Марисюк К.Б. Виникнення, розвиток та функціонування парламенту Канади (1647 - 1982 рр.)

summary

ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обгрунтовується актуальність теми, визначається об'єкт та предмет, мета та завдання дослідження, висвітлені методологічна, теоретична, джерельна база, формулюються головні положення, що виносяться на захист, розкрито наукову новизну, практичне та теоретичне значення роботи, охарактеризовано апробацію результатів дослідження.

У розділі 1 “Історична та правова література про історико-правовий розвиток парламенту Канади” показано, що питання історико-правового розвитку парламенту Канади потребують детального дослідження.

При розкритті питань, що стосувались виникнення перших прототипів парламентів на території нинішньої Канади, особливо цінними були праці таких видатних канадських дослідників, як А. Вашо, І. Золтвани та Д. Кемпбелл.                    

При розкритті питань, пов'язаних з періодом формування федерації та з першими роками її існування, автор використовував праці багатьох учених, але серед них особливо вирізняються фундаментальні дослідження Е. Маккініса та Мак Грегора Доусона.

На особливу увагу заслуговують праці канадських дослідників середини – другої половини ХХ століття, зокрема Ф. Кунца, Дж. Стюарта та Ж.-Ш. Боненфана, дослідження яких безпосередньо стосувались питань правового статусу, формування, діяльності та місця в країні палат парламенту Канади. Окремі проблеми зазначеного періоду розглядали також Р. Ван Лун та М. Віттінгтон, Дж. Меллорі та ін. Серйозні розробки здійснили Ф. Енгельман, М. Шварц і М. Пінар, які досліджували природу канадської партійної системи. Питання законотворення фундаментально дослідили У. Нельсон та Дж. Макферсон.

У дослідженні використано деякі матеріали з праць дослідників Східної Європи, в перше чергу М. Гжибовськи, К. Компляка та Я. Іванка (Польща), А. Лідіна, А. Мішина, С. Данілова та С. Корфа (Росія).

Крім безпосередніх дослідників питань, пов'язаних з історією парламенту Канади, використано праці класичних конституціоналістів, в тому числі Беджгота, Блюнчлі, Гессена, Гумпловича, Дайсі, Есмена, Коркунова, Фішеля та багатьох ін.

Автор розуміє, що досліджувану тему неможливо повністю висвітлити у межах однієї чи декількох праць. Внаслідок цього дана дисертація є лише спробою зробити посильний внесок у важливу справу, спрямовану на всебічне та об'єктивне вивчення державно-правової історії провідних країн світу.

Розділ 2. “Витоки канадського парламентаризму” відображає дослідження основних факторів, які спричинили вплив на формування та розвиток парламенту в Канаді.

Для канадської парламентської системи характерно не лише поєднання британської парламентської системи з американськими федеральними принципами, а й те, що ці два принципи були вільно адаптовані до власних специфічних потреб країни.

В той же час, парламент Канади, як було з'ясовано, має й значну кількість особливостей, які відрізняють його від законодавчих органів інших країн, в першу чергу США та Британії.

Підсумовуючи, автор доходить до висновку, що подальше ототожнення федерального законодавчого органу Канади з парламентами Британії, США чи будь-якої іншої країни, що часто трапляється в літературі, помилкове, адже парламент Канади, хоч і має в основі запозичені елементи, все-таки суттєво відрізняється від будь-якого іншого законодавчого органу світу.

Розділ 3 – “Виникнення перших прототипів парламенту на території сучасної Канади” – присвячений аналізу формування перших представницьких органів на території нинішньої Канади.

Хоча більшість вітчизняних й зарубіжних дослідників відносять перший період творення прототипів нинішніх парламентів на території нинішньої Канади до другої половини XVIII ст., автор вважає, що розгляд цього питання потрібно почати з 1647 р. Саме цього року королем Франції було засновано Управлінську та наглядову раду. До її складу входили генерал-губернатор, колишній генерал-губернатор, глава ордену єзуїтів на території нинішньої Канади, та 2 радники (3 – при відсутності колишнього губернатора), яких обирали постійні члени Ради після консультації з обраними представниками мешканців колонії. Після її ліквідації 1648 р. було створено, а 1666 р. - ліквідовано, Суверенну раду, яку можна назвати продовжувачем традицій Управлінської та наглядової ради. Обидві Ради, на думку автора, можна вважати першими прототипами парламенту.

Наступна спроба сформувати представницький орган на території нинішньої Канади відноситься вже до часів британського панування, а саме до 1763 року. Саме тоді британський король Георг ІІІ погодився на створення чотирьох нових урядів у Північній Америці, в тому числі й у Квебеку, у кожній з яких передбачалось створення загальних зборів та загальнонародних асамблей. Проте аж до прийняття Квебекського акта 1774 р., у якому проголошувалось створення представницьких органів, а саме Асамблеї та Законодавчої ради, якихось поступальних дій у цьому напрямку не було зроблено. Першим же суттєвим кроком до створення законодавчого органу в теперішньому розумінні на території нинішньої Канади можна вважати прийняття 1791 р. Конституційного акта, за яким Верхній та Нижній Канадам було даровано двопалатні законодавчі органи. Проте на цей час ще у трьох інших провінціях (Новій Шотландії, Новому Брансуїку та на Острові Принца Едуарда) уже функціонували законодавчі збори, а ще у двох провінціях (Мис Бретон та Ньюфаундленд) все говорило, що такі органи будуть незабаром створені.

Підсумовуючи дисертант зазначає, що станом на середину ХІХ ст., в значній більшості майбутніх провінцій Канади вже тривалий час існували місцеві прототипи представницьких державних органів, що були не лише даниною моді, але й невід'ємними та цілком дієвими інституціями своїх територій, без яких розвиток і функціонування останніх був би неможливий.

Розділ 4. “Період формування цілісної парламентської системи в Канаді (1840-1930 рр.)” складається з трьох глав.

У главі 1 “Формування єдиного вищого органу представницької демократії на території сучасної Канади (1840-1867 рр.)” проаналізовано чи не найбільш важливий етап історії як Канади в цілому, так і її представницького органу.

Виявлено, що ідея союзу вперше чітко з'явилась у Звіті Джона Лемптона (лорда Дархама) 1839 р. Після перебування на території Канади впродовж п'яти місяців, лорд Дархам подав Звіт відносно справ у Британській Північній Америці до парламенту Британії наприкінці зими 1839 р. Варто звернути увагу на те, що Дархам не був фундатором цих пропозицій, а лише чітко виклав їх і скерував за належністю. Як було з'ясовано, єдиною ідеєю, авторство якої стовідсотково належить Дархаму, є ідея федеративного союзу британських колоній. Він підтримував цю ідею й після повернення до Англії, але вже тоді розумів, що це не знайде підтримки у метрополії. Як наслідок - Дархам замінив цю ідею двома іншими. Першою стала ідея законодавчого об'єднання провінцій, яку він запозичив головно у канадських торі. Друга – ідея відносної місцевої автономії - походила з джерел, наближених до канадських реформаторів. Дархам вважав, що Корона повинна зберегти всю повноту влади, але має підкоритись необхідним наслідкам існування представницьких установ. Він також запропонував нові назви для провінцій: Нижня Канада мала називатись Східною, а Верхня Канада – Західною Канадою. Вони мали бути однаково представлені в Законодавчій асамблеї, що збиралася б у зручному для обох провінцій місці.

Попри всі недоліки, Звіт Дархама містив такі прогресивні для того часу ідеї, як створення відповідального уряду, свобода віросповідання, у тому числі й у питаннях формування органів держави, а також ідею сильного законодавчого органу. На думку автора, Звіт можна вважати тією перехідною і зв'язуючою ланкою, що однією з перших спричинила перехід від неспокійної та сумновідомої Другої імперії до сучасної Британської співдружності націй.

Об'єднання двох Канад мало місце згідно з імперським актом 1840 р., що набув чинності 1841 р. Акт передбачав, що в подальшому провінцією будуть управляти губернатор, Законодавча рада, яка призначалась волею королівської влади (дане положення було змінено в 1856 р., після чого члени Ради почали обиратися на восьмирічний строк), та виборна Законодавча асамблея, що мала складатись з 84 членів, причому кожна з провінцій мала делегувати рівну кількість представників – по 42.

Внаслідок економічного занепаду, політичних криз та майже безперервних повстань на території Канади в першій половині 1860-х рр., ідея глобального об'єднання, здається, зникла надовго. Найреальнішим в той час могло стати об'єднання трьох провінцій: Нової Шотландії, Нового Брансуїка та Острова Принца Едуарда з єдиним законодавчим органом і єдиним урядом.

В результаті, першу міжпровінційну конференцію було скликано у вересні 1864 р. у м. Шарлоттаун на Острові Принца Едуарда.

Оскільки досягти якихось чітких домовленостей у Шарлоттауні так і не вдалось, вирішено було провести ще одну зустріч у жовтні того ж року у м. Квебек. Як показує дисертант, саме на ній й було окреслено основні засади формування та діяльності майбутнього федерального парламенту, обговорено й погоджено назви його палат, визначено порядок формування та представництво кожної з провінцій у них та багато інших, не менш важливих питань. Ці положення, за незначним винятком, було підтверджено на Вестмінстерській конференції у 1866 р. та покладено в основу Акта про Британську Північну Америку 1867 р.

Підсумовуючи, автор зазначає: розглядуваний вище період мав найбільший вплив на подальше формування цілісної держави в Канаді та створення федеральних органів. Саме в цей час було закладено ті основоположні засади, спрямовані на порядок формування і функціонування державних інституцій у цій країні, що актуальні та дієві й сьогодні, не потребуючи кардинальних змін чи пристосувань до вимог часу.

Главу 2 “Правовий статус парламенту Канади за Актом про Британську Північну Америку 1867 року” присвячено аналізу положень, що закріплювали правовий статус федерального парламенту Канади згідно Акта про Британську Північну Америку 1867 р. Здійснено спробу з різних точок зору охарактеризувати основні засади формування та діяльності канадського парламенту, його завдання та повноваження, окреслити правовий статус членів палат парламенту та його найвищих посадових осіб. В результаті виявлено, що Канаді вдалося створити добре розроблений і продуманий конституційний закон, який ні в чому не поступався конституціям більшості тогочасних країн, а в дечому й перевершував їх.

У главі 3 “Діяльність єдиного федерального парламенту Канади в період 1867 – 1930 рр.” досліджується перший етап існування та діяльності парламенту Канади. У ній проаналізовано події, пов'язані з вступом до федерації нових провінцій та територій, а також їх вплив на порядок формування парламенту та представництво територій. Саме в розглядуваний період до федерації приєднались Манітоба (1870 р.), Британська Колумбія (1871 р.), Острів Принца Едуарда (1873 р.), Альберта (1905 р.), Саскачеван (1905 р.).

Наступна зміна, як було з'ясовано, відбулось у 1915 р., коли, згідно з Актом про Британську Північну Америку 1915 р. рівність представників у Сенаті почала визначатись не за принципом поділу держави на три частини – Онтаріо, Квебек, Приморські провінції, а на чотири частини, додавши як окремий елемент Західні провінції – Манітобу, Британську Колумбію, Саскачеван та Альберту. Кожна з провінцій отримала по шість сенаторів. Той самий законопроект передбачав надання тих самих шести місць у Сенаті для Ньюфаундленда у випадку його вступу до федерації.

Саме цей рік, на думку автора, можна назвати роком остаточного сформування території Канади. Це твердження вважаємо правильним, незважаючи на те, що значно пізніше, а саме 1949 р., до федерації приєдналась остання з нинішніх провінцій – Ньюфаундленд, оскільки жодних суттєвих змін у системі та структурі парламенту при цьому не відбулося.

В зв'язку зі змінами у державній структурі Акт про Британську Північну Америку 1915 р. збільшував максимальну кількість сенаторів з 78 до 112. Згідно з цим же Актом було також внесено положення, за яким кожна провінція повинна мати право на кількість місць у Палаті громад, яка має бути не меншою за кількість сенаторів, які представляють дану провінцію.

Разом з тим, в період 1867 - 1930 рр. поступово відбувалось вдосконалення правового статусу й основних засад діяльності вищих державних інститутів Канади, у тому числі й федерального парламенту.

Суттєвою ознакою розглядуваного періоду, на думку автора, можна вважати боротьбу впродовж майже всіх цих років за надання права голосу жінкам. Фактично мали місце три таких спроби, які увінчалися успіхом лише 20 вересня 1917 р., коли було прийнято Акт про вибори в період війни, де надавалось право голосу всім іноземним громадянам, які проживали на території Канади з 31 березня 1902 р. Окрім того, Акт надавав право голосу дружинам і сестрам військовослужбовців, впродовж того часу, коли останні перебувають на війні, а також жінкам – військовослужбовцям.

Отже, 1840 – 1930 рр. стали чи не найбільш значущим періодом в історії Канади. В цей час вдалося створити єдину державу – Канаду, сформувати, впровадити у життя і навіть випробувати часом основні елементи державності, в тому числі федеральні законодавчі органи. Саме наприкінці даного періоду Канада стала країною, яка мала стабільну політичну й економічну системи, впорядковані та дієві органи влади, збалансоване і чітке законодавство.

Розділ 5. “Правовий статус, структура та функції парламенту Канади (1930 – 1965 рр.)” складається з п'яти глав.

У главі 1 “Зміни правового статусу парламенту Канади” дається загальна характеристика політичної та правової ситуації, що склалась в Канаді в розглядуваний період.

Саме в період 1930 – 65 рр. припиняється будь-яка серйозна робота, у тому числі законопроектна, з трансформації вищих представницьких органів держави. Натомість широко практикується впровадження надбань попередніх років з пристосуванням їх до нових політичних та економічних реалій. Окрім того, відбувається остаточна структуризація парламенту і його палат, визначається коло їх найвищих посадових осіб, чітко закріплюються їх права та обов'язки.

1930 р. перша жінка зайняла місце у Верхній палаті канадського парламенту. Від 1960 р. повний перелік прав у сфері доступу до парламенту отримали канадські індіанці. 1965 р. у вигляді доповнення до п. 2 статті 29 Акта про Британську Північну Америку було прийнято положення, згідно з яким сенатор, призначений до Сенату після вступу в дію даного параграфу, за умови дотримання положень цього Акта, обіймає свою посаду в Сенаті до досягнення сімдесяти п'яти років. Саме в даний період на загальноканадську арену виходять одразу три нових партії, яким, хоч і на короткий час, але вдається дуже суттєво вплинути на розстановку політичних сил у парламенті. Такими були Прогресивна партія, Нова демократична партія та Партія соціального кредиту.

У главі 2 “Функції парламенту Канади” дано спробу проаналізувати основні функції палат федерального парламенту Канади, дати їх характеристику, окреслити значення кожної з них. Оскільки зробити загальний аналіз функцій палат парламенту було неможливо через різне коло повноважень, зроблено спробу виділити їх для кожної з палат окремо.

Відтак, чітко окреслено та проаналізовано такі функції Палати громад, як законодавча, політична, контрольна, конституційна та представницька. Окрім вищеназваних, автор пропонує виділити й ще декілька інших функцій, які випливають з кола повноважень Палати громад, але не включені до даного, традиційного для Канади, переліку, а саме: Функцію ліквідації та спрощення внутрішніх конфліктів; Функцію захисту членів палати від зовнішньої необгрунтованої критики; Функцію інформування населення про ситуацію в палаті, парламенті та в державі загалом.

На основі аналізу поглядів канадських та зарубіжних вчених, а також практики функціонування та діяльності канадського парламенту, до функцій Сенату Канади автор пропонує віднести: 1. Збереження рівноваги між інтересами федерального центру та інтересами провінцій; 2. Допомога у структуризації партійної системи; 3. Скасування або повернення на доопрацювання законопроектів, що вже пройшли всі стадії в Палаті громад; 4. Розлучення громадян; 5. Моніторинг ситуації, яка може виникнути внаслідок введення в дію певних основоположних чи суттєвих загальнодержавних змін; 6. Представництво регіонів та територій; 7. Захист від потенційної диктатури виборної палати, від зловживань нею владою, а також захист різного роду меншин від примусу та загальної загрози з боку більшості.

У главі 3 “Статус посадових осіб парламенту” аналізується правовий статус посадових осіб палат парламенту Канади. Найвищою посадовою особою Палати громад є так званий ведучий спікер, або спікер, що веде сесійні засідання. Дисертантом детально проаналізовано основні завдання та функції спікера.

До його повноважень належить, у визначених законом випадках, інформування депутатів про послання монарха, генерал – губернатора чи Сенату. Спікер також від імені палати висловлює позапарламентарним органам та окремим особам адресовані до них ухвали, що містять співчуття чи подяку, похвалу чи критику. У випадку дострокового складення кимось з депутатів повноважень, спікер зобов'язаний звернутись до голови Державної виборчої комісії з вимогою про проведення виборів по даному виборчому окрузі.

Наступною за значимістю у Палаті громад посадовою особою є заступник спікера. Його посаду засновано 1885 р. Він обирається на початку першої сесії Палати громад чергового скликання на термін повноважень самої палати. Регламент вимагає, щоб спікер і його заступник належали до різних лінгвістичних громад Канади. Він веде засідання у разі відсутності спікера, однак не розглядається наступником спікера, коли відкривається вакансія посади останнього.

Проаналізовано правовий статус вищих посадових осіб Сенату і виявлено, що відмінний статус порівняно з відповідними посадовими особами Палати громад у Сенаті має лише спікер, який теоретично призначається генерал - губернатором Канади, а на практиці фактично обіймає посаду ще тоді, коли прем'єр - міністр Канади подає до генерал - губернатора кандидатуру на дану посаду. Переважно головою Сенату стає лідер партії більшості в даній палаті.

У главі 4 “Аналіз діяльності комісій парламенту” досліджуються зміни, які мали місце у чисельності, порядку формування та функціях постійних комісій парламенту Канади у період між 1867 та 1965 рр. Вже 7 листопада 1867 р., на другий день першої сесії парламенту, було створено такі постійні комісії: З привілеїв і виборів, Законодавства, яке втрачає чинність, Залізниць, каналів і телеграфних ліній, Різноманітних приватних законопроектів, Статутів, Друку, Непередбачених видатків, Громадських рахунків, Банків і торгівлі, Імміграції та колонізації.

Станом на 1965 р. існували такі постійні комісії Палати громад: З привілеїв і виборів, Громадських рахунків, Статутів, Банків і торгівлі, Залізниць, каналів і телеграфних ліній, Різноманітних приватних законопроектів, Друку, Сільського господарства та колонізації, Морського флоту та рибальства, Корисних копалин, лісів і вод, Промислових відносин, Надзвичайних ситуацій, У справах ветеранів, Оціночна, З офіційного висвітлення дебатів, Парламентської бібліотеки.

З'ясовано, що система комісій Сенату практично ідентична системі комісій Палати громад. Вони створюються на основі резолюцій Сенату і поділяються на постійні, спеціальні та об'єднані. Найважливішу роль відіграють постійні комісії, компетенція яких має галузевий і функціональний характер (з сільського господарства; транспорту і зв'язку; охорони здоров'я, соціального забезпечення і науки; у справах банків і торгівлі; з процедурних питань тощо).

Главу 5 “Законотворчий процес в Канаді” присвячено розгляду основного завдання обох палат парламенту Канади - законотворення.

Виявлено, що проходження законопроекту через парламент у схематичному зображенні виглядає так: Законопроектна діяльність — Подання законопроекту — Перше читання — Друге читання — Стадія комісій — Зворотний розгляд у палаті, яка виступила ініціатором — Третє читання — Розгляд в другій палаті й внесення змін і доповнень другою палатою — Санкціонування законопроекту генерал - губернатором — Офіційна реєстрація в “Реєстрі законів Канади” та публікація у “The Canada Gazette”.

Окрему увагу звернено на процедуру прийняття фінансових законопроектів, охарактеризовано її особливості та значення.         

Зроблено висновок, що за незначний період, що минув з часу виникнення Канади, їй вдалося надзвичайно чітко розподілити повноваження між вищими державними органами, наділивши їх тією низкою функцій, які вони по праву й повинні виконувати. Можливо, завдяки цьому Канаді й вдалося досягти того економічного та політичного піднесення, яке мало місце в 30-х – 60-х роках ХХ століття.

Розділ 6 “Парламент Канади у 1965 – 1982 рр.” присвячено розглядові не великого за часом, але дуже складного та важливого періоду розвитку Канади та її вищого законодавчого органу. Саме цим рокам притаманні такі риси, як достатня стабілізація партійної системи та правового статусу Палати громад, чого не простежувалось у більш ранні періоди, економічна стабільність, чого повною мірою не було до того, та й пізніше. Це, однак, не означає, що в розглядуваний час взагалі нічого не відбувалось в парламенті. Саме в 1972 р. Мюріел Макквін Фергюсон було обрано на посаду спікера Сенату, внаслідок чого вона стала першою жінкою, яка зайняла цю посаду. В 1975 р. провінції Юкон та Північно – Західним територіям було виділено по одному місцю в Сенаті. Проте саме законопроектна робота, спрямована на реформування Сенату, на думку автора, займала в той час центральне місце. Наприклад, 1979 р. Робоча група з питань єдності Канади (т.-зв. Група Пепіна - Робертса), запропонувала замість Сенату створити Раду федерації.

В період глобальних реформ, які мали місце  з 1982 р., Канада ввійшла однією з найбільш економічно розвинених країн світу, але водночас країною, де внутрішня ситуація продовжувала постійно ускладнюватись  під впливом місцевих сепаратистських і незалежницьких факторів, а також особистих і політичних амбіцій значної частини її громадян. Отже, цей час можливо порівняти з періодом 60-х років ХІХ ст., де ці ознаки і риси чітко проявлялись.