ПРАВОВИЙ РЕЖИМ: ПОНЯТТЯ, ОСОБЛИВОСТІ, РІЗНОВИДИ Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв’язок з науковими планами та програмами, мета й завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, їх апробація, наведені дані щодо публікацій, структури й обсягу дисертації.

Розділ 1 «Поняття правового режиму» складається з 3-х підрозділів, в яких відображаються теоретичні позиції щодо визначення правового режиму, формулюється його поняття та характеризуються основні ознаки, розглядається структура правового режиму, його складові елементи, що становлять юридичну конструкцію даної правової категорії, розкриваються особливості правового режиму, що мають безпосереднє відношення до диференціації системи права.

У підрозділі 1.1. «Категорія правовий режим у юридичній науці та законодавстві» досліджено теоретичні позиції щодо визначення правового режиму, формулюється його поняття та характеризуються основні ознаки.

Під «режимом» одні вчені розуміють метод або спосіб, або їх сукупність, другі – систему загальнообов'язкових принципів або правил, треті – сукупність правових норм, четверті – точно або суворо встановлений розпорядок, п'яті – систему засобів, шості – певний комплекс ознак тощо.

Категорія «режим» термінологічно побудована на одному із визначень поняття управління як діяльності щодо впорядкування відповідних суспільних відносин, тобто режими є невід'ємною частиною системи управління, проте до дослідження правового режиму потрібно підходити з точки зору впливу права на суспільні відносини, а не лише управління людською діяльністю, яка без наявності правової форми не входить до предмету пізнання юриспруденції. Поняття «правовий режим» пов’язане з терміном «влада», оскільки перший є невід'ємною ознакою влади, її устрою, функціонування та соціальної спрямованості. Тому, він є органічною частиною державних і політичних режимів, які перетворюються в юридичну форму, практично встановлюються та реально здійснюються саме за допомогою правових режимів.

Правовий режим, може визначатися як соціальний режим певного об’єкта, закріплений правовими нормами й забезпечений сукупністю юридичних засобів, головна особливість якого полягає в тому, що він створюється, закріплюється, регулюється правом і заснований на праві. Правовий режим характеризується не лише спрямованістю правового регулювання, а й ступенем його сприятливості або несприятливості для інтересів різних суб'єктів права, а тому й жорсткості юридичного регулювання, є особливою атмосферою, специфічною формою, підсистемою правового регулювання.

Правовий режим, покликаний упорядковувати соціальні ситуації та процеси, виступає своєрідним різновидом правового стану. Категорію «правовий режим» не можна ототожнювати з поняттям «механізм правового регулювання», оскільки перший реалізовується через механізм правового регулювання, що являє собою загальний порядок, процес дії права, та виступає змістовною характеристикою його елементів.

Правовий режим є проявом нормативності права на вищому рівні, тому що забезпечує стійке нормативне регулювання певних суспільних відносин, сприяє оптимальному використанню конкретних об'єктів права. Особливу роль у правовому режимі, відіграє законність, яка опосередковує всі його рівні.

Отже під правовим режимом необхідно розуміти засновану на загальних засадах регулювання сукупність взаємопов’язаних між собою правових засобів, які забезпечують стійке нормативне впорядкування певної сфери суспільних відносин, виражають ступінь жорсткості юридичного регулювання, сприятливості чи несприятливості для задоволення інтересів суб’єктів права, припустимий рівень їх активності.

У підрозділі 1.2. «Юридична конструкція правового режиму» розглядається структура правового режиму, його складові елементи, які становлять юридичну конструкцію даної правової категорії.

Ключовим для розгляду структури правового режиму є поняття правових засобів. У широкому розумінні останні об’єднують у собі всі структурні елементи механізму правового регулювання: дозволи, рекомендації, норми, договори, правосуб’єктність, суб’єктивні права, юридичні обовязки, правові заохочення та обмеження, юридичну відповідальність тощо. Структура правового режиму може розглядатися й у широкому соціальному контексті як така, що складається з 3-х елементів: об’єкта-носія режиму, середовища, змісту. Обґрунтовується, що до структури правового режиму відносяться лише однородні правові засоби, які складають його «юридичну формулу» – способи, методи й типи правового регулювання.

Способами правового регулювання є первинні засоби правового впливу на поведінку людей, пов'язані з наділенням їх суб'єктивними правами або покладанням на них юридичних обов'язків (дозвіл, заборона, зобов’язування). Наступним структурним елементом виступає метод правового регулювання – сукупність певних прийомів, способів, засобів впливу права на певну сферу суспільних відносин (імперативний, диспозитивний). Крім того до структури правового режиму слід включити типи правового регулювання (загальнодозвільний, спеціальнодозвільний). При застосуванні як загальнодозвільного, так і спеціальнодозвільного типів правового регулювання законодавець використовує своєрідний юридично-технічний прийом, який полягає в установленні загального правила (принципу) – дозволу або заборони) з наступним установленням винятків з нього.

Характеристика цих явищ (правових засобів) в їх єдності та взаємодії як цілісної системи регулювання досягається за допомогою такої місткої юридичної категорії, як правовий режим. Тому його слід розглядати насамперед як свого роду «збільшений блок» (С. С. Алексєєв) у загальному арсеналі правового інструментарію, що поєднує в єдину конструкцію певний комплекс правових засобів. Ефективне використання правових засобів при вирішенні тих чи інших спеціальних завдань значною мірою полягає в тому, щоб обрати оптимальний для вирішення відповідного завдання правовий режим.

У підрозділі 1.3. «Правовий режим як критерій поділу системи права» розкриваються особливості правового режиму, що мають безпосереднє відношення до диференціації системи права як її критерій.

Початок спеціального дослідження проблеми системи права, визнання її першочергового значення для формування, розвитку й практичного функціонування права приходиться на кінець 30-х років XX ст. Правознавство намагалося знайти «власні», притаманні радянському праву основоположні критерії дифференціації системи права. Перша дискусія, яка проходила під гаслом боротьби зі шкідливістю на правовому фронті, яка ніби-то мала місце, й її рецидивами дійшла висновку щодо предмету правового регулювання як єдиного критерію такого розмежування. Друга – ставила завдання точніше й повніше з’ясувати критерії, що лежать в основі системи права, включаючи й суб’єктивний фактор. Пропонувалось ураховувати не тільки предмет, а й метод (форму, спосіб) правового регулювання як, хоча б і залежного від предмету, проте відносно самостійного й необхідного критерію диференціації права. Третя – дійшла висновку, що предмет і метод є рівноправними критеріями виділення галузей права. Таке значення методу зумовило неабияку популярність наукових досліджень методу, які здебільшого здійснювались, так би мовити у тіні такого явища, як предмет правового регулювання.

Водночас пропонувався перегляд методологічного підходу до розуміння диференціації системи права. При цьому одні вчені пропонували відмовитися від предмету або методу правового регулювання як підстави поділу права на галузі; другі – стверджували, що необхідно звернути увагу на інші ознаки, зокрема, наявність у галузі права специфічних функцій; треті – об’єдналися навколо точки зору, відповідно до якої «галузей як таких в праві немає», внаслідок чого від спроб вирішення проблем системи права й галузей права необхідно відмовитися на користь розгляду питань у системі законодавства й галузі законодавства.

Втім останнього часу для узагальнюючої характеристики галузей права все наполегливіше прокладає собі дорогу визначення правового режиму як одного зі значущих системоутворюючих факторів (поряд із предметом і методом правового регулювання) для вивчення юридичної специфіки тієї чи іншої галузі. Обґрунтовується необхідність доповнення традиційних критеріїв поділу права на галузі – предмета та метода правового регулювання – правовим режимом, оскільки він притаманний кожній галузі й допомагає відобразити її специфіку, особливості кожної із них як окремої системи за допомогою елементів, що входять до структури правового режиму, яка багато в чому збігається з елементами структури механізму правового регулювання.

Розділ 2 «Класифікація правових режимів» містить 3 підрозділи, в яких надається розгалужена класифікація правових режимів і загальна характеристика публічно-правового та приватно-правового режимів.

У підрозділі 2.1. Види правових режимів розглядається загальнотеоретична класифікація правових режимів на підставі різних критеріїв.

Передовсім залежно від рівня правового регулювання суспільних відносин необхідно виділити первинні та вторинні правові режими, які є комплексами правових засобів, що виражають загальні й вихідні співвідношення способів правового регулювання на певній ділянці суспільного життя. Вторинні правові режими виступають певними модифікаціями первинних, які передбачають або особливі пільги й переваги, що відображаються в додаткових правах, або особливі обмеження, що полягають у додаткових заборонах чи зобов'язаннях. У свою чергу, первинний за допомогою використання техніко-юридичного прийому виключення може бути як загальнодозвільним, так і спеціальнодозвільним. Уточнює дану класифікацію поділ правових режимів на загальні й спеціальні, які можуть бути преференційними або обмежувальними.Зокрема, якщо нормою права буде встановлено інше, але в той же час, однакове коло суб'єктивних прав і юридичних обов'язків певних суб'єктів права відносно одного й того ж об'єкту правового регулювання, виникає новий вид правового режиму – спеціальний. Залежно від особливостей тієї чи іншої галузі (інституту) права, правовий режим може бути галузевим і внутрішньогалузевим (інституційним). Галузеві відрізняються специфікою прийомів регулювання, дією власних принципів, характером виникнення, формування й реалізації галузевих прав і свобод, специфікою санкцій, інституційною ознакою – наявністю галузі законодавства на чолі з кодифікованим актом. Питання про інституційні правові режими постає, передусім, стосовно суб'єктивних прав. Так, залежно від суб'єктів, відносно яких режим установлюється, виокремлюють правовий режим біженців, переселенців, іноземців, осіб без громадянства тощо.

Функціональна спрямованість зумовлює поділ правових режимів на матеріальні й процесуальні, адже залежно від особливостей предмета та метода правового регулювання, соціального призначення й функцій права систему права можна поділити на два великих масиви – матеріальне і процесуальне право. Оскільки предметом регулювання норм процесуальних галузей права є організаційні відносини, тобто такі де учасниками виступають органи держави, посадовці, на яких покладено обов’язок організовувати, спрямовувати процес, юридичну діяльність на реалізацію норм матеріального права, то в сутності усіх процесуальних галузей права виявляється публічний характер.

Публічно-правовий та приватноправовий режими перш за все, розмежовуються, тому що вони встановлюють різні моделі регулювання для різних базових ситуацій, у яких громадяни зустрічаються або з іншими суб'єктами приватного права, або з організованою державністю. Крім того, обидва правові режими можна розглядати як арсенали типових механізмів правового впливу та захисту.Разом з тим, слід наголосити, що чіткого й абсолютного розподілу права на публічне й приватне в принципі досягнути неможливо. У галузях публічного права часто наявні елементи приватного права, й навпаки. Приміром, сімейне право, традиційно вважається галуззю приватного, але водночас у ньому наявні такі публічно-правові інститути, як порядок розірвання шлюбу, позбавлення батьківських прав тощо.

Водночас гармонійне поєднання норм публічного й приватного права, їх взаємне проникнення підвищують творчі можливості права сучасних країн, його ефективний вплив на економічні перетворення, які сприяють процесу формування громадянського суспільства й правої держави. Зростання впливу сучасної держави на економічні відносини, а також його соціальна активність, спрямована на забезпечення матеріальних і духовних потреб людей, їх прав і законних інтересів зумовлюють тенденцію до тіснішого зв’язку й взаємопроникненню норм публічного й приватного права.

У підрозділі 2.2. «Публічно-правовий режим» надається загальна характеристика публічно-правового режиму.

Конституційний устрій, сформований з урахуванням відмінностей між державною та суспільною сферами, між свободою та компетенцією, виходить з того, що всі дії держави потребують легітимації, що з необхідністю передбачає утворення та функціонування особливого правового режиму, а саме публічного права. Державне управління може в односторонньому порядку встановлювати юридичні наслідки, однак воно має легітимуватись, доводячи належний зв'язок своїх рішень із загальним благом.

Там, де застосовується державне регулювання, право мусить установлювати для нього певні зовнішні обмеження, організовувати процес реалізації державної влади у такий спосіб, щоб його можна було здійснювати як забезпечуючий загальне благо. Так, згідно положень Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадовці зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, який передбачено Основним Законом України та іншими нормативно-правовими актами.

Специфічні завдання публічного права, пов'язані з регулюванням, зумовлюють його специфічні юридичні структури. Норми публічного права покликані слугувати забезпеченню чітко визначеної відповідальності держави, органів державної влади, їх посадових і службових осіб, що є типовим для правової державності. Потреба виправдання державної діяльності вимагає й запобіжних заходів і щодо внутрішньої процедури процесу ухвалення рішень. Водночас публічно-правові режими за умов панування принципів правової державності мають слугувати не тільки справі безпеки держави, а й відповідати інтересам суспільства, усе більше ставати інструментом захисту інтересів особистості. Зокрема, йдеться про правові режими надання державою управлінських послуг.

Публічно-правовий режим застосовується до відносин пов’язаних з діяльністю держави й місцевого самоврядування: (а) які виникають між суб’єктами владних повноважень – органами державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовцями, іншими суб’єктами при здійсненні ними владних функцій; (б) які виникають між суб’єктом владних повноважень та іншими суб’єктами права; (в) які виникають між іншими суб’єктами права, коли вони прямо стосуються діяльності держави й місцевого самоврядування.

Характерними ознаками публічно-правового режиму є наступне: (а) суб'єкт прийняття обов'язкових рішень не зв'язаний згодою зі стороною, якій вони адресовані; (б) сувора зв'язаність суб'єктів діяльності публічного права законами; (в) для правового регулювання в публічній сфері характерним є використання зобов'язування; (г) імперативний метод регулювання, який є характерним складником публічно-правового правового режиму, нерідко виражається в забороні вчинення певних дій; (д) у структурі публічно-правового режиму забезпечується сполучення переконання й примусу за умов превалюючої значимості останнього.

У підрозділі 2.3. «Приватноправовий режим розглядається загальна характеристика приватноправового режиму.

Об’єктивний характер функціонування приватного права зумовлений існуванням поруч з державною владою суспільства громадянського як приватних осіб, які є носіями приватних цілей. Держава, органи державної влади, їх посадовці можуть бути суб'єктами правовідносин у сфері приватного права, однак вони виступають там не як носії державно-владних повноважень, а як рівноправні контрагенти, що укладають на основі вільного волевиявлення договори й угоди.

Автономія волі учасників приватноправових відносин, право власності, свобода укладення договорів, можливість утворення різноманітних об'єднань за інтересами становлять належні передумови формування сфери цивільного права, а здатність індивідів до реалізації інтересів під власну відповідальність є основою функціонування приватноправового режиму, при цьому зв'язаність договором і відповідальність є його наслідками.

Приватне (цивільне) право становить ядро правопорядку, заснованого на ринковій організації суспільства, виступає як загальне право, що визначає правила поведінки в суспільстві, тим самим створює для органів публічної адміністрації належну «здатність до підключення» їх діяльності до ринку та до дій приватних партнерів. Функціонування приватноправового режиму відбиває головні процеси, які пов’язані зі становленням системи суб’єктивних прав, котрі відкривають гарантований простір для власної активної діяльності людей, їх творчості, ініціативи.

Особливе місце в побудові правового регулювання у цій царині посідають загальні дозволи, які виступають як спрямовуючі й вихідні засади правового регулювання, що проявляється передовсім у формулі «дозволено все, крім того, що прямо заборонено законом». Важлива роль у формуванні правового режиму приватного права належить принципам права й загальним положенням, що пронизують увесь його зміст. У сфері приватного права, де застосовується аналогія права, роль правових принципів значно зростає, оскільки при аналогії права цивільні відносини регулюються відповідно до принципів права.

Характерним для приватноправового режиму є рамковість правової норми, яка повинна забезпечувати, з одного боку, правові умови вільної комунікації у сфері цивільного обігу, а з іншого – надавати обов'язкову силу її результатам. Через особливу потребу в захисті рамкові норми, які використовуються у сфері приватного права можуть звужуватись за допомогою застережень або забороняючих приписів, проте саме такі рамки залишаються визначальним регулятивним засобом приватного права. Водночас рамковий характер приватноправової норми дозволяє швидше реагувати на нові обставини й процеси, залишаючи наявним лише базовий стандарт норм.

З урахуванням викладеного, правовий режим сфери приватного права може бути визначено як цілісну систему регулятивного впливу, яка створює загальнодозвільний тип регулювання майнових та особистих немайнових відносин, заснованих на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, забезпечує можливість самовизначення і власних активних дій, спрямованих на виникнення та здійснення суб'єктивних прав і обов'язків у межах, установлених договором чи законом, з метою досягнення певних приватних цілей та інтересів.