ВПЛИВ ПОЕТОНІМОГЕНЕЗУ НА ОБРАЗНI МОЖЛИВОСТI ПРОПРІАЛЬНОЇ ЛЕКСИКИ

summary

У “ВСТУПІ” обґрунтовано актуальність теми, визначено мету й завдання роботи, основні методи дослідження, схарактеризовано об’єкт вивчення, відзначено зв’язок дослідження з проблематикою наукової роботи кафедри мовознавства та російської мови Горлівського державного педінституту іноземних мов, розкрито наукову новизну й практичне значення отриманих результатів.

Перший розділ дисертації “Структурно-семантичні та стилістичні властивості літературної онімії” складається з трьох підрозділів. У першому підрозділі “Природа й семантика власних імен у мові та художній літературі” розглянуто погляди видатних ономастів О.В. Суперанської, Ю.О. Карпенка, О.І. Фонякової, Є.С. Отіна та багатьох інших на природу й сутність семантики та поетики онімів, визначено облігаторні та факультативні компоненти змістової структури онімів. Аналіз представлених у літературній ономастиці поглядів на семантику власного імені дозволив сформулювати ряд положень, які відбивають спільне й відмінне в них.

Семантика власного імені в мові розглядається як складний багатокомпонентний феномен – сукупність мовної, мовленнєвої, енциклопедичної та, на думку деяких дослідників, прагматичної інформації. У ній виділяють лексичне (денотативне), граматичне, класифікаційно-стилістичне, конотативне значення. О.І. Фонякова розрізняє в її структурі ядро, що складається із загальнопоняттєвих категоріальних сем предметності, та периферію, яка містить загальновідомі фонові знання про об’єкт у певному культурному оточенні. Вчені, що досліджують поетику з позицій психолінгвістики й розвивають відповідний підхід до семантики, розрізняють три форми значення, притаманні поетоніму: 1) мовне (вербальне, знакове, символічне); 2) предметне значення; 3) рольове значення. В.М. Калінкін запропонував вважати семантикою оніма всяку форму соціальної фіксації та кодифікації в імені діяльності свідомості.

Загальновизнаною є думка про принципову відмінність між семантикою імені в мові й поетонімом. Специфіка семантики поетонімів уперше була продемонстрована Ю.О. Карпенком, який відзначив її вторинність, належність до мовленнєвих явищ, детермінованість авторським вибором, превалювання в ній стилістичної функції. Розвиваючи його погляди, В.М. Калінкін відзначив фіктивну сутність поетоніма, художню значимість речового значення кореневих морфем та суфіксів поетонімів, наявність у літературного оніма конотативної сфери, сформованої контекстом. Ознаки предметного значення імені, що виникають у зв’язку з ускладненням характеристики об’єкта (персонажа), а також актуалізація пресупозицій оніма призводять до формування контекстної семантики поетонімів. Психолінгвістичний підхід дозволяє виділити в семантиці поетоніма “психічні компоненти”: уявлення про денотат, різні асоціації, алюзії, пов’язані з цим іменем у свідомості мовця, колективу та окремих його соціальних груп.

У цьому ж підрозділі запропоновано принципово важливе, на наш погляд, розмежування понять денотат і референт. На відміну від тих науковців, хто поняття денотат і референт уживають як синоніми, ми пропонуємо й послідовно розвиваємо інше уявлення. Згідно з ним не є правомірним уживання терміна денотат щодо структури семантики власного імені, оскільки денотат виступає компонентом “семантичного трикутника” загального імені. Відношення оніма до об’єкта, що іменується, є відношенням імені до одиничного предмета – “референта”. Денотат ми розуміємо як множину об’єктів дійсності, що позначаються певною мовною одиницею (загальним іменем). Референт – це конкретний одиничний об’єкт, виділений власним іменем із множини однорідних.

У всій повноті й багатогранності семантика поетоніма виявляється в контексті, що сприймається як найширший принцип. Ім'я, включене в різноманітні зв’язки художнього тексту, взаємодіючи з найближчим, мінімальним контекстом, та макроконтекстом, що утворює дискурс твору, набуває багатьох змістових зв'язків, складних асоціацій і конотацій.

Розвиток семантики імені в літературному тексті виявляється в перетвореннях його змістової структури, що складається, з одного боку, із накопичення, з іншого – із втрати образного змісту. Слідом за В.М. Калінкіним, динамічний характер семантики оніма в художньому тексті ми позначаємо терміном поетонімогенез.

У другому підрозділі “Стилістичні властивості літературної онімії” проаналізовано представлені в поетичній ономастиці погляди на образну специфіку власних імен у художньому творі. На основі опису кількох найбільш показових уявлень репрезентовано перехід від “внутрішньої” до “контекстної парадигми” поетики онімів.

Погляди піонерів літературної ономастики В.М. Михайлова, Е.Б. Магазаника та ін. на фактори, що визначають виражальні можливості поетонімів, як правило, зорієнтовані на мовні засоби виражальності. Декілька параграфів нашої роботи також присвячені дослідженню останніх (звуковій “зображальності” онімів, словотвірним засобам експресії поетонімів, “воскресінню” загальної основи оніма та ін.).

Проміжне місце між “внутрішньою” та “контекстною” парадигмами посідає, на нашу думку, підхід, пов’язаний із дослідженням різних типів мотиваторів внутрішньої форми власних іменувань, підтексту, що при цьому формується, та його впливу на поетику власного імені.

Щонайменше протягом останнього десятиліття розвиток літературної ономастики відбувається в річищі вже сформованої нової “контекстної” парадигми. Причому контекст розглядається не тільки як фактор оточення, в якому функціонує поетонім, але й як актуалізатор виражальних можливостей імені. О.І. Фонякова, наприклад, вважає, що літературне ім’я існує в системі синтагматичних (найближчих, мовленнєвих) та парадигматичних (тематичних) впливів контексту твору. Ю.О. Карпенко послідовно розглядає поетоніми з урахуванням їх взаємодії з контекстом. В.М. Калінкін у своїй теорії поетики оніма сформулював дві аксіоми контексту.

В останній частині підрозділу розглянуто специфічні аспекти поетики власних імен. Окреслена проблема впливу “походження” оніма на його стилістичні можливості, роль інтерлінгвальних та інтралінгвальних конотем, референтних сем, алюзивних компонентів семантики у виникненні особливостей поетонімів. Приділено увагу проблемі, що отримала в літературній ономастиці назву “художня безіменність”, а також актуальній для нашого дослідження проблемі, пов’язаній з функціонуванням у художньому творі імен з артиклями. У висновках наведено деякі фактори, що визначають ідейно-естетичну “вагу” власного імені в літературно-художньому тексті.

У третьому підрозділі “Облігаторне й факультативне в семантиці та поетиці літературного оніма” зроблено спробу визначити, які з компонентів змістової структури поетоніма визначають найважливіші його художні властивості, а які являють собою лише неминуче доповнення та є необов’язковими, тобто припускають варіювання, заміну одного компонента іншим.

Поділ семантичних компонентів на облігаторні й факультативні здійснюється вперше, і тому пов’язані з цим твердження мають характер робочої гіпотези. Проте в підрозділі звернено увагу на імпліцитний характер цього явища, а також зазначені ті риси змісту поетоніма, які можуть бути підґрунтям для прийняття рішення щодо рівня облігаторності. (У другому розділі дисертації доведено, що оцінити рівень облігаторності того чи іншого компонента семантики оніма можна з достатньою точністю при зіставленні оригінального тексту з перекладом твору іншою мовою.) Облігаторні компоненти в семантиці поетоніма зумовлюються його номінативною семантикою (референцією), а факультативні частки – виражальними властивостями, деякі з яких, однак, є суттєвими для властивостей художнього твору як цілого.

У четвертому підрозділі “Трансонімізація як явище мови й засіб поетики онімів” представлено погляди лінгвістів на лексико-семантичне словотворення, до якого належить і трансонімізація. Слідом за Ю.О. Карпенком, ми розглядаємо перехід онімів із одного розряду в інший як характерне для ономастичної лексики синхронічне явище. Загалом ми приймаємо і запропоновану вченим метамову: словосполучення “перехідний тип”, терміни “мезонім”, “мезонімія”, “мезонімізація”, що використовуються при описі проміжних між полісемією та омонімією явищ. Різновидом мезонімізації в ономастиці є трансонімізація, в результаті якої від твірного оніма утворюється похідне ім'я, що зберігає матеріальну структуру мотивуючого слова.

Хоча механізми трансонімізації в літературно-художньому тексті схожі з тими, що наявні в мові, вони не можуть не мати особливих властивостей, пов'язаних, у першу чергу, зі специфікою поетоніма. З одного боку, образно насичені та семантично перетворені поетоніми-мезоніми звичайно зберігають мотиваційну базу, експліковану в тексті твору. З іншого – перехід в мезонімальний стан, що свідчить про семантичний розвиток оніма, відбувається під впливом процесів метафоризації, метонімізації та ін.

У мові мезоніми виникають внаслідок перенесення власного імені з одного об'єкта на інший на основі певної схожості або суміжності референтів. При цьому трансонімізація може бути як одноступеневою, так і багатоступеневою, але, як правило, неодночасною. Феномен художньої трансонімізації, показаний на прикладі творчості Ф. Війона, може репрезентувати “одномоментне” перебування поетоніма на різних рівнях (ступенях) трансонімізації, що призводить до формування гетерогенної семантики та поетики імені.

Найбільше зацікавлення у дослідників поетонімії викликає перехідний процес, що включає опосередкований вплив конотоніма – імені, збагаченого поняттєвими або референтними конотаціями, які органічно злилися з індивідуально-авторськими співзначеннями емоційно-експресивного плану. Цей процес ми розглядаємо крізь призму ідей Є.С. Отіна і вважаємо, що конотоніми різної природи можуть бути проміжною ланкою в поетичній трансонімізації. Схему вченого ми модифікували таким чином: ВІ1 ® ВКП ® П2, де ВІ1 – первинний онім, ВКП – відконотонімний поетонім, П2 – вторинний поетонім (або мезонім).

На онімному матеріалі з творів Ф. Війона, П. де Ронсара, П. Ж. Беранже, Ш. Бодлера досліджувався процес поетичної трансонімізації, що дозволило визначити параметри змін властивостей поетонімів у ситуації використання їх для іменування “невластивих” референтів. Порівняльно-зіставний аналіз поетонімогенезу в оригінальному художньому творі й у перекладах іншими мовами дозволив відбити “ступінь адеквації” змін у семантичній та образній структурі поетонімів.

У розділі розглянуто також питання, пов'язані з лексикографуванням поетонімів, функціонуючих на основі трансонімізації. Праобразом деяких прийомів опису трансонімізації у процесі функціонування поетонімів можна вважати розвинуті Є.С. Отіним принципи лексикографування конотативної лексики.

У другому розділі “Функціонування поетонімів у творах франкомовних авторів та в перекладах їх східнослов’янскими мовами” на матеріалі французької та бельгійської (Е. Верхарн) поезії з’ясовані процеси трансформації образної сфери поетонімів, тобто поетонімогенез. У динаміці перетворень виявлено дві протилежні тенденції: накопичення компонентів змістової та образної структури й деіконізація поетоніма. Конкретне вживання імені фіксує (зупиняє) поетонімогенез у певному інформаційному стані.

У підрозділі 2.1. “Історична поетонімія як основа образності творів Ф. Війона: “Le Lais” (“Малий Заповіт”), “Le Testament” (“Великий Заповіт”)” розглянуто низку особливостей функціонування поетонімогенезу.

Подано опис прийому мотивації контекстним оточенням внутрішньої форми історичних імен. Каламбури, побудовані на обігруванні етимологічного значення антропонімів, у багатьох випадках визначають художню своєрідність “Заповітів”. Іронічний змістовий ефект виникає в результаті “зіткнення” внутрішньої форми прізвищного компонента номінації з однокореневою або омофонічною лексемою. Наприклад, каламбурне обігрування семантики імені сержанта охорони паризького прево Chappelain (Капеллана) та лексеми chapelle, що позначає або церковний атрибут (бенефіцій), або каплицю, готує сприйняття іронічного антифразису CLXXII строфи: / Item, a Chappelain je laisse / Ma chapelle a simple tonsure? / Chargiee d’une seiche messe / Ou il ne fault pas grant lecture  /¹. З позицій поетонімогенезу каламбур забезпечено рухом поетоніма в напрямку до апелятивації. У той же час апелятив chapelle неначе “перешкоджає” цьому рухові, завдяки чому й досягається образний ефект. Особливості поетонімогенезу, що виявляються під час гри семантичними маркерами, аналізуються в перекладах слов’янськими мовами.

Далі в роботі продемонстровано, як фонетичні засоби беруть участь у поетонімогенезі, перетворюючи нейтральні за своєю суттю пропріальні одиниці в конотативно насичені оніми.

Досліджується поетика онімного оксюморона. Наприклад, у семантиці прізвиська L’Orfevre de Bois сховано оксюморон, оскільки ядерна сема іменника bois (‘дерево’) протистоїть значенню головного слова orfevre (‘золотих і срібних справ майстер’). У результаті інтерференції денотативних компонентів семантики лексем словосполучення з інформацією про референт формується конотативний підтекст прізвиська.

Низка прикладів показує, як відбувається переміщення сем у змістовій структурі поетонімів з периферії в ядерну частину або навпаки, як структурно-семантичні мотиватори “оживлюють” внутрішню форму онімів, наприклад: Merbeuf (‘мер биків’), Jehan le Co u (‘Жан Рогатий’) Scelleur (‘Печатник’) Trascaille (‘охочий до дівок’) і т.ін.

Розглянуто вплив словотвірних елементів на розвиток конотативного ореола в семантиці антропоетонімів. Наприклад, узуальна конотема ‘бабій’ у поетоніма Michault посилюється під впливом словотвірного форманта -ault, що сполучається з кореневою морфемою прізвища Cul (‘Сідниця’). А наявність аристократичного de (d’Oue) створює сатиричний ефект – Michault Cul d’Oue.

Частина підрозділу присвячена аналізу граматичних засобів поетики онімів. Так, уживання артикля la, означення petite, а також присутність фіналі -е в імені Macee сигналізують про актуалізацію граматичної категорії жіночого рода у поетоніма la petite Macee d’Orleans в CXXII строфі “Testament”. Але невідповідність жіночого роду поетоніма біологічній статі, що іменується, перетворює його в ім'я з підтекстом.

Значне місце в поетиці “Заповітів” Ф. Війона посідає сатиричний підтекст, пов'язаний з іменами-алюзіями. Наприклад, ім'я єпископа Tacque Thibault натякало на одіозну особу, фаворита герцога Жана Берійського – панчішника Жака Тібо. Презирливе ставлення до Тібо відбилося в заміні імені Жак пейоративним прізвиськом Taсque. У творах Війона наведено багато антропоетонімів, у яких ідейно-експресивна функція формується в результаті зіткнення конситуативної семантики антропонімів з екстралінгвістичною інформацією про носія імені.

У кількох баладах Ф. Війона (“Ballade des seigneurs du temps jadis”, “Ballade en vieux langage franзais”) ідейний задум розкривається за допомогою функціонування “обтічних ” ідентифікуючих дескрипцій, паронімічних антропонімних замін, викривлених форм імен. “Онімним” згасанням імплікувалися невтішні думки про тлінність людини та забуття земної слави. “Смерть” персонажа починалася з “умирання” оніма.

Жіночі імена в “Баладі про дам минулих часів” вдало використовувались Ф. Війоном для створення ефекту пародійності стилю. “Зміщення” в бік пародійності виявилось в особливій організації онімів, у вмінні дібрати відповідне ім'я, у мові та ритмі всієї балади. Війонівська пародія має майже прихований характер. Вона зароджується у внутрішньому просторі кожної строфи й експлікується лише у відточеному формулюванні рефрену: / Ou sont les neiges d’antan? / (Але де ж торішній сніг?).

На матеріалі прізвиськ жінок у творах Ф. Війона визначені специфіка, експресивно-стилістичне забарвлення, категоріальні ознаки, стилістичні функції цього типу антропоетонімів. Денотативно-сигніфікативне ядро семантики прізвиськ включає, окрім категоріальних ознак, характеризуючу сему, що являє собою відмітну особливість референта. Прізвиська дам – представниць стародавньої професії – вказували на спеціальність-“прикриття”: la Tapiciere (‘Ткаля’), la Sauciciere (‘Ковбасниця’), la Gantiere (‘Рукавичниця’), la Chapperoniere (‘Капелюшниця’) й т.ін.

Далі в роботі приділяється увага гетерогенній семантиці ойкодомопоетонімів у “Заповітах”, їх функціонуванню в тексті оригіналу та ступеню адекватності передачі поетики власних імен у перекладах. Ойкодомопоетонім у Війона одночасно співвідноситься з кількома референтами. Наприклад, називає трактир, вивіску з назвою цього трактиру, предмет, зображений на вивісці, який за будь-якими властивостями “відповідає” тому чи іншому адресату, якому “дарунок” заповідано. Такі ойкодомопоетоніми “Le Mouton” (“Баран”), “Le Beuf Couronne” (“Вінценосний бик”), “La Vache” (“Корова”). “Ускладнена” семантика містить топонімічну, алюзивну, етимологічну, асоціативну й іншу інформації. Це й дає підстави вважати семантику ойкодомопоетонімів у “Заповітах” Ф. Війона гетерогенною. Особливістю ж їх функцій можна вважати те, що, актуалізуючи будь-який фрагмент семантичного й стилістичного потенціалу, вони жодного разу не виконували тільки одну функцію, кожного разу демонструючи поліфункціональність.

Підрозділ 2.2. “Поетонімія відконотонімного походження” складається з двох параграфів: “Антропоетоніми відконотонімного походження” й “Конотативні топопоетоніми”, у яких розкривається роль не співвіднесених з реальним референтом умовно-поетичних імен у створенні художнього світу Ш. Бодлера та Ф. Війона. Насамперед це – античні міфологічні імена, біблійні оніми, імена літературних персонажів, які алегорично передавали певну авторську ідею, допомагали створювати узагальнено-символічний змістовий образ. Символічне значення власного імені у Ш. Бодлера, Ф. Війона спирається не тільки на загальномовні символи, але й на виникаючі у процесі читання семантичні асоціації, властиві певному твору, які оживлюють звукову оболонку імені, роблячи його необхідною ланкою в осягненні глибинного задуму твору. Головна увага приділяється дослідженню синергатичної семантики й конгенеративної поетики словосполучень з конотативними онімами.

У підрозділі 2.3. “Художня функція імен письменників” розглядаються засоби вияву виражальних можливостей імен визнаних авторитетів – античних та середньовічних письменників – у текстах “Lais” та “Testament” Ф. Війона, цитування яких було продиктовано літературною традицією. Імена входили до різних порівняльних зворотів, уживались метонімічно або метафорично: Macrobes (CXLV, “Testament”), Vegece (I, “Lais”), Aristote (XXXVII, “Lais”), Jehan de Mehun (CXVIII, “Testament”), Alaine Chartier (CLXVIII, “Testament”), Averroés (IX, “Lais”).

У підрозділі 2.4. “Природа й художня своєрідність “онімів-персоніфікацій”” у творчості Франсуа Війона та Шарля Бодлера досліджувалась узагальнено-символічна номінація, що виникає в поетичному тексті під час онімізації апелятивів, які позначають абстрактні поняття, феномени душевного життя, соціальні явища, основні філософські категорії, стан фізичного світу. За допомогою великої літери поет переводив поняття та явища з категорій буденних на рівень загальних і високих, вічних для життя кожної окремої людини. Однак можна говорити тільки про початок процесу онімізації, оскільки ці одиниці виконували одночасно й функцію узагальнення. Індивідуально-ономастична система розширюється також за рахунок переходу апелятивів із лексико-семантичних груп, що позначають темпоральні явища: “пори року”, “місяці”, “час доби”. Аналіз поетонімів цих груп показує, що багато з них увібрали в себе ключові смислові нюанси творів і перетворились врешті на слова-символи, що втілюють великий філософський зміст.

Адекватність перекладу пропріальної лексики полягає не тільки в передачі денотативно-сигніфікативного змісту оніма, але й у точному відтворенні стилістично значущої графічної форми (написання з великої літери) онімів оригіналу. Графічно маркована форма власного імені, яка вказує на актуалізацію конотативних властивостей онімів, на жаль, відображується в перекладах нерегулярно. Прагматична функція поетонімів неминуче послаблюється.

У підрозділі 2.5. “Художня функція “ліричної безіменності”” досліджується прийом заміни прямої номінації особовими займенниками або словами з узагальненим значенням, що отримав назву “ліричної безіменності”. Графічно маркованими іменами-замінами часто стають умовні оніми, що вказують на узагальненого представника соціальної групи або людського роду загалом. Стилістично значуща графічна форма імен-замісників у перекладах відображується нерегулярно, що призводить до послаблення емоційного впливу всього твору на читача. Наприклад, перекладачі вірша Ш. Бодлера “Вино ганчірників” не зберегли велику літеру в слові ‘людина’: / Pour noyer la rancur et bercer l’idolence / <...> Dieu, touche de remords, avait fait le sommeil; / L’Homme ajouta le Vin, fils sacre du Soleil! /²

Займенникові заміни стають найбільш індивідуальними, інтимними номінаціями, але одночасно сприймаються як безмежно загальні універсальні форми іменування людини. Графічно марковані займенники в перекладах також відтворюються нерегулярно. / J’implore ta pitie, Toi, l’unique que j’aime, / Du fond du gouffre obscur ou mon cњur est tombe / (“De profundis clamavi”). / К тебе, к тебе одной взываю я из бездны, / В которую душа низринута моя … / (А. Ефрон).

У підрозділі 2.6. “Функції поетоніма з узагальнено-реальним референтом” аналізуються стилістичні функції поширених жіночих імен Agathe (“Mœsta et errabunda”), Adeline (“Le vin du solitaire”), Marguerite (“Sonnet d’automne”), Dorothée (“Bien loin d'ici”) з узагальнено-реальним референтом. Так, інформація, що міститься в етимології імені Agathe (грец. – ‘добра, гарна’), виконує функцію підтексту у вірші, концептуальний зміст якого – протиставлення моралі буржуазного міста океанському раю, який символізує людську гідність. Як сигнал до експлікації внутрішньої форми імені виступає його синтаксична позиція: поетонім уживається двічі у функції звертання в реченнях, що звучать рефреном.

Підрозділ 2.7. “Множина поетонімів” присвячено вивченню граматичної категорії множини як експресивного засобу поетики онімів. Показники множини переводять онім в однорідну, неозначену множину, що є характерним для апелятивів. Оніми перестають ідентифікуватися з конкретними референтами, але набувають поняттєвих ознак загального імені. Для ілюстрації цього явища розглянуто деякі вірші Е. Верхарна, в поезії якого у формі множини найчастіше використовуються загальновідомі міфічні та біблійні імена, що стали символами певних рис. Так, під впливом найближчого контексту вірша “Art flamand” конотативна сфера поетонімів les Venus, Pomones, Les Sylvains переосмислюється, насичується співзначеннями й оцінками пейоративного плану. Вживання поетоніма у плюральній формі є сигналом того, що на багато об'єктів проектується “нова” семантика імені. Граматична форма множини ампліфікує експресивний вплив семантики оніма, сприяє актуалізації сугестивних потенцій імені. Порівнюючи російськомовні та україномовні тексти перекладів з оригіналом, можна чітко побачити, до яких втрат призводить заміна множини власних імен оригінального тексту на однину поетонімів у перекладі.

Особливий інтерес в дослідженні поетики онімів викликають випадки замін онімів дескрипціями, ономастичними перифразами, які розглядаються в підрозділі 2.8. “Поетика ономастичних перифраз”. Кожна з форм номінативної парадигми конотує яку-небудь особливість позначуваного референта. Наприклад, контекст вірша “Lе Calumet de la Paix” (“Трубка миру”) алюзивно пов'язаний із фрагментом “Пісні про Гайавата” Г. Лонгфелло. Стилістичні конотації неодноразово повторюваних перифрастичних конструкцій, які замінюють ім'я Gitche Manito, доповнюють алюзивні конотеми поетоніма. У тексті нараховується 7 уживань прямої номінації – Gitche Manito; перифраза le Maitre de la Vie (‘Володар вічного життя’) використовується 4 рази, Le Maitre de la Terre (‘Володар Землі’) – 1 раз, Le Puissant (‘Могутній’) – 1 раз, Le Tout-Puissant (‘Всемогутній’) – 2 рази, Createur de la Force (‘Всесильний’) – 1 раз.

У підрозділі 2.9. “Заголовки-символи” розглядається один із розрядів ідеонімної лексики – заголовок, якому притаманні ініціальна, розділова, проспективна та номінативна функції. Виділяють реально мотивовані та символічні назви. Умова перетворення заголовка в символ – поява в семантиці ідеоніма компонентів із символічним мотивуванням, значення яких встановлюється із співвіднесеності ідеоніма з рядом слів найближчого та широкого контексту, пов'язаних асоціативно та формуючих ті або інші образні комплекси. Так, у заголовку вірша Ш. Бодлера “La Cloche felée” (“Надтріснутий дзвін”) на номінативне значення нашаровуються асоціативні семи, що актуалізуються контекстом: ‘страдницька душа ліричного героя’, ‘муки пораненого солдата’. У результаті поетонімогенезу виникає семантичне зрушення: периферійні семи посідають позицію ядерної. У структурі заголовків творів Е. Верхарна, що мають яскраво виражене професійне забарвлення, “Le Forgeron” (“Коваль”), “Le Sonneur” (“Дзвонар”), “Le Meunier” (“Мельник”), “Les Pecheurs” (“Рибалки”) відбувається розвиток нових соціально-забарвлених компонентів значення. У заголовків актуалізуються асоціативні семи, а в образів, позначених іменами, виникає другий план. Наприклад, Столяр не просто майструє – він тлумачить всесвіт.

У підрозділі 2.10. “Семантико-стилістичні зміни в поетонімі” показано, що переклад віршованого тексту потребує, окрім відтворення інформаційного шару поетонімів, наведення конотативних, асоціативних й алюзивних нашарувань, без яких неможлива передача поетичного образу засобами іншої мови. Референтна інформація, закріплена за поетонімом, підпорядковуючись універсальній логіці, може бути відображена в перекладі. Конотативна ж інформація теоретично не може бути збережена в перекладі, оскільки суттєво змінюється при заміні однієї мови іншою. Але для літературних онімів конотативне значення часто набуває властивостей облігаторності. Іноді конотативний компонент витісняє на периферію ядерні семи імені, стаючи визначальним фактором поетонімогенезу. Саме в цих випадках виправдано прагнення перекладача зберегти не тільки інтерлінгвальне в поетонімі, але й інтралінгвальні компоненти змісту.