Референдум як демократичний політичний інститут: світовий досвід і Україна

brief description

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ІМ. В. М. КОРЕЦЬКОГО

УДК 324 : 321.7 : 316.334.3 (477)
На правах рукопису

Дерев’янко Сергій Миронович

Референдум як демократичний політичний інститут :
світовий досвід і Україна

Спеціальність 23.00.02 – Політичні інститути та процеси

Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора політичних наук

Науковий консультант :
доктор філософських наук, професор,
член-кореспондент Національної академії
правових наук України
Мироненко Олександр Миколайович

Київ – 2012

ЗМІСТ
ВСТУП .………………………………….………………………………...……... 3
РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ РЕФЕРЕНДУМІВ .……………………………………………………………………. 16
1.1. Розвиток наукової думки про референдум у працях українських та
зарубіжних учених ………………….…………………………………….……………. 16
1.2. Поняття референдуму як демократичного політичного інституту ….….. 50
РОЗДІЛ II. ЗАКОНОДАВЧЕ ЗАКРІПЛЕННЯ І ПРАКТИКА ЗАСТОСУВАННЯ ІНСТИТУТУ РЕФЕРЕНДУМУ В ЗАРУБІЖНИХ ДЕРЖАВАХ ……………... ……………..……………………………………….….. 108
2.1. Моделі референдуму за конституційними актами зарубіжних держав: типові риси та національні особливості ……………..……………………………… 109
2.2. Політичні мотиви ініціювання та наслідки проведення
загальнодержавних / загальнонаціональних референдумів ……………….....140
РОЗДІЛ ІІІ. РЕФЕРЕНДУМ ЯК ПРИНЦИП НАРОДОВЛАДДЯ ……... 149
3.1. Конституційні засади реалізації принципу “прямої демократії” в
Україні …………………………………………………………………….…………... 150
3.2. Норми законодавства, що регулюють проведення всеукраїнського
та місцевих референдумів ………………….………………………...…...………..… 188
РОЗДІЛ ІV. ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ РЕФЕРЕНДНОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ ……………………………………………………………... 227
4.1. Політичні мотиви та правові норми щодо призначення та проголошення всеукраїнського референдуму …………..............................................……..…..…… 227
4.2. Політико-правові аспекти процедури всеукраїнського референдуму … 250
РОЗДІЛ V. МІСЦЕВИЙ РЕФЕРЕНДУМ У СИСТЕМІ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ …………………………………………………………….... 285
5.1. Інституційні особливості місцевих референдумів ……………………… 286
5.2. Політико-правові наслідки порушення законодавства про референдуми в Україні ………………………………………….……..…….…………………........ 319
ВИСНОВКИ .…………………. …..…….………………………………….… 352
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ …………………………………. 362
ДОДАТКИ .……………………..…………………………….…………..….… 503

ВСТУП

Актуальність теми дослідження зумовлена нагальними потребами розбудови національної державності, утвердження демократичного конституційного ладу. Сучасні тенденції глобалізації та європейської інтеграції України вимагають не лише сприйняття відповідних стандартів політичної культури, а й практичного втілення пов’язаних з ними інституціональних норм та принципів. Вирішення завдань реалізації та захисту конституційних прав і свобод громадян, створення політико-правових умов для зміцнення громадянського суспільства та формування його інститутів ускладнюється істотною суперечливістю процесів демократизації, падінням престижу права і закону, неповагою до них, певною хаотичністю правового регулювання та посиленням правового нігілізму як серед політикуму, так і загалу громадян. Спостерігається зменшення рівня загальної політичної і правової культури, деформація ціннісних орієнтирів частини населення. У поєднанні із зниженням життєвого рівня, соціальною незахищеністю, невизначеністю життєвих перспектив значного числа громадян це створює істотну загрозу демократичним надбанням.
За небажання чи нездатності політиків досягнути компромісу дієвим видається звернення до народу як єдиного джерела та верховного носія влади в державі. Серед апробованих світовою спільнотою демократичних політичних інститутів одне з чільних місць належить референдуму, що дозволяє ефективно вирішувати найбільш важливі, соціально значущі проблеми суспільного та державного життя.
На думку більшості вчених і політиків, в Україні можливостям референдуму як дійового механізму народного волевиявлення та здійснення інституціональних змін, а також до певної міри консенсусному засобу народного контролю за діяльністю влади, належного значення все ще не надається. За винятком першого
в історії новітнього національного державотворення Всеукраїнського референдуму
1 грудня 1991 року, що забезпечив беззаперечну легітимність та вищу юридичну силу Акту проголошення незалежності України і став, по суті, сучасною вітчизняною плебісцитною формою національного державотворення. Усі ж наступні спроби ініціювання проведення референдумів були скоріше засобом тиску на ті чи інші владні інституції, боротьби конкурентних політичних еліт за домінування
у політико-правовому просторі, здійснення визначального впливу на події
у суспільстві, прагненням використати референдум як альтернативну форму парламентської демократії.
Можливість агітації з питань референдумів за чи проти них, спонукання громадян до участі у референдумах чи заклики до їх бойкоту стали полігоном активної політичної діяльності численних політичних партій. Жорстка конкуренція місцевих політичних еліт відбувається і під час проведення місцевих референдумів із регіональних проблем. На різних стадіях референдного процесу допускаються суттєві порушення чинного законодавства, які здебільшого залишаються безкарними, а тому й продукуються знову.
Причин тут чимало правового, політичного та й, очевидно, ментального характеру. Значною мірою все це об’єктивується недосконалістю національного законодавства про референдуми, узалежненого від умов становлення та розвитку української держави й української політичної нації, впливу на ці процеси як внутрішніх, передусім регіональних, так і зовнішніх чинників, особливостей структурування українського політикуму.
Політологічний підхід дає можливість простежити, як конституційні приписи проектуються на суспільно-політичне життя, науково зіставити публічні заяви політиків і політико-практичні підходи очолюваних ними органів державної влади
і місцевого самоврядування, політичних партій та інших громадських об’єднань України. Поєднання політичного і правового підходів, їх критичне осмислення покликане сприяти розширенню наукових і суспільних уявлень про інститут референдуму, удосконаленню його правового регулювання, оптимізувати практику використання цієї форми прямої демократії як засобу безпосереднього вияву політичної волі народу.
Саме референдум розглядається як один із ймовірних форматів оновлення Основного закону держави. Про доцільність і можливість проведення всеукраїнського конституційного референдуму чимало сказано очільниками держави, лідерами більшості політичних партій, громадських об’єднань та організацій. У той же час, суспільному загалу окремими політиками нав’язуються ідеї про так звану “правову та політичну недоцільність” проведення такого референдуму, а то й “неспроможність народу” прийняти Основний Закон держави.
Поза політичною кон’юнктурою у контексті очікуваного оновлення Основного Закону держави слід знайти національну модель референдуму, яка відповідала б вимогам часу, здобуткам і сучасному рівню світового конституціоналізму, національної політичної та правничої думки, реаліям сучасної України та перспективам її розвитку. Тому розробка цих проблем набуває не тільки теоретичного значення, але й стає важливим науковим практичним завданням
у пошуку оптимальних шляхів і напрямів аналізу та узагальнення новітніх тенденцій і процесів у галузі державно-правового будівництва, становлення громадянського суспільства.
Право громадян на участь у референдумі є цінністю демократії,
а тому проблема його втілення у праві та суспільній практиці не одне століття привертає увагу мислителів, законотворців та дослідників. На сьогодні є чимало праць з політології, права, галузевих юридичних наук, історії, філософії, соціології, економіки, психології, в яких аналізуються проблемні питання прав і свобод людини і громадянина, серед яких і конституційне право громадян України брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах.
Стан наукової розробки теми. Вивчення проблем референдумів відображає основні тенденції історичного розвитку політичної та правничої науки в Україні
з часу її формування, у радянський час та в умовах становлення новітньої національної державності. У ХІХ – на початку ХХ століття до проблем народовладдя звертались В.Е. Грабар, Н.Я. Григор’єв-Наш (Григоріїв), М.С. Грушевський, С.С. Дністрянський, Д.І. Донцов, М.П. Драгоманов, О.О. Ейхельман, Б.О. Кістяківський, М.М. Ковалевський, В.М. Корецький, В.Л. Левинський, М.І. Палієнко, І.Я. Франко, А.І. Яковлів та інші вчені.
Відомими в Україні були ідеї щодо референдуму як форми народного волевиявлення знаних зарубіжних учених А. Дайсі, Л. Дюгі, А. Дюнана, Г. Еллінека, А. Есмена, К. Каутського, Т. Курті, С. Лоу, Е.-Ж. Сійєса, Г. Трипеля. Із досягненням незалежності ширше відомим став доробок із досліджуваних проблем українських учених і політиків, які працювали в зарубіжних державах.
На становлення теоретичних засад дослідження референдуму істотний вплив справили дослідження радянського часу вчених Г.В. Барабашева, А.О. Безуглова, М.В. Вітрука, Л.Д. Воєводіна, В.А. Дорогіна, Л.А. Григоряна, Д.Л. Златопольського, В.Т. Кабишева, А.І. Кіма, В.Ф. Котка, С.С. Кравчука, В.О. Кряжкова, А.Н. Кудінова, Н.А. Кудінова, О.Є. Кутафіна, Й.Д. Лєвіна, В.О. Лучина, В.В. Маклакова, М.М. Марченка, А.А. Мішина, Р.А. Сафарова, Ю.І. Скуратова, Б.О. Страшуна, В.М. Суворова, Ю.Г. Судніцина, І.П. Трайніна, С.В. Троїцького, І.Є. Фарбера, Н.П. Фарберова, М.А. Шафіра, К.Ф. Шеремети та інших.
В Україні тих часів проблеми референдуму в контексті реалізації ідей народовладдя розробляли М.І. Козюбра, О.Г. Мурашин, В.Ф. Погорілко, М.В. Цвік, А.М. Черниш, Л.П. Юзьков.
У кінці ХХ – на початку ХХІ століття інститут референдуму стає помітним явищем світового державотворення і правотворення, а тому привертає увагу багатьох дослідників у різних країнах, імена яких названі у тексті дисертації. Політико-правові проблеми прямої демократії глибоко аналізуються у працях сучасних українських учених-політологів О.В. Антонюка, В.Д. Бабкіна, О.Д. Бойка, В.П. Горбатенка, А.А. Єзерова, М.С. Кармазіної, А.А. Коваленка, В.О. Котигоренка, І.О. Кресіної, Л.І. Лойко, А.Д. Пахарєва, О.В. Скрипнюка, М.М. Розумного, Ф.М. Рудича, С.Г. Рябова, І.А. Хаврука та інших. Становлення референдного права
і процесу стає одним із перспективних напрямів наукових досліджень в Україні. Проблеми теорії і практики референдумів в Україні глибоко осмислені у працях відомих учених-правників – О.В. Батанова, І.П. Бутка, В.М. Кампа, М.І. Козюбри, О.Л. Копиленка, В.В. Копєйчикова, Л.Т. Кривенко, О.М. Мироненка, Г.О. Мурашина, О.Г. Мурашина, М.В. Оніщука, В.Ф. Погорілка, П.М. Рабіновича, В.М. Селіванова, В.Ф. Сіренка, В.Я. Тація, Ю.М. Тодики, В.Л. Федоренка, М.В. Цвіка, В.М. Шаповала, Ю.С. Шемшученка, Л.П. Юзькова, А.О. Янчука та інших. Їх зусиллями у політологічній та юридичній науці склалось чимало нових підходів до його розуміння, однак, незважаючи на це, донині питання сутності та засобів реалізації права громадян на участь у референдумі, його осмислення як цілісного демократичного політичного інституту продовжують залишатися дискусійними. Значною мірою це пов’язано з тим, що в різні часи в Україні демократію тлумачили по-різному. Як наслідок, склалося своєрідне українське поняття демократії та форм її реалізації.
Проте, попри існуючі прогалини правового регулювання референдних правовідносин, дискусійність чималої низки питань зусиллями українських учених-правників, політологів та представників інших галузей гуманітарного знання історія, теорія та практика референдумів в Україні у науковій літе¬ратурі постає нині досить цілісно. Утвердилось усталене розуміння референдуму як політико-правового інституту, проте більшість дослідників зосереджує увагу головним чином на його конституційних засадах, політична ж складова загалом не набула належної актуалізації.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках планових наукових тем відділу правових проблем політології Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України “Теоретико-методологічні проблеми співвідношення політики, права і влади”
(РК 0102U007073), “Держава і громадянське суспільство в Україні: проблеми взаємодії” (0105U00792), “Правові засади державної етнонаціональної політики
в Україні” (РК 0108U010354).
Тема дисертаційного дослідження затверджена Вченою радою Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України 20 квітня 2012 року (протокол № 4).
Об’єктом дослідження є демократичний політичний інститут референдуму як пріоритетна форма прямої демократії.
Предметом дослідження є обґрунтування на основі порівняльного аналізу закономірностей виникнення, становлення, розвитку та перспектив інституту референдуму, практики його застосування в зарубіжних державах і Україні.
Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає у комплексному порівняльно-політологічному дослідженні теоретичних і практичних проблем референдуму як демократичного політичного інституту і їх реалізації в практиці організації і проведення загальнодержавних / загальнонаціо-нальних та місцевих референ¬думів у зарубіжних державах та в Україні.
Для досягнення мети передбачено вирішення дослідницьких завдань:
– визначити й систематизувати основні теоретико-методологічні підходи до проблеми референдуму, що сформувалися у зарубіжній та національній теорії права і політології й суміжних соціо-гуманітарних науках;
– дослідити еволюцію політико-правових особливостей закріплення терміна «референдум» у законодавчих актах України та зарубіжних країн, українській та зарубіжній політико-правовій думці, запропонувати його визначення як демократичного політичного інституту;
– простежити генезу наукової думки про референдум;
– окреслити та проаналізувати коло основних політико-практичних підходів до проблеми референдуму в сучасній правовій і політичній науці та практиці;
– узагальнити проблеми законодавчого закріплення інституту референдуму
в зарубіжних державах, охарактеризувати його різноманітні консти¬туційні моделі, виокремити їх типові риси та національні особливості;
– зіставити моделі референдуму, закріплені конституційними актами зарубіжних держав, виокремити їх типові риси та національні особливості;
– узагальнити політичні мотиви ініціювання та наслідки проведення загальнодержавних / загальнонаціональних референдумів, досвід вирішення основних процедурних аспектів проведення референдумів у зарубіжних державах;
– дослідити конституційні засади реалізації принципу «прямої демократії», закріплення інституту референдуму в конституціях і актах конституційного характеру України, формування конституційної моделі цього політико-правового інституту та проблеми її функціонування;
– розробити пропозиції щодо оновлення української національної конституційної моделі референдуму, застосування її як формату здійснення конституційних змін;
– сформулювати конкретні пропозиції щодо усунення невідповідності норм чинного Закону України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” та законопроектів нормам чинної Конституції України, удосконалення цього законодавства загалом;
– з’ясувати політико-правові мотиви дій суб’єктів референдного процесу та правові норми щодо ініціювання, призначення / проголошення всеукраїнського референдуму;
– охарактеризувати найскладніші процедурні аспекти проведення всеукраїнського референдуму та імплементації прийнятих всенародним голосу-ванням рішень, запропонувати шляхи їх вирішення;
– виокремити і проаналізувати інституційні особливості місцевого референдуму як інституту місцевого самоврядування;
– проаналізувати політико-правові засади створення, функціонування, доцільність і перспективи удосконалення моделі місцевого референдуму за Конституцією України та законами України;
– окреслити коло проблемних питань процедури організації підготовки
і проведення місцевих референдумів та запропонувати шляхи їх вирішення;
– системно дослідити особливості політичної та інших форм відповідальності за порушення законодавства про референдуми та політико-правові наслідки їх застосування.
Хронологічні межі дослідження охоплюють період з часу проведення першого Всеукраїнського референдуму 1-го грудня 1991 року до 1-го грудня
2011 року. Для розуміння природи, стану та перспектив розвитку референдних правовідносин в Україні ретроспективно використано джерела, які відображають генезу ідеї референдуму в українській та зарубіжній політико-правовій думці, світовий досвід застосування та правового регулювання цього інституту. Використані й нормативно-правові акти, насамперед конституції та акти конституційного характеру, прийняті поза означеними межами в Україні та зарубіжних державах, але необхідні для глибшого розуміння проблеми.
Теоретико-методологічними засадами дослідження є система філософських, загальнонаукових і спеціальних політологічних методів. Застосування принципів об’єктивності та історизму уможливило уникнути однобічності при з’ясуванні генези української та зарубіжної політико-правової думки, осмисленні нагромаджених нею підходів до розуміння референдуму як демократичного політичного інституту. Аксіологічний підхід дав змогу проаналізувати інститут референдуму як одну з найвищих цінностей українського народу, світової демократії загалом. У той же час вироблене в теорії права і політології та апробоване практикою світового конституціоналізму розумін¬ня референдуму як одного з найважливіших засобів реалізації народом його суверенітету, провідної форми прямої демократії, інституційних змін стало методологічним інструментом пізнання, формування та визначення шляхів удосконалення національної конституційної моделі референдуму.
Теоретичний аналіз та узагальнення базуються на застосуванні системно-структурного та функціонального підходів, органічної єдності теорії і практики, поєднанні критичного і раціонального, універсального і національного, конструктивного, порівняльно-ретроспективного та логічного підходів. З’ясування генези наукової думки про референдуми та аналіз нормативно-правових актів велись із застосуванням політологічного та контент-аналізу, порівняльно-правового, типологічного й генетичного, формально-догматичного методів, герменевтики, моделювання і прогнозування та інших методів наукового дослідження, які застосовуються у політичній і правовій науці. Найбільш широко використано порівняльно-правовий метод, що дало змогу виокремити типові риси і національні особливості формування та застосування моделей референдуму в Україні та зарубіжних державах, окреслити перспективи їх оновлення. Це вимагало поєднання застосування як інституційного, так і процесуального аналізу.
Комплексне використання методологічних принципів і методів сприяло чіткому обґрунтуванню наукового пошуку через створення репрезентативної джерельної бази як основи для узагальнень і висновків. Її складають нормативно-правові акти: чинна Конституція України 1996 року та інші конституції й акти конституційного характеру України та зарубіжних держав; окремі міжнародно-правові акти; Закон України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” від
3 липня 1991 року та інші закони України, які є основою законодавства про референдуми; а також підзаконні акти, зокрема укази Президента України, постанови Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України, документи окремих міністерств і відомств, постанови Центральної виборчої комісії, Центральної комісії з всеукраїнського референдуму, органів місцевого самоврядування та місцевої виконавчої влади, рішення різної форми судочинства тощо. Використано також окремі документи і матеріали установ Національного архівного фонду України, рукописні та електронні фонди Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського, Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника та інших наукових бібліотек. Вагомим комплексом джерел є численний науковий доробок правників, політологів та представників інших галузей гуманітар¬ного знання, у працях яких референдум постає цілісно як суспільний феномен та демократичний політичний інститут.
Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що вперше
в українській політичній науці здійснене спеціальне комплексне порівняльно-політологічне дослідження, присвячене теоретичним та практичним проблемам референдуму як демократичного політичного інституту, сформульовано низку нових теоретичних висновків і узагальнень.
Уперше:
– виділено референдум як самостійний об’єкт політологічного дослідження та запропоновано концепцію референдуму як демократичного політичного інституту, однієї з пріоритетних форм здійснення влади народом у конституційно визначений спосіб;
– розроблено періодизацію та в історичному аспекті цілісно простежено генезу в українській політико-правовій думці ідеї використання інституту референдуму як вираження владоустановчої функції народу з визначенням характерних особливостей на кожному з етапів;
– систематизовано вироблені українськими та зарубіжними вченими підходи до інституту референдуму, визначено основні чинники їх еволюції, теоретичні
й інституційні засади, особливості втілення в конституційних та інших законодавчих актах;
– на підставі дослідження конституцій і актів конституційного характеру всіх зарубіжних держав сформульовано цілісну конституційну модель референдуму, компонентами якої є норми, які визначають сутність референдуму як народного голосування, предмет референдуму та його обмеження, суб’єктів призначення / проголошення, вимоги до формули, встановлення результатів голосування та імплементації його результатів;
– виокремлено поряд із правовою політичну складову в розробці
і прийнятті нормативно-правових актів для регулювання референдних правовідносин, яка істотно впливає на їх форму та зміст, механізм застосування на різних стадіях референдного процесу. Політичні мотиви у такому випадку, вважаємо, є домінуючими, здатними “запустити” чи “загальмувати” механізм народної правотворчості, що, загалом, суперечить ідеям верховенства права, породжує у значної частини громадян цілком виправданий скепсис у можливостях народовладдя, не сприяє утвердженню громадянського суспільства та його політичних інститутів;
– обґрунтовано розуміння референдних правовідносин як корупціогенного чинника, оскільки у науковій літературі та у чинному законодавстві України про боротьбу з корупцією не міститься згадок про референдум як об’єкт корупційних злочинів чи правопорушень. З використанням матеріалів судової практики, досвіду проведення виборів і референдумів доводиться, що чимало таких порушень вчиняється чи може вчинятись посадовими особами, а тому потрібен механізм ефективної протидії чи превентивних мір, чому повинно сприяти удосконалення національного антикорупційного законодавства на основі використання проаналізованих норм відповідних міжнародно-правових актів, модельного законодавства зарубіжних держав.
Удосконалено:
– зміст основних термінів і понять, які використовуються в законодавстві про референдуми та науковій літературі; на основі аналізу еволюції відповідних дефініцій запропоновано власні визначення термінів “референдум”, “конституційний референдум”, “місцевий референдум” та ін.;
– інструментарій порівняльно-політологічного аналізу застосування інституту референдуму в Україні і зарубіжних державах, обґрунтовано розуміння його багатоманітності та національних особливостей, їх місця і ролі в державотворенні та правотворенні;
– розуміння причин і підстав формування національної конституційної моделі у контексті очікуваного системного оновлення Конституції України, доцільність розробки нового національного законодавства про референдуми.
Отримали подальший розвиток:
– існуючі в теорії права і політології уявлення про правову природу та політичні чинники функціонування інституту референдуму в політичній системі суспільства, виокремлено особливості та мотиви його застосування в умовах жорсткої конкуренції політичних еліт, коли ідея ініціювання всенародного голосування стає засобом тиску на ті чи інші владні інституції, боротьби за домінування у політико-правовому просторі;
– розуміння референдуму як однієї з найважливіших цінностей україн-ського народу, світової демократії загалом; Показано, що саме демократична складова
є домінуючою концептуально як ідея і як найбільш вірогідний шлях досягнення національних ідеалів. Різке глобальне розширення демократії у кінці ХХ – на початку ХХІ століття призвело до надзвичайно сильного акценту на інститути прямої демократії. Референдум став одним із дієвих і авторитетних засобів легітимізації національної державності. Референдум забезпечує нові можливості для участі громадян у державних справах, формування демократичної політики. За певних обставин він може загострювати етнічні суперечності чи поглиблювати напругу в суспільстві, однак референдуми необхідні для демократії і легітимної влади;
– теоретичні положення щодо ролі інституту місцевого референдуму
у системі місцевого самоврядування, розуміння його інституційних особливостей як механізму вираження волі членів територіальних громад.
Практичне значення одержаних результатів зумовлене можливістю їх використання в науково-дослідній роботі – для дослідження проблем теорії
і практики, механізму реалізації форм безпосередньої демократії в Україні; при викладанні низки правових і політологічних дисциплін та науково-дослідній роботі студентів, магістрів та аспірантів у вищих навчальних закладах; у процесі підготовки узагальнювальних і спеціальних праць, підручників та навчальних посібників з політології, конституційного права України, конституційного права зарубіжних країн, історії та теорії держави і права, адміністративного права, кримінального права, історії України; у законопроектній діяльності. Сформульовані автором пропозиції можуть бути використані з метою удосконалення конституційної моделі інституту референдуму при здійсненні системного оновлення Конституції України, для приведення Закону України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” від 3 липня 1991 року у відповідність до чинної Конституції України. Суб’єктам права законодавчої ініціативи спрямовані пропозиції про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо узгодження норм кримінальної відповідальності за порушення законодавства про вибори
і референдуми, до Законів України “Про вибори народних депутатів України”, “Про вибори Президента України”, “Про Конституційний Суд України”, “Про місцеве самоврядування в Україні” та інших. Чимало пропозицій можуть бути враховані при розробці і прийнятті Законів України “Про всеукраїнський референдум” та “Про місцевий референдум”, Виборчого кодексу України (Кодексу України про вибори
і референдуми), інших законодавчих актів, які міститимуть норми щодо правового регулювання організації і проведення референдумів в Україні або їх використання. Матеріал дисертації, узагальнення і висновки покликані сприяти удосконаленню правового регулювання і практики здійснення процедур на всіх стадіях референдного процесу, а тому повинні зацікавити його суб’єктів, насамперед політичні партії та інші громадські формування, які є основними організаторами ініціювання проведення всеукраїнських та місцевих референдумів.
Апробація результатів дисертації. Дослідження виконане й обговорене
у відділі правових проблем політології Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.
Теоретичні та практичні положення, які містяться в дисертації, доповідалися на 35 міжнародних наукових конференціях, у тому числі в Російській Федерації (у містах Москва, Кострома, Омськ, Уфа), Республіці Казахстан (Павлодар), Республіці Білорусь (Мінськ); на 6-ти всеукраїнських та 5-ти регіональних, а також звітних наукових конференціях кафедр Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника у 2005-2012 роках. Серед них: “Політологічні, соціологічні та психологічні виміри перехідного суспільства: як зробити реформи успішними” (Суми, 22-24 червня 2006 р.); “Кримінально-правова політика України: теоретичні та практичні аспекти проблеми” (Донецьк, 17-18 листопада 2006 р.); “Актуальные вопросы государства и гражданского общества на современном этапе” (Уфа,
10-11 квітня 2007 р.); “Кримінальний кодекс України 2001 р.: проблеми застосування і перспективи удосконалення” (Львів, 13-15 квітня 2007 р.); “Соціально-політична взаємодія у сучасній Україні: вибір шляхів державного розвитку” (Одеса, 20 квітня 2007 р.); “Этапы модернизации государственно-правовых систем стран СНГ (опыт, реалии, перспективы)” (Павлодар, 28 квітня
2007 р.); “Менеджмент за умов трансформаційних інновацій: виклики, реформи, досягнення” (Суми, 10-12 травня 2007 р.); “Актуальні питання реформування правової системи України” (Луцьк, 1-2 червня 2007 р.); “Онтология и аксиология права” (Омськ, 19-20 жовтня 2007 р.); “Основной закон государства и защита прав
и свобод граждан” (Кострома, 14 грудня 2007 р.); “Запорізькі правові читання” (Запоріжжя, 15-16 травня 2008 р.); “Актуальні питання реформування правової системи України” (Луцьк, 30-31 травня 2008 р.); “Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні” (Івано-Франківськ, 28 листопада 2008 р.); “Громадянське суспільство в Україні: проблеми забезпечення правотворчої діяльності” (Київ, 7 квітня 2008 р.), “Моральні основи права” (Івано-Франківськ,
16 грудня 2010 р.) та інші.
Публікації. Основні результати дослідження знайшли відображення
у 61 науковій праці дисертанта, серед них індивідуальна монографія та
20 наукових статей, опублікованих у фахових виданнях з політичних і 16 –
з юридичних наук. Крім того, в інших виданнях опубліковано 24 праці
з проблеми дослідження, в тому числі доповіді і тези виступів на 14 наукових конференціях.
Структура та обсяг дослідження. Специфіка проблем, визначених метою та завданнями дослідження, зумовила його логіку та структуру. Робота складається із вступу, п’яти розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел (1164 найменування) та трьох додатків. Загальний обсяг дисертації становить 544 сторінки, із них основний текст – 361 сторінка, список використаних джерел – 141 сторінка, додатки – 42 сторінки.

bibliography

ВИСНОВКИ

Здійснене комплексне порівняльно-політологічне дослідження теоретичних
і практичних проблем референдуму як демократичного політичного інституту і їх реалізації в практиці організації і проведення загальнодержавних / загальнонаціональних та місцевих референдумів у зарубіжних державах та в Україні дає підстави сформулювати ряд положень, які мають теоретичне і практично-політичне значення.
1. Інститут референдуму міцно увійшов в українське національне законодавство, юридичну й політологічну науку, в новітніх українських реаліях став не тільки фігурантом щоденного політичного дискурсу, але й утверджується
в суспільній свідомості як реальний і дієвий засіб здійснення суверенної волі народу, що надає вищої легітимної сили рішенням, прийнятим всенародним голосуванням. Це закономірно й відповідає загальній тенденції становлення
й утвердження демократичних засад української державності, формування громадянського суспільства. Погодимось із висновком Г.О. Мурашина, що
“з розвитком демократичних процесів, що відбуваються в нашому суспільстві, найважливіші проблеми суспільного і державного життя все більше вирішуватимуться безпосередньо народом, шляхом його прямого волевиявлення через інститути безпосереднього народовладдя” [542, с. 208].
2. Теоретичне осмислення інституту референдуму базується на розумінні його як цінності демократії, а тому проблема його закріплення у праві та суспільній практиці впродовж століть привертає увагу мислителів, законотворців та науковців. Очевидно, можна стверджувати, що на сьогодні проблеми теорії і практики референдумів в Україні оформились у самодостатній науковий напрям із власними концептуальними конструктами. Однак, як суспільний феномен, демократичний політичний інститут “референдуму” і надалі залишається актуальним і потенційно евристичним об’єктом наукового пізнання. Тому логічним видається запропоноване дослідження інституту референдуму саме в порівняльному політико-правовому аспекті, оскільки між політологією і юридичною наукою існує природна близькість. Погодимось із В.І. Кафарським, що “практично будь-який аспект політичної діяльності і політичних змін – на субстанціональному, національному, глобальному рівнях – має свої правові або конституційні аспекти. Правовий підхід акцентує увагу дослідника на формальній структурі і документах, тоді як крізь призму політичної науки конституційні принципи і норми розглядаються не як формальний порядок,
а як суспільна система з усіма її взаємозв’язками” [282, с. 32-33].
3. Пошук оптимальної моделі інституту референдуму та розуміння рівня його наукового осмислення в новітній національній політичній і правовій науці спонукає до аналізу витоків формування ідеї референдуму як засобу вираження народного суверенітету в політико-правовій традиції українства та в зарубіжних державах. Ретроспективне звернення до найбільш відомих ідей європейських мислителів минулого (адже інститут референдуму є продуктом власне європейської правової традиції) дало змогу простежити, як поступово у політико-правовій думці формувалось і знаходило відображення у національних конституційних актах та документах політичного характеру розуміння референдуму як демократичного інституту, засобу народовладдя, з часом – засобу інституційних змін.
4. З часу проведення першого у світовій практиці референдуму в Швейцарії
у XIV столітті і до наших днів відомими мислителями, вченими, політиками настійно здійснювалися спроби осмислення сутнісних ознак цього феномену, що знайшло своє вираження в численних визначеннях терміна “референдум”. Основні
з них названі і критично проаналізовані в дисертації, запропонована й власна дефініція. Здійснений же суцільний аналіз новітніх конституцій зарубіжних держав засвідчує, що виявом демократизму їх політичного устрою є закріплення референдуму власне як народного волевиявлення. При цьому вживаються сам термін “референдум” і як синоніми до нього – всенародне голосування, народне голосування, голосування народу, народні консультації, народний референдум, національний референдум тощо. Отже, розуміння референдуму впродовж століть та й нині є неоднозначним, що зумовлюється різним трактуванням сутнісних засад державотворення на кожному з відтинків історичного часу, ідеї народного суверенітету та референдної демократії як форми його вияву. Це спричинило
й поліваріантність підходів до осмислення референдуму у політико-правовій думці та конституційних приписів, що часом поза декларацією пріоритетності цієї форми безпосередньої демократії нівелювали можливості та дієвість її застосування.
5. В українській національній політико-правовій думці ставлення до референдуму було неоднозначним. В умовах тривалої відсутності власної державності референдум розглядався як важливий елемент майбутнього політичного устрою суверенної Української держави. Першою спробою використання в українській політико-правовій традиції терміна “референдум” вважаємо його внесення 1920 року до текстів відомих конституційних проектів
О.О. Ейхельмана та С.С. Дністрянського. У конституційних актах Української РСР референдум декларувався, проте під ним розумілось тільки всенародне опитування, як засіб прийняття всенародним голосуванням рішень, він не міг бути прийнятним
у державі диктатури пролетаріату і навіть згодом – в умовах утвердження соціалістичної демократії.
6. Заснований на національних історичних, духовних і правових традиціях, використанні світового досвіду розвитку безпосередньої демократії демократичний політичний інститут референдуму закріплений Конституцією України 1996 року, норми і приписи якої щодо його правового регулювання можна розглядати як цілісну національну конституційну модель цього інституту. Конституція України
є основою законодавства України про референдуми, яке складають також Закони України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми”, “Про Центральну виборчу комісію” та інші законодавчі та численні підзаконні нормативно-правові акти.
7. Узагальнення національного досвіду правового регулювання та практики застосування референдумів в Україні вказує на певну недовершеність національної конституційної моделі референдуму та регламентації референдних правовідносин загалом. Незважаючи на комплексний характер регулювання, залишаються невирішеними підказані національним і зарубіжним досвідом проблеми чіткого визначення основних принципів, видів і предметів референдумів і, головне, механізму та гарантій реалізації їх рішень. Усе ж на базі чинного законодавства про референдуми їх організація та проведення є реальною. Проте багато кому
з політиків, на наш погляд, сьогодні вигідніша сама ідея референдуму, що стала засобом тиску, подекуди й погроз органам влади окремими політичними силами чи вираженням прагнення використати референдум як альтернативну форму парламентської демократії, ніж її реалізація. Прагнення таке виникає й у влади,
і в опозиції. Підтвердженням цього є ідеї, закладені у відомих новітніх проектах змін до Конституції України та проектах Законів України про всеукраїнський та місцевий референдуми, які то приймались народними депутатами України, то відхилялись чи відкликались.
У зв’язку з цим, політикам слід прислухатись до правової позиції Конституційного Суду України, висловленої ним у Рішенні від 16 квітня
2008 року (у справі про прийняття Конституції та законів України на референдумі), за якою “правове регулювання порядку здійснення безпосередньої демократії, зокрема референдуму, спрямоване на те, щоб поєднати ці форми із способами та засобами, які характеризують представницьку демократію, взаємодоповнити їх, але не зробити конфліктними з можливою підміною парламенту референдумом (чи навпаки)” (абзац п’ятий пункту 3 мотивувальної частини цього Рішення) [830].
8. Глибше зрозуміти сутність референдуму як політико-правового феномену, сформулювати конкретні пропозиції щодо вдосконалення української національної моделі допомагає вивчення конституційно-правових моделей референдуму зарубіжних країн, їх становлення та розвитку. Суцільний аналіз масиву конституційних актів світу дає підстави твердити, що інститут референдуму закріплений конституціями та актами конституційного характеру, відповідними конституційними (органічними) законами про референдуми переважної більшості держав світу. Залежно від домінуючої в державі правової системи і національних традицій творення конституцій, референдум постає в них як у вигляді декларативного проголошення цієї форми народовладдя, так і через більш чи менш широкі конституційні приписи щодо визначення самого терміна “референдум”, права громадян на участь у ньому та його обмеження, видів референдумів, їх предмету та його обмежень, а також визначають суб’єктів призначення / проголошення референдумів, обов’язковість конституційного контролю та прийняття спеціальних за статусом конституційних (органічних) законів про референдуми та ін.
9. У новітніх українських реаліях можливість створення якісно нової конституційної моделі інституту референдуму з’явилась у контексті ініційованого оновлення Основного Закону держави на базі глибокого освоєння надбань національної політико-правової думки та вивчення досвіду світового конституціоналізму. Реформування національної моделі слід було б співвіднести
з універсальною концепцією моделі інституту референдуму, однак такої у світовому конституціоналізмі, вважаємо, ще не створено. Теоретичні напрацювання вчених різних країн у цьому плані не знайшли цілісного конституційного закріплення.
Вивчення конституційно-правових моделей референдуму зарубіжних країн, їх становлення та розвитку допомагає глибше зрозуміти сутність референдуму як політико-правового феномену, сформулювати щодо удосконалення української національної моделі конкретні пропозиції, які обґрунтовані у тексті і цілісно зведені у порівняльну таблицю. Суцільний аналіз масиву конституційних актів світу дає підстави твердити, що інститут референдуму закріплений Конституцією України, конституціями та актами конституційного характеру, відповідними конституційними (органічними) законами про референдуми переважної більшості держав світу. Залежно від домінуючої у державі правової системи і національних традицій творення конституцій, референдум постає в них як у вигляді декларативного проголошення цієї форми народовладдя, так і через більш чи менш широкі конституційні приписи щодо визначення самого терміна “референдум”, права громадян на участь у ньому та його обмеження, видів референдумів, їх предмету та його обмежень, а також визначають суб’єктів призначення / проголошення референдумів, обов’язковість конституційного контролю та прийняття спеціальних за статусом конституційних (органічних) законів про референдуми та ін.
Розроблені з достатньою повнотою зарубіжними вченими проблеми теорії
і практики референдного права та референдного процесу, світовий досвід проведення референдумів при критичному засвоєнні, очевидно, будуть корисними для українських правників і політиків. Проте у прагненні вже сьогодні адаптувати українське законодавство до законодавства ЄС, європейських стандартів виборчого права недопустимим є некритичне запозичення тих принципів, норм та цінностей західноєвропейської цивілізації, які суперечать вітчизняній правовій спадщині, правовій культурі і правовому менталітету народу України.
10. Недосконалість чинного законодавства про референдуми робить не менш складним їх реальне проведення, ще проблематичнішою реалізацію прийнятих рішень. Нагальним тому є прийняття нових законів про референдуми, розширення норм їх конституційного регулювання в оновленому Основному законі держави. Доводиться констатувати, що і через шістнадцять років після прийняття чинної Конституції України національне законодавство, зокрема щодо референдумів, не приведено у відповідність до Основного Закону держави. Поширеним при цьому
є посилання на припис частини першої її розділу XV “Перехідні положення”, за яким “Закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України”. Використання цього конституційного формулювання дає можливість політикам для довільно тлумачити конституційні та законодавчі норми і приписи, а тому слід чітко встановити у кожному конкретному випадку (і не тільки щодо базового Закону України про референдум) цю частину, а ще краще – ініціювати “тотальне” приведення існуючого законодавства України у відповідність до норм чинної Конституції України.
Однак проблема тут, очевидно, не стільки у виробленні досконалих – з точки зору дотримання концептуальних конституційних засад та нормопроектної техніки – законодавчих актів, скільки у відсутності політичної волі до прийняття таких актів. Небажання частини політиків, поза патетичною риторикою про любов до України
і її народу, наповнити реальним змістом безпосереднє народовладдя видається ключовим для розуміння причин нинішнього стану національного законодавства про референдуми.
11. Світовий досвід засвідчує й те, що досить часто на практиці референдум служить засобом переформування державно-правових інститутів і політичної системи загалом, применшення демократичного потенціалу представницьких органів.
Україна має в цьому неоднозначний досвід. Доленосним став всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року, коли український народ своєю волею закріпив прийнятий українським парламентом Акт проголошення незалежності України, надавши йому вищої легітимної сили й започаткував процес визнання України міжнародною спільнотою як суверенної і незалежної, демократичної і правової держави. Призначення у 1996 році Президентом України Л.Д. Кучмою всеукраїнського референдуму з прийняття Конституції України стало спробою завершення тривалого конституційного процесу, спонукало народних депутатів України до прийняття Основного Закону.
Недосконалість, на думку очільників держави і значної частини політиків, встановленої Конституцією України 1996 року моделі державного устрою, стала однією із головних причин здійснення широкомасштабної кампанії з ініціювання
і проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою 16 квітня 2000 року, рішення якого так і не були реалізовані, чим закладено підґрунтя до тривалого конфлікту у владних структурах. Не змогло його усунути і внесення змін до Конституції України у грудні 2004 року. Визнання прийнятого тоді Закону за
№ 2222-IV неконституційним згідно з Рішенням Конституційного Суду України за
№ 20-рп/2010 від 30 вересня 2010 року (у зв’язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття) і повернення до Конституції України
1996 року певною мірою призупинило конституційний процес щодо оновлення Основного Закону України. Але проблема залишається, і одним із реальних форматів її вирішення є здійснення конституційних змін шляхом їх затвердження всеукраїнським референдумом. Кроком по цьому шляху стало створення Конституційної Асамблеї. В умовах нинішнього жорсткого партійно-політичного протистояння у Верховній Раді України для реалізації цих планів потрібна добра воля політиків, розуміння пріоритету загальнонаціональних інтересів над вузькокорпоративними. Це дасть змогу перетворити ідею прийняття Конституції України шляхом конституційного референдуму із засобу політичної боротьби, примарної політтехнологічної перспективи у реальний засіб реалізації народом влади безпосередньо через всеукраїнський референдум.
12. Вагомість і ефективність інституту референдуму, як безпосереднього волевиявлення народу, неминуче викликає прагнення конкурентних еліт використати його для посилення своїх позицій на загальнодержавному та регіональному рівнях. В основі звернення до референдуму лежить, з одного боку, можливість прийняття громадянами шляхом голосування законів та інших рішень із важливих питань загальнодержавного і місцевого значення, а з іншого – небажання, а то і нездатність владних структур вирішити їх консенсусом. Громадянам надається право вибору альтернативи, а, враховуючи полярність ідейних засад політичних сил, їх вплив на суспільну свідомість та інші чинники, до референдуму – як способу ”примусових” інституційних нововведень, – вважаємо, слід вдаватись зважено
й обережно.
13. Можливість агітації з питань референдумів за чи проти них, спонукання громадян до участі у референдумах чи заклики до їх бойкоту стали полігоном активної політичної діяльності численних політичних партій. Проявом політичної конкуренції в українському політикумі стало широке ініціювання всеукраїнських референдумів за народною ініціативою: у 2001-2003 рр. – про волевиявлення народу щодо проголошення відставки Президента України Л.Д. Кучми; 2002 р. – про дострокові вибори Президента і Верховної Ради України; 2004 р. – про недовіру Верховній Раді України; 2001 і 2006 рр. – з питань конституційних змін;
2005-2006 рр. – про членство України в НАТО та участь у Єдиному економічному просторі; 2007 р. – про президентську чи парламентську форму правління та ін. Найбільшого розмаху набув передостанній названий “проект”. Спектр поглядів і дій – полярний: від нав’язування думки про те, що альтернативи європейській та євроатлантичній інтеграції немає, і до повного несприйняття цієї ідеї. Більшість суб’єктів політичного процесу погоджується, що здійснення того чи іншого вибору можливе через застосування правового інституту всеукраїнського референдуму. Поза референдною риторикою строки проведення референдуму щодо вступу до НАТО, а тим більше Євросоюзу не можуть бути чітко визначені, оскільки Україна ще не отримала офіційних запрошень до цих структур. Враховуючи суспільні настрої, недосконалість чинного законодавства про референдуми, проведення владою такого референдуму могло б дискредитувати інтеграційний процес в Україні, віддалити і так проблемні європейські перспективи країни на невизначений термін.
Відомі також ініціативи окремих політичних сил щодо проведення всеукраїнських референдумів за народною ініціативою про подовження повноважень Президента України Л.Д. Кучми (2003 р.), щодо державної символіки (2004 р.), про відміну недоторканності депутатів місцевих рад (2005 р.) та ін.
14. Жорстка конкуренція місцевих політичних еліт відбувається і під час проведення місцевих референдумів із регіональних проблем. Виявом протистояння республіканських і регіональних еліт, прагненням до поділу політико-правового простору є ініційовані місцеві референдуми: 1991 р. – про надання Закарпатській області статусу автономної території; 1992 р. – щодо “Акту про проголошення державної самостійності Республіки Крим”; 1994 р. – з проекту Конституції Республіки Крим; 2002 р. – з питань повернення Криму Росії; 2004-2005 рр. – про федеративний устрій України, створення південно-східної автономії; 2005-2011 рр. – про надання російській мові статусу другої державної. Жорстка конкуренція місцевих політичних еліт відбувається і під час епізодичного проведення місцевих референдумів із регіональних проблем. Попри скептицизм частини політиків та громадян сам факт періодичного ініціювання різними політичними силами проведення всеукраїнських референдумів за народною ініціативою та місцевих референдумів свідчить про певні сподівання вирішити шляхом голосування громадян України або членів конкретної територіальної громади важливі питання загальнодержавного чи місцевого значення. Такі прагнення посилюються в умовах перманентної політичної кризи, коли органи державної влади, органи місцевого самоврядування та місцевої виконавчої влади часом не хочуть або виявляються нездатними вирішувати нагальні проблеми, взяти на себе відповідальність за прийняття рішень із принципових питань, які істотно впливають на долю переважної більшості громадян держави чи місцевих територіальних громад.
15. Ганебним результатом застосування політтехнологій за останні півтора десятиліття, вважаємо, стало утвердження не тільки серед політикуму, але
й загалу громадян, стійкого переконання у непрозорості, “ринковості” виборчих та референдних процедур, незаконному (подекуди й кримінальному) характері їх фінансування конкуруючими політичними елітами та фінансово-промисловими кланами для досягнення вузькокорпоративних владних цілей, отримання особистих чи групових вигод. Як наслідок, на різних стадіях референдного процесу допускаються суттєві порушення чинного законодавства, які здебільшого залишаються безкарними, а тому й продукуються знову. Чинні норми кримінальної, адміністративної та конституційної відповідальності загалом створюють механізм протидії цим порушенням, однак вимагають узгодження та уточнення. Політична ж відповідальність є номінальною, законодавчо не визначеною.
16. В Україні законодавчо не закріплено чимало інших форм безпосереднього народовладдя. Це, зокрема, такі важливі демократичні інститути, як народна законодавча ініціатива, інститут відкликання депутатів вищого законодавчого органу, акції протесту, а також широко пропаговані нині в західних державах “право бути вільними від “будь-яких асоціацій”, право бути вільними від політичних та інших промов та ін.” [1110].
17. Усвідомлення і дотримання владою та політичними елітами обов’язку отримати шляхом всенародного голосування згоду на проведення інституційних змін чи потреби “порадитися з народом” із важливих проблем загальнодержавного або місцевого значення об’єктивно сприятиме наданню вищої легітимності доленосним рішенням, розв’язанню та попередженню конституційних конфліктів, правовому забезпеченню становлення громадянського суспільства, його консолідації, визначенню нових перспектив розвитку держави, нової якості як держави, так і суспільства. Усе це має на меті перетворення конституційного політичного інституту всеукраїнського та місцевих референдумів у дієвий інструмент реалізації народного волевиявлення, залучення широкого загалу громадян до участі в управлінні державою, забезпечення національних інтересів Української держави, захисту її цілісності та самобутності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Академік Станіслав Дністрянський (1870-1935) : Біобібліографія / [упоряд. і авт. вступу М. Мушинка] // Пам’ятки політико-правової культури України : [науково-довідкові видання з історії України]. – Вип. 21. – К. : АН України. Археографічна Комісія. Ін-т держави і права, 1992. – 93 с.
2. Акт о Риксдаге : [Принят 22 июня 1866 года (с позднейшими изменениями по 1953 год)] / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://concourt.am/wwconst/ constit/consts2l.htm.
3. Андрієва Т. В. Історія членства України в Співдружності Незалежних
Держав / Т. В. Андрієва [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www. minjust.go.ua/0/55.
4. Андрусяк Т. Вплив творчості Михайла Драгоманова на формування правових поглядів В’ячеслава Липинського (До питання про неперервність процесу розвитку української правової думки) / Т. Андрусяк // Липинський В. Студії. – Т. 1 : В. Липинський : історико-політологічна спадщина і сучасна Україна [матеріали міжнар. наук. конф.]. – Київ-Луцьк-Кременець. – К., 1994. – С. 115-118.
5. Андрушко П. П. Злочини проти виборчих прав громадян та їх права брати участь у референдумі : кримінально-правова характеристика : Монографія / Петро Петрович Андрушко. – К. : Вид-во : КНТ, 2007. – 328 с.
6. Андрушко П. П. Коментар до кримінального кодексу України з питань виборчого права / П. П. Андрушко // Адвокат : Загальнодерж. період. вид. / Спілка адвокатів України; Академія адвокатури України та ін. – К., 2007. – № 5. – С.
21-39; – № 6. – С. 22-37; – № 7. – С. 33-51.
7. Антологія укpаїнської юpидичної думки : В 6 т. / HАH Укpаїни, Ін-т деpжави і пpава ім. В. М. Коpецького; [редкол. : Ю. С. Шемшученко (голова) та
ін.]. – Т. 1 : Загальна теоpія деpжави і пpава, філософія та енциклопедія пpава / [упоpяд. В. Д. Бабкін; заг. pед. Ю. С. Шемшученко; відп. pед. І. Б. Усенко]. – К. : Видавн. дім “Юpид. книга”, 2002. – 568 с.
8. Антологія української юридичної думки : В 6 т. / HАH Укpаїни, Ін-т деpжави і пpава ім. В. М. Коpецького; [редкол. : Ю. С. Шемшученко (голова) та
ін.]. – Т. 4 : Конституційне (державне) право / [упоряд. : В. Ф. Погорілко,
О. В. Батанов, В. Л. Федоренко; відп. ред. В. Ф. Погорілко]. – К. : Видавн. дім “Юрид. книга”, 2003. – 600 с.
9. Архіви України-2005 : на переломі : [Доповідь Голови Держкомархіву Геннадія Боряка на розширеному виїзному засіданні колегії 14 лютого 2006 року (Полтава)] / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.archives.gov.ua/ Problems/Dop-Bor.php.
10. Бадзьо Ю. Влада – опозиція – держава в Україні сьогодні / Юрій Бадзьо. – К. : Смолоскип, 1991. – 28 с.
11. Бандера С. До засад нашої визвольної політики / Степан Бандера // Перспективи Української Революції : Зб. творів. – К. : Ін-т нац. державознавства, 1999. – С. 55-64.
12. Бандера С. Перспективи Української Революції : Зб. творів / Степан Бандера. – К. : Ін-т нац. державознавства, 1999. – 623 с.
13. Бандера С. Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном / Степан Бандера // Перспективи Української Революції : Зб. творів. – К. : Ін-т нац. державознавства, 1999. – С. 84-132.
14. Барабаш Ю. Референдум як спосіб вирішення питань, пов’язаних із державним суверенітетом / Ю. Барабаш // Вісник Академії правових наук : Зб. наук. праць. – 2008. – № 3. – С. 98-109.
15. Барабашев Г. В. Непосредственная демократия в СССР / Георгий Васильевич Барабашев, Константин Филиппович Шеремет. – М. : Знание, 1984. –
64 с.
16. Бармак М. Станіслав Дністрянський – правознавець світового рівня /
М. Бармак, О. Бармак // Київська старовина. – 2009. – № 4. – С. 145-165.
17. Батанов О. В. Місцеві референдуми та інші форми безпосередньої демократії у місцевому самоврядуванні / Олександр Васильович Батанов // Конституційно-правові форми безпосередньої демократії в Україні : проблеми теорії і практики [До 10-ї річниці незалежності України]. – К. : Ін-т держави і права
ім. В. М. Корецького НАН України, 2001. – С. 170-205.
18. Батанов О. В. Муніципальна влада в Україні : проблеми теорії та практики : Монографія / Олександр Васильович Батанов; [відп. ред.
М. О. Баймуратов]. – К. : ТОВ “Вид-во “Юрид. думка”, 2010. – 656 с.
19. Батанов О. В. Погорілко Віктор Федорович / О. В. Батанов // Юридична енциклопедія : В 6 т. / [редкол. Ю. С. Шемшученко (голова) та ін.]. – Т. 4 : Н-П. –
К. : Укр. енцикл., 2002. – С. 593.
20. Безуглов А. А. Суверенитет советского народа : Лекция / А. А. Безуглов. – М. : Юрид. лит-ра, 1975. – 199 с.
21. Бисага Ю. М. Політико-правовий аналіз змісту конституції /
Ю. М. Бисага, Д. М. Бєлов // Форуми права. – 2008. – № 3. – С. 36-45; [Електронний ресурс]. – Режим доступу до журн. : http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2008-3/08 bjmazk.pdf.
22. Біленчук П. Д. Місцеве самоврядування в Україні : Муніципальне право : Навч. посіб. / Біленчук П. Д., Кравченко В. В., Підмогильний М. В. – К. : Атіка, 2001. – 304 с.
23. Богінич О. Л. Підзаконний акт / О. Л. Богінич // Великий енциклопедичний юридичний словник / [за ред. акад. НАН України
Ю. С. Шемшученка]. – К. : ТОВ “Вид-во “Юрид. думка”, 2007. – С. 623.
24. Бойко О. Д. Україна: Від путчу до Пущі (серпень-грудень 1991 р.) : Монографія / Олександр Дмитрович Бойко. – Ніжин : Аспект-Поліграф, 2006. –
224 с.
25. Бойко О. Д. Нариси з новітньої історії України (1985-1991 р.р.) : Навч. посіб. [для студ. вищих навч. закл.] / О. Д. Бойко. – К. : Кондор, 2008. –
358 с.
26. Бойко О. Д. Політичне маніпулювання : Навч. посіб. [для студ. вищих навч. закл.] / О. Д. Бойко. – К. : Академвидав, 2010. – 431 с. – (Альма-матер).
27. Бондар Ю. В. Референдум / Ю. В. Бондар // Етнократологічний словник : енцикл.-довід. словник / [за ред. О. В. Антонюка, М. Ф. Головатого, Г. В. Щокіна]. – К. : МАУП, 2007. – С. 476-477.
28. Бринцев В. Політико-правовий аналіз ролі Конституційного Суду України у законодавчому процесі / В. Бринцев // Вісник Конституційного Суду України : Загальнодерж. період. вид. – 2007. – № 1. – С. 23-30.
29. Бунтхал П. Вопросы обеспечения конституционной законности
в организации и проведении республиканского референдума / П. Бунтхал // Изв. АН КазССР. Сер. обществ. наук. – Алма-Ата, 1998. – № 5. – C. 8-15.
30. Бунтхал П. Организационно-правовые проблемы республиканского референдума : автореф. дис. на соискание науч. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.02 “Конституционное право; муниципальное право; административное право; финансовое право” / П. Бунтхал. – Алматы, 1998. – 24 с.
31. Бунтхал П. Республиканский референдум : понятие, предмет и основы правового регулирования / П. Бунтхал // Изв. АН КазССР. Сер. обществ. наук. – Алма-Ата, 1997. – № 4. – С. 29-33.
32. Буряк В. Референдум як джерело податкового права / В. Буряк // Підприємництво, господарство і право : Науковий журнал. – 2005. – № 1. –
С. 12-14.
33. Бутусов Ю. Європа поставила Україні “незадовільно” за боротьбу
з корупцією / Ю. Бутусов // Дзеркало тижня. Україна. – 2011. – № 19. – 27 травня.
34. Бюджетний кодекс України : [Прийнятий 21 червня 2001 року
№ 2542-III] // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 37-38. – Ст. 189; остання редакцiя вiд 02.06. 2009 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2542-14.
35. Бюджетний кодекс України : [Прийнятий 08 липня 2010 року
№ 2456-VI] // Відомості Верховної Ради України. – 2010. – № 50-51. – Ст. 572; поточна редакцiя вiд 01.10. 2011 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2456-17.
36. Бюлетень засідань Верховної Ради України – 107-2 [П’ята сесія Верховної Ради України другого скликання (16.01.1996 – 12.07.1996) : Засідання сто сьоме (частина друга), 27 червня 1996 року]. – К. : Парламент. вид-во, 1996. – № 107-2. – 91 с.
37. Бюлетень засідань Верховної Ради України – 107-7 [П’ята сесія Верховної Ради України другого скликання (16.01.1996 – 12.07.1996) : Засідання сто сьоме (частина сьома), 28 червня 1996 року]. – К. : Парламент. вид-во, 1996. – № 107-7. – 52 с.
38. Бюлетень засідань Верховної Ради України – 107-8 [П’ята сесія Верховної Ради України другого скликання (16.01.1996 – 12.07.1996) : Засідання сто сьоме (частина восьма), 28 червня 1996 року]. – К. : Парлам. вид-во, 1996. – № 107-8. –
46 с.
39. Бюлетень засідань Верховної Ради України. [Сьома сесія Верховної Ради України першого скликання (02.02. 1993 – 02.09. 1993) : Засідання п’ятнадцяте,
03 березня 1993 року]. – К., 1991. – № 15. – 1996. – 60 с.
40. Бюлетень засідань Верховної Ради Української РСР – 68. [Третя сесія Верховної Ради Української РСР (01.02.1991 – 05.07. 1991) : Засідання шістдесят восьме, 18 червня 1991 року]. – К. : Верховна Рада Української РСР, 1991. –
134 с.
41. Бюлетень засідань Верховної Ради Української РСР – 69. [Третя сесія Верховної Ради Української РСР (01.02.1991 – 05.07. 1991) : Засідання шістдесят дев’яте, 18 червня 1991 року]. – К. : Верховна Рада Української РСР, 1991. – 58 с.
42. Бюлетень засідань Верховної Ради Української РСР – 84. [Третя сесія Верховної Ради Української РСР (01.02.1991 – 05.07.1991) : Засідання вісімдесят четверте, 03 липня 1991 року]. – К. : Верховна Рада Української РСР, 1991. –
142 с.
43. Бюлетень урочистого засідання Верховної Ради України [05 грудня 1991 року]. – 51 с.; [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://static.rada.gov.ua/ zakon/skl1/BUL14/051291_421.htm.
44. В Україні відсутня необхідність форсувати процес внесення змін до Конституції. – Міністр юстиції [Прес-реліз Міністерства юстиції України від 09.12. 2010 р.] / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.minjust.gov.ua/0/ 32835.
45. Варшавчик М. Я. Історіографія / М. Я. Варшавчик // Джерелознавство історії України : Довідник / [ред. кол. : М. Варшавчик (голова) та ін.]. – К. : Київ.
ун-т ім. Т. Шевченка, Ін-т укр. археографії та джерелознавства
ім. М. С. Грушевського НАН України, 1998. – С. 47-48.
46. Василевич Г. А. Референдумы в Республике Беларусь и ее путь
к независимости в конце ХХ столетия / Григорий Алексеевич Василевич. – Минск : Молодежное научное общество, 2001. – 156 с.
47. Великий енциклопедичний юридичний словник / [за ред. акад. НАН України Ю. С. Шемшученка]. – К. : Юрид. думка, 2007. – 992 с.
48. Великий енциклопедичний юридичний словник / [за ред. акад. НАН України Ю. С. Шемшученка]. – 2-ге вид., переробл. і допон. – К. : Юрид. думка, 2012. – 1020 с.
49. Великий тлумачний словник сучасної української мови (з дод., доповн. та CD) / [уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел]. – К.; Ірпінь : ВТФ “Перун”, 2007. –
1736 с. : іл.
50. Верховна Рада України : Офіційний web-сайт : [Бібліотечно-бібліографічні ресурси] / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://lib.rada. gov.ua/index. jsp.
51. Верховна Рада України : Офіційний веб-сайт. Головна сторінка [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://portal.rada.gov.ua/rada/control/uk/ index.
52. Верховна Рада України : Офіційний веб-сайт. Головна сторiнка
сайту “Законодавство України” [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:// zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi.
53. Верховна Рада України : Офіційний веб-сайт. Законотворча діяльність Верховної Ради України : Законопроекти [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc2.
54. Верховна Рада Української РСР. Перше скликання. Позачергова сесія. [Бюлетень № 1 : Засідання 24 серпня 1991 року]. – К. : Верховна Рада Української РСР, 1991. – 103 с.
55. Верховна Рада Української РСР. Перше скликання. Позачергова сесія. [Бюлетень № 2 : Засідання 24 серпня 1991 року]. – К. : Верховна Рада Української РСР, 1991. – 81 с.
56. Вибори – 2010 : усі були однаково чесними [Фрагменти відео-конференції Голови ЦВК В. М. Шаповала на запрошення редакції журналу “Фокус” 16.03.
2010 р.] // Вісник Центральної виборчої комісії. – 2010. – № 1 (18). – С. 18-23.
57. Вибори і референдуми в Україні : законодавче забезпечення, проблеми реалізації та шляхи вдосконалення. – Київ, 13-15 листопада 2003 року (доповіді, виступи, рекомендації). – К. : Нора-Друк, 2003. – 504 с.
58. Вибори і референдуми в Україні : проблеми теорії і практики : Зб. / [редкол. : М. М. Рябець (голова) та ін.]. – К. : Центральна виборча комісія, 2001. – 369 с.
59. Виборче законодавство потрібно вдосконалювати : [Інтерв’ю голови ЦВК Я. Давидовича] // Уряд. кур’єр. – 2006. – 17 січня.
60. Виборче право України : Навч. посіб. / [за ред. В. Ф. Погорілка,
М. І. Ставнійчук]. – К. : Парлам. вид-во, 2003. – 383 с.
61. Вирок Уманського міськрайонного суду Черкаської області [від
13 жовтня 2008 року. Справа № 1-318-08] / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://reyestr.court.gov.ua/Review/2961129.
62. Висновок Комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування на проект Закону України “Про всеукраїнський референдум” (реєстраційний № 6278) від 05 липня 2009 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=37415.
63. Висновок на проект Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вирішення питання про запровадження ринкового обігу земель сільськогосподарського призначення виключно всеукраїнським референдумом” (до реєстраційного № 9146 від 12.09. 2011 р.) [Електронний
ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_2?id=&pf 3516=9146&skl=7.
64. Висновок на проект Закону України “Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо вдосконалення кримінальної відповідальності за порушення виборчого законодавства” [реєстраційний № 5424 від 9.12. 2009 р.] / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/ webproc4_1?id=&pf3511=36680.
65. Висновок на проект Закону України “Про внесення змін до статті 11 Закону України “Про загальну середню освіту” (щодо реорганізації загальноосвітніх навчальних закладів) (реєстрац. № 9062), внесеного народним депутатом України
М. Томенком [висновок Головного науково-експертного управління від 02.12.
2011 р.] / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/ zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=41006.
66. Витрук Н. В. Народовластие и политические права и свободы граждан СССР / Н. В. Витрук // Советское государство и право. – 1979. – № 1. –
С. 104-112.
67. Відомість про результати Всеукраїнського референдуму, 1 грудня 1991 року // Центральний державний архів вищих органів влади і управління України. – Ф. 1. – Оп. 28. – Спр. 144. – Арк. 6.
68. Відомості про кількість виборців в межах Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, закордонного виборчого округу (відповідно до частини 5 статті 30 Закону України “Про Державний реєстр виборців”)
[станом на 30 квітня 2012 року] / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.drv.gov.ua/portal/!cm_core.cm_index?option=ext_num_voters&pdt=1&pmn_ id=127.
69. Віктор Федорович Погорілко (1938-2006) [in memoriam] // Проблеми філософії права : Міжнар. часопис. 2006-2007 / Ін-т держави і права
ім. В. М. Корецького НАН України, Чернівецький нац. ун-т ім. Федьковича. –
Т. IV-V. – Київ – Чернівці : Рута, 2008. – С. 263-264.
70. Віктор Янукович : Конституцію необхідно змінювати, але лише
у законний спосіб : [Повідомлення Прес-служби Президента України від 28.06.
2011 р.] / [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.president.gov.ua/news/ 20563.html.
71. Владимир Шаповал : “ЦИКу на роду написано быть козлом отпущения” : [Інтерв’ю голови ЦВК В. М. Шаповалу шеф-редактору Lb.ua С