| summary: | У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації та її актуальність, сформульовано мету та основні завдання роботи, визначено основні методи дослідження, його предмет і об'єкт, розкрито наукову новизну та практичну значущість одержаних результатів.
У першому розділі — “Епістемологічний дискурс творчості А. Платонова в контексті різних наукових парадигм” — здійснюється реконструкція епістемологічного дискурсу творчості письменника, яка є необхідною як спосіб осмислення досягнутого знання, а також визначаються робочі поняття: епістема, дискурс (у т.ч. епістемологічний), інтерпретація.
Поняття епістеми, яке використовується в роботі, відповідає концепціі М. Фуко про існування для кожної історичної епохи досягнутого рівня культурного знання, що є системою знань, яка складається з дискурсів різних дисциплін і визначає можливості наукової свідомості й культури в конкретний історичний період. Дискурс розуміється у роботі, за Ю.С. Степановим, як текст або серія текстів, що містять окремі поняття або функціонують в одній і тій же системі відносин разом із тією традицією, до якої вони належать і яка визначає засіб обговорення теми, зразки постановки проблем та їх рішення.
Епістемологічний дискурс творчості А. Платонова, що реконструюється у просторі різних наукових парадигм, постає як синтезуюча форма досягнутого знання щодо особливостей поетики А.Платонова. Будучи різнорідним утворенням, цей дискурс не має жорсткого поділу на центр і периферію і як єдине ціле відображає специфіку платонознавства — галузі філології, що об’єднує завдання літературознавства, лінгвістики, філософії, культурології і психології. Цілісність опису такого дискурсу досягається на основі принципу додатковості. Як методологічний принцип “спілкування” з науковим або художнім текстом цей принцип є тим чинником, що конституює епістемологічний дискурс, оскільки для опису цілісних об'єктів потрібні різні значеннєві системи, що доповнюють одна одну.
У традиціях радянського літературознавства мета досліджень, присвячених творчості А. Платонова, значною мірою полягала в тому, щоб розкрити ідейний зміст його творів, визначити основні теми, мотиви та образи, які пов’язані з загальним контекстом радянської літератури (роботи Л.А. Іванової, В.П. Скобелєвої, Л.А. Шубіна та ін.). Методи традиційного літературознавства, крім розв’язання суто спеціальних завдань, надали дослідникам змогу описати семантичний контекст творчості А. Платонова, своєрідний тезаурус якого виявляє себе в ряду категоріальних опозицій (людина — природа; свідомість — почуття; забуття — пам'ять; сон — смерть), а також в семантичних мотивах “простору”, “порожнечі”, “тісноти”, “марності”, “сирітства”, “забуття”, “пам'яті”, “виснаження”, “слабкості”, “терпіння”, “томління”, “муки”, “нудьги”, “туги”, “суму”, “смутку”, “зневіри”, “скорботи”, “сорому”, “горя”, “надії”, “смислу”, “істини”, “сенсу життя”.
Наразі в дослідженнях творчості А. Платонова і художнього тексту взагалі значущу роль надбає інтертекстуальний метод, дещо альтернативний щодо методів традиційного літературознавства (роботи А.К. Жолковського, С.Г. Семенової, Е. Толстої‑Сегал, Є.О. Яблукова та ін.). Пошук інтертекстуальних зв’язків дозволяє інтерпретаторам розширити набір мотивів, виявлений попередніми дослідниками. Керуючись інтересами, актуальними для цього напрямку, дослідники достатньо вільно виявляють в широкому інтертекстуальному контексті ту чи іншу проблематику як притаманну для А. Платонова: соціальну, психоаналітичну, релігійну, філософську чи будь‑яку ще. Наразі інтертекстуальні зв’язки, що виявляються в різних текстах А. Платонова, певною мірою віддзеркалюють свідомість сучасного інтерпретатора і не дають гарантії значущості їх для автора.
Для розуміння текстів письменника більш продуктивною видається методика, завдяки якій дослідник не залишається у межах платонівського тексту та особистого дискурсу, а відтворює широкий історико‑культурний і філософський контекст, до якого входить платонівский текст. Відтворення такого контексту актуалізує значення онтологічних проблем творчості письменника, а також особливостей платонівського способу осмислення феномену життя. Саме таким чином тексти А. Платонова долучаються до контексту буттєвого діалогу у роботах Л.В. Карасьова, В.П. Подороги, Д.Є. Фурмана.
У такому широкому філософському контексті не менш важливими є праці, в яких творчість А. Платонова пов’язується зі світоглядними системами й ментальними парадигмами, як-от: сюрреалізм (І.Б. Бродський), екзистенціалізм (М.О. Васильєва, М.О. Дмитровська, Ю.І. Левин, С.Г. Семенова), модернізм (Е. Вари, О.В. Кеба, С.Н. Носов, Н.Г. Полтавцева), неореалізм (П.П. Пазоліні), мистецтво примітиву (К.М. Гаврилова, Л.В. Карасьов, С.І. Пискунова), постмодернізм (Н.Г. Полтавцева), деконструктивізм (М. Макарова). Тексти А. Платонова, з одного боку, співвідносяться з “релігійною утопією Старого завіту” (Б. Кацас), християнством (Є. Антонова, Л.В. Карасьов), космізмом (С. Брель, С.Г. Семенова, Є.О. Яблуков), міфом і архаїчним мисленням (М.О. Дмитровська, К.Г. Ісупов, Л.В. Карасьов, О.В. Кеба, В.О. Колотаєв, О.О. Кретинін, М.Ю. Михєєв, Ю.М. Пастушенко, А.В. Тарлєва), а з другого — розглядаються з погляду психології й культурології дитинства (К.Г. Ісупов, Л.В. Карасьов), з позицій філософії і психології несвідомого (В.Ю. В’югин, А. Кулагіна), культурології простору й часу (С. Нонака, В.П. Подорога).
Методика, що розмикає межі платонівского тексту, актуалізує і проблему міфологічності його текстів. Платонознавці, роботи яких пов’язані з цим напрямком (М.О. Дмитровська, О.В. Кеба, Ю.М. Пастушенко, А.В. Тарлева та ін.), зайняті пошуком інваріантних схем, які генеруються в межах якомога більшого обсягу текстів письменника, виявляють міфологічні теми й мотиви не тільки в генетичному, але й у структурному, змістовому, ідеологічному планах платонівського тексту.
Лінгвістичні дослідження платонівського тексту Ю.І. Левіна, М.Ю. Михєєва, С.Н. Носова, Т.Б. Радбіля, Е.В. Рудаковської та інших дослідників виявляють цілісний зв’язок мови й змісту у великому текстовому просторі письменника. Мовознавчі студії творчості А. Платонова, які є значущою частиною епістемологічного дискурсу, присвячені осмисленню парадоксальності й аномальності мови письменника. Особливості мови митця проявляються в її метафоричності й метонімічності (статті С.М. Носова, В.Г. Смирнової та ін.), перетинанні різних категоріальних сфер у семантичних операціях зі словом (дослідження Б.Г. Бобилєва, О.О. Кретиніна, Ю.І. Левіна, М.Ю. Михєєва, Е.В. Рудаковської та ін.). Проте обмеження суто лінгвістичного аналізу платонівського тексту рівнем системи мови або мовної культури неминуче актуалізує орієнтацію дослідження на мовні й текстові норми (стаття І.М. Кобозєвої й Н.І. Лауфер).
У сукупності ці напрямки досліджень стали основою для появи робіт узагальнюючого характеру, будь то стаття Ю.І. Левіна чи монографія Л.В. Карасьова або М.Ю. Михєєва. Простір наукової думки в роботах такого типу постає як поліфонічно організована “всеєдність”, в універсумі якої і виявляються нескінченні кореляції художніх змістів, що відсилають у свою чергу до багатомірності культури й культурної пам'яті.
Співвіднесення досліджень, що пов'язані з різними настановами, дозволяє виявити міру їх продуктивності в осмисленні феноменологічної природи дискурсу А. Платонова. Наразі у полі епістемологічного дискурсу можна виділити кілька кардинальних ідей, які визначають його продуктивність у цілому. До таких ідей належить:
— усвідомлення того, що поетику А. Платонова не можна звести ані до переліку художніх прийомів, ані до системи певних процедур перетворення мовного матеріалу;
— ідея ізоморфізму форми й змісту як особливість міфологізованого текстового простору, яким за своєю природою є цілісна єдність текстів А. Платонова;
— твердження про відсутність єдиної авторської позиції і єдиної точки відліку, що визначає нейтралізацію авторської емпатії в поданні текстових подій; пов'язана із цим твердженням констатація полімодальності і полістилізму текстів А. Платонова як їх органічної властивості;
— визнання філософської продуктивності текстів А. Платонова, що проявляється в значеннєвій кореляції із проблемами буттєвого діалогу й усвідомлення феноменологічних основ буття, а також уявлення про текст А. Платонова як живу органічну форму.
Оскільки ці ідеї пов'язані з виявленням принципово значущих для розуміння поетики А. Платонова аспектів, саме вони визначають основні напрямки дискурсивного аналізу, запропонованого в другому розділі. Вихід досліджень творчості А. Платонова в концептуальну область широких філологічних узагальнень є цілком закономірним, оскільки інтуїція художника торкається феноменологічних основ як творчості, так і абстрагуючої думки.
Філософський погляд на мову як “дім буття духу” (Ю.С. Степанів), при якому сутність мови не відкривається інструментальному вимірові, розмикає рамки лінгвістичного дослідження, настійно вимагаючи співвідносити не тільки план вираження й план змісту тексту, але й план художньої свідомості. Дискурсивний аналіз відкриває нові можливості для того, щоб виявити, представити й продемонструвати процесуальність цієї свідомості. Дискурсивна єдність мови й свідомості в цьому контексті опосередкована феноменом, що визначається в нашій роботі як “єдиний текст” А. Платонова. Наразі дискурсивний аналіз не є сталою формою інтерпретаціі, а зміст процедур діяльності інтерпретатора в рамках такого аналізу залежить від характеру текстів, відносно яких він здійснюється.
У розділі — “Дискурс Андрія Платонова у світотворчому й діалогічному аспектах” — на основі інтерпретації окремих фрагментів “єдиного тексту” А. Платонова й у контексті міркувань про дискурс письменника, розглядається тема взаємин інтерпретатора й тексту у двох аспектах: світотворчому, що фіксує процесуальність творчої діяльності Андрія Платонова, і діалогічному, що виявляє стосунки “автор — читач / інтерпретатор”. Особливості мови А. Платонова розглядаються в “глобальному полі значеннєвих зв’язностей” (М.К. Мамардашвілі), завдяки чому стає можливим осмислити природу потенційної семантичної мережі, що формується образно‑семантичною атракцією окремих фрагментів тексту й окремих концептів, значущих для світу письменника. Оскільки інтерпретація як метод досліджується на ґрунті дискурсивного аналізу тексту, зміст другого розділу цілком свідомо представлено більш детально.
Інтерпретація текстів А. Платонова, заснована на принципі додатковості, визначає послідовність дій інтерпретатора, логіка якої значною мірою збігається з логікою організації текстів письменника. Це в свою чергу зумовлює необхідність переходу від внутрішньої позиції стосовно тексту (позиція читача) до зовнішньої (позиції дослідника) — і навпаки. Для взаємин дослідника з текстами А. Платонова необхідною є внутрішня позиція як позиція читача, зумовлена природою “вчування”, причетності до тексту (А. Бергсон). Без цього зовнішня позиція, що базується на аналітичному осмисленні, підкоряє текст логіці наукового методу й обмежує можливості інтерпретації. Із позиції дослідника-інтерпретатора, схильного до екзистенціального переживання тексту (“вчування”), задається як межа інтерпретації: зіткнення з тим несвідомим, що є невимовним у будь-якій мові. У зв’язку з цим осмислення самого феномену “вчування” стає запорукою того, що дослідник не втратить самостійну позицію щодо тексту.
Припускаючи, що об'єктом інтенції А.Платонова є походження й народження думки, ми осмислюємо творчу “роботу” письменника “зі свідомістю” як пошук можливостей зображення її спонтанно‑значеннєвого життя, що постає в єдності сприйняття, пам'яті, фантазії, судження, сумніву, припущення. Дискурсивна інтерпретація окремих фрагментів текстів А. Платонова мислиться як іманентна настанові автора, відчуженій від того, що нав'язує мова, культура, конвенція. Така позиція “причетності” нівелює розподіл на суб'єкт і об'єкт дослідження, задає рівень співпереживання, виведений у план інтерпретації. Досліджуваний текст у такому випадку постає не як об’єкт аналітичної діяльності або естетичного споглядання, а як екзистенційна подія. Саме така настанова забезпечує певну міру адекватності відношень дослідника і тексту.
Ідея міфологізму як іманентної властивості поетики А. Платонова актуалізує евристичну дійєвість “логіки міфу” (Я.Е. Голосовкер), що може бути визнана організуючим началом мови письменника. Саме така “логіка” пояснює в текстах А. Платонова домінанту метонімічних комплексів, буквалізацію метафор, порушення законів логіки в синтаксичній організації фрази та ін.. Уявлення про текст А. Платонова як живий творчий організм зі своїми власними законами й абсурдною, з погляду буденної свідомості, логікою, дає змогу припустити, що автор уводить у свій текст міф про його створення. У такому випадку Текст наділяється здатністю підкоряти вольовому імперативу й автора, і читача, і особливо інтерпретатора, змушеного робити перехід від внутрішньої позиції стосовно тексту до зовнішньої. Безглуздість слова або образу, яка видається на перший погляд і не знімається контекстом, спонукає інтерпретатора шукати їй пояснення на рівні процесуальності свідомості, а це вже неминуче залучає його до процедур семантичної атракції. Асоціативно-метафоричні “підстановки”, проте, не дозволяють вважати отриманий зміст однозначним: він знову й знову шукає інші логіко‑мовні ніші.
Для демонстрації того, як ці особливості виявляються при інтерпретації платонівських громіздких фраз й алогічних образів, у роботі пропонується два варіанти коментування такої фрази з роману “Чевенгур”: “Один крестьянин, человек длинного тонкого роста, но с маленьким голым лицом и девичьим голосом, привел своего рысака в колхоз...”. Один коментар, який належить М.Ю. Михєєву, автору однієї з новітніх книг про творчість А. Платонова [2003], ґрунтується на логіці здорового глузду й логіці системних мовних зв'язків, що дозволяє визначити його позицію як “зовнішню” щодо тексту. Інший коментар до тієї ж фрази, що ґрунтується на дискурсивному аналізі, здійснюється з “внутрішньої” позиції, яка спрямовує увагу інтерпретатора вглиб тексту. В контексті цього дискурсивного аналізу пропонуються такі міркування.
Глибина коментованої фрази задається групою неодномірних співвідношень слів, якими оперує автор на рівні синтаксичної структури, що приводить до ентропії смислу. Інтерпретатор у такому разі змушений шукати виправдання дивній фразі в іншому контексті. Для адекватного пояснення сполучення “длинный тонкий рост” залучається контекст з іншого місця роману, що містить міркування про мертвих, які лежать у землі “целыми и одинаковыми”. Необхідність такого співвіднесення обумовлена наявністю в глибинному контексті значущих ознак ‘чоловічого’ і ‘жіночого’, а також міфологічною тотожністю в текстах А. Платонова “душі селянина” і його “коня” , пов’язаною з темою цих фрагментів. У текстових колізіях “колективізації” тема смерті набуває особливої значущості в неявному співвідношенні фразеологізму “віддати Богові душу” і ситуації “віддати коня в колгосп”. У повісті “Котлован” таке співвідношення буквалізується: “у крестьянина душа — лошадь”. Осмислення фантасмагоричної ситуації, у якій селянин, що втратив коня (= душу), лягає вмирати й просить покласти на груди самовар, тому що порожнє (без душі) тіло може полетіти, є можливим тільки в широкому контексті, що виявляє смислову тотожність неоднозначних текстових компонентів.
У контексті інтерпретації тієї ж фрази виявляється значущість внутрішньої форми імен, якими автор наділяє другорядних персонажів. Так, чоловік на ймення “Недоделанный”, про якого йдеться в коментованому фрагменті, є далеким від екзистенціального розуміння життєвої втрати. “Что ты, с жизнью, что ль, без остатка расстаешься?”, — звертається він до селянина, також змушеного віддавати в колгосп коня. Водночас автор, в особі якогось сільського секретаря, позбавляє його цивільного статусу (зі списку “вычеркнул абсолютно”) й імені (він існував як “уклоняющийся середняк без лично присвоенной фамилии”), прирікаючи тим самим “Недоделанного” на неіснування, своєрідну символічну смерть. Варіативні модифікації теми смерті, що неоднозначно пов'язані із фрагментом “человек длинного тонкого роста”, виявляються також в “проростанні” цієї теми в рамках буквалізації метафори, продемонстрованої вище, і своєрідній енантіосемії внутрішньої форми прізвища персонажа (Умріщев) з повісті “Ювенільне море”. У роботі послідовно обґрунтовується семантичний зв'язок цих персонажів, що віддзеркалює неодномірність семантичних і синтаксичних зв'язків слів як на рівні коментованої фрази, так і на рівні “єдиного тексту” письменника. Такий зв'язок різних фрагментів тексту заснований на дифузійному розсіюванні обмеженого набору семантичних ознак, образна атракція яких є корелятивною щодо діяльнісних процедур мовної пам'яті.
Дискурсивний аналіз свідчить, що коментар до однієї фрази починає розгалужуватися в повній відповідності із природою образно-семантичної атракції, органічно пов'язаної з логікою міфу, що в свою чергу визначає “бриколажність” структури тексту. Розростання коментарю, його процесуальність і динамічність, дозволяє виявити причетність інтерпретатора до того стану, в якому міг перебувати й творець тексту. Все це підтримує уявлення про те, що “текст” письменника віддзеркалює процедури його створення і задає умови для здійснення аналогічних процедур його сприйняття.
Як у мовній пам'яті, так і в “пам'яті тексту” А. Платонова різні значеннєві елементи взаємопов'язані, що не припускає однозначного вибору того чи іншого варіанта слововживання і маніфестує текст як “поле значеннєвих зв’язностей”” (М.К. Мамардашвілі). Континуальність цього поля для “ищущей тоски читателя” (“Чевенгур”) виявляється значеннєвою вирвою, що затягує читача / інтерпретатора в глибинний простір асоціацій, змушуючи визнати: головний досвід прочитання окремого тексту А. Платонова полягає в усвідомленні того, що в ньому все є взаємозалежним. Цю універсальну взаємозалежність забезпечує мовна пам'ять інтерпретатора як генеральна форма мовного існування, що допускає спалахи асоціацій та осяянь, близьких творчому зусиллю автора.
Гомогенність процедур значеннєвої організації тексту і його інтерпретації наділяє особливою значущістю позицію “партиципації” інтерпретатора. Дискурсивний аналіз, особливості якого демонструються в цій частині роботи, відновлює найтонші зв'язки “амальгамованого смислу” (Б.М. Гаспаров) й дозволяє перебороти логіку здорового глузду як підґрунтя природного для реакції подиву. Подібні процедури організації смислу мають палімпсестний характер. Палімпсест, явно використаний А. Платоновим в одних текстах, дозволяє фіксувати випадки вияву “підкладеної” теми в інших і виявляє розшарованість фрагментів оповіді. Це не тільки змушує інтерпретатора йти шляхом дробіння змістів конвенціонального значення слова, але і втягує його в глибинну цілісність слова, пов’язану з первинними образними смислами.
Для усвідомлення специфіки текстів А. Платонова принципово важливим є те, що дискурсивність як процесуальна діяльність автора концентрується навколо таких концептів, як пам'ять, думка, почуття, мовлення. У роботі реконструюються текстові парадигми, у межах яких визначається взаємодоповнюваність цих понять тією мірою, якою це дозволяє текст. На тлі таких парадигм особливу роль відіграють іманентні до пам'яті смисли — бути, мати, перебувати. У просторі пам'яті ці стани рівновелики, а екзистенціальна проблема володіння як альтернатива “мати або бути” (Е. Фром) у контексті міркувань про позиції інтерпретатора щодо тексту набуває виразної багатоплановості.
Інтерпретаційний коментар до фрагментів, в яких посилена химерність платонівського стилю, найчастіше ґрунтується на тих чи інших уявленнях або образних асоціаціях коментатора. Так, химерний образ героя з тексту роману “Чевенгур”, якому “захотелось раскопать могилу и посмотреть на мать — на ее кости, волосы и на все последние пропадающие остатки своей детской родины”, може викликати “поетичний резонанс” (П. Валері) у мовній пам'яті інтерпретатора, здатного вбачити очевидну-неочевидну спільність життєвих подій “ховання” / “зберігання” і слів “хоронение” / “хранение”, що розійшлися в значеннях при наявності загального етимону. Тільки напружена й співчутлива увага до дивного бажання Захара Павловича відкопати кістки матері, “щоб подивитися”, може привести до розуміння того, що автор накладає відповідні ситуації й значення слів один на одне, і визначити цю семантичну процедуру як “контамінацію” ознак на рівні слова і життя.
Коментар, що виявляє дискурсивну процесуальність смислотворення, дозволяє доповнити значення платонівського слова “цілий” імпліцитним смислом “цінність”: зберігають те, що вважають коштовним. Мертвий = цілий = однаковий = коштовний, — цей ряд зберігає “смертна пам'ять” платонівського тексту, об’єктивуючи те, що не виявлено в поверхневому плані оповіді. Поява в реконструйованому ряді додаткового смислу досягається тією ж партиципацією, причетністю пам'яті до спогадів інтерпретатора. Така позиція інтерпретатора дозволяє, у свою чергу, усвідомити семантичний, смислотвірний і конструктивний потенціал смислообразу “смертна пам'ять”.
Амальгамування (“розсіювання”), його дисоціація (“поділ”) і контамінація (“накладення”) семантичних елементів різної природи, які здійснює автор у різних частинах тексту, спонукають інтерпретатора реконструювати їх. Усі ці комбінаторні перетворення смислу в текстах А. Платонова виявляються на основі дискурсивного аналізу конкретного текстового матеріалу.
У контексті розгадування “секретів”, з якими пов'язані такі процедури, набуває особливої ваги ідея Е. Касирера про наявність у міфологізованих текстах своєрідних “ключів”. Такими “ключами” до текстів А. Платонова, на нашу думку, можуть стати емблематичні висловлення з роману “Чевенгур”: “русский человек ... может жить так и обратно”; “смотреть на человека глазами обезьяны”, “человек, живущий один на самой черте горизонта”. Ці “ключі” розкривають не тільки особливості організації “єдиного тексту” А. Платонова, але й характер відносин між автором та інтерпретатором. У контексті цих відносин текст, організований за принципом зворотної перспективи, затягує читача вглиб, у принципово важливе для автора “місце”, за яким нерідко проглядається контекст творчої діяльності, а не виключено, що й життя письменника.
модель “...так и обратно...” розроблена автором у різних планах — у плані сприйняття, образному плані, на рівні рефлексії. Семантична неоднорідність такої моделі, в якій сполучуються якісні і просторові ознаки текстового дейксису, свідчить про значущість самого простору як феномена життя і творчості. Будучи ключем “глибини”, що спонукає інтерпретатора шукати другий змістовий план тексту, ця модель імплікує змісти, пов'язані з контекстом творчої діяльності автора. Інший ключ — образ “человека, живущего на самой черте горизонта” — є значущим для осмислення співвідношення різних планів “тексту” А. Платонова: “умоглядного”, процесуального, дискурсивного плану творчої діяльності письменника, що відновлюється по “слідах” автора в тексті, і “плану дійсності”, виявленого в площинному зображенні. Континуальний характер осмислюваного тексту свідчить про жорстку, навіть замкнуту орієнтацію авторського способу вираження на текст, на систему власних смислів. Саме тому в контексті ще одного ключа — “смотреть на человека глазами обезьяны” — слово, звільнене від соціальної домінанти, розширює значеннєву перспективу тексту, перетворюючи її водночас на “значеннєву вирву”.
Значущі для дискурсивного аналізу тексту А. Платонова образи виявляються організованими за просторовим принципом, перебуваючи в положенні взаємозалежних елементів “єдиного тексту” письменника. Тим самим “просторовий” модус у текстах А. Платонова задає той напрямок інтерпретації, який забезпечує синтез “розуміння” читача й аналітичного осмислення інтерпретатора. Для усвідомлення цієї особливості є так само важливим і характер подання простору в “тексті” А. Платонова, і розгляд його властивостей.
Особливий простір сенсу, який організує дискурсивна діяльність А. Платонова, не може бути ототожненим із реальністю фізичного (географічного) простору, що існує “по той бік” тексту, або бути зведеним тільки до “образу” творчої діяльності. Смисл цього платонівського простору полягає в топологічному світосприйнятті. Саме тому у просторовій картині світу А. Платонова семантично позначеним є низ, сферу якого зображено в різних модифікаціях. Устремління героїв “униз” задає сенс проникнення людини до основ життя, мови, культури. Другий смисловий план, пов'язаний із координатою “глибини”, як план творчого життя письменника, неможливо довести, він існує вирогіднісно й уявляється інтерпретатором тільки в модусі партиципації.
У відношеннях людини і світу й однаковою мірою — тексту й автора / інтерпретатора значущими є пізнавальні стратегії “вольового захоплення” простору і “сприйняття буття в чуттєво-тілесному досвіді споглядання” (М. Гайдеґґер), що співвідносяться із динамічними (формотворними) і статичними (що вже мають сталу форму) стратегіями осмислення простору й творчості (О.Г. Габричевський). Відповідно до цієї типології дискурсивна стратегія автора в романі “Чевенгур” уявляється як доцентрова (текстоцентрична) і характеризується прагненням до точки як до своєї межі, а ідея “розтягнення світу”, висловлена одним із героїв, — як свідчення експерименту письменника з організації глибинної єдності різних текстів. У роботі висловлюється припущення про не виражене явно прагнення автора максимально наблизити структуру тексту й оповіді до тієї процесуальності, що лежить в основі породження тексту. Тим більш значущим виявляється наявність героїв, причетних до глибинного, нібито неродючого шару (глини), який в свою чергу є запорукою спонтанної творчої діяльності. Саме тому “самозванный бог” у романі “Чевенгур” їсть землю і “растет из глины своей души”.
Інтерпретаційний потенціал сюжету про “самозванного бога” актуалізує значущість для А. Платонова співвідношення стихійної, інтуїтивної, ірраціональної складової творчості і його раціонального компонента, пов'язаного з “технікою” створення тексту, тим паче, що просторові образи А. Платонова виявляються не тільки в художній творчості, але і його публіцистиці (наприклад, у статті “Фабрика литературы”). Як показує дискурсивний аналіз, творча домінанта задає міру простору в “тексті” А. Платонова. У неоднозначних співвідношеннях ознак порожній / наповнений, тісний / вільний, щільний / розріджений, зовнішній / внутрішній, відкритий / замкнутий простір з’являється не стільки як середовище повсякденного життя людини, а як середовище його інтелектуального й творчого буття.
Співвідношення цих планів є значущим і для осмислення особливостей художньої оповіді. Привертає до себе увагу, що у творах А. Платонова (наприклад, у романі “Чевенгур”, повісті “Котлован”) відсутня єдність оповіді як наративної домінанти, а її рух визначається зміною модусу сприйняття, що здійснюється як спостереження або співчуття. Модус спостереження в чистому вигляді задає інструментальну позицію вольового захоплення простору, що приводить до антропоморфізації світу (людина — міра світу) або до пантеізації людини (світ — міра людини). Ускладнення модусу спостереження модусом співчуття як любовним відношенням до людини й світу, дозволяє зайняти позицію “сприйняття буття в чуттєво‑тілесному досвіді споглядання” і реалізувати “охоронно-поетичну функцію мови” (М. Гайдеґґер). Специфіка цих модусів однаковою мірою значуща й для тексту А. Платонова, і для дій інтерпретатора щодо тексту.
Можна говорити про те, що стратегія оповіді в романі “Чевенгур” гетерогенна і пов'язана з обома модусами відношення до світу. Тип простору в цілому є динамічним, але неоднорідним. Ця неоднорідність виявляється в чергуванні фрагментів тісного, заповненого текстовими персонажами і подіями простору, — і порожнечі. Волею автора з тісного простору виривається один з персонажів і, вирушаючи в путь, потрапляє в прикордонний порожній простір, з якого він знову переходить у подієву “тісноту” людських стосунків. Із цієї тісноти персонаж знов виходить у порожнечу, але вже не один, і подальше оповідання пов'язане з його супутником. У ряді переходів одного або кількох персонажів із порожнього в тісний простір угадується характер чергування творчих станів свідомості.
Наративна стратегія повісті “Котлован” інша, вона пов'язана в основному тільки з інструментальним відношенням до світу й людини. Простір повісті статичний, що може відображати кризу письменника в пошуках нової форми. Експліцитно й символічно цей план виражений в оповіданні “Любовь к родине, или Путешествие воробья (сказочное происшествие)”. Не випадково домінуючою темою повісті “Котлован” стає відсутність смислу буття та його пошук в ситуації колективного здійснення великої справи.
Просторові образи в такій інтерпретаційній настанові набувають іншого значеннєвого виміру. Тіснота уявляється як переповненість передчуттям смислу в його напруженій нерозчленованості і як “скупченість” заготовок усього, що зібрано “впрок” ощадливим автором; порожнеча — як очікування й відсутність змісту; відкритість — як передбачення творчого завдання; заповнювання — як його реалізація; путь — як нескінченний рух у пошуках форми адекватного вираження смислу. Цілком природно, що організований такими змістами простір тексту має самостійні властивості. Вони “підпорядковують” собі інтерпретатора і дозволяють по‑іншому подивитися на характер наративної організації тексту письменника.
Як приклад у тексті дисертаціі демонструється один із аспектів авторської дискурсії, у просторі якої виявляються вкраплення фольклорної, казкової оповіді, що зумовлені зміною модусів сприйняття. Дискурсивний аналіз “наративних зламів” свідчить, що нескінченність варіювання різних планів оповіді не може бути систематизована в описі, оскільки різні наративні плани нашаровуються один на інший в загальному континуумі співпереживання автора героям і героїв — світові. Злиття автора з героєм, як і зміна їхнього внутрішнього стану, зумовлюють розрив комунікативної стратегії й порушення тієї єдності, на яку очікує читач. Автор ігнорує текстовий дейксис, який кристалізує текст у традиційну наративну форму, і тим самим оголює дифузійний план “життя” в співвіднесеності різних фрагментів “цілого” твору. Саме цей дифузійний план життя, споріднений з цілісністю творчої реальності, дозволяє подолати враження дискретності і дає можливість говорити про наративну континуальність текстів А. Платонова, визначену характером його простору.
Смислопороджуючий характер цього простору і континуальний характер наративу зумовлюють зміст дискурсивного аналізу, який полягає у відновленні потенційної “семантичної мережі” як способу усвідомлення смислового обсягу того чи іншого елемента контексту. Така процедура дає змогу встановити можливий смисловий зв'язок окремого елемента з іншими частинами тексту, у співвідношенні з якими аналізований складник наділяється певним сенсом. Повне уявлення про “предмет” можливе лише після того, як усвідомлено сам принцип “мережі” — комбінації вихідних положень й отриманих результатів. Розуміння цілого є підсумком збагнення зв’язку його елементів. Результуючий характер такого збагнення цілого підтверджує інтуїтивне передчуття смислу, що закладено в самій природі свідомості: “Ми розуміємо лише те, що вже є в нашій темряві” (М.К. Мамардашвілі).
У запропонованих міркуваннях про інтерпретацію викристалізовується той метод, що був визначений попередньо як дискурсивний аналіз. Завданням такого аналізу щодо текстів А. Платонова може бути подолання нерозуміння змісту окремих фраз, фрагментів тексту, а іноді й слів. Нерозуміння в такому випадку стає тією обов’язковою умовою, що спонукає дослідника йти вглиб платонівського тексту. Усвідомлення дискурсу А. Платонова як поля глобальних зв’язностей виявляє значимість різних аспектів “єдиного тексту” письменника, іманентних його світу. Інтуїтивні аспекти інтерпретації, стимульовані досягнутим науковим знанням (епістемологічним дискурсом), дають змогу усвідомити специфіку “цілого” на рівні “єдиного тексту” письменника. Подібне осмислення природи наукової інтерпретації дозволяє зробити такі загальні висновки.
ВИСНОВОК
1) Інтерпретація художнього тексту, здійснена в рамках евристично‑концептуальної настанови дослідження, постає як смислотвірний процес переведення знаків художньої природи у знаки логіко‑дискурсивних відношень. Унікальність платонівських текстів зумовлює значущість будь‑якого досвіду інтерпретації як форми наукового осмислення, що створює простір для потенційного діалогу. В узагальненому вигляді такий досвід мислиться як епістемологічний дискурс. Цей дискурс як система набутого знання являє собою поліфонічну єдність. Зміст реконструйованого епістемологічного дискурсу відбиває специфіку платонознавства як сфери філології, синтезуючої завдання літературознавства, мовознавства, філософії, культурології, естетики і психології.
2) Уява про ізоморфізм форми і змісту текстів А. Платонова, що мислиться як свідчення міфологічності його художнього світу, не дозволяє повною мірою пояснити різнорівневість відношень, що виникають у тексті. Водночас ідея ізоморфізму демонструє свою продуктивність як діалогічний принцип, який організовує відношення читача / інтерпретатора до тексту. Цей принцип дозволяє перебороти герметичність міфологічної свідомості з властивою для неї нерозчленованістю рівнів безпосереднього спостереження і логічного конструювання, “замкнутість” на власну систему розуміння, що осягається і перекладається на “іншу мову” тільки в межах заданого світу.
3) Основною когнітивною і семантичною процедурою, яка забезпечує розуміння аномальних фрагментів тексту, є образно‑семантична атракція. Саме вона визначає творчі операції зі словом, які фіксуються у платонівському тексті: амальгування (“розсіювання”) ознак слова в найближчому синтаксичному і семантичному контекстах; контамінацію як накладення значення слів, пов’язаних спільним етимоном, так і корелюючих з ними життєвих сценаріїв; лексикалізацію семантичних ознак слова як процедур його своєрідного розпаду. Таким чином у кожному фрагменті тексту автор “дозволяє” мові маніфестувати її феноменологічну сутність, так само унікальну, як є унікальним будь-який фрагмент буття.
4) Когнітивні і, відповідно, семантичні операції А. Платонова зі словом зумовлюються універсальними властивостями мовної пам’яті як екзистенційної форми існування мови. Настанова на екзистенційне представлення текстових подій у контексті породжуючої дискурсії може бути визнана генеральною домінантою платонівського тексту, що створює особливу напругу у відношеннях між читачем / інтерпретатором і автором. Така напруга вирішується тільки у творчих актах співпереживання, співтворчості. Затемнення смислу окремого фрагмента тексту в модусі співпричетності актуалізує асоціативний потенціал пам’яті інтерпретатора, дозволяючи визначити неочевидний зв’язок різних фрагментів “єдиного тексту” письменника. Зв’язок, що визнається, є гіпотетичним і визначається у такій якості багатовимірними відношеннями фрагментарно актуалізованих смислів у “глобальному полі зв’язностей” платонівського простору.
5) Вольова модальність платонівського “тексту” щодо читача / інтерпретатора проявляється у тій ролі, яку виконують символічно значущі фрази, що в цілому детермінується міфологічною природою текстів А. Платонова. Органічним виявом міфологізму платонівських текстів визнано партиципацію, яка постає як єдність автора зі своїми персонажами. У контексті інтерпретативної діяльності така позиція дозволяє переборювати аномалію смислу, проникати в логіку інших відношень і, зрештою, “услід за автором” виходити за межі конвенцій — культурних, семантичних і наративних. Незважаючи на те, що означені таким чином семантичні зв’язки і відношення за своєю природою є умовними, значущою виявляється сама можливість “поетичного резонансу” з текстом.
6) Результатом зіставлення світотворчого аспекту дискурсивної процесуальності, яка виявляється у відношеннях автора і тексту, з діалогічною за своєю основою інтерпретативною процесуальністю читача / дослідника є досягнення нового усвідомлення специфіки творчого методу і художньої мови А. Платонова. Характер такого усвідомлення виявляє ізоморфізм дискурсивної процесуальності інтерпретації і творчої процесуальності письменника, об’єднаних універсальними властивостями пам'яті як необхідною умовою творчого мовного буття. Саме тому дискурс А. Платонова постає як унікальний спосіб оперування мовою, який відбиває універсальні закономірності мовного існування. Як всеосяжний екзистенційний процес, позбавлений будь-якої жорсткої форми і єдиного напрямку, цей дискурс не тільки об’єктивує творчі відношення письменника і слова, але й задає багатовимірний, а отже, і потенційно відкритий простір інтерпретацій.
|
