ЕТИЧНИЙ ІНТЕЛЕКТУАЛІЗМ ПУБЛІЦИСТИКИ ІВАНА ДЗЮБИ ТА ВАЦЛАВА ГАВЕЛА

brief description

Міністерство освіти і науки України
Львівський національний університет імені Івана Франка

На правах рукопису

Залізняк Юрій Богданович

УДК 070: [17.03: 82-92] І.Дзюба, В.Гавел

ЕТИЧНИЙ ІНТЕЛЕКТУАЛІЗМ ПУБЛІЦИСТИКИ ІВАНА ДЗЮБИ ТА
ВАЦЛАВА ГАВЕЛА

Спеціальність 10.01.08 Журналістика

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидат філологічних наук

Науковий керівник:
кандидат філологічних наук,
доцент Кость Степан Андрійович

Львів 2007

ЗМІСТ

ВСТУП.............................................................................................................................3 9
РОЗДІЛ І. ІСТОРІОГРАФІЯ ПИТАННЯ; ОСОБЛИВОСТІ ПРЕДМЕТУ ДОСЛІДЖЕННЯ.........................................................................................................10 65
1.1 Суть феноменів публіцистики та етичного інтелектуалізму, основні поняття.........................................................................................................................10 16
1.2 Історіографія питання.....................................................................................16 41
1.3 Етичний інтелектуалізм та імператив історичної правди домінантні риси українського шістдесятництва і непідцензурної публіцистики.............................41 49
1.4 Концепція культурного поневолення Чехословаччини у контексті експансії радянського тоталітаризму на терени Центрально-Східної Європи.....................49 63
Висновки до І розділу................................................................................................64 66
РОЗДІЛ ІІ. КРИТИКА ТОТАЛІТАРИЗМУ В ПУБЛІЦИСТИЦІ ВАЦЛАВА ГАВЕЛА ТА ІВАНА ДЗЮБИ..................................................................................................67 115
2.1. В. Гавел про тоталітаризм як штучне роздвоєння на „життя у брехні” та „життя у правді”......................................................................................................................67 86
2.2. Критика методології радянського тоталітаризму стосовно національної культури у публіцистиці Івана Дзюби....................................................................................86 112
Висновки до ІІ розділу...........................................................................................113 115
РОЗДІЛ ІІІ. ПОШУКИ ФУНДАМЕНТАЛЬНИХ ВИРІШЕНЬ ПОСТТОТАЛІТАРНИХ ПРОБЛЕМ ЛЮДСТВА У ВІЗІЯХ ІВАНА ДЗЮБИ ТА ВАЦЛАВА ГАВЕЛА..............................................................................................116 178
3.1. Екзистенційний поступ індивіда та нації у посттоталітарний період: концепція переходу в публіцистиці І. Дзюби........................................................................116 148
3.2. „Некінець” історії та нова етика: інтелектуальні візії В. Гавела................148 176
Висновки до ІІІ розділу..........................................................................................177 178
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ........................................................................................179 184
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ..............................................................185 196
ДОДАТКИ...............................................................................................................197 217

ВСТУП

Актуальність звернення до теми етичного інтелектуалізму в публіцистиці І. Дзюби і В. Гавела зумовлена передусім її новизною. До цього водночас спонукає морально-етична криза світоустроєвих концепцій кінця ХХ початку ХХІ століть, сумнівний диктат ліберально-демократичного дискурсу як досконалої форми співжиття індивідів, а також потреба ґрунтовного дослідження процесу формування новітнього типу етичного інтелектуалізму на посттоталітарних теренах Центрально-Східної Європи. Новим є виокремлення саме Івана Дзюби та Вацлава Гавела з усього публіцистичного спектру Центрально-Східної Європи, спроба зведення їх в одній роботі, підхід до аналізу їх творчості, кут зору, під яким розглядатимемо об’єкт нашого дослідження.
Сама специфіка публіцистики цих двох авторів вимагає нового підходу до її оцінки зважаючи на присутність рис етичного інтелектуалізму у текстах І.Дзюби і В. Гавела. Аналіз певних знакових фрагментів їх публіцистичних праць може стати істотним поступом у дослідженні новочасного досвіду східноєвропейського інтелектуалізму на тлі трансформацій європейських та світових традицій, ціннісних орієнтацій і тенденцій суспільного розвитку. Що ж стосується правомірності зарахування цих публіцистів до кращих представників своєї нації, то сам факт існування розглянутих нижче праць та окреслених у них проблем дозволяє стверджувати, що і Іван Дзюба, і Вацлав Гавел були і є повноправними організаторами, політичними чи духовними правителями: кожен на своїй землі, для свого народу. Вони належать до національної аристократії духу, яка силою свого морального авторитету в тяжкій боротьбі за існування дала життя українській та чеській національним державам.
Незважаючи на те, що більшість праць, які ми спробуємо проаналізувати, розглянути підґрунтя аргументації, використаної їхніми авторами, написані в минулому, жоден з цих текстів не лише не втратив актуальності, а й, навпаки, з часом став значно ціннішим з точки зору передбачень розвитку людства, конкретних народів та держав, які представляють два публіцисти. Не буде зайвим наголосити на тій великій користі, яку може принести уважне прочитання текстів Дзюби і Гавела для сучасних українців.
Особливу увагу в роботі звернено на період діяльності так званого „шістдесятництва” унікального соціо-політико-культурного феномену ХХ століття, що виник як реакція на тоталітарний комуністичний терор в СРСР та країнах-сателітах. Шістдесятництво це сукупний образ боротьби цілого покоління інтелектуалів, котрі протиставили своєрідну нонконформістську етику, власне езотеричне знання про природні права людини та нації, принципи світобудови та співжиття індивідів „антизнанню”, накиненим з Москви псевдо-гуманним моделям організації суспільства.
Рівень наукового опрацювання проблеми на час написання роботи ще не можна назвати достатнім. Попри давні традиції східноєвропейської публіцистики та фактичне використання принципів етичного інтелектуалізму, уваги на працях саме Івана Дзюби і Вацлава Гавела досі зосереджено не було. Зазвичай їх публіцистичні твори чи п’єси досліджували окремо, акцентуючи увагу на інших особливостях форми текстів та їх змісту. Про це писали в своїх працях, дослідженнях та публікаціях Григорій Аврахов, Людмила Алексєєва, Джон Армстронг, Наталія Баций, Дженіфер Бін, Пьотр Вандич, Ян Владислав, Іван Гель, Ольга Гнатюк, Дмитро Дроздовський, Ричард Ебелінг, Томас Гартон Еш, Олена Заплотинська, Еббі Іннес, Уолтер Кепс, Ян Кліма, Іван Лисяк-Рудницький, Ян Лукеш, Адам Міхнік, Володимир Нагірний, Мирослав Прокоп, Анатолій Русначенко, Ричард Стенджер, Василь Стус, Владімір Тисменяну, Пітер Тома, Енн Шигі та чимало інших поважних науковців.
Водночас тему ролі інтелектуала у суспільстві (зокрема тоталітарному) ґрунтовно розробляли Ханна Арендт, Зиґмунд Бауман, Алвін Гулднер, Джордж Конрад, Іван Желеньї, Алан Монтефйоре, Єжи Шацький та інші.
Зв’язок роботи з науковими програмами, темами й планами. Дисертація кореспондується з більшістю наукових дисциплін, що їх викладають на факультеті журналістики та цілком вписується в теми загальної філософії, культурології чи політології ХХ століття. За своїм спрямуванням і наповненням вона частково продовжує ідеї наукової роботи кафедри „Дослідження історичних і теоретичних проблем української преси”, а також курсу „Публіцистика і тенденції розвитку світу”, водночас поглиблюючи наукові знання про публіцистику як форму вираження етичного-інтелектуалізму у випадку Івана Дзюби та Вацлава Гавела.
Мета роботи: дослідити та узагальнити походження та наслідки застосування принципів етичного інтелектуалізму у публіцистичних працях Івана Дзюби та Вацлава Гавела у контексті посттоталітарних трансформацій східноєвропейського соціуму та цілого людства.
Реалізація сформульованої мети передбачає вирішення таких дослідницьких завдань:
- з’ясувати особливості етичного інтелектуалізму у публіцистиці Івана Дзюби та Вацлава Гавела на тлі історичних подій в Україні та Чехії;
- на прикладі публіцистики Івана Дзюби і Вацлава Гавела довести авторитетність істини як мірила якості організації суспільного устрою;
- наголосити на ролі публіцистики у формуванні засадничих орієнтирів сучасної людини;
- виявити світоглядну концепцію й аргументаційну базу сучасної публіцистики з точки зору етичного інтелектуалізму.
Об’єктом дослідження є зміст та особливості публіцистичних праць двох видатних мислителів, громадсько-політичних діячів, яскравих представників українського та чеського народів: „Інтернаціоналізм чи русифікація?”, „Вітчизна у нас одна”, „Шлях обрано назавжди”, „Україна перед сфінксом майбутнього”, „Наше духовне здоров’я”, „На еліту надійся, а сам не плошай”, „Між культурою і політикою”, „Пастка”, „Співдоповідь на Установчому з’їзді Руху”, „Спрага”, „Доля мови доля народу”, „Духовні спустошення і трансформації в українському суспільстві XX століття”, „Старі страхи і нові загрози”, „Ідеологічні децибели „діалогу культур”, „Література соціалістичного абсурду” та інші твори Івана Дзюби; два збірники виступів, листів, протестів, фейлетонів та есеїв періодів 1969 1979 та 1983 1989 років, а також „Сила безсилих”, „Ненависть”, „Заочний допит”, „Фарс, реформи і майбутнє світу”, „Визволене натхнення”, „Ідеологізована держава веде до війни”, „На шляху до суверенітету”, „Нове визначення Заходу”, „Свято в саду”, „Посткомунізм”, „Політика і совість”, „У що я вірю”, „Поширення миру”, „Духовне коріння демократії”, „Політика і світ як він є”, „Надія Європи”, „Уроки, які досі дає нам комунізм” та інші статті й виступи Вацлава Гавела.
Предметом нашого дослідження є тенденції застосування принципів та компонентів етичного інтелектуалізму в публіцистиці Івана Дзюби і Вацлава Гавела, їх інтелектуальний пошук істини та її впровадження у повсякденну етику індивіда та суспільства; спроби публіцистів донести до людей набуте знання індивідуального і спільного добра, правди й порятунку; їх методологія та засоби вираження знань про тенденції утвердження загальнолюдських вартостей, морального типу мислення та практичне впровадження цих цінностей у повсякденну етику людини, нації та світового співтовариства.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від середини ХХ століття до наших днів. Саме на цей період припадає активна громадська та творча діяльність Івана Дзюби і Вацлава Гавела.
У нашій науковій роботі було застосовано такі методи: загальнонауковий, традиційний (літературний, метод формальної логіки, порівняльний, аналогій, аналізу, синтезу та інші), структурно-системний підхід, а також інтент-аналіз (виявлення цільової спрямованості психологічного змісту текстів).
Наукова новизна одержаних результатів полягає у:
а) виявленні принципів етичного інтелектуалізму в публіцистиці Івана Дзюби і Вацлава Гавела;
б) ґрунтовному аналізі аргументаційної бази кожного твору, статті чи публічного виступу авторів, що спирається на глибокі національні традиції морально-етичної публіцистики обох народів;
в) доведенні на прикладі публіцистики І. Дзюби і В. Гавела потреби абсолютної відмови від прийняття ідеологічно накинених догм імперського тоталітаризму та відмові від життя у брехні;
г) обґрунтуванні важливості поєднання публіцистичного проповідування та власного дотримання етики ненасильства та антиполітики;
д) наголосі на необхідності обережного аналізу глобалізаційних тенденцій розвитку світу та ліберально-демократичних рецептів суспільного устрою.
Практичне значення дисертації зумовлене актуальністю теми дисертаційного дослідження. У цій роботі вперше було проаналізовано публіцистику Івана Дзюби і Вацлава Гавела з точки зору етичного інтелектуалізму, а також розширено підхід до аналізу їхніх праць та виступів. Водночас подальшого розвитку у цьому контексті набули більшість праць дослідників творчості обох публіцистів. Йдеться про систематизацію ідей Івана Дзюби і Вацлава Гавела, які можуть мати істотний вплив на гуманізацію державотворчих процесів в Україні та Чехії у ХХІ столітті на тлі переосмислення наслідків комуністичного панування на теренах Центрально-Східної Європи, феномена деідеологізації суспільства та потреби визначення з принципами якісного розвитку націй в добу глобалізації.
Поширення результатів роботи внаслідок комунікативного процесу може відбуватися на рівні курсів лекцій з історії української публіцистики, публіцистично-філософської думки Центрально-Східної Європи, курсу публіцистичної майстерності та націології. На основі цієї дисертації може постати лекційний курс на тему „Ідеї та ідеології: роль інтелектуальних концепцій у гуманістичному поступі людства”.
Джерельною базою дослідження окрім творів І. Дзюби і В. Гавела є праці таких авторів, як Ханна Арендт (Джерела тоталітаризму), Зиґмунд Бауман („Законодавці й інтерпретатори”), Алвін Гулднер („Проти фрагментації. Джерела марксизму і соціологія інтелектуалів”), Джордж Конрад та Іван Желеньї („Інтелектуали на шляху до класової влади”), Алан Монтефйоре („Сучасний вступ до філософії моралі”), Єжи Шацький („Дилеми історіографії ідеї”), Роберт Конквест („Роздуми над сплюндрованим сторіччям”), Томаш Гаррик Масарик („Гуманістичні ідеали”, „Комунізм”, „Критика марксизму”), Джузеппе Мацціні („Обов’язки перед країною”, „Звернення до італійців”), Фрідріх Ніцше („По той бік добра і зла. Генеалогія моралі”), Хосе Ортега-і-Гассет („Бунт мас”), Олександр Панарін („Християнський фундаменталізм проти „ринкового тероризму”), Френсіс Фукуяма („Кінець історії?”, „Великий крах”), Чеслав Мілош („Поневолений розум”), Томас Карлейль („Нині й колись”), Яннарас Христос („Свобода етосу”), Мілан Кундера („Трагедія Центральної Європи”) та ще чимало інших авторів.
Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження, автореферат й 7 опублікованих наукових статей, в яких присутні основні положення наукової роботи, виконані здобувачем самостійно.
Апробація результатів дисертації. Теоретичні основи дисертаційної роботи викладено у низці публікацій автора в наукових виданнях та його участі в наукових конференціях: „Відображення тенденцій розвитку світу за умов ринкового лібералізму у сучасній публіцистиці” (Вісник Львівського університету, серія журналістика В. 28, Львів, 2006. С. 135-144); „Державотворчі настанови періоду детоталітаризації у публіцистиці Івана Дзюби” (Вісник Львівського університету, серія журналістика В. 27, Львів, 2006. С. 33-44); „Парадигма національного інформаційного простору в Україні у контексті глобалізації” (міжнародна науково-практична конференція „Глобалізація та проблеми вітчизняного медіапростору”, збірник наукових праць „Нова філологія”, Запоріжжя: ЗНУ, 2005. Вип. 3 (23). С. 117 128.); „Посттоталітарні візії розвитку націй та людства у публіцистиці Вацлава Гавела” (Вісник Львівського університету, серія журналістика В. 24, Львів, 2004. С. 65-73); „Культурне поневолення Чехословаччини у контексті експансії радянського тоталітаризму на терени Центрально-Східної Європи” (Вісник Львівського університету, серія журналістика В. 29, Львів, 2006. С. 171-182.); „Моральна публіцистика Івана Дзюби у контексті глобалізаційного розвитку світу” (Всеукраїнська науково-практична конференція „Українська журналістика у контексті доби”, ЛНУ, Львів, 23-24 вересня 2004. C. 347-352.).
Структура дисертації. Дисертація складається з вступу, трьох розділів, шістьох параграфів, висновків, списку використаних джерел зі 184 найменувань. Дисертація викладена на 217 сторінках.

bibliography

ВИСНОВКИ

У нашій роботі ми з’ясували особливості етичного інтелектуалізму у публіцистичних працях Івана Дзюби та Вацлава Гавела. На основі аналізу, порівняння та протиставлення їх поглядів ми спробували довести, що попри можливість розбіжностей в інтелектуальному баченні публіцистами тенденцій розвитку світу, істина була і залишається одним з головних мірил якості концепцій співжиття людей та громад. Водночас ми переконалися у тому, що публіцистика відіграє важливу роль у формуванні засадничих орієнтирів сучасного індивіда у контексті постототалітарних трансформацій східноєвропейського соціуму та цілого людства. Спираючись на ідеї, висловлені у текстах І. Дзюби та В. Гавела, було розглянуто моделі самоактуалізації українського та чеського соціумів у період глобалізації.
Публіцистика І. Дзюби вже понад півстоліття є невід’ємною частиною літературознавчого, історичного, філософського та націотворчого дискурсу. Вона постала зі самої світоглядної позиції українського науковця, інтелектуально-інтуїтивні переживання та пошуки котрого справили чимале враження на українське суспільство часів УРСР та періоду незалежності. Так само і Вацлав Гавел засвідчив перед цілим чехословацьким соціумом та світовим співтовариством власне вміння словом і ділом нівелювати життя в брехні заради життя у правді. Його драматичні твори, публіцистичні праці та публічні виступи виростали з інтуїтивно-інтелектуальних досліджень радянської псевдореальності, її аргументованої критики та бажання зробити цей світ кращим. Аналіз публіцистичних творів Івана Дзюби та Вацлава Гавела у контексті їх інтелектуальної аргументації та етичної мотивації вибору того, а не іншого типу ідейного спрямування власних праць дозволяє нам зробити такі висновки:
1. Етичний інтелектуалізм у публіцистиці Центрально-Східної Європи ХХ ХХІ століть є закономірною реакцією тієї частини національної інтелігенції, котра у важкі для свого народу часи вважає за свій моральний обов’язок втрутитися принаймні словом в історію, побут, світосприйняття людей задля якісних перетворень. Справедливість цього твердження випливає з досвіду зародження, розвитку, кризи та падіння однієї з найзгубніших ідеологій в історії людства, котра відіграла вагому роль у житті багатьох слов’янських народів, серед яких були українці і чехи.
Природно, що тема комуно-тоталітаризму посідає провідне місце у працях найвидатніших публіцистів та громадських діячів обох націй. Іван Дзюба і Вацлав Гавел почали свою діяльність приблизно в один період 60-ті роки ХХ століття, і їх творчість стала наслідком справедливого обурення наругою, що її чинила над людською особою комуністична система. Псевдоінтелектуальним теоретичним розробкам ідеологів радянського тоталітаризму І. Дзюба і В. Гавел протиставили довершені зразки публіцистичних праць, у яких послуговувалися аргументами, що заперечують право гіпертрофованого державного організму на насильницьке перетворення людей у зденаціоналізованих, знедуховлених та морально неповносправних індивідів. Іван Дзюба та його творчість невіддільні від явища шістдесятництва в українській історії, а це унікальний, соціокультурний феномен. Його початки сягають мистецької традиції заперечення принципів комуністичного соцреалізму, а ідейне підґрунтя націонал-комунізму та інтегрального націоналізму. Під впливом переслідувань та репресій молоді поети, літератори, критики та інші митці, серед яких був Іван Дзюба, відродили забуті гасла періоду українізації 20-х років, нагадали первісні орієнтири ідеалістичного комунізму і заповзялися у нерівній боротьбі відстояти право нації та індивіда на неповторність світобачення і творчості.
Шістдесятництво у своїй діяльності спиралося на принципи легальності, ненасильства і толерантності. У цьому полягає самоцінність його етики і приклад для наслідування на тлі визвольних змагань українства другої половини ХХ століття. Подібними були орієнтири і чеських інтелектуалів, котрі після того, як в Чехословаччині запанували комуністи, намагалися повернути країну та її громадян до демократичних стандартів співжиття, задекларованих Томашем Гарриком Масариком. Вони обґрунтовували потребу звільнення індивіда та рідної культури з „дружніх обіймів” тоталітаризму. Саме з такого середовища вийшов Вацлав Гавел. Його непокоїла побудова комуністами суспільства абсурду, беззмістовної покори та самообману. Разом з багатьма своїми однодумцями він пережив переслідування та ув'язнення, які для всіх інакодумців приготував режим після придушення „Празької Весни”. Попри увесь пресинг системи, чеські інтелектуали не відмовилися від етики „життя у правді”, яку проголосив В. Гавел.
Крок за кроком розширюючи діяльність неформальних структур громадянського суспільства, вони відстоювали природні права людини та нації на внутрішній і зовнішній політичних аренах. Зрештою, цей моральний, а не фізичний спротив дозволив Гавелу спільно зі своїм народом у час критичної слабкості комуністичної ідеології безкровно подолати її, аби продовжувати й вдосконалювати демократичні традиції у власній державі. Характерно, що після здобуття незалежності Україною та Чехословаччиною ані Іван Дзюба, ані Вацлав Гавел не припинили своєї праці, відчуваючи, що справжня боротьба за майбутнє лише починається. Обидва публіцисти намагалися якомога швидше позбавити своїх співгромадян важкого тягаря посткомунізму, знівелювати наслідки багаторічної обробки індивіда з боку тоталітарної системи, аби ця нова людина могла знайти своє місце у новому світі без залізних завіс. Водночас Дзюба і Гавел застерігали й застерігають людей від небезпек глобально-споживацького суспільства, котре подекуди набуває форм новітнього тоталітаризму лише з іншим забарвленням та постулатами. Усе це публіцисти роблять виходячи з принципу: знання істини зробить людину вільною від внутрішніх та зовнішніх умов, тим часом, як незнання і делегування права мислити іншим може призвести до чергової втрати усіх природних прав.
2. Саме протиставлення органічних знань про устрій світу, закономірності історичного розвитку людини і суспільства дозволило Іванові Дзюбі та Вацлавові Гавелу протистояти тоталітарній системі, що, зрештою, розпалася. Обидва публіцисти завчасу передбачили цей розпад, що походив з неорганічної, брехливої природи ідеологічної тиранії. Остання, фактично, нічого не змогла змінити ані у свої долі, ані в долях своїх противників. Трактат Івана Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?” та праця Вацлава Гавела „Сила безсилих” завдали нищівного удару авторитету радянського імпер-тоталітаризму. Ці тексти не змогла перекричати контрпропаганда, їх не затьмарили наклепи на їхніх авторів. І все це завдяки тому, що у них домінувала правда, чий авторитет непомірно сильніший за будь-який військовий потенціал, поліційний тиск та всі вироки судів. Зразкові інтелектуали Дзюба і Гавел у своїх текстах переконливо довели, що той, хто володіє справжнім знанням, не може чинити зле. Бо ізотеричне знання не дозволить вдаватися до методів, котрі бодай якось відрізняються від чистоти декларованих намірів.
У своїй публіцистиці українець і чех викрили всю підступність ідеологій, що прикриваючись благородною метою побудови справді гуманного суспільства, насправді чинили злочини проти людства від його ж імені. Іван Дзюба і Вацлав Гавел засвідчили, що саме з цієї диспропорції й походила загроза для нормального буття людини, нації та цілого світу. Публіцистика Дзюби і Гавела позбавила ідеологію тоталітарного комунізму права на визначення шляху розвитку людства і морально-духовного зростання окремої людини. Вони висловили методологічний сумнів в інтелектуальній спроможності системи на всезнання і зробили це без патетичного самовивищення, запропонувавши кожному індивіду без жодного примусу розвивати власну думку і спільно з іншими шукати кращі моделі світоустрою. Публіцисти встановили нові стандарти оцінки ефективності державної влади, які були спрямовані не на аналіз мети, а на осмислення методології чиновницького апарату. Водночас Іван Дзюба і Вацлав Гавел повернули пересічну людину на належне їй місце у структурі суспільства, наголосивши, що її право на вільну думку та вільний вибір є невід’ємним. Публіцисти вірять в людину, її розум та людяність і довіряють їй майбутнє цілого людства.
3. Публіцистика Івана Дзюби та Вацлава Гавела за рівнем свого практичного застосування може слугувати зразком дидактичного мистецтва. Їх статті та виступи завжди на крок випереджували й випереджують усвідомлені потреби суспільства, яке, зрештою, розуміє турботу своїх наставників. Це простежується від часу написання Дзюбою „Інтернаціоналізму чи русифікації?” та перших п’єс Вацлава Гавела. Спершу вони зародили у громадській свідомості відчуття ненормальності стану справ у керованому непомильною партією та єдиноправильною ідеологією суспільстві. Згодом це відчуття переросло у потребу переосмислення самих засад функціонування тоталітарного суспільства, і публіцисти всіляко сприяли цьому процесу. Як наслідок, тиранія скінчилася. Але Дзюба і Гавел почали робити все від них залежне, щоби допомогти своїм співгромадянам подолати страх перед невідомістю, незвичним вільним вибором та іншими наслідками перетворення світу з біполярного на глобальний. Вони пом’якшили в свідомості людей різкий перехід до ринкових механізмів організації життя і досі дають їм настанови та роз’яснюють явища новітньої реальності, намагаючись посприяти правильному вибору цінностей. Те саме стосується їх бачення ролі політика у суспільстві: Іван Дзюба і Вацлав Гавел зруйнували традиційне розуміння політика як цинічного індивідуаліста, єдиним орієнтиром котрого є здобуття більшої влади. Публіцисти виступають яскравими антиполітиками, наголошуючи на потребі перетворення державного службовця на народного службовця з гуманістично зорієнтованою етикою та підходом до своїх обов’язків.
4. На прикладі публіцистики Івана Дзюби і Вацлава Гавела ми побачили, що сучасна публіцистична думка має яскраво виражену рису дуалістичності. Частина інтелектуалів тяжіє до вже традиційної тенденції відстоювання принципів ліберально-демократичного світоустрою, із захопленням сприймаючи глобалізацію та поширення ринкових механізмів організації господарства. Ці публіцисти здебільшого вважають, що тоталітаризм став жертвою саме ліберальної демократії, котра на правах переможця має право визначати еволюційні орієнтири людства. З іншого боку, друга група публіцистів схиляється до дещо обережнішого погляду на цю проблему: вони відмовляються погодитись із тим, що у світі вже не залишилося жодних альтернатив, котрі могли би протиставити себе сучасному світовому порядку і, зрештою, спричинити або перемогу власних принципів (гуманніших, благородніших та ближчих до ізотеричного знання), або принаймні синтез з ліберально-демократичним світоглядом, котрий вже претендує на роль ідеологеми нічим не гіршої за ті, що призвели до катастроф у ХХ столітті.
Іван Дзюба та Вацлав Гавел безсумнівно належать до другої категорії публіцистів, оскільки не полишають своєї діяльності на благо людства. Обидва публіцисти у притаманній їм формі застерігають інших інтелектуалів від самозасліплення примарною можливістю осягнути цілу істину буття і з цієї позиції диктувати іншим правила життя. Іван Дзюба і Вацлав Гавел наголошують на потребі постійних рефлексій людини, яка належить до сучасної високотехнологічної, глобальної цивілізації. На їх думку, це має бути критичний самоаналіз, основним висновком з якого (принаймні поки що) випливатиме твердження: людина знає те, що вона досі нічого не знає. У цьому полягає не лише данина батькові етичного інтелектуалізму Сократові, а й ключ до спасіння людства через нові пошуки вищого благочестя та самовдосконалення. Іван Дзюба та Вацлав Гавел досі не зійшли з п’єдесталу моральних авторитетів нації й продовжують уважно придивлятися до подій у всіх сферах людської життєдіяльності для того, щоби у потрібний момент, відчувши певні загрози, або віднайшовши якесь вирішення, виступити зі зверненням до громадськості, так само, як вони це робили майже півстоліття тому.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аврахов Г. Сповідне слово про Івана Дзюбу // Слово і Час. 2004. Ч.2. C. 7072.
2. Алексеева Л. История инакомыслия в СССР. Вильнюс-Москва: Весть, 1992. //http://www.memo.ru/history/diss/books/alexeewa/.
3. Андерсен Б. Уявлені спільноти. К.: Критика, 2001. 271 с.
4. Арендт Х. Джерела тоталітаризму. К.: Дух і літера, 2005. 584 с.
5. Артемьева О. Концепция морали в этическом интеллектуализме Нового времени // Этическая мысль. Вып. 3. М.: РАН, 2002.
6. Багряний І. Відкритий лист до дирекції Голосу Америки” з приводу авдицій українською мовою // Багряний Іван. Публіцистика. К.: Смолоскип; Фундація ім.Івана Багряного, 1996. С. 194198.
7. Багряний І. Квадратура кола // Багряний Іван. Публіцистика. К.: Смолоскип; Фундація ім. Івана Багряного, 1996. С. 614622.
8. Багряний І. Національна ідея і націоналізм // Багряний Іван. Публіцистика. К.: Смолоскип; Фундація ім. Івана Багряного, 1996. С. 5665.
9. Багряний І. Розмова в Бі-Бі-Сі // Багряний Іван. Публіцистика. К.: Смолоскип; Фундація ім. Івана Багряного, 1996. С. 357360.
10. Багряний І. Чому я не хочу вертатись до СРСР // Багряний Іван. Публіцистика. К.: Смолоскип; Фундація ім. Івана Багряного, 1996. С. 2231.
11. Бауман З. Спор о постмодернизме // Социологический журнал. 1994. № 4. С. 6980.
12. Баций Н. Вацлав Гавел. Приоритет нравственного императива, или Политика без политики // www.bcom.kiev.ua/magazine/issues/11_12/havel.htm.
13. Берк Е. Законодавство і соціальна структура // Консерватизм: Антологія. К.: Смолоскип, 1998. С. 443446.
14. Берк Е. Конституція на праві давності. Там само. С 473480.
15. Берк Е. Права людини. Там само. С. 281 285.
16. Берк Е. Релігія і громадянське суспільство. Там само. С. 143152.
17. Берлін І. Чотири есе про свободу. К. : Основи, 1994. 272с.
18. Бжезінський З. Велика шахівниця. Львів-Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000. 223 с.
19. Бовуа Даніель. Політика vs Історія між Сходом і Заходом // Критика. 2001. Ч. 4. С. 611.
20. Бойко Л. Як розпинали Івана Дзюбу // http://litopys.org.ua/idzuba/dz22.htm
21. Бунт покоління: розмови з українськими інтелектуалами записали й прокоментували Боґуміла Бердиховська та Оля Гнатюк / пер. із польської — К.: Дух і літера, 2004. — 344 с.
22. Валіцький А. Чи можливий ліберальний націоналізм?. У кн.: Націоналізм / Антологія. К.:Смолоскип, 2000. С. 804821.
23. Вандич П. Історія Ценрально-Східної Європи від Середньовіччя до сьогодення. К.: Критика, 2004. 464 с.
24. Гавел В. Визволене натхнення// День. 1999. 20 листоп.
25. Гавел В. Дві сторони європейської самосвідомості// День. 2000. 1 лип.
26. Гавел В. Заочный допрос. М., 1991. 232 с.
27. Гавел В. ЗападРоссия: в поисках взрослых отношений // День. 2001.
14 июл.
28. Гавел В. За революційним розчаруванням // День. 2006. 25 берез.
29. Гавел В. Ідеологізована держава веде до війни” // Всесвіт. 1994. Ч. 8.
С. 156157.
30. Гавел В. На шляху до суверенітету // День. 2000. 21 квіт.
31. Гавел В. Нове визначення Заходу // День. 2001. 3 жовт.
32. Гавел В., Михник А. Престранная эпоха посткоммунизма // http://www.index.org.ru/journal/13/gavel1301.html
33. Гавел В. Свято в саду. У книзі Важко зосередитися. М.: Художня література., 1990. С. 1760
34. Гавел В. Сила бессильных. Мн.: Полифакт, 1991. 128 с.
35. Гавел В. Стандарти майбутнього// День. 2000. 27 груд.
36. Гавел В. Трудно сосредоточится. М.: Худож. лит., 1990. 415 с.
37. Гавел В.У моїй душі письменник бореться з політиком”// День. 1999. 15 трав.
38. Гавел В. Уроки, які досі дає нам комунізм// День. 2004. 13 лист.
39. Гавел В. Чешские интересы: в чем они? // Новая Европа. 1993. Ч. 3. С. 51 61.
40. Гавел В. Європейська оборона і європейська солідарність// День. 2000. 13 верес.
41. Гавел В. Ялта Чорнобиль: Промова президента Чеської Республіки Вацлава Гавела з нагоди одержання почесного докторського диплому // Хроніка 2000, : Україна Чехія. Ч. 1. К., 1999. С. 812.
42. Гантінгтон С. Третя хвиля демократії // Глобальне відродження демократії. Львів: Ахілл, 2004. С. 4368.
43. Гарань О. Еліти в історії України ХХ століття // Сучасність. 1993. Ч. 3. С. 7882.
44. Гаркінс В. Е. Чеська література після 1945 р. // Літературні процеси після Другої світової війни. Записки наукового товариства ім. Шевченка. Філадельфія Нью-Йорк, 1982. C. 117130.
45. Гаєк Ф. Принципи ліберального соціального порядку // Лібералізм: Антологія. К.: Смолоскип, 2002. С. 1932.
46. Гердер Й. Мова і національна індивідуальність // Націоналізм: Антологія. К.: Смолоскип, 2000. С. 3745.
47. Геремек Броніслав. Громадянське суспільство вчора і сьогодні // Глобальне відродження демократії. Львів: Ахілл, 2004. С. 305314.
48. Гнатюк О. Прощання з імперією: Українські дискусії про ідентичність. К.: Критика, 2005. 528 с.
49. Грицак Я. Демократія і націоналізм // Універсум. 1993. Ч. 1. С. 1214.
50. Дашкевич Я. Націоналізм і демократія // Ї. 2000. Ч.16. С. 2533.
51. Дзюба І. Виступ у Бабиному Яру 29 вересня 1966 року // Лихо з розуму. За редакцією В’ячеслава Чорновола. Львів: Меморіал, 1991. 342 с.
52. Дзюба І. Вітчизна у нас одна. Львів: Каменяр, 1984. 136 с.
53. Дзюба Іван: Держава повинна дбати про духовність свого народу// Донбас. 2004. 22 лип.
54. Дзюба І. Доля мови доля народу// Сучасність. 1999. Ч. 4. C. 136-146.
55. Дзюба І. Духовні спустошення і трансформації в українському суспільстві XX століття // http://ukrlife.org/main/svitlica/dziuba.htm.
56. Дзюба І. Заява // Сучасність. 1970. Ч.1 С. 7980.
57. Дзюба І. Заява // Сучасність. 1974. Ч.1. С. 8083.
58. Дзюба І. Ідеологічні децибели „діалогу культур”// Сучасність. 1998. Ч.11. С. 6387.
59. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? Мюнхен: Сучасність, 1968. 262 с.
60. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? К.: Вид. дім „Києво-Могилянська акад.”, 2005. 330 с.
61. Дзюба І. Література соціалістичного абсурду// Сучасність. 2003. Ч.1. 88112 с.
62. Дзюба І. Між культурою і політикою. К.: Сфера, 1998. 374 с.
63. Дзюба І. Наше духовне здоров’я // Українська газета. 2002. 26 груд. C.2
64. Дзюба І. Співдоповідь на Установчому з’їзді Руху // Літ. Україна. 1989. 5 жовт. С. 6.
65. Дзюба І. Спрага. К.: Ред. журн „Український Світ”, 2001. 280 с.
66. Дзюба І. Старі страхи і нові загрози// Сучасність. 1999. Ч.1. С. 6270.
67. Дзюба І. Україна перед Сфінксом майбутнього// Сучасність. 2001. Ч.12. С. 7084.
68. Дзюба І. Чарівник слова // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики Х ст. — Кн. 3. — К.: Рось, 1994.
69. Дзюба І. Шлях обрано назавжди // Сучасність. 1975. Ч.9 С. 96102.
70. Донцов Д. Ідеологія чинного націоналізму. У кн.: Націоналізм / Антологія. К.: Смолоскип, 2000. С. 188196.
71. Дроздовський Д. Українське шістдесятництво: розставляючи крапки//http://www.vesna.org.ua/txt/drozdovsky/60_krapka.html.
72. Заплотинська О. Українське шістдесятництво: визначення дефініцій та історіографія проблеми. http://www.smoloskyp.kiev.ua/docs/samvydav_4_8_ 2003.htm#6.
73. Зарецький О. Міфологія більшовизму і витоки українського шістдесятництва//Учитель. 1998. № 9; 10. С. 21 25; 2328.
74. Зарецький О. Публіцистичний дискурс в Україні (УРСР) 1960-80-х років: проблеми аналізу на макро- та мікрорівнях//Слово і час. 2001. №6. С. 6472.
75. Здоровега В. Пошук істини, утвердження переконань. Л.: Вища школа, 1975. 176 с.
76. Зінкевич О. З генерації новаторів. Світличний і Дзюба. Балтимор Торонто: Смолоскип, 1967. 243 с.
77. Іван Павло ІІ. Переступити поріг надії. Київ Львів.: Кайрос Свічадо, 1995. 172с.
78. Канетті Е. Маса і влада. К.: Видавничий дім „Альтернативи”, 2001. 416 с.
79. Карлейль Т. Теперь и прежде. М.: Республіка, 1994. 415 с.
80. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960 80-х років. К.: Либідь, 1995. 224с.
81. Конквест Р. Роздуми над сплюндрованим сторіччям. К.: Основи, 2003. 371с.
82. Кузик П. Ідеологія національної трагедії (Український націонал-комунізм як продукт антагоністичних світоглядів) // http://www.lp-ua.info/2000/112.php.
83. Кундера М. Невыносимая легкость бытия. СПб.: Азбука-классика, 2003. 352с.
84. Кундера М. Трагедія Центральної Європи// http://www. ji.lviv.ua/n6texts/kundera.htm.
85. Липинський В. Мораль і політична дія // Консерватизм/Антологія. К.: Смолоскип. 1998. 597с. С. 196202.
86. Лисяк-Рудницький І. Політична думка українських підрадянських дисидентів Історичні есе. В 2 т. К.: Основи, 1994. Т. 2. С. 477 488.
87. Лось Й. Моральна енергія нації//Шлях перемоги. 1997. 15, 22 трав.; 12 черв.
88. Мак’явеллі Н. Флорентійські хроніки. Державець. К.: Основи, 1998. 492с.
89. Масарик Т. Гуманистические идеалы // Новое время. 1990. Ч. 15. С. 4041.
90. Масарик Т. Комунізм // Універсум. 1995. Ч. 9 10. С. 2223.
91. Масарик Т. Критика марксизму // Хроніка 2000. К., 1999. С. 2636.
92. Мацціні Д. Обов’язки перед країною // Націоналізм / Антологія. К.:Смолоскип, 2000. С. 5662.
93. Мацціні Д. Звернення до італійців // Націоналізм / Антологія. К.:Смолоскип, 2000. С. 6377.
94. Медісон Д. Основи демократичного врядування // Демократія: Антологія. К.: Смолоскип, 2005. 1108 с. С. 383396.
95. Мельниченко І. Вацлав Ґавел. Сумління як мірило свободи й цінностей// День. 2001. 6 жовт.
96. Милош Ч. Личные обязательства. Избранные эссе о литературе, религии и морали. М.: Дом интеллектуальной книги, 1999. 384 с.
97. Михник А. Времена Вацлава Гавела// Свобода. 2003. 25 февр.
98. Міхновський М. Націоналізм всесвітня сила // Націоналізм / Антологія. К.: Смолоскип, 2000. С. 159160.
99. Міхновський М. Націоналізм і космополітизм // Націоналізм / Антологія. К.: Смолоскип, 2000. С. 161162.
100. Нагірний B. Іван Дзюба в царстві ждановщини // Сучасність. 1974. Ч.7-8 С. 151164.
101. Ніцше Ф. По той бік добра і зла. Генеалогія моралі. Львів.: Літопис, 2002. 320 с.
102. Ортега-і-Гассет. Вибрані твори. К.: Основи, 1994. 420 с.
103. Панарин А. Христианский фундаментализм против «рыночного терроризма»// Наш современник. 2003. Ч.1;2. С. 166178; 218233.
104. Пахльовська О. Українські шістдесятники : філософія бунту // Сучасність. — 2000. — Ч. 4.
105. Платнер М. Глобалізація і самоврядування // Демократія: Антологія. К.: Смолоскип, 2005. С. 10511063.
106. Платон. Діалоги. К.: Основи, 1995. 394 с.
107. Попович М. Перевідкривач: до 70-річчя Івана Дзюби. http://www.zn.kiev.ua/ie/show/352/31718/.
108. Прокоп М. Трагедія і тріюмф Івана Дзюби//Сучасність. 1074. Ч.1. С. 8390.
109. Ревель Ж. Відживлення демократії. К.: Критика, 2004. 592с.
110. Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х початок 1990-х років. К.: Видавництво ім. О.Теліги. 1998. 720 с.
111. Русначенко А. Розумом і серцем. Українська суспільно-політична думка 1940 1980-х років. К.: Вид дім „Києво-Могилянська акад.”, 1998. 324 с.
112. С.Р.В. Не в обороні, але проти брудних пашквілів // Сучасність. 1969. ч.11 с. 107109.
113. Сарторі Д. Основи теорії демократії: народ і врядування // Демократія: Антологія. К.: Смолоскип, 2005. С. 2540.
114. Сарторі Д. Політична демократія: раціональна та емпірична // Демократія: Антологія. К.: Смолоскип, 2005. С. 135142.
115. Сверстюк Є. Блудні сини України // Євген Сверстюк. Блудні сини України. К., 1993. С. 1218.
116. Сверстюк Є. Духовні джерела відродження // Євген Сверстюк. Блудні сини України. К., 1993. С. 4650.
117. Сверстюк Є. Осквернення священного дару життя // Євген Сверстюк. Блудні сини України. К., 1993. С. 1822.
118. Сверстюк Є. Перебудова Вавилонської вежі // Євген Сверстюк. Блудні сини України. К., 1993. С. 7 108.
119. Сверстюк Є. Повернення до пережитків минулого” //Євген Сверстюк. На святі надій. К.: Наша віра, 1999. С. 726735.
120. Сверстюк Є. Свобода слова і культура думки // Євген Сверстюк. Блудні сини України. К. 1993. С. 4045.
121. Сверстюк Є. Собаки на сіні // Євген Сверстюк. Блудні сини України. К., 1993. С. 5460.
122. Сверстюк Є. Християнські основи демократії // Євген Сверстюк. На святі надій. К.: Наша віра, 1999. С. 712714.
123. Сверстюк Є. Ш