Кузьменко С.Г. Особливості судового розгляду та вирішення справ за позовами про звільнення майна з-під арешту

summary

У вступі обrрунтовується актуальність теми дослідження, зв'язок з науковими програмами, ступінь розробленості проблеми, визначається об'єкт і предмет, мета і завдання дослідження, його методологічна основа, нормативна та емпірична база,  наукова новизна, теоретичне і практичне значення, особистий внесок автора в отриманні наукових результатів, викладених у дисертації, апробація та впровадження результатів  дослідження, структура роботи.

Розділ 1 "Визначення процесуальних особливостей розгляду та вирішення окремих категорій цивільних справ" складається з двох підрозділів.

Підрозділ 1.1. "Проблеми співвідношення та застосування загальних та спеціальних правових норм у цивільному судочинстві" присвячений дослідженню проблем співвідношення та застосування загальних та спеціальних правових норм у цивільному судочинстві. Розроблення процесуальних гарантій, зокрема процесуально-правових гарантій права приватної власності громадян, повинно йти шляхом відображення в процесуальному законодавстві процесуальних особливостей розгляду певної категорії цивільних спорів, що випливає з існуючого тісного взаємозв’язку матеріального і процесуального права. Пізнання процесуальних особливостей має важливе практичне та теоретичне значення. Воно дозволяє значною мірою попередити помилки при застосуванні норм матеріального і процесуального права і тим самим сприяє підвищенню якості судочинства.

Вивчення процесуальних особливостей розгляду і вирішення цивільних справ пов’язується зокрема з дослідженням співвідношення загальних процесуальних норм, що закріплені в ЦПК, та спеціальних процесуальних норм, що включені до непроцесуальних нормативних актів. У зв’язку з тією роботою, що зараз проводиться по підготовці проекту ЦПК та цілої низки інших кодифікованих нормативних актів, існує нагальна потреба у зверненні до проблем співвідношення загальних і спеціальних правових норм, до їх розуміння в правовій доктрині та законодавчій практиці.

Загальні і спеціальні норми цивільного процесуального права можуть перебувати в різному співвідношенні. Норми ЦПК діють при розгляді і вирішенні всіх цивільних справ, сфера ж дії процесуальних норм, розміщених у нормативних актах матеріального права, зовсім інша, їх застосування обмежене рамками розгляду і вирішення справ певних категорій. Спеціалізація цих процесуальних норм у конкретній категорії справ дозволяє законодавцю значно повніше використовувати можливості правового регулювання і за їх допомогою детально, враховуючи специфіку матеріальних відносин справ тієї  чи іншої категорії, регламентувати процесуальні відносини. Цивільно-процесуальні норми, що зосереджені в ЦПК, мають пріоритет, а цивільно-процесуальні норми, що містяться в інших нормативних актах, мають їм не суперечити.

Уже в іншому співвідношенні перебувають норми ЦПК і норми Конституції та положення міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Згідно з Конституцією кожній людині гарантовано право звернутись до суду для захисту своїх прав і свобод. Конституція має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії. Це зобов’язує суди при розгляді конкретних справ керуватись насамперед нормами Конституції; отже, деякі норми ЦПК нині є недіючими як такі, що суперечать нормам Конституції. Вважаємо, що проблема співвідношення загальних та спеціальних норм має розглядатись і в аспекті співвідношення норм цивільно-процесуального законодавства та положень міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана  Верховною Радою України, і рішень Європейського суду з прав людини. Кожного разу, розглядаючи конкретну справу, суддя повинен поставити перед собою питання, чи є такі норми, і якщо вони є, то вичерпно визначити коло таких приписів.

Підрозділ 1.2. "Вплив характеру матеріальних правовідносин на особливості розгляду та вирішення цивільних справ" присвячений дослідженню впливу характеру матеріальних правовідносин на особливості розгляду та вирішення цивільних справ. Вивчення процесуальних особливостей розгляду і вирішення цивільних справ пов’язується також з аналізом норм матеріального права, що підлягають застосуванню, з метою правильного вирішення основних питань процесуального права у кожній конкретній цивільній справі. Забезпечити правильність застосування судом норм цивільного та інших галузей матеріального права покликані норми цивільного процесуального права, тому питання про співвідношення норм процесуального і матеріального права має як теоретичне, так і практичне значення. Кожна категорія цивільних справ має свою специфіку розгляду і вирішення, тому питання галузевих принципів, підвідомчості, визначення сторін та третіх осіб у справі, предмета доказування, належності доказів та допустимості засобів доказування, змісту рішення тощо можуть бути правильно вирішені тільки на основі ретельного аналізу норм матеріального права.

Цивільно-матеріальне право тісно пов’язане з галузями матеріального права, бо й існування його обумовлено об’єктивною необхідністю застосування норм матеріального права судовою владою при здійсненні правосуддя у конкретних справах. Впливом норм матеріального права пояснюється принцип диспозитивності, а також зміст таких процесуальних інститутів, як підвідомчість цивільних справ, сторони та треті особи, докази та доказування, судове рішення. Проте, зазнаючи впливу норм матеріального права, цивільне процесуальне право є самостійною галуззю права, предметом регулювання якої є суспільні відносини, які виникають при здійсненні правосуддя в цивільних справах між судом і учасниками цивільного процесу. Слід констатувати безумовний пріоритет норм процесуального права у вирішенні процесуальних питань. Разом з цим, тільки в поєднанні матеріального і процесуального права можливе ефективне правозастосування.

Розділ 2 "Підвідомчість суду справ за позовами про звільнення майна з-під арешту" присвячений дослідженню проблем і перспектив розвитку інституту підвідомчості за позовами про звільнення майна з-під арешту. Дослідження визначення поняття підвідомчості дозволило сформулювати поняття підвідомчості як міжгалузевого правового інституту. Під ним розуміється сукупність юридичних норм, які визначаються властивостями (характером спірних правовідносин) справ, в силу яких їх вирішення віднесено до компетенції того чи іншого юрисдикційного органу. Підставою сформульованого поняття є зокрема й положення Конституції України, якими знято всі обмеження на реалізацію заінтересованою особою права на судовий захист (ст.ст. 55, 124 Конституції України). Таке розуміння підвідомчості дозволяє, враховуючи зокрема і характер спірних правовідносин, віднести вирішення однохарактерних (однотипних) спорів до відання того чи іншого юрисдикційного органу. Особливо це є актуальним в умовах, коли йдеться про подальшу спеціалізацію судової системи та можливість створення низки спеціалізованих судів.

Розглядаючи питання про можливість розгляду вказаних справ в існуючих органах цивільної юрисдикції, визначається, що характерним для цих справ є те, що сторони в матеріальному правовідношенні перебувають в стані спору про право. Якщо йдеться про вирішення спорів про право, то відповідно до принципу розподілу влади це є прерогативою судової влади. Органи виконавчої влади та органи, що створюються чи вибираються самими сторонами, наприклад, третейські суди, не можуть бути використані для вирішення названих справ, через те що однією із сторін є посадова особа, до компетенції якої не входить вирішення цього питання у випадку виникнення спору (державні виконавці, працівники слідчих органів).

Аналізуючи та уточнюючи загальні правила і окремі винятки з них (наявність і характер спірних правовідносин, суб’єктний склад (склад учасників спору), відсутність винятку у віднесенні таких спорів до компетенції інших юрисдикційних органів), відмічається, що встановлення в окремих випадках виключень дає можливість активно і гнучко впливати на різні форми юрисдикційної діяльності та використовувати її особливості й переваги з урахуванням інтересів сторін. У зв’язку з тим, що з точки зору територіального розташування, ведення справи в господарському суді стало достатньо дорогим та складним, пропонується закріпити в Господарському процесуальному кодексі України положення, яке б давало можливість громадянам-підприємцям у певних категоріях справ (в тому числі і у справах за позовами про звільнення майна з-під арешту) звертатись до місцевого суду району (міста).

При визначенні видів підвідомчості питання розглядалось відносно системи цивільної юрисдикції взагалі, і  залежно від того, чи відносить закон вирішення спорів до ведення виключно одного органа чи декількох різних органів, підвідомчість поділяється на виключну та множинну. Справи за позовами про звільнення майна з-під арешту можуть бути розглянуті тільки в судах загальної юрисдикції. Що стосується виділення окремих видів множинної підвідомчості, то цілком логічним буде виділення договірної та змішаної підвідомчості. Змішана підвідомчість поєднує в собі ознаки, що властиві імперативній та альтернативній видам підвідомчості, та замінює їх у зв’язку із зняттям всяких обмежень на право звернення до суду (ст.ст. 8, 55 Конституції).

Зважаючи на те, що Конституція закріпила засади судової системи, яка будується за принципами територіальності та спеціалізації, то подальші перспективи розвитку інституту підвідомчості пов’язуються, зокрема, з розглядом проблем вирішення спорів про підвідомчість. З метою зменшення таких конфліктних ситуацій пропонується підтримати думку про те, що  при встановленні непідвідомчості справи в процесі порушення справи чи судового розгляду необхідно не тільки відмовляти в прийнятті заяви або припиняти провадження у справі, але й за згодою сторін передавати справу до відповідного суду у належній підвідомчості. У зв’язку з цим і пропонується доповнити ст.ст. 136, 227 ЦПК відповідними положеннями, що буде сприяти надійній реалізації права на судовий захист.

Чинне законодавство передбачає, що особа, майно якої піддано арешту, може захистити своє право власності на нього шляхом пред’явлення позову про звільнення майна з-під арешту та подання скарги на дії державного виконавця. Критерієм при розподілі таких форм захисту треба визнати додержання чи порушення державним виконавцем процесуального порядку провадження арешту майна. Кожна з вищеназваних форм судового захисту має свої процесуальні особливості та наслідки. Доводиться, що якщо однією особою заявляються такі вимоги з приводу майна, підданого арешту, на одній підставі, наприклад, за вироком суду, та включеного до одного акта опису і арешту, їх доцільно розглядати в одному провадженні.

Обrрунтовується, що як заяви засуджених, направлені на зняття арешту з майна, яке було проведено з порушенням законодавства, так і заяви боржників, повинні розглядатись в єдиному порядку - в порядку цивільного судочинства. У зв’язку з цим в ст. 248²⁰ ЦПК поряд з названими особами, які мають право на звернення зі скаргою до суду, слід назвати і засудженого. Відповідні зміни треба внести і до назви глави 10 Закону "Про виконавче провадження" і викласти її наступним чином: "Захист прав стягувача, боржника, засудженого та інших осіб під час провадження виконавчих дій".

Доречним буде навести в ст. 85 Закону "Про виконавче провадження" з відповідними роз’ясненнями в Постанові Пленуму Верховного Суду України приблизний перелік підстав, на яких можуть бути оскаржені дії державного виконавця, що мають тягти відміну арешту. Пропонується доповнити ст. 85 Закону "Про виконавче провадження" частиною другою наступного змісту: "У випадку допущення державним виконавцем при провадженні арешту майна порушень закону, що є підставою до відміни арешту (звернення стягнення на майно, на яке не допускається звернення стягнення; накладення арешту на майно, вартість якого значно перевищує суму, що необхідна для погашення заборгованості; накладення арешту на майно після пропуску встановленого строку пред’явлення документів до виконання тощо), незалежно від належності майна боржнику, осудженому чи іншим особам, заяви боржника і цих осіб розглядаються у порядку, встановленому главою 31-Г ЦПК. Такі заяви мають бути подані до реалізації арештованого майна".

Розділ 3 "Особливості судочинства у справах за позовами про звільнення майна з-під арешту" складається із чотирьох підрозділів.

В підрозділі 3.1. "Сторони та треті особи у справах за позовами про звільнення майна з-під арешту" аналізуються особливості правового становища сторін та третіх осіб у справах про звільнення майна з-під арешту. Визначення належних сторін і третіх осіб, процесуальної співучасті та правонаступництва залежить від суб’єктного складу спірних правовідносин і є основою їх легітимації до процесу.

Належні сторони в цивільній справі - це суб’єкти передбачуваних існуючих матеріальних правовідносин. Передбачення про існування між сторонами матеріальних правовідносин достатньо для висновку про легітимність сторін. Пропонується внести зміни до ст.ст. 105, 143 ЦПК про можливість заміни неналежної сторони в ході підготовки справи до судового розгляду.

Позивачем у справах про звільнення майна з-під арешту є особа, відносно якої на момент порушення справи є припущення, що їй належить право власності і вона сама є носієм суб’єктивного права (власники та правомірні володільці майна). Разом з тим, боржник (засуджений) не може пред’явити такий позов, бо він у процесі виступає відповідачем. Боржник (засуджений) не може подавати такі позови і як законний представник своїх неповнолітніх дітей. Якщо надати йому таку можливість, то він буде виступати в процесі одночасно як представником позивача (позивачів), так і відповідачем.

Належними відповідачами у справах за позовами про звільнення майна з-під арешту є боржник, особа, в інтересах якої накладено арешт на майно, і в необхідних випадках особа, котрій передано майно, якщо воно було реалізоване. У тих випадках, коли опис та арешт майна проводився для забезпечення конфіскації, притягується відповідна державна податкова інспекція. А у випадках, коли майно не збереглося в натурі і відповідні податкові інспекції вже розпорядилися цим майном, то притягуються також відповідні органи Державного казначейства.

Співучасть з боку позивача у цій категорії справ має бути обов’язковою тільки у випадку пред’явлення позову співвласниками. Якщо ж кожний з них наполягає на своєму індивідуальному праві на річ, то той із них, хто пред’явив позов першим, повинен брати участь у справі як позивач, а решта - як треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору.

Співучасть з боку відповідача завжди має обов’язковий характер і визначається тими підставами, у зв’язку з якими проведено арешт майна. Коли майно було описане для забезпечення виконання рішення, відповідачами можуть бути боржник і особа, в інтересах якої постановлено рішення. Якщо ж опис, проведений на забезпечення виконання вироку у частині відшкодування збитків, відповідачами можуть бути притягнуті до участі в процесі засуджений і та організація або особа, якій злочином заподіяно матеріальну шкоду. При накладенні арешту з метою конфіскації майна або стягнення грошових сум на доход держави відповідачами є засуджений і відповідна державна податкова інспекція чи відповідні територіальні органи Державного казначейства.

У справах за позовами про звільнення майна з-під арешту можуть брати участь треті особи, які заявляють самостійні вимоги, котрі пред’являють позов одночасно до обох первісних сторін. Третіми особами можуть бути притягнуті торговельні організації, котрі продали включене до опису майно в кредит; підприємства, організації, які спорудили будинки працівникам на пільгових умовах; інші заінтересовані організації. У справах за позовами про звільнення майна з-під арешту можуть брати участь і треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору. Так, якщо предметом виключення з акта опису і арешту є майно, яке перебуває під заставою, суддя при підготовці справи до розгляду або суд під час розгляду справи повинен вирішити питання про притягнення до участі у справі як третю особу заставодержателя.

В підрозділі 3.2. "Питання доказування у справах за позовами про звільнення майна з-під арешту" аналізуються проблеми доказування та доказів у справах за позовами про звільнення майна з-під арешту. Предмет доказування у конкретній цивільній справі визначається на основі гіпотези норми матеріального права, що підлягає застосуванню у відповідному випадку. В позовах про звільнення майна з-під арешту позивач має довести наявність юридичних фактів, з якими закон пов’язує право власності на арештоване майно чи право володіння ним на підставі закону чи договору з власником; факт порушення його права - факт опису (накладення арешту) майна; факт реалізації цього майна. Відповідач має довести свої заперечення проти покладених у підставу позову фактів, тому що для боржника, що має в справі відповідну юридичну зацікавленість, має значення вирішення судом питання про належність йому спірного майна, звільнення якого з-під арешту потягне за собою вилучення іншого майна для повного задоволення вимог стягувача.

У зв’язку з тим, що, як правило, в актах матеріального права встановлюються винятки з правил розподілу обов’язку у доказуванні, то  і особлива увага приділяється доказовим презумпціям. Факти, які презумуються, мають бути включені до предмета доказування. На такій позиції стоїть як законодавство, так і судова практика. Предметом доказувальної презумпції в справах про звільнення майна з-під арешту є встановлене припущення про те, що майно, яке знаходиться в приміщенні боржника, вважається його власністю, поки не доведено інше. Крім цього, в справах про звільнення майна з-під арешту, яке становить спільну власність подружжя, існує презумпція спільності їх майна, поки не доведено інше.

Розглядаючи питання преюдиційного значення вироку суду, що набрав законної сили, для цивільної справи зазначається, що вирок у кримінальній справі про стягнення з неповнолітніх віком від п’ятнадцяти до вісімнадцяти років, заподіяних ним збитків чи про конфіскацію його майна зовсім не обмежує суд, який розглядає позов батьків засудженого про звільнення з-під арешту належного їм майна. Лише за наявністю в такому вироку прямої вказівки про накладення на батьків майнової відповідальності, суд, розглядаючи позов батьків про звільнення майна з-під арешту, може відмовити в ньому. Але не тому, що майно дійсно не належить батькам, а тому, що воно належить саме їм і повинно бути залишене в описі для подальшої реалізації для відшкодування шкоди, заподіяної злочинними діями неповнолітнього.

Норми матеріального права є орієнтиром для встановлення правил допустимості засобів доказування. Разом з тим, у тих випадках, коли закон не встановлює обов’язкової форми для відповідних правовідносин, суд вправі допустити будь-які докази, що є у розпорядженні сторін.

Констатується, що вимагаючи звільнити з-під арешту належне йому майно, позивач має довести сам факт проведення арешту; якщо арешту як такого не було, то і позов стає безпредметним. Арешт майна проводиться органом державної влади і відображається в спеціальному документі — акті опису і арешту. Цей акт є єдиним доказом, який підтверджує, що дійсно проведено арешт майна, на якій підставі і ким саме його було проведено. Далі цей акт є єдиним доказом і того, які саме предмети підлягають арешту.

Визначаючи особливості окремих засобів доказування, які можуть бути використані для підтвердження фактів, які входять до предмета у справах про звільнення майна з-під арешту, зазначається, що слід підтримати практику, коли  як свідка притягують до участі у справі про звільнення майна з-під арешту державного виконавця. Державний виконавець, який провадив арешт, є очевидцем певних фактів, що можуть мати для суду доказове значення. Сприймаючи ці факти з точки зору своїх професійних навичок і у зв’язку з виконанням своїх обов’язків, державний виконавець може свідчити про них в процесі. У тих випадках, коли арешт майна проводився слідчим, а згодом державним виконавцем, то можливо і слідчого притягати як свідка у справі. Особливо це необхідно, коли складені ними акти опису і арешту містять неоднакові дані.

Підрозділ 3.3. "Особливості порушення, підготовки і судового розгляду справ за позовами про звільнення майна з-під арешту" присвячений аналізу особливостей застосування окремих правових норм у процесі порушення, підготовки і судового розгляду справ за позовами про звільнення майна з-під арешту.

У зв’язку з тим, що законодавець пов’язує право на пред’явлення позову з наявністю певних обставин, стосовно права пред’явлення позову, ці обставини постають як передумови цього права.

Розглядаючи такі загальні передумови права на пред’явлення позову, як процесуальна правоздатність заявника, підвідомчість цивільної справи суду, правовий характер вимоги, констатується, що в пункті 1 частини другої  ст. 136 ЦПК передбачено декілька підстав відмови в прийнятті заяви у цивільній справі. Пропонується врахувати це положення при розробці нового ЦПК. Розглядаючи питання про обов’язкове попереднє позасудове вирішення спору, зазначається, що у зв’язку з розширенням юрисдикції судів і гарантуванням Конституцією України права кожного на судовий захист, постає питання про обов’язковість встановленої процедури попереднього вирішення спору для окремих категорій спорів (п. 2 ст. 136 ЦПК). Необхідно вважати це положення недіючим, бо воно суперечить Конституції України, отже, слід виключити з ЦПК п. 2 ст. 136, п. 2 ст. 227, п. 1 ст. 229.

Зважаючи на те, що справи про звільнення майна з-під арешту переважно порушуються в ході виконання постанов судів та інших органів, що передбачають вилучення та реалізацію заарештованого майна, в процесі підготовки справи до судового розгляду з метою збереження від реалізації майна, щодо якого заявлено позовну вимогу, виникає питання про зупинення виконавчого провадження в справі, у зв’язку з якою було накладено арешт, до закінчення вирішення спору. Пропонується доповнити норму в ЦПК, згідно якої суд був би зобов’язаний зупиняти виконавче провадження у зв’язку з порушенням справи про звільнення майна з-під арешту. Її можна внести до розділу V "Звернення судового рішення до виконання та поворот виконання".

Розглядаючи можливість укладення мирової угоди в справах про звільнення майна з-під арешту, відзначається, що мирова угода - це водночас процесуально- і матеріально-правова дія. Тому якщо розпорядчі правомочності сторін матеріально-правових відносин обмежені або відсутні за нормами матеріального права (в цивільному праві неможлива цивільно-правова угода), то в цивільному процесі недопустимі мирові угоди. В силу специфіки свого правового становища боржник, засуджений, представник відповідної державної податкової інспекції не можуть бути учасниками цивільно-правової угоди, що виключає можливість укладення  між ними мирової угоди.

Підрозділ 3.4. "Рішення суду в справах за позовами про звільнення майна з-під арешту" присвячений розгляду питань судового рішення. Судове рішення у справах за позовами про звільнення майна з-під арешту повинно відповідати загальним вимогам. Як вже неодноразово стверджувалось, у теорії цивільного процесу визнано, що є достатньо підстав стверджувати про своєрідність рішень в окремих категоріях цивільних справ. Своєрідність судових рішень у тих чи інших справах визначається в ряді випадків процесуальним, а також матеріальним законодавством, що підлягає застосуванню, оскільки, як було зазначено, судове рішення є актом застосування норм матеріального права.

З’ясувавши обставини справи, суд повинен вирішити справу на підставі тієї матеріально-правової норми, яка регулює цей вид суспільних відносин. Він повинен обрати і застосувати відповідно до обставин справи, що розглядається, відповідну норму (чи норми) права. Застосування відповідної норми передбачає і правильне тлумачення судом цієї норми права, тобто тлумачення норми  відповідно до її точного смислу і змісту. Застосування відповідної норми передбачає також перевірку, чи видана норма  компетентним органом і у встановленому порядку, чи належить вона до числа чинних норм права. Тільки після перевірки і дослідження всіх обставин справи в судовому засіданні суд, ухвалюючи рішення, робить остаточний висновок про дійсні взаємовідносини сторін і дає остаточну правову оцінку обставинам справи.

Розглянувши цивільну справу, при ухваленні судового рішення, суд зобов’язаний звертати увагу, чи додержані відповідною посадовою особою вимоги закону про опис майна, в тому числі того, що перебуває у власності боржника з іншими особами, яке не описувалось, а також чи не описано те майно, на яке стягнення не може бути звернене у передбачених законодавством випадках. Встановивши, що описане майно, на яке не може бути звернене стягнення за виконавчими документами або за такими вимогами, суд виключає його з акта опису і арешту незалежно від заявлених позивачем вимог.

При розгляді названих позовів після виконання вироку про його конфіскацію суд, визнавши позов обґрунтованим, ухвалює рішення про звільнення майна з-під арешту. Водночас вирішується питання про повернення майна в натурі в тому випадку, якщо воно державною податковою інспекцією було передано відповідній організації безоплатно. За цих умов обов’язок повернення майна покладається на організацію, яка одержала його безоплатно, а якщо нею майно реалізоване, питання про повернення набувачем майна в натурі вирішується  відповідно до положень ст.50 Закону “Про власність”, ст.145 ЦК. В тому разі, коли майно було реалізовано відповідною державною податковою інспекцією, то його вартість повертається відповідними органами Державного казначейства.

У тих випадках, коли предметом позову є частка в спільній власності на неподільну річ, на яку звертається конфіскація або стягнення на користь організації, питання про звільнення її з-під арешту (за відсутності іншого спільного майна) може бути вирішене судом з урахуванням конкретних обставин справи. Суд може виключити річ з акта опису і арешту  і стягнути з позивача на доход держави чи на користь організації грошову компенсацію за частку, що припадає боржнику, або залишити річ в акті опису і арешту, зобов’язавши відповідний орган Державного казначейства або організацію, виплатити позивачу відповідну частину її вартості.

Об’єктивність розгляду справи та ухвалення законного та обґрунтованого рішення залежить від участі в розгляді справи усього складу осіб, які беруть участь у справі з конкретного правового спору, що переданий на розгляд суду. Для справ за позовами про звільнення майна з-під арешту є характерним і те, що суди з різних причин допускають винесення рішення по суті, вирішуючи питання про права і обов’язки осіб, не притягнутих до участі у справі, що також є суттєвим порушенням норм цивільного процесуального права і тягне безумовне скасування судового рішення. Для розглянутої категорії справ характерна обов’язкова процесуальна співучасть (як правило, з боку відповідача). Правовий стан співучасників, у свою чергу, вимагає відповідних дій суду при підготовці справи до судового розгляду, пов’язаних з притягненням зацікавлених осіб до участі у справі. Не звертаючи уваги на цю вимогу закону, суди допускаються помилок у визначенні складу осіб, зацікавлених у вирішенні справи, що призводить до ухвалення незаконних рішень і подальшого їх скасування.