ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ СПІВВІДНОШЕННЯ ТЕКСТІВ ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА МАСОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ : Теоретические аспекты соотношения текстов ХУДОЖЕСТВЕННОЙ ЛИТЕРАТУРЫ И МАССОВОЙ КОММУНИКАЦИИ

brief description

Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Інститут журналістики

На правах рукопису

Шестакова Елеонора Георгіївна

УДК 82.0’06 + 070 (05): 621.397.48

ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ СПІВВІДНОШЕННЯ ТЕКСТІВ
ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА МАСОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ

10.01.08 журналістика
10.01.06 теорія літератури

Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

Науковий консультант
Погрібний Анатолій Григорович
доктор філологічних наук, професор

Київ 2006

ЗМІСТ

Вступ 4
РОЗДІЛ 1
Загальнотеоретичні проблеми словесності Нового часу в контексті феномену поля журналізму 13
1.1. Загальна постановка проблеми та обґрунтування напрямів дослідження цілісності словесності Нового часу 13
1.2. Про сутність естетики аномальності та її прояви в різних типах словесності Нового часу 35
1.3. Слово масової комунікації в контексті проблеми зміни літературних епох 55
1.4. Словесно-культурні джерела слова масової комунікації 65
Висновки до 1 розділу 86
РОЗДІЛ 2
Специфіка природи та функціонування субстанціально різних типів словесності у контексті загальної проблеми словесність / дійсність 90
2.1. Статус слова у субстанціальна різних типах словесності художньої літератури й масової комунікації

bibliography

ВИСНОВКИ

Дослідження основних аспектів співвідношення текстів художньої літератури і масової комунікації в контексті цілісності словесності Нового і новітнього часу виявило принципово нові моменти як буття самої словесності, так і реального руху культури. Ці моменти обумовлені насамперед кардинальними зламами всередині словесно-культурної свідомості початку Нового часу, які, зокрема, здійснюються не лише в ряді принципових трансформацій усередині поетичної свідомості та її форм (як на цьому наполягає більшість дослідників), але й у появі, швидкій легітимації якісно нового типу словесності. Цим якісно новим типом словесності є словесність масової комунікації (або як її визначали в XVII XIX ст. словесність журнальна, журналізм). Вона фактично відразу починає сприйматися як щось зовсім інше стосовно словесності художньої, однак неподільно з нею взаємопов'язане. Споконвічне відчуття іншості журнальної словесності це відчуття грандіозного перевороту, що здійснився в культурі й особливо в одному з її провідних виявів: словесності. Словесність Нового, а потім й новітнього часу є тим семантичним простором, що пропускає через себе, концентрує в собі й знаходить адекватні форми й способи втілення, існування світу, коли Великий Ланцюг Буття, що уособлював Середньовіччя, порвався, й на зміну йому прийшли історія, сучасність, а також людина, світ, які усвідомлено приймають і різним чином відображають рух у часі.
Однак у гуманітарній науці склалося парадоксальне становище: науковці, визнаючи значущість словесності масової комунікації для буття і художньої словесності, і культури взагалі, оминали проблему її сутності саме як безпосереднього явища словесності. Огляд існуючої з цього питання наукової літератури довів, що дослідники, як філологи (П.деМан, У.Еко, Р.Барт, А.Компаньйон, Ж.Женетт, І.Лівий, Д.Ліхачьов, Ю.Лотман, В.Халізев, Л.Землянова, В.Сахаров, О.Мулярчик, А.Погрібний, В.Шкляр), так і філософи, культурологи (Я.Мукаржовський, П.Рікер, Ж.Дерида, Р.Барт, М.Фуко, Ж.-Ф.Ліотар, У.Еко, Ю.Кристєва, П.Слотердайк, Ж.Бодріяр, П.Віріліо, П.Бурдьє, В.Бичков, Н.Маньковська, Ю.Буданцев, Ю.Борев), спеціалісти з питань журналістики та масової комунікації (М.Маклюен, Е.Довіфат, В.Хагеман, Ф.Фаторелло, У.Шрам, Р.Беллур, П.Віріліо, П.Бурдьє, С.Весін, А.Москаленко, В.Різун, В.Шкляр, Н.Сидоренко, В.Іванов, Г.Почепцов, В.Здоровега, І.Михайлин, Б.Потятиник, Я.Засурський, Е.Прохоров, В.Ученова, Ю.Буданцев, М.Кім, Б.Місонжиков, В.Мансурова, В.Ворошилов, С.Корконосенко) висвітлювали питання співвідношення художньої літератури та словесності масової комунікації як готових словесних явищ, що паралельно існують у сфері культури та взаємодіють переважно у вимірі «художньоцентричності». Проблеми співвідношення цих типів словесності насамперед учені розглядали щодо їх ідейно-тематичних, поетичних, стилістичних, образних, мовних, дискурсивних особливостей, обґрунтовуючи історичні, соціально-економічні, громадські, технічні, соціологічні, ідеологічні, загальнокультурні джерела, механізми, специфіку існування словесності масової комунікації. Проте деякі принципово важливі питання, спрямовані на з’ясування та вмотивування як сутності словесності взагалі, так і самостійних джерел та засад словесності масової комунікації, залишилися поза увагою науковців, що з рештою призводить до необґрунтовано соціологізованого, актуалізованого загальнокультурними процесами трактування складної сутності та розвитку словесності Нового і новітнього часу. Переакцентування дослідження в площину загальнотеоретичних проблем словесності, насамперед актуалізованих проблематизією художнього, естетичного, сутності самої літератури і літературності, поступовим наступом позахудожніх, позаестетичних явищ та процесів, активізацією мас-медійних явищ, давдозволив дійти наступних висновків.
Словесність масової комунікації є одиним з провідних репрезентантів як у просторі культури, так і в просторі словесності зміни нерушимої вертикалі середньовічного універсума з жорстко ієрархічно визначеними, устояними вічними смислами історичною горизонталлю. Це словесність, яка не лише демонструє наслідки розпаду цілісності сприйняття (Т.Еліот), але й є знаковим моментом в утворенні й розвитку якісно нового типу словесної цілісності. Цілісність словесності Нового і новітнього часу репрезентується як розвитком художнього типу словесності, так легітимацією, швидким розростом словесності масової комунікації, які однаковою мірою у площині словесності здійснюють наслідки імантизації Абсолюту, активізації історії, сучасності й повсякденності. Однак трансформації, які швидко розвиваються усередині словесності, стануть усвідомлюватися й втілюватися в різних теоретичних розробках переважно з другої половини ХХ ст., коли вже буде очевидно, що буття й комунікація, logos і phone (Ж.Дерида) це різні начала, які безперестану вступають у складні й неоднозначні відносини. У зв’язку з цим обґрунтовано складну сутність словесності Нового і новітнього часу та правомірність її трактування як аномальної, за умови, що аномальність розглядається як культурно-естетичний феномен.
Експлікація ідей Я.Мукаржовського О.Лосєва, В.Біблера, К.Зенкіна про важливість для культури Нового часу проміжних територій, де відбувається органічне поєднання принципово різних засад, інтенцій, як про аномалію, дозволяє аналогічним чином трактувати і словесність. Розглянуті кардинальні зміни в просторі словесності, зумовлені трансформаціями властивостей і статусу художнього слова та швидкою легітимацією слова масової комунікації, дали підстави для тези про аномальну сутність словесності. Аномальність розуміється передовсім як прагнення й готовність явища, не втрачаючи власної сутності, основних форм і способів існування, прийняти і здійснювати інші, навіть принципово не властиві, ознаки, здатності. Художня література і словесність масової комунікації виявили в собі нові якості та риси. Так, художнє слово, з огляду на загальнокультурні, світоглядні причини, не єдине в просторі словесності втілило в естетичній реальності цілісність світу. Адже наполегливі, довготривалі процеси зближення, взаємодії художнього слова зі словом масової комунікації, а також зміцнення та розвиток позицій останнього, не дозволяють говорити про єдиновладне панування в словесності художнього типу слова. Специфікою Нового і особливо новітнього часу стала активізація проміжних територій, де одночасно домінують кілька функцій, передовсім естетична й комунікативна.
Словесність, породжена Новим часом, це словесність, що виявляє та уможливлює своє буття через співіснування, спів-протиставлення, тісний взаємозв’язок двох типів словесності, які утворюють проміжні території. Саме проміжні території, де інтенції художнього, естетичного та позахудожнього, позаестетичного вступають у багатовекторні, полісемантичні взаємодії, здатні адекватним чином вмістити та здійснити зміни, що сталися в словесності, реалізувати її як цілісність. В аномальному стані словесності неодмінними складниками виступають і слово, що пам’ятає та попри все втілює сакральність, вищі основи буття, екзистенціально напружений і таємний зв'язок "я" з Абсолютом; та слово секуляризоване, занадто людське (О.Лосєв), яке знає і втілює обмеженість у часі й просторі та розраховане на публічність. Це уможливлює цілісність словесності, де принципово не може бути одного центру: художнього або мас-медійного. Аномальність зумовлює такий стан словесності, коли активно виявляються та закріплюються субстанційні розбіжності між логосом (одним із провідних традиційно визнаних слів-символів художньої літератури) та іншим, мас-медійним, типом слова. Через аномальні відносини не відбувається приниження ні художньо-естетичного, ні журналістського; буття й комунікація, виявлені через logos і phone (Ж.Дерида), не виснажують, а доповнюють одне одного.
Словесність Нового і новітнього часу це словесність, що здійснюється через художній і мас-медійний типи словесності, які споконвіку генетично й субстанціально відмінні, однак рівнозначні. Кожен тип словесності реалізує власну словесну свідомість і притаманні їй форми, що й уможливлюють цілісне буття словесності. За свою сутністю ці типи словесності характеризуються такими типами слова: Слово-Логос, яке знає, постійно пам'ятає, що воно наскрізна значеннєва впорядкованість буття й свідомості (С.Аверинцев), онтологічне за своєю природою. І, за аналогією, слово історії, факту, тобто слово суто сучасного та повсякденного простору життєдіяльності, коли нескінченно вислизає обітована першооснова (М.Фуко).
Утім логоцентрична словесність художньої літератури і словесність історіо-, фактоцентрична масової комунікації не протистоять і не співвідносяться за принципом бінарності й центрації, як це визначає більшість дослідників, орієнтуючись на вторинні, формальні ознаки й властивості цих різних типів словесності, актуалізуючи їх загальним словесним типом свідомості або простором культури. Однак не слід і вважати, що мас-медійну словесність правомірно розглядати як пізно виниклий різновид художнього типу словесності, для якого провідними чинниками є риторичність, інформаційність, прагматичність, орієнтація на «голу» правду життя, виключно емпіричні факти. У такому випадку насамперед неможливо говорити про цілісність самої словесності масової комунікації, коли новини, замітка або звіт, інтерв'ю, наприклад, нічого не будуть мати загального з нарисом, памфлетом, есе, а інтерв'ю телевізійне не буде нічого «знати» про радіо-інтерв'ю. Рівною мірою не можна й визнати, що мас-медійний тип словесності привноситься ззовні й з'являється раптом у семантичному просторі словесності Нового часу, починаючи активно, як агресор, втручатися у традиційний, поетичний, тип словесності й установлювати зовсім інші норми, закономірності, форми і щодо художнього типу словесності, і щодо словесності взагалі. Адже і сама художня словесність, особливо XIXXX ст., постійно прагне до емпіричної реальності, відчуває потребу в натуралізмі, подоланні «літературності», постійно зіштовхується з небезпекою розчинення в дійсності, втрати таких засад, що конституюють, художнє й естетичне.
Зрештою, все це багато в чому й приводить до відчуття тривалої й глибокої кризи художньої словесності й мистецтва взагалі. І таке відношення до словесності наполегливо підштовхує до висновків про глобальний та непереборний занепад, навіть загибель художньої словесності, а щодо мас-медійної словесності то до думки про її своєрідну словесну «бездомність». Все це не дозволяє зрозуміти багато процесів не лише в словесності Нового і новітнього часу, але й в культурі або ж змушує прийняти й стабілізувати ідею загальної кризи культури і, зокрема, мистецтва. Утім постійна та цілеспрямована зміна методології дослідження словесності Нового і новітнього часу, визнання її складної цілісності, що створюється та розвивається двома субстанціально різними типами слова, дає можливість перебороти уявлення і про тотальність кризи художнього типу словесності, і про провідну роль гібридного художньо-філолофсько-інформаційно-комунікативного дискурсу, і про «бездомність», вторинність, маргінальність у просторі словесності текстів масової комунікації.
У двох генетично й субстанціально різних типів словесності є власні істинні ряди попередників. Протягом дослідження було доведено, що слово масової комунікації за своїми субстанціальними властивостями насамперед сучасне й повсякденне, у тому розумінні, що воно споконвічно знає й цінує поточний, своєчасний момент, максимально відкрите часу; цілеспрямоване виключно на факт, «голу», «сиру» правду перш за все щоденно-людського, соціально-громадського життя; може й повинно бути на всіх рівнях свого існування доступним перевірці, підтвердженню буденним плином життя. Це слово спрямоване до історії, як усвідомленого вибудовування та моделювання людиною себе в русі часу й повсякденності. Основою художнього, логоцентричного типу, слова є невимовність первинного буття, активна пам’ять про нього, що надає слову креативності. В основі будь-якого твору мистецтва, за глибоким переконанням О.Лосєва, завжди є трагізм людського й світового буття, їхнього перетворення і з'єднання в творі мистецтва. Словесність масової комунікації це теж мистецтво словесності, в якої (в просторі словесності, а не лише культури) є свої місце, джерела й засади. Утім, на відміну від словесності художньої, в мас-медійному типі словесності немає справжніх креативності, онтологічного трагізму.
Слово масової комунікації за своїми субстанціальними якостями цілеспрямоване виключно на сучасніть і щоденність, що й обумовлює його конвенціональність, споконвічну позакреативність. Його джерелом у семантичному просторі словесності, як це встановлено та обґрунтовано в ході дослідження, є профанне слово, що функціонує й обслуговує виключно повсякденність, і яке в суспільствах традиційного типу не мало повноправної, офіційної фіксації й легітимного словесно-культурного статусу. Природно, що цього слова не могло не бути зовсім, утім воно існувало в культурі більшості, що мовчить (А.Гуревич), і представляло її інтереси. У суспільствах традиційного типу це слово не мало офіційної фіксації й повноправного словесно-культурного статусу, а існувало у сфері повсякденності. Лише ряд кардинальних трансформацій у культурній і, безумовно, словесній свідомості дозволив словесності масової комунікації виявити, закріпити ц швидко розвивати власну позицію.
У зв'язку з цим було необхідно звертання до суто словесної свідомості, розвитку її основних форм. Це привело до переконання: слово художнє, яке активно взаємодіє зі словом масової комунікації, не є єдиним центром словесності Нового та новітнього часу. А зміни в його долі не можливо пояснювати винятково загальнокультурними причинами, що знаходять закономірну реалізацію у сфері художнього й естетичного. У рамках словесності Нового і новітнього часу художня словесність не просто взаємодіє з мас-медійною, вона виявляється у нерозривній зчіпці з нею. Як, втім, і словесність масової комунікації виявляє в собі непереборну тягу до художнього й естетичного. Вони потребують одне одного. Особливо очевидною подібного роду амбівалентність стає при пануванні некласичної культурної свідомості, коли навіть ретельно дотримуючись культури меж, украй важко визначити природу явища. Але, як довів аналіз, ні пошуки символістів, ні експериментаторство футуристів, дадаїстів, сюрреалістів, ні прагнення концептуал-арта, хеппенінга, конвенціональної поезії не в змозі перебороти, дійсно нівелювати вічний парадокс мистецтва, який його й конституює: знаючи про вигаданість світу художнього твору, сприймати його як правду. Навіть теоретично обґрунтовані гібридні типи художньої словесності не руйнують у Новий і новітній час свою художність, не втрачають її та не можуть буди істинно споріднені навіть з близькими за структурою, формально-значеннєвими виявами творам масової комунікації (наприклад, естетичні художньо-ігровим чином представлені різноманітні рекламні тексти). А всі прагнення словесності масової комунікації не можуть допомогти їй будь-яким чином утілити або симулювати цей парадокс мистецтва. Вона виробляє власний парадокс: знаючи, що перед тобою соціоцентрична, емпірично значуща інформація або факт, сприймати їх як образно-естетичний феномен. Наочний доказ реальне шоу: проміжна територія, де здійснюються норми та закономірності обох типів словесності. Так, кожний з типів словесності реалізує власні інтенції, тільки йому властиві форми словесної свідомості, які не руйнуються, не синтезуються з іншими, не гинуть, а попри все виявляють специфічність і життєвість. Саме тому настільки важливо розглядати словесність Нового і новітнього часу як цілісність, коли у двох генетично й субстанціально різних типів словесності одночасно є й багато подібного й немало того, що робить їх, здавалося б, не співвідносними. Це напружено і цілеспрямовано осмислюється як самими письменниками, поетами, журналістами, так і філософами, філологами, культурологами.
І одне з первинних центральних питань як існування словесності, так само і співіснування двох типів словесності, є питання про співвідношення творів мистецтва слова з дійсністю. Причому ця проблема на межі ХIХХХ ст. перетворюється на питання не лише про сутність словесності, але одночасно й про сутність самої дійсності. Аналіз довів, що проблема відповідального відношення до дійсності, її перетворення в різних типах словесності набагато складніша, ніж аксіологічне зіставлення художньої літератури й масової комунікації та ніж дослідження їхньої формальної подібності, як це представлено в більшості досліджень. Протягом дослідження було встановлено, що дійсність для текстів художньої літератури та масової комунікації, незалежно від історико-культурного контексту, аксіологічних і когнітивних настанов, методів збору й обробки інформації, поетичних, стильових особливостей, має принципово різну естетичну представленість і значеннєве буття. Адже за будь-який підхід і вирішення проблеми словесність /дійсність у художньому типі словесності однією з констант залишається теза про те, що життя значніше у своєму вияві, ніж будь-яке слово про нього. Життя в акті творчого перетворення ніколи не терпить "нудительности" (М.Бахтін) і протистоїть їй, вислизає від усякого насильства. У противному випадку твір мистецтва, у тому числі й словесності, не відбудеться, причому і у випадках, що представляють як класичні твори, так і нонкласику, і коли інтереси художників з особливою силою сфокусувалися саме на різноманітних експериментах з дійсністю. І те, що на перший погляд трактується як криза художньої словесності, при послідовному дослідженні, по-перше, з позиції перетворення дійсності на твір словесності та, по-друге, при співставленні з аналогічними процесами у словесності масової комунікації, виявляє не кризові, міцні, життєспроможні засади.
У словесності масової комунікації, навпаки, у способі виробництва смислу в естетичній площині насправді немає проблеми перетворення дійсності, ілюзії дійсності й навіть антидійсності, як це притаманно для текстів художньої літератури. Попри всю очевидну, декларовану спрямованість на дійсність, на правду життя, для мас-медійного типу словесності не стільки значуща референціальність, скільки автореференціальність, тобто коли не подія породжує інформацію, а навпаки (Ж.Бодріяр). Аналіз довів, що словесність масової комунікації за своїми субстанціальними властивостями не звернена до життя й до особливостей його існування в тексті за нормами, закономірностями естетичної реакції та єдності відповідальності (М.Бахтін). Ця словесність, знаючи лише вимір історії, факту й повсякденно-людського начала, створює конвенціональні за своєю сутністю слова. Але це не бінарне протиставлення за аксіологічним принципом, не ствердження маргінального щодо логоцентричної словесності становища словесності масової комунікації, коли художньому слову віддається пріоритет, а слово масової комунікації розглядається як його своєрідний трикстер або просто двійник. Проблема в іншому.
Словесність масової комунікації самостійна й самоцінна в семантичному просторі словесності Нового і новітнього часу. Вона споконвічно народжується, розвивається й легітимізується в такій словесно-культурній ситуації, коли принцип бінарності виявляється постійно проблематизованим, недостатнім для смислоздійснення ності. Саме з таких методологічних позицій і необхідно розглядати цілісність словесності, особливості словесної свідомості та її основних форм. Художня словесність і словесність масової комунікації, активно співіснуючи, утворюють проміжні території (Я.Мукаржовський), де аномальним чином взаємодіють художнє, естетичне, інформаційно-комунікативне. Проте кожний з типів словесності реалізує лише йому властиві форми свідомості, що стає очевидним з позиціїї цілісності словесності. Особливо це стосується буття художньої літератури, яка при актуалізації і полем журналізму і цілісністю словесності взагалі виявляє нові смисли та перспективи не лише існування, а й розвитку. Наочний приклад мережна художня словесність або здійснення художнього типу слова в різноманітних шоу.
І одним понять, що неможливо обійти при дослідженні основних теоретичних аспектів співвідношення різних типів словесності, є поняття твору. Твір виявляється тим центральним і як ніколи напруженим явищем поетики, розуміння якого прояснює багато моментів у бутті як взагалі словесності, так й її різних типів. Рівень тексту для будь-якого типу словесності (художнього і мас-медійного) виявляється недостатніми, тому що не враховує подієву повноту твору, прирікає дослідника на прихильність до історичних, соціально-громадських, загальнокультурних реалій. І це останнє не означає, що таке складне явище теорії словесності як твір є притаманним лише для художнього типу словесності. Докладним аналізом різних за типами та жанрами текстів масової комунікації було доведено, що явище твору є властивим і навіть безумовним притаманним й для словесності масової комунікації. При цьому особливо зазначено, що саме укріплення некласичного типу культурної свідомості з властивими йому значеннєвими, естетичними зламами, що реалізуються в плані зображення і в плані вираження, спричинило проблематизацію явища твору. Лише за умови зміцнення некласичного мислення, відбитого в естетичній реальності словесності, твір словесності масової комунікації виявляє свою одвічну нетотожність сутності твору художньої літератури. Крім того, він потребує не стільки структурально-семіотичних підходів, що нівелюють естетичну сутність твору, скільки цілісного, спрямованого на специфіку естетичної реальності.
Здійснений аналіз уможливив загальнотеоретичну тезу: від початку Нового часу і донині словесність переживає стан внутрішньої невизначеності, втративши єдиний центр власне художній тип слова. Зокрема, Ж.Полан це визначає як дикий стан словесності, коли остання не може не реагувати на іманентну присутність у собі двох рівнозначних засад: художньо-естетичної, що апелює, насамперед, до традиції деміургичного статусу художника, проникнення ним у сакральну сферу творчості; та риторично-журналістської, що сходить до кліше, загальних місць, публіцистичних прийомів риторики, "голого" зрізу життя, непереборної правди факту. Проте якщо для Ж.Полана та його послідовників, які виходять виключно з "художньоцентричного" виміру, це є виявом дикого стану, хвороби словесності, то з точки зору цілісного буття словесності це природний шлях словесності Нового і новітнього часу. Провідні ідеї Ж.Полана, Р.Беллура, а також методики цілісного й діалогічного підходів (М.Бахтін, М.Гіршман, В.Тюпа, К.Ісупов), що повсякчас доповнюються та коригують у з ідеями Я.Мукаржовського про аномальний стан культури Нового часу, надали можливість для обґрунтування цілісного буття естетичної реальності словесності та сутності твору її відносно молодого типу масової комунікації. У противному разі, що не враховує естетичну сутність та явище твору в мас-медійній словесності, матимемо не інтерв'ю, замітку, репортаж, огляд тощо, а стенограму подій життя, представлену хаотичністю, уривчастістю, що розуміються в прямому значенні слів; обривкові матеріали, що не становлять істинного масового історико-соціального інтересу й цінності, а головне вияву. Це зовсім нівелює і образно-естетичний вимір буття словесності масової комунікації, коли і дайджест, і прогноз погоди, і новини, втілені в слові (ансамблі знаків) теж є результатом естетичного споглядання.
Дослідження довело: твір масової комунікації здатен бути суверенним, щодо художнього типу твору, твором словесності. Якщо виходити з бахтинської концепції сміху, сучасності та їхньої ролі в бутті словесності, і особливо словесності Нового і новітнього часу, то можна стверджувати, що джерелом і засадою швидкого становлення творів словесності масової комунікації були саме історія, повсякденність, голос і позиції неофіційної, майданної культури, сучасність і рух, що відчувається, у часі, нове історичне відчуття життя та особливості їх естетичного відтворення. Не враховувати це при розмові про сутність твору масової комунікації означає втратити його сутність у вимірі словесності, позбавити власого місця в ній, а в решті збіднити й сутність словесності взагалі, і сутність художньої словесності Нового часу, яка активно реагує на присутність нового начала. Можна стверджувати, що твір масової комунікації це естетичний акт здійсненої й втіленої самотворчості людини у світі; твір «вселюдського художника» (С.Булгаков), що принципово не творить, а відтворює образ історії, часу й факту в соціально й повсякденно значущому слові (ансамблі знаків). З огляду на свою субстанціальну природу (якщо вже проводити аналогію з художньою літературою), він є насамперед універсумом в образі історії.
Твір масової комунікації може утворювати з художнім типом словесності єдиний словесний простір, має спільну з ним словесну пам’ять, типологічні зв’язки, здійснює смисл, в якого буде свято відродження (М.Бахтін). Обидва типи творів є своєрідними палімпсестами, для яких значуще існування у великому часі (М.Бахтін) і загальний резонантний простір словесності (В.Топоров). У зв’язку з цим зазначено що, по-перше, лише за умови типологічного підходу стає можливим розкриття значеннєвого потенціалу, подолання мертвотності й статичності смислу, нескінченне відновлення смислів у все нових контекстах (М.Бахтін), твір масової комунікації відбувається як естетична подія. По-друге, саме у великому часі два типи словесності виявляються типологічно пов’язаними, уможливлюють єдиний словесний простір. Таким чином, проблема, яка враховує складну, об’ємну, особливо з позиції діахронії, сутність буття твору й взагалі словесності масової комунікації, включених до простору всієї словесності, знаючих цінність передавання смислу поза наочним контактом (М.Бахтін), актуалізованих пам'яттю творчості, досі ще не порушувалася. Розв'язання цієї важливої для з’ясування основних теоретичних аспектів співвідношення двох типів словесності проблеми здійснено на прикладі феномена маркіза де Сада, який розглядався і як автор художніх творів доби Просвітництва, і як знакове явище «високої» культури ХХ ст., і як один з провідних героїв сучасних засобів масової комунікації.
Основні поняття сучасного культурно-естетичного процесу (центрація, децентрація, тілесність, речовність, повсякденність) однаково притаманні та значущі для всіх типів словесності. Але ці інтелектуальні умонастрої, які прийшли з «високої» культури, принципово по-різному виявляються у різних сферах.
Явище центрації та зумовлене ним явище децентрації, з одного боку, актуалізують ідею центру, опозиційності, бінарності як певних аналогів норми, регулятора, цінності, з іншого, відбувається їх проблематизація. Нова культурна свідомість відкрита множинності світу і безлічі смислів. У зв’язку з цим найбільш сутнісними моментами стають тотожність, ідентифікація, рух, значеннєве розмаїття, хаотичність, випадковість, маргінальність. В естетичній реальності художніх творів у плані зображення це сприяє активізації всякого роду маргінальних героїв, образів, тем, проблем, явищ. Так, твори світового художнього мистецтва, починаючи з середини XIX ст. перенасичені хворими, божевільними, двійниками, злочинцями, покидьками, збоченцями. І навіть традиційні теми мають аномальний розвиток. А в плані вираження це веде до активізації іронії, парадокса, оксюморона, абсурду, нонсенсу. Один з основних рівнів здійснення центрації/децентрації в текстах масової комунікації рівень структурно-семантичної організації виявив складні й, як правило, непродуктивні реакції на децентрацію творів масової комунікації, їх внутрішню, іманентно присутній потяг до центрації. Децентрація в тексті масової комунікації є явищем, що принципово не породжує нові смисли й перспективи, як в художньому творі, тому що, коли відбувається притаманна децентрації руйнація класичних центрів, уможливлюється значеннєвий плюралізм, то реципієнт опиняється в аструктурованому, хаотизованому, абсурдизованому світі, що сприяє деформації, спотворенню як соціальної, так і естетичної реальності.
Будучи репрезентантом однієї з первинних мов культури, тілесність як самостійний феномен переважно активізується в період кардинальної перебудови культурної свідомості, що, природним чином, відбивається творами словесності. Тілесність поступово, протягом XIXXXI століть, відкривається легітимізованим простором зустрічі і взаємодії не лише природного і культурного, а й природного, культурного, соціального й екзистенціального, виявляючи нові рівні буття людини й світу, способи і мови їх здійснення. Художня література поволі наповнюється тілесністю, що реалізується на проблемно-тематичному, тропеїчному, стилістичному, образному, символічному рівнях. Тілесність як один із виявів некласичної свідомості виступає домінантою художнього світу і художньо-естетичної свідомості в цілому. Тілесність, як і центрація, притаманна словесності масової комунікації і може реалізуватися на всіх рівнях її буття. Саме феноменологічне й інтенціональне здійснення тілесності в творах масової комунікації, зокрема рекламних, дозволяє подолати одну з важливих проблем постсучасної словесності масової комунікації. Так, у рекламних текстах активно здійснюється руйнування сталих значень символічного світу, коли постійна апеляція до стереотипного образу повсякденності з готовими смислами й нормами обертається семантичною спустошеністю й неспроможністю у символічному світі відрізнити образ одного явища від іншого за умови, що набір експлуатованих тем, моделей, прийомів обмежений. Утім в якісних творах масової комунікації за зовнішньою, формально-структурно сталою представленістю, обмеженістю схем і тем, стереотипністю образів неодмінно стоять (як і в художніх творах, принаймні модерністських та постмодерністських) множинність і поліймовірність смислів, що реалізуються через тілесність, націленість на інтенціональну відкритість свідомості, і головне, виховування чуйності до неї.
Експлікація думки Ю.Лотмана про специфіку побутової поведінки в російській культурі XVIII ст. дозволяє сформулювати та довести тезу про те, що наша повсякденність теж аномальна за своєю сутністю. Вона реалізується через співіснування, спів-протиставлення власного життєвого світу, що принципово не рефлектується, сприймається як «природне», єдино можливе, та його образу, що постійно й наполегливо створюється масовою комунікацією. Аномальність, яка створюється словесністю масової комунікації саме в естетичній дійсності (на чому насамперед наголошується), реалізується на кількох рівнях: рівень безпосереднього введення образів нових реалій в повсякденність; рівень опосередкованого впровадження в повсякденність нових норм і уявлень через використання знаково-мовних практик, бо повсякденність це не тільки речі або ж реалії, а ще й спосіб артикуляції, ціннісної диференціації світу; рівень символічний, де головне асоціативний образ світу, який активізує пам'ять реципієнтів загально поширеними образами, переважно художніми, запозиченими з інших культур.
Якісно новим типом словесності є слово абищиць побуту (Ю.Лотман), які з атрибутивних прикрас перетворюються на активних квазісуб'єктів комунікації. Спостереження безпосередньо в нинішній повсякденності появи та надто швидкого розвитку абищиць побуту, що все більш окупують життєвий світ і людини, і культури, дало змогу виявити таке. У абищицях побуту (листівки, чашки, футболки тощо) переборюється їх винятково «абищична» сутність, що продукувала їх здатність бути естетичною атрибутивною прикрасою. Вони перестали бути «німими» речами, перетворилися на активних суб'єктів комунікації, коли слово з факультативно-атрибутивного елементу, властивого листівці й такого, що періодично з'являється на посуді, перетворилося на засаду, яка за значущістю не поступається зображенню, навіть переважає його. Абищиці побуту вже є повноправними маніфестантами певної позиції, голосу, бо легітимізують і наділяють найсильнішими повноваженнями те слово, що тривалий час було неіснуючим як у вимірі логоцентричного, так і історіоцентричного слова. Слово, відбите на речі, не є простим атрибутивно-знаковим моментом, а відкриває в речі невластиві, неприродні можливості й функції, несе готові моделі спілкування, що охоплюють всю життєдіяльність людини. Новий тип слова, представлений абищицями побуту, активно використовує можливості як і художньої словесності, експлуатуючи її образи, теми, принципи побудови тексту, явища іронії, різні типи цитування тощо, так і словесності масової комунікації, визискую