УЧАСТЬ ДЕПУТАТІВ ВІД УКРАЇНСЬКИХ ГУБЕРНІЙ І МІСТ У РОБОТІ І-ІV ДЕРЖАВНИХ ДУМ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (1906

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету й завдання, визначено об’єкт та предмет вивчення, хронологічні й територіальні межі, розкрито наукову новизну, практичне значення дисертації, відображено апробацію її результатів, подано інформацію про структуру.

У першому розділі − «Історіографія, джерела та методи дослідження» − проаналізовано стан та напрями вивчення теми, охарактеризовано рівень і повноту її джерельного забезпечення, обґрунтовано обраний теоретичний підхід, окреслено принципи наукового пошуку та методологічний інструментарій.

У підрозділі 1.1. «Стан наукового вивчення теми» розглянуто українську історіографію в дорадянський (1906–1917 рр.), радянський (1920-ті − кінець 1980-х рр.) і сучасний періоди (з початку 1990-х рр.), а також зарубіжну.

Дорадянський період, означений становленням думської історіографії, включає роботи сучасників подій: лідерів партій та організацій, відомих громадських діячів. Ці праці вирізняє наративно-публіцистичний стиль та ідейна заангажованість, що відображало своєрідність політичної боротьби в суспільстві на початку ХХ ст.

У перших роботах цього періоду (М. Березіна, В. Григор’єва, Г. Славіна, М. Хлєбнікова) акцентовано увагу на аналізі подій та дискусій другої половини 1905 – початку 1906 рр. стосовно форми та повноважень майбутнього представницького органу. Важливими для розкриття загальних особливостей діяльності та механізму функціонування Державної думи, її політичного та соціального складу є дослідження М. Бородіна, Т. Локтя, А. Цитрона та ін. Висвітленню безпосередньо законодавчої діяльності парламентарів від українських губерній і міст присвячено роботи М. Грушевського, Д. Дорошенка, С. Єфремова, О. Лотоцького, О. Матушевського, С. Петлюри, В. Садовського. Окремо в історіографії дорадянського періоду виділено надруковані в Західній Україні роботи В. Дорошенка, М. Залізняка, М. Порша, у яких подано загальну інформацію про діяльність Українських парламентських громад у І–ІІ Державних думах

У радянську добу незмінний вплив ідеологічного чинника, використання інструментарію марксистсько-ленінської методології зумовили науковий інтерес дослідників переважно до законодавчої діяльності соціал-демократичних фракцій та участі у виборчому процесі робітничого класу й селянства. У дисертації, відповідно до концепту суспільно-політичних процесів у СРСР, виділено три етапи розвитку історіографії цього періоду: 1) 1920–ті – початок 1930-х рр.; 2) 1930–ті – середина 1950-х рр.; 3) друга половина 1950-х – кінець 1980-х рр.

Аналіз досліджень 1920-х – початку 1930-х рр. (О. Слєпкова, М. Томсинського, М. Корбута) засвідчив поступове утвердження підходів марксистської школи при вивченні теми, зосередженні основної уваги на проблемах, пов’язаних із класовою боротьбою, робітничим й аграрним питаннями (А. Зекцер, А. Ріш, С. Свідзінський).

Поряд із кількісним збільшенням робіт, присвячених діяльності більшовицьких депутатів (праці Г. Габа, Г. Германа, М. Лещенка, Ф. Лося), радянська історіографія 1930-х – середини 1950-х рр. вирізняється з’ясуванням місця і ролі «національного питання» в роботі парламенту (дисертації А. Єгіпка та М. Кузнєцова).

Розвиток історіографії другої половини 1950-х – кінця 1980-х рр. характеризувався подальшим вивченням соціал-демократичних аспектів діяльності Державної думи, залученням нових видів джерел (В. Михайлова), урізноманітненням спектру наукової проблематики (А. Аврех, Т. Бурмістрова, Д. Колесніченко, С. Сідельников, Є. Черменський, В. Шелохаєв), акцентуванні уваги на регіональній проблематиці (П. Любаров, В. Сокуренко) та першою спробою розгляду українського питання в діяльності депутатів (Ф. Горовський «Більшовики і українське національне питання в IV Державній думі», 1958 р.).

Період 1970–1980-х рр. – найбільш плідний у дослідженні радянською історіографією «українських аспектів» діяльності імперського парламенту початку ХХ ст. При цьому пріоритетними темами залишалися: думська тактика більшовиків (Л. Алексєєв, Г. Давидова, Т. Гонтар, М. Козицький), селянський рух і класова боротьба (М. Лещенко, Ф. Лось, П. Шморгун). Важливими для нас є праці В. Попика, в яких проаналізовано перебіг виборчого процесу до ІІІ Державної думи та розкрито соціально-політичний портрет депутатів від українських губерній і міст.

В умовах утвердження незалежності України та формування парламентаризму, в 1990-х рр. розпочинається якісно новий етап розвитку вітчизняної думської історіографії, який характеризується істотним розширенням джерельної бази (активне використання стенографічних звітів), формуванням нового термінологічного інструментарію, урізноманітненням тематики. Теоретичною основою для цього слугували праці В. Верстюка, О. Голобуцького та В. Кулика, Я. Грицака, Т. Гунчака, М. Кармазіної, Г. Касьянова, В. Литвина, В. Сарбея, О. Реєнта, Ю. Терещенка, Н. Щербак та ін.

Вектор наукових інтересів українських дослідників, які займалися думською проблематикою, на початку 1990-х рр. кардинально змінився із соціал-демократичної (більшовицької) тематики на національно-демократичну й ліберальну. Це сприяло появі низки дисертацій, присвячених депутатам від українських губерній і міст І–ІІ Державних дум (В. Доморослий, М. Киян, О. Коник), лівій опозиції у ІV Державній думі (В. Сичова), подільським парламентарям (А. Глушковецький), загалом «українському питанню» (О. Білокінь).

Сучасна вітчизняна історіографія представлена також ґрунтовними колективними науковими роботами, окремі розділи яких стосуються української парламентської репрезентації: «Нариси з історії українського національного руху» (К., 1994), «Нариси історії української інтелігенції (перша половина XX ст.)» (К., 1994), «Українське питання в Російській імперії (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)» (К., 1999), «Історія українського парламентаризму…» (К., 2010).

Комплекс сучасних різноаспектних статей тематично згруповано так: 1) організація та проведення виборів (М. Буліга, М. Бучин, С. Донченко, О. Коник, М. Циганюк, А. Якуніна); 2) думська тактика окремих груп парламентарів (О. Коник, С. Лях, В. Сичова); 3) законодавча діяльність відомих депутатів (А. Глушковецький, Т. Демченко, Л. Дідух, В. Доморослий, А. Задерейчук, О. Коник, Г. Курас, С. Шендрікова); 4) соціально-економічні та національно-культурні питання розвитку українських земель у І–ІV Державних думах (О. Білокінь, О. Гайдай, А. Глушковецький, В. Дубінський, Л. Коваленко, О. Реєнт).

У дисертації проаналізовано також зарубіжну історіографію 1920-х – 1980-х рр., яка представлена передусім роботами українських діаспорних, західноєвропейських та північноамериканських істориків. Дослідники цієї групи в своїх працях зосереджували увагу насамперед на вивченні складу та діяльності парламентарів від українських губерній і міст у І–ІІ Державних думах (Д. Дорошенко, О. Терлецький, П. Феденко), місця і ролі «українського питання» на початку ХХ ст. (М. Воскобійник, А. Іванцевич, І. Лисяк-Рудницький, Н. Полонська-Василенко), законодавчій діяльності представників вітчизняного національно-визвольного руху та впливу російських партій (як соціал-демократичних, так і націоналістичних) на суспільно-політичну ситуацію в українських землях (Г. Бошик, Р. Елвуд, Р. Ельдеман). Перша спроба комплексного аналізу «українського питання» у І–ІV Державних думах належить канадському професору О. Ґерусу («Українське питання в Російській думі 1906–1917», 1984 р.).

Зазначено, що на сучасному етапі першість у вивченні думської тематики належить російській історіографії, яка представлена численними довідковими, монографічними та дисертаційними роботами, у яких розкрито особливості функціонування парламенту (В. Дьомін, І. Кір’янов та М. Лук’янов, О. Малишева, А. Смірнов), діяльність окремих загальноросійських фракцій чи відомих депутатів (Д. Аронов, Н. Галямічева, В. Козбаненко, В. Патентов), джерелознавчі та історіографічні аспекти проблеми (Ю. Григор’єва, В. Садінов). Плюралізм у виборі методологічних парадигм дозволив значно розширити тематику, зокрема в напрямку дослідження «національного питання» (Д. Аманжолова, І. Вельможко, В. Зорін) та участі в роботі Держдум представників окремих конфесійних (О. Замахова, Д. Усманова), етнічних (Р. Циунчук), соціально-економічних (С. Голубєв) і регіональних (Л. Жмихова, П. Жиляєв) груп.

Висвітленню саме «українського питання» в імперському парламенті початку ХХ ст. присвячено праці сучасних російських істориків Д. Бондаренко та Н. Крестовської, І. Міхутіної, М. Хмари; західноєвропейських та американських – О. Андрієвського, С. Брейяра, Т. Вікса. Загальний аналіз політичної ситуації в Російській імперії у період функціонування Державної думи здійснено у роботах Н. Верта, А. Каппелера, Р. Пайпса, Н. Селунської та Р. Тоштендаля.

У підрозділі 1.2. «Джерельна база та методи дослідження» подано характеристику різноманітних за структурою, призначенням і походженням документів, визначено теоретичне підґрунтя для опрацювання теми, окреслено принципи наукового пошуку та методологічний інструментарій.

Комплекс використаних джерел за видовим принципом та спеціальними класифікаційними ознаками було згруповано так: 1) актові та діловодні документи; 2) статистично-довідкові матеріали; 3) документи політичних партій; 4) стенографічні звіти, збірники виступів і законопроектів парламентарів; 5) газетно-журнальна публіцистика; 6) мемуари та спогади, епістолярій.

До першої групи матеріалів було внесено законодавчі акти, які визначали особливості проведення виборів, механізм функціонування й повноваження І–ІV Державних дум (опубліковані у «Зводі законів Російської імперії»). Достатній рівень репрезентативності має також міністерська діловодна документація Російської імперії (підзаконні нормативно-правові акти, протокольні матеріали, ділове листування між державними установами, звітна документація про виборчу кампанію та регіональну суспільно-політичну активність депутатів), аналіз якої дозволив з’ясувати специфіку організації виборів на місцевому рівні. Окремим джерелом першої групи є судово-слідчі матеріали, що стосуються проведення оперативно-слідчих дій стосовно конкретного парламентаря (зазвичай представника опозиції), який під час здійснення своїх повноважень відвідував українські губернії й проводив агітаційно-пропагандистську роботу серед населення. Документи цього виду мають персоніфікований характер та дозволяють уточнити деякі факти біографії депутатів.

Вказані джерела виявлені нами у Центральному державному історичному архіві України м. Києва (фонди губернських жандармських управлінь й охоронних відділень − 268, 274, 275, 301, 313, 317, 320, 386, 1600), Державному архіві Одеської області (фонди 2 – «Канцелярія Одеського градоначальника», 314 – «Канцелярія Одеського поліцмейстера»), Державному архіві Харківської області (фонди 19 – «Харківське губернське з земських та міських справ присутствіє», 52 – «Управління поліцмейстера м. Харкова»).

Другу групу джерел склали опубліковані статистично-довідкові матеріали (думські довідники, біографічні збірники про депутатів), які, маючи конкретизований характер, сприяли визначенню політичної ідентифікації та етносоціального складу парламентарів від українських губерній і міст.

Натомість джерела третьої групи – документи політичних партій (програми; матеріали з’їздів, конференцій, пленумів, засідань центральних і місцевих осередків) орієнтовані переважно на виборця й дозволили не лише сформувати загальне уявлення про передвиборчу платформу, а й встановити факти пов’язані безпосередньо із практичною законодавчою діяльністю.

Найбільшу джерелознавчу цінність для дослідження склали матеріали четвертої групи: стенографічні звіти, опубліковані стенограми виступів парламентарів, збірники думських законопроектів. Їх важливість визначається фіксацією промов та законодавчих пропозицій депутатів від українських губерній і міст. Наявність алфавітних, предметних, тематичних покажчиків значно полегшило пошукову роботу та сприяло виокремленню із величезного масиву інформації ключових аспектів.

Різноманітну інформацію щодо функціонування І–ІV Державних дум подано у газетно-журнальній публіцистиці (п’ята група джерел), яку за політичним та ідеологічним спрямуванням розподілено на опозиційну періодику («Вільна Україна», «Громадська думка», «Рідний край», «Украинская жизнь», «Украинский вестник») та проурядові видання («Киевлянин», «Окраины России»).

Окрему (шосту) групу становлять мемуари й спогади депутатів та сучасників подій, їх епістолярна спадщина. Специфіка цієї категорії джерел полягає у тому, що вони характеризуються наративністю стилю, авторським суб’єктивізмом, відображенням індивідуальних політичних поглядів. До цієї групи увійшли спогади, щоденники та листування як загальноросійських політичних та громадських діячів (О. Богданович, В. Коковцова, В. Маклакова, П. Мілюкова, П. Шванебаха), так і українських (Д. Дорошенка, Д. Іваненка, О. Лотоцького, Є. Чикаленка), зокрема безпосередньо депутатів (В. Оболенського, І. Шрага, В. Шульгіна).

Теоретичною базою роботи став системний підхід, реалізований на основі загальноприйнятих у сучасній українській історичній науці принципів історизму, багатовимірності, об’єктивності, всебічності. Під час дослідження теми нами враховано методологічні принципи, які забезпечили послідовність і системність наукової студії, практичне пізнання об’єкта. Для реалізації поставлених завдань використано комплекс загальнонаукових, міждисциплінарних та конкретноісторичних методів.

У другому розділі “Соціополітичні трансформації складу депутатів від українських губерній і міст І–ІV Державних дум Російської імперії”, який складається із трьох підрозділів, з’ясовано чинники зміни етносоціальних та політичних параметрів парламентської репрезентації, особливості регіональної суспільно-політичної активності депутатів.

У підрозділі 2.1 − «Етносоціальна структура депутатського представництва» − охарактеризовано кількісні дані, що визначили етнічний та соціальний портрет парламентарів; розкрито тенденції, причини та наслідки зміни відповідних показників.

Об’єктивний аналіз норм законодавства дозволив встановити, що основні принципи проведення виборів (багатоступеневість, куріальна система, майновий ценз), забезпечивши непропорційність розподілу голосів між різними категоріями виборців, визначили зміни етносоціального складу депутатського корпусу. Вагомим чинником впливу став також адміністративний ресурс. Його основними формами були: «коригування» списків виборщиків, політичні репресії, висилка та заслання опозиційних, політично неблагонадійних кандидатів, підтримка проурядових та ін.

Встановлено, що найбільш чисельними національними групами у депутатському корпусі були українці та росіяни, що пояснюється їх відсотковою перевагою серед населення українських губерній і міст; незначним був відсоток представництва поляків (від 2 до 6 осіб), євреїв (від 2 до 4 осіб), німців (від 2 до 4 осіб) та інших етнічних меншин (білорусів, вірмен, греків, караїмів, кримських татар, чехів − по одному у різних скликаннях парламенту). Однак при цьому з’ясовано тенденцію збільшення кількості росіян (з 40% у І Держдумі до 80% у ІV Держдумі) та зменшення українців (з 47% до 12,5% відповідно), що було пов’язано як із зміною виборчого законодавства (зменшенням квоти виборщиків від селянства, яке традиційно було українським), так і намаганням деяких парламентарів приховати свою національність в умовах столипінської реакції.

Аналіз соціального складу демонструє динаміку зменшення кількості депутатів-селян у ІІІ–ІV Державних думах порівняно з двома першими (з 56% від загальної кількості до 16%) та збільшення дворянства (з 32% до 60%). Таке непропорційне зростання представництва останнього стану, відповідно до його чисельності серед населення, стало однією із причин поступового поширення у суспільстві негативних оцінок законодавчої діяльності парламенту.

Отже, змінність етносоціального складу депутатського корпусу від українських губерній і міст була зумовлена внутрішньополітичною ситуацією, електоральними чинниками (низький рівень політичної свідомості сільського населення, відсутність усталених партійних вподобань), специфікою виборчого законодавства та особливостями його реалізації, урядовою політикою щодо кандидатів.

У підрозділі 2.2 − “Політична ідентифікація парламентарів” − охарактеризовано партійно-фракційну структуру парламентського корпусу та визначено фактори, які впливали на її зміну. Серед них відзначено відсутність у Російській імперії на початку ХХ ст. чіткої політичної організації суспільства та відповідно остаточно сформованої системи усталених електоральних уподобань, діяльність низки як російських, так і українських партій на нелегальній основі.

З’ясовано, що особливою опозиційністю до урядового політичного курсу вирізнялися представники депутатського корпусу від українських губерній і міст І–ІІ Державних дум, які в переважній більшості увійшли до складу фракцій кадетів та трудовиків (до 70%). В умовах радикалізації суспільства та відмови лівих партій від тактики бойкоту, деякого розчарування електорату законодавчою діяльністю конституційних демократів до ІІ Державної думи було обрано 11 парламентарів – прихильників соціалістичних ідей.

У дисертації констатовано, що найбільшим успіхом депутатів від українських губерній і міст стало об’єднання в Українську парламентську громаду (нараховувала до 45 осіб) в І Держдумі та Українську трудову громаду (до 47 осіб) в ІІ Держдумі.

Внесення змін до виборчого законодавства та активне використання урядом адміністративного ресурсу обумовили значну перевагу (70−80%) представників правих та правоцентристських партій у ІІІ−ІV Державних думах. Вагомими чинниками відсутності в їх складі належного представництва українських національних партій стали вузькість соціальної бази (особливо у промислових центрах сходу та півдня України), інертність українського селянства, низький рівень його етнічної самосвідомості, що контрастувало на фоні чітких та злагоджених дій загальноросійських правих партій, забезпечених достатнім фінансуванням.

У підрозділі 2.3 − «Регіональна суспільно-політична активність депутатів» − розкрито основні форми та особливості діяльності парламентарів на місцях залежно від їх політичної позиції.

Під час характеристики законодавчо закріпленого правового статусу депутатів, відзначено такі його ознаки як обмежений імунітет (відсутність адміністративної відповідальності, залежність від монарха і частково від І-го Департаменту Державної ради) та наявність індемнітету (права користуватися свободою слова, думки і голосування під час та після виконання обов’язків).

Відвідування парламентарями губерній часто відзначалось перевищенням ними своїх повноважень, що проявлялося в участі у організації масових політичних заходів (мітингів, зборів) і таємних засідань, проведенні антиурядової агітації, розповсюдженні забороненої політичної літератури. Встановлено зв’язок між активністю регіональної діяльності депутатів та революційними піднесеннями.

З’ясовано певні відмінності у роботі парламентарів на місцях залежно від їхнього ставлення до урядової політики. Так, депутати-опозиціонери (кадети, трудовики та соціал-демократи), незважаючи на жандармські обмеження, виявляли більшу активність та намагалися проінформувати електорат про результати законодавчої діяльності під час проведення масових несанкціонованих заходів. Натомість парламентарі проурядових фракцій, знайомлячись із регіональними проблемами, не цуралися брати учать в пишних урочистостях і банкетах (організовувалися за рахунок місцевих бюджетів) та використовувати адміністративні важелі впливу для виконання наказів і прохань населення. Це, безумовно, забезпечувало їм додаткові дивіденди під час чергової виборчої кампанії.

Третій розділ − «Парламентська діяльність депутатів від українських губерній і міст» − розкриває особливості законотворчості парламентарів у аграрній та культурно-освітній сферах, а також щодо захисту та дотримання громадянських прав і свобод особи.

У підрозділі 3.1 − «Участь парламентарів в обговоренні аграрних законопроектів» – охарактеризовано позицію депутатів від українських губерній і міст щодо напрямів вирішення земельного питання.

З’ясовано, що у І–ІІ Державних думах гострі дебати розгорталися навколо таких проблем: 1) доцільність проведення примусового відчуження поміщицьких земель; 2) розмір та необхідність встановлення викупу; 3) передача відчуженої землі в приватну власність або надання її у довгострокову оренду (користування).

Констатовано, що парламентарі від українських губерній і міст, які входили до лівих та лівоцентристських фракцій (соціал-демократи, трудовики, кадети) пропонували радикальне розв’язання аграрної проблеми, тоді як депутати правих та правоцентристських фракцій (праві, націоналісти, октябристи) закликали діяти виключно в межах правового поля, не допускаючи «пограбування одного класу заради сумнівного добробуту іншого» (С. Варун-Секрет). І лише представники українських національних парламентських груп у І–ІІ Державних думах послідовно відстоювали необхідність надання місцевим земським або спеціально створеним органам права самостійно розпоряджатися земельним фондом (Є. Сайко).

Головною особливістю роботи ІІІ Державної думи в аграрному питанні було обговорення виключно урядових ініціатив, зокрема указу імператора Миколи ІІ від 9 листопада 1906 р. «Про доповнення деяких постанов діючих законів, які стосуються селянського землеволодіння і землекористування».

Законодавча діяльність депутатів ІV Державної думи в аграрному питанні стосувалася лише вирішення окремих регіональних проблем, наприклад, викупу обов’язкових повинностей дагестанських селян, які вони відбували на користь беків, а також виділення кредиту на землевпорядкування у Царстві Польському та ін.

Загалом, під час виступів депутати часто аргументували свою позицію конкретними прикладами українських губерній (наприклад, І. Присецький, І. Способний, П. Чижевський, І. Шраг (І Дума); О. Караваєв, Р. Медієв, А. Семенов, Є. Чигирик (ІІ Дума); М. Андрійчук, І. Балаклеєв, М. Іскрицький, І. Капніст (ІІІ Дума)). Однак при цьому посилена увага до земельної проблеми не означала її комплексного законодавчого вирішення (збереження екстенсивного розвитку сільського господарства, низький рівень капіталізації й продуктивності праці).

Особливості законотворчості парламентарів від українських губерній і міст у сфері забезпечення громадянських прав і свобод населення Російської імперії (в тому числі й українського) розглянуто у підрозділі 3.2. − «Боротьба депутатів за громадянські права й свободи особи».

У підрозділі, незалежно від партійно-фракційної приналежності, детально охарактеризовано аргументацію депутатів, які виступали проти запровадження загального виборчого права та громадянського рівноправ’я, скасування смертної кари (І. Способний) й ліквідації військово-польових судів (С. Варун-Секрет, Л. Лютц, В. Стенбок-Фермор, В. Шульгін), запровадження конфесійної рівності (Є. Ганжулевич, С. Коваленко) та практики умовного засудження (В. Клопотович, В. Пахальчак, І. Сторчак), розширення економічних прав робітників, демократизації судочинства (О. Голіцин, П. Каменський) тощо.

З’ясовано, що основною формою боротьби парламентарів І−ІІ Державних дум за громадянські права й свободи населення Російської імперії (зокрема й українського народу) була підготовка та обговорення відповідних законопроектів, які б гарантували та забезпечували їхнє дотримання. Натомість політичний склад ІІІ–ІV Державних дум та відсутність у них представників українського національно-демократичного руху унеможливлював проходження процедури прийняття прогресивних законодавчих актів. Так, у 1907−1914 рр. досить поширеною практикою стало блокування ініціатив опозиції проурядовими фракціями вже під час першого читання, передача документів до комісії «на зберігання», а також їх відхилення або повернення на доопрацювання Державною радою.

Загалом, депутати від українських губерній і міст у переважній більшості демонстрували демократичність своїх поглядів та працювали в напрямку створення дієвого механізму контролю за дотриманням органами державної влади прав і свобод особи незалежно від етнічної, політичної, соціальної, статевої чи релігійної ідентифікації.

У підрозділі 3.3. − «Питання національно-культурного та освітнього розвитку українських земель у думській діяльності парламентарів» − проаналізовано діяльність депутатів від українських губерній і міст, спрямовану на реформування системи управління (питання автономії) та освіти в українських землях (розширення сфери використання української мови в навчальних закладах та системі судочинства), розвиток національної культури. Доведено, що вказані проблеми займали значно менше уваги порівняно із питаннями соціально-економічного характеру.

Створення в складі І–ІІ Державних дум Російської імперії (1906–1907) українських парламентських груп на практиці засвідчило прагнення їх членів (М. Біляшівський, М. Онацький, Є. Сайко, П. Чижевський, В. Шемет, І. Шраг та ін.) вирішити «українське національне питання» (розробка «Декларації про автономію України»; заява Є. Сайко про необхідність запровадження автономного управління, здійснення перерозподілу бюджетних витрат на освіту; законопроект «Про школи на Україні»). На перешкоді реалізації цього завдання стали ряд як внутрішніх (соціальне походження більшості депутатів із селян та поліпартійність складу, відсутність суворої дисципліни), так і зовнішніх чинників (короткотривалість діяльності І−ІІ Дум).

Встановлено, що парламентарі від українських губерній і міст брали активну участь в обговоренні у ІІІ Державній думі законопроекту Міністерства освіти про запровадження в Російській імперії загального початкового навчання, підтримуючи ініціативи влади щодо збільшення розміру державних асигнувань на розвиток освіти та відкриття нових середніх і вищих навчальних закладів, зокрема учительських семінарій та інститутів (П. Балашов, А. Вязигін, В. Образцов, К. Рознатовський). Охарактеризовано пропозиції про необхідність удосконалення системи морального виховання учительських кадрів (О. Станіславський), вимоги депутатів-селян якнайшвидше підвищити рівень грамотності (М. Андрійчук), поправки опозиційних фракцій про забезпечення права окремих національностей імперії на навчання рідною мовою (Г. Кузнєцов), у тому числі й українською (І. Лучицький) та ін.

Поряд із обговоренням вищевказаних проблем, ІV Державна дума виявила значну увагу до питання скасування урядової заборони святкування в 1914 р. 100-літнього ювілею від дня народження Т.Г. Шевченка (виступи С. Александрова, С. Іванова, Д. Капніста та ін.). Початок Першої світової війни зумовив зміну векторів діяльності парламенту, що на практиці означало відкладання на майбутнє вирішення суто українських проблем.