Короєд Сергій Олександрович. Процесуальне забезпечення ефективності цивільного судочинства

summary

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, наводиться її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета і завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, розкривається наукова новизна одержаних результатів, подається практичне значення одержаних результатів, наводяться відомості про апробацію результатів дисертації та публікації.
Розділ 1 «Правова політика держави у сфері цивільного судочинства як основа якісного цивільного процесуального регулювання» складається з трьох підрозділів, в яких розглядається сучасний стан і перспективи правового регулювання цивільного судочинства.
У підрозділі 1.1 «Цивільна процесуальна форма та вплив законодавчих змін на ефективність цивільного судочинства в незалежній Україні» розкривається правова природа цивільної процесуальної форми та історія реформування цивільного судочинства.
На основі узагальнення точок зору науковців щодо змісту цивільної процесуальної форми автор доводить, що процесуальне законодавство за предметом правового регулювання закріплює, зокрема: які дії і в якій послідовності можуть здійснювати учасники цивільного судочинства; коло таких учасників, їх права і обов’язки; підвідомчість та підсудність справ; форми фіксації процесуальних дій і рішень, що приймаються в ході вирішення справ; строки вчинення процесуальних дій; види і джерела доказів; гарантії дотримання процесуальних норм, законності і обґрунтованості прийнятих рішень тощо. Вказані елементи являють собою конструктивні частини цивільної процесуальної форми.
У роботі показано, що від якості цивільної процесуальної форми, тобто процесуального регламенту здійснення судочинства, залежить ефективність останнього. Саме тому автор здійснив детальний огляд впливу законодавчих змін в сфері цивільного судочинства на його ефективність. Зокрема, встановлено, що зміни до ЦПК України позбавили суд можливості повно з’ясовувати дійсні взаємовідносини сторін та вживати заходів щодо повної ліквідації спору між ними. Зниження активності суду подекуди стало причиною ухвалення несправедливих рішень через юридичну неграмотність сторін. Тому наступний етап реформування потребує наукового осмислення призначення правосуддя в соціальній, правовій державі з тим, щоб будь-які зміни цивільного процесуального законодавства забезпечували громадянам їх право на судовий захист і справедливий судовий розгляд упродовж розумного строку, чим підвищували ефективність цивільного судочинства.
У підрозділі 1.2 «Вплив державної правової політики у сфері цивільного судочинства на ефективність цивільного процесуального регулювання» розкривається зміст цивільної процесуальної політики та ефективності процесуального регулювання.
Дисертантом встановлено, що закріплені в Концепції судово-правової реформи в Україні та Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів основні засади державної правової політики в сфері цивільного судочинства не враховують його завдання і соціальної спрямованості діяльності держави, тому потребують перегляду. За результатами дослідження запропоновано прийняття Концепції цивільної процесуальної правової політики та окреслено першочергові процесуальні засади її формування, які спрямовані на реальне покращення правосуддя в цивільних справах, дієве виконання завдань цивільного судочинства та мають враховуватися законодавцем при внесенні чергових змін до ЦПК України, забезпечуючи оперативність судового розгляду, правильність вирішення справи та швидке поновлення прав, а саме: а) введення спрощених процедур в межах єдиного позовного провадження, диференціація яких має здійснюватись з урахуванням характеру спору і складності справи; б) посилення активної ролі суду та обмеження дії принципів змагальності і диспозитивності в правосудних цілях.
Автор доводить, що цивільна процесуальна політика держави повинна забезпечити дієвий механізм процесуального регулювання відносин в сфері здійснення правосуддя, ефективність якого має визначатися метою та завданням цивільного судочинства. З огляду на це важливе значення в цьому механізмі відводиться нормам, які здійснюють свій регулюючий вплив в першу чергу на суд, від дій якого якраз і залежить точне і неухильне виконання завдання і мети цивільного судочинства, якими повинні «пронизуватись» всі норми ЦПК України. Дисертант обґрунтовує, що підвищення юридичної ефективності цивільно-процесуального регулювання має відбуватися шляхом створення такого процесуального механізму, який би спонукав сторін бути заінтересованими в добросовісній реалізації процесуальної правосуб’єктності таким чином, щоб забезпечити сприяння суду у виконанні завдань цивільного судочинства, а суд – до належного дотримання процесуальної форми.
У підрозділі 1.3 «Сучасний погляд на правову природу цивільного судочинства в Україні та вплив соціальної спрямованості діяльності держави на його реформування» розкривається погляд на цивільне судочинство як послугу держави та визначається вплив соціальної спрямованості діяльності держави на нього.
Останнім часом цивільне судочинство все частіше стало розглядатися як платна послуга держави щодо вирішення приватноправових спорів сторонам, які самостійно не можуть їх урегулювати. Критикуючи теоретичну і практичну обґрунтованість надання цивільному судочинству статусу «послуги» держави, автор звертає увагу, що прохання про таку послугу виходить лише від позивача. Відповідач в такій послузі зазвичай незаінтересований, жодних благ від цього не отримує і залучається до процесу її надання всупереч своєї волі. Крім того, багато цивільних справ мають публічний елемент, в яких держава заінтересована у припиненні таких неправомірних дій. Про цивільне судочинство як послугу можна вести мову лише при спільному зверненні сторін до суду з проханням вирішити їхній спір. Для реалізації цього дисертантом пропонується, по-перше, розглядати категорію «позов» лише в процесуальному значенні; по-друге, ввести «погоджувальне провадження» як форму вирішення приватного спору на підставі спільного звернення сторін, із спрощеним порядком розгляду та застосуванням заохочувальних процесуальних механізмів.
Інший напрям розвитку цивільного судочинства, за висновком автора, відображає зацікавленість суспільства і держави в одноманітному застосуванні права, передбачає наявність у держави обов’язку забезпечити виконання правоохоронної функції, створити громадянам рівні можливості щодо захисту їхніх прав в суді та процесуальні умови розв’язання правових конфліктів. Дисертант доводить, що це завдання може бути виконано завдяки впливу соціальної спрямованості діяльності держави на правове регулювання цивільного судочинства. Враховуючи існуючу в суспільстві проблему соціальної нерівності та проголосивши право громадян на судовий захист і справедливий судовий розгляд, держава таким чином взяла на себе зобов’язання забезпечити зазначені права громадянам незалежно від їх майнового стану, розумових здібностей тощо. Тому соціальна спрямованість цивільного судочинства має наділяти суд процесуальною активністю, який від імені держави має нести перед людиною відповідальність за встановлення істини в справі і правильність вирішення справи.
Розділ 2 «Теоретико-методологічні засади дослідження ефективності цивільного судочинства» складається з чотирьох підрозділів, в яких визначається об’єкт, рівні дослідження і пізнання ефективності цивільного судочинства, формулюється його визначення, розкривається роль процесуального права, наводяться нормативні перешкоди і передумови ефективності цивільного судочинства.
У підрозділі 2.1 «Об’єкт, рівні дослідження і пізнання ефективності цивільного судочинства» автор виводить об’єкт дослідження, показує можливі рівні дослідження і пізнання ефективності цивільного судочинства.
Дисертант наголошує, що в юридичній літературі відсутня відповідь, що вважати об’єктом дослідження при вивченні питань ефективності судового розгляду цивільних справ: «правосуддя в цивільних справах» або «цивільне судочинство» чи «цивільний процес», та яким чином ці процесуальні категорії співвідносяться між собою. Етимологічне значення слова «процес» і сфера його застосування свідчать, що воно є динамічним явищем, тобто діяльністю (сукупністю дій), але за сферою застосування є ширшим за поняття «цивільне судочинство». Термін «правосуддя», як діяльність судових органів, теж є динамічним поняттям, так само, як й «цивільне судочинство». Тобто їх можна визнати синонімами. Але, з огляду на ст. 1 ЦПК України, для позначення такої діяльності, за висновком дисертанта, правильним є вживання поняття «цивільне судочинство», яке є діяльністю судових органів та формою судового захисту права, а відтак, об’єктом дослідження виступатиме суспільні відносини у сфері здійснення цивільного судочинства.
Результати цивільного судочинства проявляються в конкретних цивільних справах, оцінку ефективності розгляду яких дають, в першу чергу, сторони у справі, а також суд вищестоящої інстанції. Держава також дає оцінку якості правосуддя шляхом узагальнення судової практики та за даними судової статистики. Отже, процес дослідження ефективності цивільного судочинства має кілька рівнів: а) це дослідження ефективності в цілому, в межах єдиної цивільної процесуальної форми. Підрівнем дослідження ефективності в цілому буде дослідження ефективності цивільного процесуального регулювання; б) дослідження ефективності правосуддя в конкретній цивільній справі, що може оцінюватися з позиції суду, сторін, суспільства, держави.
Пізнання феномену ефективності цивільного судочинства здійснюється в дисертації крізь призму таких підходів до її розуміння, як: а) онтологія ефективності (вивчає її природу і сутність); б) гносеологія та епістемологія ефективності (розглядає методи, етапи її пізнання); в) аксіологія ефективності (досліджує її ціннісний аспект для громадян і держави та вивчає цінності процесуального права); г) телеологія ефективності (визначає призначення цивільного судочинства для встановлення головного вектору у визначенні його ефективності, вивчає доцільність певних напрямів оптимізації процесу); д) антропологія ефективності (встановлює місце ефективного судочинства в житті учасників цивільних правовідносин); е) праксеологія ефективності (вивчає порядок і умови ефективного вдосконалення процесуального регулювання як гарантії забезпечення ефективності цивільного судочинства).
У підрозділі 2.2 «Теоретичні підходи до визначення ефективності цивільного судочинства» формулюється власне визначення цього поняття.
Дисертант зауважує, що ефективність – дуже об’ємне поняття, що включає в себе і гарантії захисту, і якість роботи, і прозорість діяльності суду, і передбачуваність рішень, і забезпечення діяльності судів державою, і багато-багато іншого. Але в юридичній літературі немає єдності думок щодо змісту поняття ефективності цивільного судочинства. Вивчивши думки науковців щодо цього поняття, автор критично оцінює деякі дефініції, зокрема: а) визначення ефективності лише як властивості правосуддя по розгляду і вирішенню цивільних справ, оскільки цим фактично розкривається функціональне призначення такої державної функції, як правосуддя, зміст якої й зводиться до розгляду і вирішення цивільних справ (оскільки випливає, що будь-яке правосуддя, що має своєю властивістю вирішення цивільних справ, буде вважатися ефективним). Крім того, «властивість» є нічим іншим, як однією з ознак, притаманних відповідному процесу, незалежно від того, чи є такий процес ефективним (результативним); б) визначення ефективності судочинства як характеристики його стану, оскільки це фактично означає характеристику стану самої процесуальної діяльності як динамічного явища, але таке розуміння не вказує на зв’язок судової процесуальної діяльності із її наслідками.
Крім того, дисертант робить висновок, що наведені науковцями ознаки ефективності цивільного судочинства повністю не розкривають це поняття, оскільки вказують лише на його матеріально-правові та процесуальні наслідки, залишаючи при цьому саму процесуальну діяльність суду, яка полягає в організації судового процесу, керуванні ходом судового засідання, забезпеченні додержання послідовності і порядку вчинення процесуальних дій, спрямуванні судового розгляду на забезпечення повного, всебічного та об’єктивного з’ясування обставин справи тощо. Отже, при характеристиці ефективності цивільного судочинства варто також враховувати результативність і дієвість самого процесу як діяльності. Таким чином, ефективність цивільного судочинства визначається автором як результативність судової цивільної процесуальної діяльності та її наслідків (матеріально-правових та процесуальних), незалежно від досягнення мети цивільного судочинства, визначеної ст. 1 ЦПК України.
У підрозділі 2.3 «Місце цивільного процесуального права у визначенні головного завдання цивільного судочинства як вектору в забезпеченні його ефективності» з’ясовується призначення процесуального права та на підставі цього обґрунтовується головне завдання цивільного судочинства.
Для з’ясування питання співвідношення призначення процесуального права та головного завдання цивільного судочинства в дисертації аналізуються праці теоретиків права з метою визначення правової природи процесуального права як загальнотеоретичної категорії та змісту процесуальних норм, що дозволило зробити висновок про головне призначення процесуального права як загальнотеоретичної категорії, – врегулювання (усунення) конфлікту, ефективне і справедливе досягнення результату, який передбачений нормою матеріального права. Аналіз точок зору вчених-процесуалістів на зміст цивільного процесуального права дозволив дисертанту зробити висновок, що призначенням цивільного процесуального права є припинення цивільного правопорушення (розв’язання спору) та припинення його наслідків (усунення конфліктної ситуації) шляхом примусового застосування норм матеріального права між суб’єктами цивільних, сімейних та інших правовідносин.
Автор зауважує, що оскільки цивільне судочинство, яке врегульоване нормами цивільного процесуального права, являє собою процесуальну діяльність, тому така діяльність повинна мати своє головне (основне) призначення, яке її характеризує як динамічне явище. З огляду на визначене основне призначення процесуального права, автор робить висновок, що й головним завданням цивільного судочинства має бути врегулювання (усунення) конфлікту, тобто припинення цивільного правопорушення та ліквідація його наслідків шляхом примусового застосування норм матеріального права. Оскільки цивільне процесуальне право, головним джерелом якого є ЦПК, не лише визначає завдання цивільного судочинства, а й встановлює порядок його фактичної реалізації, тому від якості процесуального регламенту й залежить ефективність виконання зазначеного завдання та ефективність цивільного судочинства в цілому.
У підрозділі 2.4 «Нормативно-процесуальні перешкоди та передумови ефективності цивільного судочинства» вивчаються закріплені в ЦПК України норми, які розглядаються як передумови і перешкоди ефективності цивільного судочинства.
В дисертації стверджується про наявність в ЦПК України процесуальних норм та інститутів, які перешкоджають належному виконанню завдання цивільного судочинства, знижуючи таким чином його ефективність. Так, із чинником своєчасності пов’язане питання доступності правосуддя, зумовлене розмежуванням судових юрисдикцій, коли суд може відмовити у відкритті провадження в цивільній справі або з часом закрити цивільну справу з мотивів непідвідомчості спору, що змушує заінтересовану особу (позивача) повторно звертатися за захистом до суду іншої юрисдикції в межах єдиної судової системи держави, адже правильне визначення юрисдикції (підвідомчості) має бути обов’язком держави, а не громадян, які звертаються до держави в особі судових органів за захистом своїх прав. Із чинниками своєчасності та правильності пов’язана концентрація в руках суду доказового матеріалу, процесуальною перешкодою якій виступає заборона суду в з’ясуванні всіх обставин справи та витребуванні доказів з власної ініціативи поряд із покладенням на суд обов’язку ухвалення законного та обґрунтованого рішення, що неможливо без однозначного з’ясування судом всіх обставин, що входять в предмет доказування.
В якості нормативно-процесуальних передумов автор пропонує розглядати процесуальні норми, правильне і ефективне використання яких дозволятиме належно виконувати завдання цивільного судочинства, забезпечуючи його ефективність. До основних норм віднесено положення ч. 4 ст. 10, яке підлягає застосуванню в поєднанні з ч. 2 ст. 160 ЦПК України, які прямо покладають на суд реалізацію його вказівних, інструктивних і забезпечувальних повноважень, що сприяє виконанню завдань цивільного судочинства, забезпечує його ефективність. Аналіз цих норм свідчить, що сьогодні цивільний процес побудовано таким чином, що він не може передбачати можливості відмови в позові за недоведеністю позовних вимог або ж з підстав неналежності відповідача, якщо суд не вжив всіх передбачених процесуальним законом заходів щодо з’ясування всіх обставин справи або ж не залучив до участі у справі належного відповідача, адже завдання цивільного судочинства, яке адресується суду, вважатиметься виконаним, якщо суд вирішив справу правильно, тобто ухвалив законне і обґрунтоване рішення.
Розділ 3 «Мета і завдання цивільного судочинства як визначальні вектори в підвищенні ефективності правосуддя в цивільних справах» складається з чотирьох підрозділів і присвячено розкриттю змісту основних завдань цивільного судочинства, проблемних питань реалізації його мети, а також впливу судового процесуального інтересу та економії на забезпечення ефективності цивільного судочинства.
У підрозділі 3.1 «Вплив складових чинників завдання цивільного судочинства на ефективність судового захисту» розкривається зміст складових чинників завдання цивільного судочинства та визначається їх вплив на ефективність судового захисту.
Автором встановлено, що на відміну від ЦПК України, в ЦПК Республіки Білорусь і Російської Федерації, окрім правосудної складової завдання цивільного судочинства, яка полягає у своєчасному і правильному розгляді і вирішенні цивільних справ, наявна також й превентивна складова, пов’язана із попередженням правопорушень та зміцненням законності і правопорядку. Також ЦПК України, на відміну від кодексів зазначених країн, не містить такого чинника, як правильність розгляду і вирішення цивільних справ поряд із чинником своєчасності. Автор визнає, що чинник своєчасності, так само як й чинники справедливості і неупередженості, які з’явилися в новому ЦПК України, безперечно, впливають на ефективність правосуддя, але прямо не вказують на необхідність правильного вирішення справи, що охоплюється поняттями законності і обґрунтованості (ст. 213 ЦПК України) та не зобов’язують суд при виконанні інструктивних, вказівних і забезпечувальних повноважень спрямовувати судовий розгляд справи в напряму правильного її вирішення (ст.ст. 10, 160 ЦПК України).
Крім того, дисертант доводить, що своєчасність і неупередженість судового розгляду не можуть впливати на об’єктивність розгляду справи та законність ухваленого судом рішення, адже самі по собі зазначені чинники не є самостійними і достатніми для досягнення мети цивільного судочинства – захист порушених прав; реалізація такої мети можлива лише у сукупності із таким складовим чинником, як «правильність» вирішення справи. Саме правильність вирішення справи є визначальним чинником завдання цивільного судочинства, забезпечення якого, окрім іншого, є безпосередньою метою попереднього судового засідання. Це випливає також із інших положень ЦПК України, які передбачають, що: не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань; порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування рішення в касаційному порядку, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Отже, із правильністю вирішення справи як результатом правозастосування пов’язано виконання судом його правосудної функції, чим й визначається ефективність процесуальної діяльності в цілому.
У підрозділі 3.2 «Охорона (захист) прав та розгляд і вирішення цивільних справ як самостійні завдання цивільного судочинства та критерії оцінки його ефективності» висвітлюється питання співвідношення таких завдань цивільного судочинства, як «охорона прав» і «вирішення справ» та визначається головне з них.
Автор звертає увагу, що за ЦПК України 1963 р. (в редакції Закону від 15 грудня 1992 р.) завданням цивільного судочинства було «охорона (захист) права», а тепер за ЦПК України 2004 р. – «розгляд і вирішення справи» («вирішення спору»). Разом з тим, в юридичній літературі при визначенні поняття правосуддя та цивільного процесу ці обидва самостійні завдання не розмежовуються, в більшості випадків вони вживаються як тотожні, а іноді ці поняття підміняють один одного, що не дозволяє однозначно виділити основний критерій оцінки ефективності цивільного судочинства (адже своєчасний, справедливий і неупереджений розгляд і вирішення справи не завжди тягне захист права чи ефективне поновлення в правах).
Порівнюючи вищенаведені завдання цивільного судочинства автор зауважує, що «охорона прав», як завдання цивільного судочинства за ЦПК України 1963 р., завжди було реалізовано судом при розгляді будь-якої справи, оскільки цивільне процесуальне законодавство не пов’язувало завдання цивільного судочинства із захистом права саме заявника чи фактом його порушення, а тому охорона прав могла відбуватися як при задоволенні позову (захист прав позивача), так й при відмові в позові (захист прав відповідача). Або ж, якщо при відмові в позові захист прав та інтересів позивача не відбувається через відсутність факту їх порушення чи оспорення відповідачем, то тоді міг відбуватися захист публічних інтересів і охорона правопорядку. Водночас за змістом ЦПК України 2004 р. неможливий «захист права» в будь-якій справі; він може мати місце лише за умови встановлення факту його порушення і лише щодо позивача.
Обґрунтовано висновок, що таке завдання, як «охорона (захист) права», пов’язане з матеріально-правовою стороною правосуддя в цивільних справах та фактично вказує на його наслідки, а не процес (процесуальну діяльність), яким є цивільне судочинство. В свою чергу, таке завдання цивільного судочинства, як «розгляд і вирішення цивільних справ» вказує на процесуальну сторону правосуддя в цивільних справах, характеризуючи сам його процес, спрямований на розв’язання правового питання, а також захист прав та інтересів, якщо їх порушення мало місце. Проте «захист права» (як мета цивільного судочинства) може й не відбутися з різних причин.
Автор доводить, що оскільки діяльність суду в сфері здійснення правосуддя в цивільних справах носить процесуальний характер, тому її завданням, що відображає процесуальну сторону такої діяльності, має бути, в першу чергу, справедливе, своєчасне і правильне вирішення справи (розв’язання спору), а не відновлення в правах (захист права), адже перше завдання має виконуватися в будь-якій цивільній справі незалежно від її результату. Друге ж завдання (захист права), що пов’язане з реалізацією права на судовий захист і носить матеріально-правовий характер, може виконуватися в тому випадку, якщо вимоги позивача законні і обґрунтовані, тобто задовольняються судом, а порушене право позивача отримує захист. З цього випливає два аспекти ефективності цивільного судочинства: процесуальний і матеріальний.
У підрозділі 3.3 «Захист порушеного права як мета цивільного судочинства: проблемні питання забезпечення ефективності» розглядається матеріально-правовий аспект ефективності правосуддя в цивільних справах.
Досліджуючи процесуально-правову природу судового захисту порушених прав автор виходив з того, що поняття судового захисту прав є складною юридичною категорією, яка характеризується, з одного боку, як процесуальна діяльність суду по захисту (відновленню) порушених прав учасників цивільних правовідносин, а з іншого боку, як результат такої діяльності, коли порушені права та інтереси суб’єктів права отримують судовий захист. Саме з результатом процесуальної діяльності, коли відбувається фактичний захист порушених прав ефективним способом, міжнародні акти пов’язують право на ефективне поновлення в правах за допомогою ефективного засобу захисту, який створить найбільший юридичний ефект для позивача.
Дисертант доводить, що на сьогодні неефективність способу захисту, обраного позивачем, неминуче спричиняє неефективність правосуддя в цивільних справах у вигляді відмови в позові, вимагає від позивача додаткових зусиль і часу для пред’явлення нового позову з іншим («правильним») способом захисту порушеного права або ж пошуку інших шляхів (як правових, так й неправових) вирішення правового конфлікту.
Автор обґрунтовує, що саме суд від імені держави і має забезпечити громадянам їх право на ефективне поновлення в правах і ефективний засіб судового захисту, що гарантовано міжнародним і національним законодавством. Такий обов’язок держави не може перетворювати суд в пасивного учасника цивільних процесуальних правовідносин і усувати його з процесу реалізації сторонами диспозитивних і змагальних прав. В силу місця суду в правій і соціальній державі, де людина є найвищою соціальною цінністю, а забезпечення її прав і свобод є головним обов’язком держави, а також функціонального призначення правосуддя, автор доводить, що саме на суд має бути покладена повна відповідальність за «ефективне відновлення в правах», а отже й обов’язок визначення (вибору) правильного способу захисту порушеного права, ефективного та адекватного в конкретних спірних правовідносинах сторін, з урахуванням встановлених судом фактичних обставин справи.
У підрозділі 3.4 «Судовий процесуальний інтерес і процесуальна економія та їх вплив на реалізацію мети і завдання цивільного судочинства» дається характеристика зазначеним процесуальним категоріям як необхідного елементу процесуальної діяльності судді при розгляді і вирішенні цивільних справ.
Обґрунтовано висновок, що саме від процесуальної заінтересованості суду, який є «виконавцем» завдання цивільного судочинства, тобто його прагнення своєчасно, всебічно і правильно вирішити цивільну справу (розв’язати правовий конфлікт) залежить ефективність цивільного судочинства в цілому. Виходячи із завдань своєчасності і правильності розгляду і вирішення цивільних справ, автор виділяє судові процесуальні інтереси першого порядку (такими є заінтересованість суду розглянути справу у встановлений строк, а також у випадку оскарження рішення – залишення його в силі), та судові процесуальні інтереси другого порядку (такими є заінтересованість суду у вчиненні ряду процесуальних дій, спрямованих на забезпечення своєчасного розгляду і недопущення необґрунтованого затягування процесу, а також інтерес суду в ухваленні правильного по суті, законного і обґрунтованого судового рішення, щоб виключити підстави для його скасування вищестоящим судом).
Разом з тим, виконання завдання цивільного судочинства суд має реалізовувати в режимі процесуальної економії. Проаналізувавши точки зору науковців на зміст і форми прояву принципу процесуальної економії, автор виділяє дві основні складові, якими вона обумовлюється: 1) результат цивільної процесуальної діяльності в конкретній справі, коли цивільну справу розглянуто правильно, але з найбільш повним і раціональним використанням процесуальних засобів, розумною економією залучених сил і засобів і в скорочені строки; 2) стан цивільно-процесуального регулювання, який передбачав би реальну можливість виконати завдання і мету цивільного судочинства, тобто справедливо, неупереджено, правильно і швидко розглянути і вирішити будь-яку цивільну справу, з максимальним дотриманням гарантій учасників процесу, та захистити порушене право, за рахунок розумного пом’якшення процесуальних формальностей, оптимальності процесуальних процедур.
Розділ 4 «Процесуальна активність суду та межі його втручання в диспозитивні і змагальні права сторін як засіб забезпечення ефективності цивільного судочинства» складається з п’яти підрозділів і ставить за мету розкрити значення процесуальної активності суду в забезпеченні ефективності цивільного судочинства та визначити умови обмеження диспозитивних і змагальних прав сторін.
У підрозділі 4.1 «Процесуальна активність суду в цивільному судочинстві як засіб забезпечення виконання завдання правосуддя в цивільних справах» здійснюється характеристика процесуальної активності суду як засобу забезпечення виконання завдання цивільного судочинства та обґрунтування розширення її меж.
Автор встановив, що диспозитивні і змагальні засади цивільного судочинства, які надали сторонам розпорядчі права щодо руху справи і змагальні права в процесі доказування, позбавили суд ініціативи у встановленні істини, знизили його активні повноваження, що звело роль суду фактично до його бездіяльності, навіть коли здоровий глузд вимагає від нього активних дій, та не дозволяє йому належним чином виконувати завдання цивільного судочинства і здійснювати захист порушених прав, навіть в тих справах, де такий захист з огляду на правосудні цілі є необхідним.
Процесуальна активність суду в юридичній літературі розглядається як: а) винятки з принципу диспозитивності, які характеризуються публічно-правовою природою і покликані вирішити можливі колізії приватного і не представленого в процесі публічного інтересу; б) обмеження принципу диспозитивності, зумовлені необхідністю захисту у цивільному судочинстві публічного; в) одна зі сторін принципу змагальності; г) прояв дії принципу законності, що переслідує основоположну мету цивільного процесу – забезпечення можливості ухвалення правильних рішень; д) як повноваження суду щодо керівництва рухом процесу. Також зазначається, що цивільний процес має забезпечувати не змагальність і рівність сторін чи активність суду, а їх баланс. При цьому автор робить висновок, що дія принципів змагальності і диспозитивності (як співвідношення офіційних обов’язків суду та процесуальних прав сторін), реалізація яких залежить від ініціативності сторін, не може нівелювати принцип законності та правильності вирішення справи, перешкоджати суду проявляти процесуальну активність для виконання його функції як органу правосуддя в державі.
Автором доводить, що з огляду на завдання цивільного судочинства та цілі правосуддя в цілому, роль суду в сучасному змагальному процесі повинна включати прояв ним власної ініціативи в проведенні процесуальних дій щодо збирання та дослідження доказів. Для усунення неповноти судового розгляду (коли сторони через відсутність юридичної освіти, нездатність користуватися правовою допомогою чи з інших причин не виконують свій процесуальний обов’язок надати суду докази) суд все ж таки має проявляти активність (ініціативність) в процесі доказування у встановленні обставин справи та перевірку їх доказами. Активні судові дії в процесі доказування мають стати засобом усунення пасивності сторін в наданні суду доказів.
У підрозділі 4.2 «Судове керівництво в цивільному судочинстві, його роль в забезпеченні виконання завдання правосуддя в цивільних справах та гарантія зменшення судових помилок» розглядається роль судового керівництва в забезпеченні виконання завдань цивільного судочинства та зменшенні судових помилок.
Обґрунтовано, що правильне і грамотне керівництво суддею цивільним процесом на всіх його стадіях дозволяє кожній зі сторін домогтися максимально успішного вирішення свого завдання. Науці цивільного процесуального права відомо декілька характеристик керівної ролі суду в цивільному процесі як: а) складового елементу принципу змагальності; б) принципу процесуальної активності; б) функції цивільного процесу (зі змісту положень ст.ст. 1, 10, 130, 137, 160 ЦПК України випливає, що керівництво процесом є завданням суду, одним із його основних призначень, тобто функцією забезпечити виконання завдань цивільного судочинства, чого неможливо зробити без активної (ініціативної) участі (ролі) суду в судовому процесі). Автор робить висновок, що судове керівництво може виступати одночасно й як принцип, й як функція цивільного процесу. Принцип судового керівництва зумовлює наявність в цивільному процесі таких норм, які надають суду можливість здійснювати керівництво процесом розгляду і вирішення спорів в судах засобами і способами, передбаченими ЦПК України. Судове керівництво як функція полягає у безпосередньому здійсненні судом процесуальних керівних дій на конкретній стадії процесу.
З метою забезпечення належного виконання завдання цивільного судочинства та найкращого засвоєння і розуміння правил цивільного судочинства, автор пропонує доповнити ЦПК України новою статтею, в якій чітко сформулювати засади судового керівництва як принципу та функції цивільного процесу, які б підсилили роль суду як органу правосуддя в цивільному судочинстві.
Автор зазначає, що неналежне здійснення судом необхідних керівних дій, прояв ним процесуальної бездіяльності, призводить до судових помилок, які створюють загрозу недосягненню цілей цивільного судочинства, тому їх попередження є важливою складовою процесуального підвищення ефективності судочинства. Виділяються помилки суду, пов’язані з його пізнавальною функцією, які виражаються у неправильному встановленні фактичних обставин цивільної справи, а також помилки суду, що витікають із неправильного встановлення фактичних обставин справи та зумовлюють неправильне застосування норм матеріального або процесуального права. Зазначені помилки суду мають суб’єктивну сторону та являють собою добросовісну помилку судді як результат незнання фактів або помилку в їх правовій оцінці; з цим пов’язаний гносеологічний аспект судових помилок, який впливає на праксеологічний та телеологічний аспекти. Уникненню помилок на гносеологічному рівні має сприяти така побудова процесу, за якою суд повинен мати самостійні повноваження в з’ясуванні всіх обставин справи та щодо остаточного формування правильного предмета доказування і визначення кола необхідних доказів, а у випадку пасивності сторін в їх заявленні і наданні суду, їх витребування і дослідження з власної ініціативи.
У підрозділі 4.3 «Принципи змагальності і диспозитивності та їх вплив на ефективність цивільного судочинства» розглядається вплив зазначених принципів на виконання завдань цивільного судочинства і забезпечення його ефективності.
Автор звертає увагу, що ця проблема пов’язана з пошуком розумного балансу між зазначеними принципами та виконанням завдань цивільного судочинства, а цей баланс, в свою чергу, багато в чому визначає, наскільки буде ефективним правосуддя.
Думки науковців щодо змісту принципу змагальності розділились: одні вчені висловлюються за його абсолютний характер, інші ж допускають можливість збирання доказів з ініціативи суду. Приєднуючись до другої групи науковців, автор зауважує, що деякі норми ЦПК України за своїм змістом дають підстави для висновку про наявність судової активності і фактичне втручання суду в змагальні права сторін щодо питань доказування. Отже, змагальна форма остаточно не може бути реалізована в тому варіанті, який заклав в ЦПК України законодавець. Варто враховувати також критерії законності і обґрунтованості судового рішення, а також завдання цивільного судочинства, з яких випливає, що саме на суд покладено обов’язок правильного вирішення справи на підставі норм матеріального права, які суд має самостійно визначити і застосувати до спірних правовідносин, існування яких має підтверджуватися сукупністю фактів, які мають встановлюватися на підставі доказів. А відтак, з метою правильного вирішення справи, суд, хоч й не має права витребовувати докази без згоди сторони, але зобов’язаний роз’яснити їм про це і вжити заходів щодо своєчасного подання ними відповідних доказів чи самостійно витребувати потрібні докази від підприємств, установ, організацій за згодою (або за відсутності заперечення) однієї зі сторін, адже незаявлення клопотання про витребування доказу належною стороною не може позбавляти іншу сторону права на справедливий, об’єктивний і всебічний судовий розгляд, здійснити який без такого доказу неможливо.
Зазначається, що сутність правосуддя являє собою дії суду, спрямовані на досягнення передбаченої мети, проте диспозитивні засади позбавляють суд активності, потрібної для досягнення зазначеної мети, навіть в тих випадках, коли це вбачається необхідним в інтересах позивача чи відповідача або ж правосудних цілей взагалі, чим знижується ефективність правосуддя. Автор вказує на основні процесуальні проблеми реалізації принципу диспозитивності, що не дозволяє суду досягти мети і виконати належним чином завдання цивільного судочинства: а) проблема припинення процесуальної діяльності з мотивів непідвідомчості та непідсудності справи суду; б) неможливість залучення належного відповідача і задоволення щодо нього позову, якщо проти цього заперечує позивач; в) настання наслідків у вигляді відмови в позові (відмови в судовому захисті) через неправильно обраний позивачем спосіб захисту.
У підрозділі 4.4 «Реалізація процесуальної активності суду в межах заявлених вимог» наводяться окремі аспекти реалізації активності суду при межах розгляду вимог, ухваленні рішення на користь відповідача, вирішенні забезпечення позову.
Автор встановив, що поняття «межі заявлених вимог», в яких суд розглядає цивільну справу, включає в себе такі елементи, як предмет позову (що є одночасно змістом позовних вимог і повинен кореспондувати із способами захисту) і підставу позову. Вихід за межі позовних вимог означає зміну або підстави або предмету позову (включаючи розгляд додаткової незаявленої вимоги). Отже, суд з власної ініціативи не може не лише змінити заявлені позивачем в якості підстави позову обставини, якими він обґрунтовує позовні вимоги (тобто задовольняти чи відмовляти в позові з підстав, якими позивач не обґрунтовував свої вимоги), а й не може застосувати інший спосіб захисту (вирішити незаявлену вимогу), ніж заявлений позивачем та задовольнити вимогу позивача у більшому розмірі, ніж було заявлено. Обґрунтовано висновок, що при розгляді справ про застосування реституції чи віндикації щодо нерухомого майна, не буде виходом за межі заявлених вимог вирішення судом питань здійснення державної реєстрації права власності за позивачем на нерухоме майно, оскільки це не є способом захисту права власності і не може входити в предмет позову, а являє собою визначення порядку виконання рішення суду за ст. 217 ЦПК України. При цьому заявлена позивачем похідною вимога про зобов’язання здійснити за ним реєстрацію права власності на нерухоме майно, яке виникне за рішенням суду, є безпідставною.
Не буде виходом за межі заявлених вимог і порушенням диспозитивності реалізація моделі судового захисту інтересів відповідача за первісним позовом, коли з метою забезпечення балансу інтересів сторін без розгляду зустрічного позову у рішеннях про присудження суд може покласти на позивача обов’язок вчинити певні дії на користь відповідача (сплатити йому компенсацію за позбавлену частку в спільному майні, передати відповідачу пошкоджену річ, а також при оскарженні рішення комісії з трудових спорів і виконавчого напису нотаріуса), оскільки завдання суду зводиться до вирішення конфліктів між сторонами – позивачем і відповідачем, незалежно від їх статусу в спірних матеріальних правовідносинах. Це дало автору підстави для розширення традиційних властивостей позовного провадження додатковою ознакою, як: можливість ухвалення рішення про присудження на користь відповідача.
З огляду на принцип диспозитивності також розглянуто питання найефективнішої реалізації таких видів забезпечення позову за рахунок нерухомого майна, як накладення арешту на нього та заборона вчинення будь-яких дій, спрямованих на його відчуження, в аспекті адекватності його застосування позовним вимогам та найменшим порушенням інтересів сторін. При застосуванні арешту потрібно конкретизувати його дію: чи то опис, вилучення і передача на зберігання іншій особі (можливо лише стосовно рухомого майна), чи то заборона на відчуження (можливо як щодо рухомого, так й нерухомого), а також направлення ухвали суду про забезпечення позову безпосередньо реєстраційній службі для внесення відомостей до реєстрів.
У підрозділі 4.5 «Реалізація процесуальної активності суду при визначенні складу учасників процесу» розкриваються особливості участі в процесі суб’єктів, що в силу закону на виконання своїх повноважень посвідчують, засвідчують та реєструють факти, стани і права (нотаріусів, органів Державної реєстраційної служби, РАЦС, ОВС), а також здійснюють повноваження органів позасудової юрисдикції (комісії з трудових спорів, органи опіки та піклування, нотаріуси).
На підставі дослідження ознак сторін і третіх осіб в процесі, з’ясування природи «посвідчувальних» і «реєстраційних» функцій, які за законом виконують вищезазначені суб’єкти при посвідченні, засвідченні та реєстрації фактів, станів і прав, та вивчення судової практики автором сформульовано критерії участі цих суб’єктів в справі. Так, якщо позивач не обґрунтовує свої позовні вимоги до відповідача неправомірними діями нотаріуса, органів Державної реєстраційної служби, органів внутрішніх справ, РАЦС, то правових підстав для їх участі в процесі як третіх осіб і відповідачів немає, так як вони не є учасниками спірних матеріальних правовідносин сторін і можливість майбутнього спору про право цивільне між стороною і цими органами зазвичай виключається. Ці суб’єкти в чужій справі власної юридичної заінтересованості не мають, свої цивільні права та інтереси не захищають, рішення суду на їхні цивільні права і обов’язки вплинути жодним чином не може. Це, в свою чергу, унеможливлює їх участь у цивільній справі як відповідачів або ж третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору.
В дисертації також розглядаються процесуальні підстави участі в процесі іншої групи суб’єктів (органів опіки та піклування, комісій з трудових спорів, нотаріусів тощо), коли в матеріально-правовому спорі сторін вони виступали органом позасудової юрисдикції, а до суду одним із учасників спірних матеріальних правовідносин оскаржується їхнє рішення із сімейного чи трудового питання або вчинений виконавчий напис. Автор доводить, що за своєю природою звернення до суду заінтересованої особи – учасника спірних матеріальних правовідносин, щодо прав і обов’язків якого вищезазначений орган позасудової юрисдикції ухвалив рішення, є нічим іншим, як вимогою повторно розглянути конфлікт і вирішити спірне питання про право. Тому змістом судової діяльності при розгляді таких вимог буде не перевірка законності рішення органу позасудової юрисдикції, а повторне вирішення по суті матеріально-правового спору між сторонами, які й будуть позивачем і відповідачем в справі. Орган позасудової юрисдикції в цьому процесі статусу відповідача не має.
Розділ 5 «Напрями підвищення ефективності правосуддя в цивільних справах» складається з шести підрозділів, які присвячено оптимізації процесу, спрощенню судових процедур, забезпеченню своєчасності судового розгляду.
У підрозділі 5.1 «Загальні напрями підвищення ефективності цивільного судочинства та його оптимізація» визнаються шляхи оптимізації процесу.
Враховуючи, що ефективність правосуддя є показником його якості, тому при визначенні сутності ефективності автор виходив із сутності правосуддя, яке являє собою дії суду, спрямовані на досягнення передбачених цілей. З цього випливає перший загальний напрям підвищення ефективності цивільного судочинства – варто чітко сформулювати його мету і завдання, виходячи із зроблених у третьому розділі висновків, а також доповнити завдання таким складовим чинником, як правильність розгляду і вирішення справи, адже саме через «правильність» досягатиметься мета правосуддя, а відтак забезпечуватиметься його ефективність.
Оскільки ефективність судової процесуальної діяльності оцінюється передусім за рівнем дотримання судами цивільної процесуальної форми, що визначається ЦПК України, тому наступним аспектом проблеми ефективності правосуддя в цивільних справах є якість процесуального законодавства, належні правила судової процедури. Говорячи про належні правила судової процедури, мова має йти, перш за все, про запровадження такого процесуального механізму, який має прискорити і полегшити здійснення якісного цивільного судочинства. Адже судові процедури мають не лише забезпечувати доступність правосуддя для громадян, але й суди повинні мати в своєму арсеналі належні правові механізми для забезпечення виконання завдання цивільного судочинства задля досягнення його мети, оскільки саме на них покладено реалізацію завдань, без належного виконання яких ефективність правосуддя неможлива.
Автор доводить, що при розгляді конкретної справи і при здійсненні правосуддя в цілому має максимально досягатися мета цивільного судочинства з мінімізацією часу та матеріальних витрат, адже неоднорідність цивільних справ (як за характером спору, так й за складністю), які підлягають розгляду і вирішенню в судах, має передбачати наявність різних шляхів досягнення цілей правосуддя, оптимальних (пристосованих) для тієї чи іншої категорії справ.
У підрозділі 5.2 «Своєчасність судового розгляду як передумова ефективності цивільного судочинства» розглядається вимога своєчасності судового розгляду як передумова ефективності цивільного судочинства.
Аналізуючи судову статистику, яка свідчить, що кількість справ, розглянутих із порушенням встановлених ЦПК України строків, щороку становить в середньому більше 10 %, а в деяких судах м. Києва – біля 30 %, автор доводить необхідність оптимізації цивільної процесуальної діяльності із широким використанням процесуальної активності суду, тобто вчинення необхідних процесуальних дій саме суддею, спрямованих на забезпечення своєчасного розгляду справи і недопущення необґрунтованого затягування процесу. В цьому аспекті автор пропонує: а) надання судді на підготовчій стадії цивільного процесу повноважень з власної ініціативи, в порядку підготовки справи до судового розгляду, витребовувати офіційні відомості (докази) в перше судове засідання, без яких неможливо розглянути конкретну категорію справ з огляду на характер спірних правовідносин і визначений на цій основі предмет доказування (зокрема, від органів Державної реєстраційної служби, РАЦС, ОВС, нотаріусів, державних адміністрацій тощо); б) зазначати в ухвалі про відкриття провадження приблизний перелік доказів, необхідних для вирішення конкретної категорії справ, а також роз’яснювати сторонам обов’язок доведення того чи іншого факту (подання відповідних доказів); в) ухвалою про відкриття провадження залучати до розгляду справи осіб, які є очевидними учасниками спірних правовідносин сторін чи яких може стосуватися спір, а також органи, які можуть брати участь у справі в порядку ст. 45 ЦПК з метою захисту прав інших осіб та для подання висновків.
На стадії судового розгляду такими активними діями суду, спрямованими на забезпечення своєчасного судового розгляду, автором розглядаються дії судді з метою недопущення зловживання учасниками процесу їхніми процесуальними правами та вчинення ними дій, спрямованих на затягування вирішення справи, чи інших проявів недобросовісного користування сторонами їхніми процесуальними правами (заявлення різних заяв і клопотань з надуманих підстав, вирішення яких потребує певного часу чи задоволення яких тягне оголошення перерви в справі). Окремими проявами недобросовісної поведінки сторін, що тягне затягування судового розгляду, автор розглядає: а) заявлення клопотань про залучення до участі в справі осіб, які не мають власної матеріальної заінтересованості у вирішенні спору між сторонами, тому й залучатися вони до справи не повинні; б) заявлення клопотань про витребування неналежних і недопустимих доказів (зокрема, не підлягають задоволенню клопотання про допит свідків на підтвердження обставин, які не можуть підтверджуватися показаннями свідків згідно із ст. 218 ЦК України); в) заявлення чисельних відводів судді (після вирішення першого відводу в нарадчій кімнаті, наступні відводи тієї самої особи з тих самих підстав не підлягають повторному вирішенню, а такі заяви мають залишатися судом без розгляду на місці без виходу до нарадчої кімнати).
Вищенаведені активні процесуальні дії судді, спрямовані на недопущення затягування судового розгляду, за висновком дисертанта, не виходять за межі процесуальної форми, оскільки відповідають положенням ст.ст. 1 і 160 ЦПК України.
У підрозділі 5.3 «Спрощення судових процедур як окремий напрям оптимізації цивільного судочинства» визначаються шляхи спрощення судових процедур та критерії прискореного розгляду цивільних справ.
Дисертант доводить, що неоднорідність цивільних справ (як за характером спору, так й за складністю), які підлягають розгляду і вирішенню в судах в порядку цивільного судочинства, має передбачати наявність різних шляхів досягнення цілей правосуддя, оптимальних (пристосованих) для тієї чи іншої категорії цивільно-правових спорів. Це, в свою чергу, вимагає диференціації процесуальних форм розгляду справ у суді, розумного спрощення процесу з метою його прискорення, полегшення заінтересованим особам реалізації права на судовий захист, зменшення їх витрат, пов’язаних з процесом, і підвищення таким чином ефективності правосуддя. Диференціація судових процедур, як напрямок оптимізації цивільного судочинства, має зумовлюватись передусім специфікою предмета спору та складністю справи.
Спрощений порядок розгляду і вирішення цивільних справ автор обґрунтовує за необхідне поширити на розгляд цивільних справ, які відносяться зазвичай до категорії легких, їх вирішення не потребує багато часу і зусиль, а фактичні обставини справи встановлюються на підставі очевидних письмових доказів та пояснень сторін (необхідність залучення в таких справах третіх осіб чи допит свідків зазвичай виключається). Тому за рішенням судді такі справи можуть розглядатися в спрощеному порядку без проведення судового засідання, але з можливою участю сторін у формі співбесіди (водночас залишивши можливість переходу до розгляду справи у судове засідання, якщо виникне в цьому необхідність).
Можливим також видається запровадження прискореного судового розгляду будь-якої справи (незалежно від характеру спору, спірності, малозначності предмету спору чи складності), коли суд на будь-якому етапі буде вправі застосувати прискорений розгляд і без виклику та/або заслуховування сторін негайно ухвалити рішення, якщо: а) позов є очевидно законним і обґрунтованим чи навпаки; б) наведено обставини, які свідчать про необхідність швидкого вирішення справи (розірвання шлюбу; стягнення аліментів на неповнолітніх дітей; виїзд дитини за кордон на лікування за відсутності згоди одного з батьків; вселення до житла тощо).
Одним із шляхів спрощення судових процедур автор розглядає скасування обов’язкового характеру попереднього судового засідання, із обґрунтуванням можливості (доцільності) здійснення підготовчих дій поза попереднім судовим засіданням, а також пропозицію спростити процесуальне оформлення результатів попереднього судового засідання ухвалою в порядку ч. 10 ст. 130 ЦПК України на фіксування підготовчих дій у журналі попереднього засідання (адже «ухвала попереднього судового засідання» не може повторно вирішувати процесуальні питання, які були вирішені протягом попереднього засідання самостійними ухвалами, постановленими згідно з вимогами п. 5-8 ч. 6 ст. 130, ст.ст. 168, 209 ЦПК України).
У підрозділі 5.4 «Прискорені провадження в цивільному судочинстві» визначаються перспективи реформування заочного розгляду і наказного провадження.
Одним із напрямів оптимізації цивільного судочинства за рахунок спрощення судових процедур, як прискорене провадження, розглядають заочний розгляд справи. Автор приєднується до науковців, які заперечують заочний розгляд як самостійний спрощений вид провадження, оскільки порядок заочного розгляду підкоряється загальним правилам судового розгляду; процедура заочного розгляду не обумовлена природою матеріально-правового правовідношення, характером і підставами вимоги; заочне рішення після набрання законної сили за своїми правовими наслідками не відрізняється від звичайного судового рішення. Положення ЦПК України про заочний розгляд дають підстави для висновку, що: а) ЦПК України не передбачає процесуальних наслідків заперечення позивача проти заочного розгляду справи (очевидно, що має ухвалюватись звичайне рішення); б) ЦПК України встановлює нераціональний механізм оскарження заочного рішення відповідачем, не надаючи йому право самостійно обирати спосіб оскарження: перегляд заочного рішення в суді першої інстанції чи апеляційне оскарження заочного рішення; в) заочний розгляд ускладнений двома його етапами (подання заяви про перегляд заочного рішення та розгляд судом такої заяви). Останні два етапи, якщо до того ж заочне рішення скасовується і призначається справа до розгляду в загальному порядку, жодним чином не спрощують процедуру розв’язання спору, а в багатьох випадках збільшують строк вирішення справи, що, в кінцевому підсумку, порушує права позивача на розгляд справи впродовж розумного строку та примусове виконання заочного рішення. Крім того, автор вважає, що підстави скасування заочного рішення за своєю процесуальною природою можна порівняти із: а) підставою для поновлення строку на апеляційне оскарження; б) підставою дослідження апеляційним судом нових доказів; в) підставою для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення. Таким чином, дисертант робить висновок, що ті процесуальні наслідки, яких домагається відповідач подаючи заяву про перегляд заочного рішення, можуть бути досягнуті при оскарженні ним рішення в апеляційному порядку.
Отже, заочний розгляд не відповідає ані завданням цивільного судочинства – своєчасному і справедливому розгляду і вирішенню цивільних справ, ані меті заочного провадження – спрощенню процесу та прискоренню судового розгляду цивільних справ в суді першої інстанції. Тому робиться висновок про його трансформацію в процедуру спрощеного розгляду (в розумінні, наведеному у підрозділі 5.3).
З урахуванням висновків, зроблених у попередньому підрозділі, подальше існування в цивільному судочинстві України інституту наказного провадження, визнається недоцільним; воно підлягає трансформації в спрощений порядок розгляду цивільних справ в межах єдиної загальнопозовної форми захисту прав.
У підрозділі 5.5 «Забезпечення процесуальної доступності цивільного судочинства як один із шляхів його ефективності» окреслюються процесуальні шляхи забезпечення процесуальної доступності правосуддя в цивільних справах.
Автором встановлено, що доступність судового захисту у широкому розумінні пов’язується з рядом обставин, найважливішими з яких варто визнати такі: можливість безперешкодно звернутися до суду за судовим захистом порушеного права; простота і зрозумілість процедури порушення і розгляду справи, а також реалізації ухваленого рішення; розумні строки судового розгляду; наближеність суду до населення; розумні судові витрати з можливістю звільнення від їх сплати малозабезпечених; можливість скористатися юридичною допомогою при веденні справи в суді; обґрунтоване навантаження на суддів. Важливим елементом доступності судового захисту є процесуальна доступність правосуддя, яка в загальній формі може бути охарактеризована як стан функціонування судової системи, який задовольняє потребу суспільства в якісному і швидкому правосудді та відображає адекватність процесуального законодавства і практики його застосування судами рівню заінтересованості громадян в отриманні ефективного судового захисту.
Дисертантом доведено, що процесуальну доступність знижують процесуальні перешкоди реалізації права на звернення до суду, зокрема це стосується випадків непідвідомчості та непідсудності справи суду, коли при встановленні цих обставин позовна заява повертається заявнику для подання до належного суду. Оскільки саме на державу в особі її судових органів покладено обов’язок забезпечити особі право на судовий захист, складовим якого є право доступу до правосуддя, автор обґрунтовує висновок, що держава не повинна зобов’язувати особу правильно визначати чи шукати належний суд, який має надати захист; в цьому випадку суд, який при прийнятті справи до провадження дійде висновку про її непідвідомчість чи непідсудність, повинен втручатися в диспозитивні права позивача і самостійно надсилати справу до належного суду. Разом з тим, варто заборонити спори про підвідомчість (за аналогією із підсудністю), зберігши водночас право апеляційного оскарження такої ухвали. Реалізація запропонованого процесуального механізму виключить необхідність створення в Україні трибуналів чи інших спеціальних судових органів з питань підвідомчості та значно скоротить строк остаточного судового вирішення справи по суті. Також є неприпустимим скасування вищими судовими інстанціями із закриттям провадження у справі з мотивів непідвідомчості спору, якщо справу вирішено по суті правильно, перекладаючи таким чином на сторони відповідальність за правильність визначення належного суду.
Одним із аспектів забезпечення процесуальної доступності варто визнати запровадження в цивільне судочинство інституту участі у судовому засіданні в режимі відеоконференції. Проте для більшої ефективності варто поширити цей режим на виконання окремих доручень суду, коли мова йде про допит свідків.
У підрозділі 5.6 «Ефективність застосування критеріїв оцінки позовних вимог» надано рекомендації ефективного застосування критеріїв оцінки позовних вимог.
Оскільки основними критеріями оцінки позовних вимог є законність і обґрунтованість, тому суди мають дотримуватися цих вимог при ухваленні рішень як про задоволення позову, так й про відмову. Якщо задоволення позову можливе при одночасному встановленні його законності і обґрунтованості, то при відмові в позові суди не завжди правильно зазначають підстави такої відмови, не забезпечуючи цим відповідність висновків в цій частині обставинам справи та положенням закону. Так, для задоволення позову необхідним є доведення таких фактів: наявність обставин, з якими закон пов’язує настання певних правових наслідків для позивача (тобто доведення заявленої підстави позову) та факт порушення його суб’єктивного права відповідачем. Недоведеність цих фактів є підставою для відмови в позові за недоведеністю (необґрунтованістю). Водночас доведеність позивачем факту порушення свого суб’єктивного права ще не означає, що він вправі пред’явити до відповідача будь-які вимоги та отримати судовий захист. Позивач також повинен мати конкретний матеріально-правовий інтерес в спорі (тобто бути заінтересованим в реалізації свого суб’єктивного права, про захист якого він просить суд); метою його звернення до суду має бути задоволення цього інтересу. Необґрунтованість позову також пов’язана із недоведеністю позивачем факту набуття ним на підставі правочину суб’єктивного права, про захист якого він просить (але в цьому випадку, скоріш за все, матиме місце відмова в позові через недоведеність існування не суб’єктивного права, а саме факту вчинення такого правочину або його дійсності).
Законність позовних вимог передбачає можливість покладення рішенням суду обов’язку на відповідача вчинити певні дії на користь позивача лише за наявності одночасно двох правових умов: наявність визначених законом чи договором підстав для зобов’язання вчинення дій та порушення прав позивача їх невчиненням. За відсутності хоча б однієї з цих правових підстав, вимоги позивача не можуть бути задоволені. Тому відсутність у відповідача юридичного обов’язку, який випливав би із закону чи договору або відповідні повноваження здійснювати дії, зобов’язати вчинити які через суд просить позивач, є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог як незаконних. Крім того, з огляду на положення ч. 2 ст. 19 Конституції України способи захисту повинні кореспондуватись з повноваженнями суду, тобто суд може прийняти лише таке рішення, можливість ухвалення якого передбачена законодавством. Невідповідність вимог позивача способам захисту порушеного права, визначеним законом чи договором, є підставою для відмови в захисті порушеного права. Поширеною підставою відмови в позові через його незаконність є відсутність у позивача суб’єктивного права, про захист якого ним подано позов (захисту прав на майбутнє також не передбачено). Ще однією з підстав відмови в позові з мотивів незаконності є випадки відмови в задоволенні позовних вимог через їх безпідставність, а також через закінчення позовної давності за відсутності підстав для її поновлення.