ЗАРОДЖЕННЯ І РОЗВИТОК ЖУРНАЛІСТИКОЗНАВЧИХ ДОСЛІДЖЕНЬ В УКРАЇНІ (кінець ХІХ ст. – 80-ті роки ХХ ст.)

brief description

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису
ТРАЧУК Тетяна Анатоліївна

УДК 070:001.8 (477) „19”

ЗАРОДЖЕННЯ І РОЗВИТОК
ЖУРНАЛІСТИКОЗНАВЧИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
В УКРАЇНІ
(кінець ХІХ ст. 80-ті роки ХХ ст.)

Спеціальність 10.01.08 журналістика

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
д.філол.н., проф. Різун В. В.

Київ ­ 2004

ЗМІСТ

ВСТУП ........................................................................................................................ 411

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІЯ ПИТАННЯ ТА УМОВИ РОЗВИТКУ
ЖУРНАЛІСТИКОЗНАВЧОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ ............................... 1233
1.1. Історія питання ......................................................................................... 1223
1.2. Умови розвитку журналістикознавчого процесу в Україні .............. 2432
Висновки до розділу ...................................................................................................... 33

РОЗДІЛ 2. ЗАРОДЖЕННЯ ЖУРНАЛІСТИКОЗНАВЧИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
В УКРАЇНІ ............................................................................................................... 3476
2.1. Журналістикознавчі погляди Івана Франка ........................................ 3452
2.1.1. Теоретичні засади української преси ....................................... 3443
2.1.2. До концепції історії української журналістики ........................ 4352
2.2. Питання теорії журналістики у дослідницьких роботах науковців
на початку ХХ століття ......................................................................... 5259
2.3. Розвиток історії української преси у працях науковців
з кінця ХІХ ст. до 30-х років ХХ ст. ................................................. 6074
Висновки до розділу ................................................................................................ 7576

РОЗДІЛ 3. РОЗВИТОК ІСТОРИКО-ЖУРНАЛІСТСЬКИХ
ДОСЛІДЖЕНЬ У РАДЯНСЬКИЙ ЧАС .......................................................... 77130
3.1. Питання методології і конкретно-наукового методу
в історико-журналістських дослідженнях ........................................... 7793
3.2. Дослідження української преси дожовтневого періоду.................... 94118
3.3. Вивчення партійно-радянської преси України ................................ 119128
Висновки до розділу ........................................................................................... 129130

РОЗДІЛ 4. УЗАГАЛЬНЕННЯ ПРАКТИКИ УКРАЇНСЬКОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ,
ФОРМУВАННЯ ЇЇ ТЕОРІЇ (5080-ті роки минулого століття) ............... 131180
4.1. Основні напрямки пошуків українських теоретиків
журналістики ............................................................................................. 131138
4.2. Розроблення навчального курсу теорії і практики
журналістської творчості ......................................................................... 138159
4.2.1. Визначення поняття журналістики, її функцій та принципів,
системи жанрів ................................................................................ 138148
4.2.2. Визначення основ журналістської майстерності ......................... 148159
4.3. Дослідження з теорії публіцистики ......................................................... 160178
4.3.1. До проблеми визначення поняття публіцистики ......................... 160169
4.3.2. З’ясування об’єкта, предмета дослідження, суспільних функцій,
методу публіцистики, змісту, форми публіцистичного твору..... 169178
Висновки до розділу ............................................................................................ 178180

ВИСНОВКИ ........................................................................................... 181190

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ....................................................... 191212

ВСТУП

Процес формування будь-якої науки завжди вимагає тривалого часу, адже вона повинна пройти підготовчий етап свого становлення, протягом якого відбувається накопичення наукових знань, їх осмислення і узагальнення. Зрілість науки вимірюється її внутрішньою структурованістю, наявністю тих чи інших дисциплін як її складових.
Українське журналістикознавство, як стверджують відомі його дослідники, проф. В. В. Різун та проф. Б. І. Черняков, підійшло вже до тієї межі, коли можна говорити, що підготовчий етап формування української наукової школи журналістикознавства та теорії масової комунікації закінчився [249, 3].
Українська школа журналістикознавства та теорії масової комунікації була затверджена у грудні 2000 року вченою радою Київського національного університету імені Тараса Шевченка і внесена до переліку наукових шкіл. Її головними завданнями є планування наукових досліджень, видання монографій, наукових журналів, розробка єдиної поняттєво-термінологічної системи.
На сучасному етапі формування цієї наукової школи особливо важливим постає розроблення історії української науки про журналістику. Тобто вивчення процесу її розвитку від часів зародження і до сьогодення. І хоч про наукові дослідження в галузі української журналістики, які спорадично ведуться уже понад століття, висловлено низку принагідних суджень, жодного цілісного наукового огляду цього процесу не існує.
Актуальність теми дослідження полягає в необхідності визначити систему українського журналістикознавства, простежити шляхи його розвитку в період з кінця ХІХ століття до кінця 80-х років ХХ століття, проаналізувати процеси формування історико-журналістського і теоретико-журналістського напрямків, а також наукові доробки найбільш визначних журналістикознавців, виокремивши в їхніх дослідженнях найсуттєвіше, потрібне для подальшого використання.
Приступаючи до аналізу журналістикознавчого процесу протягом сторіччя, можна було піти шляхом вивчення окремих періодів історії чи обмежитись науковим оглядом історико-журналістських студій, з’ясуванням умов зародження і формування різних наукових концепцій і шкіл. Цікавим і показовим могло б бути вивчення дисертаційних досліджень українських вчених. Та, виходячи із сучасних потреб журналістикознавства мати загальну картину розвитку наукової думки про українську журналістику, ми свідомо обрали шлях відтворення усього процесу розвитку наукової думки про виникнення періодики, її основних етапів, здобутків і прорахунків, суперечливих суджень про драматичні сторінки нашої історії та історії друкованого слова. Завдання полягало в тому, щоб показати у найхарактерніших рисах цілісність процесу і його головні періоди. Тому для аналізу бралися роботи переважно монографічні й навчальні, адже у них завжди репрезентується загальний погляд на явище, об’єкт, процес, той погляд, який базується на висвітленні конкретних наукових питань у дослідницьких статтях та дисертаціях.
Наступним кроком повинен бути вже більш детальний, поглиблений аналіз етапів зародження і формування українського журналістикознавства, наукових досліджень вітчизняних вчених в цілому, доробку найбільш визначних науковців зокрема.
Основна частина дисертаційної роботи припадає на вивчення радянського періоду, коли відбувалося становлення українських журналістикознавчих досліджень.
Зародження ж українського журналістикознавства, згідно з результатами цього дослідження, припадає на кінець ХІХ початок ХХ століть.
Складність цього дослідження полягає в тому, що його предметом є різні за методологією і методикою праці наших попередників. Першим їх пластом є висловлені із загальнодемократичних засад думки про зародження і характер української преси кінця ХІХ початку ХХ століть. Хоч вони мали різне соціальне підґрунтя, їх об’єднувало спільне прагнення відстояти гідну, здатну згуртувати народ у боротьбі за незалежну Україну періодику. Другим значно ширшим за обсягом пластом дослідження були науково-методичні розробки, здійснені в умовах тоталітарного режиму. Навіть кращі з них не позбавлені серйозних методологічних вад, пов’язаних із антинауковим більшовицьким трактуванням природи націй і національної культури, насамперед журналістики, яка примітивно трактувалася як могутня зброя у боротьбі за комунізм. Дехто схильний повністю заперечити ці дослідження. Нам же хотілося побачити в них те раціональне, що можна критично переосмислити і використати сьогодні.
Не існує наразі загальноприйнятих визначень таких понять, як „журналістикознавство”, „історія журналістикознавства”, які вживаються у цій роботі. Пропонуються власні робочі визначення цих термінів.
Журналістикознавство наука, яка займається вивченням історії, теорії і практики, соціології ЗМІ. Історія журналістики це наукова дисципліна, яка досліджує процес виникнення, становлення і розвитку засобів масової інформації. Теорія і практика журналістики це наукова дисципліна, предметом вивчення якої є місце і роль журналістики у житті суспільства, її основні функції і принципи, види і жанри, природа журналістської творчості, форми і методи роботи журналіста, журналістський процес в цілому та його окремі явища, публіцистика як своєрідний вид літературної творчості. Соціологія засобів масової інформації це наукова дисципліна, що покликана з’ясовувати суспільну природу, місце, роль інформації, яка доводиться до адресата за допомогою засобів масової комунікації, їх вплив і значення в загальній системі суспільства.
Дослідженням процесу зародження і формування науки про журналістику, наукових праць з історії, теорії і практики, соціології засобів масової інформації, наукового доробку вчених-журналістикознавців, тем, які вони розробляли, визначенням періодів розвитку журналістикознавства займається безпосередньо історія журналістикознавства.
Найдавнішими і найважливішими складниками журналістикознавства як науки є саме історія та теорія журналістики, між якими існує досить міцний зв’язок. Адже вивчення історії журналістики відбувається із застосуванням поняттєво-термінологічного апарату, головних засад теорії журналістики. А теорія журналістики, у свою чергу, базується на ґрунті вивчення її історії. Таким чином, історія і теорія журналістики є взаємозалежними дисциплінами. Процес диференціації науки про журналістику, з виокремленням історії та теорії журналістики відбувся в кінці 50-х на початку 60-х років минулого століття. До цього ж часу переважно розвивалися історико-журналістські дослідження, які, однак, містили в собі певні елементи теорії.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрямок дослідження безпосередньо пов’язаний із науково-дослідною держбюджетною темою № 01БФ-045-01 „Системи масової комунікації та світовий інформаційний простір” Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Мета дисертаційного дослідження осмислити у загальних рисах історію й основні проблеми, етапи розвитку досліджень про українську журналістику в період із кінця ХІХ століття до кінця 80-х років ХХ століття, сформувати концепцію поступу наукової думки в цей суперечливий історичний період. Осмислюючи мету роботи, ми виходили з того, що сьогодні, коли наука позбувається ідеологічної зашореності і збагачується методологічно на основі утвердження національної ідеї, назріла потреба тверезо оцінити досвід попередників.
На захист виноситься гіпотеза про те, що, незважаючи на тривалий період бездержавності, важкі умови підневільного існування України як у складі колоніальних держав, так і у складі псевдосоціалістичного об’єднання народів під назвою СРСР, інтерес до української журналістики та її проблем тривав постійно, хоч і не завжди належним чином реалізовувався. Паралельно із вивченням журналістики у тоталітарних умовах України велося дослідження української преси в діаспорі, результатами якого були певні статті і книги, практично недоступні для підрадянських журналістикознавців.
Для досягнення мети дисертації було окреслено такі завдання:
1) проаналізувати стан дослідження проблеми, визначити об’єктивність і повноту її науково-теоретичного осмислення;
2) на основі вивчення фактологічного матеріалу, основних публікацій про журналістику, публіцистику охарактеризувати процес зародження українських журналістикознавчих досліджень;
3) визначити головні періоди розвитку наукової думки про журналістику у її зв’язку із суспільним життям, поступу чи деградації політичного мислення, концепцій і філософських уявлень суспільства;
4) показати діалектику взаємовідносин історико-журналістської і теоретичної думки у журналістикознавстві, процес формування певних поглядів на журналістику в цілому та окремі сторони журналістики як виду суспільно-політичної і професійної діяльності, акцентувати увагу на дослідженні журналістської майстерності, природі і можливостях публіцистики, взаємозв’язках змісту і форми тощо;
5) охарактеризувати найпомітніші досягнення окремих вчених і творчих колективів, показати, як праці діаспорних українських дослідників преси компенсували висвітлення тих видань і періодів історії, яких не могли в умовах цензури торкатися вітчизняні дослідники.
Об’єкт дослідження наукові праці українських вчених з історії та теорії преси.
Предмет дослідження осмислення процесу зародження, становлення і розвитку (періодизація) українського журналістикознавства у період із кінця ХІХ століття до кінця 80-х років ХХ століття.
До журналістикознавчих досліджень відносимо наукові статті, кандидатські, докторські дисертації, навчальні посібники, підручники, монографії, брошури, курси лекцій з історії, теорії, практики журналістики.
Джерельною базою цієї роботи є журналістикознавчі праці українських дослідників (в дорадянський період перші пресознавчі статті й книги; в радянський період монографічна і навчально-методична література з питань історії і теорії української преси).
Окремо також можна аналізувати кандидатські і докторські дисертації, питання радіо і телебачення, інформаційних агентств, інтернетвидань, як і мовознавчих досліджень преси. Однак цей пласт журналістикознавчих досліджень у цій дисертації спеціально не розглядався.
Методологічна основа дослідження визначена системою принципів (історизм, наукова об’єктивність, комплексність та достовірність) і методів. У роботі застосовано описово-аналітичний, системний, історико-порівняльний методи.
Завдяки описово-аналітичному методу у дисертації показано етапи зародження і становлення журналістики як науки, найбільш визначні журналістикознавчі праці українських вчених дожовтневого, радянського періодів, а також діаспорних дослідників.
Системний метод дав можливість класифікувати та осмислити наукові дослідження українських істориків і теоретиків журналістики від зародження журналістикознавства в Україні до кінця 80-х років ХХ століття.
Завдяки історико-порівняльному методу у роботі зіставлено наукові дослідження з історії та теорії преси українських журналістикознавців дожовтневого і радянського періодів, а також діаспорних дослідників.
Загалом, у дисертації проаналізовано праці зачинателів українського журналістикознавства І. Франка та О. Маковея, показано розвиток історичної думки і теорії журналістики науковців „другої хвилі” М. Возняка, В. Щурата, І. Кревецького, В. Ігнатієнка, М. Грушевського, оглянуто науковий доробок зарубіжних дослідників-журналістикознавців А. Животка, Ю. Тернопільського, простежено хід наукових пошуків радянських істориків українського преси М. Бернштейна, О. Дея, П. Федченка, В. Дмитрука, М. Шестопала, І. Дорошенка, В. Рубана, Л. Суярка, Й. Цьоха, М. Нечиталюка, Г. Вартанова, О. Мукомели, І. Крупського, а саме дослідження ними української дожовтневої, партійно-радянської періодики. Показана розробка питань теорії і практики журналістської діяльності у наукових працях Ю. Лазебника, В. Здоровеги, Д. Прилюка, В. Рубана, І. Прокопенка, Д. Григораша, Й. Цьоха, В. Полковенка, Г. Вартанова, Є. Бондаря, І. Дем’янчука, А. Москаленка, Б. Чернякова, Ю. Шаповала, В. Качкана. Оглянуто формування наукових пошуків українськими радянськими вченими у галузі публіцистики, характеризується таке поняття, як „українська школа” у дослідженні журналістики.
Наукова новизна роботи полягає насамперед у тому, що у відповідності з поставленою метою у ній вперше здійснено спробу дослідити цілісно процес зародження і розвитку українського журналістикознавства до кінця 80-х років ХХ століття, проаналізовано найбільш вагомі журналістикознавчі праці цього періоду, подано оцінку цих праць з позицій сьогоднішнього дня, вперше запропоновано періодизацію історії української науки про журналістику. У процесі реалізації задуму сформовано концепцію суперечливого, але неухильного поступу наукової думки, спрямованої на визначення витоків, важливих моментів нерівномірного, пов’язаного зі складними політичними умовами розвитку науки про українську журналістику. Зібраний матеріал дав змогу систематизувати, об’єктивно відтворити і проаналізувати розвиток українських журналістикознавчих досліджень в контексті суспільно-політичних реалій.
Практичне значення одержаних результатів. Результати, які отримано у цій роботі, можуть бути використані при викладанні магістерського курсу „Українське журналістикознавство”, а також при підготовці довідників, підручників, курсів лекцій, навчальних посібників з історії, теорії і практики журналістики.
Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження, публікації, в яких викладено основні положення наукової роботи, виконані дисертанткою самостійно.
Апробація роботи. Результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри теорії масової комунікації Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка (20022004 рр.). Основні положення і результати дослідження оприлюднено авторкою на міжнародних науково-практичних конференціях „Журналістика 2003 у дзеркалі моніторингу та інформаційного моделювання ЗМК” (Київ, 2930 травня 2003 р.), ”Журналістика 2004 у світлі підготовки журналістських кадрів” (Київ, 2728 травня 2004 р.), Восьмій всеукраїнській науково-теоретичній конференції „Українська періодика: історія і сучасність” (Львів, 2426 жовтня 2003 р.).
Публікації. Основні положення і результати дослідження викладено у чотирьох публікаціях у фахових виданнях та одних тезах повідомлень у збірнику матеріалів конференції.

Структура роботи. Дисертація складається зі виступу, чотирьох розділів, висновків (разом 190 сторінок) та списку використаних джерел (297 позицій). Загальний обсяг дослідження 212 сторінок.

bibliography

ВИСНОВКИ

Уважний огляд і вивчення великої кількості найбільш вагомих публікацій на теми української журналістики, переважно друкованої, у період з кінця 80-х років ХІХ століття до кінця 80-х років ХХ століття дають нам підстави вважати, що українська наука про журналістику пройшла досить довгий, важкий, суперечливий і нерівномірний шлях розвитку. Поява науково-популярних розвідок, принагідних висловлювань, статей, оглядів, а згодом книг, посібників пояснюється загальною цікавістю до періодичного слова, намаганням вплинути на розвиток і якість національної журналістики, потребою популяризації її серед громадськості, а також осмисленням її закономірностей, а з виникненням організованих форм журналістської освіти допомогою молодим адептам журналістики засвоїти ази цієї професії.
До розробки питань журналістики і публіцистики причетні видатні діячі української культури. Серед них І. Франко, О. Маковей, М. Грушевський, Б. Грінченко, С. Єфремов. Дещо пізніше до питань журналістики почали звертатися дослідники, переважно історики, філологи. Часто це були принагідні висловлювання, окремі статті і книги, які з’явилися у руслі досліджень розвитку суспільно-політичної думки, літературного процесу, формування української мови. Це був порівняно довгий етап, коли журналістикознавчі праці розвивалися у лоні інших традиційних наук. Лише з появою організованої журналістської освіти, яка на території України була започаткована у 30-х роках ХХ століття, почався період більш-менш системного вивчення історії та теорії української журналістики. Однак відбувалося це в умовах панування марксистсько-ленінської ідеології, основу якої становили класовий підхід, антиісторизм, відсутність демократизму.
У результаті цього дослідження процес зародження і зигзагоподібний розвиток вивчення української преси можна поділити на кілька умовних періодів. Якщо взяти за основу соціально-політичні формації, які головним чином визначають характер самої преси і дослідження про неї, то можна виокремити три найбільш загальні періоди розвитку українського журналістикознавства: дорадянський, радянський і пострадянський.
Більш детальною буде періодизація, якщо в її основу покладемо хронологічно-тематичний і проблемно-регіональний принципи. У цьому разі таких періодів, на нашу думку, можна виділити шість. Зазначаючи умовність такого поділу, маємо на увазі те, що цей процес взаємозв’язаний. В один і той же час паралельно могли розвиватися, скажімо, дослідження в Україні і діаспорі, внутрішньоцехові пошуки дослідників журналістики і незалежні від них студії літературознавців чи мовознавців. І все ж можна розрізнити такі відносно самостійні періоди:
I-й період. Час появи перших праць про пресу І. Франка, О. Маковея, М. Грушевського, С. Єфремова, В. Щурата, М. Возняка, Б. Грінченка та інших авторів, які трактували пресу як складовий елемент культурного і національного відродження, освіти й організації громадськості (з кінця XIX ст. до 20-х років XX ст.). Цей період позначений такими здобутками: виробленим І. Франком і М. Грушевським принципом міжпартійності преси та запропонованим С. Єфремовим принципом демократизму, Франковою схемою дослідження історії газет і журналів із застосуванням літературознавчого підходу, зробленою О. Маковеєм першою спробою періодизації історії преси на західноукраїнських землях, розглядом М. Возняком та В. Щуратом важливої проблеми про час і місце зародження української преси.
II-й період. 20-ті роки минулого століття, коли з’явилися історико-журналістські праці І. Брика, В. Ігнатієнка, І. Кревецького. Вони засвідчили початок становлення журналістикознавства як самостійної наукової галузі знань. Саме тоді на сторінках журналу „Бібліологічні вісті” відбулася перша наукова дискусія з питань преси. Науковці намагалися визначити дату зародження преси в Україні, використовуючи територіально-етнографічний принцип, та дату зародження української преси, керуючись україномовним та національно-тематичним принципом.
У дослідженнях вищеназваних авторів спостерігається науковий підхід до визначення самого предмета вивчення, систематизації журналістських явищ у певній історичній послідовності. В цих роботах містився найбільш багатий на той час фактологічний матеріал. Загалом 20-ті роки ХХ століття були одним з найбільш плідних періодів у розвитку історико-журналістської науки в Україні. Однак саме цей час позначився майже повною відсутністю праць із теорії журналістики.
ІІІ-й період. У 30-х роках ХХ століття дослідження в галузі журналістикознавства, що велися до цього часу з науковою об’єктивністю, припинилися. Розпочався складний етап розвитку суспільних наук лише під знаком комуністичної партійності, марксистсько-ленінського догматизму.
Саме на цей період припадають окремі публікації науковців харківського УКІЖу, які трактували пресу як зброю пролетаріату в боротьбі за соціалізм. Ці роботи не залишили помітного сліду в журналістиці, були антинауковими, а їх автори разом із тисячами працівників тогочасної преси пропали у млині сталінських репресій. Єдиним здобутком цього періоду можна вважати те, що, незважаючи ні на що, дослідницький процес в галузі журналістики не припинився назовсім.
IV-й період. Емігрантський 40 роки ХХ століття. З початку війни журналістикознавство в Україні не подавало ознак життя. Однак за кордоном у цей час його розвитком займалися українські емігранти.
Діаспорні дослідження історії української преси і теорії журналістики продовжувались і у пізніші часи. Значення цих робіт в тому, що вони трактували пресу у дусі демократичних традицій і віддавали належне ролі журналістики у національно-визвольній боротьбі.
V-й період. Відновлення в Україні наукових розробок у галузі журналістики (5060 роки XX століття). Достатньо чітко окреслюються напрями диференціації наукових дисциплін всередині сукупності знань про журналістику. Дослідження, які велися у ці роки, стали певною мірою основою творчих пошуків у галузі історії і теорії журналістики для науковців у наступний період історії українського журналістикознавства.
У період так званої хрущовської відлиги відбувалася помітна активізація вивчення теорії журналістики. Особлива увага приділялася розвиткові теорії публіцистики. Перші наукові розробки з питань журналістської, зокрема публіцистичної, творчості, які велися у загальносоюзному контексті і стали помітним явищем не тільки в українському журналістикознавстві, належать Ю. Лазебнику, В. Здоровезі, Д. Прилюку. Саме ці дослідження давали підстави поважним московським авторам, загалом не щедрим на похвали націоналів, визнати пріоритет київських і львівських науковців, назвати їх „українською школою” теорії журналістики.
VI-й період. Поглиблення наукових розробок з історії, теорії, практики журналістики в Україні у 7080-х роках ХХ століття.
У 70-х роках з’являються праці, присвячені вивченню радіо- і тележурналістики, а також зображальної журналістики.
Друга половина 80-х років, тобто період так званої демократизації, гласності, політичної реформи в Радянському Союзі, характерна тим, що почала наближатися до реального життя як сама журналістика, так, слідом за нею, і українське журналістикознавство.
Відтак настав 1991 рік. Україна здобула незалежність і почався наступний етап у розвитку журналістикознавства, як і самої журналістики. Його ознаки: повне позбавлення партійного догматизму, антиісторизму, переоцінка наукового доробку істориків і теоретиків преси з позицій нового часу, з врахуванням національно-демократичних принципів розвитку суспільства і науки.
Охоплюючи поглядом хід вивчення журналістики як певного явища суспільного життя, як цікавого феномена культури і процесу формування української нації, можна встановити загальні закономірності.
Журналістика, публіцистика, художня література, загалом друковане слово, як і усна народна творчість, відіграють вирішальну роль у формуванні української нації, національної свідомості, а відтак, починаючи з ХХ століття, державності, необхідності створення суверенної соборної України. На відміну від багатьох країн Європи, Україна тривалий час не мала не тільки своїх національних університетів і кафедр, але й нормальної української початкової школи, сформованої національної інтелігенції. Роль преси, насамперед публіцистики, добре розуміли як українські патріоти, так і вороги суверенності нації. Звідси увага до журналістики, друкованого слова будителів, а одночасно і постійні заборони українського друкованого слова.
Сама ж логіка журналістикознавчих досліджень теж була обмежена, але загальні тенденції розвитку цієї молодої науки збігалися із загальними закономірностями наукознавчого процесу в Україні.
Спочатку історія української преси як наука розвивалася активніше, ніж теорія журналістики. Це засвідчує, передусім, більша кількість праць, присвячених саме дослідженню історико-журналістського процесу в Україні. До них належать праці І. Франка „Симптоми розкладу в галицькій суспільності” (1878), „Українська альманахова література” (1887), „З останніх десятиліть ХІХ ст.” (1901), „Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.” (1910), О. Маковея „П’ятдесятилітній ювілей руської публіцистики” (1898), Б. Грінченка „Тяжким шляхом: Про українську пресу” (1906), В. Щурата „Львівський тижневик з 1749 р.” (1907), „Початки української публіцистики (В соті роковини „Украинского вестника”)” (1916), М. Возняка „З зарання української преси в Галичині” (1912), „З-за редакційних куліс віденського Вісника та Зорі Галицької” (1912).
Це був, по суті, емпіричний етап розвитку історичної науки про журналістику, в якому здебільшого використовувався літературознавчий підхід до вивчення журналістських явищ. Але відрадно, що від самого початку для цих розвідок була характерна тенденція розглядати пресу і публіцистику як важливу складову частину національно-культурного виховання, відродження нації. Цим, а ще об’єктивним підходом до історичних явищ, вищеназвані, як і діаспорні, дослідження відрізнялися від пізніших, вже радянських розробок з їх упередженістю і задогматизованістю.
До праць, в яких розглядались деякі теоретичні питання журналістики, потрібно віднести статті І. Франка „Альманах чи газета” (1891), „Поза межами можливого” (1900), „Журнал і публіка” (1900), „Принципи і безпринципність” (1903), „Дещо про нашу пресу” (1905), „Новини нашої літератури” (1907), „Передмова (до збірки „В наймах у сусідів”)” (1914), М. Грушевського „До наших читачів в Галичині” (1906), „Наша газета” (1907), „До наших читачів в Росії” (1907), „До наших читачів” (1907, 1908), „На українські теми. Видавнича криза” (1909), цикл статей „Відгуки з життя та письменства” С. Єфремова, написаних протягом 19061907 років.
Названі праці символізували собою лише перші кроки в освоєнні фактичного матеріалу і вирішенні таких проблем, як визначення принципів, функцій преси. Багато суджень і висновків мислителів того часу не втратили значення донині. Так, сьогодні ми, відкинувши принцип партійності журналістики, головним визначаємо принцип міжпартійності, про який писали ще І. Франко та М. Грушевський.
У 20-х роках ХХ століття посилився інтерес науковців до визначення дати зародження української періодики. Це питання, зокрема, порушувалось у працях І. Брика „Початки української преси в Галичині і львівська Ставропигія” (1921), М. Ясинського „До питання про початок української преси” (1923), В. Ігнатієнка „Історія української преси та її вивчення” (1923), В. Ігнатієнка „Українська преса (18161923 рр.): Історико-бібліографічний етюд” (1926), І. Кревецького „Перша газета на Україні (Gazette de Leopol із 1776 р.)” (1926), „Початки преси на Україні, 17761850” (1927). В цих роботах широко досліджувалася сама преса як окремий об’єкт історії. Характерна в цьому відношенні книжка В. Ігнатієнка „Бібліографія української преси (18161916)” (1930), в якій вперше була забібліографована вся українська преса, що виходила протягом ста років.
30-ті роки позначені діяльністю у Харкові Українського комуністичного інституту журналістики. Праці харківських вчених, на відміну від робіт науковців попереднього періоду, були вже глибоко заідеологізовані, просякнуті марксистсько-ленінським і сталінським догматизмом.
У період з 40-х, від початку війни, до половини 50-х років, журналістикознавство в Україні фактично не подавало ознак життя.
Зі створенням у 50-х роках факультетів журналістики у Київському та Львівському університетах поновлюються пошуки українських вчених у галузі журналістикознавства. Протягом 5080-х років відбувається формування предмета історії української преси зусиллями відомих вчених В. Дмитрука, П. Федченка, М. Бернштейна, О. Дея, М. Нечиталюка, М. Шестопала, В. Рубана, Л. Суярка, Й. Цьоха, Г. Вартанова та інших.
Найпомітнішими серед видань цього типу були „Матеріали історії української журналістики. Випуск І. Перша половина ХІХ століття” П. Федченка (1959), „Українська революційно-демократична журналістика. Проблеми виникнення і становлення” О. Дея (1959), „Журнал „Основа” і літературний процес кінця 50-х початку 60-х років ХІХ століття” М. Бернштейна (1959), „Нарис з історії української журналістики ХІХ століття” В. Дмитрука (1969), „Історія української дожовтневої журналістики” (колектив авторів, 1983), „Історія партійно-радянської преси в Україні” (колектив авторів, 1989).
Питання історії української періодики розроблялися у можливих у той час межах, тобто поза увагою дослідників залишилося багато періодичних видань, багато діячів преси, які проповідували дещо відмінні від марксистсько-ленінських ідеали і про яких ми дізнаємося лише сьогодні. З історії преси ХІХ початку ХХ століть викидались або згадувались лише з негативною характеристикою всі національно-патріотичні видання, журналісти, публіцисти націоналістичного спрямування, суперечливі з точки зору радянської влади статті, висловлювання, оцінки.
Непростимим гріхом радянського періоду було замовчування ролі преси у формуванні нації, висвітлення національно-визвольних змагань і суспільно-політичних процесів післяреволюційного періоду. Досі не стала предметом об’єктивного дослідження преса так званого розстріляного відродження. Адже у 20-ті роки у радянських умовах видавалася цікава літературна періодика, яка на початку 30-х років була знищена, що позбавило науковців можливості досліджувати великий пласт видань національно-патріотичного спрямування.
Недослідженою аж до кінця 80-х років минулого століття залишалась українська преса Західної України 19201939 років. Популяризувались лише видання прокомуністичної та прорадянської орієнтації.
Повністю замовчувалась підпільна преса ОУН-УПА.
І це названі лише найпомітніші явища у розвитку української журналістики, що в умовах тоталітарної влади вимушено залишились поза увагою науковців.
Варто підкреслити, що певним чином прогалини, допущені радянськими науковцями, намагалися заповнити діаспорні дослідники української періодики, яким вдавалося дотримуватися в основному всезагального, загальнонаціонального осмислення журналістського процесу без поділу на бажані і небажані, замовчувані видання. Різні підходи зумовлювалися протилежними ідейно-методичними принципами висвітлення цього процесу науково об’єктивного в діаспорі та класово-партійного в радянській Україні.
Саме з цих причин ми й досі не маємо повної картини історичного розвитку національної періодики. Українська преса все ще залишається невивченою ділянкою у сфері нашої культури. Нині не просте завдання підготувати фундаментальне видання з історії української журналістики ХІХХХ ст. взяв на себе Науково-дослідний центр періодики Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника.
Відкинувши прийняту в радянські часи періодизацію історичного розвитку, сучасні науковці так і не можуть в багаторічних дискусіях досягти єдності поглядів у питанні періодизації історії української журналістики, вирішити низку принципово важливих, досі не розв’язаних проблем, зокрема правильного розуміння закономірностей журналістського процесу в певну історичну епоху.
У 6070-х роках минулого століття відбулися певні зрушення і у загальній теорії журналістики. Особлива увага в той час приділялася розвиткові теорії публіцистики. Викликана реальними потребами життя самої журналістики, теорія публіцистики стала разом з тим спробою вийти з кола догматичних уявлень про пресу. Було започатковано комплексний підхід до публіцистики з використанням досягнень таких суміжних наук, як філософія, соціологія, теорія інформації, психологія. Першими науковими розробками з питань публіцистичної творчості, які велися у загальносоюзному контексті і стали помітним явищем не тільки в українському журналістикознавстві, були праці Ю. Лазебника „Проблеми літературної майстерності в журналістиці” (1963), „Публіцистика в літературі. Літературно-критичне дослідження” (1971), В. Здоровеги „Мистецтво публіциста: Літературно-критичний нарис” (1966), „У майстерні публіциста. Проблеми теорії, психології публіцистичної майстерності” (1969), „Пошуки істини, утвердження переконань. Деякі гносеологічні та психологічні проблеми публіцистики” (1975), „Слово тоже есть дело. Некоторые вопросы теории публицистики” (1979), „Питання психології публіцистичної творчості” (1982).
Загальні питання журналістської творчості серйозно досліджував Д. Прилюк, зокрема, у таких книгах: „Теорія і практика журналістської творчості. Методологічні проблеми” (1973), „Теорія і практика журналістської творчості. Проблеми майстерності” (1983).
Серед значної кількості журналістикознавчих досліджень, на нашу думку, потрібно також виокремити довідник Д. Григораша „Журналістика у термінах і виразах” (1974), який не втратив певного практичного значення до наших днів.
У радянський період наукові дослідження українських вчених розвивалися в контексті загальносоюзного процесу, який координувався з панівної у той час Москви. Саме за Москвою і Ленінградом були пріоритети, якщо йдеться про розробку питань історії російської журналістики, історії партійно-радянської преси, публіцистики вождів комуністичної ідеології Маркса, Енгельса, Леніна.
Певною мірою стимулювали науковий пошук в історії та теорії журналістики спільні науково-теоретичні конференції, що проходили в Москві, Ленінграді, Алма-Аті, Львові, Києві, і в яких брали участь науковці з багатьох тодішніх республік.
Варто також відзначити, що особливістю розвитку теоретичної думки у галузі журналістикознавства, в тому числі в Україні, було те, що розвинених академічних установ тут не було. Це покладалося на факультети журналістики, на кафедри як науково-педагогічні колективи.
Однак зауважимо, що наука, яка не має іншої мети, ніж пізнання об’єктивних законів природи та суспільства, людського мислення, в радянські часи визнавалася партійною. А вплив партійних догматів на розвиток наукових досліджень призвів у багатьох випадках до фальсифікації.
Отже, чи можна стверджувати, що ми не знаходимо в минулому нічого корисного, конструктивного? Звісно, ні. Хоч українське журналістикознавство перебуває нині в теоретично непевному становищі, але відкидати все, що було зроблено в радянський час, неприпустимо. В історикознавчих дослідженнях маємо хоч якимось чином окреслену історію української преси. Зібрано багато фактологічного матеріалу, створена, так би мовити, основа, яка зараз виправляється, розширюється, поглиблюється.
Маємо розроблені в головних рисах основи теорії журналістики: методи, принципи, жанри, мову, стилістику і т.п. Відкинувши все наносне і неконструктивне, найсуттєвіше використовуємо і нині у процесі підготовки кадрів та в практичній діяльності журналістів. А в поєднанні з усе більше застосовуваними засадами і принципами американської і західноєвропейської преси нерідко отримуємо цікавий симбіоз нової журналістики.
Українські журналісти і вчені, у тому числі діаспорні та й ті, що працювали у складних тоталітарних умовах, доклали чимало зусиль для створення власної історії і теорії журналістики, зробили свій внесок у розвиток теоретичної думки на теренах Східної Європи. Зі зміною суспільно-політичних умов життя, вільного розвитку наукового мислення більшість дослідників журналістики, самокритично оцінивши зроблене, активно включилися в осмислення нових, далеко неоднозначних і суперечливих масовокомунікаційних процесів уже у суверенній Україні.
Але це вже нова сторінка журналістикознавства і окрема тема наукового дослідження.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аграновский А. А. Суть дела. Заметки писателя. М.: Политиздат, 1968. 207 с.
2. Аграновский В. А. Ради единого слова: Журналист о журналистике. М.: Мысль, 1978. 168 с.
3. Агуф М. Печать УРСР (17371932). Х.: Укргоснацмениздат, 1932. 178 с.
4. Агуф М. Преса УРСР до ХV роковин Жовтня. Х.: Пролетар, 1932. 165 с.
5. Алексеев Л. Д. Печать большевиков Украины в период реакции (1907 1910 гг.). К., 1972. 242 с.
6. Аннєнков П. М. Так народжується газета. Х.: Обл. вид-во, 1958. 35 с.
7. Артинов М. М., Прокопенко І. В. Ленін і робітничо-селянські кореспонденти (Основні етапи історії розвитку робсількорівського руху на Україні). Частина перша. Розділ перший (18941903 рр.). К., 1967. 207 с.; Частина перша. Розділ другий: Робітничі і селянські кореспонденти більшовицької преси в революції 19051907 рр. К., 1968. 238 с.
8. Бабишкін О. К. Боротьба за реалізм в українській літературі кінця XIX початку XX ст. (за матеріалами преси). К.: Вид-во АН УРСР, 1961. 179 с.
9. Бараневич Ю. Д. Жанры радиовещания: Проблемы становления, формирования, развития. К.; О.: Вища школа, 1978. 194 с.
10. Бережной А. Ф. Большевистская печать в борьбе за власть Советов: (Март октябрь 1917 г.). Л.: Лениздат, 1960. 282 с.
11. Бережной А. Ф. Законопроект о печати и „Правда” (19121914 гг.). Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1962. 50 с.
12. Бережной А. Ф. К истории партийно-советской печати. Значение работ В. И. Ленина „Заявление редакции „Искры” и „С чего начать?” в истории и практике партийно-советской печати. Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1956. 118 с.
13. Бернштейн М. Д. Журнал Основа” і літературний процес кінця 50-х поч. 60-х років XIX ст. К.: Вид-во АН УРСР, 1959. 216 с.
14. Бернштейн М. Д. Українська літературна критика 5070-х років XIX ст. К.: Вид-во АН УРСР, 1959. 492 с.
15. Бібліографічний покажчик комуністичної та прогресивної преси Львова (19171939) / Склад. Я. Р. Шашкевич. Львів, 1957. 739 с.
16. Більшовицькі газети часів Жовтневої революції і громадянської війни (19171921 рр.): Зведений каталог матеріалів, що переховується в збірках м. Львова. Львів, 1960. 15 с.
17. Бондар Є. П. Публіцистичний коментар: (Коментарі В. І. Леніна в „Правде”): Курс лекцій. К., 1969. 33 с.
18. Бондар Є. П. Становлення і розвиток українського радянського нарису. К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1962. 80 с.
19. Бондар Є. П. Стаття в газеті: Курс лекцій. К.: Вид-во Київ. ун-ту, 1972. 74 с.
20. Бочаров А. Г. Не сотвори себе гомункулуса // Вестник Московского университета. Серия: жур-ка. М., 1968. № 5. С. 4454.
21. Бочковський О. І., Сірополко С. Українська журналістика на тлі доби: (Історія, демократичний досвід, нові завдання) / Український технічн.-господарський ін-т; За ред. К. Костева. Мюнхен, 1993. 204 с.
22. Брик І. Початки української преси в Галичині і львівська Ставропигія. Львів, 1921. 44 с.
23. Будников В. П. Большевистская партийная печать в 1917 году. Харьков, 1959. 196 с.
24. Будников В. П. Большевистская печать и Великий Октябрь на Украине. Харьков, 1958. 176 с.
25. Валько И. В. Публицистика и развитие социалистического образа жизни. К.: Вища школа, 1980. 142 с.
26. Вартанов Г. И. Газета в творческом поиске. Совершенствование связей печати с массами. М.: Мысль, 1971. 184 с.
27. Вартанов Г. И. Марксизм-ленинизм о роли печати в жизни общества. К., 1971. 36 с.
28. Вартанов Г. І. Вдосконалення ЗМІ і пропаганди в умовах розвинутого соціалістичного суспільства: Лекція. К., 1976. 39 с.
29. Вартанов Г. І. Газета і актив: Про масову роботу редакцій газет. К., 1977. 88 с.
30. Вартанов Г. І. Жовтневих днів рядки живі: Преса більшовиків України у 1917 році. К., 1966. 48 с.
31. Вартанов Г. І. Короткий довідник газетного працівника. К.: Політвидав України, 1989. 173 с.
32. Вартанов Г. І. Народженні життям: (Про громадські начала в пресі). К.: Політвидав України, 1965. 102 с.
33. Вартанов Г. І. Огляд преси: Лекція. К., 1973. 38 с.
34. Вартанов Г. И. Рабселькоры и творческое лицо газеты: Лекция. К., 1963. 47 с.
35. Вартанов Г. I. Слово зброя. К.: Т-во „Знання”, 1980. 48 с.
36. Вартанов Г. І. Сучасна українська радянська публіцистика: Методичні рекомендації і бібліографія на допомогу лекторам, активістам та організаціям. К., 1983. 35 с.
37. Вартанов Г. І. Трибуна мільйонів: З досвіду роботи районних газет. К., 1969. 266 с.
38. Вартанов Г. І. Трибуна партійної і громадської думки. К.: Т-во „Знання”, 1985. 47 с.
39. Велигура И. М. Большевистская газета „Донецкий колокол”. Луганск, 1962. 108 с.
40. Велігура І. М. В. І. Ленін і преса. К., 1968. 89 с.
41. Возняк М. Журнальні плани Франка в рр. 188486. К., 1927. С. 1788.
42. Возняк М. З зарання української преси в Галичинї // Записки науковго товариства ім. Тараса Шевченка. 1912. Т. 111. С. 140159.
43. Возняк М. З-за редакційних куліс віденського Вістника та Зорі Галицької // Записки наукового товариства ім. Тараса Шевченка. 1912. Т. 107. С. 73109.
44. Волинський П. К. Теоретична боротьба в українській літературі (перша половина XIX ст.). К.: Держполітвидав, 1959. 440 с.
45. Газети Радянської України 19171920 рр.: Бібліографічний покажчик (За матеріалами фондів ЦНБ АН УРСР). К.: ЦНБ АН УРСР, 1979. 112 с.
46. Газети Радянської України 19211925 рр.: Бібліографічний покажчик (За матеріалами фондів ЦНБ АН УРСР). К.: ЦНБ АН УРСР, 1981. 229 с.
47. Газети Радянської України 1926-1929 рр.: Каталог (У фондах ЦНБ АН УРСР). К.: ЦНБ АН УРСР, 1985. 306 с.
48. Голік І. Є. Ленінські заповіти пресі. Херсон, 1960. 23 с.
49. Горбачев М. С. Переконаність основа перебудови // Радянська Україна. 1987. 14 лютого.
50. Горєлік Б. День преси в колгоспі. Х.: Держсільгоспвидав, 1935. 28 с.
51. Горєлік Б. Як працювати з селькорами. Х., 1937. 40 с.
52. Григораш Д. С. Журналістика у термінах і виразах: Довідник. Львів: Вища школа, 1974. 295 с.
53. Грирораш Д. С. Радянська газета: Семінарій. Львів: Вища школа, 1987. 181 с.
54. Григораш Д. С. Розповсюдження і експедирування преси: Лекція. Львів, 1964. 24 с.
55. Григораш Д. С. Теорія і практика редагування газет: (Учб. посібник для студентів фак. журналістики ун-тів). Львів: Вид-во Льв. ун-ту, 1966. 168 с.
56. Григораш Д. С. Форми масової роботи газети: Лекція. Львів, 1964. 40 с.
57. Грінченко. Б. Тяжким шляхом: Про українську пресу. К., 1912. 74 с.
58. Грушевський М. Від редакції // Літературно-науковий вістник. 1906. Т. 33. Кн. 1. С. 12.
59. Грушевський М. Від редакції // Літературно-науковий вістник. 1906. № 1. С. 12.
60. Грушевський М. До наших читачів // Літературно-науковий вістник. 1907. Т. 40. Кн. 11. С. 177188.
61. Грушевський М. До наших читачів в Галичинї // Літературно-науковий вістник. 1906. Т. 36. Кн. 10. С. 57.
62. Грушевський М. До наших читачів у Росії // Літературно-науковий вістник. 1907. Т. 37. Кн. 1. С. 16.
63. Грушевський М. Запросини до передплати на четвертий річник Літературно-Наукового Вістника в 1901 році // Літературно-науковий вістник. 1900. Т. 12. Кн. 12. С. 13.
64. Грушевський М. На українські теми: Видавнича кріза // Літературно-науковий вістник. 1909. Т. 48. Кн. 10. С. 108117.
65. Грушевський М. Наша газета // Рада. 1907. № 1.
66. Грушкін В. Журнал Житє і слово” в українському літературному процесі // Слово про великого Каменяра. К., 1956. Т. 2. С. 273313.
67. Дей О. І. Журнал Товариш” // Дослідження творчості Івана Франка. К., 1959. Вип. 2. С. 103132.
68. Дей О. І. Словник українських псевдонімів та криптонімів (XVIXX століття). К.: Наук. думка, 1969. 559 с.
69. Дей О. І. Українська революційно-демократична журналістика: Проблема виникнення і становлення. К.: Вид-во АН УРСР, 1959. 492 с.
70. Дем’янчук І.