ІсторичнІ РОМАНИ Олександра Соколовського в літературно-критичному контексті доби

brief description

МАРІУПОЛЬСЬКИЙ ГУМАНІТАРНИЙ ІНСТИТУТ
ДОНЕЦЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ

На правах рукопису

Литвиненко Олена Валеріївна

УДК 821.161.2 31.09
Соколовський О.

ІсторичнІ РОМАНИ Олександра Соколовського
в літературно-критичному контексті доби

Спеціальність 10.01.01 українська література

Д и с е р т а ц і я
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
доктор філологічних наук,
професор
Кейда Федір Федорович

Київ 2004

ЗМІСТ

Вступ 3
Розділ І. Формування естетичних і світоглядних концептів
творчості Олександра Соколовського 19
Розділ ІІ. Епічний цикл О.Соколовського про
народницький рух: проблематика і поетика 50
Розділ ІІІ. Художня рецепція Хмельниччини в романі
О.Соколовського Богун” 106

Висновки 155
Список використаної літератури і джерел 162

ВСТУП

Вітчизняний літературний процес перших десятиріч минулого століття прикметний достатньо високим рівнем мистецького осмислення буття, широким спектром стильових течій, напрямів, жанрових утворень, представлених більш чи менш відомими нині майстрами слова, інтенсивністю шукання ними новітніх художніх структур. Між тим, ще й дотепер залишаються постаті та явища, не охоплені системними літературознавчими дослідженнями, відповідним чином не потлумачені науково. Одним із таких явищ є історична белетристика Олександра Соколовського (1895 1938) талановитого українського прозаїка, життєвий і творчий шлях якого припав на трагічний для нашої культури період більшовицького лихоліття.
Волею долі митець сам став жертвою комуністичного терору, проживши лише неповних сорок три роки. 28 жовтня 1937 року його було заарештовано. Художникові, людині спокійної, м’якої й лагідної вдачі (за свідченнями тих, хто знав Соколовського), у ході допитів інкримінувалася приналежність до контрреволюційної організації, яка стояла на терористичних позиціях”, а його творчість потрактовувалася як націоналістична пропаганда в художній літературі” [13, арк. 1].
22 серпня 1938 року військовою колегією Верховного суду СРСР О.Соколовського було засуджено ... до вищої міри кримінального покарання розстрілу, з конфіскацією майна, що належало особисто йому” [13, арк. 139]. В архіві СБУ (справа № 817) зберігається й довідка про те, що вирок було виконано того ж дня. Могила письменника загубилася десь на Лук’янівському цвинтарі в Києві, з-поміж могил багатьох знищених режимом діячів української культури.
Спадщину О.Соколовського достойно репрезентує насамперед цикл історичних творів, де вперше в українському письменстві широкомасштабно інтерпретуються причини й перебіг народницького руху 70 80-х років ХІХ століття (романи Перші хоробрі”, 1928; Нова зброя”, 1932; Роковані на смерть”, 1933; повість Бунтарі”, 1934), та роман Богун” (1931), в якому відтворюється розлога панорама національно-визвольної війни українського народу під орудою Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетської експансії. Богун” Соколовського перший у ХХ столітті великий епічний твір про одну з переломних подій вітчизняної історії.
Творчий доробок прозаїка позначений посиленою увагою до історичної проблематики як модусу пізнання онтологічних підвалин буття людини громадського й особистого, до формування концепції соціально ініціативної, високогуманної особистості. Письменника цікавили не лише ті історичні особи, у долях яких віддзеркалилася складна історична доба, а й, сказати б, приречені на трагічну особисту долю через свідоме офірування собою в ім’я сповідуваної ідеї. Проза О.Соколовського заґрунтована на вдумливому осмисленні історичних умов поступування етносу, пройнята глибоко драматичним за своєю суттю оптимізмом стосовно історичної долі народу. На крутих шляхах багатостраждальної історії белетрист прагнув віднайти постать істинного провідника, природного лідера і якнайповніше висвітлити його натуру передовсім під морально-етичним кутом зору.
Актуальність теми дослідження визначається насамперед тією обставиною, що об’єктом фахового системного осмислення творча спадщина Олександра Соколовського ще не була, хоча вона дає цікавий матеріал для усвідомлення певних закономірностей поступування епічного світовідбиття в українській літературі першої половини ХХ століття. Ця робота викликана необхідністю у відповідності до сучасних вимог науки про літературу та в новому ідеологічному ключі узагальнити окремі спорадичні спостереження над творчістю белетриста, а також потребою введення індивідуальних мистецьких досягнень О.Соколовського в контекст літературознавчих уявлень про вітчизняне письменство початку минулого століття. На часі відмова від замовчування драматичних протиріч літературного розвитку, тому запропонована дисертація органічно вписується в цілком закономірний процес наукового студіювання творчості здобутих, репресованих чи заборонених письменників.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна праця виконана як складова частина комплексної теми кафедри української філології Маріупольського гуманітарного інституту Донецького національного університету Актуальні проблеми української літератури і фольклору”. Тему роботи затверджено на засіданні бюро науково-координаційної ради з проблеми Класична спадщина та сучасна художня література” при Інституті літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України (протокол № 3 від 14 грудня 2000 року).
Мета роботи з’ясувати художні особливості історичної прози О.Соколовського на тлі розвитку вітчизняної літературно-критичної думки першої третини ХХ століття; здійснити комплексне системно-аналітичне дослідження творчого доробку письменника.
Відповідно до мети дослідження було поставлено такі завдання:
- осмислити витоки і розвиток світоглядно-естетичних переконань О.Соколовського;
- простежити закономірності еволюції проблематики й поетики історичних романів і повісті письменника;
- проаналізувати структурні особливості, жанрово-стильову специфіку та образний устрій творів;
- подати літературознавчий дискурс історичної й художньої правди в романах та повісті белетриста;
- показати специфіку художнього моделювання історичного минулого у творчості О.Соколовського;
- визначити здобутки і втрати історичної прози митця, сформувати її літературознавчу оцінку, встановити місце і роль в українському літературному процесі.
Об’єктом дослідження є епічні твори О.Соколовського, в яких знайшли відбиття державницькі змагання українського народу доби Хмельниччини й художня історія народницького руху останніх десятиріч ХІХ століття.
Аналіз романної прози письменника здійснюється на тлі осмислення складної історико-культурної семантики його доби. Окрім літературних творів, у дисертації використано фольклорний матеріал, архівні документи, наукові студії з історії України (О.Апанович, М.Грушевський, М.Костомаров, О.Субтельний), філософії (О.Лосєв, О.Чанишев), естетики (А.Гулига) тощо.
Теоретико-методологічною основою дисертації стали спеціальні праці з проблем розвитку української історичної прози Л.Александрової, С.Андрусів, О.Білецького, А.Гуляка, М.Ільницького, Б.Мельничука, М.Сиротюка, В.Чумака. Дослідження спирається також на слушні спостереження за окремими історичними творами, вміщені в розвідках Л.Дем’янівської, С.Єфремова, М.Жулинського, В.Кузьменка, М.Наєнка, П.Рудякова, В.Погребенника, Г.Семенюка, Г.Штоня, інших авторитетних дослідників.
Предмет дослідження специфіка художнього моделювання важливих історичних подій у творах О.Соколовського, естетичні засади, на яких ґрунтується концепція минулого, репрезентована прозаїком.
Для створення більш повної картини мистецької своєрідності белетристичного доробку О.Соколовського в дисертації реалізовано порівняльно-типологічний, порівняльно-історичний, описовий та біографічний методи дослідження.
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першою в українській науці про літературу спробою комплексного монографічного прочитання історичної прози О.Соколовського. Уперше на тлі вітчизняного письменства початкових десятиріч ХХ століття прокоментовано тематику і проблематику історичних творів белетриста, їх жанрові особливості, провідні засоби образотворення, моделі характеротворення. У роботі системно, з позицій сучасної науки, переоцінено раніше висунуті літературознавчі версії, осмислено специфіку відтворення прозаїком внутрішнього устрою героїв, проаналізовано його вміння зобразити плин настроїв і особливості поводження персонажів у неординарних життєвих ситуаціях, здійснено детальний літературознавчий опис маловідомих нині творів.
Авторка роботи вводить до наукового обігу чималу кількість матеріалів, що зберігаються у фондах Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України, Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В.Вернадського, архіву Служби безпеки України та Центрального державного архіву громадських об’єднань України.
Теоретичне значення дисертації полягає в тому, що її матеріали та висновки розширюють можливості у вивченні питань теорії й історії літератури, зокрема проблеми історизму; у формуванні нових підходів до розуміння специфіки художнього мислення О.Соколовського та його місця у вітчизняному літературному процесі. Результати дисертаційної праці знайдуть застосування в нових теоретичних і конкретно-історичних розвідках з історії українського письменства, у галузі компаративістики.
Практичне значення дослідження. Положення й висновки, висунуті в роботі, можуть використовуватися у процесі вивчення історії української літератури ХХ століття, теорії літератури, залучатися до написання нових літературознавчих праць (курсових, дипломних, магістерських досліджень). Матеріали дисертації знадобляться вчителям-словесникам педагогічних училищ, гуманітарних ліцеїв і гімназій, загальноосвітніх шкіл.
Апробація результатів роботи. Основні положення дослідження доповідалися на Міжнародній науково-практичній конференції Україна Греція: історична спадщина і перспективи співробітництва” (Маріуполь, 1999); на Міжнародній науковій конференції Документалістика на зламі тисячоліть: проблеми теорії та історії” (Луганськ, 2001); на Всеукраїнській науково-практичній конференції Сучасні тенденції у літературознавчій підготовці вчителів-словесників” (Мелітополь, 2001); на Міжнародній науково-практичній конференції Мова. Культура. Бізнес” (Київ, 2003), апробовані на щорічних наукових конференціях Маріупольського гуманітарного інституту Донецького національного університету (1999, 2000, 2001, 2002, 2003). Результати дисертації впроваджуються у практиці викладання здобувачкою курсу історії української літератури. Роботу в повному обсязі обговорено на розширеному засіданні кафедри української філології МГІ ДонНУ і рекомендовано до захисту (протокол № 01 від 19 листопада 2003 р.).
Результати дослідження впроваджувалися у навчальному процесі в Приазовському державному технічному університеті (довідка № 73 17 3367 від 26.12.03), Азовському морському інституті (довідка № 32 8 21 від 09.01.04), загальноосвітній школі І ІІІ ступенів № 4 м. Маріуполя (довідка № 12 від 09.01.04).
Публікації. За темою дисертаційної праці у фахових наукових виданнях опубліковано 6 статей, що відображають основні наукові результати проведеного дослідження.
Кожен художник є продуктом своєї доби, а кожна доба пропонує власні мистецькі потреби, естетичні виміри. Тому нині, коли пишуться перші сторінки історії нового тисячоліття, виникає нагальна потреба віддати належне тим майстрам слова, які розв’язували актуальні історичні, морально-етичні проблеми, зазираючи в минуле. Одним із таких літераторів був Олександр Соколовський белетрист загалом негучного” голосу. Між тим, є всі підстави зараховувати художню спадщину письменника до помітних набутків української історичної романістики, оскільки його твори позначені ... новизною тематики, героїко-романтичним пафосом і своєрідністю бачення минувшини” [197 , с. 105].
При цьому слід також мати на увазі, що письменство другого порядку” завжди багато в чому сприяло формуванню загальної панорами літературного процесу того чи іншого періоду, визначало закономірності росту окремих жанрів, їх специфіку тощо. Великі письменники, чиї імена стають гордістю народу, а твори класикою, не виростають як самотні кедри чи смереки на галявині, - завважує М.Ільницький. Як високі дерева піднімаються вгору серед нижчих і поруч з ними, так для становлення митця майстра чи то слова, чи сцени, чи різця або пензля потрібне середовище, потрібне культурно-мистецьке оточення” [86, с. 3 4]. Тому авторка дисертації намагалася з максимальною об’єктивністю поставитися до визначення місця і ролі белетристики О.Соколовського з-поміж інших намагань історичної прози перших десятиріч ХХ століття.
Творчість О.Соколовського нечасто опинялася у фокусі уваги літературознавців, та й загалом розглядалася побіжно, спорадично. Існуючі критичні відгуки (М.Сиротюк, П.Моргаєнко) здебільшого позначені тенденційністю, спричиненою пануванням тогочасних партлітноменклатурних канонів. Одне слово, донині, на жаль, відсутнє цілісне наукове осмислення художньо-образної специфіки прозового доробку белетриста.
Чи не першим відзивом” на спроби Соколовського в епічному жанрі стала стаття групи дослідників” (І.Ткаченко, І.Юрченко, Л.Чернець) Контрреволюційна кащенківщина”, надрукована 27 лютого 1932 року в газеті Літературна Україна”. Не вдаючись до серйозних літературознавчих узагальнень, її автори похапцем зарахували письменника до популярного” буржуазно-націоналістичного табору в культурі, представники якого подавали художні концепції української історії у, мовляв, спотвореному вигляді. У цій розвідці приділено увагу роману О.Соколовського Богун” яскравому вияву тієї нацдепівської контрабанди, що потребує нещадного викриття й гострого, непримиренного засудження від пролетарської громадськості” [106]. Зазначалося, що автор у націоналістично контрабандному” романі Богун” ... викривлює історичну суть подій та тих класових сил, що були рушіями в селянській революції 1648 року”. Згадувався тут і дебютний роман О.Соколовського Перші хоробрі”, у якому письменник нібито перекрутив історичні факти народництва”.
Ґрунтовний аналіз народницької” прози О.Соколовського та його роману Богун” здійснив відомий літературознавець і письменник М.Сиротюк у книжці Українська історична проза за 40 років” (1958). Важливо, що дослідник справедливо акцентував високий художній рівень прози Соколовського на тлі аналогічних спроб початку 1930-х років, помітив тяжіння белетриста до психологічного письма, його звернення до традицій Т.Шевченка у відображенні життя українського села пореформеної доби тощо.
Однак унаслідок ідеологічних обмежень критик не зрозумів”, скажімо, політичного підґрунтя у відображенні стосунків Богуна і Хмельницького, якось обережно поставився до осмислення шляхів трансформації у творах Соколовського історичної правди в художню, закинув письменникові відсутність образного втілення українсько-російського єднання”. Не було змоги правильно розтлумачити й причину того, чому в Богуні” козацьких ватажків Ганжу, Полуяна, Лисенка і особливо Кривоноса змальовано аж надміру нещадними до польської шляхти, тому літературознавець пояснив це обмеженістю світоглядних позицій автора. Сьогодні ж можемо твердити, що О.Соколовський у відповідності до історичної правди і морально-етичних приписів козака-українця показав вимушену жорстокість запорожців, викликану вишуканою” немилосердністю їх національного ворога. Характеризуючи романи О.Соколовського народницького циклу, М.Сиротюк слушно завважує, що їх герої ... відзначаються високорозвиненими громадськими почуттями, здатністю поступатися власними інтересами в ім’я суспільних справ, самовідданістю і особистою мужністю” [197, с. 103]. Однак і в цьому випадку досліднику довелося утриматися від констатації очевидного Соколовський тяжів до романтичного світовідтворення, яке полягало, за словами М.Наєнка, ... в акцентації на джерелах революційної героїки, на вимушеній спробі авторів через внутрішній світ особистостей пояснити потребу в кон’юнктурному перетворенні земної світобудови. Це був нібито й необхідний крок письменників-романтиків у справі дійового розвитку головного філософського принципу романтизму досягнути ідеалу через абсолютизацію людського індивіда” [146, с. 221 222]. Проте М.Сиротюка неважко зрозуміти, адже в час появи його розвідки ліквідаторські тенденції щодо романтизму були ще надзвичайно актуальними; енергійно захищався проголошений компартією єдиний” творчий метод соціалістичний реалізм.
Викликає інтерес (якщо не зважати на ідеологічну кон’юнктуру) передмова П.Моргаєнка Життя і творчість Олександра Соколовського” до двотомного видання творів письменника (1971) [142]. Критик наводить біографічні відомості про митця, намагається об’єктивно простежити різні впливи на становлення його літературно-естетичних позицій, висловлює слушні міркування стосовно мотивів звернення Соколовського до художнього моделювання народницького руху, звертає увагу на стильові особливості окремих творів, специфіку їх сюжетобудови та ін.
Критичний аналіз художнього доробку О.Соколовського представлений і в оглядовій розвідці В.Агєєвої (1989) [2]. Послуговуючись більш сучасним (порівняно з М.Сиротюком та П.Моргаєнком) літературознавчим інструментарієм, дослідниця розглядає історико-художню прозу белетриста в контексті стильових пошуків письменства 1920-х років, акцентує увагу, хоч і принагідно, на її романтичних витоках, документальному підґрунті, осмислює міру співвідношення історичних фактів і авторського домислу. В.Агеєва зупиняється й на показі художніх прорахунків прозаїка, зауважуючи, зокрема: Захопившись жертвенним героїзмом народовольців, зовнішнім перебігом подій, Соколовський лише частково розкрив... ідейну, духовну драму, по-різному пережиту його персонажами, і багато втратив як художник-психолог” [2, с. 208].
Отже, не викликає жодних сумнівів той факт, що розвідки Миколи Сиротюка, Петра Моргаєнка і Віри Агеєвої, присвячені творчості О.Соколовського, важливі й потрібні нині. Щоправда, вони не можуть вважатися вичерпними і тим паче науково об’єктивними. Адже непрості питання художнього віддзеркалення важливих подій вітчизняної історії потрактовувалися за доби ідеологічної заангажованості наукового мислення, коли докучливо нав’язувалася думка про безпрецедентне право на існування мистецтва, заґрунтованого виключно на комуністичних засадах. Аналогічний погляд цілеспрямовано усталювався і в літературознавстві. Відтак, варіантів не було, і не враховувати обставин, що складалися, науковці просто не могли.
З огляду на обрану тему дослідження цікавими у загальнотеоретичному аспекті вбачаються нам ґрунтовні роздуми про історичну романістику, вміщені в працях Л.Александрової [3; 4], С.Андрусів [7; 8], З.Голубєвої [42], А.Гуляка [52], В.Дончика [63], М.Жулинського [72], М.Ільницького [88], Б.Мельничука [135], М.Наєнка [144; 145; 146], В.Фащенка [240], в інших студіях літературно-критичного характеру, де аналізуються, зокрема, твори історичної тематики.
Звісна річ, що деякі положення, висунуті в окремих роботах, нині вже вважаються застарілими чи заідеологізованими. Однак, що особливо важливо, тут виокремлюються провідні теоретичні принципи, аналізуються досягнення і втрати історичної прози, окреслюються магістральні шляхи і основні закономірності розвитку жанру.
У книжці Миколи Ільницького Людина в історії” (1989) особливо цінними вбачаються висновки щодо ролі документального підґрунтя історичних творів та їх фольклоризму, об’єктивні оцінки інших наукових версій тощо. Аналізуючи українську історичну прозу 20 30-х років минулого століття, авторитетний вчений правомірно вказує на її ідеологічні пріоритети. Ідеологічний підхід був домінантним у оцінці історичної теми... революція сприймалася як продовження боротьби... мас за соціальну справедливість у попередні епохи, тому революційній меті підпорядковувалася спершу класика, оскільки для створення ширших епічних полотен потрібен був час”, - зазначає М.Ільницький [88, с. 285].
Літературознавець переконливо доводить, що в перших історичних творах української радянської літератури визвольні народні рухи витлумачувалися як закономірний, природний переддень жовтневого перевороту. Дослідник справедливо твердить, що кращі епічні твори про минуле, які побачили світ на зламі 1920 30-х років, у тому числі й Богун” О.Соколовського, ... засвідчили народження історичної прози нової якості. В цих творах народна маса зображена не як стихія, а як творче начало, рушійна сила історії, в них було поставлено проблему народу й вождя...” [88, с. 285 286].
Монографія Богдана Мельничука Випробування істиною” (1996) присвячена, головно, хоча й не виключно, висвітленню основних етапів становлення і розвитку української історико-біографічної літератури 1920 90-х років. Книжка рясніє першоатестаціями творів раніше заборонених чи марґінальних” письменників, а також наших сучасників, що дослідник здійснює крізь призму національної ідеї і на новій методологічній основі. Детально простежує вчений теоретичні аспекти правди історичної й художньої, звертаючись при цьому до найяскравіших зразків вітчизняної та світової літератури, не оминаючи суперечливих, дискусійних проблем. Цікавою вбачається нам і думка літературознавця щодо художнього вимислу й домислу: ... художній вимисел то приналежність творів, де змальовуються обставини й люди, яких насправді не було, а художній домисел має місце там, де інтерпретуються реальні особи та достеменні історичні факти. Це з одного боку. З другого ж виходить, що за допомогою вимислу проникають в суть інтерпретованого, а домисел дає змогу воскресити характерні історичні деталі” [135, с. 37].
У контексті порушеної нами проблеми чималий інтерес викликає монографія Анатолія Гуляка Становлення українського історичного роману” (1997) ґрунтовне аналітичне дослідження провідних тенденцій еволюції жанру у вітчизняному письменстві. Тут (на матеріалі прози ХІХ століття) визначаються найприкметніші чинники зародження й становлення української історичної белетристики, окреслюється її специфіка, конкретно-історична зумовленість, осмислюється вплив на поступування епічних традицій у нашій літературі. Зародившись в період посиленого інтересу до героїчного минулого України, як прямого результату патріотичного піднесення в добу визвольної війни українського народу 1648 1654 рр., українська історична проза не тільки засвоїла, а й зберегла й закріпила високий патріотичний пафос свого ідейного змісту, як свою головну провідну ідею, характерну для всіх найкращих зразків жанру впродовж його довгої історії”, - слушно підсумовує вчений [52, с. 287].
Монографія Євгена Барана Українська історична проза другої половини ХІХ початку ХХ ст. і Орест Левицький” (1998) привертає до себе увагу насамперед детальною характеристикою основних етапів еволюції вітчизняної історичної прози класичної доби, яку автор правомірно вважає логічно завершеним циклом” образного моделювання національної минувшини, що генетично сягає українського фольклору й давньої літератури. Цінним вважаємо й виокремлення науковцем, так би мовити, проміжних жанрових типів історичної прози: белетристичні нариси з історії України; переробки історико-художніх творів інших авторів; умовно-історичні твори. Важливо також, що Є.Баран аналізує українську історичну белетристику в контексті світової, а прозу О.Левицького у зіставленні з доробком інших вітчизняних письменників помежів’я ХІХ ХХ ст. Під кутом зору нашого дослідження викликає особливий інтерес осмислення науковцем таких творів, як Чернігівка” М.Костомарова та Сагайдачний” Д.Мордовця, одним із яких ... започатковано новий тип української історичної прози, а саме: основаної на архівному, документальному матеріалі” [19, с. 58 59].
У синтетичній науковій праці Стефанії Андрусів Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст.” (2000) найціннішим вважаємо погляд на історичну прозу 30-х років минулого століття як на один із націотвірних жанрів і, понад це, - дієвий засіб збереження українства як естетичного й духовного феномену. Саме художня література, з погляду відомої дослідниці історичного письменства, ... підтримуючи в часі національну наративну тотожність, є водночас своєрідним космогонічним міфом (чи міфом-ритуалом), який зміцнює, відновлює і тримає” космосистему світ і націю (світ нації) і їх дублікат” психосистему самосвідомість (особистісну й національну)” [7, с. 43]. Повчальним для нас є й проведений С.Андрусів безпосередній аналіз історичних творів В.Будзиновського, Ю.Липи, А.Лотоцького, А.Чайковського тощо, в яких значною мірою актуалізуються уроки минулого, висувається ідея національної окремішності українського народу.
Упродовж 50 80-х років ХХ століття з’являється ряд синтетичних розвідок, присвячених історичній прозі (Ю.Андрєєв [5], Н.Воробйова [34], Р.Мессер [136], В.Оскоцький [158], С.Петров [165] тощо).
Скажімо, Р.Мессер у книжці Советская историческая проза” (1955) виокремлює провідні риси творів історичної тематики: наявність епічної дистанції та високий ступінь історичності” виписаних подій. Привертають увагу й роздуми дослідниці над проблемами типології історичної прози, трансформаціями мотивів, образів героїчного епосу, використання творчого досвіду класики та ін.
Монографія С.Петрова Советский исторический роман” (1958) присвячена загальній характеристиці основних властивостей жанру і актуальним на той час проблемам його розвитку. Особливо цікавими для нас є роздуми науковця про твори, де висуваються художні концепції національно-визвольних народних рухів. Саме у відтворенні багатовікової боротьби народних мас С.Петров убачає своєрідність радянського історичного роману.
У книжці Г.Ленобля История и литература” (1960) особливо вартісним вважаємо акцентацію традицій класичного письменства у новітній історичній прозі крізь призму виявлення ролі творчої фантазії, вимислу. За спостереженням дослідника, для письменників, що опрацьовують історичну проблематику, особливе значення має ... не стільки саме право їх на вимисел, скільки спрямування і межі цього вимислу” [120, с. 60].
Н.Воробйова у монографії Принцип историзма в изображении характера” (1978) ґрунтовно досліджує історизм як концепцію суспільного розвитку і як світоглядне, філософське та методологічне підґрунтя естетичного освоєння дійсності. Художній історизм включає в свою систему і суспільно-історичну позицію самого художника, і позицію його героїв, і соціально-психологічну концепцію їх характерів у взаємозв’язку з історичними обставинами...,” слушно завважує дослідниця [34, с. 108].
Соціально-аналітичний, розгорнутий побутово-описовий” і роман-розповідь публіцистичного характеру такі різновиди історичної романістики виділяє В.Оскоцький у монографії Роман і історія” (1980). Дослідник акцентує потребу проблемного осмислення знахідок і прорахунків історичної прози у руслі загальних закономірностей літературного розвитку.
Велике значення для засвоєння теорії роману, зокрема й історичного, мають дисертаційні праці С.Андрусів Західноукраїнська література 30-х років ХХ століття: Проблема національної ідентичності” (1996), В.Нарівської Національний характер як художньо-естетичний феномен української та російської прози 50 70-х років ХХ ст.”, П.Рудякова Югославський (сербський та хорватський) історичний роман 40 80-х років ХХ століття: Особливості історичної концепції та оповідної структури”, Л.Сеника Український роман 20-х років: Проблема національної ідентичності” (усі 1995), В.Шевченка Українська історична поема ХІХ початку ХХ століття: Концепція історизму, жанрова специфіка, шляхи розвитку” (1996), монографічні розвідки І.Денисюка, А.Каспрука, Д.Міщука, Л.Новиченка, Т.Салиги, М.Слабошпицького, С.Шаховського, колективні дослідження Методологія современного литературоведения. Проблемы историзма”, Советский роман. Новаторство. Поэтика. Типология” (обидва 1978) тощо.
Вивчення значного за обсягом масиву літератури з порушеної проблеми надало можливості встановити основоположні принципи історизму образного потрактування буття, сприяло усвідомленню специфіки його виявлення в художній свідомості, особливостей історичної белетристики та її систематизаційного аспекту. Однак ще донині літературознавцями не вироблено єдиних критеріїв щодо класифікації творів на історичну тему, не віднайдено спільного кута зору і в оцінках їх жанрових властивостей.
Аналіз історичної прози О.Соколовського в дисертації спирається на положення, найбільш поширене серед дослідників. Його центром є теза про співвідношення історичного факту з художнім вимислом і художнім домислом, а не наявність в якості центрального героя конкретної історичної постаті. Відповідно до цього твори історичної тематики розподіляються на художньо-історичні, художньо-документальні та історико-художні. У творах першої групи помітної ваги набуває реальний історичний факт або документ, суттєво доповнений домислом. Своєрідним осердям творів другої групи виступає оброблений” і втілений письменником у відповідну художню форму документ. Основним у третій групі творів є авторський вимисел, що значно притлумлює власне історичний факт. Твори Соколовського органічно поєднують у собі ознаки, характерні для першої та другої груп.
Об’єктом дослідження в роботі стали твори, практично невідомі сучасному читачеві, та ще й з відомих причин кривотлумачені. Тому авторка намагалася розглянути історичну прозу О.Соколовського з позицій нової методології й на тлі національно-культурног

bibliography

ВИСНОВКИ

Творчість Олександра Соколовського припадає на період, позначений, з одного боку, потужним зблиском національно-культурного воскресіння і консолідації, а з іншого трагічним переходом до тоталітарної доби соцреалізму. Письменник працював в умовах широкомасштабного наступу червоного російського шовінізму, обмежень, спричинених владущими політико-ідеологічними стандартами. Доля, на жаль, не відвела йому часу не лише для мистецького самовдосконалення чи повного виявлення творчого потенціалу, а й для самого життя. Тим часом, здобутки митця в царині вітчизняного красного письменства поза сумнівом. Літературознавче осмислення творчої спадщини белетриста вбачається надзвичайно важливим для цілісного й комплексного збагачення всього літературного процесу в Україні 1920 30-х років. Набутки прозаїка і поета не можуть залишатися поза увагою, оскільки він вписав щиру й непідробну сторінку в літературу своєї доби, чим заслуговує на повагу і належне поцінування.
На формування літературно-естетичних уподобань О.Соколовського мало вплив родинне оточення, знайомство й спілкування з М.Коцюбинським, робота у Товаристві політкаторжан і зсильнопоселенців. Доля літератора склалася трагічно: він зазнав переслідувань, кількаразового ув’язнення, був репресований і знищений фізично. За коротке земне життя Соколовський не був утішений визнанням і як письменник.
Між тим, в обставинах загального спідлення” (Л.Сеник) прозаїк одним із перших одверто заговорив про болючі проблеми минулого народницький рух суперечливу, трагічну і водночас повчальну сторінку історії. Тенденція критики самодержавного ладу в творах народницького” циклу настільки відчутна, що сприймається як виражений у художній формі протест проти царського деспотизму та й імперської політики Росії загалом.
Роман Соколовського Богун” став на початку минулого століття першим великим художнім полотном про державницькі змагання українців під проводом Богдана Хмельницького. Висунувши тут національно-визвольну ідею, белетрист зумів і в ситуації ідеологічного пресингу продемонструвати те, що історію не можна загнати” в забуття, у прокрустове ложе сталінсько-кагановицького офіціозу.
О.Соколовський залишив свій слід і в поетичному жанрі (поема Ікар”, Поема одного життя”, Казка про собачку”, ряд віршів), однак тут досягнення його незначні, бо подибуємо чимало шаблонності й політизованої дидактики. Скажемо, однак, що Соколовський-поет щиро прагнув іти назустріч контрастам навколишнього світу, уникаючи проторених шляхів. Від дещо прямолінійних оцінок революційної перебудови” світу він переходить до усвідомлення глибинного драматизму своєї доби (Поема одного життя”), а тому утверджує гуманістичні ідеали.
Поему Ікар” можна сприймати як намагання О.Соколовського слідувати у річищі новітніх художніх тенденцій, зокрема, неокласицизму. Цей твір, попри невисоку мистецьку вартість, вписується у ті об’єктивні обставини, коли ... за умов торжества революційного нігілізму та пролеткультівщини дедалі глибшою ставала об’єктивна потреба в реабілітації й освоєнні культурної спадщини, усвідомленні й розвитку загальнолюдських та національних мистецьких традицій” [92, с. 168].
Історична проза письменника і за проблемно-тематичним діапазоном, і в художньому аспекті стала помітним явищем в українському письменстві перших десятиріч ХХ століття. Мистецьке мислення прозаїка було скероване як на розлоге осягнення, оцінку переломних подій минулого, так і на проникнення в таїну героїчної особистості з особливою увагою до віддзеркалення тих психічних імпульсів, що становлять сенс людського буття. Суперечливу часом творчу манеру письменника характеризує гуманістичний пафос з перехрещенням оптимістичної і трагічної тональності, психологізм, загостреність зовнішніх і внутрішніх конфліктів, ощадливе та експресивне письмо.
Варто зазначити, що в творах, написаних упродовж перших десятиріч ХХ століття, виразно виокремлюється кілька основних принципів художнього осмислення історичного минулого. Умовно можна виділити три різновиди творів.
До першого виду належать твори, позбавлені історико-документального підґрунтя. Історичний, документальний матеріал служить тут тлом, на якому активно розгортається творча уява художника. Іноді історія допомагає” увиразнити суспільно-політичні обставини певної епохи (п’єса І.Кочерги Свіччине весілля”, повість В.Таля Надзвичайні пригоди бурсаків”, роман В.Поліщука Григорій Сковорода” тощо).
Другий вид репрезентують твори, вибудовані на зображенні реальних подій та осіб. Однак історія й тут залишається тлом, своєрідним стимулятором” письменницької фантазії, що, звісна річ, притлумлює вагу реального факту. Сюди відносимо історико-героїчну драму Ф.Лопатинського Козак Голота”, ліричну драму М.Семенка Маруся Богуславка”, повість М.Горбаня Козак і воєвода”, романи Ю.Липи Козаки в Московії” та О.Соколовського Богун”.
Зрештою у третій групі об’єднуються твори, в яких сюжетні каркаси й конфлікти, зображення образів-персонажів ґрунтується на правді факту”. Велике значення має тут історична фактографія, дослідницька робота самого письменника (поема Ю.Дарагана Мазепа”, драма К.Буревія Павло Полуботок”, повість В.Гренджі-Донського Ілько Липей карпатський розбійник” і под.). До цієї ж групи належить народницький” цикл О.Соколовського.
Загальні висновки:
1. Твори О.Соколовського про народництво становлять історичний романно-повістевий цикл (романи Перші хоробрі”, Нова зброя”, Роковані на смерть”, повість Бунтарі”), доповнений елементами белетристичної хроніки та історико-документальної літератури. Два перші романи, об’єднані ідейно-тематичним спрямуванням, образами, утворюють дилогію (Герої змов”). Богун” зразок класичного роману, заґрунтованого на перетині нерівнозначних за масштабом сюжетних ліній від вузько-особистісних до історичних. Сюжетно-композиційною основою більшості творів є зіткнення різних поглядів, настроєності думок персонажів, їх світобачення.
2. Проза белетриста позначена гармонійним співвідношенням правди історичної і правди художньої у відображенні різних історичних епох, постатей, у потрактуванні історичних конфліктів. Збагнувши характер історичних перипетій, колізій, Соколовський створив власну художню концепцію минувшини, дібравши відповідні прийоми типізації та індивідуалізації, детерміновані характером зображуваних життєвих реалій.
3. Твори О.Соколовського є зразками художньо-історичної і художньо-документальної прози, чітко зорієнтованої на архівні джерела, історичну й характерологічну вірогідність. Використання архівних матеріалів, листів, свідчень очевидців, повідомлень преси тощо це не лише формальна прикмета романів і повісті народницького” циклу, а й одна з умов запровадження письменницького наміру репрезентувати героїчні постаті бунтарів”. Твори про народницький рух гранично достовірні в описі подій, поведінки героїв, у відтворенні їхніх думок, почуттів, внутрішнього світу. Дія тут, як правило, відбувається на ущільненій часово-просторовій площині, а герої діють у гостро драматичних ситуаціях. Іноді дотримання правди факту” обмежує письменника у відборі виразних засобів художнього узагальнення, наштовхує на шлях обмеження творчості рамками особистого досвіду без глибокого його осмислення. Маємо справу із принципом життєподібності”, який, за спостереженням Д.Наливайка, ... з одного боку, породжує інтенцію до документальності розповіді чи зображення, а з другого до відтворення життя в повсякденно-побутовій правдоподібності, відому натуралістичну фактографічність” [147, с. 120].
У романі Богун” засоби художньо-історичного осмислення життєвого матеріалу подеколи поєднуються з ознаками, характерними для історико-художньої прози.
4. Домінантними у прозі Соколовського є героїко-романтичні інтонації. Тяжіння до романтичного світобачення помічаємо в піднесенні ідеї напружених пошуків людиною життєвих істин, в осмисленому намірі багатопланово відтворити насамперед натури романтичні, зрештою, - у розкритті психології індивідуалізованого героя, а не маси. Окрім того, письменник усталює самоцінність людської особистості, яка вивільнилася не тільки з-під влади собі подібного, а й від обов’язків перед деспотичною по суті монархією. Прозаїк інтенсивно шукає героя, спроможного на муки й смерть в ім’я вищого покликання. Йдеться про відтворення того, як пише М.Наєнко, ... що може статися з людиною в пору найвищого її духовного злету, коли вона вже не просто людина, а уособлення всього народу. Народу, завороженого історією” і покликаного до творення її” [146, с. 216].
З особливою виразністю романтичні первні проступають в дилогії Герої змов” і романі Роковані на смерть”, меншою мірою у повісті Бунтарі” та романі Богун”.
5. Чи не основною лінією образотворення Соколовського є лінія романтична, що часто перехрещується з ідеологічним, об’єктивно-історичним (у більшості творів) та об’єктивно-психологічним (особливо в Бунтарях”) напрямками. Неприхованість авторських оцінок відчутно посилюється інгредієнтами психологічної характеристики. Моделюючи образи-персонажі, белетрист апелює до таких ситуацій, коли людина переживає нелегкі випробування і внутрішньо зростає у пошуках істини. Осердям внутрішнього конфлікту багатьох героїв виступає яскраво виокремлена прозаїком розбіжність між метою життя і намаганнями її матеріалізації. Чільною філософською проблемою прози Соколовського стає осмислення суперечності між життям природним та ідеологічним.
6. О.Соколовський письменник-традиціоналіст, що засвоїв мистецький досвід як літераторів-попередників, так і творців фольклору. Одна з підвалин його творчості національна традиція. Історіософізм мислення прозаїка спирається на уснопоетичні форми й традиції Т.Шевченка, М.Костомарова, П.Куліша, М.Старицького, І.Нечуя-Левицького. Фольклорна стихія відчувається у творах Соколовського передовсім на концептуальному рівні. Особливо помічаємо це в модифікації сюжетної опозиції вірність відступництво”. Та й в інших моментах белетрист спирається на усну творчість народу як на глибинну поетико-етичну традицію, повсякчас переосмислюючи її. Можна твердити, що письменник не перейнявся (чи не зміг, не встиг перейнятися) новочасними художніми віяннями, які генетично сягали мистецтва зламу ХІХ ХХ століть.
7. Цілісну панораму образної характеристики у творах О.Соколовського сформовує головна функціональна об’ємність портрету, змістове насичення інтер’єру і виразність авторської розповіді. Найчастіше прозаїк презентує власну візію людини, її вдачі, через портрет-характеристику. Інтер’єр та екстер’єр уводяться здебільшого для увиразнення психологічних оцінок.
8. Критика прозаїком соціальних відносин, осуд шовіністичної політики загребущих сусідів” часто здійснюється засобами сатиричної гіперболи й гротеску. Сатиричне викриття персонажів (в основному польських шляхтичів та російських урядовців) реалізується через співставлення негативних явищ життя з їх антиподами. При цьому в усіх формах сатиричного відтворення реалій дійсності помічаємо виразну суперечність між характерами персонажів, що належать до антитетичних прошарків.
9. Проза О.Соколовського характеризується помітною ідейною силою, вона має велике історико-пізнавальне й виховне значення. Особливо це стосується роману Богун”, де з великим пієтетом змальовано національно-визвольну діяльність українського козацтва. Козаччина ж, як відомо, дала унікальну систему виховних завдань козацьку педагогіку, покликану сформувати патріота, свідомого громадянина, совісну й працелюбну особистість. Козацька педагогіка по праву вважається наріжним каменем української етнопедагогіки загалом.
Історична проза О.Соколовського стала яскравим прикладом того, як красне письменство, обертаючись до минулих діб, вносить у них сьогочасний зміст, акцентуючи повчальність історичного досвіду. Історія кожного народу крута й терпка, - розмірковував уже на порозі третього тисячоліття Юрій Мушкетик, - однак наша гіркіша за полин. Може, через те на сторінках наших історичних романів та повістей не гуляють веселі мушкетери й рідко віддають в офіру свої життя прекрасним обраницям безпечні лицарі, подібні до Айвенго, вони офірують його товариству, Батьківщині. Ми важко добуваємося до свого коріння, ми ще й сьогодні не заглянули в душу нашого предка, не розгледіли його істинного обличчя в тумані історії. Наша історична свідомість деформована, пам’ять приспана, приснула, а в більшості населення спить летаргічним сном” [124, с. 2]. Справді, у кожного народу своя історія, яка старанно зберігає те, без чого годі говорити не лише про майбутнє, а й про сам факт існування нації, держави. Гадаємо, проза Олександра Соколовського була і залишається одним із засобів впливу на суспільство в інтересах розвитку національно-культурного життя українського народу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ І ДЖЕРЕЛ

1. Агєєва В. Життя подвижницьке, трагічне // Вітчизна. 1989. - № 12. С. 188 192.
2. Агєєва В.Олександр Соколовський // Письменники Радянської України. 20 30 роки. К.: Рад. письменник, 1989. С. 197 215.
3. Александрова Л. П. Советский исторический роман (типология и поэтика). К.: Издательство при КГУ, 1987. 160 с.
4. Александрова Л. П. Советский исторический роман и вопросы историзма. К.: Издательство Киевского университета, 1971. 156 с.
5. Андреев Ю. А. Движение реализма. Ленинград: Наука, 1978. 208 с.
6. Андреев Ю. А. Революция и литература. М.: Художня література, 1975. - 446 с.
7. Андрусів С. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст. Львівський національний університет імені І.Франка; Тернопіль: Джура, 2000. 340 с.
8. Андрусів С. Мости між часами (Про типологію історичної прози) // Українська мова і літератури в школі. 1987. - № 8. С. 14 20.
9. Антонович В. Б. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори. К.: Либідь, 1995. 816 с.
10. Антонович В. Б. Про козацькі часи на Україні. К.: Дніпро, 1991. 238с.
11. Апанович О. М. Розповіді про запорозьких козаків. К.: Дніпро, 1991. 335 с.
12. Арістотель. Поетика /Пер. Борис Тен. К.: Мистецтво, 1967. 134 с.
13. Архів Служби безпеки України. - Арх. спр. № 44865 фп. 178 арк.
14. Бабенко Гр. Шляхом бурхливим: Повість кінця з ХVІІ століття. Х.: Молодий більшовик, 1931. 294 с.
15. Bakuła Bogusław. Historia i komparatystyka. Poznań, 2000. 188 s.
16. Балега Ю. І. Література Закарпаття двадцятих тридцятих років ХХ століття. К.: Рад. письменник, 1962. 246 с.
17. Бальзак О. Думки про мистецтво. К.: Мистецтво, 1981. 255 с.
18. Банковська Н. Про романтичне мислення // Слово і час. 1990. - № 1. С. 52 61.
19. Баран Є. М. Українська історична проза другої половини ХІХ ХХ ст. і Орест Левицький. Львів: Логос, 1998. 144 с.
20. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство. 1979. 424 с.
21. Білецький О. І. Зібрання праць: У 5 т. К.: Наукова думка, 1966. Т. 5. 386 с.
22. Білецький Ф. М. Жанри прозових творів // Українська мова і література в школі. 1965. - № 8. С. 7 15.
23. Білий О. В. Літературний герой в контексті історії. К.: Наукова думка, 1980. 120 с.
24. Болотенко О. Козацтво і Україна. Торонто, 1950. 94 с.
25. Брюсов В.Я. Стихотворения. Ростов-на-Дону: Феникс, 1995. С. 308.
26. Будзиновський В.Т. Ішли діди на муки: Введення в історію України. Нью-Йорк, 1958. 83 с.
27. Буряк Б. Художній ідеал і характер. К.: Дніпро, 1967. 327 с.
28. В’язовський Г. А. Літературно-художній тип і його прототипи. К.: Держлітвидав УРСР, 1962. 76 с.
29. Васьків М. С. Творчість Г.Сенкевича у контексті українсько-польських літературних взаємин: Автореф. дис... к.ф.н.: 10.01.04 / Дніпропетровський державний університет. Дніпропетровськ, 1996. 20 с.
30. Виноградов В. В. Сюжет и стиль: Сравнительно-историческое исследование. М.: Изд-во АН СССР, 1963. 192 с.
31. Власенко В. О. Український дожовтневий роман (Проблематика. Образна система. Поетика). К.: Дніпро, 1983. 150 с.
32. Волинський П. К. З творчого доробку: Вибрані статті. К.: Дніпро, 1973. 328 с.
33. Волкова Е. Произведения искусства в мире художественной культуры. М.: Искусство, 1988. 240 с.
34. Воробьева Н. Н. Принцип историзма в изображении характера. М.: Наука, 1978. 263 с.
35. Вороний М. К. Поезії. Переклади. Критика. Публіцистика. К.: Наукова думка, 1996. 704 с.
36. Гаврильчено О., Коваленко А. Хвильовий, Холодний Яр та громадянська війна” // Слово і час. 1992. - № 8. С. 52 59.
37. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник / За наук. ред. Олександра Галича. К.: Либідь, 2001. 488 с.
38. Гей Н. Проблема идеала в литературе. М., 1958. - 236 с.
39. Гердер И. Г. Идеи к философии истории человечества. М.: Наука, 1977. 704 с.
40. Голобуцький В. О. Богун Іван // Радянська енциклопедія історії України. К.: Головна редакція укр. рад. енциклопедії, 1969. - 550 с.
41. Голованіський С. Твори: В 2-х т. Т. 1. К.: Дніпро, 1981. 543 с.
42. Голубєва З. С. Нові грані жанру: Сучасний український радянський роман. К.: Дніпро, 1978. - 279 с.
43. Голубєва З. С. Український радянський роман 20-х років. Х.: Вид-во Харківського університету, 1967. 216 с.
44. Горбань М. Слово і діло государеве. Факс. вид. К.: АТ Обереги”, 1994. 240 с.
45. Горобець В. М. Іван Нечай та українсько-російські суперечки за Білорусь (1654 1659 рр.) // Український історичний журнал. 1998. - № 1. С. 24 39.
46. Горский И. К. Исторический роман Сенкевича. М.: Наука , 1966. 307 с.
47. Грабович Г. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка. К.: Основи, 1997. 604 с.
48. Грабович Г. Питання кризи і перелому в самоусвідомленні української літератури // Слово і час. 1991. № 1. С. 38 42.
49. Грабовська І. Проблема засад дослідження українського менталітету та національного характеру // Сучасність. 1998. - № 5. С. 58 70.
50. Гринів О. І. Україна і Росія: партнерство чи протистояння?: Етнополітичний аналіз / М.Горбань (ред.). Львів, 1997. 384 с.
51. Грушевський М. С. Ілюстрована історія України. К.: МПП Левада”, 1992. 696 с.
52. Гуляк А. Б. Становлення українського історичного роману. К.: ТОВ Міжнародна фінансова агенція”, 1997. 293 с.
53. Гуменний М. Ф. Український радянський роман: героїка народного подвигу. К.: Товариство Знання” УРСР, 1984. 20 с.
54. Гундорова Т. Літературний канон і міф // Слово і час. 2001. - № 5. С. 15 24.
55. Гуржій О. І. Іван Богун: деякі міфи та реальність // Український історичний журнал. 1998. - № 1. С. 99 111.
56. Гюго В. Собрание сочинений: В 15 т. М.: Гослитиздат, 1956. Т. 14. 766 с.
57. Дей О. І. Спілкування митців з народною поезією: І.Франко та його оточення. К.: Наук. думка, 1981. - 334 с.
58. Дем’янівська Л. С. Іван Карпенко-Карий (І. К. Тобілевич). Життя і творчість: Навч. посібник. К.: Либідь, 1995. 144 с.
59. Дем’янівська Л. С., Семенюк Г. Ф. Українська радянська драматургія: (Тенденції сучасного розвитку). К.: Вища школа. Вид-во при Київському університеті, 1987. 158 с.
60. Денисова Т. Н. Роман і романісти США ХХ століття. К.: Дніпро, 1990. 363 с.
61. Днепров В. Д. Черты романа ХХ века. М.; Ленинград: Сов. писатель , 1965. 548 с.
62. Добрененко Є. Тоталітарні засади соцреалізму // Слово і час. 1992. - № 7. С. 8 15.
63. Дончик В. Істина особистість: Проза Павла Загребельного. К.: Рад. письменник, 1984. 248 с.
64. Дончик В. Петро Панч. Критико-біографічний нарис. К.: Рад. письменник, 1971. 175 с.
65. Дорошкевич О. До історії модернізму на Україні // Життя й революція. 1925. - № 10. С. 70 76.
66. Думи та пісні про Богдана Хмельницького. К.: Муз. Україна, 1970 . 132 с.
67. Дяченко О. Про людські характери: Відображення еволюції національного характеру в українській літературі. К.: Рад. письменник, 1963. 257 с.
68. Европейский романтизм / Редкол.: И. Неупокоева, И. Шетер (отв. ред.). М.: Наука, 1973. 506 с.
69. Євшан М. Критика; Літературознавство; Естетика. К.: Основи, 1998. 658 с.
70. Єфремов С. Літературно-критичні статті. К.: Дніпро, 1993. 351 с.
71. Єфремов С. О. Історія українського письменства / Худож. оформл. В.М.Штогрина. К.: Феміна”, 1995. 688 с.
72. Жулинський М. Г. Із забуття в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини). К.: Дніпро. 1990. 447 с.
73. Жулинський М. Г. Істина в людських душах //Мушкетик Ю. М. Твори: В 5 т. К.: Дніпро, 1987. Т. 1. С. 5 34.
74. Жулинський М. Духовна спрага по втраченій Батьківщині. К.: Видавничий дім КМ Асадеміа”, 2000. 68 с.
75. Жулинський М. Заявити про себе культурою: Тези трибунні, позатрибунні, а також роздуми й сповіді за парадною завісою. К.: Генеза, 2001. 680 с.
76. Жулинський М. Подих третього тисячоліття. Українська література на межі тисячоліть // Літературознавство: Матеріали ІV конгресу Міжнародної асоціації україністів: Доп. та повідомл. / Упоряд. і відп. ред. О. Мишанич. К.: ТОВ Видавництво Обереги”, 2000. Кн. 2. С. 5 20.
77. Журавльова Т. Щоб не згасла пам’ять //Деснянська правда. 1996. 18 травня.
78. З порога смерті: Письменники України жертви сталінських репресій /Автокод.: Л. С. Бойко та ін. Вип. 1 К.: Рад. письменник, 1991. 494 с.
79. Забужко О. С. Хроніки від Фортінбраса: Вибрана есеїстка 90-х. К.: Факт, 2001. 340 с.
80. Забужко О. С. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу. К.: Абрис, 1997. 142 с.
81. Запорожці: До історії козацької культури /Упоряд. тексту, передмова І. Кравченка. К.: Мистецтво, 1993. 397 с.
82. Затонський Д., Кисельов В. Проміння вранішньої зорі // Літературна Україна. 1981. 20 жовтня.
83. Иваньо И. Очерк развития эстетической мысли Украины. М.: Искусство, 1981. 423 с.
84. Іваничук Р. І. Чистий метал людського слова: Статті. К.: Рад. письменник , 1991. 262 с.
85. Ільєнко І. Таким його пам’ятаю: До 100-річчя від дня народження О.Соколовського //Літ. Україна. 1995. 14 вересня. С. 8.
86. Ільницький М. Акорди української поезії //Акорди: Антологія української лірики від смерті Шевченка. К.: Веселка, 1994. 159 с.
87. Ільницький М. Драма без катарсису: Сторінки літературного життя Львова першої половини ХХ ст. Львів: Місіонер, 1999. 212 с.
88. Ільницький М. М. Людина в історії (сучасний український історичний роман). К.: Дніпро, 1989. 356 с.
89. Історичні пісні /Упоряд. І. П. Березовський, М. С. Родіна, В. Г. Хоменко. К.: Вид-во АН УРСР, 1961. 1068 с.
90. Історія Русів / Пер. І. Драча. К.: Рад. письменник, 1991. 318 с.
91. Історія України / Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. Львів: Світ, 1996. 488 с.
92. Історія української літератури. ХХ століття: У 2 кн. Кн. 1.: 1910 1930-ті роки: Навч. посібник /За ред. В. Г. Дончика. К.: Либідь, 1993. 784 с.
93. Історія української літератури: У 8 т. К.: Наукова думка, 1971. Т. 7. 401 с.
94. Каган М. С. Начала эстетики. М.: Искусство, 1964. 218 с.
95. Калениченко Н. Л. Українська література ХІХ століття: Напрями. Течії. К.: Наук. думка, 1977. 314 с.
96. Карпов М. Беззавітні // Вечірній Київ. 1959. 8 вересня. - № 212.
97. Катренко А. М. Діяльність радикалів-демократів (народників) в Україні у 80-х рр. ХІХ ст.: Дис... д.і.н.: 07.00.02 / Київський університет імені Т.Шевченка. К., 1994. 504 с.
98. Качура Я. Д. Іван Богун. Історична повість. К.: Молодь, 1972. 104 с.
99. Килимник О. В. Перед лицем історії: Літературно-критичні нариси і статті. К.: Рад. письменник, 1978. 231 с.
100. Килимник О. Романтика правди. К.: Рад. письменник, 1964. 424 с.
101. Кирчів Р. Ф. Україніка в польських альманахах доби романтизму. К.: Наукова думка, 1965. 132 с.
102. Ковалів Ю. І. Грані українського менталітету // Слово і час. 1996. - № 10. С. 6 10.
103. Ковалів Ю. І. Романтична стильова течія в українській радянській поезії 20 30-х років. К.: Наукова думка, 1988. 128 с.
104. Кожинов В. Происхождение романа. М.: Сов. писатель, 1963. 439 с.
105. Комаринець Т. І. Ідейно-естетичні основи українського романтизму: Проблема національного й інтернаціонального. Львів: Вища школа, 1983. 223 с.
106. Контрреволюційна кащенківщина //Літературна газета. 1932. 27 лютого. - № 4 5.
107. Корнійчук О. Є. Твори: У 5-ти т. К.: Дніпро, 1967. Т. 2. 352 с.
108. Костомаров М. І. Слов’янська міфологія. К.: Либідь, 1994. 384 с.
109. Коцюбинська М. Х. Література як мистецтво слова: Деякі принципи літературного аналізу художньої мови. К.: Наук. думка, 1965. 323 с.
110. Коцюбинська М. Х. Образне слово в літературному творі: Питання теорії художніх тропів. К.: Вид-во АН УРСР, 1960. 188 с.
111. Кошелівець І. Сучасна література в УРСР. Нью-Йорк: Пролог, 1964. 378 с.
112. Кравців Б. Зібрані твори /Упор., примітки Б. Бойчука. Т. 3: Публіцистика. К.: Світовид, 1994. 487 с.
113. Кравченко А. Є. Художня умовність в українській радянській прозі. К.: Наук. думка, 1988. 128 с.
114. Крижанівський С. Спогад і сповідь з ХХ століття / Передм. В. Дончика. К.: Стилос, 2002. 240 с.
115. Лавріненко Ю. Розстріляне відродження: Антологія 1917 1993: поезія проза драма есей / Підгот. тексту, фахове редагування і передм. проф. М. К. Наєнка К.: Вид. Центр Просвіта”, 2001. 794 с.
116. Ласло-Куцюк М. Ключ до белетристики. - Бухарест: Мустанг, 2000. 291 с.
117. Ласло-Куцюк М. Шукання форми: Нариси з української літератури ХХ століття. Бухарест: Критеріон, 1980. 327 с.
118. Левчик Н. Історична проза М. Старицького (далекі образи близькі ідеї) // Слово і час. 1990. - № 12. С. 38 44.
119. Левчик Н. Парадигма ідеї державності в українській літературі: реінтеграція тексту // Літературознавство: Матеріали