СОЦІОКУЛЬТУРНІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ ПРОФЕСІЙНОЇ КУЛЬТУРИ ФАХІВЦЯ В СУЧАСНІЙ ВИЩІЙ ШКОЛІ

summary

У вступі обґрунтовується актуальність досліджуваної теми, фіксується ступінь її наукової розробленості, визначається об’єкт і предмет дослідження, його методологічна основа й емпірична база, формулюються цілі й завдання дисертаційного дослідження, характеризуються наукова новизна, теоретична
й практична значущість роботи.

Перший розділ дисертаційного дослідження – «Професійна культура
як системна якість культури особистості фахівця» – присвячено аналізу основних теоретичних і методологічних підходів до сутності культури особистості. Проаналізовано структуру культури особистості в контексті системно-діяльнісного підходу, що полягає у функціональному взаємозв’язку якостей особистості у структурі її культури з певною діяльністю й забезпечує тим самим багатогранність, універсальність творчо-перетворювальної діяльності за новими принципами відповідно до вимог часу.

У першому підрозділі «Культура особистості як система: теоретико-методологічні засади» на основі аналізу зарубіжних і вітчизняних досліджень культури особистості здійснюється її концептуалізація як системи предметно-змістовного, структурно-функціонального аналізу. Культура особистості розглядається як узагальнююча системна характеристика ступеня універсальності розвитку людини в її взаємодії з навколишнім світом і самою собою. Універсальність особистості розуміється як всебічність і гармонійність її розвитку на основі реалізації в перетворювальній діяльності. Культура особистості виявляється через практично-духовну діяльність індивіда як якісно зрілий вияв його соціальності, що свідчить про міру засвоєння соціальних ролей, функцій
і, в цілому, соціального досвіду. Це узгодженість елементів внутрішнього світу людини, які задають спрямованість діяльності та обумовлюють спроможність здійснювати різноманітні види останньої. З позиції системного аналізу культуру особистості можна розглядати як складне поліструктурне явище, яке полягає
в єдності таких підсистем, як діяльнісно-психологічна й діяльнісно-видова.

Системний характер культури особистості виявляється у взаємозв’язках усіх її підсистем і компонентів, а також у тому, що вона є не їх механічною сумою, а цілісною органічною єдністю, де стан, якість того чи іншого структурного елементу залежать від стану та якості системи в цілому. Від конкретного змісту культури особистості значною мірою залежать ефективність професійної діяльності особистості, реалізація її творчих задатків,  моральні настанови та принципи, форми проведення дозвілля і загалом способи її самореалізації.

У другому підрозділі – «Професійна культура особистості: особливості та специфіка її прояву у фахівця» – зазначено, що «професійна культура» розглядається у взаємозв’язку із загальною культурою особистості, але має й свої певні риси. Виділення професійної культури із загального контексту необхідне для того, щоб показати, що вона формується в людей, які професійно зайняті у певній сфері діяльності і пройшли спеціальну підготовку. Вона являє собою соціально-професійну якість, ступінь оволодіння досягненнями науково-технічного й соціального прогресу і є особистісним аспектом культури праці. Професійна культура включає в себе специфічний спосіб організації діяльності людей, ставлення до себе, один до одного, до інших людей і суспільства в цілому, що зумовлюється певною професійною діяльностю. Важливу складову професійної культури утворює також система специфічних цінностей та ідеалів, норм, правил, сповідуваних кращими представниками певної професійної групи, і властиві їм характерні особистісні та професійні якості.

Професійна культура фахівця є комплексною системою елементів, яка забезпечує необхідний рівень виконання професійних функцій та можливість подальшого самовдосконалення фахівця. Вона виявляється через єдність особистісних та професійних якостей, ступеня володіння ним досягненнями й фаховими компетенціями, соціально-професійною мобільністю, що сприяє соціальному й духовному розвитку індивіда в умовах входження в загальноєвропейський освітній простір.

У третьому підрозділі – «Співвідношення особистісних і професійних якостей у системі професійної культури фахівця» – обґрунтовується думка про те, що професійні й особистісні якості фахівця є інтегральною характеристикою його професійної культури.

Кожна професія обумовлює свою ієрархію особистісних і професійних якостей. При цьому певна якість, що дає у поєднанні з однією професійною субкультурою органічно високий ефект та стимулює професійну діяльність, стосовно іншої професійної субкультури може виглядати недостатньою або малоефективною. Так, за даними соціологічного дослідження серед студентів 30-ти харківських ВНЗ III–IV рівня акредитації, проведеного за участю дисертанта, із переліку якостей близько 57% обрали «високий професіоналізм», 54% – «організаторські здібності», високий відсоток респондентів відзначили «енергійність, працездатність і жагу діяльності». Але дуже поступаються такі якості, як «готовність жертвувати своїм добробутом заради громадянського обов’язку, суспільних інтересів», «невибагливість, скромність у потребах
і запитах», «принциповість, чесність і порядність». Ці дані насторожують, оскільки в сучасних умовах для якісного виконання своїх виробничих функцій визначають такі якості і властивості: твереза оцінка своїх можливостей; уміння прислухатися до думки інших осіб; комунікабельність; чесність, правдивість, бездоганна поведінка, готовність взяти на себе відповідальність за вирішення складних проблем; використання інтуїції й логіки в непередбачених ситуаціях; уміння застосувати індивідуальний підхід до співробітників.

У підрозділі підкреслюється, що важливою складовою в контексті співвідношення професійних й особистісних якостей є професійна компетентність і спрямованість діяльності, що являє собою ту підсистему саморегуляції соціальної життєдіяльності людини, яка виконує функції її орієнтації, безпосередньо визначає індивідуальний вибір лінії поведінки, «життєвої траєкторії» з альтернативних можливостей, наданих соціальною дійсністю. З погляду соціально-психологічної структури, спрямованість особистості може бути описана як система диспозицій (потреб, інтересів, ціннісних орієнтацій, мотивів, соціальних настанов) фахівця, вищі рівні яких становлять його світогляд і життєва позиція.

Кожна підсистема якостей особистості у структурі її культури функціонально пов’язана з певною діяльністю людини. На цій основі ми виділяємо групу якостей, переважно пов’язану із працею, з професійною діяльністю. Важливим вважається те, що професійний розвиток невіддільний від особистісного, бо чим вищий особистісний потенціал, тим вищий професійний потенціал, рівень мислення, а відповідно й рівень професійної культури.

Другий розділ – «Тенденції формування професійної культури майбутнього фахівця в процесі вищої освіти» – присвячено розгляду вищої школи як соціокультурного середовища, показано її роль у формуванні професійної культури майбутніх фахівців, здатних успішно діяти в будь-якій сфері з огляду на постійні суспільні трансформації.

У першому підрозділі – «Базові передумови формування професійної культури майбутнього фахівця» – відзначається, що захопленість професією, прагнення досягти професійної досконалості, реалізувати свої здібності
й задатки у вільно обраній сфері діяльності стають невід’ємною рисою способу життя сучасної людини, тому професійний інтерес і професійна орієнтація виступають віддзеркаленням суттєвих якісних змін у соціально-професійних відносинах. Проблема формування професійних інтересів особистості нерозривно пов’язана із творенням професійної культури студентської молоді, бо саме вона готується до складної і відповідальної діяльності, яка припускає активний творчий початок, захопленість обраною професією, глибокий інтерес до неї.

У роботі відзначається, що формування професійної культури майбутнього фахівця в системі вищої освіти містить три рівні: рівень вузькоспеціальної компетентності, що формує професійну спрямованість
і систему знань, умінь і навичок, які сприяють здобуттю досвіду вирішення типових професійних завдань і проблем; рівень соціально-професійної компетентності, що поєднує в собі соціальну й спеціальну компетентність
і характеризує здатність індивіда ставити проблему професійної реалізації одночасно в соціальних й особистісних інтересах; рівень індивідуально-професійної компетентності, основною метою якого є самореалізація людини.

Аналіз емпіричних досліджень показує, що сучасній системі вищої освіти слід готувати фахівця, здатного виконувати конкретний вид діяльності й адаптуватися до мінливих соціальних умов, тобто спроможного компенсувати професійні недоліки, формувати нові навички й уміння самостійно «додавати» у кваліфікації. Професійна освіта стає засобом розвитку діяльнісних здібностей майбутнього фахівця, що володіє інноваційними способами мислення й діяльності.

У другому підрозділі – «Основні напрями й механізми формування професійної культури майбутнього фахівця» – наголошено, що формування професійної культури майбутнього фахівця відбувається протягом усього періоду його навчання й охоплює різнобічну діяльність. Обґрунтовується теза, що вищій школі необхідно готувати фахівців до різноманітної творчої діяльності: професійної, суспільно-політичної й соціокультурної, забезпечувати не тільки знаннями певного діапазону й обсягу, а й закладати фундамент соціальної ініціативи, здатності працювати з людиною і для людини. Інтеграція вищої освіти, науки й виробництва є основою відновлення змісту й форм навчання та виховання майбутнього фахівця, чинником, що зміцнює єдність
і взаємодію його навчальної, науково-дослідної, трудової й громадської діяльності.

Аналіз емпіричних досліджень показав, що у свідомості студентської молоді продовжує домінувати прагматична цінність освіти, що зумовлено модернізацією й постмодернізацією ціннісних орієнтацій сучасного студентства, вона перебуває у контексті нових ідей і принципів, висунутих
у процесі оновлення суспільних інститутів і структур. Цей факт дозволяє розглядати зміст освіти й виховання як основні напрями формування професійної культури майбутніх фахівців.

На основі системного принципу, який передбачає різнобічний аналіз формування культури майбутнього фахівця, виділяються два основних напрями: 1) інтелектуально-розвиваючі соціальні механізми, серед яких навчальна діяльність, що характеризується як інформативно насичений шлях професійного самовизначення й становлення особистості фахівця, засіб формування різнобічних пізнавальних інтересів, настанов на самоосвіту й нагромадження досвіду – базових властивостей професійної культури сучасного фахівця; сукупність педагогічних умов, які найбільш точно відображають особливості процесу формування професійної культури фахівця у ВШ, їх основним результатом буде цілеспрямоване забезпечення гармонійної єдності й використання тих умов, які сприяють бажаному характеру протікання процесу формування професійної культури, усунення тих чинників, які перешкоджають нормальному функціонуванню й розвитку цього феномену; 2) професійно-формуючі соціальні механізми, серед яких: культура спільної діяльності викладача і студента – як принципово нова система виховання, педагогіка співпраці, за допомогою якої студенти орієнтовані на конструктивно-критичне ставлення до своєї діяльності й діяльності викладача, де зміцнюється стійкий «зворотний зв’язок», що фіксує ефективність їх праці; науково-дослідна діяльність – як відображення власне наукового потенціалу ВШ, спрямованого на трудове виховання молодої наукової еліти, яка має забезпечити розвиток науки у майбутньому; студентське самоврядування – як реалізація своїх громадянських прав, здатність відчути відповідальність за свої дії, вміння продемонструвати інтереси, втілити в життя потреби; виробнича підготовка й практика – як можливість вироблення у студента вміння концентрувати свої сили, увагу й волю на досягненні певного результату, підпорядковувати свої бажання обраній меті, проектувати освіту для себе, а себе – для культури; матеріально-технічна база ВНЗ, яка відкриває великі можливості для організації фондів і накопичення кращих зразків педагогічної творчості з метою використання їх у навчальному процесі та в самоосвіті студентів. Про це свідчать наведені в роботі приклади практичної діяльності ВНЗ Харківщини та інших регіонів України, а також країн СНД в епоху глобалізації.

У розділі обґрунтовується першорядне значення завдань вищої школи
в умовах глобалізації світу й модернізації українського суспільства. По-перше, освітня система покликана готувати фахівців, здатних легко навчатися, швидко пристосовуватися до мінливих умов і змісту професійної діяльності, зацікавлених у своїй безперервній самоосвіті й самовдосконаленні. По-друге, освіта покликана сформувати у майбутнього фахівця такі особистісні якості й здібності, які дозволять йому самостійно орієнтуватися у професійному світі й визначати вектор свого професійного зростання, загальний стиль професійної життєдіяльності.

Досліджено, що закономірності формування професійної культури фахівця є результатом соціалізації його особистості, а саме: 1) професійна культура визначається соціальним середовищем, ціннісною, етичною та сенсожиттєвою парадигмою; 2) рівень професійної культури залежить від спрямованості професійних інтересів та інтенсивності соціалізації майбутнього фахівця; 3) професійна культура є цілісним утворенням внаслідок синтетичної взаємодії змісту професійної освіти та виховного впливу вищої школи;
4) фахова культура майбутнього фахівця та ціннісне сприйняття ним професії
є найвищим проявом відповідності ринковим вимогам.

У третьому розділі – «Компетентність як визначальний показник професійної культури фахівця» – обґрунтовано значущість компетентнісного підходу у формуванні професійної культури фахівця, визначаються індикатори його реалізації у майбутній професійній діяльності, що сприяють становленню соціальної мобільності як актуальної складової фундаментальної підготовки компетентного фахівця до професійної діяльності.

У першому підрозділі – «Особливості застосування компетентнісного підходу у підготовці сучасних фахівців» – аналізуються основні точки зору щодо розуміння професійної компетентності й можливостей її формування, наводяться результати теоретико-методологічного аналізу стану наукової розробленості проблеми.

Проведений теоретичний аналіз соціологічної літератури показує, що серед великої кількості визначень загальним для всіх авторів (Н. Кузьміна, І. Зимня, Ю. Татур та ін.) є розуміння компетентності як здатності особистості впоратися з найрізноманітнішими завданнями, як інтегральної властивості, характеристики особистості, яка реалізує свій потенціал у професійній діяльності. Проте крім знань необхідна ще й мотивація до діяльності й здібності реалізовувати свій творчий та операційно-технологічний потенціал, трансформувати його в успішну діяльність.

З позиції системно-діяльнісного аналізу пропонується авторська інтерпретація сутності професійної компетентності, яка виступає елементом та складовою культури, є властивістю особистості й високою мотивацією до професійної діяльності, виявляється у форматі єдності теоретичних знань, практичних умінь, а також є здатністю й готовністю здійснювати цю діяльність. Соціологічний аналіз професійної культури виходить із необхідності упровадження компетентнісного підходу в підготовку сучасних фахівців через опанування почуття особистої відповідальності за можливі результати технічних або управлінських рішень та дій перед соціальним оточенням, за забезпечення гармонії відносин у системі «суспільство – природа – техносфера».

Компетентнісний підхід до підготовки майбутніх фахівців включає низку принципів і дидактичних можливостей (науковість, наочність, доказовість, інформативність, креативність), що дозволяють значно підвищити відсоток випускників, здатних самостійно вирішувати практичні завдання. Чинні в нашій країні стандарти вищої професійної освіти побудовані на базі кваліфікаційної моделі фахівця. Проведений українськими науковцями аналіз свідчить про орієнтацію національної системи вищої освіти переважно на інформаційно-знаннєву модель, що призводить до недостатньої адаптивності випускників ВНЗ до вимог ринкової економіки, свідчить про слабку представленість базових навичок (кваліфікації, компетенції) надпрофесійного характеру.

Обґрунтовується думка, що запропонований підхід будується на активній моделі, спрямованій на формування компетенцій. Він посилює практичну орієнтованість ціннісно-змістовної та особистісної складових освіти. Пріоритетними освітніми технологіями в такій ситуації будуть: проблемне навчання, технології співробітництва, метод проектів, інформаційно-комунікаційні технології, модульне навчання. Формування особистісно-соціальних компетенцій визначається не тільки в межах структури і змісту циклу гуманітарних і соціальних дисциплін, а й за рахунок соціального контексту операціонального боку засвоєння освітніх програм.

У другому підрозділі – «Професійна мобільність як актуальна складова фундаментальної підготовки компетентного фахівця до професійної діяльності» – зазначається, що професія вже є засобом для досягнення певного способу життя, а не суттєвою його частиною. Доводиться, що позитивний зв’язок між орієнтацією на творчу діяльність та усвідомленням її соціальної значущості виявляється, по суті, внутрішньою здатністю майбутніх фахівців до соціально-професійної мобільності. Разом із тим очікується певна невідповідність між ціннісними орієнтаціями й діяльністю, що пов’язана
з відсутністю у молодого фахівця досвіду, навичок, умінь та достатньої професійної компетентності.

Підкреслюється зв’язок «здобуття вищої освіти – працевлаштування – успішна соціальна мобільність», що виявляється порушеним і має характер невизначеності. У ситуації соціально-економічної нестабільності отримання молодими людьми вищої освіти фактично не стає гарантією працевлаштування (в тому числі за спеціальністю) і не є запорукою успішності можливих соціально-професійних переміщень.

У контексті дослідження проблеми розвитку соціальної мобільності
в процесі підготовки до професійної діяльності наводяться дані з досвіду харківських ВНЗ щодо розробки й успішного застосування програм сприяння трудовій зайнятості майбутніх фахівців. Зокрема, відзначаються концептуальні положення Програми забезпечення системи супроводу випускників НУА, в якій одним із завдань є розвиток корпоративного співробітництва із сучасними успішними підприємствами з метою забезпечення працевлаштування випускників, їх кар’єрного просування, професійного зростання.

Зазначено, що соціально-професійна мобільність майбутніх фахівців
є залежною від їх активної або пасивної позиції щодо соціально-культурної та професійної діяльності, від потреби й зацікавленості в ній, визначено взаємозв'язок інтересів студентів у соціально-культурній сфері та їх творчих здібностей. Принципи самоорганізації, досвід спілкування студентів
у суспільному процесі, методи стимулювання соціально-професійної мобільності майбутніх фахівців, управлінські технології – усі ці чинники стають не тільки специфічним надбанням, а й частиною формування професійної культури. У цьому полягає загальносоціальна значущість професійної культури та організації в цілому. Соціально-професійна мобільність, на нашу думку, є фундаментом, певним стрижнем компетентності, а отже, виступає запорукою успіху майбутніх фахівців у професійній діяльності.

Визначається певна сукупність методів, необхідних для розвитку соціально-професійної мобільності майбутніх фахівців, що підкреслює фундаментальний зміст їх компетентності.

У висновках подано підсумки дослідження – теоретичні узагальнення, що відбивають зміст дисертаційної роботи, й запропоновано практичні рекомендації.

1.     У дисертаційній роботі розв’язане наукове завдання розробки
й виконання концептуального підходу до аналізу соціокультурних чинників формування професійної культури фахівців в умовах оновлення вищої школи України. Без надійного формування належної загальної і професійної культури фахівців неможливо не тільки забезпечити якісну підготовку національної гуманітарно-технічної еліти, а й взагалі сформувати таку професійну компе­тентність, яка б відповідала сучасним суспільним вимогам до фахівця ХХІ ст.

2.     Здійснено аналіз наукових підходів до визначення сутності професійної культури й отримано обґрунтований висновок, що соціально-економічні й політичні перетворення в Україні протягом останніх десятиліть зумовили необхідність пошуку нових форм оновлення культури суспільства. Запроваджений структурно-функціональний підхід до проблеми розвитку культури особистості дозволив виявити її поліморфну, системну природу, наявність структурних елементів, взаємодія яких забезпечує функціонування
й розвиток останньої як цілісної системи в єдності спрямованості й потенціалу особистості фахівця.

Підкреслюється, що професійна культура фахівця, її сутність
і структура являють собою комплексну систему елементів, яка забезпечує необхідний рівень виконання професійних функцій та можливість подальшого самовдосконалення фахівця. Вона виявляється через єдність особистісних та професійних якостей, ступеня володіння ним досягненнями й фаховими компетенціями, соціально-професійною мобільністю, що сприяє соціальному
й духовному розвитку індивіда в умовах як входження в загальноєвропейський освітній простір.

3.     Орієнтуючись на сучасні вимоги, що висуваються до фахівців, дисертантом підкреслюється, що професійний розвиток невіддільний від особистісного, тому що чим вищим є особистісний потенціал фахівця, тим вищим виявляється його професійний рівень потенціалу, а відповідно й рівень професійної культури.

4.     На основі аналізу нової освітньої парадигми встановлено першорядне значення професійного інтересу студентів і специфіки його вияву. Він фіксується в тій системі форм діяльності (навчальна, наукова, громадська, виробнича), що характеризує ставлення студента до змісту обраної професії. Звідси професійний інтерес вважається передумовою формування професійної культури майбутнього фахівця. Результати дослідження показали, що об’єктивний вплив здійснюють загальносвітові тенденції в освіті, соціально-філософські проблеми культури, стан системи освіти і якість освітніх послуг, культура освітньої установи, престижність професії в суспільстві. Серед суб’єктивних чинників – загальна культура й мотивація особистості, що здобуває професійну освіту, сукупність її нахилів до соціальної практики, сформована у вигляді когнітивних і мотиваційних структур у перші роки соціальної взаємодії.

Професійна культура, що формується на всіх рівнях освітнього процесу
і виступає однією зі складових загальної культури особистості фахівця, створюється всім способом суспільного життя. При цьому потребує послідовного реформування система підготовки та перепідготовки педагогічних кадрів, формування мотивації до високого рівня компетентності та відповідальності. Ці положення виступають підґрунтям фундаментальної гуманізації суспільства, підвищення якісних характеристик освіти, рівня цивілізованості відносин у педагогічній сфері.

5.     Компетентнісний підхід орієнтований на дослідження професійної культури фахівця у форматі єдності теоретичних знань, практичних умінь, здатності й високої мотивації до професійної та соціальної діяльності. Соціологічний аналіз професійної культури виходить із необхідності впровадження компетентнісного підходу до підготовки сучасних фахівців через опанування почуття особистісної відповідальності за можливі результати технічних або управлінських рішень та дій перед соціальним оточенням, за забезпечення гармонії відносин у системі «суспільство – природа – техносфера».

Вищий рівень розвитку професійної культури фахівця передбачає відповідний ступінь сформованості ціннісних, соціально-значущих характеристик його мобільності, у тому числі почуття соціальної відповідальності, громадянського обов'язку, готовності служити суспільним інтересам. У цьому сенсі формування й удосконалювання професійної культури майбутнього фахівця є справді складним процесом збагачення індивідуальності, в якому перетинаються проблеми професійної адаптації фахівця та його самореалізації.

Отже, формування професійної культури є одним із пріоритетних завдань національної освітньої системи, успішне виконання якого істотною мірою буде сприяти соціально-економічному й духовному відродженню України, реалізації планів її інтеграції в європейське співтовариство.