У першому розділі – “Теоретико-інституціональні засади інвестиційного забезпечення розвитку людського капіталу” – досліджено й узагальнено теоретико-інституціональні засади інвестиційного забезпечення розвитку людського капіталу, вивчено наукові точки зору на економічну сутність інвестицій у людський капітал, розкрито концептуальні засади інвестиційної теорії інституціоналізму та проблеми оцінювання рівня ефективності інвестицій у людський капітал.
Інвестиції в людський капітал виступають джерелом розвитку індивідуумів суспільства та об’єктом численних наукових досліджень. На основі узагальнення думок багатьох науковців теоретично обґрунтовано поняття “інвестиції” та “людський капітал”, які становили підґрунтя для уточнення категорії “інвестиції в людський капітал”. За результатами досліджень еволюції наукових поглядів на ці категорії встановлено, що звернення видатних дослідників-економістів до трактування продуктивних сил людини, робочої сили та впливу її освіченості на розвиток суспільства взагалі виступає фундаментальною основою дослідження відтворення людського капіталу. Через нерозвиненість наукового передбачення наявні проблеми інвестиційного забезпечення розвитку активів людського капіталу. У зв’язку з цим виникла необхідність чітко розставити змістові акценти в понятійному апараті (“інвестиції”, “капітал”, “людський капітал”, “інвестиції в людський капітал”). Більшість питань розкриття їх економічного змісту мають дискусійний характер або вирішуються з позиції поля дослідження.
Беручи за основу існуючі наукові напрацювання, в роботі запропоновано уточнення економічного змісту категорій “людський капітал” та “інвестиції в людський капітал”. З позиції макроекономічного рівня доцільно трактувати категорію “людський капітал” як комплекс інстинктивних і розумових здібностей індивідуума, який здатен впливати на зростання рівня дохідності суспільства, а категорію “інвестиції в людський капітал” – як систему цілеспрямованих витрат, які покриваються з різних джерел та пов’язані з процесом реалізації комплексу інстинктивних і розумових здібностей індивідуума, який здатен у майбутньому, відповідно до життєвого досвіду та напрацьованого рівня інтелектуалізації, забезпечити віддачу від вкладеного капіталу. Такий підхід викликав нагальну потребу в складі існуючих видів цілеспрямованих інвестиційних витрат на формування людського капіталу виокремити специфічні в розрізі формування й розподілу амортизаційного фонду для відтворення людського капіталу з обов’язковим законодавчим підґрунтям.
З позиції оцінювання ефективності інвестування в людський капітал заслуговують на увагу методи: І. Фішера, Г. Беккера та Г. Беккера і Б. Чизуїка. В їх основу покладено інформацію про заробітну плату, поточну відсоткову ставку, певну величину інвестицій та сьогоденний і майбутній розмір доходу. Разом з тим доведено доцільність залучення моделей економічного зростання з урахуванням людського капіталу, таких як модель Р. Лукаса, котра включає елементи: певний рівень технологій, запас фізичного капіталу, показник ефективної робочої сили, вираження зовнішнього ефекту від запасу людського капіталу для суспільства в цілому; модель П. Ромера, що розраховується на базі таких елементів: особи зайняті у виробництві, освіта (шкільна), сукупний досвід, наукові знання (досвід). Заслуговує на увагу модель Д. Ромера, у якій використовується інформація про запас фізичного капіталу, людський капітал та коефіцієнт ефективності праці. У моделі Г. Манківа – Д. Ромера – Д. Уейла застосовуються показники моделі П. Ромера із включенням показника кількості працівників звичайної (некваліфікованої) праці. Зазначені моделі сприяють визначенню пріоритетності людського капіталу, розкривають питання інвестиційного забезпечення та більш предметно окреслюють проблеми адаптації.
Встановлено, що рівень вимірювання людського капіталу суспільства відбувається в розрізі кількісних і якісних ознак, а методологічний аспект оцінювання рівня ефективності інвестицій у людський капітал ґрунтується на ключових позиціях методу “витрати – вигоди”. Доведено, що інвестиції в людський капітал є доцільними в тому випадку, якщо поточна вартість майбутніх вигод більша або хоча б дорівнює здійсненим витратам.
Сучасне суспільство потребує нових підходів до формування і розвитку індивідуума, який здатен забезпечувати функціонування ринкових регуляторів економічних циклів. У результаті досліджень визначено з позиції макроекономічного рівня “людський капітал” як комплекс інстинктивних і розумових здібностей індивідуума, які здатні впливати на зростання рівня дохідності суспільства, а “інвестиції в людський капітал” – як систему цілеспрямованих витрат, які покриваються з різних джерел та пов’язані з процесом реалізації комплексу інстинктивних і розумових здібностей індивідуума, який здатен у майбутньому, відповідно до життєвого досвіду та напрацьованого рівня інтелектуалізації, забезпечити віддачу від вкладеного капіталу. Зазначене тлумачення категорій сприяє створенню наукового підґрунтя для розробки методологічних та прикладних аспектів формування дієвого механізму інвестиційного забезпечення розвитку активів людського капіталу в майбутньому.
Різноманіття наукових підходів до напрямів інвестування в людський капітал свідчить про відсутність витрат, пов’язаних із процесом накопичення та розподілу джерел їх фінансування. У зв’язку з цим запропоновано розширення класичних напрямів інвестування за рахунок упровадження блоку цілеспрямованих витрат, які пов’язані із законодавчим забезпеченням, формуванням та раціональним розподілом амортизаційного фонду на відтворення людського капіталу.
Інвестиційна теорія інституціоналізму зводиться, з одного боку, до процесу вивчення окремих елементів наявних концепцій розвитку людського капіталу, а з іншого – створює умови для побудови сучасної теорії інвестицій. Дослідження вказали на існування певних прогалин у теоретичному і прикладному аспектах процесу інвестування, оскільки теорія людського капіталу та сучасна теорія інвестицій не розглядалися в тісному взаємозв’язку.
В цілому, дослідження теоретичного аспекту інституціональних засад інвестиційного забезпечення розвитку людського капіталу сприяло уточненню понятійного апарату, визначенню особливостей інвестиційного забезпечення формування людського капіталу та встановленню існуючих наукових методичних підходів до оцінювання людського капіталу. Результатами досліджень є окреслення кола проблем у методологічному оцінюванні формування якісного рівня людського капіталу, котрий має бюджетну інвестиційну підтримку. Потребує вдосконалення методичний підхід оцінювання, накопичення інформаційної бази та стратегічний аспект інвестиційного накопичення для формування здібностей індивідуума суспільства.
Другий розділ – “Інституціональне забезпечення сучасного стану формування людського капіталу в Україні” – присвячений питанням інституціонального забезпечення сучасного стану формування людського капіталу в Україні, а саме: інституціональним змінам з позиції оцінювання умов формування людського капіталу; дослідженню науково-методичних основ Комплексної програми розвитку індивідуумів суспільства та визначенню напрямів удосконалення стратегії управління інноваційно-інвестиційною моделлю формування людського капіталу в ринковому просторі.
Інституціональне забезпечення сучасного стану формування людського капіталу лежить у площині функціонування соціальних інститутів, які різняться між собою за функціональними якостями. В їх основі лежить процес засвоєння та подальшого відтворення якісних цінностей людського капіталу. Ключовими виступають інститути: політичні (влада і право); економічні (ринок праці); культурні та виховні (наука, освіта, родина, релігія); соціальні комплекси інститутів та інші види інститутів суспільства. Доведено, що якісний рівень людського капіталу є результатом функціонування інститутів: ринку праці, науки, освіти, родини, а також медицини. З огляду на сучасність змінюються функціональні принципи цих інститутів. У формуванні якісних рис людського капіталу досягти позитивних змін неможливо без трансформації інституціональної структури.
Таке твердження спонукало до необхідності поглибленого аналітичного оцінювання умов формування людського капіталу на основі таких критеріїв, як: демографічний стан; індекс людського розвитку (ІЛР); ринок праці; галузь освіти; науковий потенціал та галузь охорони здоров’я. У роботі запропоновано структурно-логічну модель обробки інформаційного потоку для проведення такого аналітичного оцінювання. В основу прикладних досліджень було покладено дані: звітів про людський розвиток; Держкомстату України; Аналітичної доповіді Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України “Цілі розвитку тисячоліття: Україна” та державного бюджету України.
За результатами аналітичного оцінювання встановлено негативну ситуацію з демографічним складом населення (скорочення населення на 867,5 тис. осіб за останні п’ять років) та ІЛР, котрий у 2010 р. (0,710) нижче за середній (0,717) по країнах Європи та Центральної Азії (сучасна рейтингова позиція України за ІЛР відповідає 2004 р.). Визначено коло проблем ринку праці в Україні. Скорочення економічно активного населення (Еан) за останні п’ять років становило 193,8 тис. осіб, а працездатного віку 325,2 тис. осіб. Негативна ситуація склалася з пропозицією робочих місць на ринку праці (показник потреби в робочій силі за останні п’ять років знизився на 106,6 тис. осіб). Коефіцієнт обороту робочої сили щодо звільнення перевищує коефіцієнт обороту робочої сили щодо приймання. Середній розмір допомоги по безробіттю та середньомісячна заробітна плата за останні п’ять років характеризує зростання, яке практично нівелюється інфляційним тиском.
Рівень освіченості населення України підвищується, проте існують: диспропорції між потребами ринку праці та надлишковими обсягами підготовки фахівців економічної та юридичної спеціальностей; негативні наслідки демографічної кризи; проблема доступу до якісної вищої освіти та недостатньо обґрунтовані й аргументовані реформи вищої освіти. Дослідження показують, що соціальними проблемами педагогічних працівників є: низький рівень оплати праці та відсутність мотиваційного механізму до творчого і наукового розвитку. Науковий потенціал за останні п’ять років характеризує зниження чисельності наукових кадрів на 10,7 тис. осіб. Зумовлюють таке зниження: невідповідність рівня оплати праці кваліфікації науковців; неврегульованість питань авторського права; незначна участь держави у фінансуванні наукових напрацювань та інноваційних ідей. Існуючі проблеми спричинюють відплив наукових кадрів.
