ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження та ступінь її опрацювання; визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; сформульовано його мету, завдання, об’єкт і предмет, охарактеризовані методи дисертаційного дослідження, визначено наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено дані щодо апробації результатів дисертації, а також щодо структури та обсягу роботи.

Розділ 1 «Загальнотеоретичні аспекти застосування норм Конституції України» включає три підрозділи.

У підрозділі 1.1. «Генеза доктринальної думки щодо застосування норм конституції» проведений аналіз доктринальних надбань щодо застосування конституційних норм, який демонструє, що у різні періоди часу питанню правозастосування і, зокрема, застосуванню конституційних норм приділяли увагу в своїх роботах багато вчених-правознавців, серед яких Ф.В. Тарановський, М.М. Коркунов, Г.Ф. Шершеневич та ін. (початок ХХ ст.); Н.Г. Александров, А.М. Васильєв, А.Б. Венгеров, П.Н. Галанза, Л.С. Галесник, А.М. Даниєлян, Д.А. Керимов, П.Є. Недбайло, А.Е. Пашерстник, С.С. Студеникин, Г.І. Федькін, М.П. Хангалов та ін. (50-60-ті роки ХХ ст.); С.А. Авак’ян, І.Я. Дюрягін, М.І. Козюбра, В.В. Лазарев, О.О. Миронов, П.Є. Недбайло, В.А. Пертцик, Ф.М. Рудінський, Б.Н. Топорнін, Л.П. Шмайлова та ін. (70-80-ті роки ХХ ст.); Б.С. Ебзєєв, В.Й. Лучін, Б.С. Кінаш, О.Е. Кутафін, Ю.М. Тодика, В.М. Шаповал, Ю.С. Шемшученко та інші науковці (90-ті та на початку 2000-х років).

Проведене дослідження дозволяє зробити висновок, що хоча науковці досліджували багато актуальних питань застосування конституційних норм та ними були зроблені важливі для теорії правозастосування наукові висновки, однак жодне з цих досліджень не мало комплексного характеру і багато важливих питань з цієї теми залишаються малодослідженими. Зокрема, увага майже не приділялась таким питанням як акти застосування конституційних норм, функції застосування норм Основного Закону України, розсуд при застосуванні конституційних норм. Це обумовлює необхідність комплексного дослідження питання застосування норм Конституції України, його наукового осмислення з позицій сьогодення.

У підрозділі 1.2. «Поняття застосування норм Конституції України, його форми та функції» з метою визначення поняття «застосування норм Конституції України» дисертант звертається до напрацювань, що зроблені в загальній теорії права. Зокрема, аналізує підходи до розуміння поняття «застосування норм права» та його ознаки.

До ознак застосування норм Конституції України дисертант відносить: державно-владний характер; здійснення його в чітко визначеному Конституцією та законами України порядку; творчий характер; є комплексною формою реалізації конституційних норм; політичний характер; особливо значущі наслідки, масштабність змін, які воно може викликати в різноманітних галузях суспільного та державного будівництва; результатом є акт застосування норм Конституції України. Також, важливою ознакою застосування норм Конституції України, що відрізняє її від інших форм реалізації конституційних норм (дотримання, виконання, використання) є необхідність втручання у процес правореалізації компетентних суб’єктів – суб’єктів правозастосування. Суб’єктами застосування норм Конституції України є органи державної влади, місцевого самоврядування, органи судової влади, прокуратури, посадові особи в межах своїх повноважень. Також, суб’єктами застосування конституційних норм можуть бути об’єднання громадян, однак застосування ними конституційних норм відбувається за делегуванням відповідних повноважень держави та її органів.

На підставі аналізу вищезазначених ознак можна визначити застосування норм Конституції України як особливу форму реалізації норм Основного Закону України, що являє собою державно-владну діяльність компетентних суб’єктів щодо вирішення конкретної справи, яка здійснюється в суворо регламентованому законом порядку та має особливо значущі наслідки у суспільному та державному будівництві, результатом якої виступає акт застосування конституційних норм.

Застосування конституційних норм відбувається у двох формах: оперативно-виконавчій та правоохоронній. Під оперативно-виконавчою формою застосування норм Конституції України слід розуміти владну діяльність компетентних суб’єктів з реалізації приписів конституційних норм шляхом створення, зміни або припинення правовідносин на підставі цих норм. Правоохоронна форма застосування норм Конституції України передбачає діяльність компетентних суб’єктів, спрямовану на охорону конституційних норм від будь-яких порушень.

Використовуючи напрацювання, що є в загальній теорії права, враховуючи призначення та функції власне Конституції України, а також роль та місце застосування як особливої форми реалізації норм Основного Закону України в правовому регулюванні суспільних відносин, його державно-владний характер, автор сформулював поняття «функції застосування норм Конституції України». Під функціями застосування норм Конституції України слід розуміти основні напрямки впливу застосування як особливої форми реалізації конституційних норм на суспільні та державні відносини, в яких розкривається його роль в механізмі правового регулювання та проявляються особливості та регулююча природа норм Конституції України. Застосування норм Конституції України виконує юридичні (правозабезпечувальну та індивідуального регулювання, установчу та нормативно-аксіологічну) та соціальні (економічну, політичну, ідеологічну) функції.

У підрозділі 1.3. «Пряма дія норм Конституції України» на підставі аналізу різних підходів вчених-правознавців до розуміння поняття прямої дії норм Конституції дисертант аналізує зміст цього поняття. Такий зміст можна визначити як, по-перше, дію Конституції України незалежно від наявності нормативних актів, що конкретизують чи доповнюють її; по-друге, як право громадянина вимагати у будь-якого суб’єкта, що уповноважений застосовувати конституційні норми забезпечення йому можливості користуватись нормою, яка включена в текст Конституції, і обов’язок зобов’язаного суб’єкта виконувати таку вимогу громадянина; по-третє, видання законів, які конкретизують норми Конституції, в тому числі вказані в самому тексті Основного Закону.

Реалізація норм Конституції України і, зокрема, їх застосування як норм прямої дії, безпосередньо пов’язані з характером і особливостями юридичної природи її приписів, оцінкою їх нормативності. Значна кількість норм Основного Закону України характеризується високим ступенем загальності. Зокрема, це положення Конституції, що закріплюють принципи права, визначають основні правові поняття, містять вказівки на цілі. Значна абстрактність таких норм призводить до невизнання рядом правознавців нормативності відповідних конституційних положень. Дисертант робить акцент, що визнання нормативності конституційних положень, які мають високий ступінь загальності, є необхідною умовою встановлення та підтримання режиму законності в державі.

Процес реалізації норм Конституції України значною мірою визначається рівнем правової культури не тільки державних органів, а й громадян. Для того, щоб Основний Закон України сприймався громадянами як нормативно-правовий акт, що може суттєво вплинути на суспільні відносини, на життя конкретної особи, необхідно на конституційному рівні гарантувати громадянам можливість безпосередньо на підставі Конституції України звертатись до будь-якого органу для захисту своїх прав і свобод. Тому представляється необхідним викласти ч. 3 ст. 8 Конституції України в наступній редакції: «Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до будь-якого органу державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових осіб для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується».

Негативно позначитись на застосуванні норм Конституції України як норм прямої дії може відсутність закріплення на законодавчому рівні процедури звернення до Верховного Суду України інших судів загальної юрисдикції з питань конституційності законів та інших нормативно-правових актів. Така процедура може бути закріплена в Законі України «Про Конституційний Суд України». Не завжди суди загальної юрисдикції мають передбачену процесуальним законодавством підставу для зупинення провадження по справі, якщо виникають сумніви щодо конституційності тієї чи іншої правової норми. Так, у Кримінально-процесуальному кодексі України така підстава для зупинення провадження у справі, як виникнення спору щодо конституційності норми, відсутня. Пропонується закріпити у Кримінально-процесуальному кодексі України таку підставу для зупинення провадження у справі як виникнення спору щодо конституційності норми, що застосовується судом.

Розділ 2 «Стадії застосування норм Конституції України» складається з чотирьох підрозділів.

Підрозділ 2.1. «Загальна характеристика стадій застосування норм Конституції України» присвячений визначенню стадій застосування норм Основного Закону України. Для цього автор звертається до аналізу напрацювань, що зроблені в загальній теорії права, та пропонує виокремлювати такі стадії застосування норм Конституції України: 1) встановлення фактичної основи справи; 2) встановлення юридичної основи справи; 3) прийняття рішення по справі та його виконання.

У підрозділ 2.2. «Встановлення фактичної основи конституційної справи» аналізується вказана стадія. Автор робить висновок, що фактичні обставини, які необхідно встановити для застосування конституційної норми, найчастіше закріплюються в законах України, підзаконних актах, що конкретизують відповідну норму Конституції України. Це обумовлює необхідність конкретизації конституційних норм для їх застосування.

Конкретизація конституційних норм – це необхідний процес їх розвитку, що характеризується взаємопроникненням Конституції України та інших нормативних актів та здійснюється уповноваженими на те органами або посадовими особами, результати якого фіксуються у визначеній законодавством України формі та є загальнообов’язковими.

Аналіз нормативно-правових актів, що конкретизують конституційні норми, демонструє їх недосконалість. Для забезпечення якості законодавства України доцільним уявляється поєднання обов’язкового попереднього конституційного контролю законів, прийняття яких прямо передбачено Конституцією України, з факультативним, наступним конституційним контролем законів та інших правових актів.

Встановлення фактичних обставин здійснюється шляхом збору та аналізу доказів. Докази – фактичні дані (відомості) про обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, одержані в установленому законом порядку і закріплені в передбачених законом джерелах. Джерела, в яких закріплюються докази по конституційним справам, значно різноманітніші, ніж по кримінальним, цивільним або іншим юридичним справам. Доказами тут можуть бути показання свідків, висновки експертів, спеціалістів, наукових установ, документи, звіти і навіть результати соціологічних, політологічних та інших досліджень. По конституційним справам встановлення фактів здійснюється не тільки через докази фактів, що вже відбулись. У деяких випадках необхідно встановити факти, що можуть мати місце у майбутньому.

Конституція та закони України, що розвивають її положення, можуть встановлювати які фактичні обставини не потребують доказування. Поряд з загальновідомими фактами та преюдиціями важливе місце тут займають конституційні презумпції. На підставі аналізу напрацювань, зроблених  з  цього питання як у загальній теорії права, так і в різних галузях права, з урахуванням особливостей Конституції України як особливого нормативно-правового акту, автор визначає конституційну презумпцію як прямо або непрямо закріплене в Конституції України та нормативно-правових актах, що конкретизують її положення, правове встановлення, яке має ярко виражений демократичний та гуманістичний характер та якому надається такий авторитет, що воно не потребує доказів або будь-яких інших додаткових роз’яснень.

Класифікувати конституційні презумпції можна за такими критеріями як: сфера дії (конституційні презумпції можуть бути загальноправові та такі, що пов’язані з однією або кількома галузями права); напрямок дії (конституційні презумпції можуть бути такі, що спрямовані на: захист основних прав, свобод людини та громадянина; забезпечення засад конституційного ладу держави; ефективну зовнішньополітичну діяльність); можливість спростування (спростовні, неспростовні); форма правового закріплення (прямі, непрямі).

Підрозділ 2.3. «Встановлення юридичної основи конституційної справи» присвячений дослідженню відповідної стадії застосування норм Основного Закону України, яка включає такі підстадії: вибір конституційної норми, що підлягає застосуванню; перевірка автентичності тексту конституційної норми офіційному її викладу; перевірка дії норми Конституції України з точки зору її дії в часі, просторі, за колом осіб; аналіз конституційної норми з точки зору необхідності тлумачення її змісту.

Автор робить висновок, що вибір конституційної норми, що підлягає застосуванню, найчастіше не викликає тих труднощів, які мають місце в даній стадії в інших правозастосовних процесах. Вона не потребує великих зусиль з перевірки достовірності застосованої норми, а також вірності тексту правової норми, оскільки Конституція України – суворо кодифікований акт, який має найвищі юридичні якості.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти повинні відповідати їй. Це пояснює те, що Основний Закон України не має конкуруючих правових актів. При цьому Конституція України встановлює критерії, що дозволяють розв’язати колізії між певними законами, а також між законами та іншими нормативно-правовими актами. Однак, Основний Закон України не встановлює критерії, що дозволяють розв’язати можливу колізію між міжнародним договором та законами України. Представляється необхідним доповнити ст. 9 Конституції України пунктом 3 у наступній редакції: «Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору».

Підрозділ 2.4. «Прийняття рішення по конституційній справі та його виконання» присвячений завершальній стадії застосування норм Конституції України.

Існує різний порядок прийняття рішень по конституційним справам. По одним справам розробляються проекти рішень, а потім здійснюється саме його прийняття. За іншими навпаки неприпустимо заздалегідь намічати якесь рішення. Також рішення можуть прийматися одноособово чи колегіально. Через процедуру голосування або без неї таке голосування може бути таємним чи відкритим. Значно вплинути на прийняття рішення по конституційній справі може таке явище як розсуд. На підставі аналізу напрацювань, вже зроблених у правовій науці, автор формулює визначення поняття розсуду. Конституційний розсуд – це творча, інтелектуально-вольова діяльність компетентного суб’єкта щодо вирішення конкретної справи, яка характеризується певною мірою свободи, що передбачена Конституцією та законами України і має на меті прийняття найбільш оптимального рішення по справі.

Автором запропоновано класифікацію конституційного розсуду за наступними критеріями: ступенем визначеності норм Конституції України; строком дії розсуду; дії конституційного розсуду у просторі. Особливим видом конституційного розсуду є політичний розсуд.

Виконання акта застосування норм Конституції України може виявлятись: а) у доведенні змісту акта до відомості адресата; б) у добровільному виконанні або додержані приписів акту; в) у здійсненні компетентними органами примусових дій для втілення приписів акта у життя.

Питання примусового виконання актів застосування конституційних норм актуалізується у світлі поширення практики невиконання або неналежного виконання рішень Конституційного Суду України. Представляється доцільним на законодавчому рівні зробити низку кроків щодо вдосконалення механізму виконання рішень Конституційного Суду України: по-перше, Закон України «Про Конституційний Суд України» необхідно доповнити додатковим розділом «Виконання рішень Конституційного Суду України»; викласти ч. 3 ст. 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» у такій редакції: «Державні органи та посадові особи, на яких покладений обов’язок щодо забезпечення виконання рішення, додержання висновку, зобов’язані у строки, встановлені Конституційним Судом України, письмово повідомити про заходи, які були прийняті на їх виконання»; по-друге, законодавчого врегулювання потребує і контроль за виконанням рішень Конституційного Суду України. Представляється доцільним внести до законів України «Про Кабінет Міністрів України», «Про Регламент Верховної Ради України» норми стосовно виконання рішень Конституційного Суду України з відповідними обов’язками цих суб’єктів; необхідно законодавчо визначити обов’язки органів прокуратури щодо нагляду за виконанням рішень Конституційного Суду України, а також встановити порядок притягнення нею до відповідальності осіб за невиконання цих рішень; по-третє, доцільним є запровадження на законодавчому рівні конституційно-правової відповідальності за невиконання або неналежне виконання рішень Конституційного Суду України. Склад такого правопорушення та санкції можуть бути передбачені в Законі України «Про Конституційний Суд України».

Розділ 3 «Акти застосування норм Конституції України» включає три підрозділи.

У підрозділі 3.1. «Поняття та види актів застосування норм Конституції України» автор досліджує ознаки актів застосування норм Конституції України. На підставі дослідження ознак дисертант пропонує авторське визначення акта застосування норм Конституції України, під яким слід розуміти державно-владний юридичний акт, що приймається компетентним суб’єктом на підставі або на виконання Конституції України та нормативно-правових актів, що розвивають її положення, який вирішує конкретну конституційну справу та адресується певному суб’єкту, досить широкому або взагалі невизначеному колу суб’єктів та може мати особливо значущі наслідки.

Автор пропонує класифікувати акти застосування норм Конституції України за наступними критеріями: формою зовнішнього вираження (письмовий та усний акт); способом прийняття (колегіальні, одноособові та одноособові акти з наступним затвердженням колегіальним органом); юридичною формою (укази, постанови, розпорядження, ухвали, рішення); функціями в правовому регулюванні (регулятивні, охоронні); за значенням в юридичному процесі (основні або додаткові); суб’єктом прийняття (акти Верховної Ради України, акти Президента України, акти виконавчих органів, акти судів, акти прокурорського нагляду, акти місцевих органів влади); характером приписів (уповноважуючі, зобов’язуючі, забороняючі); юридичними наслідками (правовстановлюючі, правоприпиняючі, правозмінюючі); за масштабом тих наслідків, що можуть викликати акти застосування норм Конституції України (акти, спроможні викликати особливо значущі наслідки або зміни в масштабах всієї країни; акти, що спричиняють особливо значущі наслідки на певній території держави; акти, що впливають на досить вузьке коло суб’єктів); характером ініціативи акти застосування норм Конституції України (можуть бути такими, що приймаються за ініціативою органів, компетентних їх приймати або за ініціативою інших осіб).

У підрозділі 3.2. «Юридична техніка актів застосування норм Конституції України» розглядаються напрацювання щодо поняття «юридичної техніки», аналізуються різні наукові підходи та позиції щодо визначення цього поняття.

Дисертант пропонує авторське визначення поняття «юридична техніка» актів застосування норм Конституції України, під яким слід розуміти вид юридичної техніки, який визначає особливості створення та оформлення актів застосування норм Конституції України за допомогою сукупності правил, прийомів, способів та засобів створення та оформлення актів застосування конституційних норм, що є похідними та залежними від юридичної техніки Основного Закону України та має на меті забезпечення законності та обґрунтованості цих актів.

У підрозділі 3.3. «Вимоги до складання та оформлення актів застосування норм Конституції України» автор робить висновок, що якість та ефективність актів застосування норм Конституції України багато в чому залежать від правильного складання таких актів, використання засобів та прийомів юридичної техніки, дотримання основних вимог, яким повинні відповідати юридичні документи. Порушення правил та принципів юридичної техніки і, зокрема, техніки актів застосування конституційних норм призводить до правозастосовних помилок. Для уникнення останніх необхідно дотримуватись вимог юридичної техніки, зокрема, правових, логічних, структурних та мовностилістичних.