ПРОБЛЕМА ПОХОДЖЕННЯ СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКИХ МОВ У МОВОЗНАВСТВІ ХІХ ст.

brief description:
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

СЛОВ’ЯНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

На правах рукопису

Жихарєва Ольга Леонідівна

УДК 81-13: 81’1: 811.161.2 (09)

ПРОБЛЕМА ПОХОДЖЕННЯ СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКИХ МОВ
У МОВОЗНАВСТВІ ХІХ ст. 20-30-х рр. ХХ ст.

Спеціальність 10.02.15 загальне мовознавство

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
В.А.Глущенко,
доктор філологічних наук, професор

Слов’янськ 2004

ЗМІСТ
ВСТУП.3
РОЗДІЛ 1.
ОГЛЯД ЛІТЕРАТУРИ.10
Висновки20
РОЗДІЛ 2.
МЕТОД І НАПРЯМКИ ДОСЛІДЖЕННЯ...22
Висновки27
РОЗДІЛ 3.
ПРОБЛЕМА ПОХОДЖЕННЯ СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКИХ МОВ У ПРАЦЯХ
ЛІНГВІСТІВ 20-80-х рр. ХІХ ст.29
3.1. Проблема класифікації слов’янських та східнослов’янських мов....29
3.2. Погляди на спільнослов’янську та спільноруську прамови....37
3.3. Утворення східнослов’янських мов..47
3.4. Гіпотеза М.П.Погодіна О.І.Соболевського...87
Висновки....94
РОЗДІЛ 4.
ПРОБЛЕМА СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКОГО ГЛОТОГЕНЕЗУ В РОЗРОБЦІ
О.О.ШАХМАТОВА І ЙОГО СУЧАСНИКІВ.98
4.1. Проблема класифікації слов’янських та східнослов’янських мов98
4.2. Погляди на спільнослов’янську та спільноруську прамови...101
4.3. Утворення східнослов’янських мов118
4.4. Роль давньокиївського та московського койне.....157
4.5. Гіпотеза М.П.Погодіна О.І.Соболевського.161
4.6. Великоруська мова як результат інтеграції...166
Висновки...172
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ176
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ..185

ВСТУП

Якщо питання походження людської мови як такої багато в чому роз-
в’язується дедуктивно і залишається у сфері гіпотез, то проблема утворення
реально існуючих мов або тих, що існували колись, повинна розв’язуватися
на основі реальних історичних фактів.
Проблеми слов’янського і східнослов’янського глотогенезу, питання
слов’янських прамов належать до важливих і досить спірних. Походження
мов слов’янських народів, зокрема, української, російської та білоруської
мов, є актуальною темою лінгвістичних досліджень.
Ще в XVIII ст. нею цікавилися російські та українські вчені. У Росій-
ській граматиці” М.В.Ломоносова [159], створеній за принципами дескрип-
тивно-історичного наукового методу, вперше зроблено спробу визначити
спільність походження східнослов’янських мов з спільнослов’янської, вка-
зано на генетичні зв’язки слов’янських мов з іншими індоєвропейськими,
проведено чітку межу між східнослов’янськими і церковнослов’янською
мовами. Ці ідеї М.В.Ломоносова надовго випередили його час.
Набагато інтенсивніше названа проблема розроблялася в досліджен-
нях українських і російських мовознавців XIX ст. З часом наука накопичу-
вала систему тверджень, які поволі набували дещо догматичного характеру.
Проте величезна кількість фактологічного матеріалу свідчить про те, що,
можливо, слід переглянути чи навіть переосмислити деякі теоретичні поло-
ження. Саме тому період з 20-х рр. XIX ст. до 20-30-х рр. XX ст. як най-
більш різноманітний, плідний та цікавий становить хронологічні межі на-
шої дисертації.
Мовознавцями ХІХ ст. було встановлено фонетичні й морфологічні
особливості російської, української та білоруської мов в їх діалектній різно-
манітності, описано історичні пам’ятки, в яких позначилися риси східносло-
в’янських мов. Це дало можливість шляхом співвіднесення даних писем-
них пам’яток і сучасних східнослов’янських діалектів виділити діалекти
давньоруської мови (П.О.Лавровський, О.І.Соболевський) і простежити роз-
виток фонетичних й морфологічних систем східнослов’янських мов у сукуп-
ності їх діалектів від давнього періоду до сучасного стану (О.О.Потебня,
П.Г.Житецький, О.І.Соболевський, Ю.Ф.Карський).
Однак проблему східнослов’янського глотогенезу дошахматовські”
дослідники розглядали дещо схематично, у загальному вигляді. До опубліку-
вання праць О.О.Шахматова в українському і російському мовознавстві не
було жодного дослідження, яке було б присвячене безпосередньо проблемі
походження східнослов’янських мов. Учені розглядали цю проблему мимо-
хідь”, у зв’язку з вивченням історії фонетичної та (меншою мірою) морфо-
логічної будови східнослов’янських мов.
Доречно зазначити, що історія лексичних і синтаксичних явищ східно-
слов’янських мов майже не вивчалася, а без цього проблема східнослов’ян-
ського глотогенезу не може бути розв’язаною [34: 212].
Поряд з диференціацією східнослов’янських діалектів у дусі родовід-
ного дерева” А.Шлейхера історики східнослов’янських мов припускали
їх інтеграцію (М.І.Надєждін, М.О.Максимович, П.Г.Житецький), а також
значний вплив одних діалектів на інші (О.О.Потебня, Ю.Ф.Карський). Однак
на той час панувала точка зору, згідно з якою діалектні відмінності в росій-
ській, українській та білоруській мовах неодмінно виникли пізніше, ніж від-
мінності між цими трьома мовами. Тому утворення північновеликоруського
та південновеликоруського наріч пояснювалося, як правило, розпадом спіль-
новеликоруського наріччя” (термін О.О.Потебні). У класифікаційній системі
великоруського наріччя” середньовеликоруські говори не відокремлювали,
і проблему їх утворення мовознавці не розглядали (винятком певною мірою
є дослідження М.І.Надєждіним московського койне). Вивчення історії схід-
нослов’янських мов дало змогу датувати час їх утворення XIV XVI ст.ст.
(О.І.Соболевський). Було розкрито наукову безпідставність гіпотези М.П.По-
годіна О.І.Соболевського (О.О.Потебня, П.Г.Житецький, О.М.Пипін,
В.Ягич).
Досить вичерпно, на наш погляд, розкрив стан дослідження проблеми
походження східнослов’янських мов та їх місця серед інших слов’янських
у мовознавстві середини ХІХ ст. П.С.Савельєв: Ми скороспішно забіга-
ємо наперед, намагаючись спорудити будівлю, коли ще не підготували мате-
ріали, будувати системи з уривчастих відомостей, використовувати синтез
там, де не було ще процесу аналізу” [229: 302].
Отже, можна зробити висновок, що, незважаючи на інтенсивну роз-
робку питань історії звуків та форм східнослов’янських мов в українському
і російському мовознавстві ХІХ ст., багато що залишалося незрозумілим,
недостатньо розробленим та мало потребу в подальшому поглибленому ви-
вченні.
Необхідна була загальна наукова теорія, загальна картина походження
й розвитку східнослов’янських народів та їх мов, починаючи з давніх індо-
європейських предків і закінчуючи сучасністю. Таку теорію вперше було
висунуто О.О.Шахматовим.
Величезна заслуга О.О.Шахматова перед компаративістикою полягає
в тому, що він був піонером комплексного методу вивчення явищ мови в її
історії [289: 81-82]. І не його вина, що він не завжди міг розкрити реальний
процес розвитку, створював схеми, які можна дорікати у штучності та анти-
історичності. Цілком природно, що сам порівняльно-історичний метод, на
який спирався вчений, не міг виявити у його працях усіх своїх можливос-
тей. Критики О.О.Шахматова, як правило, не помічають, що він завжди спи-
рався не тільки на ті явища та взаємовідношення, що розглядаються при ви-
кладі відповідної гіпотези, а й на ті, що спеціально не позначені, але врахо-
вані в самому змісті концепції й, отже, впливають на окремі деталі загальної побудови [287: 23].
Шахматовська концепція східнослов’янського глотогенезу на довгий
час визначила напрям досліджень у цій галузі. Ось чому окремий розділ да-
ної роботи присвячений саме їй.
Поставивши в центр дослідження постать О.О.Шахматова, ми разом
з тим значну увагу приділяємо багатьом іншим ученим його прихильни-
кам і опонентам, попередникам і послідовникам. Серед них переважали тала-
новиті дослідники, які висували оригінальні гіпотези, а у деяких питаннях
навіть не поступалися О.О.Шахматову.
Значну увагу в нашій роботі присвячено лінгвістам, що заперечували
існування в минулому прасхіднослов’янської мови: С.Й.Смаль-Стоцькому, Є.К.Тимченку, П.О.Бузуку, К.Т.Німчинову, В.М.Ганцову та ін.
Однак, незважаючи на наявність значної за обсягом літератури, у якій розглядаються питання походження східнослов’янських мов, зокрема в мо-
вознавстві XIX ст. 20-30-х рр. XX ст., немає жодної лінгвоісторіографічної
роботи, яка безпосередньо була б пов’язаною з даною проблематикою в ці-
лому. І тому, на жаль, багато що залишається нез’ясованим.
Можна зробити висновок: обрана нами тема планомірно не розроб-лялася, і, отже, проблема потребує різнобічного та поглибленого вивчення.
Таким чином, актуальність теми зумовлена недостатнім вивченням
питання походження східнослов’янських мов у лінгвістичній історіографії
взагалі та стосовно того чи іншого періоду, школи, необхідністю системати-
зації поглядів лінгвістів XIX ст. 20-30-х рр. XX ст. на проблему східносло-
в’янського глотогенезу, а також висвітлення значимості внеску в це питання
представників українського й російського мовознавства зазначеного періоду.
Зв’язок дисертації з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано в межах держбюджетної теми кафедри загального та росій-
ського мовознавства і теорії та історії літератури Слов’янського державного
педагогічного університету Порівняльно-історичний та історичний методи
в українському і російському мовознавстві (лінгвоісторіографічний аспект)”,
затвердженої Міністерством освіти і науки України. Науковий керівник
теми доктор філологічних наук, професор В.А.Глущенко, проректор з нау-
кової роботи Слов’янського державного педагогічного університету.
Мета дослідження розкриття поглядів мовознавців ХІХ ст. 20-
30-х рр. ХХ ст. на походження східнослов’янських мов, визначення внеску українських і російських лінгвістів у розв’язання даної проблеми.
Досягнення цієї мети передбачає розв’язання таких основних завдань:
1) розкрити погляди українських і російських мовознавців названого
періоду на проблему східнослов’янського глотогенезу;
2) дослідити відповідне коло питань максимально повно, з урахуван-
ням еволюції поглядів учених;
3) показати, що принципово нове було внесене тим або іншим лін-
гвістом у дослідження проблеми походження східнослов’янських мов, роз-
крити можливу обмеженість її трактування в зазначений період;
4) виявити, які твердження зберегли свою значущість для сучасного
мовознавства.
Об’єктом дослідження є сукупність наукових текстів, розглянутих
у лінгвоісторіографічному аспекті. Це праці з історії східнослов’янських мов (статті, монографії, рукописи, лекційні університетські курси, рецензії), автори яких українські та російські лінгвісти XIX ст. 20-30-х рр. XX ст.,
а також учені інших країн.
Предметом дослідження є судження й теоретичні твердження україн-
ських та російських мовознавців зазначеного періоду відносно проблеми
східнослов’янського глотогенезу.
Методи дослідження. Оскільки існування історіографії будь-якої
науки й мовознавства зокрема неможливе без застосування актуалістичного
методу, то поставлені в дослідженні завдання розв’язуються саме за його
допомогою. Суть цього методу полягає у використанні сучасних знань для
вивчення минулого та передбачення майбутнього. Актуалістичний метод
означає вивчення одного й того самого об’єкта в часі. Загальна оцінка да-
ється залежно від того, що нового внесли мовознавці в науку порівняно зі
своїми попередниками та яке значення мали їх праці для свого часу, а не з
точки зору сучасного рівня знань.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше було зробле-
но спробу спеціального історико-лінгвістичного дослідження проблеми по-
ходження східнослов’янських мов на певному зрізі розвитку науки (20-і рр.
XIX ст. 20-30-і рр. XX ст.). Це зумовило необхідність теоретичного обґрун-
тування даної проблеми. У дисертації розглядається значна кількість науко-
вих праць (341), у тому числі маловідомих, з урахуванням еволюції поглядів
мовознавців на різні аспекти зазначеної проблеми. Досліджено погляди на
проблему східнослов’янського глотогенезу таких українських лінгвістів, як
П.О.Бузук, К.Т.Німчинов, Є.К.Тимченко, В.М.Ганцов та ін. Їх наукові праці,
на жаль, до цього періоду вивчено недостатньо, внесок цих учених у розроб-
ку даної проблеми не висвітлено; у цьому полягає один з моментів новизни
роботи.
Практичне значення одержаних результатів. Матеріали дисертації
можуть використовуватися при аналізі проблеми східнослов’янського глото-
генезу, питань історіографії східнослов’янської компаративістики. Результа-
ти дослідження можуть знайти застосування для вдосконалення курсів істо-
рико-лінгвістичних дисциплін у вищій школі.
Особистий внесок здобувача полягає у спробі проведення самостій-ного аналізу й систематизації поглядів українських і російських лінгвістів від-
значеного періоду на генезис та еволюцію східнослов’янських мов, а також
висвітлення внеску того чи іншого мовознавця у розв’язання відповідного ко-
ла питань. У статтях М.О.Максимович як дослідник східнослов’янського гло-
тогенезу” та Проблема східнослов’янського глотогенезу в розробці І.І.Срез-
невського”, написаних у співавторстві з науковим керівником, дисертанту
належить виклад матеріалів, пов’язаних з походженням фонетичних особли-
востей східнослов’янських мов у концепції М.О.Максимовича, виклад загаль-
ної концепції східнослов’янських мов І.І.Срезневського тощо. Дисертантом
розроблено схеми розпаду спільноруської прамови та утворення східносло-
в’янських мов.
Апробація результатів дослідження. Матеріали дисертації обговорю-
валися на засіданнях кафедри загального та російського мовознавства і теорії
та історії літератури Слов’янського державного педагогічного університету
(2000-2002 рр.), на наукових конференціях професорсько-викладацького скла-
ду, аспірантів та студентів Слов’янського державного педагогічного універси-
тету і Донецького інституту туристичного бізнесу (2000-2002 рр.). За темою
дослідження прочитано доповіді на Міжнародній науковій конференції
Діахронічне, типологічне і контрастивне дослідження германських, роман-
ських і слов’янських мов” (Донецьк, 2001), на Всеукраїнській науковій конфе-
ренції Історія української лінгвістики”, присвяченій 10-й річниці незалеж-ності України (Ніжин, 2001). Різні аспекти досліджуваної проблеми висвіт-
лено у 8 публікаціях.

bibliography:
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

1. У лінгвоісторіографічному аспекті проблему східнослов’янського
глотогенезу в мовознавстві ХІХ ст. 20-30-х рр. ХХ ст. досліджено недоста-
тньо. Чимало залишається нез’ясованого. У роботах переважають загальні
міркування щодо поглядів мовознавців відзначеного періоду на походження
східнослов’янських мов. Учені не ставили за мету розв’язання даної пробле-
ми, й тому протягом тривалого часу вона була поза увагою мовознавців.
Дослідники майже не звертаються до праць О.Х.Востокова, М.І.Надєждіна,
М.О.Максимовича, М.О.Колосова, О.М.Огоновського, представників Мос-
ковської школи (М.М.Дурново, Є.Ф.Будде, Б.М.Ляпунова, С.М.Кульбакіна,
В.К.Поржезинського), а також філологів-україністів С.Й.Смаль-Стоцького,
П.О.Бузука, Є.К.Тимченка, К.Т.Німчинова, В.М.Ганцова. Запропоновану
О.О.Шахматовим концепцію східнослов’янського глотогенезу розглянуто
значно повніше (Ф.П.Філін, Г.О.Хабургаєв), хоча спеціальних лінгвоісторіо-
графічних робіт, де було б ґрунтовно проаналізовано погляди мовознавця
на проблему походження східнослов’янських мов, явно бракує. Окремі кон-
цептуальні та методологічні аспекти проблеми східнослов’янського глото-
генезу в концепції О.О.Шахматова висвітлювали Р.І.Аванесов, Л.А.Булахов-
ський, В.В.Німчук, В.І.Макаров, В.А.Глущенко та ін.
2. Застосування актуалістичного методу у дослідженні, присвяченому
проблемі східнослов’янського глотогенезу в українському і російському мо-
вознавстві ХІХ ст. 20-30-х рр. ХХ ст., є цілком правомірним, як і в лінгво-
сторіографічних працях взагалі. З метою повного і різнобічного розкриття
поглядів компаративістів 20-х рр. ХІХ ст. 20-30-х рр. ХХ ст. на проблему
походження східнослов’янських мов дослідження матеріалу має здійснюва-
тися в таких напрямках: ставлення лінгвістів даного періоду до реконструк-
ції спільноруської” (східнослов’янської) прамови; реконструкція наріч
у складі спільноруської” прамови; реконструкція загальної схеми східно-
слов’янського глотогенезу; звернення до моделі родовідного дерева” та
хвильової” моделі, пріоритет дивергентних або конвергентних інтерпрета-
цій; оперування конкретним лінгвістичним матеріалом (фонетичні, лексич-
ні, словотвірні, граматичні явища); хронологізація мовних процесів; звер-
нення до проблеми класифікації слов’янських та східнослов’янських мов.
3. Наукове вивчення слов’янських мов у ХIX ст. сприяло утворенню
класифікацій слов’янських мов: двочленної (Й.Добровський, П.Шафарик,
В.Копітар, І.І.Срезневський, П.О.Лавровський, О.О.Потебня, М.О.Колосов,
Ю.Ф.Карський) і тричленної (О.Х.Востоков, М.І.Надєждін, М.О.Максимо-
вич, В.Ягич, Л.Нідерле, В.Вондрак, О.І.Соболевський, О.О.Шахматов,
Є.Ф.Будде, М.М.Дурново, Б.М.Ляпунов, А.Ю.Кримський та ін.). О.Х.Восто-
ков і І.І.Срезневський обґрунтовували єдність руської мови”, що, на їх дум-
ку, складалася з трьох наріч. М.І.Надєждін, М.О.Максимович, О.О.Шахма-
тов, не розрізнюючи поняття мова і наріччя, вказували на існування трьох
самостійних східнослов’янських мов. Особливо важливу роль у розв’язанні
проблеми східнослов’янського глотогенезу відіграла висунута М.І.Надєжді-
ним тричленна класифікація східнослов’янських мов. З тезою М.І.Надєждіна
щодо московського койне генетично пов’язане виділення О.О.Шахматовим
поряд з північно- та південновеликоруськими середньовеликоруських гово-
рів, які він поділяв на східні й західні, а східні, у свою чергу, на акаючі й
окаючі. Тричленну класифікацію українських діалектів уперше було вису-
нуто К.П.Михальчуком.
4. Більшість учених відзначеного періоду (О.О.Потебня, О.І.Соболев-
ський, представники Московської школи та ін.) була переконана в існуванні
родоначальника слов’янських та балтійських мов балто-слов’янської пра-
мови, яка згодом розпалася на дві гілки. О.І.Соболевський висунув тезу роз-
поділу балто-слов’янських племен на балтійців і слов’ян, який спричинився
до зіткнення останніх зі скіфами та утворення нової слов’янської єдності з но-
вою слов’янською мовою. Дуалістичної концепції розпаду спільнослов’ян-
ської мови, обґрунтованої Й.Добровським, дотримувалися І.І.Срезневський,
П.О.Лавровський, О.О.Потебня, П.Г.Житецький, М.О.Колосов, Ю.Ф.Кар-
ський. На противагу їй О.Х.Востоковим було висунуто теорію розподілу
спільнослов’янської прамови на три гілки (М.І.Надєждін, М.О.Максимович, О.І.Соболевський, учені Московської лінгвістичної школи).
5. Більшість дослідників (О.Х.Востоков, М.І.Надєждін, М.О.Максимо-
вич, І.І.Срезневський, П.О.Лавровський, О.О.Потебня, П.Г.Житецький,
М.О.Колосов, О.І.Соболевський, Ю.Ф.Карський, П.Ф.Фортунатов, О.О.Шах-
матов та інші представники Московської школи) дотримувалася концепції
існування в минулому східнослов’янської мовної єдності (спільноруської пра-
мови, давньоруської мови). Для О.О.Шахматова визнання спільноруської пра-
мови було логічним наслідком точного застосування порівняльно-історичного
методу з використанням сучасних діалектних даних та матеріалу давніх писем-
них пам’яток. Протиставлення спільноруської та давньоруської мов у О.О.Шах-
матова умовне: перша є спільносхіднослов’янською мовою раннього періоду, друга спільносхіднослов’янською мовою пізнього (писемного) періоду.
Представники протилежної наукової течії (Ф.Міклошич, О.М.Огоновський, С.Й.Смаль-Стоцький, Є.К.Тимченко, П.О.Бузук, К.Т.Німчинов, В.М.Ганцов
та ін.) заперечували існування спільноруської мови і наголошували на окре-
мому формуванні кожної слов’янської мови (у тому числі й української) зі
спільнослов’янської. Цей висновок зроблено на основі зіставлення української
мови з іншими слов’янськими, зокрема, з сербською (С.Й.Смаль-Стоцький,
Є.К.Тимченко та ін.).
6. У виявленні хронологічних меж спільноруської мови спостерігалися де-
які розбіжності. О.Х.Востоков був переконаний, що окремих слов’янських мов
у ІХ ст. ще не було: існувала спільнослов’янська мова, яка розпадалася на діа-
лекти. Виникнення істотних відмінностей між слов’янськими діалектами
О.Х.Востоков датував ХІІ ХІІІ ст.ст. І.І.Срезневський вважав ІХ ст. періодом
розпаду спільнослов’янської мови й виділення з неї давньоруської мови. Згідно
з концепцією І.І.Срезневського та П.О.Лавровського, давньоруська мова до
ХІІІ ст. була єдиною (як сукупність діалектів). О.О.Потебня припускав існуван-
ня спільносхіднослов’янської мовної єдності лише до ІХ Х ст.ст. На думку
П.Г.Житецького, спільноруська мова поділялася на племінні говори; хроноло-
гічних меж прамови він, як і більшість учених, не окреслював. О.І.Соболев-
ський час розпаду спільноруської мови визначив XІV ст. На думку Ю.Ф.Кар-
ського, спільноруська єдність існувала приблизно до ХІІІ ст. Згідно з концеп-
цією О.О.Шахматова, період спільносхіднослов’янської мовної єдності почався
у VI ст. й закінчився у VIII IX ст. у зв’язку з розселенням східних слов’ян на
величезних територіях.
7. П.О.Лавровський зробив висновок, що діалектні відмінності існували
в давньоруській мові з давніх-давен, хоча окремих самостійних наріч” ще не
було. Він описав новгородський говір, який вважав найдавнішим за походжен-
ням. Новим у мовознавстві стали погляди П.Г.Житецького на формування територіальних говорів спільноруської мови, яким внаслідок соціально-еконо-
мічних процесів у ХІІ ст. поступилися племінні говори. Принципово новим
підходом О.І.Соболевського до проблеми східнослов’янського глотогенезу стала його спроба подати діалектне членування давньоруської мови. О.І.Собо-
левський детально описав головні фонетичні й морфологічні особливості дав-
ньоруських говорів (зокрема, новий ѣ ” у галицько-волинському наріччі”).
Завдяки роботам О.І.Соболевського вивчення східнослов’янських діалектів
було поставлене на міцну історичну, документальну основу.
8. Згідно з концепцією І.І.Срезневського та П.О.Лавровського, велико-
руське й малоруське наріччя утворилися в ХІІІ ХІV ст.ст. За П.Г.Житецьким,
формування руських наріч” відбулося у середині ХІІІ ст., а остаточно в ХV
XVII ст.ст. За О.О.Потебнею, розчленування спільноруської мови на велико-
і малоруське наріччя почалося раніше ХІІ ст.”; північно- і південновелико-
руське наріччя утворилися раніше ХІІІ ст.” На думку О.І.Соболевського, оста-
точне сформування східнослов’янських мов відбулося в ХVI ст. Ю.Ф.Кар-
ський вважав, що основні особливості білоруського наріччя сформувалися
в ХІІІ ХIV ст.ст.
9. У ранніх працях О.О.Шахматова обґрунтовано двочленну концепцію
походження східнослов’янських мов. У відповідності з нею спільноруська
мова в ХІ ХІІ ст.ст. розпалася на західно- та східноруське наріччя. Західно-
руське наріччя стало предком української мови, східноруське ж поділилося на
південно- та північноруську (яка дала північновеликоруське наріччя) групи го-
ворів; південноруська, в свою чергу, на середньоруську й західноруську гру-
пи, що дали відповідно південновеликоруське та білоруське наріччя. Півден-
новеликоруське наріччя, що пов’язане з північновеликоруським як складова
частина великоруської” мови, за походженням ближче до білоруського, ніж
до північновеликоруського наріччя. Початком відокремленого життя велико-
руської” та білоруської мов О.О.Шахматов вважав ХIV ст. Двочленна концеп-

ція О.О.Шахматова залишалася майже непоміченою. Її не відбито ані в пра-
цях сучасників ученого, ані в студіях мовознавців наступних поколінь.
10. Починаючи з 1899 р. у працях О.О.Шахматова висунуто тричленну
концепцію, яка постійно варіюється в його численних дослідженнях. Важли-
вою є розробка твердження про те, що східнослов’янський мовний терен
ніколи не був монолітним. О.О.Шахматов виділив у давньоруській мові три
наріччя, на основі яких у результаті конвергенції утворилися східнослов’ян-
ські мови. З південноруського наріччя постала українська мова; з північно-
руського північновеликоруське наріччя; із західної групи середньорусь-
кого наріччя утворилася білоруська мова, із східної південновеликоруське
наріччя, що, об’єднавшись з північновеликоруським, утворило великорусь-
ку” мову. У подальших роботах учений, продовжуючи розробку тричленної
концепції, пропагує походження білоруського наріччя частково від східно-
руського, частково від південноруського наріччя. З погляду О.О.Шахматова,
сучасні східнослов’янські народи та їх мови сформувалися на базі діалектно-
етнографічних груп, які складалися наприкінці давньоруської доби у період
розпаду давньоруської народності та її мови (в ХІІІ ХІV ст.ст.); пізні давньо-
руські діалектно-етнографічні групи, у свою чергу, сформувалися як локальні
об’єднання слов’яномовних племен Східної Європи, що були охарактеризо-
вані Повістю временних літ”. Це дві основні передумови, на які спира-ється шахматовська тричленна концепція.
11. Починаючи з 20-х років ХХ ст. концепція О.О.Шахматова послідов-
но піддавалася перегляду та критиці. Шахматовську теорію походження схід-
нослов’янських мов не сприйняли його сучасники С.Й.Смаль-Стоцький,
Є.К.Тимченко, П.О.Бузук, К.Т.Німчинов, В.М.Ганцов. Т.Лер-Сплавінський
вважав зайвим розмежування спільноруської прамови та давньоруської мови.
На його думку, О.О.Шахматов, не обґрунтовуючи хронології досліджуваних
явищ, переносив систему сучасних діалектних зв’язків у далеке минуле.
Піддається критиці й поділ О.О.Шахматовим спільноруської мови на три
первісні діалектні групи (Т.Лер-Сплавінський, М.С.Трубецькой). На проти-
вагу О.О.Шахматову Т.Лер-Сплавінський висунув власну схему: поділ пра-
руської мови” на дві групи (південну й північну). Відкинувши шахматовську
тезу про розпад спільноруської мови, М.С.Трубецькой прийняв двочленну
концепцію Т.Лер-Сплавінського. Р.І.Аванесов у середньовеликоруських го-
ворах виділяв три типи (на відміну від окаючих та акаючих у О.О.Шахма-
това). О.М.Трубачов також висловив сумніви щодо критеріїв виділення
середньоруських говорів, а розпад їх на акаючі й окаючі говори визнав до-
сить умовним.
12. Уперше у російському мовознавстві О.О.Шахматов порушив проб-
лему зв’язку літературної мови з міським говором, тобто проблему койне,
яку поставив на історичну основу. Спочатку питання давньокиївського койне вчений розв’язував під кутом зору гіпотези М.П.Погодіна О.І.Соболевсько-
го. Пізніше він характеризував давньокиївське койне як мову панівних кла-сів” Києва. О.О.Шахматов був переконаний в існуванні давньокиївського
койне вже на початку ХІІ ст. Новим у поглядах ученого було визнання впли-
ву давньокиївського койне на літературну мову тієї доби. О.О.Шахматову
належить заслуга й розробки питання про московське койне. Взявши до ува-
ги соціальні й суто мовні фактори, дослідник дійшов висновку про північно-
руську основу московського говору (як одного з середньовеликоруських),
у фонетиці якого поєдналися південно- та північновеликоруські особливості.
Крім того, існування змішаного говору в Москві свідчить: поділ великорусь-
кого наріччя на північну й південну групи сягає далекої давнини. Б.О.Ларін
і Ф.П.Філін позитивно оцінили внесок О.О.Шахматова у розробку проблеми
койне.
13. З принциповою науковою критикою погодінської гіпотези виступи-
ла більшість мовознавців. П.О.Лавровський прийняв гіпотезу М.П.Погодіна.
Прагнучи лінгвістично обґрунтувати її, учений зблизив малоруське наріччя”
з сербським. Це викликало заперечення М.О.Максимовича, В.Ягича, М.О.Ко-
лосова, О.О.Потебні, П.Г.Житецького. Погодінську гіпотезу було поновлено

О.І.Соболевським, який відніс давньокиївський говір до великоруських. У по-
леміку з О.І.Соболевським вступили О.О.Котляревський, П.Г.Житецький,
О.О.Потебня, О.М.Пипін, К.П.Михальчук, Ю.Ф.Карський. Вони відзначали,
що хибність цієї теорії у її висновках. О.О.Шахматов спочатку приєднався до цієї гіпотези, але потім рішуче відмежувався від неї. Споконвічним населен-ням Києва він визнав південноруське плем’я” і заявив про первісну мало-
руськість” Києва. О.О.Шахматов доводив, що О.І.Соболевський проаналізу-
вав не галицько-волинські, а протоукраїнські (південноруські) пам’ятки, а та-
кож те, що історію малоруської мови треба виводити далеко за ХІІ ст. Гіпоте-
за М.П.Погодіна О.І.Соболевського та полеміка навколо неї стимулювали
подальші наукові розвідки в цій галузі.
14. Згідно з ляською” гіпотезою О.О.Шахматова, величезний вплив на
наріччя східних слов’ян мали польські говори. Докладно дослідивши північ-
норуські та білоруські говори й узагальнивши досвід своїх попередників
(О.І.Соболевського, М.М.Каринського, Є.Ф.Будде, Л.Л.Васильєва), О.О.Шах-
матов зробив висновок про заселення з VII VIII ст.ст. середньої частини
Росії ляськими” племенами та їх асиміляцію племенами русів. Ляська” гіпо-
теза відіграла позитивну роль у розробці проблеми дослідження причин фоне-
тичних змін та мовних контактів.
15. О.О.Шахматов зробив принципово новий і важливий висновок про
те, що наріччя російської мови утворилися шляхом інтеграції раніше роз’єд-
наних груп говорів, а не в результаті розпаду спільновеликоруського наріччя”,
яке є науковою фікцією. До суперечностей шахматовської концепції сучасни-
ки вченого, а також мовознавці наступних поколінь відносили, з одного боку,
його звертання до діалектних фактів через неможливість обмежуватися дослі-
дженням тільки писемних пам’яток, а з іншого, різке протиставлення давньо-
руської писемної мови мові розмовній (О.І.Соболевський, Т.Лер-Сплавін-
ський, М.С.Трубецькой, С.П.Обнорський, Б.О.Ларін, Р.І.Аванесов, О.М.Тру-
бачов та ін.). Критики зазнало й обмеження досліджень лише ХVIII ст.:

О.О.Шахматов вважав, що з цього періоду руська мова” помітно не зміни-
лася. Шахматовська схема виникнення російської мови, перехідних говорів,
говору Москви, а також розв’язання проблеми походження східнослов’ян-
ських мов шляхом співвіднесення узагальненого лінгвогеографічного мате-
ріалу з даними соціально-економічної й етнічної історії східних слов’ян
і дотепер не втратили своєї актуальної значущості.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аванесов Р.И. Вопросы образования русского языка в его говорах //
Вестник МГУ. 1947. № 9. С. 108-159.
2. Аванесов Р.И. Проблемы образования языка русской (великорус-
ской) народности // Вопросы языкознания. 1955. № 5. С. 20-42.
3. Амирова Т.А., Ольховиков Б.А., Рождественский Ю.В. Очерки по ис-
тории лингвистики. М.: Наука, 1975. 559 с.
4. Аппель К.Ю. О белорусском наречии // Рус. филол. вестник. 1880.
Т. ІІІ. № 2. С. 197-224.
5. Багмут А.Й. Славістичні інтереси П.Г.Житецького // Мовознавство. 1970. № 1. С. 26-30.
6. Бархударов С.Г. О «Мыслях об истории русского языка» И.И.Срез-
невского // Срезневский И.И. Мысли об истории русского языка. М.: Учпед-
гиз, 1959. С. 3-15.
7. Бевзенко С.П. Історія українського мовознавства. Історія вивчення
української мови: Навч. посібник. К.: Вища шк., 1991. 231 с.
8. Белодед А.И. Вопросы становления украинского вокализма в лингви-
стической интерпретации А.А.Потебни: Автореф. дисс.канд. филол. наук.
К., 1964. 19 с.
9. Білодід О.І. О.О.Потебня про перехід о, е в і в українській мові //
Зб. наук. праць аспірантів кафедр сусп. наук. К., 1963. - № 13. - С. 62-72.
10. Білодід О.І. Питання історії редукованих звуків у працях О.О.Потеб-
ні // Дослідження з української та російської мов. К., 1964. С. 155.
11. Білодід О.І. О.О.Потебня про рефлексації ять” в українській мові
// З історії української та інших слов’янських мов. К., 1965. С. 92-98.
12. Білодід О.І. Філософські основи лінгвістичної концепції О.О.Потеб-
ні // Мовознавство. 1975. № 5 (53). С. 9-19; № 6 (54). С. 12-21.
13. Білодід О.І., Кримський С.Б. О.О.Потебня і філософська традиція //
Наукова спадщина О.О.Потебні і сучасна філологія. До 150-річчя з дня на-
родження О.О.Потебні: Зб. наук. праць / Відп. ред. В.Ю.Франчук. К.: Наук.
думка, 1985. С. 4-10.
14. Белодед И.К. Научное наследие П.И.Житецкого и современность // Вопросы языкознания. 1968. №1. С. 113.
15. Білодід І.К. Творчий подвиг ученого // А.Ю.Кримський україніст
і орієнталіст (Матер. ювіл. сесії до 100-річчя з дня народження) / Відп. ред.
І.К.Білодід. К.: Наук. думка, 1974. С. 10-25.
16. Березин Ф.М. Очерки по истории языкознания в России (конец ХІХ
начало ХХ в.) / Отв. ред. Ф.П.Филин. М.: Наука, 1968. 311 с.
17. Бернштейн С.Б. Борис Михайлович Ляпунов // Вопросы языкозна-
ния. 1958. № 2. С. 67-75.
18. Бирнбаум Х. Праславянский язык: достижения и проблемы в его
реконструкции. М.: Прогресс, 1987. 512 с.
19. Борковский В.И. Изучение белорусского языка в дореволюционное
и советское время // Белодед И.К., Борковский В.И., Горецкий П.И. Изучение
украинского и белорусского языков. М., 1958. С. 109-174.
20. Борковский В.И. Исследования Е.Ф.Карского по белорусскому язы-
ку // Карский Е.Ф. Белорусы. Т. 2. Язык белорусского народа. Исторический
очерк звуков белорусского языка. М., 1955. Вып. 1. 475 с.
21. Борковский В.И. Труды академика Е.Ф.Карского по славянским
языкам // Карский Е.Ф. Труды по белорусскому и другим славянским языкам.
М., 1962. С. 691-707.
22. Брахнов В.М. О.О.Потебня діалектолог. Діалектологічний бюл-
летень. Вип. 4: К., 1953. С. 67-69.
23. Брицына О.И. Вопросы украинского языкознания в трудах П.И.Жи-
тецкого: Автореф. дисс. канд. филол. наук. - Харьков, 1958. - 15 с.
24. Будагов Р.А. Портреты языковедов ХІХ ХХ вв.: Из истории лин-
гвистических учений. М.: Наука, 1988. 320 с.
25. Будде Е.Ф. К истории великорусских говоров: Опыт историко-
сравнительного исследования народного говора в Касимовском уезде Рязан-
ской губернии. Казань, 1896. 377, ІІ с.
26. Будде Е.Ф. Лекции по истории русского языка. 2-е изд. Казань,
1913. 364 с.
27. Будде Е.Ф. Ученые труды А.А.Шахматова в области русского языко-
знания// Изв. Отд. рус. яз. и словесности. 1922. Т. 25 (1920 г.) С. 351-355.
28. Бузук П.А. Асноўныя пытанні мовазнаўства: Падручная кніга для
настаўнікаў беларускае мовы і студэнтаў-лінгвістаў. Менск: Дзяржаўнае
выдавецтва Беларусі, 1926. 123 с.
29. Бузук П.О. Взаємовідносини між українською та білоруською мова-
ми (методологічний нарис). Зап. іст.- філол. відділу УАН. 1926. Кн. VII-
VIII. С. 421-426.
30. Бузук П.О. З приводу рецензій В.Дем’янчука й проф. М.Грунського
на мій Нарис історії української мови”. Зап. іст.- філол. відділу УАН.
Кн. XІХ. 1928. С. 1-15.
31. Бузук П.О. Нарис історії української мови.Вступ. Фонетика і морфо-
логія, з додатком історичної хрестоматії. Київ, 1927. 98 с.
32. Бузук П.А. Основные вопросы языкознания. 2-е изд. - М., 1924.
С. 171-216.
33. Бузук П. Спроба гісторыі дагістарычнай эпохі славянскай фонэтыкі
(Адбітак з І т. Зборніку Аддзелу Мовы і Літаратуры Інстытуту Беларускае
Культуры). Менск, 1927. 44 с.
34. Булахов М.Г. Восточнославянские языковеды: Биобиблиографиче-
ский словарь. Минск: Изд-во Бел. ун-та, 1976-78. Т. 1-3. - 319, 350, 384 с.
35. Булахов М.Г. Евфимий Федорович Карский: Жизнь, научная и
общественная деятельность / Под ред. В.И.Борковского. Минск.: Изд-во
БГУ, 1981. 270 с.
36. Булаховський Л.А. Академік Борис Михайлович Ляпунов [некро-
лог] // Наук. зап. Ін-ту мовознавства ім. О.О.Потебні АН УРСР. 1946.
Т. 2-3. С. 244-246.
37. Булаховский Л.А. Вопросы происхождения украинского языка
(Автореферат) // Вопросы языкознания. 1953. №2. С. 102.
38. Булаховский Л.А. Потебня лингвист. Уч. зап. Моск. ун-та. 1946. Вып. 107. - Т. 3. - Кн. 2. С. 36-62.
39. Булаховський Л.А. О.О.Потебня, великий мовознавець нашої Бать-
ківщини (до 60-річчя з дня смерті) // Українська мова в школі. 1951. № 5.
С. 7-15.
40. Булаховський Л.А. Питання походження української мови // Вибр.
твори в 5 т. К.: Наук. думка, 1977. Т. 2. С. 9-216.
41. Булич С.К. Очерк истории языкознания в России. СПб., 1904. Т. 1. ХI, 1248 c.
42. Булич С.К. Русский язык и сравнительное языкознание // Энцикло-
педический словарь / Изд. Ф.А.Брокгауз, И.А.Ефрон. СПб., 1899. Т. 28.
С. 823-833.
43. Буслаев Ф.И. Историческая грамматика русского языка. М.: Уч-
педгиз, 1959. 623 с.
44. Буслаев Ф.И. О преподавании отечественного языка // Буслаев Ф.И.
Преподавание отечественного языка: Уч. пособие для студентов пед. ин-тов
по спец. «Рус. яз. и лит.». М.: Просвещение, 1922. С. 25-373.
45. Бурячок А.А. А насправді було так Мовна ситуація в Київській
Русі // Літ. Україна. 1994, 13 жовтня.
46. Васильев Л.Л. О случае сохранения общеславянской группы -dl-
в одном из старых наречий русского языка // Рус. филол. вестник. 1907.
Т. 58. № 4. С. 263-264.
47. Ващенко В.С. І. Срезневський як дослідник української мови //Укра-
їнська мова в школі. 1958. - № 3. - С. 23-27.
48. Ващенко В.С. П.Г.Житецький // Українська мова в школі. 1952.
№ 6. С. 31-32.
49. Виноградов В.В. Русская наука о русском литературном языке //
Уч. зап. Моск. ун-та. 1946. Т.ІІІ. Кн.1. Вып. 106. С. 52.
50. Во