ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ УПРАВЛІННЯ ЕТНІЧНИМ КОНФЛІКТОМ

brief description

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ІМ. В.М. КОРЕЦЬКОГО

На правах рукопису

Кіссе Антон Іванович

УДК 323.22

ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ УПРАВЛІННЯ ЕТНІЧНИМ КОНФЛІКТОМ

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук
Спеціальність 23.00.05 – етнополітологія та етнодержавознавство

Науковий консультант
Кресіна Ірина Олексіївна
доктор політичних наук, професор,
Заслужений діяч науки і техніки України

Київ − 2006

ЗМІСТ

ВСТУП 4
РОЗДІЛ 1. Проблема управління етнічним конфліктом у сучасній етнополітичній думці
1. 1. Еволюція методологічних підходів до дослідження природи й сутності етнічних конфліктів 18
1. 2. Управління етнічним конфліктом у політологічному і правовому вимірі 62
РОЗДІЛ 2. Політичні й правові аспекти детермінації та запобігання етнічному конфлікту
2. 1. Основні чинники виникнення етнічного конфлікту 81
2. 2. Теорії політичної детермінації етнічного конфлікту 93
2. 3. Поетапно-стадійний підхід до управління етнічним конфліктом 107
2. 4. Політичні й правові інструменти виявлення та запобігання етнічному конфлікту 110
2. 5. Теорія і практика превентивної дипломатії 137
РОЗДІЛ 3. Інституційні засоби етноконфліктного менеджменту
3. 1. Роль виборчої і партійної систем у забезпеченні політичної і етнонаціональної стабільності держави 164
3. 2. Регіонально-територіальні стратегії регулювання етнічного конфлікту 175
3. 3. Демократизація політичної системи як чинник розв’язання і/або ескалації етнічного конфлікту 194
РОЗДІЛ 4. Управління етнічним конфліктом на стадії його ескалації
4. 1. Чинники ескалації та методи деескалації етнічного конфлікту 205
4. 2. Політичні й міжнародно-правові механізми переговорного процесу 215
4. 3. Особливості та основні сценарії розгортання етнічного конфлікту в постсоціалістичних країнах 240
РОЗДІЛ 5. Розв’язання етнічного конфлікту: передумови, особливості, суб’єкти
5. 1. Основні завдання постконфліктної відбудови і формування нової культури миру 273
5. 2. Примирення і пошук справедливості заради трансформації суспільних відносин 278
5. 3. Миротворчі операції: рівні та критерії ефективності 282
5. 4. Функції і форми діяльності міжнародних та неурядових організацій у розв’язанні етнічного конфлікту 286
ВИСНОВКИ 337
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 363

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Етнічні конфлікти супроводжують всю історію існування людства, проте лише порівняно недавно вчені-суспільствознавці зробили поліетнічні суспільства та етнічні конфлікти предметом своїх досліджень. Найбільш поширеною є точка зору, що саме глобалізація провокує етнічні конфлікти та прояви націоналізму, оскільки спонукає до культурної гомогенізації етнічні, релігійні, племінні групи, які стають на захист своєї самобутності. Найбільш песимістично оцінюють вплив глобалізації на майбутнє етнічних конфліктів прихильники теорії «зіткнення цивілізацій», запропонованої Б.Левісом і популяризованої С.Хантінгтоном. Її послідовники вважають етнічні конфлікти проявом культурних розривів, що утворюються між різними суспільствами. Подібні конфлікти можуть виникнути в результаті глобалізації і модернізації, коли окремі групи населення виявляються краще пристосованими до нових умов, що викликає заздрість і ненависть з боку невдах. Проте ряд дослідників (Дж.Боуен, Я.Садовскі) виступили із спростуваннями прямого зв’язку між глобалізацією та етнічними конфліктами.
Становлення етнічної конфліктології в Україні почалося значно пізніше, ніж в інших країнах. Значною мірою це було пов’язано, по-перше, з відсутністю наукової бази, на яку могла б спертися ця міждисциплінарна галузь. Незважаючи на високий рівень розвитку вітчизняної етнології і соціології, аж до кінця 1980-х років взагалі не визнавалося існування ні політології, ні конфліктології як наукових дисциплін.
У радянських суспільних науках не схвалювався плюралізм у науковій методології, тому всі соціальні конфлікти розглядалися крізь призму класової боротьби та теорій економічного детермінізму. Практично повністю були відсутні спроби серйозного осмислення конфліктів з точки зору їх регулювання і конструктивного управління ними. В результаті панування класового догматизму радянські вчені звикли ігнорувати будь-які ідеї політичної поміркованості, компромісу і згоди. Відповідно механізми і засоби, за допомогою яких реально досягалися компроміси і згода – переговори і посередницькі процедури, вважалися скоріше вимушеними і тимчасовими кроками навіть у сфері міжнародних відносин, не говорячи вже про внутрішньополітичну сферу, а тому глибоко не вивчалися.
Інша вагома причина – відсутність на території України серйозних міжетнічних протистоянь і конфліктів. За відсутності соціального замовлення на вивчення цих феноменів українські дослідники переважно орієнтувалися на етнополітичні конфлікти.
На відміну від України в Росії одразу ж після розпаду СРСР виникла необхідність врегулювання кровопролитних міжетнічних конфліктів, що і зумовило формування етнічної конфліктології на початку 1990-х років. Серед російських авторів слід відзначити Р. Абдулатипова, В. Авксентьєва, Ю.Арутюняна, Л. Дробіжеву, А. Здравомислова, М. Лебєдєву, В. Малькову, Е. Паїна, Є. Степанова, Т. Стефаненко, В. Тішкова та інших.
Українська етнополітологія, етноконфліктологія завдяки зусиллям В.Антипенка, О. Бикова, Є. Головахи, В. Євтуха, А.Ішмуратова, О.Картунова, В.Котигоренка, О.Кривицької, І.Кресіної, І.Кураса, О. Маруховської, Л. Нагорної, І.Оніщенко, В. Панібудьласки, М.Панчука, Г.Перепелиці, Ю.Римаренка, Л.Шкляра та багатьох інших досягла помітних успіхів у дослідженні етнічних конфліктів. Нерідко розробки цих учених ставали основою рішень органів державної влади, якими було забезпечено мирне, ненасильницьке розв’язання складних етноконфліктних ситуацій.
Проблеми теорії конфлікту та етноконфліктності певною мірою розглядаються в дисертаційних дослідженнях В.Ананьїна, О.Антонюка, М.Байрака, О.Балдинюка, О.Долгова, В.Конопельського, Ю.Мацієвського, О.Рудіка, С.Ситника, О.Стадніченко, О.Хорошилова та інших. Важливу роль у розвитку теоретичної конфліктології в Україні відіграли наукові праці, присвячені аналізу політизації етнічності та феномена етнічного конфлікту.
Характерною рисою розробки й евристичного застосування теоретико-методологічних засад дослідження етнічних конфліктів названими й іншими науковцями є зв'язок напрацьованого з аналізом вітчизняного і зарубіжного досвіду етнонаціональних відносин та державної етнополітики, реальних та вірогідних конфліктних ситуацій в Україні.
Ці підходи, застосовані в працях таких авторів, як Н. Бекіров, Н. Беліцер, М. Вівчарик, С. Здіорук, Ф. Канак, М. Кирюшко, І. Кресіна, О. Кривицька, О. Куць, В. Лобас, О. Майборода, М. Михальченко, О. Мироненко, П. Надолішній, В. Наулко, О. Нельга, В. Нікітюк, М. Обушний, А. Орлов, Н. Паніна, Т. Пилипенко, А. Пойченко, І. Попеску, В. Ребкало, М. Рибачук, С. Римаренко, Т.Рудницька, Л. Рябошапко, М. Степико, В. Ткаченко, М. Товт, В. Трощинський, О. Уткін, Д. Шелест, Ю. Шемшученко, М. Шульга, О. Шуба, М. Юрченко.
Відзначаючи неоціненний внесок української етноконфліктології в осмислення причин, особливостей етнічних конфліктів, у розробку концептуальних засад етнонаціональної політики, маємо, проте, визнати, що залишається недослідженою проблематика управління етнічним конфліктом, етноконфліктологічного менеджменту. Водночас західна етноконфліктологія напрацювала як солідний парадигмально-концептуальний потенціал, так і політико-правовий інструментарій управління етнічними конфліктами. Усе це і зумовило мету і завдання даного дослідження.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках планових науково-дослідних тем відділу правових проблем політології Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України “Теоретико-методологічні проблеми співвідношення політики, права і влади” (№ держреєстрації РК 0102U007073) та “Держава і громадянське суспільство в Україні: проблеми взаємодії” (№ держреєстрації 0105U00792).
Мета і завдання дослідження полягає у виявленні чинників, що лежать в основі виникнення і розвитку етнічного конфлікту, визначенні оптимальних політичних стратегій та правових механізмів та постконфліктного врегулювання.
Для досягнення цієї мети поставлено наступні завдання:
- проаналізувати теоретико-методологічні підходи до дослідження етнічності та визначити концептуальні засади аналізу феномена етнічного конфлікту;
- визначити поняття “управління етнічним конфліктом” та його основні складові;
- з’ясувати політико-правові підходи до управління етнічним конфліктом на всіх стадіях його розвитку та визначити основні методи і стратегії управління;
- на основі осмислення світового досвіду окреслити оптимальні механізми запобігання етнічним конфліктам;
- визначити чинники виникнення, переходу у відкриту форму, ескалації та деескалації етнічного конфлікту;
- окреслити інституційні засоби етноконфліктного менеджменту;
- здійснити детальний аналіз специфіки управління етнічним конфліктом на стадії його ескалації;
- окреслити характерні особливості розв’язання етнічного конфлікту та постконфліктної відбудови;
- проаналізувати основні тенденції і сценарії розвитку етнічних конфліктів та роль міжнародних миротворчих сил у їх розв’язанні;
- сформулювати рекомендації щодо адекватного застосування політичних і правових інструментів запобігання та врегулювання етнічних конфліктів у поліетнічних країнах.
Об’єктом дисертаційного дослідження є етнічний конфлікт як один з видів соціального конфлікту.
Предметом дослідження є особливості застосування політичних стратегій та правових інструментів управління етнічним конфліктом в різних постсоціалістичних країнах.
Методи дослідження. Методологічною основою дослдіження стали як загальнонаукові, так і спеціальні наукові методи, найбільш ефективні для пізнання політичної сфери, зокрема етнонаціональних відносин.
Центральне місце у здійсненні етноконфліктного дослідження посіли філософські й загальнонаукові принципи. Принцип розвитку дав можливість вивчити конфлікти в їх еволюції – поступовому, тривалому, безперервному розвитку від одних форм до інших, частіше від простих до складних. Знання закономірностей еволюції конфліктів сприяло глибшому розумінню змісту актуальних конфліктів і виробленню прогнозу можливих варіантів їх розвитку. З огляду на те, що кожна конкретна конфліктна взаємодія перебуває у постійній зміні, має свою динаміку, дисертант, оцінюючи конфлікт, враховував, що цей феномен був раніше іншим і неминуче змінюватиметься надалі.
Виходячи з гносеологічного змісту принципу всезагального зв’язку, автор при вивченні конфлікту не обмежувався розглядом його окремих елементів, а прагнув дослідити максимально можливу кількість зв’язків конфлікту з іншими явищами та між його складовими. Застосування принципу конкретного історичного підходу спрямовувало пошук унікальності конкретного конфлікту як результату умов його розвитку: місця, часу, конкретної ситуації.
З огляду на те, що етнічний конфлікт є складним явищем, виникнення і розвиток якого спричиняється цілим рядом факторів (соціальних, політичних, економічних, культурних тощо) найбільш ефективним підходом до його розуміння, дослідження і розробки методів управління ним є міждисциплінарний, тобто дотримання методологічного плюралізму в пізнавальному процесі. Цей метод дав змогу дисертанту знайти пояснення етнічним конфліктам, окремі сторони і прояви яких були вивчені найбільш повно за допомогою пізнавальних засобів, відповідних предмету дослідження. Цілісне знання про досліджувані явища потребувало синтезу здобутих результатів, встановлення взаємозв’язків між окремими його сторонами і проявами.
Методологічний плюралізм у цьому розумінні не виключав виокремлення серед інших якогось одного методу з інтегративною функцією, зокрема діалектичного методу. На його користь свідчить феноменологічна специфіка етнічного конфлікту: по-перше, такий конфлікт цілком виразно проявляється як суперечливе явище у процесі свого виникнення, розвитку і розгортання, у зв’язку з переходом від однієї якості до іншої на різних етапах існування. По-друге, конфлікт є виявом і формою розв’язання певної суспільної суперечності як феномена, позначеного відповідною категорією, яка належить до фундаментальних характеристик діалектичного методу пізнання.
Інший важливий орієнтир, що забезпечував адекватне й ефективне етноконфліктне дослідження, – використання системного підходу до вивчення етнічного конфлікту. Завдяки його використанню конфлікт розкривається в дисертації як ціле із властивими для нього різноманітними типами зв’язків. Принцип системного підходу орієнтував дослідника в методології пошуку причин позитивних чи негативних тенденцій розвитку того чи іншого конфлікту. Якщо не в одному, а у кількох елементах системи були виявлені схожі позитивні чи негативні моменти, то причини цього автор шукав насамперед не в елементах, а у самій системі. При дослідженні конфліктів застосовувалися наступні види системного аналізу: системно-структурний, системно-функціональний, системно-генетичний і системно-інформаційний. На основі цих основних чотирьох видів системного аналізу виділено два додаткові – системно-ситуаційний та системно-змістовний аналіз, які мають теоретичне і прикладне значення.
Одним з найважливіших для наукового аналізу конфліктів є принцип об’єктивності. Він вимагав від автора мінімізації впливу особистих і групових інтересів, настанов, інших суб’єктивних факторів на процес і результати дослідження. Вивчаючи конфлікти, дисертант намагався бачити їх такими, якими вони є насправді, не прикрашаючи ситуацію, не видаючи бажане за дійсне, не забігати наперед, тверезо оцінюючи обстановку, враховуючи як позитивні, так і негативні моменти у розвитку подій. Автор послідовно проводив думку, що лише на основі знання реального стану справ можна прийняти правильне рішення щодо управління конфліктом.
У процесі дослідження конфліктів дисертант спирався на методологічні принципи самої конфліктології: еволюціонізм та особистісний підхід.
Принцип еволюціонізму зумовлює необхідність виявляти і враховувати основні закономірності еволюції конкретних видів конфліктів при їх дослідженні. Без знання різних рівнів еволюції конфліктів неможливо пояснити їх динаміку, зробити прогноз розвитку і дати рекомендації щодо управління ними.
Принцип особистісного підходу в конфліктології спонукав дослідника виявляти і враховувати конкретні особливості індивідів та етнічних спільнот, які виступають центральною ланкою конфліктів практично всіх рівнів. Автор спирався при цьому на значний евристичний потенціал етноконфліктних досліджень, який містять аналітична модель соціального конфлікту Л.Крісберга та теорія людських потреб Дж.Бертона.
Наукова новизна одержаних результатів зумовлена як сукупністю поставлених завдань, так і засобами їх розв’язання. У дисертації здійснено комплексний аналіз політичних і правових механізмів здійснення управління етнічним конфліктом.
У межах здійсненого дослідження одержано результати, які мають наукову новизну.
1. Дано авторське визначення управління етнічним конфліктом, під яким розуміється свідома політика держави чи третьої сторони, спрямована на попередження (моніторинг), переведення насильницького конфлікту в мирне русло (врегулювання) та зняття етнічного напруження (остаточне розв’язання конфлікту). Відповідно проблематика управління етнічного конфлікту визначає наступні моменти: запобігання виникненню конфліктів (недопущення переростання суперечностей у гострі форми – конфлікт); мирне врегулювання і трансформація насильницького конфлікту; остаточне розв’язання конфлікту, що передбачає унеможливлення повторення конфлікту і перетворення його із деструктивного на конструктивний.
2. Встановлено, що на управління етнічним конфліктом впливають три вихідні умови: природа цього виду конфліктів, який являє собою складне, історично конкретне системне ціле, формування, еволюція і затухання якого детерміновані багатьма чинниками; його унікальність, оскільки в ньому щоразу використовується новий набір „змінних” (серед яких колективна історична пам'ять, політична культура, тип розселення етнічних груп і ступінь соціокультурних відмінностей між ними), що значною мірою ускладнює побудову універсальних моделей міжетнічного конфлікту; політична ангажованість багатьох дослідників, які схильні розглядати етнічні, й особливо етнополітичні конфлікти в оціночних категоріях („прогресивного” і „реакційного”, добра і зла).
3. Сформульовано положення про те, що теоретичні підходи до управління етнічним конфліктом залежать від трактувань етнічності. Основним з них є: примордіалістське, що робить акцент на унікальності цього виду соціального конфлікту; інструменталістське, яке розглядає етнічний конфлікт як наслідок, з одного боку, міжгрупових відмінностей у темпах і моделях модернізації, а з іншого – міжгрупового суперництва за володіння економічними чи природними ресурсами в тих ситуаціях, коли групи відрізняються за доступом до влади, багатства і соціального статусу; конструктивістське, котре бере до уваги їх раціональність та ірраціональність.
4. Визначено особливості перебігу етнічного конфлікту на його основних стадіях (зародження, відкрита форма, ескалація та врегулювання). На етапі зародження відносини між представниками різних етнічних груп можуть виглядати нормальними, ознаками зародження конфлікту можуть виступати підвищена увага однієї з етнічних груп до мови, власних традицій та символіки. Для відкритої стадії характерне збільшення кількості звинувачень влади з боку етнічних груп у намаганні підвищити свій статус, використання етнічних стереотипів у публічних дискусіях і політичному дискурсі, поява чуток про випадки насильства, вчинені однією з етнічних груп, вимоги вжити надзвичайних заходів для «захисту» певної групи або ж обмежити свободи тих, хто їм загрожує. На стадії ескалації виникає широкомасштабний конфлікт між етнічними групами із застосуванням зброї. На останньому етапі відбувається процес відновлення громадського порядку, концентрація на підтримці негативного (запобігання виникненню рецидивів насильства) та позитивного миру (сприяння національному зціленню від травм війни, відновленню і примиренню, а також прискорення процесу усунення глибинних причин конфлікту).
5. Здійснено класифікацію теорій виникнення етнічного конфлікту. Їх можна поділити на дві групи: монокаузальні та комплексні. До перших належать ті, які серед причин етноконфліктів називають одну або кілька причин: політичні, економічні, соціальні, культурні, психологічні, історичні, географічні та інші. До комплексних відносять багатофакторні теорії, чи теорії множинної лінійної каузації, які виходять з того, що в основі конфлікту лежить кілька причин, і завдання полягає в тому, щоб спробувати визначити всі його причини та їх відносну вагу (теорія етнополітичної стратифікації, соціально-психологічна теорія, теорія етнополітичної дії, неоінституціоналістські теорії, теорії стратегічної взаємодії і теорія затяжного соціального конфлікту).
6. Доведено доцільність застосування методу поетапного управління етнічним конфліктом. Він полягає в тому, що кожному з етапів розвитку етнічного конфлікту відповідає певний набір управлінських інструментів. На першому етапі слід використовувати моніторинг, законодавче закріплення прав національних меншин, формування ідеології пріоритету прав людини щодо прав усіх надособистісних соціальних структур. Для другої стадії характерне використання макрополітичних методів, а третьої – такі механізми як інтервенція та переговорний процес. Завершується етнічний конфлікт застосуванням процедур дотримання мирних угод, політичної, економічної та соціальної реконструкції.
7. Проаналізовано і класифіковано різні політичні та правові інструменти впливу на перебіг етнічного конфлікту (законодавство, виборча система, територіальні практики). До правових методів належать закріплення у законодавстві основних (право на самобутність і захист від загроз, на повагу, розвиток і виявлення своїх особливостей, на батьківщину, захист від геноциду і вигнання, на недискримінацію, рівність перед законом та рівність можливостей) та спеціальних (право на користування рідною мовою, на освіту, на об’єднання у власні організації, на безперешкодні контакти з історичними батьківщинами, на інформацію, на пропорційний доступ до державної та муніципальної служби) права осіб, що належать до національних меншин.
8. Обґрунтовано положення про необхідність запровадження системи раннього спостереження за рівнем етнічної напруженості в суспільстві як ефективного засобу запобігання етнічним конфліктам. Вона повинна включати моніторинг, моделювання та етноконфліктологічну експертизу. Моніторинг – спеціально організована і постійно діюча система збору і аналізу статистичної інформації, проведення додаткових інформаційно-аналітичних досліджень (опитування населення і т.ін.) і оцінки (діагностики). Моделювання конфлікту – процедура створення цілісного образу конфліктної ситуації, в якому відображається вся реальна сукупність конфліктних процесів і відносин, які зароджуються і розгортаються на певній території. Етноконфліктологічна експертиза визначає рівень незадоволення різних етнічних груп своїм економічним, політичним і соціальним положенням, культурним і побутовим станом; виявляє конфліктогенні фактори об’єктивного і суб’єктивного порядку.
9. Виділено дві основні стратегії управління етнічним конфліктом: деплюризації, яка ґрунтується на усуненні і/або деполітизації етнічних відмінностей (геноцид, депортація, асиміляція, інтеграція, культурна автономія, сецесія) та політико-інституційної інженерії, яка виходить із управління етнічними відмінностями (домінування, консоціація, арбітрування, федералізація, кантонізація та регіональна автономія).
10. Доведено необхідність при прогнозуванні виникнення етнічних конфліктів у перехідних країнах врахування таких чинників: швидкості і способу вирішення етнічних проблем; наявний рівень етнічної напруженості на початку демократичного процесу; розмір і впливовість різних етнічних груп; етнічний склад старого і нового політичних режимів; політичні позиції лідерів основних етнічних груп; наявність чи відсутність зовнішніх етнічних союзників; етнічний склад армії і поліції.
11. Проаналізовано динаміку етнічних конфліктів у постсоціалістичних країнах та підходи до їх врегулювання. На їх прикладі продемонстровано комплексність причин, що лежать в основі такого типу конфліктів, а саме: особливості історичного і соціально-політичного розвитку постсоціалістичних країн, ослаблення центральної влади, відсутність сталих механізмів узгодження інтересів різних соціальних груп, соціальна аномія, ресурсний голод, характер відносин між центром і республіками, політика нової влади.
12. Доведено, що демократія має подвійний вплив на етнічні конфлікти. З одного боку, вона може допомогти зменшити етнічні напруження, а з іншого – демократизація створює сприятливі умови для зростання ненависті та поширення упереджень, що зрештою призводить до етнічних конфліктів. Водночас успішна демократизація потребує національної єдності як основної передумови, яку важко виконати у випадку наявності етнічних конфліктів, особливо в поліетнічних суспільствах. Показано, що у суспільствах з давніми демократичними традиціями ескалація етнічних конфліктів може призвести до обмеження демократичних принципів і прав людини.
13. Визначено роль міжнародних і неурядових організацій у запобіганні й врегулюванні етнічних конфліктів. На користь активнішого залучення неурядових організацій свідчить специфічність етнічних конфліктів (як, правило, держава є однією з конфліктуючих сторін), аполітичність та незаангажований характер діяльності цих організацій.
Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що його основні положення та висновки дають можливість розширити межі вітчизняних етнополітологічних досліджень і можуть стати в пригоді практикам, які займаються врегулюванням етнічних конфліктів. Дисертаційні ідеї можуть бути використані при розробці спецкурсів з етнополітології, політології, конфліктології, політичної соціології, захисту прав людини, міжнародного права і міжнародних відносин, державного управління.
Дослідження має практичне значення для працівників органів державної влади і органів місцевого самоврядування, міжнародних та неурядових організацій, що займаються проблемами національних меншин, міграції та етноконфліктології.
Апробація результатів дисертаційного дослідження. Дисертація виконана і обговорена у відділі правових проблем політології Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. Основні теоретичні і практичні положення, висновки і пропозиції дисертаційного дослідження викладені в 26 опублікованих працях дисертанта, серед яких дві індивідуальні монографії „Етнічний конфлікт: теорія і практика управління. Політологічний аналіз” (К., 2006. – 23,5 д.а.), „Відродження болгар України. – Одеса, 2006. – 16,74 д.а.), 22 наукових статтях у фахових виданнях та наукових збірниках.
Теоретичні та методологічні аспекти роботи доповідалися на всеукраїнських та міжнародних наукових конференціях та науково-практичних семінарах: „Проблеми міжетнічної толерантності в Україні” (Київ, 27 березня 2003 р); „Українська ментальність: діалог світів” (Одеса, 2-3 жовтня 2003 р.); „Політичні, соціально-економічні та етнонаціональні процеси у південному регіоні України” (Миколаїв, 17-18 жовтня 2003 р.); „Міжетнічна взаємодія як інструмент стабілізації суспільства” (Одеса, 19 грудня 2003 р.); „Проблеми інтеграції кримських репатріантів в українське суспільство” (Київ, 13-14 травня 2004 р.); „Етнополітика та етнополітологія в постсоціалістичних країнах Центральної та Східної Європи” (Чернівці, 20-22 травня 2004 р.), „Что Украина может обещать Приднестровью: новый этап участия Украины в приднестровском урегулировании” (Одеса, 6-7 вересня 2005 р.); „Болгари у Північному Причорномор’ї” (Миколаїв, 10-11 вересня 2005 р.); „Четверті осінні юридичні читання” (Хмельницький, 21-22 жовтня 2005 р.); „Могилянські читання” (Миколаїв, 31 жовтня – 6 листопада 2005 р.); „Практика виборчого процесу в Україні та проблеми його правового регулювання” (Одеса, 18-19 листопада 2005 р.); „Міжнаціональні взаємини в Україні: питання інформаційного простору” (Київ, 14 лютого 2006 р.); „Ольвійський форум 2006: пріоритети України в геополітичному просторі” (Ялта, 7-10 червня 2006 р.) та інших.
Участь у зазначених конференціях відбувалася у формі доповідей, виступів, повідомлень, участі в роботі окремих секцій та тематичних семінарів. Тези та основні положення виступів і повідомлень автора були надруковані в матеріалах конференцій та наукових збірниках.
Наукові положення і висновки дисертаційного дослідження були апробовані автором у його депутатській діяльності у Верховній Раді України IV скликання, зокрема в Комітеті з прав людини і національних меншин, роботі в Одеській обласній державній адміністрації, Одеській міській раді, у складі експертних груп з урегулювання етнічних конфліктів та реалізації державної етнонаціональної політики України, а також у викладацькій діяльності у Південноукраїнському державному педагогічному університеті ім. К.Д.Ушинського.
Значною мірою положення дисертаційного дослідження були оприлюднені автором під час його участі у різноманітних теле- та радіопрограмах.
Структура дисертації. Специфіка проблем, що стали об’єктом дисертаційного дослідження, мета та завдання роботи зумовили її логіку та структуру. Робота складається із вступу, п’яти розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел (631 найменування). Обсяг дисертації становить 362 сторінки, список використаних джерел становить 51 сторінку.

bibliography

ВИСНОВКИ

На початку ХХІ століття управління етнічними конфліктами стало пріоритетом у діяльності як поліетнічних, так і моноетнічних держав, оскільки дестабілізація ситуації в одній країні може створювати загрозу для регіону й усього світу. Найкраще це було продемонстровано в ході конфліктів на Балканах: втягнутими у них виявилися не лише республіки колишньої Югославської федерації, сусідні країни, а й Європейський Союз, НАТО. Світ загалом сприймав цей конфлікт як захист своїх одновірців (християн, мусульман) від агресії противника.
Надати ефективний інструмент управління етнічними конфліктами політикам, дипломатам, чиновникам, представникам місцевої влади є основним завданням порівняно молодого напряму в суспільствознавстві – етнічної конфліктології. Її підвалини були закладені протягом 1960 – 1970-х років, коли відбувався інтенсивний процес накопичення знань про етнічні конфлікти в рамках суміжних дисциплін (соціології, політології, конфліктології, соціальної психології, етнології та антропології). На другому етапі розвитку етнічна конфліктологія перетворюється із міждисциплінарної галузі досліджень на самостійну конфліктологічну дисципліну. Саме на третьому етапі – 1990-і роки – в результаті накопичення достатнього теоретичного і практичного матеріалу акцент досліджень зміщується в бік пошуку причин етнічних конфліктів і розроблення механізмів їх врегулювання та управління ними. Сьогодні етноконфліктологія займається пошуком відповідей на такі виклики сучасності, як міжнародний тероризм, загострення ксенофобії та етнорасизму, глобалізація та регіоналізація.
Позиція дослідника щодо управління етнічним конфліктом залежить від того, з якого розуміння етнічності він виходить. Прийнято виділяти три основних підходи до етнічності: примордіалізм, інструменталізм і конструктивізм. Примордіалісти виходять з того, що етнічні ідентичності є вродженими, мають жорстко фіксований характер і тому конфліктогенні самі по собі. За такого трактування етнічний конфлікт постає унікальним видом соціального конфлікту, який принципово відрізняється від інших, а тому для його вивчення не має великого значення наукове знання, накопичене щодо інших видів конфліктів– соціальних, політичних чи економічних, навіть якщо вони відбуваються у тому ж суспільстві. Щодо управління конфліктом, то більше уваги слід приділяти зміцненню толерантності та взаєморозуміння між представниками різних етнічних груп. Інструменталісти наполягають на тому, що етнічність – це політичний артефакт, інструмент та продукт суперництва політичних еліт. Група починає конструювати себе як етнічну тільки тому, що її члени усвідомлюють, що це політично вигідно, а не є результатом ірраціонального, психологічного зв’язку між ними. Оскільки в такому випадку етнічна приналежність не розглядається як щось принципово відмінне від інших типів соціального зв’язку, який використовується з політичною метою, то для її аналізу і пояснення необхідно хоча б частково використовувати категорії і методи аналізу суміжних суспільствознавчих дисциплін, таких, як соціологія, політологія, соціальна психологія. Етнічний конфлікт за цього підходу розглядається не як результат несумісності групових ідентичностей, а швидше як наслідок, з одного боку, міжгрупових відмінностей в темпах і моделях модернізації, а з другого – міжгрупового суперництва за володіння економічними чи природними ресурсами в тих ситуаціях, коли групи відрізняються за доступом до влади, багатства і соціального статусу. Для запобігання виникненню етнічних конфліктів та їх врегулювання слід особливу увагу звертати на зовнішні умови, під впливом яких етнічність політизується. Прихильники конструктивізму взяли найбільш продуктивні ідеї двох попередніх. Як і примордіалісти, вони виходять з того, що етнічні ознаки існують об’єктивно і знаходяться поза межами свободи вибору і контролю індивіда. Водночас конструктивісти звертають увагу на те, що кожна з етнічних ознак може бути характерною і для інших типів соціального зв’язку, а не лише етнічних. Конструктивістське тлумачення етнічного конфлікту схоже до інструменталістського розумінням того, що сама по собі етнічність не породжує конфлікту. Високий рівень усвідомлення етнічної приналежності не обов’язково автоматично призводить до етнічного конфлікту. На виникнення конфлікту впливають дії еліт, які мобілізують етнічність і використовують її як політичний ресурс для реалізації власних цілей. Водночас конструктивісти допускають можливість того, що певні конфлікти можуть породжуватися так званим ірраціональним станом соціальної системи в цілому, яке не контролюється індивідами, в тому числі елітами. Отже, з конструктивістської точки зору не можна приймати в якості аксіоми ні того, що гострі форми етнічного конфлікту завжди раціональні, ні того, що вони, навпаки, ірраціональні за внутрішньою природою. Предметом вивчення повинні бути типи соціальних систем і умови, за яких зростає ймовірність виникнення міжгрупового конфлікту і насилля.
Крім цих трьох основних концепцій етнічності, існує ряд інших, що поєднують елементи попередніх. Зокрема, це історична школа, що розглядає етнічні конфлікти як найважливіший і невід'ємний компонент людської історії; еволюціоністська традиція, яка вбачає причини конфліктів у постійно мінливій етнічній стратифікації суспільства; соціально-психологічна традиція, яка виходить із методології фрейдизму і неофрейдизму; антропологічна традиція, яка об’єднує дві течії: культурно-антропологічну та соціобіологічну; реалістичні концепції, які визначають два основних мотиви участі людей в етноконфліктах – отримання влади і контроль за матеріальними ресурсами; концепція інституціоналізму, яка вказує на важливість характеру і стану суспільних інститутів; неомарксизм, що тлумачить етнічність як реакцію на нерівномірність розвитку; позиційну концепцію, прихильники якої трактують етнічний конфлікт як несумісні позиційні розходження щодо досягнення етнічних цілей, інтересів і цінностей; концепція дифузії небезпеки у просторі й часі, що призводить до дезінтеграції соціальної системи; лінгвістична концепція, яка зводить етноконфлікт до суперечки з приводу того, яка мова буде виконувати роль засобу спільної комунікації.
В управлінні етнічним конфліктом слід вказати на ряд принципово важливих положень. По-перше, управління етнічним конфліктом не є управлінням у загальновживаному значенні цього терміна. Оскільки урегулювання конфлікту передбачає взаємодію і взаємні поступки конфліктуючих сторін, а також в багатьох випадках і залучення «третьої сторони», що виступає в якості посередника, то в цьому процесі практично неможливо виділити «суб’єкта» і «об’єкта» управління. Як правило, цей «об’єкт» (комплекс взаємних претензій один до одного) формується і коректується в ході комунікації між сторонами етнічного конфлікту. Тому власне «управлінням» виділена система дій не є. По-друге, враховуючи унікальність кожного конфлікту, неможливо виробити якусь одну універсальну теоретичну модель управління конфліктом. Проте існують певні теоретичні напрацювання, які описують можливі варіанти розв’язання окремих типів конфліктів (етнополітичного, етнокультурного і т.ін.).
У сучасній конфліктології найчастіше вживається термін «регулювання» конфлікту, який включає такі види діяльності, як запобігання, управління та розв’язання. Проте в українській мові термін «регулювання» є характеристикою певного технологічного процесу, а «управління» має значно ширший зміст і включає підготовку, координацію та реалізацію певної політики. Тому з термінологічної точки зору регулювання слід розглядати як складову процесу управління, а не навпаки. Незважаючи на процеси глобалізації, держава, навіть будучи учасником етноконфлікту чи підтримуючи одну із сторін, виступає основним суб’єктом управління етнічним конфліктом. Під управлінням етнічним конфліктом слід розуміти свідому політику держави чи третьої сторони, спрямовану на попередження (моніторинг), переведення насильницького конфлікту в мирне русло (врегулювання) та зняття етнічного напруження (остаточне розв’язання конфлікту). Відповідно проблематика управління етнічного конфлікту складається із наступних моментів: запобігання виникненню конфліктів (недопущення переростання суперечностей, неминучих у будь-якому суспільстві, у гострі форми – конфлікт); мирне врегулювання і трансформація насильницького конфлікту; остаточне розв’язання конфлікту, що передбачає неможливість повторення конфлікту в майбутньому і означає перетворення його із деструктивного на конструктивний.
Процес управління етнічними конфліктами ускладнюється трьома основними чинниками. Перший випливає з самої природи цього виду конфліктів, який являє собою складне, історично конкретне системне ціле, у формуванні, еволюції і затуханні якого беруть участь багато факторів. Другий чинник – унікальність кожного такого конфлікту, оскільки в ньому щоразу використовується новий набір «змінних» (серед яких колективна історична пам'ять, політична культура, тип розселення етнічних груп і ступінь соціокультурних відмінностей між ними), що значною мірою ускладнює побудову універсальних моделей міжетнічного конфлікту. Третій чинник - політична ангажованість багатьох дослідників, які схильні розглядати міжетнічні, особливо етнополітичні, конфлікти в категоріях «прогресивного» і «реакційного», добра і зла. Тому в сучасному суспільствознавстві відсутня загальноприйнята теорія етнічних конфліктів.
Існують дві основні стратегії регулювання етнічного конфлікту, що визначаються довгостроковими цілями і принципами, якими керуються уряди в своїй діяльності. По-перше, це стратегії деплюризації, які ґрунтуються на усуненні і/або деполітизації етнічних відмінностей. По-друге, це стратегії визнання, політико-інституційної інженерії, які виходять із можливості управління існуючими етнічними відмінностями. До перших належать такі стратегії, як геноцид, депортація, асиміляція, інтеграція, культурна автономія, сецесія. Збереженню етнічної ідентичності груп, що проживають на території даної країни, сприяють стратегія домінування, консоціація, арбітрування, федералізація, кантонізація та регіональна автономія. В цілому стратегії деплюризації спрямовані на усунення і заперечення культурних чи етнічних відмінностей в межах держави з метою досягнення більшої однорідності суспільства. Друга група стратегій – визнання – передбачає, що відмінності між більшістю і меншістю в принципі «визнаються», що відображено у відповідних інституційних домовленостях. Емпіричні свідчення показують, що стратегії першої групи не завжди приводять до стабільного розв’язання конфлікту, і їх важко виправдати з точки зору нормативного підходу. В більшості випадків ці стратегії є засобами для досягнення стримування конфлікту, що часто призводить до їх «заморожування», в результаті чого вони можуть тліти протягом поколінь.
У своєму розвитку етнічний конфлікт проходить чотири стадії: приховану, відкриту, ескалаційну та постконфліктну. На першій, латентній фазі відносини між представниками різних груп у поліетнічній країні можуть виглядати нормальними, і тому досить часто нічого або дуже мало робиться для запобігання виникненню конфліктів у майбутньому. Ознаками зародження конфлікту можуть виступати підвищена увага однієї з етнічних груп до мови, власних традицій та символіки. Другу стадію характеризує поява публічних дискусій щодо етнічних проблем, чуток про випадки насильства, вчинені однією з етнічних груп. Етнічні групи починають звинувачувати владу в намаганні підвищити свій статус, або ж вимагають вжити надзвичайних заходів для захисту певної групи, або ж обмежити свободу тих, хто їм загрожує. Якщо не вдалося вирішити етнічні суперечності політичним шляхом, то зіткнення переходить у стадію ескалації, коли між етнічними групами розгорається широкомасштабний конфлікт. Він може виникнути як збройне повстання меншості проти центру або як війна між етнічними групами в межах держави, які можуть отримувати підтримку від співвітчизників за кордоном. На останній стадії етнічного конфлікту, після завершення збройного протистояння, розпочинається процес відновлення громадського порядку. Починається процес відбудови державних інститутів, інфраструктури та налагодження відносин між етнічними групами.
Оскільки на кожному з етапів домінують специфічні чинники, найбільш ефективним є метод поетапного управління етнічними конфліктами. Так, на першій стадії управління етнічним конфліктом полягає у попередженні їх переростання у відкриту форму. Для цього на регулярній основі проводиться моніторинг ситуації у потенційно небезпечних регіонах, у законодавстві закріплюються права національних меншин, державний устрій та виборча система приводяться у відповідність до потреб поліетнічної держави. Аналогічні кроки є обов’язковими на другому етапі, проте існує небезпека, що надання преференцій одній із етнічних груп сприйматиметься як порушення прав іншої, що змусить її домагатися рівності. Ефективним способом зупинення насильства на стадії ескалації є втручання третьої сторони, яка має за мету налагодити переговорний процес між ворогуючими сторонами. Після завершення конфлікту основні зусилля спрямовуються на ліквідацію наслідків протистояння і причин, що призвели до нього.
Причини виникнення етнічних конфліктів можна об’єднати у дві групи теорій: монокаузальні та комплексні. До перших належать ті, які серед причин етноконфліктів називають одну або кілька причин: політичні, економічні, соціальні, культурні, психологічні, історичні, географічні та ін. Ці теорії передбачають наявність простого зв’язку між тими чи іншими особливими змінними. Неспроможність такого підходу до виявлення всіх причин виникнення такого комплексного явища, як етнічний конфлікт, змусила дослідників переходити до спроб виявити порівняльну вагу різних причин і чинників, у результаті чого виникали так звані багатофакторні теорії, чи теорії множинної лінійної каузації. Ці теорії виходили з того, що в основі конфлікту лежить кілька причин, і завдання полягає в тому, щоб спробувати визначити всі його причини та їх відносну вагу. В цьому випадку причинність постає як більш складна і неперервна, причому кожен елемент впливає на інші, в результаті причина і наслідок не можуть бути чітко розділені. До них належать теорія етнополітичної стратифікації Дж. Ротшильда, соціально-психологічна теорія Д. Горовіца, теорія етнополітичної дії Т. Гарра, неоінституціоналістські теорії, теорії стратегічної взаємодії і теорія затяжного соціального конфлікту Е. Азара.
Складність з’ясування витоків етнічних конфліктів демонструє різноманітність тлумачення їх появи на території колишнього СРСР. Серед основних причин називаються: особливості формування та історії СРСР, ослаблення центральної влади, відсутність сталих механізмів узгодження інтересів різних соціальних груп, соціальна аномія, ресурсний голод, характер відносин між центром і республіками, політика нової влади.
Для своєчасного і ефективного втручання в процеси визрівання конфліктної ситуації необхідна наявність адекватного соціологічного інструментарію, який за умови застосування певних показників та індикаторів здатний фіксувати характер, спрямованість, особливості та етапи становлення етнічного конфлікту. З цією метою використовують моніторинг, моделювання та етноконфліктологічну експертизу. Під моніторингом етнічних конфліктів слід розуміти спеціально організовану і постійно діючу систему збору і аналізу статистичної інформації, проведення додаткових інформаційно-аналітичних досліджень (опитування населення і т.ін.) і оцінки (діагностики) стану тенденцій розвитку і гостроти етнічної ситуації та конкретних проблем. Головним завданням моніторингу є створення надійної і об’єктивної основи для розробки державної етнополітики, визначення її пріоритетів, вжиття необхідних заходів для зменшення міжетнічної напруженості, нейтралізації конфліктогенних чинників. Будь-який повноцінний моніторинг, який претендує на об’єктивне відображення суті й коректну діагностику регіональних конфліктів, незалежно від змісту і масштабу, повинен відповідати як мінімум двом принциповим вимогам: 1) бути системним, тобто здатним дати характеристику соціальних, політичних, економічних, правових та інших аспектів ситуації, яка розглядається, чи проблеми у їх взаємодії (останнє має особливо важливе значення на стадії аналізу і діагностики. Окремий, «вирваний» із загального регіонального контексту фрагмент ситуації чи проблеми буде не більше, ніж регіональним зрізом певної ситуації чи проблеми; 2) бути структурно повним і завершеним, тобто включати загальнообов’язкові стадії збору чітко визначеної інформації, її аналізу і оцінки (діагностики) регіональної ситуації або проблеми. Ні аналіз довільно вибраної інформації, ні оцінки проаналізованих поза структурою даного моніторингу регіональних ситуацій і проблем не можуть вважатися повноцінним моніторингом: останнім може бути лише той, який ґрунтується на «трикутнику» – органічному поєднанні інформаційного забезпечення, аналізу інформації і остаточної діагностики.
Моделювання конфліктів являє собою процедуру створення такого цілісного образу конфліктної ситуації, в якому повинна знайти відображення вся реальна сукупність конфліктних процесів і відносин, які зароджуються і розгортаються на певній території. За допомогою цієї процедури здійснюється поступовий перехід від встановлення найпростіших параметрів і залежностей, які відтворюють цю ситуацію достатньо повно і різнобіччно. При цьому модель, яка отримується на виході, повинна бути максимально придатною для практичного використання, особливо тими суспільними органами і адміністративними структурами, які мають можливість приймати конкретні рішення.
Етноконфліктологічна експертиза повинна визначити рівень незадоволення різних етнічних груп своїм економічним, політичним і соціальним положенням, культурним і побутовим станом; виявити конфліктогенні фактори об’єктивного і суб’єктивного порядку, які дестабілізують міжетнічну ситуацію, їх взаємозв’язок, ступінь важливості й значущості залежно від здатності впливати на загострення конфронтації етнічних груп; розробити і запропонувати для реалізації відповідними представницькими органами й адміністративними структурами на місцях способи й форми запобігання і врегулювання конфліктних ситуацій у сфері міжетнічних відносин на основі врахування і нейтралізації конфліктогенних чинників, стабілізації загальної економічної і соціально-політичної обстановки і коригування масової свідомості й поведінки в напрямку більш широкого і ґрунтовного освоєння демократичних норм і правил.
Одним з основних засобів запобігання виникненню етнічних конфліктів на прихованій стадії є правові методи: закріплення у законодавстві права на вживання рідної мови, збереження і розвиток власної культури, заборони дискримінації за етнічною, расовою ознакою. Головною метою таких заходів є захист прав національних меншин, забезпечення їм рівних з титульним етносом прав у всіх сферах життя і водночас створення сприятливих умов для збереження їх етнічної самобутності. Законодавство щодо прав національних меншин можна поділити на загальні основні (фундаментальні) і спеціальні (компенсаційні) права осіб, що належать до національних меншин. Загальні (фундаментальні) права включають: право співвіднесення (ідентифікацію) себе з тією чи іншою етнічною спільнотою та вільне (безперешкодне) виявлення своєї ідентичності; право на самобутність (існування) і захист від загроз; право на повагу, розвиток і виявлення своїх особливостей; право на батьківщину як невід’ємну складову своєї етнічної самобутності та розвитку; право на захист від геноциду і вигнання; право на недискримінацію, рівність перед законом та рівність можливостей, що включає право безперешкодно здійснювати свої права людини та основні свободи без будь-якої дискримінації в умовах цілковитої рівності перед законом; право на рівні можливості через заходи посиленої підтримки з боку держави. Спеціальні (компенсаційні) права – це право на користування мовою; право на освіту; на об’єднання у власні організації; право на безперешкодні контакти з історичними батьківщинами, зі своїми одноплемінниками в інших країнах; право на інформацію; на пропорційний доступ до державної та муніципальної служб; на самоврядування в питаннях збереження і розвитку своєї мови і культури шляхом здійснення законодавчо врегульованого права на національно-культурну автономію; право вільно сповідувати свою релігію або переконання та створювати релігійні організації; право зберігати та розвивати національні культуру і традиції (звичаї), що включає обрання і написання імені та прізвища відповідно до національних традицій (звичаю); використання національної символіки; відновлення національної топоніміки; охорону історичних пам’яток етнічних спільнот, що до них належать.
Чинне законодавство України у сфері прав національних меншин загалом відповідає кращим світовим і європейським стандартам, що дає змогу забезпечувати як фундаментальні, так і спеціальні права етнічних спільнот. Проте швидкий розвиток міжнаціональних процесів і зростаюча активність представників меншин вимагають удосконалення процесу формування правового поля і механізмів державної етнополітики. Уваги законодавця потребує прийняття концепції державної етнонаціональної політики, врегулювання проблеми депортованих народів, зникаючих мов тощо.
У поліетнічних країнах Заходу популярним інструментом «профілактики» виникнення етнічних напружень є комплекс заходів, спрямований на створення умов для збереження і розвитку специфічних рис побуту і культури етнічних груп та інтеграції їх у культуру країни проживання – мультикультуралізм. Ефективність концепції культурного плюралізму визначається двома критеріями: 1) структурною підтримкою плюралізму (юридичним та державним його визнанням; політикою, освітою, засобами масової інформації, які визначають і відповідно ставляться до наявності в суспільстві етнічної різноманітності, представленої різними етнічними групами); 2) ідеологічними системами, які обстоюють плюралізм та етнорасову рівність. Традиційно критика мультикультуралізму зводиться до трьох аргументів: 1) мала ефективність властивих йому методів і форм суспільного регулювання, а також неадекватність його інтерпретацій демократії; 2) трансформація самого поняття нації-держави; 3) сприйняття індивіда в контексті його культурної приналежності. Повний перехід України на позиції мультикультуралізму, як вважають деякі дослідники, нині був би передчасним, оскільки вона ще не набула нормального статусу національної держави.
Дестабілізуючі чинники етнополітичної ситуації в Україні можна згрупувати наступним чином: а) політичні (відсутність загальнонаціонального консенсусу щодо шляхів розвитку держави, стихійність процесу становлення української політичної нації, відсутність ефективної політики українізації, яка б одночасно сприяла зміцненню позицій української мови і культури і не викликала спротиву представників етнічних груп; неспроможність відстоювати національні інтереси у двосторонніх відносинах із сусідніми державами; відсутність справді загальнонаціональних партій, які мають стабільну підтримку в усіх регіонах країни і є носіями загальних інтересів; б) економічні (диспропорції в економічному розвитку між регіонами, що сприяють загостренню сепаратистських тенденцій; руйнація системи «етнокультурного поділу праці» та «етнокультурного підприємництва»; свідомість окремих суспільних верств містить антиросійський компонент, створює фактор міжетнічної упередженості); в) культурно-історичні (низький рівень реального міжетнічного порозуміння і культури співіснування різних народів, що уможливлює штучне роздмухування міжнаціональної ворожнечі на політичному рівні; вкорінений побутовий антисемітизм; відсутність чіткої політики адаптації в українське суспільство представників соціально знедолених національних спільнот: депортованих народів, легальних і нелегальних біженців та вимушених мігрантів, а також представників етносів з відмінними від більшості населення соціокультурними стандартами, що має своїми наслідками нижчий за загальнодержавний рівень життя цих спільнот, виникнення криміногенної атмосфери, а також появу міжетнічної напруги в місцях їх компактного проживання; непротидія проникненню на територію України і діяльності представників радикальних ісламістських організацій; в) демографічні (депопуляції населення України, що у перспективі призведе до збільшення диспропорцій у розселенні і необхідності збільшення притоку іммігрантів для підтримання необхідних темпів економічного розвитку. В свою чергу, збільшення частки іммігрантів змусить Україну вирішувати проблеми їх соціально-культурної адаптації, які є головними у порядку денному західних країн; демографічні особливості етнічних груп (культивування ідеалу одно-/багатодітних сімей), що можуть призвести до радикальної зміни ситуації в окремих регіонах; падіння обсягів репатріації етнічних українців, що в поєднанні з низьким рівнем відтворення населення може призвести до поступового скорочення чисельності українців у державі в найближчі роки; еміграційні настрої майже всіх неукраїнців, що зумовлює низьку їх мотивацію до участі в створенні в Україні демократичного суспільства.
Законодавчі ініціативи повинні підкріплюватися макрополітичними методами, до яких належать прийняття адекватної виборчої системи і формування партійної системи, територіальні практики та зміцнення демократії. Вибори та виборча система можуть бути інструментом зміни рівня стабільності й ступеня репрезентативності у політичній системі. Кожна із виборчих систем – мажоритарна, пропорційна – має свої переваги і недоліки. Так, мажоритарна виборча система здатна забезпечити більшу стабільність, у той час як пропорційна допомагає досягнути кращої репрезентативності. Оцінюючи їх придатність у поліетнічних державах, слід зазначити, що за мажоритарної виборчої системи меншини можуть виявитися відстороненими від влади, особливо якщо вони є малочисельними чи географічно розпорошеними. Хоча пропорційна виборча система дає змогу краще представити різні групи, проте сприяє фрагментації партійної системи.
Виборча кампанія за умови високих ставок на виборах може призвести до поляризації і радикалізації різних груп. Навіть завершення виборів – оголошення їх результатів можуть спровокувати спалахи насильства, якщо одна із сторін відмовиться визнавати їх підсумки. В свою чергу, виборча система впливає на формування партійної системи, удосконалюючи чи погіршуючи її через провокування внутріпартійної конкуренції і фрагментації.
За наявності у етнічності чітко вираженого територіального виміру важливу роль у реалізації управління етнічними відмінностями можуть відгравати практики, які визначають конфігурацію територіального поділу влади. Хоча цей шлях, в основі якого лежить територіальний поділ влади у поєднанні з вертикальним перерозподілом повноважень, не гарантує відсутності етнічних конфліктів, у світовій теорії він вважається найважливішим засобом їх розв’язання. Методи територіального поділу влади включають автономію, федералізм та кантонізацію. Автономія надається у випадках розвинутої політико-культурної ідентичності, етнічної чи фізико-географічної відособленості території. В поліетнічних системах надання автономії являє собою меншу політичну загрозу і пов’язане з меншими ресурсними затратами, ніж альтернатива у вигляді етнічної сецесії чи громадянської війни. Інструментами централізованого контролю за автономіями є: «останнє слово» у прийнятті рішень органами регіонального самоврядування. Центральний уряд може накласти вето на рішення автономії, які, на думку центру, виходять за межі її компетенції; вирішальна роль у кадровій політиці. Як правило, голови регіональних урядів затверджуються центром; створення спеціалізованих центральних відомств для комплексної роботи із територіями.
До змісту автономії можуть входити такі аспекти, як право групи викладати і використовувати рідну мову, сповідувати власну релігію і захищати традиційні цінності й способи життя від асиміляційних тисків (культурна автономія); гарантії права контролю з боку групи над своєю землею, водними, лісовими і мінеральними ресурсами; повноваження для забезпечення того, щоб ресурсний і торговельний розвиток відбувався відповідно до побажань групи; більший обсяг фінансування від центрального уряду на потреби розвитку освіти, охорони здоров’я і соціального забезпечення (субсидії і субвенції); контроль етнічною групою внутрішньої безпеки і здійснення правосуддя; право участі у державних рішеннях, які стосуються групи, а за необхідності й право вето чи право видозмінювати способи реалізації рішень; захист прав членів етнічної групи, які проживають за межами регіону.
Залежно від того, на чому робиться акцент в автономії, виділяють наступні її види: національно-територіальна, яка забезпечує спеціальний статус регіону, в якому проживає національна меншина; національно-культурна, яка передбачає право меншин у межах закону вирішувати свої національно-культурні справи; національно-персональна (екстериторіальна, корпоративна), не прив’язана до конкретної території та групи осіб.
Ні теоретично, ні практично в умовах етнорегіональної автономії немає нічого, що неминуче призводило б до майбутніх громадянських воєн чи дезінтеграції держави, і в цілому угоди про автономію можуть бути ефективним інструментом управління регіональними конфліктами за умови їх реалізації належним чином. До недоліків автономії слід віднести те, що за певних умов вона сприяє зростанню сепаратизму, її складно реалізувати за умови дисперсного проживання етнічної групи, вона створює «внутрішні меншини», права яких можуть ігноруватися, нераціональне з точки зору економічної логіки дублювання інфраструктури і зростання невиробничих затрат.
Федералізм – це такий територіальний устрій держави, за якого влада конституційно розділена між різними владними структурами, так що кожна з них має певну компетенцію, відповідає за особливий набір функцій, створює власні інститути для їх виконання. Географічно компактні етнічні групи часто роблять вибір на користь поліетнічної федерації, а не сецесії з різних причин. 1) Федерації часто розвиваються на основі поліетнічних за складом населення колоній, в яких сецесія може породити конфлікт з тими, хто виступав за єдність політичної спільноти. 2) Якщо історія спільного колоніального управління не сприяла виникненню об’єднуючих поліетнічне суспільство культурних лояльностей, вона тим не менше створює певні групи еліт, які зацікавлені у підтримці існуючої територіальної єдності держави. 3) Великі федеративні держави часто привабливі економічно – вони обіцяють більший єдиний ринок, єдину валюту, масштабну економіку і податкову рівність. 4) Великі федеративні держави представляються як геополітично розумний вибір, оскільки забезпечують вищий ступінь безпеки і захисту, ніж малі за розмірами держави. 5) Значну роль відіграють світогляд і ідеї батьків-засновників федерації. Проте федералізм не є панацеєю від усіх етнічних проблем. Він являє собою не статичну структуру, а динамічний процес. За певних обставин інституціоналізація етнічності в етнофедеративних системах може призвести до сецесії. Основною загрозою етнічного федералізму є те, що будь-який конфлікт з приводу внесення змін до конституції перетворюється на етнічний. Серйозну загрозу федералізму становить його асиметрія і неспроможність деетнізувати етнічний конфлікт.
Водночас справжній демократичний федералізм є одним із дійових способів регулювання етнічних конфліктів, який має не лише етнічні, а й прагматичні переваги щодо відвертого гегемоністського контролю. Федеративний принцип державного устрою може ефективно забезпечити вільне об’єднання і рівноправну взаємодію спільнот, які мають значні етнічні, історико-культурні, релігійні, лінгвістичні та інші особливості; створити оптимальні можливості для вираження регіональних та інших інтересів меншин, для наближення влади і управління до громадян, а також для поступової підготовки опозиції до виконання загальнофедеральних урядових функцій.
Кантонізація передбачає дееволюцію влади не на середній рівень, як у федералізмі, а на найнижчий, місцевий рівень управління. Ще одна особливість кантонізації полягає в тому, що вона будується на визнанні етнічних розбіжностей і допускає асиметричні відносини між різними кантонами і центральним урядом. У поліваріантності й асиметричності практик кантонізації іноді вбачають її конфліктологічні переваги перед федералізмом. Труднощі із втіленням кантонізації на практиці полягають у досягненні згоди населення із запропонованими межами і запобіганні загрози того, що кантонізація поліцейської і судової влади може бути використана паравійськовими формуваннями для захоплення контролю над частинами територій, які розглядяться як «визволені зони».
Жодна з територіальних практик управління етнічним конфліктом не є ідеальною і не застосовується на практиці у чистому вигляді. Мистецтво етноконфліктного менеджменту полягає в пошуку, апробації і творчому застосуванні того чи іншого поєднання кількох методів і типів публічної політики з урахуванням конкретної ситуації, її динаміки у часі. Застосовані творчо і в адекватних поєднаннях, типи політики, пов’язані з регіональною автономією, консоціацією, інтеграцією і територіальним розподілом влади, містять потенціал для примирення наявних інтересів більшості етнічних груп.
Водночас територіальні практики малопридатні для врегулювання конфліктів навколо участі в загальнодержавному управлінні. Нині єдиним способом узгодження інтересів і мирного розв’язання етнічних суперечок є демократія, хоча деякі дослідники висловлюють сумнів у можливості демократії у поліетнічних суспільствах. Найбільш доцільним видом демократії для такого типу суспільства є консоціативна демократія, детально описана А.Лейпхартом. Він запропонував чотири основні умови її функціонування – (1) велика коаліція, (2) автономія сегментів, (3) пропорційна система виборів і (4) право вето – та дев’ять другорядних умов: відсутність такого сегменту, який би представляв собою абсолютну більшість; відсутність значної соціально-економічної нерівності між сегментами; приблизно однакові розміри сегментів (численність груп), що дає змогу забезпечити рівновагу сил між ними; обмеженість кількості груп, щоб переговори між ними не перетворилися у занадто складний процес; відносно невеликий розмір країни, що спрощує прийняття рішень; наявність зовнішньої небезпеки, яка сприяє внутрішній єдності; наявність спільних, єдиних для всіх сегментів суспільства орієнтацій, що пом’якшують орієнтацію його окремих сегментів; компактне проживання груп населення, яке складає сегменти, що дає змогу за необхідності вдаватися до федералізму як до форми забезпечення їх автономії; наявність історичних традицій досягнення компромісу і злагоди. Основним недоліком цієї моделі є те, що вона орієнтує на закріплення етнічної сегментації і може повертати людей до акцентуації етнічної ідентичності за рахунок інших ідентичностей. Але пошук оптимальних моделей продовжується. Останнім часом обговорюються ідеї інтегральної демократії, за якої сегментування суспільства не підкріплюється, але волею державних діячів забезпечується співучасть етнічних общин у владі. Прикладом може бути політика У. Клінтона, яка передбачає забезпечення і демонстрацію присутності у владі представників меншин.
Зв'язок між демократією та етнічними конфлік