КОМПРОМІС І КОНФЛІКТ У ПРАВІ: ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дисертаційного дослідження; висвітлено зв'язок з науковими програмами, планами, темами; проаналізовано загальний стан наукової розробленості теми; окреслено мету та задачі дослідження; сформульовано об’єкт і предмет, основні методологічні підходи до дослідження; наукову новизну та теоретичне і практичне значення роботи; наведено відомості про апробацію та публікацію результатів дослідження; його структуру.

У першому розділі «Наукове пізнання компромісу і конфлікту в праві: темпоральний вимір», який складається з трьох підрозділів, проаналізовано процес становлення ідей компромісу і конфлікту в праві; визначено основні типи правового пізнання компромісу і конфлікту в сучасній науці та досліджено їх інтерпретацію з позицій антрополого-комунікативного підходу.

Підрозділ 1.1. «Ідеї компромісу і конфлікту в праві в історії правових учень» присвячено дослідженню еволюції поглядів на компроміс і конфлікт у праві; аналізу ідей філософів Давнього Китаю: розкриттю змісту теологічно-традиційного, природно-правового та нормативістського напрямів дослідження компромісу і конфлікту в праві в індійській філософії; визначенню особливостей уявлень про компроміс і конфлікт у праві в працях вчених Древньої Греції; дослідженню правового подолання конфліктів шляхом правокомпромісних засобів у праві Стародавнього Риму; обґрунтуванню низки фундаментальних висновків щодо сутності компромісу і конфлікту в праві у працях мислителів епохи Відродження, Просвітництва, політико-правової думки Англії, Німеччини, США; визначенню напрямів впливу західноєвропейських та американських досліджень компромісу і конфлікту в праві на ідеї українських просвітників ХІХ – початку ХХ ст.

На підставі узагальнення інтелектуальних ідей політико-правової думки Стародавньої Греції та Стародавнього Риму визначено зміст правових засобів, якими утверджується компроміс і долається конфлікт на законодавчому рівні. Серед таких правових засобів визначено принцип верховенства права, започаткований в ідеях про справедливий характер правових норм та правову рівність людей (Аристотель, Солон, Цицерон); засади демократичного ладу, що забезпечують рівність усіх перед законом (Протагор, Юліан, Фрасімах); врахування на законодавчому рівні висновків правової доктрини та правотлумачної діяльності юристів-фахівців (Модестін, Павел, Юліан); закріплення моделей конфліктних відносин (Геракліт, Піфагор, Сократ) та засад правового режиму злагоди та стабільності (Аристотель, Сенека, Цицерон).

Аналіз наукових ідей західноєвропейських та американських мислителів нового часу дав змогу виокремити такі принципи компромісу і конфлікту в праві: принцип правової рівності, заснований на справедливості при застосуванні правокомпромісних засобів (І. Кант, Дж. Локк); принцип об’єктивної форми правового конфлікту (Гегель, Т. Джефферсон); принцип врахування позиції меншості й дотримання процедури загального волевиявлення більшістю голосів (Гегель, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо); принцип історизму в пізнанні компромісу і конфлікту в праві та досягнення насильницького консенсусу (Т. Гоббс,
Н. Макіавеллі, Г. Спенсер). Ці ідеї стали засадою формування у ХХ ст. теорій правопізнання компромісу і конфлікту в праві, а також були використані у працях українських просвітників ХІХ – початку ХХ ст. Т. Г. Шевченко розвиває ідеї відповідності закону принципам права, М. П. Драгоманов – правової держави, зокрема закріплення на законодавчому рівні принципу стримувань та противаг між гілками влади, Леся Українка обґрунтовувала необхідність демократизації законодавства держави з метою досягнення суспільної злагоди. І. Я. Франко у своїх працях доводив, що рівність прав людини, заснована на свободі, є джерелом досягнення суспільної злагоди і подолання конфліктів.

Підрозділ 1.2. «Сучасна типологія правового пізнання компромісу і конфлікту» дав змогу виявити особливості дослідження компромісу і конфлікту в праві за допомогою таких типів правового знання, як природно-правовий (юснатуралізм) та позитивістська концепція (нормативізм та етатизм), соціологічно-психологічна та синтетична (інтегрована) юриспруденція, а також антрополого-комунікативний підхід.

В процесі дослідження уточнено, що тип правопізнання та тип праворозуміння є категоріями, об’єднаними спільною метою дослідження – усвідомлення права. При цьому зазначено, що поняттям «тип праворозуміння» охоплюються спільні ознаки, властиві процесу пізнання права як з точки зору обраної дослідницької методології, так і стосовно його розуміння, утворення та реалізації. Тип праворозуміння як фундаментальне поняття визначає і характер концепцій, доктрин, шкіл права. Категорія «тип праворозуміння» охоплює спільні ознаки, які характерні для усвідомлення права під кутом зору факторів його ґенези та закономірностей розвитку. Отже, тип праворозуміння є визначальною складовою типу правопізнання.

Виокремлено чотири теоретико-методологічні напрями пізнання конфлікту і компромісу в праві в межах теорії юснатуралізму. Конфлікти і компроміси у праві досліджуються як елементи живої природи, що пов’язується з розумінням права як сукупності законів природи, яким підпорядковується усе живе; як релігійне явище, що пов’язує компроміс і конфлікт не лише із соціальною, а і духовною сферами, оскільки право розуміється як людський розум та Божественна воля; як аспект теорії прав людини, оскільки саме право трактується як права людини; як елементи правової матерії, яка в сукупності своїх елементів є правовим ідеалом, якому повинні відповідати позитивні закони, що пов’язується із розумінням права як сукупності моралістичних та моральних вимог до чинного в державі законодавства.

У межах позитивістської концепції права аналіз компромісу і конфлікту в праві здійснюється завдяки двом підходам: етатизму та нормативізму. Щодо етатизму, то в його межах конфлікт і компроміс у праві з’являються як повністю формалізовані і не охоплюють аксіологічної та комунікативної складових людського буття. Конфлікти у праві виникають тільки в межах тієї поведінки, що передбачені у законі. Способи вирішення таких конфліктів мають насильницький, а не компромісний характер. У межах нормативізму конфлікт у праві в більшості випадків охоплює соціальний конфлікт, що унеможливлює визначення його ознак та встановлення сутності. Урегулювання конфліктів у праві здійснюється завдяки засобам насильницького консенсусу, а правовому компромісу відведено роль засобу вирішення прогалин та колізій формалізованого державою права. Отже, позитивістське праворозуміння заперечує соціальний компроміс, а як наслідок – унеможливлює встановлення правокомпромісних засобів.

У межах психологічного типу праворозуміння поняття «правовий компроміс» і «правовий конфлікт» мають вузьке і широке розуміння. В широкому означені поняття характеризуються як явища правової психіки. В результаті інтуїтивне право набуває публічного характеру, що породжує правові конфлікти, які упорядковуються застосуванням засобів насильницького консенсусу. У вузькому розумінні компроміси і конфлікти у праві розглядаються лише з точки зору психологічного аспекту, що призводить до відсутності можливості правового упорядкування конфліктів та встановлення правокомпромісних засобів. У межах соціологічного типу праворозуміння сутність конфліктів і компромісів у праві є невизначеною. Пов’язано це з невизначеністю критеріїв, за якими можна встановити ознаки, які відрізняють право від інших соціальних явищ.

Підрозділ 1.3. «Переваги антрополого-комунікативного підходу до пізнання компромісу і конфлікту в праві» націлений на виокремлення чинників, що зумовлюють застосування антрополого-комунікативного підходу до дослідження компромісу і конфлікту в праві; визначення його сутності та з’ясування переваг при правопізнанні компромісу і конфлікту. Чинниками, що дають переваги використанню антрополого-комунікативного підходу до дослідження компромісу і конфлікту в праві, визначено модернізацію взаємовідносин «суспільство – держава – людина» в бік партнерства і вирішення спільних завдань; вдосконалення правової основи людської комунікації шляхом застосування засобів правового компромісу; функціонування біполярної моделі соціального життя, в якій соціальна комунікація має парадигму компромісу та парадигму конфлікту.

Виявлено переваги антрополого-комунікативного типу правопізнання компромісу і конфлікту, що полягають у дослідженні взаємодії «суспільство – держава – людина» як дуалістичного протиріччя конфлікту і компромісу; пізнанні пріоритетного застосування стимулюючого правового впливу, який породжує компромісний характер правовідносин; аналізі у взаємозалежності індивідуального та соціального аспектів динаміки правокомпромісних та правоконфліктних відносин; розгляді функціонування конфлікту і компромісу як сутнісних засад права, що допомагають відобразити усі аспекти правової реальності; виявленні соціального аспекту цих категорій; об’єктивації конфліктів і компромісів у праві в певну форму та реалізації у відповідних правовідносинах; розкритті сутності компромісу і конфлікту в праві у процесі легалізації та легітимації правових норм; встановленні взаємозв’язку трансцендентного та іманентного в процесі правового упорядкування конфліктів і компромісів.

Другий розділ «Теоретико-методологічні засади дослідження компромісу і конфлікту в праві» складається з трьох підрозділів, у яких досліджуються сутність і природа цих категорій як суспільних, визначаються основні підходи та методи їх пізнання та виявляється специфіка прояву компромісу і конфлікту в системі соціальних інститутів.

Підрозділ 2.1. «Природа та сутність компромісу і конфлікту як суспільних категорій» націлений на аналіз етимологічної характеристики досліджуваних категорій, визначення дефініцій та обґрунтування їх установленими ознаками; з’ясування співвідношення категорій «компроміс», «консенсус», «згода»; та категорій «конфлікт», «протиріччя», «конкуренція».

Співвідношення категорій «компроміс» і «консенсус» розглядається у двох напрямах. Перший полягає у визначенні компромісу як складової частини консенсусу, оскільки саме він передбачає стратегічну спрямованість угоди сторін, де компроміс слугує засобом досягнення згоди між сторонами. Другий напрям визнає домінування категорії «компроміс», оскільки він зароджується у свідомості особи та відбивається в її діях, спрямованих на встановлення комунікативних зв’язків з іншими суб’єктами, та є засобом остаточного вирішення конфлікту. Найбільш повно співвідношення категорій «компроміс» та «консенсус» з’ясовується на ціннісно-орієнтаційному (психологічному), антрополого-комунікативному (суспільному), процедурному (режимному) та результативному (отриманий результат) рівнях. Категорії «компроміс» та «згода» співвідносяться як форма та зміст. Компроміс, як правило, набирає форму угоди, а згода є результатом такої угоди і змістовно відображає інтереси її сторін.

Компроміс – це встановлений у формі суспільної згоди та заснований на взаємопоступках засіб остаточного вирішення конфлікту, що має ціннісно-орієнтаційний характер і є засадою формування демократичного режиму в суспільстві. Компроміс передбачає наявність згоди всіх учасників суспільних відносин щодо встановлення компромісної угоди; слугує остаточним засобом вирішення конфлікту за допомогою взаємних поступок; спирається на ціннісно-орієнтаційну сферу буття суб’єктів, має форму суспільного договору, згоди; є однією з визначальних засад функціонування демократичного режиму; виступає невід’ємною умовою будь-якої двосторонньої угоди.

Конфлікт – це процес двостороннього зв’язку суб’єктів, заснований на соціальних протиріччях, що характеризується порушенням або перешкодою в реалізації ними своїх інтересів і є причиною розвитку або кризи суспільних відносин. Основними ознаками категорії «конфлікт» є те, що він порушує інтереси суб’єктів; має двосторонній характер, який визначається асиметрією суб’єктів, наявністю домінуючої та підпорядкованої сторін; передумовою виникнення є соціальні протиріччя; може сприяти стабілізації суспільства, розвитку нових суспільних відносин або призводити до дестабілізації, деструкції; конфлікт є процесом, що має суб’єктивно-об’єктивний характер, де суб’єктивною складовою є поведінка суб’єктів, а об’єктивною – соціальні протиріччя.

У підрозділі 2.2. «Основні підходи, концепції та методи дослідження компромісу і конфлікту» виокремлено комплекс спеціальних методів дослідження цих категорій, проаналізовано ідеї марксизму та класичного позитивізму щодо компромісу і конфлікту; можливості їх пізнання за допомогою теорії функціоналізму та її структурно-системного аналізу; визначено особливості аналізу компромісу і конфлікту в межах герменевтики, синергетики, комунікативного методу та перпективи приросту знань за допомогою антрополого-комунікативного підходу.

Наявність взаємозв’язку категорій «компроміс» і «конфлікт» з індивідуальними, суб’єктивними відносинами і мотиваціями; з колективними і міжособистісними відносинами зумовлює необхідність застосування в процесі їх дослідження не лише загальнонаукових методів, а й системи спеціальних прийомів і способів аналізу. У межах марксизму та класичного позитивізму компроміс і конфлікт діють як асиметричні сфери буття суб’єктів, а у межах функціоналізму – як одне з цих явищ.

Новітніми методами дослідження компромісу і конфлікту є антропологія (аналіз компромісу і конфлікту через природу людини), феноменологія (компроміс і конфлікт пізнаються через функціонування соціуму та комунікацію суб’єктів), герменевтика (взаємодія суб’єктів за допомогою соціальних текстів, що є формою закріплення компромісу та шляхів подолання конфлікту) та синергетика (вияв компромісу і конфлікту в процесі комунікації суспільства як саморегулюючої системи).

Підрозділ 2.3. «Специфіка виявлення компромісу і конфлікту в системі соціальних інститутів» створює уявлення про залежність виявлення компромісності та конфліктності у поведінці суб’єктів від рівня соціального інституту та особливості прояву компромісу і конфлікту на державному рівні. Зазначається, що компромісність та конфліктність у поведінці суб’єктів виявляються по-різному, залежно від рівня соціального інституту. В соціальних інститутах простого (міжособистісного, внутрішньогрупового) рівня конфлікт і компроміс поведінки суб’єктів залежить від суб’єктивних чинників, на які здійснює вплив об’єктивна реальність шляхом функціонування інших соціальних інститутів. У соціальних інститутах складного (міжгрупового і державного, міжнародного) рівня компромісність і конфліктність обов’язково залежать від порядку, об’єктивно встановленого у таких інститутах. Найбільш повно компроміс і конфлікт виявляються на державному рівні та визначаються такими особливостями: існують у соціально-неоднорідному суспільстві, є динамічними явищами, мають двосторонній характер, регулюють конфліктні відносини шляхом застосування насильницького консенсусу чи компромісу, функціонують у межах правової реальності, пов’язані з функціонуванням механізму держави, передбачають професіоналізацію суб’єктів конфліктів і компромісів, що сприяє досягненню соціальної згоди та стабільності. До умов успішного регулювання конфліктів можна віднести рівень організації соціуму; відповідні правила та порядок життєдіяльності соціуму, які є легальними, легітимними та спрямованими на урегулювання конфлікту; спеціальний апарат управління, рішення якого повинні бути демократичними; легальні та легітимні засоби досягнення компромісу між конфліктуючими сторонами; функціонування конфлікту на засадах гласності та публічності.

У третьому розділі «Компроміс і конфлікт у праві: інституційно-комунікативний аналіз» (складається з трьох підрозділів) розглянуто проблему компромісу і конфлікту як сутнісних засад права, досліджено стадії та складові інституціалізації цих категорій та здійснено їх категоріальний аналіз, обґрунтовано критерії класифікації та визначено елементи структури.

Підрозділ 3.1. «Компроміс і конфлікт як сутнісні засади права» зорієнтований на дослідження цих категорій як вираження сутності права через характеристику основних теорій праворозуміння щодо сутності права – позитивізму, юснатуралізму та соціологічної концепції, а також через два аспекти сутності права, а саме: ціннісно-орієнтаційний, що відображає суб’єктивну сторону права, та регулятивний, який характеризує його об’єктивну сторону.

Представників позитивізму здебільшого не цікавить ціннісно-орієнтаційна складова права, їх увага зосереджується на «чистому» розумінні права, що і зумовлює існування сутнісних протиріч між об’єктивним і суб’єктивним правом, між аспектами та виявами категорій «воля», «право та закон», «право та мораль». Юридичному позитивізму (нормативізму, легізму) притаманний акцент на сутнісному конфлікті права та закону; конфлікті волі державної, суспільної та індивідуальної. Щодо правокомпромісних механізмів – правових принципів, юридичної діяльності, переконання та примусу, то вони, з його точки зору, зазвичай, не здатні розв’язати ці базові правові конфлікти. З позицій юснатуралізму природне право формується завдяки розуму людини та загальних принципів моральності, в результаті чого саме право – це природні, невід’ємні права людини на рівність, свободу та справедливість. Іншими словами, права людини замінюють собою все право, що породжує конфлікт між правами і свободами та обов’язками суб’єктів, правовим та неправовим законом, рівністю та рівноправністю.

Соціологічна юриспруденція визначає право як емпіричне явище. Основна її ідея полягає у тому, що реальна сутність права виявляється не в нормі, не у природі людини, а в реальних суспільних відносинах. Водночас недооцінюється нормативність як важлива якість права і природно-правові засади формування цієї нормативності. Першою складовою соціологічної юриспруденції є не обмеженість права моральним постулатом самозобов’язання; іншою конфліктною складовою є те, що право позбавляється будь-якої постійної, незмінної частини, яка відображала б сутність права, що зумовлено динамізмом розвитку суспільних відносин. Вирішити ці проблеми представники соціологічної юриспруденції намагаються за допомогою правокомпромісного засобу запозичення позитивістських цінностей, пов’язаних з реформуванням законодавства, чи благ, властивих природно-правовій концепції.

У підрозділі 3.2. «Сфери, стадії та складові інституціалізації компромісу і конфлікту в праві» визначаються сфери правової реальності, в яких здійснюється інституалізація правового компромісу і конфлікту, аналізуються стадії інституціалізації цих категорій, обґрунтовуються рівні легітимації компромісу і конфлікту в праві та встановлюється їх логіко-семантична та структурно-функціональна атестація.

Зазначається, що конфлікт і компроміс упорядковуються за допомогою права, чим забезпечується відносно стійка динаміка правових відносин. У праві вони набувають форми правових інститутів. Завершальним етапом інституціалізації правових конфліктів та правових компромісів є юридизація. Вона починається із взаємодії права із соціальним світом і завершується упорядкуванням цих явищ у відповідних джерелах права. Найбільш складні правові явища після юридизації стають правовими інститутами, що є завершальним етапом процесу їх інституціалізації.

Інституціалізація конфлікту і компромісу в праві здійснюється у двох правових сферах – загальній (правового впливу) та спеціальній (правового регулювання). Стадіями інституціалізації компромісу і конфлікту в праві є природно-людська діяльність, що має повторення, хабітуалізація (відображає поведінку, яка постійно повторюється у зв’язку із звичкою до неї); юридизація (легітимація когнітивна і нормативна та легалізація, тобто трансформація правових явищ у правові інститути). Завершальною стадією інституціалізації є юридизація, яка відбувається у сфері правового впливу і правового регулювання, тобто розвивається у межах ціннісно-орієнтаційного, інформаційного та спеціально-юридичного правового впливу.

Виявлено, що в межах правового впливу об’єктивна сторона конфлікту і компромісу в праві характеризується формуванням відповідних правових текстів (форм), що включає в себе обґрунтування поняття цих явищ, їх класифікацію та формування структури. Суб’єктивна сторона конфлікту і компромісу в праві в межах правового впливу характеризується донесенням своєї позиції до інших учасників суспільного життя двома шляхами – правового компромісу або насильницького консенсусу.

Підрозділ 3.3. «Правовий компроміс і правовий конфлікт: категоріальний підхід до розуміння, критерії класифікації та структурна характеристика» націлений на характеристику співвідношення категорії «правовий» та «юридичний»; виокремлення ознак категорій «правовий компроміс» та «правовий конфлікт»; обґрунтування власного бачення цих категорій; визначення критеріїв класифікації правового конфлікту та правового компромісу; аналіз їх структурних елементів. Правовий конфлікт визначено як стан двостороннього зв’язку суб’єктів, який заснований на правових протиріччях, що характеризуються порушенням або перешкодою в реалізації ними своїх інтересів і є причиною визрівання або настання кризи суспільних відносин. Ця категорія вирізняється рядом ознак, що відмежовують її від інших різновидів соціальних протиріч, що мають місце у суспільстві. Правовий конфлікт виявляється у правовій сфері; тягне правові наслідки для учасників суспільних відносин; засновується на протиріччях, що не подолані; є вищою фазою розвитку протиріч; передбачає двосторонній взаємозв’язок між суб’єктами; спричиняє порушення чи перешкоди у реалізації суб’єктивного інтересу; є деструктивним для правової сфери; може стати причиною кризи суспільних відносин; певною мірою має позитивне значення, підштовхуючи суспільні відносини до розвитку і вдосконалення.

Категорія «правовий компроміс» визначається як опосередкований правовими нормами ціннісно-орієнтований засіб упорядкування конфлікту (в тому числі й правового), який заснований на взаємопоступках учасників суспільних відносин, метою та результатом свого функціонування має стан суспільної згоди і закріплення демократичних цінностей у соціумі. Серед характерних ознак, які притаманні саме правовому компромісу, виокремлено опосередкованість правовою формою (нормами права, правовими принципами, правовими процедурами тощо); наявність юридичних наслідків для учасників суспільних відносин; сприяння зміцненню демократичного режиму та легітимації влади; слугування засобом упорядкування правових конфліктів та умовою укладення будь-якої двосторонньої угоди.

Здійснено класифікацію правових конфліктів за структурою сфери вияву (внутрішні та зовнішні); за методом правового регулювання (диспозитивно упорядковані та імперативно упорядковані); за правовими наслідками або структурою (прості та складні); за змістом конфліктоутворювальних приписів (матеріально-правові та процесуально-правові) та за галузевою ознакою. Класифікацію правових конфліктів здійснено за способом упорядкування (що досягається імперативним та диспозитивним методом регулювання правових відносин) та галузевим критерієм, оскільки саме ці різновиди охоплюють найбільше число правокомпромісних засобів, що упорядковують різноманітні правові конфлікти. Проаналізовано особливості таких форм правового компромісу: в цивільному законодавстві – правочин, договір, конкурс, згода, угода, контракт; сімейному праві – шлюб, договір, згода, угода; трудовому праві – трудовий договір, колективний договір, угода.

Елементами структури правового конфлікту і правового компромісу є суб’єкт, об’єкт та зміст. Суб’єктний склад правового конфлікту і правового компромісу має двоїсту природу і складається із суб’єктів, які безпосередньо беруть участь у правовому конфлікті або застосовують правокомпромісні засоби, що упорядковують правовий конфлікт та учасників. Їх ознаками є соціальний характер, правосуб’єктність, наявність чіткої структурованої моделі у суб’єктів та чіткий рівень їх взаємодії. Розрізняють об’єкт та предмет правового компромісу і конфлікту. Під останнім розуміють об’єктивно існуючу або уявну проблему, що є підставою для протиріччя між сторонами, оскільки по-різному ними оцінюються. Зміст цих категорій може поділятися на фактичний зміст та юридичну форму.

Розділ четвертий . «Компроміс і конфлікт у правотворчості» складається з трьох підрозділів, присвячених аналізу компромісу і конфлікту як стимуляторів правотворчості, їх відображення у законодавстві на конституційному рівні та їх втілення у міжнародній складовій правотворчості держави.

У підрозділі 4.1. «Компроміс і конфлікт як стимулятори правотворчості» акцентовано увагу на тому, що конфлікти у сфері правотворчості мають свою класифікаційну специфіку, що виявляється у наявності зовнішніх і внутрішніх їх різновидів. За багатьма параметрами вони схожі і мають спільні сутнісні риси. Внутрішні та зовнішні конфлікти у сфері правотворчості за сутністю можна визначити як різновид юридичних конфліктів; як владний конфлікт, оскільки він розгортається або всередині владно-управлінського суб’єкта правотворчості, або між такими суб’єктами в процесі співпраці у сфері правотворчості. За формою такі конфлікти є політичними.

На відміну від внутрішнього рівня взаємодії, який розглядається здебільшого в антропологічній площині, зовнішній рівень взаємодії виявляється у формі політико-правових відносин Парламенту, Глави держави та Уряду, що зумовлює публічний характер правового конфлікту в сфері правотворчості й, відповідно, перевагу комунікативного аспекту його пізнання. На зовнішньому рівні взаємодії об’єкт самого конфлікту охоплює не лише зміст норм права і наслідки їх дії, а й часові аспекти введення закону в дію, строки дії закону, територіальні межі його дії, коло осіб, на яких поширюється дія закону, а також організаційні питання реалізації окремих положень закону, шляхи його виконання та прогнозовані наслідки його реалізації.

Аналізуються такі види зовнішнього правового конфлікту у взаємозв’язку з внутрішніми правовими конфліктами, як от: правові колізії, правові прогалини, правові помилки, правові невідповідності та санкціонування неправових норм. Виявлено деструктивні аспекти конфлікту в правотворчості (порушення суспільно-державних інтересів; негативна реакція суспільства; фактичне гальмування механізму розробки, прийняття, введення в дію закону) та його конструктивні аспекти (стимулювання правотворчості, плюралізм правових позицій, вироблення правокомпромісних засобів подолання конфліктів, становлення нової моделі політичного управління). Правовий конфлікт у правотворчості визначений дієвим чинником активізації інтелектуально-творчих здібностей суб’єктів правотворчості.

Підрозділ 4.2. «Компроміс і конфлікт у національному законодавстві: конституційний рівень» підтверджує висновок про те, що, незважаючи на важливість вирішення конфліктів у межах окремої галузі законодавства, основну увагу щодо попередження конфліктів слід зосередити на конституційному законодавстві, оскільки саме воно повинно бути в авангарді вирішення різноманітних конфліктних ситуацій в інших галузях законодавства. Водночас саме конституційне законодавство є сукупністю найважливіших нормативно-правових актів, що регулюють усі сфери суспільних відносин.

Докладно проаналізовано основні різновиди конфліктів у конституційно-правовій сфері через характеристику їх суб’єктного складу, змісту та правокомпромісних засобів. Щодо суперечливості норм Конституції, які стосуються Регламенту Верховної Ради України, визначено, що зовнішній аспект конфлікту складає взаємодія суб’єктів – Президента, Парламенту, народних депутатів, а правокомпромісними засобами названо рішення Конституційного Суду України, ухвалення Верховною Радою України відповідного закону.

Суперечливість норм Регламенту Верховної Ради України та Указу Президента України щодо опублікування законів викликає конфлікти у системі законодавства та на рівні взаємодії Президента, Парламенту та народних депутатів. Цей різновид конфлікту може бути вирішений за допомогою таких правокомпромісних засобів, як ухвалення Закону про нормативно-правові акти чи скасування відповідного Указу Президента України.

Нестабільність та суперечливість виборчого законодавства породжує конфлікти як на рівні системи та суперечливості законодавства, так і на рівні взаємодії владних структур між собою та влади і народу та вимагає в якості правокомпромісного засобу прийняття Виборчого кодексу України.

Слід зазначити, що конституційне законодавство містить у собі не лише конфліктогенний потенціал, а й має суттєві правокомпромісні можливості. Основною з них є Конституція, яка є не лише юридичним підґрунтям для дослідження компромісу, а і сама є результатом компромісу інтересів різних політичних сил.

Підрозділ 4.3. «Конфлікт і компроміс у міжнародній правотворчості держави» присвячений виявленню компромісу і конфлікту в таких елементах міжнародної складової правотворчості України, як міжнародні договори і угоди, учасником яких є Україна; рішення міжнародних судових інстанцій; міжнародні звичаї, які визнані державою як загальнообов’язкові регулятори суспільних відносин. Кожен із цих елементів має власні особливості вступу в дію і специфіку регуляторного впливу на суспільні відносини, а також потребує особливого правового поля для адаптації в систему національного законодавства. Закономірним у цьому процесі є виникнення правових конфліктів, що формуються у сфері правотворчості на ґрунті врахування міжнародної складової законодавства України та застосування відповідних правокомпромісних засобів. Основними із них у сфері адаптації міжнародних договорів та угод за участю України є прийняття законодавчих актів, націлених на подолання розбіжностей між угодою (договором) та актом національного законодавства; тлумачення Конституційним Судом України норм щодо встановлення правового режиму узгодження нормативних положень міжнародного та національного характеру; оптимізація правового регулювання відповідної сфери шляхом рецепції положень визнаних державою міжнародних документів.

Розділ п’ятий «Компроміс і конфлікт у правореалізації» складається з чотирьох підрозділів, присвячених дослідженню таких важливих аспектів виявлення компромісу і конфлікту в праві як правозастосовча діяльність, компромісні і конфліктні правовідносини, використання суб’єктивних прав, виконання зобов’язань та дотримання заборон.

У підрозділі 5.1. «Особливості компромісних і конфліктних правовідносин» аналізуються існуючі наукові підходи до розуміння конфліктних правовідносин; визначення їх просторових, часових та внутрішньосистемних меж; аналіз таких елементів конфліктних правовідносин, як конфліктуючі сторони, зона розбіжностей, уявлення про ситуацію, мотиви та позиції дослідження ознак та обґрунтування понять конфліктних і компромісних правовідносин.

На основі дослідження різних наукових підходів до конфліктних правовідносин обґрунтовано висновок, що найбільш поширеними є конфліктний підхід, який трактує конфлікт як юридичну форму опосередкування, об’єктивації спірних правовідносин щодо прав і обов’язків його учасників та визначає соціальне призначення конфлікту в поведінковому та ефективному усуненні неузгодженостей на основі застосування норм права; діяльнісний (діяльний) підхід, який передбачає відкриту боротьбу учасників, що призводить до аналізу конфліктних правовідносин як процесу взаємодії сторін конфлікту; матеріальний підхід, який визначає конфліктні правовідносини як особливий вид матеріальних охоронних правовідносин, що виникають у зв’язку з відкритою протидією суб’єктів права поза юрисдикційним процесом, та формальний підхід, який обґрунтовує позицію, коли конфліктні правовідносини характеризують як процесуальну категорію, що виникає після звернення одного із суб’єктів спору до суду із позовною заявою.

Проаналізовано такі складові елементи конфліктних правовідносин, як конфліктуючі сторони, зона розбіжностей, уявлення про ситуацію, мотиви та позиції. Доведено, що для характеристики конфліктних правовідносин як правових достатньо наділити правовими ознаками хоча б одного із вказаних елементів. Запропоновано авторське визначення конфліктних правовідносин як зумовлених системою об’єктивних та суб’єктивних факторів різновиду суспільних відносин, предметом яких є соціальні чи моральні цінності, що породжують конфліктні ситуації; характеризуються конфронтацією інтересів учасників та націлені на порушення комунікації шляхом спроби відстояти позицію одного із учасників як превалюючу.

Проаналізовано риси компромісних правовідносин (важливість для вирішення конфліктних ситуацій; спрямованість як на конкретного суб’єкта, так і на невизначене коло осіб; наявність обов’язкових умов виникнення, зміни і припинення, якими є наявність компромісної норми та згоди між їхніми учасниками; спрямованість на регулювання, охорону та захист прав і обов’язків учасників; наявність правового механізму досягнення згоди суб’єктів), на основі яких запропоновано дефініцію компромісних правовідносин. Це – різновид суспільних відносин, які виникають, змінюються і припиняються за наявності компромісної норми та згоди між учасниками; ці правовідносини націлені на регулювання, охорону та захист прав і свобод учасників, є правовим механізмом досягнення згоди суб’єктів та обов’язковою умовою вирішення конфліктних ситуацій.

Підрозділ 5.2. «Компроміс і конфлікт у ході виконання прав» присвячений дослідженню прояву цих категорій у процесі використання прав громадянами України, реалізація яких є найбільш конфліктною. Йдеться про права на участь громадян у здійсненні правосуддя як присяжних засідателів; на інформацію, працю та свободу слова. Проаналізовано природу правових конфліктів у сфері використання вищезазначених прав та визначено правокомпромісні засоби їх упорядкування. Основними факторами, що зумовлюють конфліктність нормативної основи цих прав, є їх декларативний характер; наявність прогалин правового закріплення прав; відсутність механізму їх реалізації; колізійність норм різноманітної юридичної сили; нечіткість правового статусу суб’єктів права; відсутність системи гарантій суб’єктивних прав; невідповідність національного законодавства міжнародним стандартам; незлагодженість законодавчих формулювань та їх суперечність загальнолюдським принципам права; нечіткість визначення меж використання суб’єктивних прав; недосконалість юридичної техніки нормативних актів; відсутність нормативно закріпленого механізму внесення змін і доповнень до них; відсутність гарантованого захисту з боку держави; нехтування чи перевищення обмежень, що встановлюються у законодавстві; існування невиправданих обмежень у використанні суб’єктивних прав; відсутність можливості фінансового забезпечення процесу реалізації законоположень у сфері прав людини.

Основними правокомпромісними засобами подолання конфліктів у процесі використання суб’єктивних прав є прийняття нових нормативних актів, що відповідають трансформаціям соціальної реальності; закріплення механізму реалізації наданих можливостей; внесення змін та доповнень до нормативних актів; прийняття рішень Конституційним Судом України; розгляд справ судами різних інстанцій; визнання судової практики як джерела права; впровадження міжнародних стандартів прав людини.

Підрозділ 5.3. «Компроміс і конфлікт під час виконання зобов’язань та дотримання заборон» присвячений характеристиці спільних та відмінних рис виконання, використання та дотримання як форм реалізації норм права, а також особливостей виявлення компромісу і конфлікту в процесі їх практичного втілення та встановлення ефективності. Виокремлено ознаки виконання та дотримання як юридичних категорій, в межах яких виявляється компроміс і конфлікт: спрямовані на реалізацію правомірної поведінки суб’єктами права; пов’язані з досягненням певного результату; охоплюють юридично значиму поведінку та її кінцевий результат; характеризуються подвійною сутністю, змістом якої є як процес, так і результат втілення вимог правових норм у поведінці суб’єктів; мають об’єктивну та суб’єктивну сторони; визначаються специфікою засобів правового впливу та різновидом правових норм.

Визначено специфіку виявлення правових конфліктів та правокомпромісних засобів їх упорядкування в процесі виконання обов’язку народним депутатом України з’явитися на допит як свідок за викликом органів дізнання, досудового слідства та суду. Причиною конфлікту є прогалини законодавства, суб’єктом є народні депутати України, які в силу настання певних юридичних фактів набули статусу свідка; органи дізнання, досудового слідства та суду. Правокомпромісним засобом є внесення змін до Закону України «Про статус народного депутата України». Досліджено особливості виявлення правового конфлікту при виконанні обов’язку проходження альтернативної служби, а саме: наділення таким правом лише за релігійними поглядами та ігнорування власних моральних, політичних, пацифістських переконань особи; збільшення терміну альтернативної (невійськової) служби порівняно зі строковою; при виконанні конституційного обов’язку батьків утримувати дітей до повноліття (нерозмежування понять «аліменти» та «утримання»); неврахування таких додаткових юридичних факторів, як розірвання шлюбу, усунення одного з батьків від добровільного утримання дитини. Аналізуючи компроміс і конфлікт в процесі дотримання заборон у сфері дотримання швидкісного режиму водіями автотранспортних засобів, дотримання обов’язків державних службовців та трудових обов’язків, виявлено причини їх виникнення, серед яких – колізійність правових приписів, наявність прогалин у праві, недотримання правил законодавчої техніки, нечіткість законодавчих формулювань.

У підрозділі 5.4. «Компроміс і конфлікт у процесі правозастосування» обґрунтовано авторське бачення застосування права як юридично-регламентованої діяльності уповноважених державних органів та посадових осіб щодо видання акта застосування норм права з метою вирішення конкретної соціально значущої ситуації. Основними ознаками цієї форми реалізації норм права, що зумовлюють особливості компромісу і конфлікту, є специфічне місце правозастосування в механізмі правового регулювання, обов’язковість державного втручання у соціальну ситуацію, неодмінність винесення правозастосовчого акта як юридичного документа, визначеність в якості засобу державно-владного регулювання суспільних відносин. Це правовідносини, спрямовані на реалізацію права, що здійснюються у правових формах і породжені правом, з наявними нормативно-закріпленими стадіями та компетентними суб’єктами.