МЕХАНІЗМИ РОЗВИТКУ ІНФРАСТРУКТУРИ ІНВЕСТИЦІЙНОГО РИНКУ УКРАЇНИ

summary

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, вказано на її зв’язок із науковими програмами; визначено рівень наукової розробленості теми, мету, завдання, об’єкт, предмет, гіпотезу дослідження та обрано його методи; розкрито наукову новизну та наведено відомості щодо практичного значення та застосування отриманих результатів, а також щодо публікацій за темою дисертації.

У першому розділі – “Теоретичні основи дослідження інвестиційної інфраструктури в науці державного управління” – систематизовані погляди вітчизняних і зарубіжних учених на сутність категорії “інвестиційний ринок”, згідно з якими інвестиційний ринок розглядається як сукупність відносно самостійних ринків, що зумовлено його структуруванням відповідно до об’єктів інвестування. З огляду на це інвестиційний ринок має численні сегменти та поділяється на ринок об’єктів реальних інвестицій, ринок об’єктів фінансових інвестицій, ринок об’єктів нематеріальних інвестицій (інноваційних та інтелектуальних інвестицій), що дає змогу чітко розмежувати всі інвестиційні товари на три класи: реального капіталу, фінансового капіталу та нематеріального капіталу. Зазначено, що ці сегменти об’єднані за єдиною ринковою схемою через механізм реалізації інвестиційного попиту та пропозиції.

Проведено аналіз нормативно-правової бази у сфері інвестиційної діяльності та визначено, що інвестиційний ринок України охоплює як капітальні, так і фінансові інвестиції. Об’єктом торгів на ринку капітальних інвестицій виступають такі інвестиційні товари, як основні фонди та нематеріальні активи, а фінансових – корпоративні права та фінансові інструменти.

Окреслені основні законодавчі акти, що регулюють інвестиційну діяльність як у цілому, так і на окремих сегментах інвестиційного ринку. Уточнено визначення категорії “інвестиційний ринок” у науці державного управління, за яким інвестиційний ринок трактується як сукупність економічних та правових відносин, що складаються між учасниками інвестиційної діяльності стосовно об’єктів інвестування (інвестиційних активів).

Розглянуто генезу поняття “інфраструктура” і, зокрема, “інвестиційна інфраструктура” у світовій науковій думці, а також еволюцію поглядів на визначення загальноекономічного змісту цієї категорії. Інфраструктура розглядається і як множина певних інститутів – комплекс правових регуляторних умов функціонування ринків, і як сукупність організацій та установ, які, керуючись правилами та нормами, забезпечують суб’єктно-об’єктні взаємозв’язки в ринковій системі, і як суміжні галузі, що покликані обслуговувати основне виробництво. За своїми функціями інфраструктура виступає як формувальний та структурно забезпечувальний ринковий елемент.

Сама по собі інфраструктура ринку інвестицій – досить ємне та багатогранне поняття та є продуктом розвитку інвестиційної системи в цілому.

Обґрунтовано, що найбільш послідовна реалізація функцій інвестицій досягається в умовах сформованої інвестиційної інфраструктури, коли інфраструктурні ланки, виконуючи обслуговуючі функції, забезпечують суб’єктно-об’єктні взаємозв’язки в інвестиційному процесі. Запропоновано власну систему класифікації видів інфраструктури інвестиційного ринку та доповнення до переліку існуючих інфраструктурних елементів. Виокремлено інфраструктурні інститути інвестиційного ринку відповідно до його внутрішньої сегментації, а саме: традиційні інфраструктурні інститути інвестиційного ринку як основні інфраструктурні елементи, що є структуроутворюючими для ринку інвестицій; інфраструктурні інститути ринку об’єктів фінансових інвестицій, що забезпечують належне функціонування суб’єктно-об’єктних взаємозв’язків на ринку фінансових інструментів; інфраструктурні інститути ринку об’єктів реальних інвестицій, діяльність яких пов’язана з обслуговуванням суб’єктів господарювання на ринку основних фондів, нерухомості тощо; інфраструктурні інститути ринку об’єктів інноваційних інвестицій, які створюють умови для надходження інвестиційного ресурсу на наукоємні високотехнологічні виробництва та забезпечують реалізацію інвестиційно-інноваційної діяльності в цілому; інфраструктурні інститути ринку інтелектуальних інвестицій, що сприяють здійсненню інвестування в об’єкти інтелектуальної власності тощо.

Визначено, що інвестиційна інфраструктура як елемент ринкової системи є “фундаментом” подальшої розбудови ринку інвестицій та являє собою цілісну інституціональну, організаційну, фінансову, інформаційно-комунікаційну, кредитно-страхову систему щодо створення умов для здійснення інвестиційної діяльності та надання послуг стосовно реалізації інвестицій на всіх сегментах інвестиційного ринку, яка формується під домінуючим впливом механізмів державного управління.

Зазначено, що становлення та подальший розвиток інфраструктури ринку інвестицій відбуваються одночасно зі складними процесами формування інноваційно-інвестиційної системи як такої, що об’єднує інвестиційну та інноваційну діяльність в єдине ціле з метою спрямування інвестиційного ресурсу на створення інноваційних виробництв, розробку конкурентоспроможної продукції та впровадження високих технологій. Доведено, що незважаючи на те, що основні елементи інфраструктури ринку об’єктів інноваційного інвестування відносно сформовані, вони поки що недостатньо розвинуті, а їх функціональне навантаження не відповідає потребам ринку, спотворене головне призначення деяких інфраструктурних інститутів. Не відбулися як такі становлення та подальший розвиток інфраструктурних інститутів, зокрема венчурних фондів, фондів прямих інвестицій, фондів підтримки малого та середнього інноваційного бізнесу тощо.

З огляду на це проаналізовано досвід провідних країн світу стосовно вжиття заходів державної політики щодо розвитку інфраструктури ринку об’єктів інноваційного інвестування. Визначено, що подальший бурхливий розвиток інфраструктури цього сегмента ринку інвестицій пов’язаний із внесенням змін у правило “розважливої людини”, що дало змогу пенсійним фондам інвестувати у венчурні. У 1978 р. Міністерство праці США надало роз’яснення з приводу норм структури інвестиційного портфеля пенсійного фонду, згідно з яким диверсифікація є невід’ємною частиною поведінки інституційного інвестора. Попередній Федеральний закон “Про пенсійне забезпечення найманих працівників” (1974 р.), який визначав структуру та механізми управління пенсійними фондами корпорацій, жорстко обмежував їх можливості інвестувати на ринку ризикового капіталу. Як результат у наступні
8 років після прийняття відповідних змін загальна сума інвестицій у новостворені венчурні фонди стрімко зросла: з 481 млн до 5 млрд дол., інвестиції пенсійних фондів становили понад половину від загальної суми вкладень. Саме це вирішальним чином вплинуло на американську “хай-тек революцію” та лідерство Сполучених Штатів Америки на ринку високих технологій.

Значний прорив на європейському ринку об’єктів інноваційних інвестицій відбувся завдяки вжиттю урядами країн Європейського Союзу відповідних заходів щодо розвитку інфраструктури цього ринку. Відносно нещодавно Єврокомісія здійснила регулююче втручання в національне законодавство країн ЄС щодо скасування перешкод пенсійним фондам та страховим компаніям здійснювати інвестиційну діяльність на ринках венчурного капіталу. Після започаткування процесів гармонізації активи пенсійних фондів стали значним інвестиційним ресурсом венчурних фондів та фондів прямого інвестування країн ЄС (раніше цю роль відігравали банки). Таке цілеспрямоване втручання забезпечує подальший розвиток інноваційного інвестування.

Найбільш сприятливі умови створені в таких країнах, як Великобританія, Ірландія, Німеччина, де пенсійні фонди можуть інвестувати до 30% своїх активів у фонди прямих інвестицій та венчурні фонди. Не більше від 10% активів страхових компаній можуть розміщуватися в цінних паперах таких фондів (найменше кількісне обмеження участі страховика у венчурному інвестуванні).

Визначено, що поряд із розвитком венчурних фондів як основних інфраструктурних інститутів державна політка розвитку ринку об’єктів інноваційних інвестицій провідних країн ЄС та США зосереджена на підтримці здійснення інноваційної діяльності малими та середніми компаніями, які мають значний потенціал зростання, зокрема шляхом застосовування механізмів пільгового оподаткування прибутку інноваційних компаній, надання податкових кредитів залежно від приросту витрат підприємств на НДДКР, зменшення податкових ставок на землю та нерухомість, корпоративних платежів по системах соціального страхування в частині персоналу, пов’язаного з науково-дослідними проектами тощо.

У другому розділі – “Загальна характеристика механізмів розвитку інфраструктури ринку об’єктів інноваційних інвестицій” – здійснено аналіз стану ринку інвестицій в аспекті вжиття заходів державної політики в інноваційно-інвестиційній сфері. Так, зазначено, що найчастіше інвестори серед перешкод своїй діяльності, у тому числі і пов’язаній з інвестуванням в інновації (їх розробку та впровадження), на перше місце ставлять суто бюрократичні. Саме тому першочергової уваги влади в Україні поряд із створенням умов для інвестування в інновації потребує подальше реформування регуляторної системи та зменшення тиску на підприємців з боку контролюючих та дозвільних органів.

Констатується, що за роки незалежності в Україні стосовно вжиття заходів державної політики розвитку інвестиційного ринку не було запропоновано дієвого механізму залучення інвестиційного ресурсу в інноваційні галузі та сектори вітчизняної економіки та не побудовано розгалужену інфраструктуру, яка б сприяла надходженню інвестиційного ресурсу на створення інноваційних виробництв, а також на реалізацію проектів інноваційної спрямованості.

З’ясовано, що опосередковано про рівень інноваційних інвестицій можуть свідчити дані щодо обсягів фінансування інноваційної діяльності та інвестицій у нематеріальні активи. Визначено, що непослідовність та неефективність заходів державної фінансової підтримки інноваційної діяльності, стимулювання інвестування в інноваційні проекти призвели до значного відставання держави за рівнем упровадження передових технологій.

Досліджено структуру активів українських венчурних фондів та встановлено, що їх діяльність не відповідає загальновизнаній світовій практиці венчурного інвестування: вони не виконують своєї основної функції, пов’язаної із здійсненням вкладень у малі та середні інноваційні компанії, що здійснюють НДДКР та мають значний потенціал зростання і комерціалізації результатів наукових розробок. Зважаючи на те, що діяльність венчурних фондів регулюється Законом України “Про інститути спільного інвестування (корпоративні та пайові інвестиційні фонди” та відсутність чітко визначеного на законодавчому рівні поняття венчурного фонду як ризикового і такого, що вкладає кошти в створення високотехнологічних інноваційних виробництв, існує необхідність правового оформлення функціонування цих інститутів шляхом прийняття окремого законодавчого акта або шляхом доопрацювання правових норм у відповідних законах України (“Про інститути спільного інвестування (корпоративні та пайові інвестиційні фонди)”, “Про акціонерні товариства”, “Про цінні папери та фондовий ринок” тощо). Варто зазначити, що ідея законодавчого оформлення функціонування венчурних фондів саме інноваційного розвитку не є новою. Державним агентством з інвестицій та розвитку було розроблено низку законопроектів: “Про венчурні фонди інноваційного розвитку”, “Про венчурні компанії”, але, на жаль, не діставши підтримки серед інших органів виконавчої влади, вони були “заморожені” до найкращих часів.

Доведено, що за певних умов НПФ можуть перетворитись на потужне джерело довгострокового інвестиційного ресурсу венчурних фондів (необхідно регулююче втручання стосовно удосконалення інвестиційної діяльності НПФ та диверсифікації їх активів на законодавчому рівні).

Визначено, що малий та середній інноваційний бізнес має стати основним джерелом генерації інновацій. Для активізації науково-технічної та інноваційної діяльності малих та середніх інноваційних компаній необхідно вжити низку практичних заходів щодо податкового стимулювання здійснення компаніями НДДКР, а також державної підтримки патентування результатів НДДКР вітчизняними компаніями.

Проаналізовано етапи становлення інститутів державної інвестиційної інфраструктури та фінансово-кредитні механізми державної підтримки інноваційно-інвестиційної діяльності. Такі інститути стали формуватися ще на початку 90-х рр., коли було створено Державний інноваційний фонд України. Саме тоді вперше на нормативно-правовому рівні було введено поняття інноваційного проекту як комплексу взаємопов’язаних заходів інвестиційного характеру, спрямованих на комерційне застосування науково-технічних розробок, освоєння нових видів продукції, послуг, упровадження новітніх технологій. Це мало суттєве значення для подальшого розвитку інноваційно-інвестиційної діяльності.

По-перше, зазвичай інноваційна діяльність пов’язана з виконанням інноваційного проекту будь-яким суб’єктом такої діяльності. По-друге, чітко окреслено взаємозв’язок інвестицій та інновацій і встановлено, що для реалізації інноваційного проекту необхідно вжити комплекс заходів інвестиційного характеру. По-третє, державне регулювання інноваційної діяльності, зокрема, здійснювалося шляхом фінансової підтримки виконання інноваційних проектів, що пізніше буде відображено в Законі України “Про інноваційну діяльність”.

Практика становлення інститутів державної інвестиційної інфраструктури засвідчує, що протягом усього періоду незалежності нашої держави їх діяльність була недостатньо ефективною, а фінансово-кредитні механізми, які використо­вувалися для підтримки та стимулювання інноваційно-інвестиційної діяльності, відрізнялись від тих, що зазвичай використовуються венчурними фондами. Доведено, що подальший розвиток інвестиційного ринку передбачає формування нових інститутів державної інвестиційної інфраструктури та вдосконалення існуючих механізмів фінансування інвестиційних та інноваційних проектів.

Запропоновано переглянути основні функції щодо реєстрації інвестиційних та інноваційних проектів і здійснення їх відбору органами виконавчої влади, удосконалення нормативно-правової бази інвестиційної діяльності (законодавче оформлення поняття “інвестиційний проект”, визначення форм державної підтримки та стимулювання інвестиційної діяльності шляхом внесення відповідних змін до Закону України “Про інвестиційну діяльність”, а також визначення відповідального органу державного управління, до функціональних обов’язків якого входило б ведення Державного реєстру інвестиційних проектів).

У третьому розділі – “Підвищення ефективності державного управління розвитком інфраструктури ринку об’єктів інноваційного інвестування” – визначено роль держави в інфраструктурному середовищі, яка зумовлена тим, що:

– держава є базисним елементом забезпечення умов реалізації інвести­ційного процесу і в цьому сенсі виконує інфраструктурну функцію;

– держава є активним чинником формування та розвитку інвестиційної інфраструктури, справляючи управлінський вплив;

– держава надає відповідні послуги із здійснення інвестиційної діяльності на ринку, виступаючи суб’єктом інфраструктури інвестиційного ринку.

Установлено, що державний управлінський вплив на розвиток інфраструктури інвестиційного ринку передбачає діагностику стану інвестиційної інфраструктури та усунення в разі наявності негативних чинників шляхом вжиття відповідних заходів (рис. 1). До ознак стану інвестиційної інфраструктури належать: випереджальний характер розвитку та цілісність, впорядкованість, усталеність. Визначено оптимальні результати державного управлінського впливу на розвиток інфраструктури інвестиційного ринку, а саме інституційна розвиненість та функціональна завершеність суб’єктів інвестиційної інфраструктури; цілісність її елементів та здатність до саморозвитку; ефективне використання та пропорційність розподілу інвестиційного ресурсу; високий рівень інтеграції суб’єктів інвестиційної інфраструктури тощо.