НЕКРАСОВ ОЛЕГ ОЛЕКСАНДРОВИЧ КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ВТЕЧУ З МІСЦЯ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ АБО З-ПІД ВАРТИ

summary

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено ступінь наукової розробленості проблемних питань та зв’язок роботи з науковими програмами й темами, сформульовано мета і задачі дослідження, його об’єкт і предмет, вказано методи дослідження, емпіричну базу, розкрито наукову новизну роботи, теоретичне та практичне значення отриманих результатів, міститься інформація про апробацію, кількість публікацій з теми дослідження, а також її структуру та обсяг.
Розділ 1 «Соціально-правова природа кримінальної відповідальності за втечу з місця позбавлення волі або з-під варти» складається з трьох підрозділів та присвячений історико-правовим, теоретико-методологічним та компаративним аспектам кримінальної відповідальності за втечу з місця позбавлення волі або з-під варти.
У підрозділі 1.1 «Історико-правовий аналіз та генезис законодавства про кримінальну відповідальність за втечу з місця позбавлення волі або з-під варти» дисертантом визначено стан наукового дослідження розглядуваного злочину, зазначено, що у теоретичному плані передумовами вчинення втеч з місця позбавлення волі або з-під варти виступає як наявність уявлення про стан і сутність наукових розробок про кримінальну відповідальність за втечу з місця позбавлення волі або з-під варти, так і визначення її основних напрямів, що дало можливість послідовно, ґрунтовно та змістовно викласти основні результати проведеного дослідження. У методологічному аспекті такі передумови були пов’язані з виваженим вибором відповідних методів наукового пізнання. Автором доведено, що зміни соціальної сутності політичної і правової систем української держави на різних етапах її розвитку зумовили криміналізацію порушень порядку виконання покарання та процесуального примусу у вигляді ізоляції від суспільства, а також визначення їх місця в системі Особливої частини кримінального права. Зазначено, що втеча з місця позбавлення волі або з-під варти є злочином із найбільш давніми походженням серед кримінально караних діянь, що посягають на діяльність установ кримінально-виконавчої системи. Враховуючи наукові здобутки класиків кримінального права, досліджено генезис законодавства України про кримінальну відповідальність за втечу з місця позбавлення волі або з-під варти за трьома періодами з огляду на еволюцію мети покарання, зокрема: помста; відплата та залякування; переконання та виправлення. Зазначено, що на першому етапі склад злочину втеча був відсутній у правових пам’ятках, що було пов’язано, по-перше, з відсутністю власне кримінально-виконавчої системи, обумовленої тим, що на ранньому етапі свого розвитку кримінальне право не виокремлювалось із загального масиву правових норм; по-друге, покарання у виді позбавлення волі не практикувалось у суспільствах додержавної формації, застосовуючись лише як запобіжний захід. Установлено, що першими нормативно-правовими актами на теренах українських земель (які входили до складу Литовсько-Польської держави та Московського царства), що передбачали склад злочину, який нині втілено у ст. 393 КК України, тобто де спеціальним суб’єктом є засуджений чи ув’язнений (суб’єкт відбування покарання або примусу у виді ізоляції в ув’язненні), були Литовський статут 1529 року і закон «Про покарання злочинців, які вчинили втечу із заслання» від 22 січня 1692 року. Доведено, що вперше диференціацію втечі на таку, що вчинена засудженим з місць ув’язнення, і вчинену особою, яка перебувала під слідством або до виконання вироку, закріплено в Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1845 року (у ред. 1885 р.). Обґрунтовано, що такі періоди розвитку законодавства України про кримінальну відповідальність за втечу з місця позбавлення волі або з-під варти як радянський (1917–1991 рр.) та пострадянський (із 1991 р. і дотепер) засвідчили спадковість норм, які передбачають відповідальність за досліджуваний склад злочину, з урахуванням позитивного історичного досвіду й сучасних реформаційних процесів у державі.
У підрозділі 1.2 «Поняття та суспільна небезпечність втечі з місця позбавлення волі або з-під варти» на підставі аналізу кримінально-правової, кримінально-виконавчої літератури, відомчих нормативно-правових актів, положення яких спрямовано на забезпечення правопорядку в установах виконання покарань і слідчих ізоляторах ДПтС України, дисертантом сформульовано сучасне визначення поняття «втеча з місця позбавлення волі або з-під варти». Проведено розмежування між втечею з місця позбавлення волі або з-під варти (ст. 393 КК України) та ухиленням від відбування покарання у виді позбавлення волі (ч. 3 ст. 390 КК України). Констатовано, що необхідність у встановленні кримінально-правових заборон на дії осіб, котрі посягають на встановлений порядок виконання покарання й запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, обумовлена соціальними факторами, що породжують певні обставини, які свідчать про неминучість охорони суспільних відносин у сфері реалізації покарання й відповідного запобіжного заходу в конкретний історичний період. Досліджено передумови криміналізації втечі з місця позбавлення волі або з-під варти, якими запропоновано вважати: 1) суспільну небезпечність; 2) ступінь поширеності (установлено, що протягом 2007 року в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах засудженими та особами, взятими під варту, вчинено 29 злочинів, передбачених ст. 393 КК України, 2008 р. – 41, 2009 р. – 32, 2010 р. – 32, 2011 р.– 29, 2012 р. – 43, 2013 року учинено 39 злочинів); 3) соціальна цінність суспільних відносин, які безпосередньо піддаються впливу в результаті вчинення втечі; 4) неможливість утримання засуджених (осіб, які тримаються під вартою) від вчинення втечі іншими правовими засобами.
У підрозділі 1.3 «Зарубіжний досвід кримінально-правової протидії втечі з місця позбавлення волі або з-під варти» проаналізовано та узагальнено протидію зазначеним злочинам у зарубіжних країнах кримінально-правовими засобами, на підставі чого зроблено висновок про необхідність установлення кримінальної відповідальності за відповідні суспільно небезпечні діяння та призначення винним покарання. Зазначено, що в усіх цивілізованих державах світу кримінальним законодавством закріплено норми про відповідальність за діяння, що унеможливлюють процеси реалізації кримінальної та кримінально-виконавчої політики, серед яких і втеча з місця позбавлення волі або з-під варти (або сприяння цьому злочину, зокрема в Німеччині). Установлено, що кримінальне законодавство одних країн (США, Україна, Польща, Іспанія, Франція, Швейцарія, Китайська Народна Республіка) відносить втечу з місця позбавлення волі або з-під варти до злочинів проти правосуддя, деяких інших держав – до злочинів проти порядку управління (Російська Федерація), ряду країн – до посадових злочинів (Молдова), що свідчить про диференційований підхід у визначенні видового об’єкта досліджуваного складу злочину. На підставі аналізу норм Модельного КК СНД зроблено висновок, що модель втечі з місця позбавлення волі або з-під варти, запропонована цим Кодексом, найбільш оптимально (порівняно з іншими державами-учасницями СНД) сприйнята саме українським законодавцем у КК України 2001 року. Визначено, що на відміну від країн Західної Європи, кримінальна відповідальність за втечу з місць позбавлення волі встановлена в КК всіх держав – учасницях СНД. З’ясовано наявність заохочувальних норм щодо звільнення від кримінальної відповідальності за вчинення втечі у КК Киргизстану через закріплення, що особа, яка добровільно повернулася у триденний строк із моменту вчинення втечі вперше в місця позбавлення волі або під варту, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона не вчинила нового злочину і якщо втеча не була поєднана з діяннями, передбаченими в ч. 2 ст. 336 КК Киргизстану. Подібні заохочувальні норми містяться у ст. 358 КК Казахстану, ст. 365 КК Таджикистану, що є розширенням меж гуманізації кримінальної відповідальності за втечу порівняно з Модельним КК СНД. Обґрунтовано позитивне кримінологічне значення такої підстави звільнення від кримінальної відповідальності не лише в плані припинення і запобігання втеч, а й інших злочинів, на підставі чого сформульовано пропозиції щодо внесення відповідних доповнень до КК України.
Розділ 2 «Кримінально-правовий аналіз втечі з місця позбавлення волі або з-під варти» складається із двох підрозділів і чотирьох пунктів.
У підрозділі 2.1 «Об’єктивні ознаки втечі з місця позбавлення волі або з-під варти» досліджено об’єкт та об’єктивну сторону втечі з місця позбавлення волі або з-під варти.
У пункті 2.1.1 «Об’єкт втечі з місця позбавлення волі або з-під варти» констатовано, що точне встановлення кола суспільних відносин, які входять у зміст об’єкта злочину, – неодмінна умова правильної кваліфікації вчиненого за відповідною статтею закону про кримінальну відповідальність. За результатами аналізу спеціальної наукової кримінально-правової літератури, норм закону про кримінальну відповідальність проведено диференціацію об’єктів втечі з місця позбавлення волі або з-під варти на основний безпосередній, додатковий безпосередній. Основним безпосереднім об’єктом втечі з місця позбавлення волі або з-під варти є нормальна діяльність установ, на які безпосередньо покладено завдання виконання покарань чи тримання під вартою особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, в частині забезпечення ізоляції засуджених та досягнення мети попереднього ув’язнення. Додатковим безпосереднім об’єктом втечі з місця позбавлення волі або з-під варти виступають суспільні відносини у сфері громадської безпеки, охорони життя, здоров’я особи, власності. За результатами структурно-логічного аналізу об’єкта злочину, передбаченого ст. 393 КК України, обґрунтовано потребу диференціювати нині чинну ч. 1 ст. 393 КК України на дві різні частини залежно від кримінально-процесуального статусу особи, яка вчиняє втечу, виокремивши відповідно частини першу й другу шляхом формулювання нової редакції ст. 393 КК України.
У пункті 2.1.2 «Об’єктивна сторона втечі з місця позбавлення волі або з-під варти» встановлено, що злочин, передбачений ст. 393 КК України, може бути вчинено тільки шляхом активних дій у виді самовільного протиправного залишення особою, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі або арешту чи перебуває в попередньому ув’язненні, місця позбавлення волі (арештного дому, виправної колонії, виховної колонії), місця тримання під вартою або конвою, під вартою якого вона знаходилася (конвоювалася до зали судового засідання або для провадження слідчих дій тощо), шляхом перетинання лінії охорони із подальшим залишенням території установи (слідчого ізолятора або іншого охоронюваного об’єкта) чи маршруту слідування конвою з метою ухилення від відбування покарання чи запобіжного заходу. З’ясовано, що об’єктивна сторона складу злочину, передбаченого ст. 393 КК України, вичерпується лише характеристикою самого злочинного діяння, а наслідки залишаються поза межами складу злочину, внаслідок чого втеча з місця позбавлення волі або з-під варти є формальним складом злочину. Місцями вчинення злочину, передбаченого ст. 393 КК України, є арештні доми, гауптвахти, виправні колонії, виховні колонії, контрагентські об’єкти, маршрут слідування засуджених під вартою до місця роботи, установи попереднього ув’язнення, транспортні засоби під час переміщення засуджених (осіб, які тримаються під вартою), приміщення слідчого чи суду, де тимчасово перебуває засуджений (особа, яка тримається під вартою), а також місцевість, де відбувається, наприклад, відтворення обстановки та обставин події злочину тощо. За результатами структурно-логічного аналізу змісту й сутності ст. 393 КК України та співвідношення її з чинним кримінально-виконавчим законодавством обґрунтовано необхідність оптимізації редакції цієї статті в частині вказівки на місце відбування та вид призначеного покарання.
У підрозділі 2.2 «Суб’єктивні ознаки втечі з місця позбавлення волі або з-під варти» досліджено суб’єкт та суб’єктивну сторону втечі з місця позбавлення волі або з-під варти.
У пункті 2.2.1 «Суб’єкт втечі з місця позбавлення волі або з-під варти» під час дослідження критеріїв осудності як обов’язкової ознаки суб’єкта злочину виявлено, що 16,7% втеч з місця позбавлення волі або з-під варти було вчинено у стані алкогольного сп’яніння. На підставі вивчення наукової та навчальної кримінально-правової літератури досліджено визначення поняття спеціального суб’єкта злочину з критичним аналізом наявності у нього додаткових ознак, що дають підстави відмежовувати його від загального суб’єкта. Установлено, що втеча з місця позбавлення волі або з-під варти може бути вчинена винятково спеціальним суб’єктом, яким є фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку, з числа осіб, які відбувають покарання у виді довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешту, або щодо яких обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Зафіксовано, що не утворює складу злочину, передбаченого ст. 393 КК України, самовільне залишення арештного дому, гауптвахти, виправної колонії, виховної колонії, установи попереднього ув’язнення особою, яка незаконно в них тримається (наприклад, понад строк покарання, визначений вироком суду, з порушенням строків тримання під вартою або щодо якої з порушенням закону обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою).
У пункті 2.2.2 «Суб’єктивна сторона втечі з місця позбавлення волі або з-під варти» установлено, що зміст суб’єктивної сторони будь-якого злочину (в тому числі втечі з місця позбавлення волі або з-під варти) розкривається за допомогою таких юридичних ознак як вина, мотив і мета. Зазначено, що форма вини при вчиненні злочину, передбаченого ст. 393 КК України, визначається прямим умислом. З’ясовано, що інтелектуальний момент прямого умислу при вчиненні злочину, передбаченого ст. 393 КК України, полягає в тому, що особа, яка вчиняє втечу, усвідомлює протиправність своїх дій, розуміє незаконний характер залишення місця ізоляції, а також те, що за нею здійснюється контроль і нагляд адміністрацією установи виконання покарань чи попереднього ув’язнення, або що вона перебуває під вартою озброєного конвою. Вольовий момент прямого умислу при вчиненні втечі характеризується бажанням настання суспільно небезпечних наслідків. Це бажання передбачає цілеспрямовану діяльність винного. У зв’язку з тим, що склад втечі з місця позбавлення волі або з-під варти сформульовано у законі про кримінальну відповідальність як формальний, суспільно небезпечні наслідки полягають у вчиненні самої дії й наступають одночасно із вчиненням злочину, передбаченого ст. 393 КК України. Констатовано, що мотиви й мета залишення місця відбування покарань у виді довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешту або запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на кваліфікацію за ст. 393 КК України не впливають.
Розділ 3 «Спеціальні питання кримінальної відповідальності за втечу з місця позбавлення волі або з-під варти» – містить два підрозділи.
У підрозділі 3.1 «Кримінальна відповідальність за кваліфіковані види втечі з місця позбавлення волі або з-під варти» установлено, що повторність злочинів, передбачених ст. 393 КК України, має місце за наявності двох ознак: а) кількісної – особа вчиняє у різний час два чи більше самостійних одиничних злочинів; б) якісної – особа вчиняє два чи більше тотожних злочинів, тобто тих, за які встановлено відповідальність у ч. 1 ст. 393 КК України. З’ясовано, що найбільші проблеми у кваліфікації втечі з місця позбавлення волі або з-під варти пов’язані з визначенням виду співучасника. Виконавцем досліджуваного злочину може бути тільки особа, що відповідає всім ознакам суб’єкта злочину, передбаченого ст. 393 КК України. Це особа, яка відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешту, або щодо якої обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Особи, які брали участь у вчиненні злочину, передбаченого ст. 393 КК України, і не володіють ознаками спеціального суб’єкта, мають визнаватися організаторами, підбурювачами або пособниками. Їхні дії необхідно кваліфікувати з посиланням на ст. 27 КК України. Доведено, що наявність одного виконавця та інших співучасників буде відмежовувати такий злочин від втечі, вчиненої за попередньою змовою групою осіб, де всі особи повинні бути суб’єктами злочину, передбаченого ст. 393 КК України. При цьому умисел на втечу (попередня змова) має виникнути до початку виконання об’єктивної сторони злочину, у зв’язку з чим дії особи, яка скористалася обставинами втечі інших засуджених (ув’язнених), не можуть бути кваліфіковані як втеча, вчинена за попередньою змовою, хоча вони і виконані у складі групи. З’ясовано види зброї, заволодіння якими чи використання яких при вчиненні втечі утворює склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 393 КК України. Зроблено висновок, що згідно з чинним законодавством України (а отже ці випадки поширюються і на положення закону про кримінальну відповідальність), застосування зброї – це дії зі зброєю, спрямовані на заподіяння тяжких (небезпечних для життя в момент спричинення) і смертельних тілесних ушкоджень, шляхом використання бойових властивостей зброї. Визначено, що при кваліфікації втечі, вчиненої із застосуванням насильства, заподіяння потерпілому легкого, середньої тяжкості, тяжкого тілесних ушкоджень дії винного охоплюватимуться ч. 2 ст. 393 КК України.
У підрозділі 3.2 «Покарання як форма реалізації кримінальної відповідальності за втечу з місця позбавлення волі або з-під варти» зазначено, що покарання є необхідним і водночас крайнім засобом охорони суспільства від втеч з місця позбавлення волі або з-під варти і виконує важливу кримінологічну роль запобігання злочинам. Виокремлено специфічні компоненти реалізації мети спеціального запобігання як щодо осіб, які вчинили втечу з-під варти, так і стосовно засуджених, які вчинили втечу з місця позбавлення волі, на підставі чого й з урахуванням динаміки вчинення втеч із виправних колоній різних рівнів безпеки протягом 2007–2013 рр. обґрунтовано внесення відповідних змін і доповнень до норм чинного КВК України, зокрема ст. 101, та до Інструкції про порядок розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі. На підставі структурного кримінологічного і кримінально-виконавчого аналізу вчинення цих злочинів зафіксовано сталу тенденцію, що переважна більшість втеч вчиняється засудженими із виправних колоній мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання та дільниць соціальної реабілітації виправних колоній мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання й середнього рівня безпеки. Виокремлено криміногенні фактори вчинення втеч із вказаних установ і відповідних дільниць, до яких дисертантом віднесено: 1) зовнішні умови – полегшені умови відбування покарань, закріплені в ст. 99 КВК України; 2) внутрішні причини – кримінальна спрямованість особи засудженого. Запропоновано внесення доповнень до ст. 67 КК України «Обставини, які обтяжують покарання», що дасть можливість оптимізувати принцип диференціації та індивідуалізації при призначенні покарання за втечу з місця позбавлення волі або з-під варти.