| summary: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт та предмет дослідження, хронологічні й територіальні межі, сформульовано мету і завдання, окреслено наукову новизну й практичне значення роботи.
Перший розділ “Історіографія та джерельна база проблеми” складається із двох підрозділів, у яких здійснено аналіз та осмислено історіографію і джерельну базу дослідження.
В підрозділі 1.1. “Історіографія проблеми” проаналізований історіографічний доробок, який умовно можна поділити на 3 великі групи: 1) праці радянських істориків; 2) роботи українських дослідників; 3) праці зарубіжних учених.
У період войовничого атеїзму праці радянських учених (П. Кирюшина, І. Лаврецького, М. Шейнмана, С. Лозинського, І. Трояновського, М. Одинцова та ін.) були націлені не на об’єктивне висвітлення становища РПЦ в СРСР і УРСР, а на обґрунтування реакційної ролі Ватикану й очолюваної ним Церкви в духовному житті радянського суспільства, потребу відсічі католицькому клерикалізму.
Українські історики у 90-х рр. ХХ ст. – 2011 р. підготували та опублікували низку праць (переважно статті), присвячених різним аспектам життєдіяльності Римо-католицької церкви в УРСР у досліджуваний нами період. Вона стосувалася як загальноукраїнського виміру (О. Бажан, В. Баран, С. Горбач, В. Єленський, М. Кирюшко, С. Кияк, О. Лисенко, П. Панченко, О. Реєнт, Н. Рубльова та ін.), так і регіонального (І. Андрухів, Ю. Білоусов, В. Бондаренко, П. Бондарчук, О. Гаврилюк, В. Гулай, В. Сторчовий та ін.).
Радянська партійно-державна політика щодо релігії, церкви й віруючих у досліджуваний період ґрунтовно проаналізована в монографії В. Войналовича “Партійно-державна політика щодо релігії та релігійних інституцій в Україні 1940–1960-х років: Політологічний дискурс” та низці інших робіт цього автора, у яких дається загальний аналіз антицерковної політики влади і висвітлено до певної міри її вплив на становище окремих конфесій.
Становище громад РКЦ в контексті державної церковно-релігійної політики на території Західної України з’ясовано у двох ґрунтовних монографіях Я. Стоцького.
Зарубіжні дослідження про церковно-релігійні процеси і становище різних конфесій, зокрема РКЦ, в СРСР та частково в УРСР представлені працями переважно російських учених, присвячених РПЦ та її відносинам з іншими конфесіями. З-поміж десятків досліджень виділяються монографії М. Шкаровського, В. Алексєєва, Д. Поспеловського та ін.. Взаємини між православною і римо-католицькою конфесіями досліджував О. Юдін. Більшість праць виконано із залученням документів і матеріалів центральних російських архівів, що сприяло глибшому вивченню методів і напрямків політики союзного центру стосовно Римо-католицької церкви в Україні, відмінностей у ставленні союзної та республіканської влади до РКЦ, “підводні течії” у стосунках між СРСР та Ватиканом у досліджуваний період тощо.
Важливе значення для аналізу радянської політики щодо релігії та церкви мають опубліковані у 1960–1990-х рр. праці інших зарубіжних дослідників, зокрема, В. Флетчера, М. Бурдо. У них чітко розставлені акценти щодо негативного ставлення влади до РКЦ, як до “занесеної” з Європи конфесії, що найбільше шкодила руху суспільства до комуністичних ідеалів.
Отже, історіографічний аналіз визначеної проблеми засвідчує, що становище РКЦ в Україні у досліджуваний період вчені з’ясовували дотично і спеціально його не вивчали.
У підрозділі 1.2. “Характеристика джерел” аналізується комплекс архівних та опублікованих документальних матеріалів, що стосується досліджуваної проблеми.
Архівні джерела, залучені до розв’язання дослідницьких завдань, можна умовно поділити на 3 групи: 1. Документи вищих партійних союзних та республіканських органів влади (Центральний державний архів громадських об'єднань України, ф. 1, оп. 23, 24). 2. Документи апарату Уповноваженого Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР по Українській РСР (Центральний державний архів вищих органів влади і управління України, ф. 4648, оп. 2, 4) та місцевих уповноважених по Івано-Франківській (ф. 388, оп. 2), Хмельницькій (ф. р-338, оп. 9) і Житомирській (ф.р-4994, оп.2) областях. 3. Документи виконавчих органів на місцях (Державний архів Вінницької області, ф.р-2700, оп. 7; Державний архів Хмельницької області, ф.р-338, оп. 8, ф.р.‑6416, оп. 1).
Джерела, зараховані до першої групи, представлені протоколами, доповідними записками, довідками, інформаціями, спецповідомленнями, що мають відношення до роботи Секретаріату, відділу агітації і пропаганди та інших структурних підрозділів ЦК КПУ. Вони містять корисну інформацію, зокрема, про становище громад РКЦ, позицію представників комуністичного режиму в різних питаннях, а також пов’язаних із обмеженням прав католиків, виконанням завдань союзного центру щодо РКЦ тощо.
Друга група архівних джерел містить важливі документи (листування, доповідні записки, інформації, довідки, інструктивні листи, копії ухвал, постанов, прийнятих у Москві), які, з одного боку, дають змогу простежити діяльність Уповноваженого Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів СРСР в УРСР, а з іншого - уповноважених в областях. Використання документів, пов’язаних з роботою цих інститутів, сприяє висвітленню становища римо-католицьких громад, позиції священиків у зв’язку з проведенням антицерковної політики.
Залучення документації апаратів Рад у справах релігійних культів усіх рівнів, до компетенції яких належав контроль за діяльністю всіх релігійних організацій у СРСР, за винятком Російської православної церкви, та впровадження в життя відповідних державних і партійних директив, найбільше прислужилася розкриттю теми.
Документи Уповноваженого Ради у справах релігій у Вінницькій, Житомирській, Івано-Франківській та Хмельницькій областях (листи, інформації, доповідні записки, повідомлення, ухвали, плани, звіти) наповнені інформаційним ресурсом про становище релігійних організацій та представників РКЦ, відзначення релігійних свят, зняття з реєстрації римо-католицьких громад, використання будівель закритих костелів.
Третя група архівних джерел (листування, інформації, звіти, спеціальні донесення, доповіді, реєстраційні справи) містить дані про церковно-релігійну ситуацію в регіонах, а також окремі римо-католицькі громади, поведінку ксьондзів, їх реакцію на антицерковні заходи влади.
Загалом у роботі використано понад 150 справ із 8-ми фондів зазначених архівів.
Іншу групу джерел дисертації складають опубліковані документи, матеріали та довідкові видання. Зокрема, у збірці “У боротьбі за рідну віру римо-католики України завжди були несхитні” частково опубліковано документи апарату Уповноваженого РСРК по УРСР, які стосуються, зокрема, Римо-католицької церкви в Україні.
Про діяльність радянської репресивно-каральної машини проти релігійних організацій (православних, греко- і римо-католицьких) в Україні засвідчують документи, опубліковані І. Біласом та журналом “З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ”, які видає Інститут історії України НАН України спільно з Галузевим державним архівом Служби безпеки України.
Джерела про становище римо-католиків в УРСР у повоєнні роки (насамперед про операцію радянських спецслужб та виконавчих органів влади з примусової депортації поляків з України, так званий “обмін населенням”) доповнюють збірники документів, підготовлені установами НАН України. Основні етапи та напрями державної політики у сфері релігії, а також її особливості відображають збірники законодавчих актів. Впровадження в життя державних і партійних директив щодо римо-католицької церкви та її внутрішнього життя відображено у збірці “Архив Совета по делам религиозных культов при СМ СССР”.
Дисертант залучив до джерельної бази матеріали періодичних видань, які друкувалися в СРСР і УРСР, зокрема: “Правды”, “Известий”, “Правди України”, “Молоді України”, “Вінницької Правди”, “Ленінського шляху”, “Колгоспного життя” та ін., які інформували читачів про різні аспекти державно-церковної політики, життя віруючих, зокрема і католиків.
Крім того, використано матеріали мемуарного характеру Ю. Комарніцької, С. Нагорняка і Я. Пурвінського, опубліковані в пресі.
Проаналізувавши наявну літературу, архівні джерела, збірники документів і матеріалів, тогочасну періодику, автор дійшов висновку, що вони мають значний інформаційний потенціал, цілком достатній для того, аби розв’язати поставлені завдання й досягти сформульованої в дослідженні мети.
Другий розділ “Римо-католицька церква в Українській РСР у контексті державно-церковних відносин в СРСР (середина 1940‑х – 1953 рр.)” складається з двох підрозділів, у яких розкрито політику радянського уряду стосовно Римо-католицької церкви в УРСР, міждержавні стосунки СРСР та Ватикану, які накладали відбиток на формування політики Москви щодо РКЦ.
У підрозділі 2.1. “Політика владного режиму стосовно РКЦ в Україні” доведено, що союзний центр визначальним чином впливав на становище Римо-католицької церкви, її духовенства й віруючих у радянських республіках. Репресивні заходи щодо РКЦ та адміністрування її були одними з найжорсткіших в СРСР. Контроль за діяльністю структур цієї церкви (а також усіх інших релігійних організацій у Радянському Союзі, за винятком Російської православної церкви) здійснювала створена 19 травня 1944 р. Рада у справах релігійних культів при Раді Народних Комісарів СРСР. Трагічно склалася доля римо-католицьких спільнот в УРСР після підписання 9 вересня 1944 р. між урядом СРСР і Польським Комітетом Національного Визволення угоди “Про евакуацію польських громадян із території Української РСР і українського населення з Польщі”. Акція з депортації польського населення з України була використана радянським режимом для реалізації плану з повної ліквідації організаційної структури РКЦ в УРСР. З 1007 римо-католицьких храмів, які діяли на території Волинської, Дрогобицької, Рівненської, Станіславської, Тернопільської, Львівської та Чернівецької областей на момент початку операції з виселення польського населення, вціліли лише 165 (16,4%). Припинили існування усі 43 монастирі, а з 1060 ченців і черниць залишилося лише 10. На Волині ксьондзів звинувачували у зв’язках з Армією Крайовою, кидали до таборів на тривалі терміни.
Масової практики набуло примусове скорочення мережі костелів і римо-католицьких громад в інших регіонах. Загалом по Україні станом на 1 липня 1949 р. на обліку перебувало 218 громад РКЦ і 72 священики (за чотири минулі роки їх чисельність зменшилася у 3,5 рази). Надалі ці показники ставали ще меншими, що засвідчувало продовження наступальної політики режиму щодо РКЦ. Географія цієї конфесії була обмежена західним і центральним регіонами.
У підрозділі 2.2. “Вплив зовнішньополітичних чинників на партійно-державну політику щодо РКЦ” доведено, що жорсткість радянської партійно-державної політики стосовно Римо-католицької церкви в УРСР пояснювалася не лише пануючою в СРСР ідеологією, а й низкою зовнішньополітичних чинників: по-перше, юрисдикційною приналежністю римо-католиків до закордонного релігійного центру – Ватикану, політичного ворога СРСР; по-друге, ескалацією напруги у відносинах між комуністичним режимом у Радянському Союзі і традиційно антикомуністичною активною політикою Ватикану; по-третє, Ватикан на міжнародній арені незмінно піднімав питання про порушення свободи совісті в СРСР і переслідування віруючих, активно виступав на захист прав католиків під радянським режимом; по-четверте, у політичному протистоянні влада використовувала потенціал підконтрольної та залежної від неї Російської православної церкви, яка не тільки поглинула структури ліквідованих Греко-католицьких церков в Галичині та на Закарпатті, але й стала рупором радянської політики проти Ватикану і католицизму на міжнародній арені; по-п’яте, після усвідомлення режимом неможливості реалізації сценарію створення “національної”, “автокефальної”, незалежної від Ватикану церкви, Москва перейшла у ставленні стосовно РКЦ до політики подвійних стандартів: репресії та дискримінація всередині країни і використання “доброзичливості” у зовнішньополітичній пропаганді для заперечення звинувачень у нищенні релігії й церкви.
Під впливом зазначених чинників в Україні робляться спроби, з одного боку, навернути католиків до православ’я, з іншого – створити так звану Римо-католицьку автокефалію, послабити “армію Ватикану” (зменшити чисельність і послабити активність священиків РКЦ – з 1948 до 1953 рр. близько половини усіх ксьондзів, що діяли в Україні, були заарештовані, потрапили в табори примусової праці).
Третій розділ “Становище РКЦ в українських землях під час “хрущовської відлиги” (1953-1957 рр.)” складається з двох підрозділів, у яких досліджуються особливості ліберальної політики владних структур щодо римо-католицької церкви в УРСР та втручання держави у її внутрішнє життя.
У підрозділі 3.1. “Вплив політики лібералізації на життя Римо-католицької церкви в Україні” показано, що зміни у ставленні влади до РКЦ після смерті Й.Сталіна припали на нетривалий період після листопадового пленуму ЦК КПРС (1954 р.). Однак в Україні через попередні репресії усю організаційну структуру Римо-католицької церкви було зруйновано: не залишилося церковного управлінського центру, єпископів, духовних семінарій. Чисельність духовенства зростала після повернення з місць позбавлення волі амністованих чи звільнених за віком священиків. Упродовж 1953-1957 рр. чисельність римо-католицьких об’єднань в Україні стабілізувалася у межах 168-170 громад, кількість духовенства зросла з 52 осіб у 1953 до 80 – у 1957 р. Від листопада 1954 до початку 1956 р. влада утримувалася від явно дискримінаційної, обмежувальної, заборонної політики щодо релігії й церкви, перенісши акцент на масовану пропаганду атеїзму. Мала місце офіційна критика фактів порушення законодавства про культи. Але вже у 1957 р. вона перейшла до звинувачення католиків у Західній Україні в антирадянській діяльності.
У підрозділі 3.2. “Внутрішнє життя РКЦ в Україні” висвітлений вплив лібералізації церковної політики на життя римо-католицької конфесії. Зокрема, наголошується, що духовенство отримало можливості відвідувати громади, які не мали постійних настоятелів. Зареєстровані ксьондзи отримали і масово реалізовували право без дозволу місцевого уповноваженого, на прохання віруючих, відправляти окремі обряди (похорон, соборування, хрещення та ін.) у них вдома. Середній вік священиків РКЦ в Україні був за 50 років. Великий відсоток з них мали вищу освіту. Усі вони були під пильною увагою влади. Про їх діяльність на місцях постійно інформувалися “верхи”. На середину 50‑х рр. на одного офіційно зареєстрованого римо-католицького священика припадало 2-3 зареєстровані парафії. Через нестачу духовенства частина громад РКЦ втратила свій статус (утім вони продовжували існувати неофіційно). Ті, що були зареєстровані, вимагали повернення конфіскованих раніше костелів, які пустували і руйнувалися. Влада обмежувала роз’їзди ксьондзів з метою зменшення активності римо-католиків, яких станом на 1957 р. офіційно нараховувалося понад 98 тис. Громади РКЦ в середині 1950-х рр. продовжували зберігати свою переважно польську етнічну й національно-культурну ідентичність. У ці роки влада усіх рівнів намагалася щільно контролювати діяльність різноманітних римо-католицьких мирянських організацій. Найбільшого клопоту уповноваженим у центрі й на місцях завдавала діяльність “Католицької акції” та гуртків “ружанців”, які існували при костелах, або як групи, що збиралися приватно на молитовні зустрічі в помешканнях членів громад. Контроль за діяльністю римо-католиків сягав приватного рівня, коли старшому поколінню було заборонено передавати молодшому власну систему культурно-національних традицій, обмежувалися стосунки з родичами за кордоном.
Четвертий розділ “Римо-католицька церква в УРСР у період нової антирелігійної кампанії радянського режиму (1958 – перша половина 1960-х рр.)” складається з двох підрозділів, у яких розкрито суть та основні форми антирелігійної хрущовської кампанії 1958-1964 рр. стосовно Римо-католицької церкви в УРСР, а також внутрішнє життя римо-католиків.
У підрозділі 4.1. “Суть та основні напрями антирелігійної діяльності влади та її вплив на РКЦ” висвітлено ідеологічне підґрунтя нового наступу на церкву, з'ясовано його принципову відмінність від попередніх кампаній (тотальне адміністрування, нав'язування дріб'язкового контролю за церковним і родинним життям пасторів на основі величезної кількості нових підзаконних актів, відомчих інструкцій і вказівок). Влада взялася підірвати економічні основи існування релігійних організацій (священиків перевели на тверді оклади, обклали 100-відсотковою надбавкою за користування земельними ділянками, церковним громадам заборонили збирати кошти на позарелігійну діяльність, на релігійні обряди наклали квитанційний облік, що встановлювало офіційний контроль за отриманими прибутками). Наклали табу на отримання і розповсюдження релігійної літератури серед римо-католиків, на паломництво до святих місць. При громадах не можна було створювати різноманітні гуртки, бібліотеки. Обмежувалися права церковних громадських фондів (змінювався розпорядник, не дозволяли направляти кошти на ремонт культових споруд і благодійні цілі). До священиків застосовували нові норми кримінального кодексу за так звані порушення законодавства про відокремлення церкви від держави. Із січня 1964 р. узаконили адміністративне свавілля чиновників щодо РКЦ та інших конфесій.
Нових обертів набув маховик зі скорочення зареєстрованих громад і зняття з реєстрації духовенства. Лише у 1960 р. в Україні було закрито
20 костелів. На 133 зареєстровані громади залишилося всього 48 ксьондзів. Хрущовська антицерковна кампанія 1958-1964 рр. виявилася для РКЦ часом безупинних гонінь, посилення адміністративного тиску, перманентних вибіркових репресій.
У підрозділі 4.2. “Діяльність Римо-католицької церкви в Україні у 1958 – першій половині 1960-х рр.” встановлено, що на рубежі 50–60‑х рр. ХХ ст. РКЦ в Україні за кількістю віруючих посідала серед восьми зареєстрованих у республіці релігійних організацій третє місце (107200 римо-католиків у 1958 р. і 64320 – у 1964 р.). За кількістю Римо-католицьких громад попереду було Закарпаття, за ним Львівщина. У решті західних областей ця конфесія була представлена слабко. В особі добре освіченого, різноетнічного, патріотичного римо-католицького духовенства, яке користувалося авторитетом серед віруючих, радянський режим мав серйозного опонента. Активно діяли римо-католики на Вінниччині, Житомирщині, Хмельниччині. По одній громаді існувало в Одесі та Києві. Релігійність римо-католицького населення України у зазначений період залишалася на високому рівні. Під час мес костели завжди були заповнені членами громад. На свята відвідуваність культових споруд зростала в рази. Непоодинокими були випадки, коли віруючі самостійно, без ксьондза, проводили святкові молитовні зібрання. З кінця 50-х рр. римо-католики почали давати клятву на вірність своїй церкві (влада розцінювала це як свідому підлеглість Ватикану). З початку 60‑х рр., враховуючи посилення контролю з боку влади за тими, хто виконував католицьку обрядовість (відкрите хрещення, вінчання, похорони з ксьондзом), кількість учасників таких заходів почала зменшуватися.
Стоцький Я. Держава і релігії в західних областях України: конфесійні трансформації в контексті державної політики 1944-1964 рр. / Я. Стоцький. – К. : ФАДА, ЛТД, 2008. – 510 с.; Його ж. Українська Греко-Католицька Церква і релігійне становище Тернопільщини (1946–1989) / Я. Стоцький. – Тернопіль : Підручники і посібники, 2003. – 432 с.
Поспеловский Д. В. Русская Православная Церковь в XX в. / Д. В. Поспеловский. – М. : Республика, 1993. – 511 с.; Шкаровский М. В. Русская Православная Церковь при Сталине и Хрущеве (государственно-церковные отношения в СССР в 1939–1964 гг.) / М. В. Шкаровский. – М.: Крутицкое Патриаршее подворье, 1999. – 400 с.; Алексеев В. А. “Штурм небес” отменяется? Критические очерки по борьбе с религией в СССР / В. А. Алексеев. – М. : Россия молодая, 1992. – 345 с. и др.
Fletcher W. Religion and Soviet Foreign Policy / W. Fletcher. – Oxford : Univ. Press, 1973. – 289 s.; Bourdeaux M. Faith of Trail in Russia / M. Bourdeaux. – London : Hodder & Stoughton, 1971. – 245 p.
Сергійчук В. І. У боротьбі за рідну віру римо-католики України завжди були несхитні / В. І. Сергійчук. – К. : Дніпро, 2001. – 228 с.
Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917–1953 : Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз / І. Г. Білас – К. : Либідь ; Військо України, 1994. – Кн. 2. – 688 с.
Депортація українців та поляків: кінець 1939 – початок 50-х років (До 50-річчя операції “Вісла”) / [упорядн. Сливка Ю.]. – Львів : Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 1998. – 132 с.; Депортації. Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х рр. : документи, матеріали, спогади : у 3-х т. / [відп. ред. Сливка Ю.]. – Львів : Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України : 1946–1947 рр. – 1998. – Т. 2. – 539 с.; Етнополітика в Україні : документи і матеріали / [упоряд. Євтух В.Б.]. – К. : Наук. думка, 1998. – 535 с.; Національні відносини в Україні у XX ст. : зб. документів і матеріалів / [упорядн. Панчук М.]. – К. : Наук. думка, 1994. – 559 с.
Законодавство про релігійні культи : зб. документів і матеріалів / [упоряд.: Литвин К.З., Пшеничний А.І.]. – К. : Вид-во політичної літ-ри України, 1973. – 260 с.; Законодательство о религиозных культах / [упоряд.: Пшеничний А., Борщевич С.]. – М. : Юрид. л-ра, 1969. – 394 с.; Збірник Законів Української Радянської Соціалістичної Республіки і Указів Президії Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки : 1938–1973 / [упоряд.: Валентинов А., Поспеловский В.]. – К., 1974. – Т. 2. – 432 с.
Архив Совета по делам религиозных культов при СМ СССР (1944–1965) : каталог документов / [сост. Одинцов М. И.]. – М. : Пропилеи, 1996. – 164 с.; Архив Совета по делам религиозных культов при СМ СССР (1955–1957) : каталог документов / [сост.: Одинцов М. И.]. – М. : Пропилеи, 1996. – 151 с.; Архив Совета по делам религиозных культов при СМ СССР (1957–1963) : каталог документов / [сост.: Одинцов М. И.]. – М. : Пропилеи, 1998. – 140 с.
|
