ЛЮДСЬКИЙ ЧИННИК У КОРПОРАТИВНОМУ УПРАВЛІННІ: ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів, наведено відомості щодо апробації положень роботи.

У першому розділі «Методологія дослідження закономірностей формування корпоративного механізму організації економіки і управління» відбито вплив корпоратизації на формування сучасної системи економічних відносин; розглянуто моделі участі економічних суб’єктів у корпоративному управлінні, а також досліджено процес формування механізму корпоративного управління в Україні.

Підтверджено об’єктивність організаційного оформлення процесу корпоратизації – становлення різноманітних форм корпорації. Виділено етапи їх виникнення, кожен з яких характеризується власними причинами й формами об’єднань.

Здійснено структурування форм корпоративних об’єднань, а також розглянуто нові форми реалізації постіндустріального соціального виклику, який пов’язано з активною участю людини не лише в економічних відносинах, а й в управлінні. Це надало підстави для висновку: економічне управління стає все більш соціальним.

Зроблено висновок, що корпорація є продуктом об’єктивних економічних, економіко-організаційних й суб’єктивних відносин, які розкриваються в організаційно-правовому поєднанні різних інтересів, та в якому розподіл прав власності зумовлює різницю у статусі трудових суб’єктів й різні типи їх професійно-економічної та внутрішньо організаційної поведінки.

Обґрунтовано необхідність виділення трьох рівнів аналізу поняття “корпоративне управління”: суб’єктивний (упорядкування відносин між учасниками корпоративного процесу); об’єктивний (управління головними ресурсами – виробництво, фінанси, персонал); інтегральний (поєднання суб’єктивного і об’єктивного).

В основу аналізу моделей корпоративного управління покладено визначення поняття “модель” Дж. Ріггсом, внаслідок чого зроблено висновок про необхідність розрізняти “модель корпорації” і “модель корпоративного управління”. Найбільш розповсюдженою моделлю корпорації на сьогодні є акціонерне товариство, яке поєднує права власності в єдине організаційне ціле і вирішує одну з суттєвих задач економіки – скорочує трансакційні витрати. Поруч із цим виявлено, що тривала історична практика появи, становлення і розвитку акціонерних товариств дозволила виділити базові основи їх різних форм – структурування власності й власників, формування переваг об’єднань і їх впливу на управління.

До більш ефективних форм акціонерних товариств відносять, як правило, моделі корпоративного управління (владно-організаційні системи управління об’єднаннями), реалізація яких представляє і захищає інтереси власних інвесторів. Обмеженість такого підходу спонукала ввести поняття ефективного корпоративного управління, яке не тільки захищає інтереси акціонерів і забезпечує підвищення прибутковості корпорації, а й заохочує працівників та стимулює інвестиційні процеси в країні, що сприяє її економічному зростанню.

Світова практика дає можливість виділити дві головні моделі корпоративного управління і контролю: “англо-американську”, що заснована на пріоритеті прав акціонерів (власності), де контроль здійснюється товарними і фінансовими ринками, і “континентальну”, що відома як “модель банківського контролю” і розповсюджена у країнах Європи і в Японії. Обидві можуть успішно діяти за умов наявності корпоративного законодавства, що чітко визначає права й захист акціонерів надійно функціонуючого ринку цінних паперів, та ефективної підтримки з боку держави внутрішніх і зовнішніх інвесторів.

Аналіз моделей корпоративного управління в різних країнах дозволив виділити ті з них, які є більш демократичними з точки зору інтересів персоналу й які враховують особливості роздержавлення і приватизації, законодавче забезпечення корпоратизації, рівень розвитку фондового ринку, участь держави в корпоративному управлінні.

В національних моделях корпоративного управління існують “внутрішні” і “зовнішні” системи. Внутрішня система базується на структурі власності з перехресним володінням акціями та банківським контролем (Німеччина, Японія). Зовнішня система корпоративного управління характеризується розосередженням власності через значну кількість акціонерів і високий вплив фондового ринку (США, Великобританія). Кожна модель корпоративного управління має позитиви і негативи (що розглянуто у дисертації, у тому числі й на прикладах країн постсоціалістичного простору). Це стосується різних механізмів злиття і поглинань, зміни пріоритетів інтеграції корпоративних структур, розробки нових методологій і підходів до аналізу діяльності корпорацій, спрямованих на зростання синергії і синергетичних ефектів господарювання.

Для України вибір національних моделей процесів корпоратизації та корпоративного управління є новим, складним і актуальним, чим й обумовлено різноманітність розуміння корпорації як такої. Справа ускладнюється й тим, що законодавство з цього приводу не є безперечним, починаючи з офіційного визначення корпорації, в якому не знайшлося місця проблемам розподілу капіталу, правам участі в управлінні, відповідальності учасників-акціонерів (зокрема менеджерів) за загальні результати діяльності корпорації. Між тим, економічне тлумачення корпорації розкриває зміст її діяльності в системі економічних відносин як учасника всього економічного процесу, який є договірним господарським об’єднанням на підставі поєднання економічних інтересів щодо його високої доходності й інвестиційного розвитку. Соціальне тлумачення корпорації містить розуміння потреби людей в соціалізації й здатності корпорації в реалізації цієї потреби на основі об’єднання власності, розподілу праці, необхідності об’єднаної організації тощо. Отже, українська модель корпоративного управління визначається економічною, соціальною і правовою складовими, що виявилося у ході роздержавлення та інсайдерської приватизації об’єктів державної власності.

Відповідно до особливостей роздержавлення і акціонування формувалася національна модель корпоративного управління з різними можливостями акціонерів з власним капіталом (пряме володіння і управління) та акціонерів, статус яких визначався через посередників – трасти, інвестиційні фонди та інвестиційні компанії (непряме володіння й відсутність реальної участі в управлінні), тобто склався “персонал” і “не персонал” (“аутсайдери”) корпорації. Інакше кажучи, акціонери (інсайдери і аутсайдери) не стали реальними власниками, а тим більше учасниками управління – право на управління не перетворилося в реальну можливість управляти приватизованим підприємством. І хоча закон про господарські товариства передбачає контроль акціонерів за діяльністю акціонерного товариства та його періодичну звітність перед ними, насправді такого немає. Така неаргументованість прав власників сформувала умови активної участі держави в корпоративному управлінні, що викликає певні суперечності всередині інсайдерів, між інсайдерами і аутсайдерами, між аутсайдерами.

Розвиток акціонування в Україні відбувається не менш специфічно: з переходом до грошової приватизації зросла роль аутсайдерів і конкурентної боротьби між ними за право володіння й розпорядження акціонованими підприємствами, що обумовлено наступними причинами:

відсутністю нормально функціонуючого фондового ринку, внаслідок чого перерозподіл власності відбувається не завжди відкрито; за таких умов держава є активним гравцем, а поняття “персонал” випадає з системи відповідних відносин;

активізацією аутсайдерів, внаслідок чого виникла низка суперечностей між ними і інсайдерами;

внаслідок суперечностей між інсайдерами й аутсайдерами при нерозвиненому фондовому ринку держава зберігає суттєві важелі у корпоративному управлінні.

Останнє є важливим в умовах України, бо захищає права людини на об’єкти власності й на участь у прийнятті рішень щодо відповідальності за їх використання; право держави на вивільнення від відповідальності за збиткові об’єкти та на доход від реалізації неефективного майна; можливість держави залишати за собою права на участь в управлінні корпоративним об’єктом та співучасть у розподілі його прибутку. Держава концентрує зусилля на тих секторах економіки, де ринковий механізм регулювання не є ефективним. Зменшуючи власну пряму участь в економіці, вона одержує можливість сконцентрувати увагу на вирішенні соціальних проблем за рахунок фінансових джерел ефективно працюючого недержавного сектору економіки. У роботі підкреслюється, що не можна оцінювати роль держави лише з негативної позиції, перебільшуючи переваги ринкового саморегулювання. Справа в тому, що вимоги щодо суттєвого звуження регулюючої ролі держави в економіці не кореспондуються з вимогами до держави. І це є першим парадоксом, який ускладнює українські економічні реформи. Другим парадоксом є політична пасивність населення, потреба у “поводирі”, на якого перекладається відповідальність за нездійснення задоволення потреб. Звідси й досить пасивна участь значної частки людей (інсайдерів й аутсайдерів) у корпоративному управлінні, навіть за умови володіння акціями корпорації. Третій парадокс полягає в тому, що сама держава повинна обмежувати власну економічну діяльність за сценарієм її демократизації. Отже, зазначені обставини й приводять до активної ролі держави не тільки в корпоратизації економіки, а й у корпоративному управлінні.

За таких умов персонал як організований колектив не може одразу проявити себе у повній мірі персонально активним і відповідальним. Тому в Україні переважає “внутрішня” система корпоративного управління, де панує капітал менеджерів і працівників підприємства, що обумовлює розподіл прибутку в інтересах інсайдерів.

Таким чином, ринкові відносини й корпоративне законодавство розвивалися в значній мірі паралельно – ринкові відносини розвивались більш інтенсивно, а корпоративне управління ще й зараз є адміністративним різновидом управління в економіці. На цій підставі виділено можливості подальшого удосконалення національної моделі корпоративного управління. Це – розвиток “зовнішніх” систем корпоративного управління без скорочення “внутрішніх”; більш інтенсивне створення державою умов реалізації принципових позитивів корпорацій щодо розподілу власності через купівлю-продаж акцій; використання цього капіталу на формування нових синергетичних можливостей учасників корпоративного процесу з удосконалення виробництва, впровадження перспективних технологій; оптимізація варіантів участі держави в корпоративній власності і корпоративному управлінні; максимальне спрощення умов оформлення й витрат, пов’язаних зі створенням нових акціонерних товариств.

У другому розділі «Концепція активізації людського чинника в сучасному корпоративному процесі» досліджено цілі й взаємодію членів корпоративного процесу; корпоративне управління й задачі його удосконалення в аспекті державної економічної політики; корпоративне саморегулювання як інструмент підвищення ефективності корпоративного процесу.

Цілі учасників корпоративного процесу (інсайдерів і аутсайдерів) відрізняються. Якщо перші прагнуть до виживання, збереження обсягу вкладеного капіталу й розвитку корпорації, то другі зацікавлені лише в одержанні прибутку (дивіденду) на капітал. Тому цілі корпорації повинні визначатися таким чином, щоб домінуючими були об’єктивні з них, і щоб вони спиралися на оптимальне використання ресурсів, а суб’єктивні не суперечили їм. З приводу цілей корпорації немає єдності думок. Прибічники теорії поведінки фірми вважають, що цілі можуть мати лише люди, а не організація. Автори «теорії зацікавлених груп» стверджують, що цілі корпорації є результатом балансу несумісних цілей менеджерів, акціонерів, інвесторів, працівників, постачальників, реалізаторів. Тому корпорація повинна визначити такі цілі, які б задовольняли всі зацікавлені групи.

Взаємодія учасників управління залежить від його структури. Структурою управління корпорацією є сукупність елементів управління з визначеними функціями, необхідними зв’язками й взаємовідносинами між ними, які характеризуються участю у формуванні цілей і забезпеченні їх реалізації. Проблемою є те, що в корпоративному управлінні стикаються інтереси двох груп: власників, що не управляють власністю, й управлінців, що не мають власності. Ця проблема відома як проблема “принципала-агента” (агентська теорія), де принципалами є власники-акціонери, а агенти діють у напрямку максимізації користі для себе, а не для принципалов. Корпоративне управління саме й повинне регулювати різноспрямовані інтереси принципалів і агентів. Але виникає проблема оцінки діяльності менеджерів, винагорода за труд яких виступає своєрідним вирівнювачем цілей, тобто, ця винагорода повинна бути такою, щоб мотивувати досягнення цілей корпорації. З просуванням до постіндустріального суспільства певним феноменом стає й інтелектуальний капітал, що обумовлює розвиток системи виробничих відносин у корпорації. Якісні властивості персоналу безумовно впливають на результати діяльності корпорації, тому на зміну найму приходить мотивоване залучення людей – носіїв інтелекту, що принципово змінює систему взаємовідносин всередині корпорації між структурними складовими персоналу. Формуються умови партнерства, що поступово стає ведучою засадою ефективної діяльності корпорації. Виникає сучасна форма трудових ресурсів – персонал. Якщо трудові ресурси – це трудовий потенціал, то персонал – це організовані трудові ресурси, поєднані взаємозв’язком інтересів суб’єктів корпоративної діяльності.

Існують параметри, за якими можна визначати, наскільки та чи інша корпорація відповідає інтелектуальному виклику сучасності. Це – вирішення соціально-економічних задач суспільства; довгострокові відносини з партнерами; динамічність корпоративного розвитку; сталість місця корпорації в економічних відносинах країни; довіра клієнтів; високий професіоналізм персоналу; постійне прагнення розвитку й удосконалення. Лише та корпорація, яка має високий інтелектуальний ресурс, може оперативно пристосовуватися у часі й просторі до умов, що швидко змінюються. Основою визначення параметрів є уявлення щодо місця корпорації в системі взаємодії різноманітних інтересів, включаючи інтереси держави (рис. 1).