ПОЕТИКА НАУКОВОГО ТЕКСТУ: українська наукова публіцистика ХІХ – початку ХХ ст. : ПОЭТИКА НАУЧНОГО ТЕКСТА: украинская научная публицистика ХІХ – началу ХХ ст.

brief description

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ ДРУКАРСТВА

ЗЕЛІНСЬКА Надія Віталіївна

УДК 002.2 (09) (477) 19 поч. 20”

На правах рукопису

ПОЕТИКА НАУКОВОГО ТЕКСТУ:
українська наукова публіцистика ХІХ початку ХХ ст.

10.01.08 журналістика

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

Науковий консультант
професор, доктор філологічних наук
В. В. Різун

Львів 2004

ЗМІСТ

ВСТУП4

РОЗДІЛ 1
ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ...................................................................................27
1.1. Основні поняття дослідження (українська наукова
книга”, українська наукова публіцистика”)..............28
1.2. Поетика як стратегія текстотворчості: стан розробленості та джерельна база дослідження43
Висновки до розділу........................51
РОЗДІЛ 2
ПЕРЕДУМОВИ ПОЯВИ УКРАЇНСЬКОЇ НАУКОВОЇ ПУБЛІЦИСТИКИ.................................................................... 54
2.1. Основні етапи передісторії”.....57
2.1.1. Перекладна наукова література (VIIIХІІ ст.).60
2.1.2. Наукова література українського бароко (кінець ХVI початок XVIII ст.)......66
2.2. Наукова література другого відродження” (ХІХ початок ХХ ст.).....80
2.2.1.Українознавчий світогляд як основний
чинник формування нової української
наукової літератури...80
2.2.2.Вимушений синкретизм літератури
другого відродження”..98
2.2.3. Усталення типологічної схеми наукових видань........................................................108
2.2.4. Початки наукової публіцистики.................116
Висновки до розділу...................................................................135
РОЗДІЛ 3
ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПОЕТИКИ НАУКОВОГО ТЕКСТУ: ДІАХРОННО-СЕМАНТИЧНА ТРАНСФОРМАЦІЯ УЯВЛЕНЬ УКРАЇНСЬКИХ УЧЕНИХ....................................................................................138
3.1. Українські поетики XVIIXVIII ст.: від схоластики
до наукової теорії..............................................................140
3.2. Формування критеріїв естетичної оцінки наукового тексту у працях ХІХ початку ХХ ст..........................149
3.2.1. Поетика Олександра Потебні: естетичні підходи до наукового тексту...............150
3.2.2. Іван Франко: творення та самореалізація поетики непоетичного”..........................160
3.2.3. Універсальна поетика Володимира Домбровського..............................................170
Висновки до розділу..........175
РОЗДІЛ 4
УКРАЇНСЬКА НАУКОВА ПУБЛІЦИСТИКА ХІХ ПОЧАТКУ ХХ СТ. ЯК ОБ’ЄКТ ЕСТЕТИЧНОЇ ОЦІНКИ.....................................................................................178
4.1 Поетика тематики..184
4.1.1. Основні ідеї та зміст твору.185
4.1.2. Заголовок як реалізатор змісту наукового твору ............................................................189
4.2. Поетика літературної форми..........................................201
4.2.1. Полемічність 206
4.2.2. Риторичність.217
4.2.3. Образність.226
4.3. Поетика засобів увиразнення викладу.230
4.3.1. Епітет233
4.3.2. Порівняння...236
4.3.3. Метафора. 240
4.3.4. Іронія............................................................244
4.3.5. Трансформація усталених зворотів...........246
Висновки до розділу..........250
РОЗДІЛ 5
ПОЕТИКА ЖАНРІВ НАУКОВОЇ ПУБЛІЦИСТИКИ.....255
5.1. Науковий огляд.............260
5.2. Наукова рецензія ..........271
5.3. Науковий портрет.............287
5.4. Епістолярій.........................................................303
Висновки до розділу.......320

ВИСНОВКИ..................................................................322
БІБЛІОГРАФІЧНІ ПОСИЛАННЯ...334

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.........................394

ПОКАЖЧИК БІБЛІОГРАФІЧНИХ ДЖЕРЕЛ..............................424

ДОДАТОК
Творці українського наукового дискурсу нового часу.........427

ВСТУП

Наукові знання, наукова діяльність, наука загалом (особливо гуманітарні її сфери), а відтак наукова книга[1], що служила утвердженню наукових пріоритетів і була носієм наукової інформації, завжди посідали особливе місце в українській культурі. Вже перші рукописні (Ізборники Святослава”, 1073 та 1076 р., Руська Правда” Ярослава Мудрого, з ХІ ст., Києво-Печерський Патерик”, з ХІІ ст., та ін.) і друковані книжки (як Октоїх” та Часословець”, надруковані Швайпольтом Фіолем 1491 р. у Кракові, так і львівські Апостол” та Буквар”, 1574 р., Івана Федорова), усі вони крім основних ознак свого типу пізнавальності, дидактичності, біографічності тощо обов’язково містили наукові знання і наукові уявлення (звичайно, на рівні свого часу), а також, кожна по-своєму, втілювали ідеал гуманістичного синкретичного джерела людського знання.
Водночас, маючи, за словами М. Грушевського, "високий хист вливати артистичний зміст, елемент високої красоти в сфери й атрибути практичного життя" [1], як це було колись у Стародавній Греції, українці, уже на початках формування своєї літературної мови, становлення науки і наукової літератури, прагнули, часто за античними або опосередкованими візантійськими взірцями, саме через наукову книгу забезпечувати й естетичні потреби суспільства. Відповідно про українську книгу можна говорити як про книгу поліфункціональну: вона містила наукові факти, вчила, давала практичні поради, але при цьому виконувала і своєрідну метафункцію демонструвала рівень розвитку мови, її стилістичні можливості, її відповідність естетичним смакам та культурним настановам своєї доби. В усій сукупності своїх функцій наукова книга втілювала, а, водночас, формувала науковий клімат епохи” (А. Жбіковська-Мігонь), відображала, і, певною мірою, нав’язувала відповідний мовний смак”.
Далеко не всі періоди української історії були сприятливими для наукової книги, наукової літератури загалом. Це й не дивно: майже в усі періоди людської цивілізації вона була (а почасти залишається і зараз) несамостійною, узалежненою від свого живильного середовища” науки, остання ж може успішно розвиватися, лише маючи хороші традиції та надійну економічну базу, але насамперед увагу з боку держави, підтримку уряду та повагу цілого суспільства.
Українська наука тривалі періоди своєї історії розвивалася без власної держави, до того ж в умовах тотальної денаціоналізації і за браку будь-якого матеріального опертя лише на ентузіазмові її творців. Наукова робота являєть ся надто важним чинником в життю нації, щоб можна було її легковажити, писав, оглядаючи український науковий рух у 1911 р., В. Дорошенко. Не належимо до сильних державних націй, у котрих клопіт про науку в переважній части лежить в обовязку держави, котра видає на сю цїль чималі засоби як на удержаннє вищих шкіл, так і на ріжні иньші наукові заклади та товариства; навпаки належимо до нації найбільше під сим оглядом упосліджених. Нема кому про нашу науку дбати, коли ми самі про неї не дбатимемо! Мусимо отже памятати про се самі і не нехтувати своїми обовязками супроти рідної науки” [2].
За труднощами організації наукової діяльності та забезпечення розвитку української наукової літератури не становить винятку і період, обраний для дослідження, ХІХ початок ХХ століття. І все ж таки це період особливий, навіть унікальний. У світову історію книги він увійшов як час великих змін: завдяки збільшенню накладів та подешевленню, спричиненому технічним переозброєнням книгодруку, книга, як ніколи досі, стає популярною і доступною; вона входить у життєвий обіг як основний і бойовий чинник” [3], робиться соціальним явищем величезного значення. Для української ж книги, окрім вказаного, це ще й (а можливо, і насамперед!) доба нового, і остаточного, народження, доба національного пробудження” (Д. Чижевський).
На порозі ХІХ ст., 1798 р., видано Енеїду” Івана Котляревського перший твір відродженого і відновленого українського письменства” (С. Єфремов), його перший голосний маніфест” (О. Колесса). Того ж таки 1798 р. з’являється і, по суті, перша наукова праця з українознавства (за визначенням І. Мірчука [4]) енциклопедія Записки о Малоросії, ея жителях и произведеніях” Якова Марковича. (Показово, що офіційне радянське” святкування 100-річчя української науки у 1927 р. пов’язувало початок наукової діяльності в Україні з 1827 роком роком виходу збірки Малоросійскія песни”, підготовленої та науково опрацьованої М. Максимовичем. Зрештою, теж дуже достойна дата. Лише трохи запізніла). Навряд чи це випадковий збіг, радше, закономірний вибух до часу притамованої енергії національного інтелектуального текстотворення у двох різних і, водночас, близьких сферах у художній творчості та в науці.
Оригінальне пояснення цього феномена синхронності художньої та наукової творчості дає відомий іспанський філософ Х. Ортега-і-Гасет: ...тільки в мистецтві й науці (бо вони найвільніші види діяльності й найменше залежать від соціальних умов епохи) стають помітними перші ознаки будь-яких змін колективної чутливості” (виділено нами. Н. З.) [5].
І дійсно, в суспільній свідомості з кінця XVIII ст. поступово формується думка про виокремлення українства як з-посеред маси великоросів (першим свідченням чого стала випущена 1818 р. Грамматика малороссійскаго наречія” О. Павловського, в якій вододіл” між двома народами становлять мовні розбіжності), так і на польсько-німецькому тлі (у 1786 р. було дозволене викладання руської”, тобто української, мови на богословському та філософському факультетах Львівського університету, а отже, одержане офіційне визнання української окремішності).
Під знаком цього виокремлення і розпочалося у ХІХ ст. поступове нагромадження масиву наукових видань (ефект прорваної дамби”) та диференціація їх основних типів і жанрів, принципово окреслилися, а згодом й остаточно утвердилися стилетворні, загалом формотворні, риси наукових текстів, все ж разом це заклало підґрунтя для формування сучасної наукової літератури в її тематико-типологічному та стилістичному вигляді.
Початковий етап своєрідної українізації” наукової літератури на українських теренах виявився радше у зміщенні тематичних акцентів (з відповідним перенесенням наголосу на українознавчу в історико-філологічному сенсі тематику). І така ситуація щоразу повторювалася на тлі регулярно змінюваних періодів владних заборон української мови й української книги та коротких відступів реакції (ці останні академік С. Єфремов влучно назвав роками національної одлиги” [6]): щойно соціально-політичні, а відтак і національно-культурні умови хоч трохи поліпшувалися, одразу ж з’являлися наукові праці гуманітарного, культурологічного, українознавчого змісту. І. Мірчук в Історії української культури”, щоправда, зі смутком констатує, що такий прорив” в українознавчу тематику відбувася за рахунок нехтування іншими науковими напрямами: ...коли... почав відживати дослідчий рух українців, його інтереси обмежувалися на вузько національних проблемах. Не питання загального людського знання, не проблеми математики, фізики, астрономії, філософії та багато інших дисциплін, що охоплюють ціле людство, становили предмет самостійного дослідження, а українська етнографія, українська археологія, українська історія, українська мова і література” [7]. Проте реально українці все ж працювали в усіх галузях природничих і стислих” (точних) наук тільки не як власне українці, а як номіновані” представники інших найчастіше панівних (імперських) народів: досить згадати італійського” філософа, астронома і медика, ректора Болонського університету Юрія Дрогобича, російських” математика Миколу Остроградського, астронома Ілька Копієвського (автора першої в Росії друкованої астрономічної карти), економістів Михайла Балудянського (першого ректора Санкт-Петербурзького університету) і Михайла Туган-Барановського, австрійсько-чеських” хіміка Івана Горбачевського і фізика Івана Пулюя та багатьох інших. Що ж до філософії, то й сам І. Мірчук, але в іншій своїй праці, присвяченій феноменові Григорія Сковороди, писав про пряму залежність цієї високої” і чистої” науки від умов та обставин національного життя: Лиш в часах забезпеченійших умов життя, коли що найменьше деякі верстви суспільні можуть у вільних хвилях віддатися свого рода dolce far niente” (солодкому неробству”, з італ. Н. З.)... щойно тоді витворюється відповідний грунт для розвитку фільософії... Це все... находимо у нас, але кажучи словами математика, з негативним знаком. Замісць власного свобідного державного життя довголітня неволя, замісць забезпеченого існування евентуально в чужім державнім організмі безпереривні катастрофи, замісць добробуту крайня нужда дрібно-селянської маси, як поодинокого представника цілого народу, замісць повної свободи хоча б на культурнім полі безоглядний гніт чужих гнобителів. Не диво, що серед таких обставин... на такий люксус як фільософія не ставало вже жадної енергії” (виділено нами. Н. З.) [8].
Наша ж сучасниця Н. Непийвода тематичні пріоритети української наукової літератури виводить не так з історичних обставин (хоча і їм віддає належне: ...Історичні обставини знівелювали роль України у розвиткові світової науки” [9]), як з особливостей національної ментальності: Концентрація на особистості, її духовності неодмінно відсуває потреби матеріальні, побутові на другий план. Чи не це є причиною переважання гуманітарних, філософських знань у традиційній українській освіті навіть у той час, коли європейські народи почали розвивати природознавчі і технічні науки?” [10].
Утім, ця історична дискримінація обернулася для української наукової літератури певною історичною ж компенсацією: втративши у тематиці творів, вона, тим не менш, виграла в їх естетиці. Оскільки, як відомо, на майстерність викладу наукового (та й не лише наукового) тексту, на ступінь його естетичної свободи” помітно впливає галузь науки, до якої він належить, то, цілком природно, автори, що розробляли українознавчу тобто у широкому розумінні загальногуманітарну тематику, виявлялися дуже вільними і винахідливими щодо засобів увиразнення своїх творів, а водночас і щільніше прив’язаними до естетичних реалій, найчастіше національно, культурно, краєзнавчо детермінованих. Сучасний швейцарський лінгвіст П. Серіо, порівнюючи тексти мовознавчих розвідок та праць з природничих дисциплін, доходить висновку, що на відміну від фізики, але аналогічно філософії, в лінгвістиці грає роль, де розвивається та чи інша концепція вона залежить від країни або, точніше, від тієї чи іншої культурної традиції” [11]. (Близьку, навіть за об’єктами зіставлення, до цієї думку проводить і американський дослідник І. Фізер: ...пізнання естетичних об’єктів, на відміну від фізичних, залежить також від історично зумовлених цінностей” [12]).
Проте, як свідчить ретроспективний аналіз української наукової літератури, сильна національно-культурна традиція спроможна подолати галузеві” обмеження і знайти виразний вияв у наукових текстах дуже різної, далеко не лише гуманітарної, тематики. Д. Чижевський у цьому зв’язку зазначав, що, зокрема, у традиціях літератури українського бароко стилістично оформлювалося навіть наукове приладдя фізичне чи астрономічне” [13]. А бажання перших творців новітньої науково-технічної літератури (кінець ХІХ ст.) відокремитися від гуманітаріїв” (це, зокрема, ясно прочитується у статті Від редакції” першого тому Збірника” Математично-природописно-лікарської секції Наукового товариства імені Шевченка, де зазначається, що раніше статті з математики, природничих наук та медицини були розсіяні по ріжних письмах періодичних і мали понайбільше ціль популяризувати науку, або попадались вряди-годи фахові статті в Записках НТШ”, тулячись межи іншими розвідками науковими, переважно історичними або фільолоґічними” [14]) це бажання врешті-решт приводить до використання тих самих прийомів викладу і насичення тим самим полемічним пафосом, що були притаманні й кращим творам саме... загальногуманітарної, українознавчої тематики!
Пояснити цей феномен можна, напевно, виходячи з установок сучасної лінгвостилістики, відповідно до яких науковий стиль певної країни і певної доби визначається: 1) розвитком наукової думки даної країни; 2) станом національної літературної мови; 3) художньою майстерністю автора; 4) інтелектуальним рівнем читача [15]. В історії української наукової літератури комплекс цих ознак спрацьовував” щоразу, але зазнаючи, у кожному конкретному періоді, своєрідної адаптації” та зміни пріоритетів”.
Насамперед, варто пригадати, вслід за Є. Маланюком, що немає культури (а відповідно і науки як її інтелектуальної складової”. Н. З.) без коріння, без генетичної лінії і без обличчя, звичайно, національного” [16]. Генетична” ж лінія української культури, на його (і не лише на його) думку, простягається від античної культури Еллади родовища пізнішої культури і Риму, і Европейського Заходу”, а головним складником античної грецької культури він називає людську особистість, правдоподібне джерело нашого пізнішого спеціяльного індивідуалізму” [17]. Комплекс Еллади”, переконує Маланюк, являє собою надто могутній і надто глибокий поклад, щоб його значення недобачати або ним легковажити. Антично-грецька генеза цього гуманізму не підлягає сумніву” [18].
Окрім цієї очевидної гуманістічної спадковості” українські наукові тексти вирізняються ще однією особливістю: практично завжди їх створювали учені сильні мовні особистості, які розуміли величезне креативне значення мови як інструмента науки (не випадково авторами наукових праць часто ставали письменники Яків Головацький, Іван Франко, Осип Маковей, Іван Нечуй-Левицький, Володимир Самійленко та інші, і, навпаки, не один учений заявив про себе в галузі красного письменства, Микола Костомаров, Михайло Грушевський, Іван Пулюй, Володимир Левицький, Микола Сумцов, Агатангел Кримський та ін.).
Окрім того, і це також суттєво для розуміння особливої естетики українських наукових текстів, майже в усі періоди існування української наукової літератури вона розвивалася в потужній тіні від літератури художньої і, відповідно, запозичувала від неї різноманітні прийоми і методи викладу. (Про пріоритетність, випереджальний розвиток наукової книги, та й то перекладної, можна говорити хіба що стосовно доби староукраїнської літератури VIIIХІІ ст., коли відносна власне наукова цінність книг зрештою, від них і не можна вимагати того рівня наукового пізнання, на якому стояли пізніші часи” [19], вповні компенсувалася літературною опрацьованістю: Деякі твори... були зразками літературного стилю, вчили викладу в різних літературних ґатунках” [20]). При цьому для українських учених, зазвичай людей не просто широко освічених, а й глибоко чутливих до світової культури, звичною, нормальною була й одночасна орієнтація на зарубіжну практику наукового текстотворення від прямих перекладів праць чужих” авторів до створення власних, українських, але на кшталт”, а ця практика майже завжди диктувала свідомий антропоцентризм, оберненість на людину і не лише як на об’єкт дослідження, а й як на потенційного споживача” наукової інформації.
Характерний для української наукової літератури антропоцентризм, а радше гуманізм, викладу мав, окрім генетичних коренів та зовнішніх джерел орієнтації, і чисто прагматичне підґрунтя, наважуємося припускати, спільне для наукової літератури різних народів у періоди становлення їхньої національної науки і наукової літератури національною мовою. Причин тут декілька: гуманізований” науковий виклад не контрастує з живим народним мовленням, а отже, органічно сприймається читачами і сприяє розповсюдженню наукових знань; до того ж через емоційний, експресивний вплив такий виклад стверджує стилістичні можливості національної мови, її потенціал щодо відтворення усіх форм вербальної комунікації; нарешті, на початковому етапі формування національний науковий стиль здебільшого ще просто не має викристалізованих, стійких словесних формул, а тому послуговується ресурсами загальнонародної мови з усім її багатством, розмаїттям, колористикою (хоча, з іншого боку, спостерігається і негативний вислід цього ж самого процесу цілком зрозуміла неопрацьованість і нечіткість, спричинена природною полісемією та стихійним алогізмом). Навіть при викладі вузькоспеціальних проблем автори, по можливості, використовували засоби мовного впливу: елементи діалогу, полеміки, літературні ремінісценції та референції, крилаті фрази, вирази з побутового вжитку. І це так само зрозуміло: адже їх метою був не тільки розвиток власне науки, а й інтелектуальне піднесення рідного слова, виведення його з тісного домашнього” кола. Як згодом писав з цього приводу І. Лисяк-Рудницький, українська література виросла понад рівень літератури для домашнього вжитку” і почала проявлятися як повна національна література лише на зламі ХХ ст. До цього спричинилися, з одного боку, помітна інтенсифікація літературного процесу і постання плеяди обдарованих письменників, які розширили тематичні й стилістичні рамки української літератури. З другого боку, не менше значення мала поява української наукової та журналістської прози...” (виділено нами. Н. З.) [21]. А результатом взаємного впливу науки і журналістики став не лише пильний інтерес преси до молодої української науки, а й своєрідна публіцистичність наукової літератури, і, нарешті, поява нового синкретичного виду прози наукової публіцистики, тобто корпусу текстів, написаних науковцями і про наукові проблеми, але в публіцистичній манері.
Усе це разом робить наукові праці ХІХ початку ХХ ст. не просто носіями фактичної та концептуальної інформації, а виразними естетичними витворами, явищами національної культури. І саме це дозволяє вводити українську наукову прозу окресленого періоду до кола об’єктів поетики, тобто системи естетичних оцінок. Поділяючи думку сучасних дослідників, що, по-перше, не лише художня література може розглядатися як мистецтво. В принципі будь-який словесний твір... можна вивчати з точки зору його виразності, впливу форми, тісно пов’язаної з його змістом. Адже у кожному мовленнєвому творі виділяються інформативна, змістовна, і естетична, впливова сторони” (Г. Солганик) [22], а також, по-друге, що інформацію в сусільстві передають і сприймають не тільки для пізнання, а й додатково (чи в основному) для задоволення інших потреб, наприклад, естетичних” (С. Кулешов) [23], вважаємо, що досліджуваний масив наукових текстів є дуже вдячним і репрезентативним саме з точки зору поетики. Написані в обставинах, що аж ніяк цьому не сприяли, ці тексти (принаймні кращі з них) були особливими, небанальними, здатними витримувати тиск іншомовного оточення, і вирізнялися тією особливою публіцистичною інтонацією, що мимоволі виникає в момент оборони, нехай лише інтелектуальної, нехай приглушеної основних, засадничих цінностей, до яких належить і рідне слово.
Водночас дослідження окресленого масиву текстів дозволяє і певним чином розширити і збагатити саме поняття поетика” до семантичних меж універсальної системи естетичних оцінок, що може прикладатися до текстів будь-якого виду літератури: адже найзагальніше (і, до речи, первісне) її значення мистецтво створення тексту при визнанні за науковими творами права” мати естетичні характеристики. Відтак навіть дещо незвичне словосполучення поетика наукового тексту” перестає бути дисонансним і абсурдним (яким його зробили різкі деформації мовного смаку” доби інформаційного перенасичення” і тотальної дегуманізації” суспільства).
Нарешті, екстраполяція національного досвіду наукового текстотворення ХІХ початку ХХ ст., вислідом якого стала поява естетично вартісних текстів, взірцевих для свого типу і жанру, на практику сьогодення, що жорстко декларує та однозначно репрезентує невиразні, принципово знеособлені тексти, дозволить, хоча б опосередковано, вплинути на сучасний науковий виклад і, продемонструвавши інші, вже апробовані нашими попередниками, підходи, максимально наблизити його до гуманізованої” дуже ефективної, як засвідчує історія світової наукової літератури, моделі.
Актуальність теми. Поетика як універсальна система аналізу та естетичної оцінки наукового тексту досі залишалася поза межами дослідницьких зацікавлень. Між тим, постановка такого завдання уявляється актуальною на кожному конкретному відтинку часу: науковий текст це не тільки інформаційний зміст, а й підпорядкована функціональним та естетичним вимогам суспільності вербальна оболонка”, якість якої дуже часто вирішальним чином впливає на перебіг наукової комунікації, зокрема, визначає її швидкість та ефективність.
В українському минулому, де, в силу відомих соціально-політичних обставин, точилася майже безперервна боротьба за національне наповнення усіх форм громадського і культурного життя, боротьба за існування” української науки переводилася у площину боротьби за якісну репрезентацію її досягнень засобами рідної мови. Науковий текст ставав ареною формування загальнолітературної мови, вироблення мовного смаку доби”, а повноелементний і естетично вартісний науковий стиль у загальному спектрі функціональних стилів національної мови останнім аргументом на користь її, мови, повноцінності та самодостатності.
Не голослівні заклинання щодо україномовного втілення досягнень української науки (Банальні оклики українофільські як влучно відзначив О. Колесса, надокучили публіці. Народолюбство потребувало глибшої основи” [24]), а розширення сфери функціонування української мови, виховання смаку до гарного і водночас інтелектуально наповненого українського слова у специфічній стилістичній функції, демонстрація його універсальності, креативної здатності такими були супутні” завдання нової естетики наукового текстотворення, зокрема, у ХІХ на початку ХХ ст.
Організація та оцінка тексту в системі естетичних коорди

bibliography

ВИСНОВКИ

Відомо: щоб уявити майбутнє, варто уважніше придивитися до минулого. Майбутнє ж сучасної української наукової літератури цікавить багатьох і не лише науковців. Причини зрозумілі: зростає роль наукових контактів, загалом комунікації у сфері науки, виробництва, освіти, актуалізуються проблеми швидкості передавання інформації і ефективності такого передавання. А це прямо пов’язано з розвинутістю форм усного і писемного спілкування засобами наукового стилю, і особливо з якістю викладу писемних повідомлень як найбільш відповідних для участі в сучасних комунікаційних процесах (до того ж усгі форми доповідь, лекція тощо ясно несуть на собі відбиток початкового писемного творення).
Що ж до самих наукових творів, то їх унікальна здатність віддзеркалювати суспільні пріоритети і втілювати останні надбання певної галузі науки тільки їм притаманними засобами наводить на, можливо, парадоксальні роздуми, а саме: наукові твори, наукові тексти способом свого викладу точніше характеризують добу, аніж скористаємося традиційною опозицією тексти художні. Адже кожний художній твір це індивидуальний голос автора, що обстоює свою індивідуальність, не завжди дбаючи про гармонію звучання з іншими. Тому стиль художньої літератури це сума стилів, що корелюють з епохою в міру власних потреб і бажань авторів. Стиль же науковий це хор. У хорі, безумовно, є солісти з яскраво індивідуaльними голосами, проте всі ці голоси творять вищу гармонію поліфонічного співу. А якість цього співу, як уже не раз зазначалося, вимірюється відповідністю тематиці та суспільним настановам певної доби.
Будучи вершинним інтелектуальним проявом національної культури, наукова творчість була найбільшою спонукою до формування літератури загалом як корпусу певним чином організованих текстів. Наважуємося зробити ще одне, ймовірно, парадоксальне припущення: самої ідеї зафіксувати у письмовій формі лише надбання первісної художньої творчості для творення літератури було б замало легенди, казки, тексти пісень тощо цілком задовольнялися усною формою існування і досить тривалий час не претендували на щось більше. Наукові ж тексти у своїй еволюції дуже скоро перейшли від стадії виголошення до стадії записування виголошеного, а невдовзі і до стадії власне написання (у тому числі і з метою майбутнього виголошення).
Роль науки і наукової літератури у загальнолітературному процесі можна розглядати ще в одному доволі несподіваному ракурсі як це робить, зокрема, Н. Копистянська, що вважає науку вирішальною у збагаченні жанрів, появі нових жанрових різновидів і модифікацій: Залежить це як від загального розвитку наук і від того, яка з галузей наук вважається головною, провідною, так і від ставлення до них художників слова” [815]. При такому підході до ролі наукової літератури у становленні літератури загалом залишається нагадати ще тільки одну розвинену гуманістичною думкою сентенцію, а саме: науковий твір, ширше науковий текст традиційно ставав ареною формування загальнолітературної мови, вироблення мовного смаку доби”[1]: наявність розробленого стилю у загальному спектрі функціональних стилів національної мови та його якість була останнім аргументом на користь повноцінності та самодостатності цієї мови. Тобто годі говорити про націю та її мову, якщо цією мовою не послуговується національна наука: Власне наукова, ота люксусова праця (!), що своїм обсягом і змістом виходить по за вузькі межі утілїтаризму і заспокоюваня біжучих, щоденних потреб, писав Іван Франко, є найкращою мірою того, чи і наскілько якась нація може мати голос у хорі культурних націй” (виділено нами. Н. З.) [816].
Здійснена у роботі періодизація української наукової літератури що послужило передумовою окреслення самого корпусу проаналізованих джерел та виявлення чинників, які вплинули на формування та особливості наукового викладу; виокремлення наукової літератури, а в її межах наукової публіцистики, із загального типологічно не розчленованого потоку української літератури, що стало можливим лише стосовно матеріалів ХІХ початку ХХ ст.; виявлення та систематизація основних рис викладу, притаманних науково-публіцистичним текстам, та продуктивних жанрів, у яких ці риси максимально експліковані; окреслення теоретичних засад творення, аналізу та оцінки наукових текстів, на яких виховувалася” нова генерація українських учених авторів наукових праць, створених на національних основах і написаних українською, усі ці тематичні блоки, представлені у дисертації як результат всебічного і об’єктивного дослідження, спертого на авторитетні джерела та підкріпленого аналізом великого за обсягом і репрезентативного масиву реальних текстів, дають підстави для певних висновків:
1. Українська наукова література, сучасні типологічні, жанрові та стилістичні риси якої виводяться від зламу XVIII XIX cт., дуже своєрідне суспільне, а водночас і культурно-естетичне явище. Беручи початок в загальному масиві літератури національного відродження”, наукова проза, попри розмаїття тематичних напрямів, а отже, і відповідних форм їх текстуального втілення, відбивала естетичні пошуки та провідні гуманістичні ідеї своєї доби, а можливо, і ще більшою мірою, саме цими ідеями та пошуками спонукалася: творення наукової літератури рідною мовою або на теми, актуальні для рідного краю, в умовах відсутності власної держави було своєрідним духовно-патріотичним чином, а з огляду на відсутність розвиненого власномовного наукового стилю, і виявом неабиякої оригінальності, творчої сміливості. А внаслідок відомих з історії розривів” у творенні української науки саме українською мовою, на текстах різних періодів активізації” та українізації” наукової літератури простежується зміна культурних традицій.
2. Сукупність наукових творів кожного історичного періоду доповнює і завершує загальну картину його культурних надбань, а також віддзеркалює здобутки нації та її культури своїми специфічними засобами: тут і вибір об’єкта дослідження, і реалізація загального стилістичного напряму доби, і соціокультурні ремінісценції, і впливи на розум і почуття читачів через посередництво чинників знайомого їм контексту. Відповідно сучасні тлумачення та оцінки наукових текстів минулого, потребують, окрім використання звичайних, зокрема лінгвостилістичних, прийомів, реконструкції ширших екстралінгвальних контекстів, у яких була реалізована пізнавальна думка автора-вченого.
ХІХ початок ХХ ст. особливий період у житті” української наукової літератури, коли українське слово напружено шукало собі виходу з уже затісних рямців фольклору і виборювало право бути почутим в політиці, культурі, науці. Умови, в яких точилася ця боротьба, спонукали її творців зазвичай високоосвічених, інтелігентних, національно зорієнтованих, до вироблення своєрідної естетики наукової текстотворчості, прийнятної для них також і з етичних мотивів: боротьба за існування” української науки переводилася у площину боротьби за якісну репрезентацію її досягнень засобами рідної мови. Розширення сфери функціонування української мови, виховання смаку до гарного і водночас інтелектуально наповненого українського слова у специфічній стилістичній функції, демонстрація його універсальності, креативної здатності такими були супутні” завдання нової естетики тогочасного наукового текстотворення.
3. Організація та оцінка тексту в системі естетичних координат, що здавна має назву поетика, стала саме тією теоретичною основою, під кутом зору якої уявляється доцільним, а, за великим рахунком, і єдино можливим, розглядати сьогодні досягнення українських учених ХІХ початку ХХ ст.: твір може бути повністю хибним і для свого, і для всіх наступних часів, і однак науковим. І кращі твори з часом виявляються хибними” (О. Потебня), проте, втративши власне наукову цінність, вони, тим не менш, назавжди залишаються вдячними об’єктами естетичної оцінки, що доведено усією історією науки.
4. Твори, що формують корпус наукової літератури, не виникають у культурному вакуумі: навіть власний контекст” певної галузі знання так чи інакше дотичний ширших сфер культури даної нації, даної доби, людства у цілому (і точка дотику” буде переростати у все збільшувану площу дотику” з пересуванням від точних, природничих до соціально-гуманітарних дисциплін). Проте контакт наукового тексту зі сферою культури можна розглядати не просто як певну приуроченість першого до другої, а як значно складнішу систему різновекторної взаємодії усіх складників цієї системи. Позаяк основна функція тексту бути засобом соціальної комунікації, а комунікація відбувається в контексті культури свого часу, саме загальнокультурний контекст є тим силовим полем, яке регулює/деформує комунікативні властивості тексту, що перебуває у цьому полі (і певним чином відбиває його у своїй структурі).
5. Те, що розглянуті наукові тексти не лише змістовні, а й здебільшого ще і гарні, не випадково: по-перше, українська наукова література від самого початку орієнтувалася на гуманістичну європейську традицію, яка диктувала свідомий антропоцентризм і естетичну опрацьованість усіх результатів текстотворчості; по-друге, у моменти піднесень і найбільших досягнень (до яких належить ХІХ початок ХХ ст.) вона була точним виразником національної ментальності, а в цій останній значне місце традиційно посідає культура; по-третє, становлення наукового стилю української мови, що формувався на сторінках наукових творів, пов’язане з іменами вчених, які водночас були і визначними письменниками. Відтак, написані у цей час наукові тексти стали справжніми явищами національної культури, цілком зіставними з витворами в інших культурно-інтелектуальних сферах, а отже, і вдячними об’єктами аналізу з позицій поетики.
6. У досліджуваний період і сама поетика посіла гідне місце в українській науці: завдяки різноплановим, але концептуально близьким дослідженням О. Потебні, І. Франка та В. Домбровського вона трансформувалася в універсальну систему естетичних підходів до будь-яких творчих” текстів, у тому числі наукових. А отже, і створення, і оцінка тогочасних праць українських учених одержали не лише психологічну мотивацію на рівні індивідуальних талантів окремих авторів, а й теоретичне підґрунтя на рівні суспільного визнання. Згідно ж з цією новою” поетикою, що так щасливо синхронізувалася зі становленням свого об’єкта” наукової літератури, формувалася й нова система естетичних критеріїв оцінки.
7. Для української наукової літератури початкового періоду її сучасного оформлення” характерним був випереджувальний” розвиток майстерності викладу, що, набуваючи дедалі виразніших ознак науковості, вироблялася під упливом сильних мовних особистостей. Виділені у ході дослідженні чинники поетичності”, тобто міри творчості, докладеної до написання наукових текстів, свідчать: те, що прозора поетика українських наукових творів минулого чітко, буквально поелементно, узгоджується з постулатами новітніх лінгвістичних теорій, в чому переконують проаналізовані тексти, звичайно, не можна вважати випадковим збігом, ймовірніше, це інтуїтивне, але точне передбачення майбутнього. Показово, що найвиразнішими виявляються паралелі саме щодо тих структурно-семантичних елементів, які в сукупності своїй і складають комплексне поняття поетика”:
полемічність намагання сконструювати у тексті позицію наукового опонента знаходить чимало прихильників серед сучасних дослідників наукової прози: Х. А. Крамерс, аналізуючи новітню стилістику фізики, вказує, що в сучасній науковій літературі... значно жвавіше... займаються філософуванням” [818], що дуже нагадує протиборство з якимсь невидимим ворогом” [819]; на думку ж Л. Славгородської, автор сучасної полемічної статті вбачає у читачеві не пасивного реципієнта, а потенційного партнера (тому автор і не може не надати йому слова” [820]). Саме це демонструють проаналізовані у роботі полемічні тексти;
риторичність зорієнтованість тексту не лише на читання про себе”, а й на виголошення так само наочно простежується у творах ХІХ початку ХХ ст., коли універсальність моменту семіотичного вибуху” разом зі специфічно українськими обставинами сприяли свідомому створенню текстів для усного відтворення або ж моделюванню риторичних ситуацій у текстах писемних. Сучасний структуралізм підтверджує ефективність опрацьованих в українській науковій літературі підходів до взаємодії науки і риторики шляхом опосередкованої констатації: Веденню науки підлягають усі ті дані, які суспільство вважає гідними повідомлення... наука це те, що викладається” [821]. У проаналізованих текстах не просто використовуються риторичні прийоми втілюються цілісні риторичні сценарії, в результаті чого деякі написані та опубліковані твори сприймаються як виголошені, а окремі риторичні вкраплення у канву раціонально оргганізованого наукового викладу (топи) провокують подальше посилення естетичної скоадової наукових текстів;
образність здатність автора бачити очима душі” [822] та відтворювати побачене” у словесних образах традиційно вважається привілеєм художньої і близьких до неї видів літератури. Її ж присутність” у проаналізованих наукових текстах це і прагнення наблизити до читача віддалені й часто не зрозумілі події, явища, факти і, водночас, результат інтелектуальних зусиль автора, його словесної вправності. Хоч як не типово для наукової літератури, але у багатьох випадках образність тексту вивищується над рівнем прагматичних потреб порозуміння з читачем, і стає самодостатнім естетичним елементом викладу.
8. Надзвичайно популярними у проаналізованих текстах виявилися і різноманітні засоби увиразнення викладу від найпростіших (епітети, порівняння) до складних, доступних лише видатним творчим особистостям (метафори, іронія, трансформації усталених зворотів тощо).
Метафоричність, у якій вже за наших часів науковій літературі наполегливо відмовляли (в науці... глибока недовіра до метафори”, серйозний вчений пише без метафор” тощо), в останні роки можна вважати вповні реабілітованою”, і навіть більше схвалюваною. Так, Х. Вайнріх стверджує, що вигнати метафори означає не лише вирвати всі квіти на шляху до істини, але й позбавити самого себе транспортного засобу, що дозволяє скоротити шлях до неї” [823], а Х. Ортега-і-Гасет вважає метафору однією з найплідніших можливостей людини”, ефективність якої межує з чаклунством” [824].
Такою ж реабілітованою” виступає в сучасних інтерпретаціях і іронія тонке глузування, приховане під коректністю форми. Найвищого розквіту в українській науковій літературі вона досягла наприкінці ХІХ ст., коли, по-перше, прийоми її вже були добре опрацьовані літературою художньою, а отже, могли бути вгадувані і в наукових текстах; по-друге, коли науковий стиль викладу вже впевнено зіп’явся на ноги”, аби автори, що ним послуговувалися, могли почувати себе достатньо розкутими. Іронічність притаманна багатьом науковим розвідкам В. Навроцького, І. Франка, С. Єфремова, науковій публіцистиці О. Маковея, В. Дорошенка, С. Петлюри та ін., завдяки чому твори їх досі, попри природно втрачену злободенність змісту, продовжують сприйматися як літературні явища. Відомо, твір, який не будить емоцій, лишає людей байдужими” [825], обов’язковим же елементом зацікавлення була і залишається іронія.
9. Під знаком поетики відбувалися в окреслений період і типологічно-жанрові пошуки українських науковців: саме на цей час припадає формування загальнонаукового (Записки НТШ”), науково-оглядового (Літературно-Науковий Вістник”), загальногуманітарного, з ухилом в українознавство (Україна”), часописів, тобто, ті типи періодичних видань, що, уміщуючи власне наукову інформацію, були свідомо пристосовані для впливу на широкий читацький загал і, отже, приречені” на використання засобів такого впливу. Показово також, що з усього сформованого у світовій науковій літературі асортименту” жанрів найбільш затребуваними виявилися передовсім жанри гуманізовані”, позначені особистістю їхніх авторів, здатні до передавання найширшого спектру людських емоцій, наукові огляди, наукові рецензії, наукові портрети, епістолярій. Пошуки типологічних форм та жанрової досконалості відбувалися в українській науковій літературі лише почасти хаотично, поступово вони ставали цілеспрямованими й усвідомленими. Про це свідчать, зокрема, і визнання самих творців нової наукової прози, і відкриті декларації редакційних комітетів, що не просто повідомляли про свої наміри (див., до прикладу, повідомлення редакції Літературно-Наукового Вістника” про відкриття нової рубрики Наукові листки”: Під таким заголовком бажаємо від тепер подавати короткі розвідочки, реферати та звістки про нові здобутки людського знаня на ріжних полях. <> Коли подавані тут звістки зацікавлять хоч декого з нашої громади, то й тоді скромна мета отсеї рубрики буде осягнена” [826]), а й закликали читачів до участі, фактично, у дослідницькому процесі виробленні оптимальної структури конкретного часопису, листуванні з редакцією, активному реагуванні на запропоновану часописом тематику, жанрову палітру, авторський склад.
10. Вироблені у ХІХ на початку ХХ ст. основні типоформувальні риси української наукової літератури дають підстави говорити про неї як про яскравий феномен науково-творчої та загальнокультурної діяльності українських учених, а також попри певну спорадичність виявів справді естетичного в сучасній українській науковій прозі все ж наполягати на їхній продуктивності та перспективності (що так само підтверджується позитивним досвідом минулого, не кажучи вже про актуальний приклад сучасних зарубіжних наукових видань). Для реалізації завдань, які об’єктивно ставляться перед сучасною наукою щодо втілення, поширення та впровадження власних результатів, оптимальним засобом може бути саме така наукова література з її жанровим розмаїттям та універсальним впливом на читацьку аудиторію.

* * *
З появою в останні десятиліття чисельних праць зарубіжних лінгвістів з переосмисленими поглядами на науковий текст, а в останні роки і з відкриттям доступу до наших власних надбань, стає очевидним прихований, але неперервний зв’язок ідей та тенденцій у цій сфері. І коли старовинна” поетика, переосмислена структуралістами з сучасних позицій, знаходить відголос і практичне втілення у наукових творах українських учених попередніх століть, то що це, як не своєрідний прорив науковців минулого в інтелектуальний простір майбутнього?.. Чи дороговказ сучасним авторам?.. А може, врешті, для нашої літератури настав момент подорослішання”, про який зі сподіваннями писав В. Навроцький: Жадна литература, що тільки народившись, навіть народів політично самостійних, а не то приголомшених цензурою, не стала зараз у своім зенїті, так и литературі нашій даймо троха часу подуріти” [827]!
Повернена (завдяки дослідницьким зусиллям) у науковий обіг, стара” українська наукова література вражає не лише непроминальною актуальністю тематики, а й надзвичайною свіжістю жанрових та стилістичних рішень, сучасністю звучання, загальним високим артистичним” рівнем виконання і масовістю науково-публіцистичної творчості учених, з якою не витримують порівняння нинішні, буквально поодинокі, прояви публіцистичного у науковій прозі. Звичайно ж, дається взнаки інерція, звичка писати за канонами відстороненої та знеособленої наукової прози, і породжений цією інерцією потік безбарвних, індиферентних до власного об’єкта текстів-переліків, текстів-констатацій, щонайбільше текстів-описів (наукові ж знання повинні сягати рівня пояснення та осмислення фактів” [828]).
Виявляється також, що майже немає авторів, морально готових до подолання застарілого синдрому принципової антипубліцистичності” наукової прози та інтелектуально спроможних прокласти місток над прірвою, що утворилася між старою” та сучасною науковою літературою, перервавши спадкоємність добрих традицій. Втім, навіть якщо такі автори і є, то нинішній прагматизм науково-інформаційної діяльності” найчастіше спонукає їх дбати передовсім про захист пріоритетів, авторських прав на результати розробокпідтвердження наукової кваліфікації, інтереси престижу, необхідність одержання субсидій і грантів для розвитку досліджень” [829], а не про емоційно-естетичний вплив на такого ж колегу-науковця, що завтра надрукує так само прагматично зорієнтований” матеріал, анітрохи не засмучуючись невиразними результатами своєї текстотворчості.
Спіральний характер розвитку суспільно-культурних явищ призвів до того, що нині українська наука опинилася в ситуації, дуже подібній до кінця ХІХ ст. початку ХХ ст. Спільність завдання, що стояло перед тодішніми науковцями і стоїть перед науковцями нинішніми, а саме, розбудова повноцінної багатогалузевої української науки і, відповідно, наукової літератури українською мовою змушує ще і ще раз звертатися до спадщини попередників. Але якщо у наших попередників стилістичні пошуки у наукових текстах були спричинені потребою довести багаті можливості та самодостатність української мови в обслуговуванні усіх сфер життя народу, то нині потреба інша: нічого не доводячи, приєднатися до загальнокультурного світового процесу, який, згідно з тією ж спіраллю”, знову перебуває у фазі риторичного піднесення”. Та й в іншому сенсі нам значно легше: попередники лише більш чи менш точно передбачали майбутнє української наукової літератури, ми у цьому майбутньому живемо.

БІБЛІОГРАФІЧНІ ПОСИЛАННЯ
1. Грушевський М. На порозi нової України. Гадки i мрiї // Хто такi українцi i чого вони хочуть. К.: Т-во Знання”, 1991. С. 158.
2. Дорошенко В. Український науковий рух в 1911 році // Літературно-Науковий Вістник. 1912. Т. 57. Кн. 2. С. 339.
3. Див. детальніше: Куфаев М. Н. Введение к Истории русской книги в ХІХ веке” // Тр. по книговедению и библиографоведению. М.: Книга, 1981. С. 6976.
4. Мірчук І. Історія української культури // Петров В., Чижевський Д., Глобенко М. Українська література; Мірчук І. Історія української культури. Мюнхен; Львів,1994. С. 307.
5. Ортега-і-Гасет Х. Дегуманізація мистецтва // Вибрані твори. К.: Основи, 1994. С. 264.
6. Єфремов С. В тісних рямцях. Українська книга в 17981916 р.р. / Укр. Наук. Інститут книгознавства. К., 1926. С. 12.
7. Мірчук І. Історія української культури С. 306307.
8. Мірчук І. Г. С. Сковорода (Замітки до історії української культури) // Праці Укр. Історично-Філологічного Товариства в Празі. Т. 1. Прага, 1926. С. 2122.
9. Непийвода Н. Ф. Мова української науково-технічної літератури (функціонально-стилістичний аспект). К.: ТОВ Міжнар.фін. агенція”, 1997. С. 55.
10. Там же. С. 5556.
11. Серио П. В поисках четвертой парадигмы // Философия языка: в границах и без границ. Х.: Око, 1993 /Т./ 1. С. 38.
12. Фізер І. Психолінгвістична теорія літератури Олександра Потебні: Метакритичне дослідження. К.: КМ Academia, 1993. С. 103.
13. Чижевський Д. Історія української літератури. Кн. 2. Прага, 1942. С. 119.
14. Від редакції // Збірник секциї Математично-природописно-лікарської Наукового Товариства імени Шевченка. Т. 1. Львів, 1897. (Б. с.).
15. Функциональный стиль общенаучного языка и методы его исследования. М.: Наука, 1989. С. 8.
16. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. К.: АТ Обереги”, 1992. С. 8.
17. Там же. С. 14.
18. Там же.
19. Петров В., Чижевський Д., Глобенко М. Українська література // Петров В., Чижевський Д., Глобенко М. Українська література; Мірчук І. Історія української культури. Мюнхен; Львів, 1994. С. 49.
20. Чижевський Д. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). Нью-Йорк: УВАН, 1956. С. 56.
21. Лисяк-Рудницький І. Зауваги до проблеми історичних та неісторичних націй // Історичні есе: В 2 т. Т. 1. С. 31.
22. Солганик Г. Я. Публицистика как искусство слова // Поэтика публицистики / Под ред. Г. Я. Солганика. М.: Изд-во МГУ, 1990. С. 3.
23. Кулешов С. Г. Документальні джерела наукової інформації: поняття, типологія, історія типологічної схеми / Укр. акад. інформатики. К.: УкрІНТЕІ, 1995. С. 9.
24. Колесса О. Столітє обновленої українсько-руської літератури. (17981898). Львів, 1898 / Накл. НТШ. С. 22.
25. Потебня О. О. Поезія і проза. Їх диференціювання // Естетика і поетика слова. К.: Мистецтво, 1985. С. 74.
26. Див.: Зелінська Н. Гуманістичний характер українського наукового стилю як вияв національної ментальності // Збірник праць Українського Вільного Університету. Мюнхен; Львів, 1993. Вип.16. С. 316322; Зелінська Н. В. До джерел формування сучасного наукового стилю // Книга і преса в контексті культурно-історичного розвитку українського суспільства. Львів: Фенікс, 1995. С. 920; Зелінська Н. В. Поетика української наукової прози: структурні рівні та семантичні складники // Мова і культура: V Міжнар. наук. конф. К., 1997. Т. 3. С. 7377.
27. Prelli L. J. A Rhetoric of Science. Inventing Scientific Discourse. Columbia: University of South Caroline Press, 1989. 252 p.
28. Douglas J. D. The Rhetoric of Science and the Origins of Statistical Thought // The Phenomenon of Sociology: A Reader in the Sociology of Sociology. New York: AppletonCenturyCrofts, 1992. P. 3548.
29. Locke D. Science as Writing. New Haven: Yale University Press, 1992. 248 p.
30. Myers G. Writing Biology: Text in the Social Construction of Scientific Knowledge. Madison: University of Wisconsin Press, 1990. 156 p.
31. Kastely J. L. Rethinking the Rhetorical Tradition. New Haven: Yale University Press, 1997. 293 p.
32. Pera M., Shea W. Persuading Science: The Art of Scientific Rhetoric. Canton, Mass., 1991. 252 p.
33. Gross A. G. The Roles of Rhetoric in the Public Understanding of Science // Public Understanding of Science. 1994. № 3. P. 323; The Rhetoric of Science. Cambridge: Harvard University Press, 1996. 248 p.
34. Бойко А. Преса православної церкви в Україні кінця ХІХ початку ХХ ст. Культура. Суспільство. Мораль. Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетров. нац. ун-ту, 2002. 306 с.
35. Бочковський О.-І., Сірополко С. Українська журналістика на тлі доби (історія, демократичний досвід, нові завдання) / За ред. К. Костева й Г. Комаринського. Мюнхен / Укр. техн.-госп. ін-т, 1993. 204 с.
36. Возняк М. Історія української літератури: У 2 кн. Кн. 1. 2-е вид., випр. Львів: Світ, 1992. 696 с.; Кн. 2. Львів: Світ, 1994. 560 с.
37. Гнатишак М. Історія української літератури. Кн. 1. Прага: Вид-во Юрія