ПРАВОТВОРЧІСТЬ В УМОВАХ ПЕРЕХІДНОГО СУСПІЛЬСТВА: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ Автореферат

У вступі наводиться загальна характеристика роботи, обґрунтовується актуальність теми дослідження і характеризується стан її розробки, визначається об’єкт, предмет, мета і задачі дослідження, його методологічні основи, висвітлюється наукова новизна, теоретичне і практичне значення одержаних результатів роботи, вказуються дані про апробацію результатів дослідження і публікації.

Розділ 1 «Теоретико-методологічні підходи до визначення змісту поняття правотворчості і ролі правотворчої діяльності» складається з трьох підрозділів, у яких надається аналіз теоретико-історичних джерел визначення сутності та специфіки правотворчості, пропонується визначення поняття правотворчості, досліджується еволюція поняття правотворчості в сучасній науці теорії держави і права, а також надається характеристика специфіки правотворчої діяльності в умовах перехідних суспільств.

У підрозділі 1.1 «Теоретико-історичні джерела визначення сутності та специфіки правотворчості» надається аналіз основних теоретико-методологічних підходів до визначення змісту поняття правотворчості і ролі правотворчої діяльності. Доводиться, що започаткована ще в епоху Античності традиція ставлення до права як до найважливішого регулятора суспільних відносин збереглась в Європі практично до початку ХХІ століття. Зокрема, свого продовження антична традиція осмислення правотворчості як специфічної діяльності, спрямованої на прийняття справедливих законів, які б забезпечували суспільне благо і відображали універсальні принципи права знайшла в роботах Томи Аквінського. Однак найбільш повного і змістовного виразу ідея правотворчості як необхідного напрямку діяльності держави в сфері забезпечення правового регулювання знайшла у працях європейських мислителів доби Нового часу, а також початку ХІХ – початку ХХ століть. Правотворчість у європейській традиції права завжди сприймалась як винятково важлива діяльність держави, яка дозволяє реалізовувати основні функції держави, забезпечувати розвиток суспільства, захищати права і свободи людини і громадянина.

У підрозділі 1.2 «Поняття правотворчості в сучасній теорії держави і права» обґрунтовується, що положення про виключну роль держави та органів державної влади в процесі правотворчості залишає поза межами уваги такі два види правотворчої діяльності, як пряма правотворчість і місцева правотворчість. З огляду на те, що наразі далеко не всі юристи визнають належність органів місцевого самоврядування до системи органів державної влади, останній вид правотворчості очевидно потребує на внесення певних уточнень. Водночас правотворчість включає в себе не лише суто телеологічний («telos» – «мета»), але й ще гносеологічний та аксіологічний аспекти. Тобто правотворчість не може бути представлена як таке явище, що є цілком автономним від процесів пізнання та оцінки правових потреб суспільства. Будь-яка правотворчість має свою мету і в цьому аспекті це є телеологічна діяльність, що спрямована на прийняття, зміну або відміну нормативно-правових актів. Але подібне твердження не означає, що сутність правотворчості вичерпується виключно реалізацією однієї з трьох перелічених цілей, оскільки від самого початку в ході розробки правових норм (незалежно від того, хто є суб’єктом цієї діяльності) відбуваються ще два важливі для теорії права процеси, а саме: а) оцінка правової дійсності та пропонованих правових норм, і б) пізнання властивостей та закономірностей суспільних відносин, які повинні бути врегульовані або видозмінені шляхом прийняття конкретних нормативно-правових актів.

Якби правотворчість була повністю позбавлена правооціночного та правопізнавального аспектів, то тоді кожен акт правотворчості закінчувався б прийняттям того чи іншого юридично оформленого рішення, що має свої правові наслідки і включається в систему діючого права. В такому разі повністю унеможливлюється теоретична реконструкція системи правотворчих заходів спрямованих на комплексне вирішення тієї чи іншої проблеми в сфері правового регулювання, адже замість системи правотворчості ми отримуємо абсолютно самостійні правотворчі акти, кожен з яких є абсолютно завершеним і не пов’язаним з іншими.

Виходячи з критичного аналізу існуючих теоретико-методологічних підходів до визначення поняття правотворчості автор обґрунтовує дефініцію, яка дозволяє уникнути досліджені методологічні складнощі і проблеми, а також виступає теоретичною основою для аналізу цілого комплексу проблем, що стосуються характеристики принципів та функцій правотворчості, видів правотворчості, стадій правотворчого процесу, забезпечення правотворчого процесу, співвідношення правотворчості і законотворчості.

У підрозділі 1.3 «Правотворча діяльність в умовах перехідних суспільств» продемонстровано, що аналіз зв’язку між типом суспільства та правотворчістю, а також встановлені дисертантом чіткі кореляції між рівнем суспільного розвитку і властивостями правотворчості, дозволяє зробити висновок, що цей взаємозв’язок є важливим предметом теоретико-правового аналізу. Враховуючи це, завданням сучасної правової науки є не тільки дослідження конкретних напрямків впливу суспільних відносин на правотворчий процес, але й розробка загальної теоретичної моделі розвитку правотворчості в умовах перехідних суспільств. Основні властивості перехідних суспільств, які відображаються в правотворчому процесі і пов’язані з такими їх характеристиками як інституціональна неусталеність, нестабільність суспільних зв’язків та низький рівень правової культури та правової свідомості. Всі вони зумовлюють набуття процесом правотворчості ряду ознак, які визначають як змістовну, так і формальну сторону правотворчого процесу.

Доведено, що позаяк правова культура включає в себе якісний стан правотворчості, а також правового життя суспільства, відображений у досягнутому рівні досконалості правових актів, правової і правозастосовчої діяльності, правосвідомості і правового розвитку особистості, правотворчість в усіх своїх проявах, видах та на всіх своїх стадіях визначається рівнем правової культури суспільства. Зазначена залежність має чітко виражений прямолінійний характер, оскільки підвищення рівня правової культури означає й підвищення якості правотворчої діяльності, розширення кола суб’єктів правотворчості, підвищення якості самих нормативно-правових актів тощо.

Розділ 2 «Правотворчість в процесі формування і розвитку демократичної, правової держави» складається з трьох підрозділів, у яких досліджується вплив демократизації суспільних відносин на правотворчий процес, визначаються види і принципи правотворчості в демократичній і правовій державі, аналізується пряма правотворчість та її роль в контексті демократизації державної влади, а також зміни цінностей та цілей правотворчої діяльності.

У підрозділі 2.1 «Вплив демократизації суспільних відносин на правотворчий процес» доводиться, що одним з головних наслідків процесу демократизації держави і суспільства, який докорінним чином впливає на правотворчість, є розвиток громадянського суспільства. Саме поява та участь у правотворчості громадянського суспільства дозволяє стверджувати про вихід правотворчого процесу на якісно новий рівень. У сучасній практиці правотворчості в демократичних державах існує чимало форм, завдяки яким громадянське суспільство та його інститути можуть залучатись до правотворчого процесу, приймати у ньому участь, формулювати необхідні для правового регулювання потреби, брати участь у підготовці, обговоренні та коригуванні відповідних проектів нормативно-правових актів. Така участь істотно збагачує правотворчий процес, наближає його до об’єктивних суспільних потреб та інтересів, дозволяє оптимізувати правове регулювання, підвищити рівень легітимності систем законодавства, забезпечити надійний громадський контроль над процесом законотворчості. Водночас важливою властивістю процесу демократизації суспільства і держави є поступове утвердження в практиці реалізації державної влади принципу верховенства права, який пов’язаний не з тим чи іншим органом державної влади чи інститутом, а з системою державної влади в цілому. Тобто принцип верховенства права постає універсальною основою, на якій відбувається діяльність держави та її органів, а також реалізація її функцій, включаючи й функцію правотворчості.

Процес демократизації державної влади, становлення України як правової держави через пов’язане з цим утвердження верховенства права змінюють не лише форму правотворчості, але й наповнюють її новими якісними ознаками. Насамперед це стосується утвердження нової «людиноцентристської правової ідеології», в основі якої лежить визнання незаперечної цінності прав і свобод людини і громадянина, а також імперативного обов’язку держави щодо їх гарантування і забезпечення. Наслідком цих процесів демократизації є поступове формування нової парадигми взаємодії не лише на рівні «держава – право», але й на рівні «держава – індивід». В контексті правотворчості в сучасній Україні це означає насамперед вдосконалення чинної нормативно-правової бази в частині забезпечення реальності прав людини, посилення гарантій її правової безпеки, унеможливлення зловживання органами державної влади наданими їм повноваженнями в галузі захисту прав людини тощо.

У підрозділі 2.2 «Види і принципи правотворчості в демократичній, правовій державі» наводяться аргументи, що принципи правотворчої діяльності як базисні ідеї, ідеали та керівні засади правотворчості, створюють той необхідний фундамент, який сприяє чіткому визначенню напрямів правотворчості як в короткостроковій, так і в довготерміновій перспективі. В цьому сенсі, говорячи про поступальність та стадіальність правотворчої діяльності мається на увазі не лише її внутрішня структура, яка включає в себе певні стадії та етапи, але й її прогнозованість, передбачуваність цього процесу як з позицій свого протікання, так і тих наслідків, які суспільство отримуватиме на виході. Передбачуваність зазначених наслідків правотворчості (об’єктивно вони являють собою розроблені в ході правотворчої діяльності нормативно-правові акти або окремі юридичні норми) зумовлюється тим, що всі вони покликані відбивати певні універсальні ідеї, ідеали та цінності, що формуються в суспільстві і фіксуються на найвищому законодавчому рівні.

Доводиться, що в правотворчій діяльності завжди присутній чітко визначений суб’єкт правотворчості, який повинен дотримуватись принципів правотворчості. Залежно від того, хто саме виступає цим суб’єктом можна виділити наступні види правотворчості: пряма або безпосередня правотворчість (її суб’єктом виступає народ, який в ході проведення референдуму може висловити свою думку щодо найважливіших питань державного і суспільного розвитку), правотворчість уповноважених державних органів, правотворчість уповноважених посадових осіб, правотворчість органів місцевого самоврядування, локальна правотворчість (це правотворчість в межах тих чи інших установ та організацій) і правотворчість громадських організацій. Разом з тим, у сучасній науці теорії держави і права можна знайти й інші критерії класифікації видів правотворчості. Наприклад, виходячи з критерію значущості правотворчої діяльності можна виділити такі три види правотворчості, як: законотворчість, делегована правотворчість та підзаконна правотворчість.

У підрозділі 2.3 «Пряма правотворчість в контексті демократизації державної влади» доведено, що зміст прямої правотворчості розкривається не лише через те, що органи законодавчої влади складаються з народних представників, а інші органи державної влади приймають нормативно-правові акти з огляду на інтереси і потреби громадян держави, але й як безпосереднє прийняття громадянами нормативно-правових актів.

Не зважаючи на цілий ряд спільних властивостей з іншими видами правотворчості, пряма правотворчість має декілька характерних властивостей, які дозволяють виділити її як цілком самостійний вид правотворчості. До цих властивостей, на нашу думку, слід віднести наступні. Зокрема, ініціатором цього виду правотворчої діяльності виступає саме суспільство, яке через інститути громадянського суспільства (громадські рухи, асоціації, об’єднання громадян, політичні партії тощо) формулює правову ініціативу. Зазначена властивість, яка визначає суб’єктом правотворчої ініціативи саме суспільство, є важливою з огляду на те, що доволі часто в сучасній юридичній літературі можна зустріти тезу, що будь-який референдум є виявом прямої правотворчості. З цією тезою можна погодитись лише частково, оскільки говорячи про референдуми не можна забувати про ті випадки, що спеціально передбачені в конституційному праві багатьох країн, коли прийняття ряду законів відбувається виключно із застосуванням процедури їх всенародного схвалення. Разом з тим, на відміну від інших видів правотворчості, у прямій правотворчості єдиним правоутворюючим елементом є воля виборців (тих громадян, які відповідно до конституційного законодавства мають право брати участь у референдумах). Завдяки цій властивості правові рішення, що прийняті на референдумах, не потребують будь-якого затвердження державними органами і можуть бути скасовані або змінені лише у спеціально передбаченому в конституційному законодавстві порядку. В цьому сенсі можна стверджувати, що в процесі безпосередньої правотворчості народ виступає не тільки ініціатором цього процесу, але й постає як єдине правоутворююче джерело.

Розділ 3 «Основні тенденції і напрямки вдосконалення правотворчої діяльності в перехідному суспільстві» складається з двох підрозділів, у яких розглядаються функції правотворчості в умовах трансформації політичної і правової системи суспільства, надається аналіз тих функцій правотворчості, що набувають особливої значущості в перехідних суспільствах, досліджуються теоретичні і практичні проблеми вдосконалення правотворчості в перехідній державі.

У підрозділі 3.1 «Функції правотворчості в умовах трансформації політичної і правової системи» доводиться, що вплив перехідних суспільств на процеси правотворчості має бути вивчений не лише з огляду на зміст тих чи інших нормативно-правових актів або юридичних норм, які є безпосереднім результатом правотворчої діяльності, але й в функціональному аспекті, з огляду на те, яким чином реалізуються основні функції правотворчості в умовах перехідного суспільства. Зважаючи на те, що Україна на сьогоднішній день так і не перейшла з розряду перехідних до розряду стабільних демократій, її правовий розвиток, включаючи й правотворчість, значною мірою визначається властивостями перехідного суспільства. До цих властивостей можуть бути віднесені наступні: відносно низький рівень правової культури, неусталеність правової системи, швидкі зміни законодавства, загальна інституціональна нестабільність в організації державної влади, слабкість громадянського суспільства, тенденція до використання правових інститутів в політичних цілях, активна боротьба за політичну владу, незадовільне забезпечення принципу верховенства права і верховенства конституції тощо. Всі вони у різний спосіб впливають на правотворчість та на її результати.

Доводиться, що в умовах перехідних суспільств особливого значення набувають такі дві функції правотворчості, як: а) розробка та прийняття нових нормативно-правових актів і юридичних норм; б) оновлення системи законодавства шляхом зміни або скасування діючих нормативно-правових актів. Завершення перехідного періоду і стабілізація суспільних відносин супроводжуються поступовим збалансуванням функцій правотворчості, коли на місце функцій оновлення права заступають функції ліквідації прогалин в законодавстві та його систематизації. При цьому, особливої ролі набуває кодифікаційний процес, який дозволяє не тільки впорядкувати правові норми у відповідних галузях права, але забезпечує системність та цілісність правового регулювання.

У підрозділі 3.2 «Теоретичні і практичні проблеми вдосконалення правотворчості в перехідній державі» наводяться аргументи, що основними практичними проблемами забезпечення правотворчої діяльності в умовах їх перехідної держави є: а) досягнення балансу між суто правовою та політичною складовою у правотворчому процесі, та б) дотримання базових принципів правотворчості, а також їх нормативно-правове забезпечення. Зміна економічних, політичних, соціальних, культурно-національних, екологічних та інших суспільних відносин впливає на правотворчий процес, ставить ті чи інші цілі для правотворчої діяльності, визначає ті суспільні ресурси, які можуть бути застосовані для втілення прийнятих в ході правотворчої діяльності нормативно-правових актів. Однак, досліджувана як процес розвитку права і правової системи, правотворча діяльність реалізується саме як частина більш складного процесу розвитку права. Цей процес має свою внутрішню логіку і свою внутрішню детермінацію. Специфікою перехідних держав є те, що зазначена внутрішня юридична логіка правотворчого процесу часто підміняється мотивами політичної або будь-якої іншої доцільності. В такому разі правотворчий процес втрачає свою внутрішню структуру і реалізується вже за іншими «не правовими» принципами, що призводить до зниження якості системи законодавства, до появи правових колізій і до перетворення самого права виключно на інструмент панування. За цієї причини нагальною потребою перехідних держав є збалансування різних впливів на правотворчий процес. Разом з тим, забезпечення фундаментальних принципів правотворчості вимагає не лише відповідної волі всіх суб’єктів правотворчості, але й наявності необхідних фахових знань в сфері підготовки, розробки та експертизи різноманітних нормативно-правових актів