Осинська Олена Валеріївна. Обмеження прав і свобод людини теоретико-прикладні аспекти

summary

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, характеризується ступінь її наукової розробки і зв’язок з науковими програмами, планами, темами; визначено мету й основні завдання, об’єкт, предмет і методологічні засади дослідження; сформульовано наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів і особистий внесок здобувача в розробку цієї проблеми, наведено відомості про апробацію та опублікування результатів дослідження, його структуру та обсяг.
Перший розділ «Теоретико-правові аспекти обмеження прав і свобод людини» складається з чотирьох підрозділів і висновків до розділу та присвячений аналізу доктринальних підходів щодо обмеження прав і свобод людини, основних особливостей правового обмеження, передумов та прин¬ципів встановлення обмеження прав і свобод людини.
Підрозділ 1.1 «Доктринальні підходи до ідеї обмеження прав і свобод людини» присвячено аналізу наявних доктринальних підходів до обмеження прав і свобод людини. Використовуючи положення політичних і правових учень та соціально-філософської літератури, розроблено класифікацію основних напрямів доктринальних підходів до обмеження прав і свобод людини, а саме: позитивного (Д. Юм), природно-правового (Т. Гоббс), об’єд¬наної концепції у вигляді легітимного суспільного порядку (О. Гьоффе), лібертарно-юридичного праворозуміння (В. С. Нерсесянц), а також розгля¬нуто концепції суб’єктивного виміру людини щодо прийнятності обмеження для себе (Ж.-П. Сартр) та подвійного обмеження людини, що відбувається ззовні та шляхом самообмеження (М. О. Бердяєв).
Розглядаючи проблему обмеження прав і свобод людини з погляду тлума¬чення права як форми свободи, дисертантка робить висновок, що йдеться про обмеження свободи як змісту або обсягу того або іншого права, тобто трива¬лість, повнота і якість користування цією свободою в даній сфері суспільного життя. Визначається, що встановлення обмеження прав і свобод людини буде оптимальним, якщо цей процес виходитиме з ідеї, яка поєднує природно-правову та позитивну концепції та закріплює правило, відповідно до якого позитивне право повинно ґрунтуватися на праві природному, не порушувати його та не виходити за його межі. Надання державі права захисту прав і свобод людини та державного регулювання спричиняє, у свою чергу, вразливість цих прав, що зумовлює необхідність обмеження держави у повноваженнях звуження обсягу та змісту прав і свобод людини.
Аналізується проблема належності прав і свобод людини до права та їх юридичної сутності. У межах права нехтування законодавчим закріпленням прав і свобод людини та їх обмеженням може призвести до стирання грані між правовими вимогами, що повинні виконуватися, незалежно від суб’єк¬тивного ставлення зобов’язаних суб’єктів, для яких є характерною можли¬вість поступитися чимось «незначним», з погляду спільноти, в ім’я загальної мети або блага. Тлумачення прав і свобод людини лише як соціального явища виводить їх за межі механізму правового регулювання, а тому виводить проблематику прав людини за межі юриспруденції.
Пункт 1.2 «Ознаки та поняття обмеження прав і свобод людини» присвячено аналізу особливостей обмеження прав і свобод людини як самостійного засобу правового регулювання, що зумовлений наявністю специфічних інституцій і відносин, надається власне визначення поняття обмеження прав і свобод людини.
Висвітлюються правові категорії «правомірні» та «законні» обмеження прав і свобод людини. Доводиться, що обмеження прав і свобод людини у законі є правовими, якщо вони встановлювались з огляду на дотримання міжнародних стандартів прав і свобод людини, як зразка, моделі, еталону правої норми. Дотримання міжнародних стандартів прав і свобод людини є гарантією охорони свободи і прав людини не тільки від незаконного, а й від законного державного примусу. Порушення духу права, що враховує наразі природне походження прав і свобод людини, є підставою порушення питання про правомірність встановлення таких обмежень.
Досліджено правові категорії «порушення прав», «скасування прав» та співвідношення їх із правовою категорією «обмеження прав і свобод люди¬ни». Доводиться, що категорія «порушення прав» традиційно асоціюється з правопорушенням, тобто вихід суб’єкта права за межі дозволеної поведінки, що зумовлює притягнення винних до юридичної відповідальності; під катего¬рією «скасування прав» розуміється повна ліквідація прав і свобод людини як таких.
З метою визначення поняття обмеження прав і свобод людини дисер¬тантка виходила з того, що обмеження в об’єктивному розумінні є сукупністю заборонних норм, а в суб’єктивному розумінні являє собою обов’язки суб’єк¬тів прав і свобод щодо утримання від вчинення певних дій. Іманентною властивістю прав і свобод людини є їх не безмежність. Абсолютно безмежних прав і свобод конкретної людини в суспільстві в принципі не існує, оскільки завжди співвідносяться з правами інших людей. Тому правові обмеження розглядаються як правовий засіб, спрямований на утримання суб’єкта права в певних межах, та засобом охорони і захисту прав і свобод інших людей.
При розгляді правового обмеження як активного регулюючого елементу правової системи, що виражає вольовий зміст права, дисертантка пропонує таку дефініцію досліджуваної категорії. Обмеження прав і свобод людини – це законодавче звуження змісту та (або) обсягу прав і свобод людини щодо її можливостей мати, володіти, користуватися і розпоряджатися соціальними цінностями, свободою дій і поведінки з метою захисту суверенітету і терито¬ріальної цілісності або громадського порядку, забезпечення економічної і інформаційної безпеки, для охорони здоров’я, суспільної моралі і забезпе¬чення захисту прав і свобод людини та є показником державних стандартів рівня життя людини.
Підрозділ 1.3 «Передумови встановлення обмеження прав і свобод люди¬ни» присвячено аналізу загального розуміння політики держави стосовно забезпечення безпеки у сфері життєдіяльності суспільства та системи відповідних відносин людини, суспільства та держави, сукупність певних дій і заходів, за допомогою яких здійснюється захист національних інтересів від зовнішніх та внутрішніх загроз.
Визначається структура ціннісних проявів, що є передумовою встанов¬лення обмеження прав і свобод людини, таких як: 1) державні інтереси (основи конституційного ладу, захист суверенітету і територіальної цілісності або громадського порядку); 2) суспільні інтереси (духовні інтереси суспіль¬ства (суспільна мораль, свобода віросповідання), біологічні інтереси суспіль¬ства (здоров’я населення, чистота навколишнього природного середовища), економічна й інформаційна безпеки; 3) права і свободи людини.
Аналізуючи такий критерій, як строк дії обмеження прав і свобод людини, можна виділити постійні й тимчасові передумови. До першої групи належать передумови, не обмежені в часі (охорона територіальної цілісності, незалеж¬ності, єдності країни; захист суспільної моралі; захист здоров’я людей). До другої групи передумов встановлення обмеження прав і свобод людини належать ті, які обмежені часовими рамками. У більшості випадків це стосується обмежень, що встановлюються в період надзвичайних станів або під час війни. Винятком з цього правила є встановлення строків обмеження права на особисту свободу і безпеку. Таке встановлення строків застосову¬ється незалежно від стану справ у державі і повинно завжди мати певну законну мету, що визначається конституцією або випливає з найвищих цінно¬стей держави.
За результатами проведеного дослідження можна стверджувати, що обмеження прав і свобод людини переважно відбувається на користь держави та суспільних інтересів. Авторка вважає, що ця тенденція має місце тому, що в Конституції України ототожнюються держава і суспільство. Держава повин¬на знаходити баланс інтересів держави, суспільства та прав і свобод людини. При цьому права спільноти виявляються також глибинно пов’язаними з інститутом прав людини, оскільки як при дослідженні характеристики прав людини, так і прав спільноти маємо справу з людиною, яка в одному випадку розглядається у своїй індивідуальній іпостасі, а в іншому – в суспільній. Результатом компромісу між суспільною необхідністю й інтересами прав індивіда буде ефективне соціально-правове регулювання суспільних відносин та побудова правової держави.
Обґрунтована потреба конституційного закріплення диференціації перед¬умов встановлення обмеження прав і свобод людини залежно від певного конституційного права людини та межі їх обмеження, оскільки відкритий зміст передумов встановлення обмеження прав і свобод людини дає змогу довільно застосовувати цей правовий засіб.
Підрозділ 1.4 «Принципи встановлення обмеження прав і свобод людини» вирішує проблемне питання визначення принципів встановлення обмеження прав і свобод людини, які виступають підґрунтям діяльності держави в цьому напрямі.
Втручання держави через обмеження прав і свобод людини має, безумов¬но, підпорядковуватися певним принципам, що випливають з характеристики як самого обмеження, так і підстав та обставин встановлення обмеження. Законодавець повинен дотримуватися таких принципів, що свідчитиме про встановлення правового обмеження: принцип збереження сутності прав і свобод людини (сутності права людини є межею допустимого звуження обсягу та змісту прав і свобод людини, порушення цього принципу веде до формального скасування права); принцип обґрунтованості (визначається обов’язок держави забезпечувати реалізацію прав і свобод людини та обґрунтовувати перед суспільством свої заходи щодо їх обмеження); принцип пріоритету міжнародних стандартів у галузі прав людини щодо стандартів, встановлених національним законодавством (міжнародні стандарти у галузі прав людини є критерієм для національного законодавця при встановленні обмежень прав і свобод людини, які не можуть бути вужчими, аніж межі аналогічних прав, встановлені у міжнародних актах у галузі прав людини); принцип правомірності обмежень прав і свобод людини (встановлення обмежень ґрунтується на ідеях природно-правової концепції в частині визнан¬ня вищої цінності прав і свобод людини, справедливості, рівності людей, узгодженість прав і інтересів різних людей та суспільства, держави); принцип пропорційності обмеження прав і свобод людини (при встановленні обмежен¬ня прав і свобод людини ступінь звуження змісту та (або) обсягу прав і свобод людини має відповідати суспільно необхідній меті, заради якої це право обмежується); принцип встановлення обмеження прав і свобод людини законом (джерелом встановлення обмежень прав і свобод людини виступає закон, і це є дійсно принциповим положенням для правових обмежень); принцип соціалізації обмежень прав і свобод людини (випливає з особливої соціальної природи людини, а саме неоднорідністю, неможливістю абсолют¬ної єдності суспільства, соціальні суперечності вимагають пошуку балансу інтересів, що стикаються).
Системне застосування принципів дає можливість оцінювати нормативно-правові акти не тільки з погляду форми, а й змісту. Жоден із принципів обмеження прав і свобод людини самостійно не відображає ідеї обмеження у правовій державі, а застосовуються поряд з іншими. При цьому кожен з окремих принципів обмеження прав і свобод людини як елемент системи відповідних принципів виявляє окремі сучасні аспекти, що є притаманними для кожного з правових обмежень.
Другий розділ «Прикладні аспекти обмеження прав і свобод людини» складається із трьох підрозділів і висновків до розділу та присвячений розгля¬ду обмеження прав і свобод людини як правового засобу та його значення для процесу утвердження свободи і демократії в суспільстві.
У підрозділі 2.1 «Обмеження прав і свобод людини як засіб правового регулювання» розглядаються обмеження прав і свобод людини як правовий засіб, що дає можливість реалізувати інструментальний характер механізму правового регулювання та задовольняти інтереси суб’єктів права.
Правове регулювання суспільних відносин передбачає здійснення впливу на учасників цих відносин з метою спрямування їх поведінки в бажаному для суспільства напрямі. Одним із засобів здійснення такого впливу є правові обмеження. Встановлено, по-перше, що порядок застосування обмеження у правових режимах як засобу правового регулювання надає специфіки галузям і інститутам права, визначає особливий порядок організації суспільних відно¬син; по-друге, обмеження є інституційним явищем правової дійсності, що має регулятивний характер. Обмеження розглядається з погляду функціонального призначення, тобто як інструмент для вирішення політичних, громадянських, економічних та інших завдань; по-третє, встановлюються та охороняються примусовою силою держави, у такий спосіб здійснюється регулятивний вплив на суспільні відносини; по-четверте, призводять до правових наслідків, які відображають результат та ступінь ефективності або дефективності правового регулювання; по-п’яте, відображають цивілізованість та розвиненість суспіль¬ства, є показником державних стандартів рівня життя людини.
Обмеження прав і свобод людини безпосередньо впливають на суспільні відносини. Результатом цього регулюючого впливу є виникнення правовід¬носин щодо обмеження певного права людини. Обґрунтовано, що обмеження прав і свобод людини в об’єктивному розумінні є сукупністю законних нормативно-правових актів (Конституція України, закони та міжнародно-пра¬вові угоди, які стали частиною національного законодавства). Проаналізовані основні вимоги до положень закону, що містить обмеження прав і свобод людини, а саме: по-перше, встановлені у законі обмеження прав і свобод людини повинні відповідати напряму розвитку суспільства; по-друге, вста¬новлені обмеження прав і свобод людини не повинні суперечити законним нормативно-правовим актам; по-третє, закон повинен бути правовим та містити точні й однозначні положення щодо змісту та (або) обсягу встанов¬леного обмеження та порядку його застосування; по-четверте, природно доповнювати систему права.
Роль виконавчої влади щодо питання обмеження прав і свобод людини полягає у конкретизації норми закону та створенні умов для виконання положень закону. Виконавча влада не має права на свій розсуд встановлювати у підзаконних нормативно-правових актах (постановах, інструкціях, розпо¬рядженнях, порядках, положеннях тощо) власні обмеження прав і свобод людини. Судові органи вирішують спори на підставі законодавства України та міжнародно-правових актів, які набрали чинності для країни, але не наділені правом самостійно встановлювати обмеження прав і свобод людини. Окремо розглядається питання щодо встанов¬лення обмежень прав і свобод людини договором. Встановлено, що сторони договору мають дотримуватися законодавства України. Договором не можуть бути встановлені обмеження прав і свобод людини, що не передбачені законом.
Обмеження прав і свобод людини в суб’єктивному розумінні можна роз¬глядати в широкому і вузькому значеннях. У широкому значенні обмеження прав людини в суб’єктивному розумінні включає суб’єктивне право та суб’єк¬тивний обов’язок. Особливість обмеження прав людини як суб’єктивного права полягає в тому, що воно являє собою, крім певної міри дозволеної поведінки управомоченої сторони, ще і необхідність утримання від вчинення певних дій з боку зобов’язаної сторони. У свою чергу, встановлення обме¬ження права людини як суб’єктивного обов’язку утриматися від вчинення певних дій передбачає звуження обсягу прав суб’єкта обов’язку.
У вузькому значенні обмеження прав і свобод людини в суб’єктивному розумінні є лише суб’єктивним обов’язком. У цьому випадку обмеження прав і свобод людини як суб’єктивне право можна забезпечити тільки шляхом одночасного покладення на зобов’язаного суб’єкта обов’язку у формі вимоги щодо утримання від вчинення певних дій, якими можуть бути порушені права, які належать уповноваженій особі. Тому, на думку дисертантки, домінуюче значення в суб’єктивному розумінні обмеження прав і свобод людини має виключно суб’єктивний обов’язок зобов’язальної сторони.
Отже, обмеження прав і свобод людини є багатоаспектним явищем, під ним необхідно розуміти як функціональний інститут права, як правовід¬носини щодо обмеження прав і свобод людини та як суб’єктивний обов’язок щодо утримання від вчинення певних дій, які можуть порушити права іншої людини.
Підрозділ 2.2 «Обмеження прав і свобод людини за законодавством України» присвячено дослідженню класифікації обмеження прав і свобод лю¬дини, аналізуються їх основні властивості, на підставі чого уточнюється визначення обмеження прав і свобод людини як засобу правового регулювання.
Зміна характеру функціонування суспільства у зв’язку з переходом від пострадянського до демократичного типу соціальних відносин зумовлює розуміння того, що демократичні реформи, спрямовані на становлення та розвиток громадянського суспільства і держави нового типу, можуть здійсню¬ватися динамічно тільки тоді, коли засоби правового регулювання мають відкритий, регламентований, правовий характер. При реалізації прав і свобод людини існує підпорядкування в кожному окремому випадку умовам і обмеженням, що продиктовані справедливістю. Перелік прав і свобод люди¬ни, які підлягають обмеженню, формується під впливом особливостей істо¬ричного та політичного формування держави, а також певного впливу загальноєвропейських інтеграційних процесів.
Автором наводиться класифікація обмеження прав і свобод людини за такими критеріями: залежно від політико-юридичного статусу правообме¬жуючого суб’єкта, метою та характером встановлення, територією засто¬сування обмеження, ступенем відповідності європейським стандартам прав і свобод людини, характером нормативної фіксації, ступенем визначеності, за видом прав і свобод людини, певною категорією суб’єктів прав та сферою нормативного змісту, способом правового регулювання, стадією правового регулювання, видами впровадження, тривалістю у часі, юридичною приро¬дою нормативно-правового акта, залежно від юридичної дійсності.
Аналіз каталогу прав і свобод людини в Україні надав можливість виді¬лити ряд критеріїв встановлення їх обмеження: по-перше, обмеженню можуть підлягати тільки певні права у випадках, передбачених національними зако¬нами, міжнародно-правовими актами, до яких приєдналася Україна; по-друге, можуть бути встановлені або за нормального стану справ у країні з певною законною метою, або за надзвичайних ситуацій щодо певних прав людини; по-третє, може бути пов’язане з особливостями правового статусу деяких категорій осіб (іноземці або особи без громадянства; державні службовці і/або особи, наділені іншими публічними повноваженнями).
За своїм характером фіксації правові обмеження можуть бути поділені на матеріальні та процедурні. Матеріальні обмеження означають звуження змісту та (або) обсягу прав і свобод людини щодо її можливостей мати, володіти, користуватися і розпоряджатися соціальними цінностями, свободою дій і поведінки. Під процедурними обмеженнями слід вважати обмеження можли¬востей суб’єкта права стосовно порядку реалізації цього права. Встановлені у законі процедури або порядок здійснення права людини може серйозно вплинути на здатність суб’єкта права здійснити своє право або взагалі зробити таке здійснення фактично неможливим.
Наведена класифікація обмеження прав і свобод людини характеризує режим функціонування та загальне уявлення про динаміку розвитку інституту обмеження прав і свобод людини як засобу правового регулювання.
Окремо дисертантка досліджує питання визначення каталогу прав і свобод людини, які не підлягають обмеженню в Україні. Зазначений каталог був сформований на підставі міжнародно-правових актів, до яких приєдналася Україна, зокрема: право на життя; заборона катувань і нелюдського або такого, що принижує людську гідність, поводження або покарання; заборона смертної кари; заборона дискримінації; захист честі, гідності, особистої нед¬торканності; право на справедливий судовий розгляд; незворотність кримі¬нального або іншого закону; презумпція невинуватості; захист приватного та сімейного життя. Крім того, законами України визначено й інші права і свободи, які не можуть бути обмежені, зокрема: право на громадянство; право на юридичну допомогу; гарантія непритягнення до відповідальності за відмову свідчити проти себе.
Підрозділ 2.3 «Обмеження прав і свобод людини на сучасному етапі правового розвитку суспільства: практичні засади та виміри» присвячений розгляду державного правого регулювання в сфері встановлення обмеження прав і свобод людини та його значення для процесу утвердження свободи і демократії у суспільстві. Поряд з цим утверджується погляд на обмеження прав і свобод людини як на основу моделювання та прогнозування суспільно-політичної діяльності.
Зазначається, що важливими чинниками, які є основними показниками несформованої правової політики держави, які безпосередньо знижують сту¬пінь правомірного встановлення обмеження прав і свобод людини, є: по-пер¬ше, відсутність державної концептуальної правової політики в сфері захисту прав людини, по-друге, відсутність чіткої диференціації передумов встанов¬лення обмеження залежно від виду конституційного права; по-третє, відсут¬ність національної ідеї щодо політико-правового напряму розвитку суспіль¬ства; по-четверте, відсутність офіційних перекладів нормативно-правових актів ЕС та рекомендацій ООН з прав людини; по-п’яте, загальність (абстрактність) норм закону, що встановлює обмеження, внаслідок чого суспільство отримує зарегламентовані процедури (інструкції, накази тощо) виконавчої влади, що спричиняє зловживання владою; по-шосте, нерозв’я¬заність проблем у реформуванні судової, адміністративної та парламентської систем.
Автор звертає увагу на порядок встановленням обмежень прав громадян на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Детальний аналіз ситуації характеризується зростанням великої кількості документів дозвіль¬ного характеру, які необхідно отримати для започаткування підприємницької діяльності, при цьому зазначені обмеження встановлюються як законами, так і підзаконними нормативно-правовими актами центральних і територіальних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.
З метою досягнення балансу інтересів держави та громадян авторка пропонує визначати обмеження прав і свобод людини на підприємницьку діяльність виключно законами України, зокрема, унеможливлення встанов¬лення підзаконними нормативно-правовими актами переліку документів дозвільного характеру, які необхідно отримати на здійснення підприєм¬ницької діяльності.
Запропонований ризик-керований підхід, що зумовлює встановлення обмеження прав людини на підприємницьку діяльність. Передумовою встановлення обмеження є можливість заподіяння шкоди життю та (або) здоров’ю людини, моральним засадам суспільства, навколишньому природ¬ному середовищу, безпеки держави внаслідок ведення господарської діяльності суб’єктом підприємницької діяльності. Обмеження полягає у необ¬хідності отримання документів дозвільного характеру залежно від ступеня ризику отримання негативних наслідків від підприємницької діяльності (незначний, середній та високий). Водночас встановлено обмеження для державних органів влади щодо періодичності, підстав та термінів проведення перевірок суб’єктів підприємницької діяльності.
З метою подальшого реформування дозвільної системи та визначення на законодавчому рівні чітких та прозорих критеріїв встановлення обмеження прав громадян України на підприємницьку діяльність дисертанткою було надано пропозиції, що знайшли відображення у проекті Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про дозвільну систему у сфері госпо¬дарської діяльності» (реєстраційний номер 1362), а саме: 1) встановлення виключно законами відносин, що пов’язані з одержанням документів дозвіль-ного характеру; 2) визначення на законодавчому рівні вичерпного переліку документів дозвільного характеру, які видаються в Україні, зокрема шляхом уточнення терміна «документ дозвільного характеру»; 3) запровадження ризик-керованого підходу у сфері господарської діяльності шляхом визна¬чення переліку видів господарської діяльності, здійснення яких не підлягає обмеженню, а саме: для започаткування зазначених видів підприємницької діяльності суб’єкту господарювання необхідно тільки повідомити дозвільний орган про відповідність його матеріально-технічної бази вимогам законо¬давства; 4) встановлення адміністративної відповідальності службових чи посадових осіб дозвільних органів за вимогу отримання документа дозвіль¬ного характеру, видача яких не передбачена законом.
У Законі України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» враховані надані дисертанткою пропозиції щодо реформування системи державного нагляду (контролю) у сфері госпо¬дарської діяльності, а саме: 1) встановлення чітких та прозорих меж щодо здійснення державного нагляду, а саме: вичерпного переліку підстав для проведення планових та позапланових заходів, терміну проведення, періо¬дичності проведення планових та позапланових заходів; 2) запровадження ризик-керованого підходу у сфері господарської діяльності шляхом встанов¬лення критеріїв щодо здійснення державного нагляду (контролю) залежно від ступеня ризику від здійснення діяльності на життя та здоров’я людини та навколишнє середовище; 3) набуття суб’єктом господарювання права на відмову представникам контролюючих органів у проведенні перевірки в разі порушення будь-якої вимоги закону, що є важливим надбанням цього Закону.
Відкритість суспільства і свобода людини залежать від того, наскільки адекватно проводиться державне правове регулювання, зокрема, в частині правомірного встановлення обмеження прав і свобод людини.
У Висновках дисертації наведено теоретичне узагальнення і запропо¬новано нове вирішення наукового завдання щодо теоретико-прикладних аспектів обмеження прав і свобод людини. Вирішення цього наукового завдання знайшло своє втілення у положеннях та пропозиціях, основними з яких є такі.
1. Розвиток українського суспільства перебуває на етапі відходу від соціа¬лістичної концепції прав людини, яка передбачає постулати: громадяни мають усю необмежену повноту соціально-економічних, політичних та особи¬стих прав і свобод, проголошених і гарантованих Конституцією та законами.
Безмежних прав і свобод людини не існує. Держава може встановлювати обмеження прав і свобод людини, які визнаються законом з метою забезпе¬чення загального добробуту в демократичному суспільстві, належного визнання та поваги прав і свобод інших людей. Визначається, що встанов¬лення обмеження прав і свобод людини буде оптимальним, якщо законо¬давець виходитиме з ідеї, яка поєднує природно-правову та позитивну концепції та закріплює правило, відповідно до якого позитивне право ґрунтується на праві природному, не порушує його та не виходить за його межі. Державна діяльність в напрямку встановлення обмеження прав і свобод людини не може бути безмежною і саме права і свободи людини і грома¬дянина, духовний і культурний рівень суспільства та закон є основними чинниками обмеження державної влади.
2. Свобода людини виявляється як можливість слідувати власному бажан¬ню в усіх випадках, якщо це бажання не заборонено національним законо¬давством. Права людини закріплюють можливості індивіда діяти певним чином, щоб забезпечити свої життєві потреби. Зміст та обсяг прав людини залежать від економічних можливостей суспільства, духовно-морального рівня населення та політичного режиму. Встановлення обмеження прав і свобод людини є проявом необхідності узгодження інтересів і намагання досягнення розумного компромісу між інтересами людей, спільноти та правовою державою. Тому автор звертає увагу на відсутність абсолютних прав і свобод людини. Обмеження прав і свобод людини розкривається як встановлення простору свободи для людини, межі яких окреслюються відповідними просторами свободи інших людей.
3. У результаті проведеного дослідження автор пропонує власне поняття обмеження прав і свобод людини як законодавче звуження змісту та (або) обсягу прав і свобод людини щодо її можливостей мати, володіти, користу¬ватися і розпоряджатися соціальними цінностями, свободою дій і поведінки з метою захисту суверенітету і територіальної цілісності або громадського порядку, забезпечення економічної і інформаційної безпеки, для охорони здоров’я, суспільної моралі і забезпечення захисту прав і свобод людини та є показником державних стандартів рівня життя людини.
4. Передумовами встановлення обмеження прав і свобод людини є певні соціально-колективні та особисті інтереси, задля забезпечення яких законо¬творчий орган вважає за необхідне обмежити певні права і свободи інших людини. Систему загальних передумов встановлення обмеження прав і свобод людини умовно можна згрупувати так: 1) державні інтереси (основи конституційного ладу, захист суверенітету і територіальної цілісності або громадського порядку); 2) суспільні інтереси (духовні інтереси суспільства (мораль, свобода віросповідання), біологічні інтереси суспільства (здоров’я населення, чистота навколишнього природного середовища), економічна й інформаційна безпеки; 3) права і свободи людини.
Всі передумови обмеження прав і свобод людини повинні бути перед¬бачені законом, а встановлені обмеження повинні бути необхідними в демо¬кратичному суспільстві та відповідати цілям, заради яких вони запровад¬жуються.
5. Необхідність використання принципів встановлення обмеження прав і свобод людини має на меті стримувати державу від невиправданого втручання у права і свободи людини та досягати оптимального балансу між зустрічними інтересами різних суб’єктів права. Сформульовано ряд прин¬ципів, таких як пріоритет міжнародних європейських стандартів у галузі прав людини над стандартами, що встановлені у національному законодавстві; встановлення обмеження прав і свобод людини законом; збереження сутності права; обґрунтованість; пропорційність; соціалізація, правомірність обмежен¬ня прав і свобод людини.
Визначення принципів встановлення обмеження прав і свобод людини має як теоретичне, так і практичне значення, яке полягає у тому, що вони є критерієм правомірності встановлення обмеження прав і свобод людини в національному законодавстві.
6. Соціальна цінність правового обмеження як засобу правового регулю¬вання полягає в тому, що його застосування забезпечує охорону та реалізацію інтересів суб’єктів права. Практична цінність правового обмеження полягає в тому, що цей правовий засіб виступає основною функціональною частиною дії права. Правові обмеження приводять до юридичних наслідків, що характе¬ризують певний ступінь ефективності або дефектності правового регулювання.
7. Обмеження прав і свобод людини допускається у випадках, прямо передбачених Конституцією України, законами України та міжнародно-правовими актами, що набули статусу національного законодавства. Цим досягається універсальність до підходу встановлення обмеження прав і свобод людини та забезпечується належний рівень охорони прав і свобод людини у правовій державі. При цьому законодавець повинен самостійно прийняти найважливіші рішення щодо змісту та обсягу встановленого обмеження. Виконавча влада не має права встановлювати нових обмежень прав і свобод людини. Судові органи вирішують спори на підставі Консти¬туції України, національних законів та міжнародно-правових актів, що набули чинності для держави, але не наділені правом самостійно встановлювати обмеження прав і свобод людини. Щодо сторін договору, то закон може визначати певні обмеження через імперативні норми, і учасники договірного процесу мають їх дотримуватись.
8. Класифікацію обмеження прав і свобод людини можна проводити за такими критеріями: залежно від політико-юридичного статусу правообме¬жуючого суб’єкта, за метою встановлення, територією застосування обмеження, ступенем відповідності європейським стандартам прав і свобод людини, характером нормативної фіксації, ступенем визначеності, за обсягом та видом прав і свобод людини, колом осіб та сферою нормативного змісту, способом правового регулювання, юридичною природою нормативно-право¬вого акта, стадією правового регулювання, видами впровадження, тривалістю у часі, юридичною природою нормативно-правового акта, залежно від юридичної дійсності.
За своїм характером фіксації правові обмеження можуть бути поділені на матері¬альні та процедурні. Матеріальні обмеження означають звуження змісту та (або) обсягу прав і свобод людини щодо її можливостей мати, володіти, користуватися і розпоряджатися соціальними цінностями, свободою дій і поведінки. Під процедурними обмеженнями слід вважати обмеження можли¬востей суб’єкта права стосовно порядку реалізації цього права. Встановлені у законі процедури або порядок здійснення права людини може вплинути на здатність суб’єкта права здійснити своє право або взагалі зробити таке здійснення фактично неможливим.
9. Серед завдань сучасного правового розвитку такі: розробка та прийнят¬тя Закону України «Про основні засади обмеження прав і свобод людини», який повинен гармонізувати відносини людини і держави через визначені основні дефініції; запровадження механізму збору інформації про факти встановлення державою неправових обмежень, дії органів влади та надану допомогу жертвам свавілля посадових осіб; законодавче забезпечення дивер¬сифікації відповідальності за порушення прав і свобод людини та забез¬печення невідворотності покарання за конкретні протиправні дії і розвиток культури покарання за незаконні дії; підвищення ефективності діяльності правозахисних державних структур щодо недопущення встановлення непра¬вомірних обмежень прав і свобод людини і громадянина в Україні. Це створило б єдиний підхід до встановлення обмеження прав і свобод людини в цілому, близьких до тих, що відповідали стандартам Європейського Союзу.
10. Наукові висновки дисертаційного дослідження були враховані при розробці Закону України «Про основні засади державного нагляду (контро¬лю) у сфері господарської діяльності» (від 5 квітня 2007 року за № 877-V) та проекту Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про доз¬вільну систему у сфері господарської діяльності» (реєстраційний номер 1362).