УКРАЇНСЬКІ ЖІНОЧІ ОРГАНІЗАЦІЇ У НАЦІОНАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ СХІДНОЇ ГАЛИЧИНИ (1917–1939 РР.)

summary

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її зв’язок із науковими програмами, планами, визначено мету і завдання, об’єкт та предмет дослідження, хронологічні й територіальні межі, методологічну основу праці, сформульовано наукову новизну, теоретичне і практичне значення, зазначено форми апробації та структуру дисертації.

У першому розділі дисертації – "Історіографічний огляд та аналіз джерельної бази дослідження на основі сучасних методологічних підходів" – проаналізовано стан наукового вивчення теми та подано характеристику джерел, залучених для її розкриття.

Здійснений, за найдоцільнішим, на думку авторки, хронологічно-територіальним принципом, аналіз історіографії теми дає змогу умовно поділити її на чотири групи: перша – праці дослідників та учасників відновлення українського жіночого руху й загалом суспільно-політичних подій 1917–1919 рр. у Східній Галичині, тобто праці, написані в загальному континуумі міжвоєнного періоду; друга – роботи, опубліковані в українському зарубіжжі, переважно в 1950–1980-х рр.; третя – дослідження радянської історіографії 1950–1980-х рр., а саме праці соціалістичної доби; четверта – студії українських і зарубіжних науковців посткомуністичного часу. 

Дослідження першої групи опублікували такі ідеологи жіночого руху, як М. Рудницька, О. Федак-Шепарович, Н. Кобринська, О. Дучимінська, О. Кисілевська, К. Малицька, О. Степанів та ін. У їх працях міститься конкретний матеріал про окремі аспекти ролі жінок у суспільному житті, проаналізовано погляди на організаційне оформлення східногалицького руху жіноцтва. Певне місце в історіографії про українські жіночі організації, їх характер, етапи і тенденції розвитку, організаційну консолідацію займають роботи М. Возняка, К. Левицького, Л. Горбачевої, О. Назарука, Є. Тишинської, М. Дзеровича, праці, опубліковані в діаспорі, зокрема І. Книш, Н. Кочуської, О. Лугового, С. Наріжного, М. Бажанського, І. Павликовської, Л. Поворозник, З. Мосійчук. Ці роботи засвідчили зрослий рівень аналітичного підходу до суспільних проблем українок. Серед теоретично-узагальнюючих публікацій українського зарубіжжя найвагомішими досягненнями у вивченні історії українського жіночого руху стали праці дослідниці зі США М. Богачевської-Хомяк. Авторка дала типологічну характеристику руху українського жіноцтва, означила явище прагматичного фемінізму, роль державно-правової системи і національних традицій, концептуальні основи діяльності українських жіночих організацій, їх участі у суспільно-політичних та культурних процесах в Україні й на міжнародному рівні.

У 1950–1980-х рр. українські, як і всі радянські історики, вивченню жіночого руху не приділяли належної уваги. У радянській Україні формальне проголошення "жіночого питання" як суспільно вирішеного майже блокувало нормальне історіографічне сприйняття світових феміністичних теорій та концепцій і спричинило звуження тематики жіночих студій, не кажучи вже про однобічність методологічних засад.

Новий етап у вивченні цих питань розпочався після здобуття незалежності України і уможливлення доступу дослідників до архівних та бібліотечних фондів. Із розгортанням демократизації наприкінці 1980-х рр. спочатку в пресі, а згодом як окремі видання наростав потік публікацій, присвячених масовим жіночим об’єднанням. Ці публікації, будучи здебільшого історико-оглядовими, разом із тим принесли старі, поширені у 1920–1930-х рр. та в діаспорі стереотипи, а нерідко й фактологічні неточності. Далі автори запропонували ґрунтовніші розвідки. Прагнення зафіксувати і донести загалу свідчення, позбавлені ідеологічного нашарування, були реалізовані з виходом численних наукових збірників матеріалів наукових конференцій, що відбулись у 1994–2007 рр. в Одесі, Києві, інших містах України.

Свідченням проґресу в становленні української історії жіночого руху є видання фундаментальної праці О. Маланчук-Рибак "Ідеологія та суспільна практика жіночого руху на західноукраїнських землях ХІХ – першої третини ХХ ст.", в якій дослідниця на основі комплексного опрацювання нових джерел та інтерпретаційних здобутків світової наукової літератури на професійному рівні розкрила проблеми формування українського руху жінок у Західній Україні, проаналізувала європейський контекст еволюційної трансформації ідеї емансипації жіноцтва у структуровану ідеологію фемінізму, характеризує основні дискурси ідеології західноукраїнського жіночого руху.

Важливими для висвітлення теми є публікації Б. Савчука, що, на нашу думку, створили ґрунтовну фактологічну й теоретичну основу для подальших студій історії жіночого руху. Помітне місце в історіографії проблеми займають роботи таких авторів, як: В. Передирій, П. Дутчак, Н. Шевченко, В. Суковата, Л. Смоляр та ін. Різні питання національного життя Західної України глибоко досліджені в роботах М. Панчука, О. Зайцева, І. Васюти, М. Швагуляка, С. Кульчицького, О. Красівського, Я. Грицака, М. Кугутяка. Суттєве значення для вивчення історії суспільно-політичних рухів мають праці В. Чоповського, О. Рубльова, Ю. Черченка, В. Кушніра та ін. Ґрунтовними дослідженнями історії українського жіночого руху в різних реґіонах України є кандидатські дисертації І. Волкової, О. Гнатчук, М. Дядюк, Н. Дармограй, О. Ярош, Т. Раєвич.

Щодо зарубіжної сучасної історіографії, то в цілому можна констатувати, що історію українського жіночого руху вчені переглядають у загальному історичному континуумі, а показ їх стає об’єктивнішим та обгрунтованішим. Нові аспекти помітні у працях, в яких використано український історичний матеріал, передусім, польських авторів. Натомість поза їх увагою залишаються факти діяльності українських жіночих організацій Східної Галичини, участі їх у національно-політичному житті міжвоєнної Польщі.

Аналіз наукової літератури дає підстави зробити висновки, що питання діяльності українських жіночих організацій в Східній Галичині привертали увагу дослідників, але ще й досі недостатньо вивчені. У цьому зв’язку важко не помітити наукової важливості даної праці для сучасної української історіографії і практики національного відродження. Таке дослідження дасть змогу виявити найцінніші аспекти історії українського руху жіноцтва та його впливу на суспільно-політичний розвиток, а, отже, на сучасне й майбутнє Української держави.

Джерельною базою дисертаційної праці є неопубліковані та опубліковані документи й матеріали, що умовно можна поділити на кілька груп. Перша структурна група характеризує політику польського уряду та соціально-економічне становище жінок на східногалицьких теренах. Це законодавчі акти, зокрема: Конституції Польщі 1921 і 1935 рр., закони про мови, товариства, збірки стенографічних засідань сейму й сенату. Друга – директивно-довідкова документація про громадську діяльність українських жіночих організацій, що охоплює матеріали про їх організаційний стан. До цієї категорії належать документальні матеріали, статути "Союзу українок" за 1917, 1918, 1924 та 1935 рр. Третя – документи, що висвітлюють ставлення як західноукраїнських, так і радянських державних організацій, громадських жіночих об’єднань, взаємозв’язки між ними. Вагоме значення має четверта група архівних матеріалів, що зберігається у фондах адміністративних органів і польської поліції. Це, зокрема, офіційні донесення поліції та її аґентів, листування між виконавчими структурами воєводств, старостами тощо. І, нарешті, п’яту групу джерел становлять збірники документів і матеріалів із історії культурної, релігійної та суспільно-політичної думки 1920–1930-х рр., видані в Україні й за кордоном.

Основу джерельної бази дисертації склали матеріали фондів 3963 "Жіноча українська національна рада", 4463 "Колекція окремих документальних матеріалів українських націоналістичних еміґрантських установ, організацій і осіб" Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України; фонду 6 "Комуністична партія Західної України" Центрального державного архіву громадських об’єднань у м. Києві; фондів 319, 773 – "Центральне українське національне товариство "Союз українок" та "Редакція газети "Жінка" Центрального державного історичного архіву у м. Львові. Матеріали цих архівів України дають змогу вивчити кількісний склад учасниць жіночого руху, динаміку розвитку його організаційних структур, напрямки громадсько-політичної діяльності та репрезентації у міжнародному жіночому русі.

Матеріали центральних архівів України доповнюють документи місцевих архівосховищ. Так, у Державному архіві Львівської області вони зберігаються у фондах Правління українського товариства з вищою освітою (ф. 119), Львівського воєводського управління (ф. 1), дирекції поліції (ф. 271), а також є у фондах Станіславівського філіалу "Союзу українок" (ф. 163с/373), "Дружини княгині Ольги" (ф. 58) Івано-Франківського та "Тернопільського воєводського управління" (ф. 231) Тернопільського державних обласних архівів, у яких, головним чином, зберігаються статути, протоколи з’їздів та зібрань, звіти низових осередків, листування з питань громадського життя, звіти, повідомлення та розпорядження староств, воєводств, документи польських судових органів, що свідчать про здебільшого вороже ставлення до українського руху жіноцтва. У комплексі розглянути діяльність українських жіночих організацій краю допомогли фонди 348 "Просвіта", 44 "УНДО", 206 "Українського педагогічного товариства "Рідна школа", 302 "Крайового сільськогосподарського товариства "Сільський господар", 430 "Товариства опіки над українськими еміґрантами" ЦДІА України у м. Львові.

У ході дослідження джерельну базу поповнили опубліковані матеріали. Це, передусім, збірники документів і матеріалів, що висвітлюють політику польської влади, соціально-економічне становище галичанок, визрівання та оформлення ідеї української національної державності у жіночому русі, їх боротьбу за визволення з-під гніту польського окупаційного режиму. Важливим джерелом цього дослідження стали періодичні видання жіночих організацій та інших громадсько-політичних об’єднань, в яких подано широкий інформативний матеріал. У розкритті окремих проблем розгортання жіночого руху в Східній Галичині протягом міжвоєнного періоду мали вагу наукові та культурологічні українські видання. Значну цінність для вивчення даної теми становлять різні інформативні й довідкові видання, мемуарна та спеціальна література, аналітичні праці українських і зарубіжних істориків. Системне студіювання джерел на основі принципу наукової критики сприяло виконанню дослідницьких завдань, що є сутністю дисертації.

У другому розділі – "Суспільно-політичні умови та ідеологія відновлення і становлення галицькоукраїнських організацій жіноцтва" – розкрито історично-ідеологічні умови та причини відродження діяльності українських жіночих організацій на східногалицьких землях і їх становлення як масових громадських організацій українок, визначено й охарактеризовано етапи кристалізації громадсько-політичної системи українства у краї й характер ідейно-політичних засад діяльності галицького жіночого руху, виокремлено ліберальну, консервативну, соціалістичну (соціал-демократичну) феміністичні концепції, на основі яких ідеологія українського жіночого руху розвивалася на новому етапі його розбудови.

У розділі проаналізовано діяльність українських жіночих організацій як однієї з найдинамічніших складових національного життя, що формується під впливом політичних, економічних, культурних та інших чинників. Авторка вважає, що безпосередні суспільно-політичні умови його становлення були спричинені бездержавним статусом українців, тотальною полонізацією та колонізаційною політикою Другої Речі Посполитої, посиленням асиміляції національних меншин. На основі введення в обіг інформації про маловідомі сторінки формування українських організацій жіноцтва доведено, що зі встановленням польського режиму вони увійшли, по суті, у нову фазу, коли до традиційних сфер діяльності мали долучити й політичну роботу в контексті національного самоутвердження. Його маґістральними напрямами стали підвищення ролі в суспільних процесах громадських рухів і організацій, зростання національної самосвідомості, усвідомлення українцями, які проживали на тодішній території Польщі, консолідація та організаційне згуртування, посилення національно-політичного життя і наростаючі різновекторні вияви активності української спільноти краю.

Аналіз суспільно-політичного тла відродження українських жіночих організацій у Східній Галичині приводить до висновку, що вони визначалися як внутрішніми, так і зовнішніми чинниками: станом східногалицьких земель у межах Польщі, а також розвитком міжнародної суспільної думки про роль та місце жінок у національно-політичному житті в напрямку їх рівноправності й права на утворення самостійних громадських об’єднань. Суб’єктивними факторами їх формування у краї слід вважати також традиції попереднього етапу його розвитку, споконвічні прагнення українців до самовизначення, здобуття національних прав і встановлення власної держави. Об’єктивними умовами його виникнення були колонізаційна політика повоєнної Польщі, стан у її складі Східної Галичини, потреби українського розвитку в контексті власного національно-державного відродження. На думку авторки, діяльність організацій жіноцтва стала своєрідним спрямовуючим вектором у національному житті українок, була суголосним глибинним силам української громадськості краю.

Різноманітний комплекс джерел дав змогу висвітлити ідеологію відновлення й створення у Східній Галичині нових українських жіночих організацій, їх розвитку. При цьому зауважимо його європейську ідентичність, яка полягала у загальних тенденціях і закономірностях взаємопроникнення у концепцію фемінізму ідеології лібералізму, консерватизму й соціалізму (соціал-демократизму). З іншого боку, його особливістю була дуалістичність, яка не вичерпувалася лише феміністичним змістом, а основні завдання були підпорядковані національно-політичній розбудові українства, і це, на думку авторки, визначило характер засадничих основ діяльності східногалицьких жіночих організацій.

У третьому розділі – "Інституалізація українських жіночих організацій Східної Галичини: пошук моделей та шляхів національної самоідентифікації" – проаналізовано структурні складові інституалізації українських жіночих організацій, з’ясовано основні завдання в контексті національних інтересів і простежено процес розгортання їх громадсько-політичної діяльності та доведено, що вони відіграли вагому роль у самозбереженні української спільноти краю в умовах асиміляторської політики польської влади. Здійснене в дисертації дослідження дає підстави стверджувати, що українські жіночі організації Східної Галичини, котрі прагнули трансформуватися у громадсько-політичний рух українства, закладали фундамент національного самозбереження й самоідентифікації, національного розвитку і внаслідок складних процесів "самовідтворення" в межах чужої державної системи, доповнюючи один одного, охоплювали всі важливі сфери суспільного життя. У праці зазначено, що вони разом із іншими українськими громадсько-політичними інституціями значною мірою підготували ґрунт для національно-визвольних змагань і новітнього відродження державності українців.

У процесі інституалізації українських жіночих організацій Східної Галичини винятково важливе місце займають традиції руху жіноцтва в попередній період довоєнної доби. У цьому розрізі показано досвід зародження українських громадських організацій у минулому. Водночас на його ідеологічній еволюції та пошуках шляхів національної самоідентифікації позначилася ідейна спадщина атмосфери, що утверджувалася у 1920–1930-х рр. в суспільному житті галицького українства.

На широкому архівному матеріалі у праці виокремлено в розвитку українських жіночих організацій в Східній Галичині три функціонально відмінних, історично зумовлених періоди: І-й – лютий 1917 р. – до грудня 1921 р.; ІІ-й – грудень 1921 р. – липень 1938 р.; ІІІ-й – середина 1938 р. – друга половина 1939 р. Хронологічно періоди окреслені умовно, бо історико-політичні й суспільно-культурні події відбулися пізніше або раніше на кілька років. Перший період охоплює час початкової фази відновлення українських жіночих організацій ще наприкінці Першої світової війни. Тоді, 21 лютого 1917 р. на скликаному з ініціативи Кружка ім. Ганни Барвінок З’їзді львівських жінок, спираючись на програмні документи організації "Жіноча громада", яку К. Малицька заснувала у Львові ще в 1906 р., було прийнято статут нового об’єднання під назвою "Союз українок" (СУ), першим головою його обрали Є. Макарушку. Організаційним зародком СУ стали існуючі на той час 14 філій "Жіночої громади", 11 гуртків. Оскільки зміна окупаційних режимів звела майже нанівець організаційну діяльність, активно діяли лише 2 філії – в Перемишлі та Львові. Через воєнні дії робота союзянок розгорнулася у 1920 р., а в травні 1921 р. навколо "Союзу українок" об’єднувалися жіночі клуби, благодійні товариства та клуби молодих соціалісток. Лише 18 березня 1922 р. СУ зареєструвало намісництво. Зауважимо, що весь міжвоєнний період був часом глибоких роздумів і суперечностей між теорією та суспільною практикою організаційного оформлення західноукраїнського жіночого руху.

У процесі інституалізації українського жіночого руху винятково важливе місце займає Всеукраїнський жіночий з’їзд, який відбувся в грудні 1921 р. Участь у ньому взяли 987 делеґаток із Галичини, Буковини, Волині, Наддніпрянщини, а також із Відня, Праги, Варшави, Тарнова. З’їзд став важливим організаційним заходом, пожвавлення його роботи у "власних" організаціях, зміцнення консолідації і сформулював програму руху за "соборність та здоровий націоналізм", "віру у власні сили". Підкреслимо, що найважливішим результатом роботи з’їзду було організаційне оформлення "Союзу українок".

Другий етап у розвитку українського жіночого руху в Східній Галичині характерний організаційним зміцненням його позицій, що виявилося, насамперед, у діяльності "Союзу українок" та подальшої інституалізації руху жіноцтва. Динамічно розвивався "Союз українок", коли його очолювали авторитетні громадські діячки Є. Макарушка (1917–1922), К. Гриневичева (1923–1924), М. Білецька (1924–1925), О. Федак-Шепарович (1925–1926), М. Донцова (1926–1927), І. Вітковицька (1927–1928) та М. Рудницька (1928–1929). За 1921–1939 рр. це об’єднання розширило сферу діяльності і здійснило кількісний поступ. Якщо в 1921 р. діяли 14 філій і 11 гуртків, то на 1932 р. їх число зросло до 82 філій і до 3000 сільських гуртків, а союзянок у міжвоєнний період було близько 100 тис. У 1939 р. чверть від загальної кількості українських сіл у Східній Галичині мали осередки організації. Крім "Союзу українок", на галицьких землях функціонувала низка жіночих організацій.

У контексті інституалізації жіночих організацій значною подією став Український жіночий конґрес (УЖК), що відбувся 23–27 червня 1934 р. в Станіславові. Це була друга історична віха, яка відкрила новий етап розвитку жіночого руху. На Конґресі жіноцтво репрезентувало 545 делеґаток із Галичини, а також 43 учасниці представляли еміґрацію та інші українські землі. УЖК пройшов під знаком єднання українства і викристалізував основні засади українського фемінізму.

Суть та зміст організованого жіноцтва у Східній Галичині на третьому етапі його діяльності визначила "Дружина княгині Ольги" (ДКО), створення в 1938 р. якої було, по суті, завершальним організаційним актом інституалізації українського жіночого руху краю. Упродовж досліджуваного періоду український жіночий рух у Східній Галичині за умов Другої Речі Посполитої продемонстрував високий рівень самоорганізації, сформував чітку трьохступеневу структуру – головний відділ у центрі, філії в містах та гуртки у селах. Із організаційним оформленням ДКО він здобув можливість леґальної діяльності в суспільно-політичній сфері. Ідейно-організаційно відновившись у 1917 р., західноукраїнський жіночий рух створив ідеологічні та організаційні засади його поєднання з визвольними змаганнями українців та їх суспільно-політичним рухом. Українські жіночі організації стали важливою складовою суспільного життя краю.

У четвертому розділі – "Вплив українських жіночих організацій Східної Галичини на національно-політичне життя українства" – розглянуто загальні тенденції розвитку українських жіночих організацій, досліджено визначальні напрямки громадсько-політичної діяльності й охарактеризовано зміст, методи і форми, простежено їх вплив на національні процеси краю.

У розділі ґрунтовно проаналізовано діяльність українських жіночих організацій Східної Галичини у піднесенні національно-визвольного руху, в створенні мілітарної його сили, їх працю у військових формуваннях (УСС, УВО, УГА) і в загальнонаціональних та жіночих громадських об’єднаннях і залучення у державотворчу роботу й побудову Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Із цією метою організоване жіноцтво використовувало різні форми і методи громадської діяльності, впливу на соціально-політичне життя. Найчастіше: віча, заклики й звернення, видання аґітаційної літератури про значення виборів, роз’яснення виборчих законів, прав жінок, виступи з різноманітними рефератами, таємні наради, пов’язані з виборами, підготовка обіжників для філій і гуртків, проведення дискусій у передвиборчих акціях, а також засоби масової інформації як сили, впливової на суспільну думку. У збройних лавах Леґіону УСС діяла жіноча чота, організаторами якої були О. Басараб та О. Степанів. Їх естафету перейняли активістки УВО, УГА, УПА, УЧХ.

Одним із виявів суспільної організації українського жіноцтва на новому рівні його розвитку стала участь у державних органах Другої Речі Посполитої шляхом прилучення до виборчих кампаній і праці у польському парламенті. Загалом у Польщі протягом міжвоєнної доби (1919–1939 рр.) вибори до сейму і сенату відбувались у 1922, 1928, 1930, 1935 і 1938 рр. За найновішими даними, у парламенті Польщі впродовж 1919–1939 рр. працювали до 50 жінок, із них від Східної Галичини тільки двоє: у сеймі – Мілена Рудницька та в сенаті – Олена Кисілевська. Саме у результаті гнучкої тактики "Союзу українок" у період виборів 1928 і 1930 рр. український жіночий рух краю мав свою репрезентацію у польському сеймі (М. Рудницька) та сенаті (О. Кисілевська). Українки-члени парламенту на засіданнях сейму і сенату порушували важливі питання політичного, економічного та культурного життя української спільноти, зокрема щодо бюджету й громадської опіки інвалідів, вдів та сиріт, надання субсидій для розвитку добродійних і гуманітарних об’єднань, проблем, пов’язаних із пацифікаційними акціями стосовно українського населення, переслідуванням українського шкільництва, релігійним життям українців тощо. Обрання М. Рудницької та О. Кисілевської до польського сейму і сенату підтвердило зростання впливу українського жіночого руху в Східній Галичині на національно-політичне життя загальної спільноти українців. Захист національних інтересів у Польщі міжвоєнної доби був найголовнішим у їх парламентській діяльності та на міжнародній арені.

Одним із проявів громадської активності українського жіноцтва стала його діяльність щодо консолідації національно-політичних сил шляхом співпраці з українськими політичними партіями та масовими товариствами. При цьому зауважимо, що жінки були членками майже всіх національних партій, які діяли у Східній Галичині. Проте основна боротьба за політичні впливи на жіноцтво розгорталась у трикутнику "Союз українок"–УНДО–УСРП. Зауважимо, що громадські об’єднання мали в основі більш гуманістичний характер, ніж суто партійні структури: в них на першому місці завжди були інтереси загальнонаціональні, а не корпоративні. Цим пояснюється широка співпраця жіноцтва, передусім, із такими громадськими інституціями, як: "Просвіта", "Рідна школа", "Сільський господар", "Сокіл", "Січ", "Пласт" та ін. Участь жінок у громадських організаціях стала однією з яскравих сторінок історії українського жіночого руху та їх впливу на вирішення злободенних соціально-політичних питань. При цьому варто зазначити: підсумком історичної ваги став той факт, що українські жіночі організації залишалися самостійними впливовими суспільними чинниками. В усіх напрямках їх громадсько-політичної діяльності переважали загальнонаціональні інтереси.

У п’ятому розділі – "Роль українських жіночих організацій у розвитку національно-політичної самосвідомості галицького жіноцтва" – досліджено діяльність українських жіночих організацій Східної Галичини у розвитку національної самосвідомості українства в умовах польської асиміляторської політики. Ідейні традиції українського жіноцтва втілювали у практичній громадській праці "Союз українок", "Дружина княгині Ольги" та інші жіночі організації. Українські об’єднання жіноцтва свою діяльність започаткували за безпосередньої участі таких національно свідомих лідерок, як М. Рудницька, О. Кисілевська, О. Степанів, О. Басараб, І. Блажкевич, К. Малицька та інших.

У дослідженні зроблено висновок, що заслугою українських жіночих організацій було те, що вони зуміли очолити національно-духовне відродження українства, передусім жіноцтва, надати йому масовості, формуючи національну самосвідомість, вбачаючи у цьому реальну силу. Для цього вони здійснювали заходи, присвячені відзначенню роковин визначних дат української історії і вшануванню громадських діячів та діячок, подій, що символізували боротьбу за українську державність: свято Державності (22 січня); День козацької слави (червень); свято героїв Базару (листопад) та ін. Українські жіночі організації стверджували особливу ефективність їх впливу на національне життя через проведення жіночих з’їздів, віч, нарад тощо. Важливу роль у консолідації та збереженні етнічної окремішності галицького жіноцтва, піднесенні його національної самосвідомості й участі в житті суспільства відіграла масова культурно-просвітницька, виховна робота українських жіночих об’єднань. Їх зміст, характер були зумовлені рівнем і потребами національно-політичного розвитку українства краю.

Українські жіночі організації у співпраці з іншими національними громадськими товариствами, передусім УПТ, "Рідною школою", "Просвітою" приділяли велику увагу вдосконаленню форм і змісту українського приватного шкільництва, головне покликання якого вбачали у формуванні в учнів морально-релігійних переконань, національно-громадянських рис, естетичних смаків, а також глибоких знань із широкого кола загальноосвітніх предметів. Однією з важливих передумов розвитку національної освіти стало забезпечення її навчально-методичною літературою.

На основі широкої джерельної бази доведено, що важливе місце в діяльності українських жіночих організацій Східної Галичини у справі піднесення національної самосвідомості жіноцтва займали жіночі видання, на сторінках яких обговорювали найрізноманітніші проблеми національного життя. У міжвоєнний період лише у Львові виходили такі часописи для жінок, як: "Жіночий вістник" (1922), "Жіночий голос" (1931–1939), "Жінка" (1935–1939), "Громадянка" (1938), "Світ українки" (1938), "Українка" (1938–1939) та ін. У досліджуваний період українські жіночі організації видавали понад 20 часописів, що сприяли розширенню світогляду та піднесенню національно-політичної самосвідомості жінок-галичанок і етнічного самозбереження українців Східної Галичини.

У дисертації авторка довела, що яскравим свідченням піднесення національної самосвідомості галичанок стало усвідомлення ними своєї етнічної окремішності, плекання національної культури, збереження духовних надбань і національних традицій, закладання основ національно-патріотичного виховання й навчання через систему українського шкільництва, боротьбу за національне визволення.

У висновках наведено теоретичне узагальнення результатів розв’язання малодосліджених в історіографії проблем місця і ролі українських жіночих організацій у національно-політичному житті Східної Галичини (1917–1939 рр.).

Доведено, що жіночий рух на теренах краю не був абсолютно новим соціальним явищем в українському соціумі. На думку авторки, правильніше говорити про відновлення українських жіночих організацій наприкінці та після Першої світової війни, оскільки його поступ перервався з її вибухом і розгортанням на галицькій території бойових дій. Українські жіночі об’єднання краю у міжвоєнну добу розвивалися в принципово нових, порівняно з довоєнними, якісних умовах, характерних розвитком та зміцненням ідеї національної державності, прагненням до власного самоствердження. Їх праця мала виразно виражену антипольську спрямованість, зумовлену колонізаційною політикою польської влади щодо українців у цілому та жінок зокрема.

Аналіз історично-ідеологічних умов становлення українських організацій жіноцтва приводить до висновку, що вони склалися на початок міжвоєнного часу й були визначені внутрішніми та зовнішніми чинниками: становищем Східної Галичини у Другій Речі Посполитій, а також розвитком міжнародної суспільної думки. Суб’єктивними факторами були традиції попереднього етапу розвитку українського жіночого руху, прагнення українців до самовизначення і самоствердження. Об’єктивними умовами його відновлення стали імперський характер Польщі, стан Східної Галичини в її складі та потреби українського піднесення й відродження. Важливо зауважити європейську ідентичність західноукраїнського руху жіноцтва. Особливістю фемінізму галичанок була дуалістичність, із одного боку, жінки виступали за рівноправність, а з іншого, і фемінізм був головним у їх діяльності, на нашу думку, розгортався в контексті визвольного руху.

Інституалізація українських жіночих організацій як суб’єкта національно-політичного життя розпочалася з відновлення "Союзу українок" на основі львівської "Жіночої громади" ще в лютому 1917 р. Далі на шляху організаційного становлення руху жіноцтва відбулися такі визначальні події, як: Всеукраїнський з’їзд жінок (Львів, 1921 р.), який визначив ідейно-організаційні основи жіночого руху; Український жіночий конґрес (Станіславів, 1934 р.), що став кульмінацією розвитку українського жіночого руху, створення жіночої громадсько-політичної організації "Дружини княгині Ольги" (1938 р.) та визначення її "Ідеологічних тез", що увібрали в себе півстолітній розвиток суспільно-політичної думки українського жіночого руху, котрий від суто феміністичних гасел про рівність через їх поєднання з інтересами українців піднявся до розуміння себе як вагомого чинника суспільного життя українців.

Ураховуючи суспільно-політичні умови і національні пріоритети, авторка виділяє три функціонально відмінних, історично зумовлених періоди у розвитку українських жіночих організацій Східної Галичини: І-й – із лютого 1917 р. до грудня 1921; ІІ-й – охоплює грудень 1921 р. – до липня 1938 р. та ІІІ-й – зі середини 1938 р. до другої половини 1939 р. Хронологічно ці періоди окреслені умовно, бо історично-політичні події відбулися пізніше або раніше на кілька років.

У процесі інституалізації східногалицького українських жіночих товариств важливу роль відіграв "Союз українок", який виробив оптимальну організаційну будову: місцеві гуртки, відділення й головну управу. Суть та зміст організованого руху галичанок на третьому етапі визначила "Дружина княгині Ольги". Організаційно відновившись у 1917 р., вони створили ідеологічно-організаційні основи їх об’єднання з національно-визвольними змаганнями та громадсько-політичним рухом українства.

Визначено пріоритетні напрямки діяльності українських жіночих організацій та їх впливу на суспільне життя, а саме: піднесення національної самосвідомості українців, формування їхнього професійного рівня, залучення до громадської діяльності на національно-демократичних засадах. Із цією метою вони використовували різні форми й методи праці: акції типу мітингів, національні свята, наради, зустрічі, зібрання активу, збори, присвячені видатним українським діячам. Найяскравішими заходами "Союзу українок" та інших жіночих об’єднань були: зібрання для відзначення подій, що символізували боротьбу за українську державність.

Велику роль у посиленні впливу українських організацій жіноцтва у Східній Галичині на свідомість жінок відіграли проведення Днів Матері, Днів селянки тощо. Громадсько-політична діяльність національних жіночих організацій проявилась у роботі під час виборчих кампаній та в польському парламенті, депутатками якого у 1928–1939 рр. були визначні діячки Мілена Рудницька та Олена Кисілевська. Історичне значення українських організацій жінок Східної Галичини як явища в умовах іноземного панування полягає, насамперед, у тому, що їх патріотична діяльність виросла до найважливішого фактора піднесення національно-політичної самосвідомості та етнічного самозбереження українства.

Із метою вдосконалення організації жіночого руху в сучасній Україні, підвищення його ролі у суспільному житті авторка запропонувала такі рекомендації: використання досвіду організаційного оформлення об’єднань жіноцтва, зокрема їх триступеневої розбудови, проведення Всеукраїнських жіночих з’їздів, конґресів; впровадження масових форм роботи: віч (мітингів), закликів і звернень, видання аґітаційної літератури на основі досягнень української історії, етнопедагогіки, культури й релігійних національних традицій тощо.

Отже, становлення українських жіночих організацій в Східній Галичині протягом досліджуваного періоду в контексті визначальних подій української історії ХХ ст. залишається важливою віхою – з його проблемами та позитивними результатами і потребує подальшого вивчення як у цілому, так і в окреслений час нагромадженого цінного досвіду щодо виконання злободенних завдань у контексті національної розбудови. Наукове осмислення цього досвіду корисне для сучасного українського державотворення, вивчення його і надалі є актуальним завданням української історичної науки.