в надра суспільного буття як такого. Тобто правореалізація охоплює і стан чинного законодавства (його узгодженість з загальнолюдськими орієнтирами правової належності), і стан існуючого правопорядку (здійснення строгої законності), і стан правосвідомості в суспільстві (проникнення регулятивних ідей та цінностей права в надра суспільних та індивідуальних форм психології й світогляду), і ступінь правової культури міжсуб’єктних відносин, і характер діяльності юридичних органів, і, врешті-решт, міру практичного здійснення ідеї розбудови правового суспільства. При цьому узагальнюються, зокрема, ті буттєво-трансформативні фактори, що стимулюють одночасно як формування громадянської правосвідомості в сучасному демократичному суспільстві, так і активізацію здійснення її функцій за всіма зазначеними напрямками. Можливість такого узагальнення зумовлена тим, що індивідуально-ціннісні уподобання та переваги (у тому числі й у сфері права) визначаються насамперед мірою їхнього сприяння утвердженню людської гідності особистості в контексті буття того чи іншого соціуму.

Одержані теоретичні висновки щодо кореляції між основними орієнтирами правосвідомості та соціально-економічним статусом її носіїв підтверджуються проведеними соціологічними дослідженнями. Так, ідею лібералізації життя підтримало 68,9 % опитаних представників комерційних структур, 31,7 % – працівників бюджетної сфери економіки і лише 11,2 % пенсіонерів та непрацездатних осіб; тоді як співвідношення схвального ставлення до державного та суспільного забезпечення належних умов існування кожного громадянина було зворотним: його показники склали, відповідно, 34,8 %, 47,7 та 76,5 %.

Підрозділ 5.2. “Громадянське суспільство як фактор утвердження демократичної правосвідомості” підпорядкований аргументації положення про те, що, окрім сприйнятливості суспільно значущих норм правової належності на рівні індивідуальної правосвідомості, реалізація ідейних цінностей права неодмінно потребує й такого свого онтологічного підґрунтя, як налагодження ефективних механізмів суспільного правопорядку, створюваного для забезпечення перш за все невідчужуваних суб’єктивних прав. Саме такий правопорядок, здійснюваний на базі розбудови інститутів громадянського суспільства (що мають значно ширші можливості в плані безпосереднього вираження інтересів населення, ніж державно-владні структури), сприяє утвердженню демократичної правосвідомості. Однак при цьому доцільно чітко розмежовувати функції та законодавче регламентування відносин між громадськими інституціями (зокрема, органами місцевого самоврядування) й органами виконавчої влади: перші мають забезпечувати умови “самоорганізації” населення, активізувати ініціативу, що генерується “знизу” (а не надходить “згори”), та здійснювати відповідні контрольно-наглядові заходи по відношенню до діяльності владних структур; діяльність інших повинна полягати лише в гарантуванні й забезпеченні дотримання законних суб’єктивних прав та реалізації волевиявлення, підтримуваного більшістю населення.

В даному підрозділі також аналізуються інституційна структура громадянського суспільства в сучасній Україні, основні суперечності й проблеми його функціонування та розвитку, а також соціальні, політичні й правові засоби їх вирішення в контексті демократизації суспільного життя.

Підрозділ 5.3. “Онтологія становлення пріоритету права перед владою в умовах розбудови правової держави” спрямований на виявлення тих буттєвих чинників та механізмів, від яких загалом залежить сприйнятливість та реалізовність ідеї правової державності, а також специфіка її здійснення в нинішньому українському суспільстві.

Попри законодавче закріплення рівносуб’єктності держави та окремого громадянина, а також досить давню історію ідеї пріоритетності права перед силовим диктатом, все ще існують вагомі суспільно-онтологічні перешкоди на шляху розбудови правової держави (особливо на теренах постсоціалістичного простору). Так, за результатами проведеного анкетування, оптимістичне ставлення до побудови правової держави в Україні коливається серед різних верств населення від 12,4 до 39,8 %, а задоволеність існуючим рівнем реалізації своїх законних прав та свобод – від 8,1 до 44,6 %. Тому здійснення справжнього верховенства права над стихією влади потребує насамперед ряду трансформацій у соціально-інституційній, антропологічній та ціннісно-комунікативній площинах людського буття, спрямованих, відповідно, на створення необхідних життєвих умов для правореалізації всіх категорій фізичних та юридичних осіб, утвердження пріоритету людської гідності та стимулювання розвитку активних екзистенційних якостей людини як суб’єкта права, налагодження правового дискурсу та культивацію правових цінностей демократичного суспільства.

На тлі аналізу основних доктринальних позицій щодо доцільності й можливості побудови правової держави на теренах пострадянського та постсоціалістичного суспільства (у тому числі й скептичних) у даному підрозділі доводиться, що взаємоузгодження вищезгаданих перетворень правової реальності на трьох зазначених рівнях ефективно сприятиме автономізації правосвідомості, її позамежності по відношенню до диктатури влади, що, у відомому розумінні, є одночасно і метою, і засобом не тільки декларативного, але й дійсного утвердження верховенства права в суспільстві.

У підрозділі 5.4. “Напрями реформування інституту власності та проблеми автономізації індивідуальної правосвідомості” аналізуються основні “важелі” інтенсифікації здійснення суспільних перетворень у бік утвердження пріоритетності регулятивної ролі права. Оскільки самоорганізаційні механізми останнього здатні “працювати” лише за умови автономного характеру індивідуальної правосвідомості, а базисним буттєвим підґрунтям такої автономізації є власність як основний фактор суспільної свободи (а, отже, реального права) та відповідальності індивіда, то практичне втілення ідеї верховенства права має починатися з реформування саме інституту власності. Кардинальною орієнтацією такого реформування повинно стати, по-перше, збільшення питомої ваги приватної форми власності в системі багатоукладної економіки (оскільки з даною формою пов’язане індивідуально-людське начало суспільного буття та матеріальна основа особистісної автономії людини, її самодостатності й дійсної правосуб’єктності; наприклад, тезу про те, що ніхто, крім самої особи, не є відповідальним за її матеріальний та соціальний стан, підтримали 61,6 % опитаних підприємців, 32,3 – “бюджетників” та 8,2 % пенсіонерів і непрацездатних осіб); по-друге, забезпечення рівноправності усіх форм власності та усунення монополії її державної форми; по-третє, створення умов та налагодження правових механізмів законного набуття власності якомога ширшими масами трудового населення (адже ці умови та можливості здебільшого надто віддалені від декларованої законом рівності), прагнучи при цьому до справедливої (рівноважної) кореляції між суспільною корисністю діяльності та отримуваною за неї винагородою. Тим самим розширюватиметься та зміцнюватиметься той іменований “середнім класом” прошарок, що є основною (найбільш зацікавленою) опорою демократичних трансформацій суспільства.

Проаналізувавши основні особливості, проблеми та перешкоди на шляху реформування інституту власності в Україні, здобувач робить висновок про те, що його реорганізація передбачає багаторівневу систему заходів (соціально-економічного, політичного, правового, культурно-виховного плану тощо, оскільки цей інститут зачіпає самі підвалини людського буття), котрі б сприяли асиміляції особистих та суспільних мотивів зацікавленості. І хоча в умовах ринку залежність між цими факторами регулюється не стільки владними важелями, скільки динамікою суспільних цінностей (як стихійних, так і культивованих), причому багато з таких “розкручуваних” стандартів мають суто комерційну мету і розраховані виключно на споживацьку психологію, але ж сама їхня дієвість переконує і в тому, що не менш впливовими можуть стати й істинні гуманістичні та правові цінності. Варто лише переосмислити їх суспільну значущість не лише в категоріях економічного ефекту та сьогоденної вигоди.

Підрозділ 5.5. “Формування та реалізація ідеї правового суспільства у процесі розвитку інститутів народовладдя” пов’язаний насамперед з відстоюванням положення про те, що згадана ідея являє собою лише так званий “аксіологічний атрактор”, тобто такий ціннісний ідеал, який визначає тільки принципове переосмислення сутнісного змісту та ролі права в організації суспільного життя, однак не містить жодних ознак спрямування на побудову певного “ідеального суспільства”. Дійсно, досконалість суспільної організації визначається аж ніяк не самим лише правом, оскільки воно пов’язане зі створенням та забезпеченням можливостей суб’єкта в плані реалізації гарантованої законом міри його соціальної свободи, проте не з самою реалізацією останньої.

Вести мову стосовно прояву характеристик правового суспільства (а не лише демократичної правової держави) взагалі доречно і вчасно, оскільки в надрах людського буття розвиваються механізми самоорганізації та саморегулювання, альтернативні державно-владним формам суспільного порядку. Бути дійсним правом – означає, насамперед, стати буттєвою нормою міжлюдських відносин, спрямованою на забезпечення “онтологічної рівноваги” (а, тим самим, – гарантованості) індивідуальних свобод та свідомо піднесеною до рівня закону, а не “спущеною вниз” від суб’єкта верховної влади. Звичайно ж, спрямованість на практичне втілення зазначеної ідеї не має нічого спільного з утопічними проектами побудови “суспільства тотальної рівності” (вже хоча б через те, що прагнення рівності правової свободи аж ніяк не передбачає в якості необхідного логічного наслідку рівності фактичної). Однак, мабуть, рух суспільного буття саме у цьому напрямку супроводжуватиметься поетапним зменшенням міри “суб’єктивної невдоволеності”, неодмінно пов’язаної з несправедливою диспропорційністю свобод, і, відповідно, стане онтологічним підґрунтям усвідомлення справжньої цінності права. Зокрема, в межах даного підрозділу на цих підставах окреслюються шляхи оптимізації розвитку інститутів народовладдя в сучасному українському суспільстві.