З’ЄДНАНИЙ ПРОЦЕС ЯК СПОСІБ ЗАХИСТУ ПРАВ ПОТЕРПІЛОГО ВІД ЗЛОЧИНУ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт та предмет дослідження, його мету та завдання, сформульовано наукову новизну отриманих результатів, розкрито методологію дисертаційного дослідження, охарактеризовано її практичне значення, висвітлено рівень апробації результатів дослідження та структуру роботи.

Розділ перший «Суть, поняття і значення з’єднаного процесу (цивільного позову у кримінальному провадженні)» складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню поняття з’єднаного процесу, а також аналізу його суті, значення та співвідношення з іншими способами захисту прав потерпілого у кримінальному провадженні.

У підрозділі 1.1 «Поняття з’єднаного процесу (цивільного позову у кримінальному провадженні) та його правова природа» досліджено поняття з’єднаного процесу, зокрема, підходи до його розуміння та запропоновано авторське визначення.

Попри досить довгу історію інституту цивільного позову у кримінальному провадженні, його поняття ще жодного разу не було закріплене на законодавчому рівні. Не закріплено його і в новому КПК. Що ж до теоретичного підходу, то й досі немає єдності серед думок вчених з цього приводу. На основі аналізу різних підходів щодо названого поняття дисертант дає визначення цивільного позову у кримінальному провадженні (див. с. 4 автореферату).

Автор погоджується з думкою вчених, які відзначають, що цивільний позов у кримінальному провадженні – складне правове явище, що містить у собі як матеріально-правовий, так і процесуальний елементи. Цивільний позов у кримінальному провадженні обумовлений наявністю двох компонентів: матеріально-правового, який є вимогою позивача до відповідача, яка ґрунтується на нормах матеріального права, і яка є предметом позову, і процесуально-правового, який становить форму і порядок реалізації цієї вимоги. Тому сутність позову може бути правильно визначена з урахуванням нерозривної єдності названих двох сторін.

Автор також дійшла висновку, що з’єднаний процес є міжгалузевим комплексним правовим інститутом. Регулюючи поведінку учасників кримінального провадження, інститут цивільного позову є кримінальним процесуальним інститутом, а тому пріоритет у його регулюванні повинен бути відданий, безумовно, кримінальному процесуальному закону.

Підрозділ 1.2 «Значення з’єднаного процесу» присвячений з’ясуванню важливості з’єднаного процесу та його ролі у захисті прав потерпілих у кримінальному провадженні. У кримінальній процесуальній доктрині інститут цивільного позову у кримінальному провадженні (з’єднаного процесу) інколи критикується через певні проблеми, з якими стикаються під час його реалізації на практиці, та висловлюється думка про недоцільність існування цього інституту у кримінальному провадженні взагалі. У дисертації проаналізовано аргументи цих вчених і зроблено висновок, що з огляду на усі численні переваги існування цього інституту, він не може бути вилучений з кримінального провадження. Цей інститут є важливою гарантією забезпечення прав потерпілої від кримінального правопорушення особи. Він становить собою процесуальний механізм забезпечення одного з основних прав громадян – їх права на судовий захист, та вирішення одного із завдань кримінального провадження – охорони прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження (ст. 2 КПК).

У підрозділі 1.3 «Співвідношення цивільного позову з іншими способами захисту порушених кримінальним правопорушенням прав потерпілого» автор виокремила та проаналізувала способи відновлення порушених кримінальним правопорушенням майнових та особистих немайнових прав потерпілої особи, які у науковій літературі поділяють на позовні та непозовні. До непозовних способів належать: кримінально-процесуальна реституція; добровільне відшкодування заподіяної кримінальним правопорушенням шкоди підозрюваним, обвинуваченим чи за його згодою будь-якою іншою фізичною чи юридичною особою; відшкодування шкоди, заподіяної потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, за рахунок Державного бюджету України.

З’єднаний процес (цивільний позов у кримінальному провадженні) є позовним способом захисту порушених кримінальним правопорушенням прав потерпілого. Для його розгляду і вирішення необхідна ініціатива особи, якій заподіяно шкоду, а в окремих випадках, визначених законом (п. 12 ч. 2 ст. 36 КПК), прокурором – це й відрізняє його від непозовних способів. Ще однією суттєвою відмінністю цього способу захисту прав потерпілого є те, що за допомогою цивільного позову можливе відшкодування всіх видів шкоди, передбачених цивільним законодавством – шкоди матеріальної, фізичної і моральної, які є прямим наслідком цього злочинного посягання. Стосовно ж реалізації непозовних форм захисту порушених кримінальним правопорушенням прав потерпілих в кримінальному судочинстві, то в цьому випадку мова може йти тільки про повернення втраченого майна у натурі чи відшкодування реально завданих матеріальних збитків. Усе це, на думку автора, дає підстави говорити про те, що з’єднаний процес – основний і найбільш ефективний спосіб захисту порушених кримінальним правопорушенням майнових прав потерпілих від кримінальних правопорушень осіб.

Розділ другий «Виникнення і розвиток інституту цивільного позову у кримінальному провадженні» складається з двох підрозділів, в яких досліджено питання виникнення інституту з’єднаного процесу та його впровадження в судочинство на українських землях.

У підрозділі 2.1. «Виникнення з’єднаного процесу як засобу захисту порушених злочином прав потерпілого» автор обґрунтовує положення, що сучасний інститут цивільного позову у кримінальному провадженні формувався поступово. Його становленню передувала копітка розробка найважливіших кримінально- і цивільно-процесуальних інститутів і норм впродовж тривалого періоду розвитку суспільства. «Прародичів» окремих норм, які утворюють цей інститут, можна виявити ще у джерелах права Стародавнього Риму (V ст. до н.е.). Основні ж його положення були розроблені і відображені у правових актах, починаючи з середини XIX до початку XXI століть, які аналізуються в дисертації.

Автор обґрунтовує, що об’єднання публічного та приватного позовів, що випливають із кримінального провадження, в одному провадженні, становить продукт розвиненішого юридичного життя суспільства. Розмежування кримінальної та цивільної юрисдикції доцільно вважати вихідним моментом в історії з’єднаного процесу.

У підрозділ 2.2 «Впровадження з’єднаного процесу в судочинство на українських землях» дисертант дослідила процес становлення інституту з’єднаного процесу на українських землях, які в різні історичні періоди належали до різних держав.

Автор з’ясувала, що у ранніх державах східних слов’ян, що виникли приблизно в середині IX століття нашої ери, кримінальний процес (який, зрозуміло, ще тоді нероздільно існував з цивільним процесом) також знав і інститут грошової винагороди за заподіяну злочином шкоду (наприклад, «віра» за Руською Правдою). Кримінальний і цивільний процес не розмежовувалися, будь-який позов розглядався за наявності обвинувачення, оскільки воно мало позовний характер, тобто, був поширений типовий обвинувальний процес. Більшість покарань за Руською Правдою виражалися грошовими платежами, частина з яких йшла на відшкодування шкоди потерпілому, а обсяг відшкодування залежав від його соціального стану.

За часів перебування українських земель у складі Польського Королівства кримінальне судочинство характеризувалося широким застосуванням майнових покарань за вчинені злочини. Про наявність з’єднаного процесу чи будь-якої іншої позовної форми захисту майнових прав потерпілих від злочину у джерелах цього періоду не йдеться, оскільки тоді в такому інституті не було потреби. Майнові та інші особисті інтереси потерпілих в кримінальному судочинстві були достатньо захищеними, внаслідок існування спеціальних видів покарань, які стягувалися на їх користь за рішення суду. Схожою була ситуація на українських землях, які в той час належали Великому князівству Литовському. За Литовськими Статутами (1529, 1566, 1588 років) покарання розглядалося як відплата за злочин і як засіб залякування. Метою покарання було також відшкодування заподіяної шкоди у вигляді різних грошових стягнень, штрафів та конфіскацій. Майнові покарання мали досить широке застосування.

Інший підхід панував на українських землях, що входили до Московської держави. Історико-правовий аналіз розвитку правового регулювання у російському законодавстві інституту цивільного позову в кримінальному процесі свідчить, що його розвиток далеко не завжди забезпечувався історичною наступністю, оскільки нові кримінально-процесуальні норми інколи не були результатом закономірного розвитку попередніх. Разом з тим, на більшості етапів розвитку Російської держави правове регулювання цього інституту відрізнялося поступовим розширенням його нормативної регламентації. Особливо це видно із Статуту кримінального судочинства 1864 р., який діяв на більшості території України.

Що стосується радянського періоду нашої держави, то кримінально-процесуальне законодавство того часу зберегло риси наступності в частині цивільного позову в кримінальній справі, про що свідчать КПК УСРР 1922 р., 1927 р. і 1960 р., відповідно до норм яких потерпілі наділялися правом на відшкодування шкоди, заподіяної злочином, за допомогою цивільного позову.З прийняттям Основ кримінального судочинства Союзу РСР 1958 р. і КПК УРСР 1960 р. правове регулювання у сфері відшкодування шкоди, заподіяної злочином, ще більше удосконалилося. Цивільний позов в кримінальному процесі підлягав розгляду разом із кримінальною справою і міг бути заявлений на будь-якій стадії процесу (ст. 29 КПК УРСР). Цивільний позивач у судовому розгляді користувався всіма правами сторони і міг брати участь у дослідженні обставин, що мали значення для обґрунтування позову. Крім того, і на суд покладався обов'язок за своєю ініціативою вирішувати питання про відшкодування, якщо позов не був заявлений за визначених умов (до 2001 р.). Набули подальшого розвитку також норми, які передбачали можливість забезпечення цивільного позову в кримінальному провадженні.

Розділ третій «Провадження цивільного позову у кримінальному процесі за чинним кримінальним процесуальним законодавством України» присвячений питанням, пов’язаним із матеріальними підставами та процесуальними передумовами пред’явлення цивільного позову у кримінальному провадженні, актуальними проблемами процесуального статусу сторін цивільного позову, забезпеченням цивільного позову, а також із розглядом і вирішенням цивільного позову.

У підрозділі 3.1 «Матеріальні підстави та процесуальні передумови пред’явлення цивільного позову у кримінальному провадженні» автор обґрунтувала, що для пред’явлення цивільного позову в кримінальному провадженні повинна існувати сукупність необхідних умов, які в науці кримінального процесу поділяються на матеріальні підстави та процесуальні передумови.

Матеріальною підставою пред’явлення цивільного позову в кримінальному провадженні є складний фактичний склад, елементами якого є: вчинення кримінального правопорушення чи іншого суспільно небезпечного діяння; наявність шкоди від цього правопорушення у потерпілого; причинно-наслідковий зв'язок між вчиненням кримінального правопорушення, з приводу якого ведеться кримінальне переслідування, та шкодою, питання про відшкодування якої ставиться у заявленому цивільному позові.

Усі передбачені процесуальним законом передумови, що складають у сукупності процесуальну підставу цивільного позову необхідно поділяти на дві групи: 1) передумови, необхідні для порушення провадження за цивільним позовом (для пред'явлення цивільного позову); 2) передумови, необхідні для розгляду позову судом у кримінальному провадженні. До першої групи відносять: а) внесення відповідних відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань; б) підвідомчість позову суду; в) наявність у цивільного позивача процесуальної право- та дієздатності, а у його представника — належного оформлення повноважень; г) відсутність рішення суду, що набрало законної сили, постановленого у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або постанови про прийняття відмови позивача від позову або про затвердження мирової угоди сторін; д) пред'явлення цивільного позову до початку судового розгляду у кримінальному провадженні. До другої групи процесуальних передумов слід відносити: 1) особисту явку цивільного позивача (його представника чи законного представника) в судове засідання, якщо ним не заявлене клопотання про розгляд позову за його відсутності чи обвинувачений або цивільний відповідач повністю визнав пред’явлений позов, і 2) відсутність чітко вираженої відмови позивача від позову, що не суперечить закону, правам та інтересам інших осіб.