ДИСКУРС ЯК СОЦІОЛІНГВАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН СУЧАСНОГО КОМУНІКАТИВНОГО ПРОСТОРУ (методологічний, прагматико-семантичний і жанрово-лінгвістичний аспекти: на матеріалі політичного різновиду українського масовоінформаційного дискурсу)

brief description

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
ІНСТИТУТ ЖУРНАЛІСТИКИ

на правах рукопису

Серажим Катерина Степанівна
УДК 070.15+81-13

ДИСКУРС ЯК СОЦІОЛІНГВАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН
СУЧАСНОГО КОМУНІКАТИВНОГО ПРОСТОРУ
(методологічний, прагматико-семантичний і жанрово-лінгвістичний аспекти: на матеріалі політичного різновиду українського масовоінформаційного дискурсу)

Спеціальність 10.01.08 журналістика

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук

Науковий консультант
доктор філологічних наук, професор
Різун Володимир Володимирович

Київ 2003

ЗМІСТ
ВСТУП 5
Розділ 1. Методологічні та теоретичні засади аналізу дискурсу 19
1.1. Теоретичні передумови виникнення дискурсології як науки 20
1.2. Аналіз дискурсу як основний методологічний інструмент нової
наукової парадигми 31
1.3. Сучасні методи дослідження 33
1.4. Дискурс у комунікативному середовищі 38
1.4.1. Комунікативна природа дискурсу 38
1.4.2. Дискурс як породження реальної комунікації 46
1.4.2.1. Визначальні чинники дискурсотворення 49
1.4.2.2. Основні дискурс-моделі 58
1.4.2.3. Комунікативно зумовлені види дискурсу 62
1.5. Значення та співвідношення понять текст” і дискурс” 66
1.5.1. Текст як елементарна одиниця дискурсу 66
1.5.2. Диференційні ознаки та межі тексту 69
1.5.3. Теоретичне трактування понять текст” і дискурс”,
дискурс” і мовлення” 79
1.5.4. Основні лінгвістичні категорії дискурсу як тексту
в ситуації” 82
1.6. Висновки до першого розділу 89
Розділ 2. Прагматико-семантична організація дискурсу 93
2.1. Прагматика дискурсу 94
2.1.1. Сутність концепції прагматики дискурсу 94
2.1.2. Втілення комунікативної інтенції у дискурсі 99
2.1.3. Прагматично детерміновані характеристики учасників
дискурсу 108
2.1.4. Засоби прагматичної організації дискурсу 111
2.1.5. Прагматична структура дискурсу 115
2.1.6. Дискурс як прагматична модель дійсності 119
2.1.7. Дискурсні можливості мовної особистості та прагматичні стратегії їхньої реалізації 128
2.1.8. Аргументація як засіб відтворення ментальної моделі
дійсності та метод досягнення прагматичних цілей дискурсу 161
2.2. Семантика дискурсу 182
2.2.1. Розвиток теорії семантики: від значення слова до значення дискурсу 182
2.2.2. Семантичні механізми породження дискурсу 187
2.2.3. Змістове поле дискурсу 197
2.2.4. Дискурсивні моделі як відображення семантичних
модусів реальності 202
2.2.5. Семантичне розгортання дискурсу 209
2.2.6. Функціонально-семантичні категорії дискурсу 213
2.2.7. Тезаурус мовної особистості як інструмент встановлення
семантичних зв’язків у дискурсі 218
2.2.8. Евалюативність дискурсу: семантична актуалізація оцінності
та ціннісні домінанти 221
2.3. Висновки до другого розділу 253
Розділ 3. Мовна репрезентація дискурсу (лінгвістичні особливості та жанрові форми політичного дискурсу у сучасному інформаційному просторі України) 258
3.1. Політична мова як відображення політичної діяльності 258
3.1.1. Основні підходи до аналізу мовної репрезентації
політичної діяльності 258
3.1.2. Мовне втілення теми у політичному дискурсі 271
3.1.3. Мовна опозиція як дискурсивний чинник 277
3.1.4. Лексико-фразеологічна характеристика сучасного
політичного дискурсу 283
3.1.5. Неоднозначність та езотеричність політичного мовлення 294
3.1.6. Молодіжний тезаурус політичного дискурсу 304
3.1.7. Новий стилістичний канон у мові політики 312
3.2. Жанрова палітра сучасної політичної преси 323
3.2.1. Дискурсні можливості та особливості інтерв’ю з політиком 325
3.2.2. Гасло як жанр у функціональній структурі жанрового політичного простору в період передвиборчих кампаній 345
3.2.3. Сучасний політичний фольклор 354
3.3. Висновки до третього розділу 363
Висновки 369
Список використаних джерел 378
Додаток А. 407
Додаток Б. 430

ВСТУП
Останнім часом у науці про мас-медіа все відчутніше зазнає змін усталене в ХХ столітті уявлення про журналістику як про четверту владу. І пов’язано це не з девальвацією суспільного значення журналістики, а з тим, що вона сьогодні дедалі більше глобалізується, набуваючи ознак всеосяжного, всеохоплюючого явища.
Без висвітлення в мас-медіа будь-яка подія нині залишається тільки річчю-в-собі і лиш оприявнена у ЗМІ перетворюється на річ-для-нас таким чином журналістика виконує світобудівну функцію, творячи сучасну картину світу.
Отже, сучасна журналістика це вже не влада над світом, а самий світ. Під цим кутом зору в журналістикознавстві і локалізується поняття тексту, що спроможний виконувати тільки відтворювальну, але аж ніяк не світобудівну функцію. З огляду на це, в журналістикознавстві (як, власне, і в гуманітарній науці загалом) розпочалися пошуки більш об’ємного поняття, яке передало б усю складність сучасних стосунків мови і світу.
Той факт, що ця проблема стала предметом наукових студій саме у журналістикознавстві, а не, скажімо, у теоретичному мовознавстві, пояснюється тим, що центр творення літературної мови в ХХ столітті, з глобалізацією масово-інформаційних процесів завдяки появі аудіовізуальних та електронних ЗМІ, перемістився в журналістику (тимчасом теоретичне мовознавство все ще традиційно орієнтувалося на ту модель, у котрій найбільшою мовною цінністю визнавалася художня література). А відтак, саме дослідниками масовоінформаційної діяльності було уведене в науковий обіг поняття дискурсу (уперше його вжив у 1952 році З.С.Харріс, аналізуючи мову реклами).
Однією зі спроб подолати обмеженість поняття текст” треба вважати запровадження у лінгвістиці концепту мовлення”, яким намагалися означити мовний твір як висловлювання суб’єкта, що мало свої передумови певні авторські настанови і наміри, та наслідки сприйняття висловлювання і його інтерпретації аудиторією. Проте й це поняття не задовольняє сьогодні журналістикознавство занадто очевидною є прагматична, ужиткова сутність мас-медійних текстів, яскраво виражені екстралінгвістичні мотиви їхнього породження і такі самі наслідки функціонування.
Саме цією необхідністю розширити межі сучасної теорії журналістики (котра традиційно займається аналізом журналістського матеріалу (твору, тексту) як самодостатньої одиниці), дослідити й усі екстралінгвістичні чинники: фонові знання, погляди, настанови, цілі адресата мовлення тощо, тобто виходом на рівень дискурсу об’єднувального начала процесу комунікації, і зумовлена нагальна потреба цього дисертаційного дослідження.
Актуальність теми. Уведення у категоріальний апарат журналістикознавства поняття дискурсу дозволить розглядати журналістський матеріал значно ширше як явище, що відображає творчість і як процес, і як результат (тобто як власне дискурс і як його матеріальний слід” текст). Такий підхід матиме не лише методологічне значення це внесе відповідні корективи й у саму практику журналістської творчості, оскільки, усвідомивши важливість врахування дискурсивних чинників (і на етапі вибору теми, і під час її розробки), журналісти отримають змогу творити інформаційно виразніші, зрозуміліші читачеві (слухачеві, глядачеві) тексти, що, закономірно, суттєво посилить ефективність упливу сучасних ЗМІ на формування громадської думки українського соціуму.
Ставши ключовим у багатьох наукових розвідках з різних галузей гуманітарного знання, термін дискурс”, однак, усе ще залишається чітко не визначеним дефініції, котра відобразила б усю багатогранність цього поняття у загальнонаукових категоріях, задовільнивши таким чином термінологічні запити усієї гуманітарної науки, наразі не існує. Лише частково порушуються у вітчизняній та зарубіжній лінгвістиці і загальнотеоретичні питання функціонування дискурсу, класифікації його різновидів; такі ж аспекти, як моделювання дискурсу, виявлення в ньому семантичної повторюваності, ще майже зовсім не з’ясовані. З огляду на те, що дискурс, образно кажучи, є зануреним у життя текстом” (Ю. Степанов), який розглядається разом із самими формами життя” (інтерв’ю, репортажі, конференції, мітинги, бесіди тощо), назріла також нагальна потреба дослідити дискурс у практично-ситуативному та ментальному аспектах як взаємодії чотирьох структур: структури виражених у тексті ідей; структури мисленнєвих процесів мовця; мовної структури та структури мовленнєвої ситуації (відношень між мовцем й адресатом).
В останні роки у царині гуманітарних наук спостерігається перехід від систематизації, класифікації та комунікативного впорядкування плинної інформації до високого рівня узагальнення матеріалу, який надається дослідникові самим життям нерегулярним та розмаїтим. Аналогічні процеси відбуваються й у розвитку лінгвістики, котра, досягнувши високого рівня наукової абстракції у вивченні мови, різко розширила коло своїх досліджень, залучивши до нього всі аспекти мовленнєвої діяльності та мовленнєвої взаємодії. Інтерес до мінімальних лінгвістичних одиниць змінився інтересом до максимуму тексту та дискурсу.
Зміна підходу до самих завдань лінгвістичного дослідження і як наслідок зміна обсягу та якості аналізованого матеріалу диктує радикальну зміну наукової парадигми. Стимулом до такого зсуву наукового інтересу стало формування соціального інтересу до знань закономірностей людського спілкування. При цьому виокремилася потреба не в очищених від конкретних мовленнєвих ситуацій формулах та інструкціях, а в інформації, що максимально враховує феномен життя людини. Виявлення, опис та обґрунтування комунікативної та прагматико-семантичної категоріальної характеристики суті й механізму побудови дискурсу та жанрово-лінгвістичних особливостей його актуалізації було усвідомлене нами як актуальне дослідницьке завдання.
Багатство змісту та форм існування дискурсу як соціолінгвального явища сучасного комунікати­вного середовища зумовило, зокре­ма, розмаїття його теоретичних дефініцій і досить швидку еволю­цію його інтерпретацій навіть у межах одного й того ж наукового напряму. Сьогодні сфера вживання терміна дискурс” є настільки широкою (філософія, соціологія, логіка, семіотика, теорія комунікації, лінгві­стика тощо; їхні окремі напрями прагмалінгвістика, прагмастилістика, лінгвістична семантика, граматична стилістика, лінгвісти­ка тексту, граматика тексту, а також міждисциплінарні науки психолінгвістика, соціолінгвістика та ін.), що доводиться говорити про полісемію цієї термінологічної одиниці. Причому, ми можемо простежити її поширення і в горизонтальному напрямі, тобто в різ­них науках, й у вертикальному тобто на різних рівнях власне лін­гвістики.
Дослідження проблеми породження та функціонуван­ня дискурсу є одним із провідних напрямів світової лінгвістики. Різні аспекти зазначеної проблеми висвітлюються у працях таких відомих лінгвістів далекого та близького зарубіжжя, як Н.Арутюнова, Ш. Баллі, М. Бахтін, Е.Бенвеніст, В.Борботько, А.Вежбицька, Т.ван Дейк, І.Ільїн, С.Крестинський, В.Петров, Ш.Сафаров та ін. В Україні цим питанням займаються М. Бартун, О.Боровицька, Р.Бубняк, В.Бурбело, В. Буряк, Н. Волкогон, Т.Воропай, О.Галапчук, Г.Жуковець, О. Зернецька, В.Іванов, Р. Іванченко, С.Коновець, О.Онуфрієнко, С. Павличко, Л.Павлюк, Г.Почепцов, Т.Радзієвська, В.Різун, Л.Рябополова, І.Соболева, М.Феллер, О. Фоменко, В.Шинкарук, В. Шкляр, І. Штерн, Г.Яворська та ін. Однак, майже всі пра­ці українських лінгвістів присвячені розглядові окремих різновидів дискурсу раціонального (В.Буряк), публіцистичного (І.Соболева), газетного (С.Коновець), рекламного (Н.Волкогон), літературно-критичного (Р.Бубняк), дискурсу національної ідентичності (О. Ону­фрієнко) тощо поза полем зору науковців усе ще перебувають такі важливі загальнотеоретичні проблеми, як виявлення суті та природи дискурсу, встановлення чіткої межі між текстом і дискурсом; комунікативні властивості й архіте­ктоніка дискурсу; роль мовної особистості в дискурсі.
Також недостатньо досліджено дискурс як елемент сучасного комунікативного середовища. І це у час, коли все інтенсивніше й інтенсивніше розвиваються нові інформаційні технології й дедалі більшого значення набувають дослідження лінгвокомунікативних можливостей ЗМІ, у томучислі періодичної преси, котра є потужним засобом поширення інформації та формування громадської думки. Той факт, що головною галуззю реалізації завдань і можливостей ЗМІ є саме соціально-політична сфера, дає всі підстави стверджувати, що найрепрезентабельнішим матеріалом для вивчення масовоінформаційного дискурсу виступає саме політичний його різновид. Цим, очевидно, й пояснюється посилене зростання уваги науковців до політичного дискурсу (ще однією з найважливіших спонук стали, звісно, відомі суспільно-політичні зміни на тепер уже пострадянських теренах). Проблеми мови й ідеології, мовного маніпулювання свідомістю у політичній комунікації, донедавна табуйовані радянською наукою й аналізовані тільки на Заході (Х.Грюнерт, М.Едельман, П.Серіо та ін.), з часів перебудови, коли політична комунікація перестала виконувати лише ритуальну функцію, потрапляють у фокус дослідницького інтересу російських та українських лінгвістів (А.Баранов, М.Свирін, Є. Какорина та ін.). Сьогодні на порядок денний виходять питання теоретичного моделювання політичного дискурсу виявлення механізму його породження й функціонування у вигляді політичних текстів, характеристики мовленнєвої поведінки політика, вироблення вербальних та риторичних стратегій у політичній діяльності тощо. Одним із очікуваних результатів таких досліджень є створення теоретичного підґрунтя для вирішення цілої низки політичних проблем, розв’язання яких великою мірою залежить від того, наскільки адекватно ці проблеми будуть мовно інтерпретовані.
Отже, можемо говорити не тільки про суто науково детерміновану необхідність журналістикознавчого дослідження механізмів політичної комунікації, а й про практичну потребу виокремлення політичного дискурсу як об’єкта вивчення з метою пошуку для українських політиків оптимальних моделей мовленнєвого впливу на аудиторію з одного боку, та розуміння аудиторією справжніх інтенцій і прихованих прийомів мовного маніпулювання свідомістю з іншого.
Розгляд проблеми варіативності дискурсу потребує ґрунтовного дослідження феномену дискурс” як соціолінгвального явища. Така логіка структури дисертаційної праці зумовлена передовсім відсутністю (і необхідністю!) загальнотеоретичних досліджень, сукупність результатів яких стала б основою для створення загальної теорії дискурсу, що акумулюватиме відомості про його природу у комунікативному та прагматико-семантичному аспектах і допоможе виявити й узагальнити особливості його актуалізації у різних жанрово-стилістичних формах.
Тема дисертаційного дослідження пов’язана з комплексною науковою темою Інституту журналістики № 01БФ045-01 Системи масової комунікації та світовий інформаційний простір”, зокрема, її підрозділу Моніторинг та інформаційне моделювання засобів масової комунікації”.
Метою дисертаційної роботи є з’ясування суті, природи, основних категоріальних елементів наукового поняття дискурсу, вироблення прагматико-семантичної моделі дискурсу, а також виявлення комунікативної та національно-культурної специфіки її актуалізації в українській газетній політичній публіцистиці. Досягнення цієї мети передбачає виконання таких завдань:
1. На основі аналізу наукової літератури та власних пошуків з досліджуваної проблеми дефінітивно означити поняття дискурс”.
2. Визначити методологічні та теоретичні передумови виникнення дискурсології як науки.
3. З’ясувати природу дискурсу як явища сучасного комунікативного середовища.
4. Виділити основні теоретичні моделі комунікативного дискурсу.
5. Обґрунтувати значення та співвідношення понять текст” і дискурс”.
6. Окреслити прагматико-семантичну архітектоніку дискурсу.
7. Висвітлити функціонально-комунікативні властивості дискурсу.
8. Описати дискурсні можливості мовної особистості та механізми їх реалізації.
9. Дати класифікацію типів аргументації у дискурсі.
10. Виявити можливі ціннісні домінанти дискурсу.
11. Проаналізувати структуру мовної репрезентації дискурсу в її лінгвістичному вираженні та жанрових формах.
Об’єктом дослідження є сучасний дискурс інформаційно-комунікативного простору України на матеріалі його політичного різновиду.
Предметом дослідження є прагматико-семантична категоріальна характеристика суті й механізму побудови дискурсу та жанрово-лінгвістичні особливості його актуалізації в масовокомунікативному контексті.
Для аналізу дискурсу на матеріалі сучасної політичної газетної публіцистики застосовано такі методи дослідження: 1) теоретичні: загальна теорія систем; структурний; системно-хронологічний; комплексно-аналітичний; контент-аналіз; аналогії; моделювання; 2) емпіричні: проблемно-тематичний; структурно-типологічний; жанрово-стилістичний; соціопсихолінгвістичний експеримент (на основі методу вільних асоціацій).
Джерельною базою дослідження є дефініції, концепції, підходи й теоретичні трактування дискурсу у вітчизняній та зарубіжній науці філософії, соціології, логіці, семіотиці, теорії комунікації, лінгвістиці текстів, текстознавстві, теорії інформації тощо.
Емпіричні дослідження здійснено на матеріалі політичних текстів сучасних українських ЗМІ: Україна молода”, Поступ”, Президентський вісник”, Товариш”, Слово батьківщини”, День”, Столиця”, Дзеркало тижня”, Україна і світ сьогодні”, Українське слово”, Урядовий кур’єр”, Голос України”, Високий замок”, Шлях перемоги”, Демократична Україна”, Вечірній Київ”, За вільну Україну”, Наша газета”, Хрещатик”, Час/Time”, Інформбюлетень”, Український народний рух”, Ветеран”, Сегодня”, а також інших періодичних видань. Усього проаналізовано близько 500 публікацій за 1996-2002 роки, загальним обсягом понад 150 друкованих аркушів.
Проведено експериментальні дослідження ефективності впливу базових актуальних політичних понять політика”, мітинг”, вибори”, влада” на політичну активність молоді. Експеримент проводився в трьох групах студентської молоді Київського національного університету імені Тараса Шевченка за методом вільних асоціацій. Дані експерименту (табл. 3.1-3.5) подаються в тексті дисертації. На основі результатів експерименту зроблено узагальнення щодо наявної тенденції в молодіжному політичному тезаурусі. Загальна кількість респондентів 80 осіб.
Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що у вітчизняній науці це перше комплексне дослідження дискурсу як основного методологічного й теоретичного обґрунтування сучасної гуманітарної наукової парадигми.
Уперше визначено методологічні та теоретичні передумови виникнення дискурсології як науки. Зокрема, систематизовано та узагальнено наявні в сучасній світовій науці методологічні підходи до аналізу дискурсу, розкрито сутність комунікативної природи цього явища, з’ясовано найважливіші прагматико-семантичні аспекти його архітектоніки.
Парадигма дискурсу розглядається як сукупність пізнавальних принципів і прийомів відображення суспільної реальності, що визначають логіку організації знань і побудову моделей теоретичного тлумачення мовленнєво-мисленнєвих явищ. Змістово-світоглядна сутність дискурсу уперше подана як феномен, що виникає завдяки поєднанню словесної творчості та того екстралінгвістичного оточення, яке формує культурно-ідеологічний, мотиваційний і стратегічний контекст його існування і розуміння та визначає плани його інтерпретації.
У дисертаційному дослідженні також уперше:
· розроблено основні теоретичні моделі комунікативного дискурсу: кодову, інференційну та інтеракційну;
· набуло подальшого розвитку трактування значення та співвідношення понять текст” і дискурс” на основі категорій та закономірностей комунікативного середовища;
· розглянуто прагматико-семантичну будову дискурсу у вигляді таких моделей: модель-реалія, квазіреальна модель, модель-метаморфоза, модель-алегорія та категоріальна модель;
· сформульовано й проаналізовано функціонально-семантичні категорії дискурсу: персональності, модальності, темпоральності, аспектуальн

bibliography

ВИСНОВКИ
У дисертаційному дослідженні узагальнено наукові погляди на проблему категоріальних елементів наукового поняття дискурсу, вироблено прагматико-семантичну модель дискурсу, а також виявлено комунікативну та національно-культурну специфіку її актуалізації в українській газетній політичній публіцистиці, що дало змогу зробити низку висновків:
І. Дискурс це складний соціолінгвальний феномен сучасного комунікативного середовища, який, по-перше, де­термінується (прямо чи опосередковано) його соціокультур­ними, політичними, прагматично-ситуативними, психологі­чними та іншими (конституючими чи фоновими) чинниками, по-друге, має видиму” лінгвістичну (зв’язний текст чи його семантично значущий та синтаксично завершений фрагмент) та невидиму” екстралінгвістичну (знання про світ, думки, настанови, мету адресанта, необхідні для розуміння цього тексту) структуру і, по-третє, характеризується спільністю світу, який упродовж розгортання дискурсу будується” його репродуцентом (автором) та інтерпретується реципієнтом (слухачем, читачем тощо).
Вихід сучасної теорії журналістики на рівень дискурсу об’єднувального начала процесу комунікації, уведення поняття дискурсу у категоріальний апарат журналістикознавства матиме не лише методологічне значення це внесе відповідні корективи й у саму практику журналістської творчості, оскільки, усвідомивши важливість врахування дискурсивних чинників (і на етапі вибору теми, і під час її розробки), журналісти отримають змогу творити інформаційно виразніші, зрозуміліші читачеві (слухачеві, глядачеві) тексти, що, закономірно, суттєво посилить ефективність упливу сучасних ЗМІ на формування громадської думки українського соціуму.
ІІ. Становлячи передовсім мовний потік, мову в її постійному русі, що вбирає в себе все розмаї­ття історичної епохи, індивідуальних і соціальних особливос­тей комунікантів та тієї комунікативної ситуації, в якій відбува­ється спілкування, дискурс стає відображенням національного менталітету і культури (національної, загальної та індивідуаль­ної) у всіх її проявах.
ІІІ. З огляду на надзвичайну неоднорідність своєї природи, вербальної та невербальної водночас, дискурс як комунікативне яви­ще потребує комплексного підходу і залежно від поставленої дослідником мети може вивчатись як суто лінгвістичними ме­тодами, так і методами інших гуманітарних наук (психології, загальної теорії комунікацій, філософської герменевтики тощо). Проведене нами лінгвістичне дослідження (із враху­ванням наукових здобутків багатьох суміжних галузей гума­нітарного знання) дає підстави зробити такі висновки:
1. Дискурс як явище сучасного комунікативного середо­вища є результатом мовленнєво-комунікативної діяльності. Однак, усупереч поширеним у сучасній науці поглядам про комунікативну завершеність дискурсу, він, завдяки своїй комунікативно-діалогічній­ природі, постійно розвивається, набуваючи дискретних характеристик.
2. В основі будь-якого дискурсу, в якій із форм моноло­гічній чи полілологічній він не існував би, лежить внутрі­шня діалогічність, котра є організуючим принципом, спільним і для діалогу, і для монологу.
3. Ключовим моментом у розвитку дискурсу як ситуативно-зумовленого, так і ситуативно-вільного є супереч­ність у сферах: суб’єкт / суб’єкт, суб’єкт / об’єкт або суб’єкт / цін­ність. Дискурс може бути спрямованим на попередження суперечності, на її подолання чи, навпаки, на загострення.
Подолання суперечності відбувається лише в умовах ре­альної комунікації саме тоді й можна вести мову про спра­вді комунікативний дискурс. Ідеальною для комунікативного дискурсу мовленнєвою ситуацією є така, за якої діалог не спо­творюється ні випадковим упливом зовнішніх чинників, ні пе­решкодами, що виникають у самій структурі комунікації. Подібна мовленнєва ситуація унеможливлює перекручення дискурсу, зумовлюючи таку структуру комунікації, яка ство­рює однакові (симетричні) умови вибору та здійснення мовленнєво-комунікативних дій для всіх учасників.
4. Комунікативний дискурс як засіб соціальної взаємодії є новою формою політичної, наукової, організаційної й тех­нічної сили суспільства, за допомогою якої індивід чи сукуп­ність індивідів здійснюють обмін інформацією. Виконуючи зв’язну функцію, комунікативний дискурс виступає найваж­ливішим механізмом становлення індивіда як суспільної осо­бистості і провідником настанов соціуму, що регулюють дії учасників дискурсивного діалогу. Одним із основних чинни­ків породження комунікативного дискурсу є комунікативний акт, у котрому беруть участь комуніканти, що у формі безпо­середнього чи опосередкованого діалогу творять висловлю­вання (тексти) та інтерпретують їх засобами національної мови.
5. Основна відмінність дискурсу від тексту полягає у вла­стивих першому ідеях розвитку та зумовленості екстралінгвістичними чинниками, а відмінність між дискурсом і мовлен­ням у чітко вираженій соціальній орієнтації першого й індивідуальному характерові другого. Дискурс це своєрід­не віддзеркалення” тексту в свідомості конкретного індиві­да у конкретній ситуації в конкретний момент. На відмі­ну від тексту, він є носієм не тільки інформації, а й усього, що її спричинило: чинників, що породжують нову інформацію і нові тексти. Записати” дискурс повністю так само немож­ливо, як неможливо записати” хоча б одну мить життя лю­дини у всій сукупності її слухових і зорових вражень, доти­кових, нюхових, смакових, соматичних відчуттів, психологічних переживань, потоку думок тощо. Текст становить упаковану” комуніка­цію, включаючи в згорненому вигляді не тільки всі елементи комунікативного акту, а й сигнали для їх дешифрування, але це ні в жодному разі не означає, що текст є дискурсом, адже дискурс у філогенезі передує тексту, подібно до того, як діа­лог передує монологу, а мовлення мовній системі.
6. Архітектоніка дискурсу це своєрідна макрострук­тура, яка, з одного боку, є семантичною, бо вміщує в собі ос­новну тему, представлену у вигляді ієрархії семантичних про­позицій, а, з іншого прагматичною, що задає прагматичну спрямованість мовлення і водночас об’єднує дискурс як по­слідовність в єдине ціле. Здійснення дискурсиву на семантич­ному рівні є необхідною передумовою здійснення його на рі­вні прагматичному.
7. Основними елементами прагматичної структури дис­курсу є прагматичний фокус, що маючи характер універсалій відображає найбільш загальні та істотні ознаки дискурсу і так звані периферійні” об’єкти, котрі подаються як наявна реаль­ність, що її необхідно окреслити. Прагматичний фокус висту­пає зв’язною ланкою між учасниками дискурсу у випадку політичного політиком / політологом / журналістом (і його ставленням до дійсності, яку він описує, коментує, аналізує тощо) та читачем / слухачем / глядачем (і його ставленням до тексту матеріального сліду дискурсу).
8. Прагматична організація дискурсу залежить від викори­станих у процесі його породження стратегій. Під час творен­ня політичного дискурсу комунікантами звичайно застосову­ються такі стратегії: конструктивно-генеративна (передбачає побудову тексту згідно з чітко визначеним комунікативним завданням), транспозитивна (передбачає переклад” однієї з форм безпосередньої усної комунікації у текстову форму); побудови дискурсу за існуючою або аналогічною текстовою моделлю (використовується під час створення гасел, агіток тощо); безадресатна (записи для себе”) та трансформуюча (пов’язана з переробленням тексту, в результаті якої з’явля­ються тексти інших прагматичних класів).
Методом досягнення прагматичних цілей політичного дискурсу є аргументація, у процесі якої в ідеалі відбувається синхронізація та узгодження перебігу думок автора (профе­сійного політика чи журналіста) з думками реципієнта, а та­кож максимально можливе зближення авторської та реципіє-нтської ментальних моделей об’єктивного світу, їхніх політичних переконань. Аналіз сучасного українського полі­тичного дискурсу в динаміці його розвитку за роки незалеж­ності України свідчить, що якщо на початку 1990-х років пе­ревага надавалася емоційній аргументації, то з часом українські політики почали звертатись і до інших її типів, а саме: логічної, котра передбачає звертання до вже існуючих цін­ностей адресата; діалектичної, що відображає зміни цінніс­них переваг, тобто переструктурування ціннісної ієрархії ад­ресата; породжувальної, що стимулює оновлення системи цінностей, тобто заміну у свідомості адресата старих елемен­тів-категорій новими.
9. Дискурс має передовсім соціальне спрямування, а текст є, по суті, системою, зорієнтованою відносно центру, яким виступає я” мовця, що моделює дискурс (че­рез призму власних цінностей) у двох вимірах: тут” і тепер”. Стосовно політичного дискурсу (як і деяких інших) можна го­ворити про кореляцію основних елементів політичного дис­курсу ЗМК двох його центрів, виражених через поняття я” та інший” і модальності як такої характеристики журналіст­ського тексту, без якої світ цього тексту просто не існує. Це співвідношення задане характеристиками суб’єкта дискурсу (зокрема, його дискурсивними можливостями, що визнача­ються особливостями його внутрішнього мовлення, наявніс­тю спільних із реципієнтом фонових знань тощо) та його ко­мунікативною метою як ключовими чинниками, котрі детермінують увесь розвиток дискурсу.
З огляду на те, як співвідноситься сказане мовцем з реа­льністю, яку мету щодо відтворення цієї реальності він ста­вить і за яким принципом будується дискурс, що постає як результат мовленнєвої діяльності, спрямованої на відображен­ня в той чи інший спосіб цієї реальності, можна виділити кі­лька основних прагматичних моделей дискурсу модель-ре­алію, квазіреальну модель, модель-метаморфозу, модель-алегорію та категорійну модель. Сучасний політич­ний український дискурс твориться переважно за реальною прагматичною моделлю у таких її різновидах, як актуальна, евокативна, екстраполяційна, оптативна та ілюзорна.
10. Змістова структура дискурсу є результатом комуніка­ційного синтезу змістових аспектів мовного, психологічного, соціологічного, когнітивного та естетичного явищ. Комуні­кативна цілісність дискурсу виражається у комунікативній наступності його складників, тобто у присутності в ньому змістової ієрархії, за якої кожне наступне судження спираєть­ся у комунікативному плані на попереднє: тема-рематичний поділ властивий як кожному окремому висловлюванню, так і дискурсу загалом. Завдяки своєму кінцевому характеру, тема-рематичний ланцюжок утворює змістові межі дискурсу.
Процес семантичного розгортання дискурсу фіксується у сукупності синтагм, котрі можна виділити на всіх рівнях мови (як на рівні словосполучення, так і на морфемному (морфосинтагми), на міжфазовому (фразосинтагми) рівнях і т. д.). Будь-яка синтагма, в силу реляційно-операційної двоїстості дискурсу, може бути подана і як двокомпонентна структура, і як двофазова дія. Синтагма, як мовна дія, складається з двох фаз: підготовчої (профази) і виконавчої (епіфази); друга фра­за випливає з першої. У значеннєвому плані епіфаза перетво­рює або ж результує той зміст, носієм якого є профаза.
11. Семантичне наповнення і прагматика політичного дискурсу зумовлюють наявність у його основі оцінних концептів, які нерідко мають категорійне значення. Безпосередній зв’язок політичного дискурсу з ціннісними орієнтація­ми в суспільстві дає всі підстави віднести його до оцінних дис­курсів, в яких визначальними прагматичними структуротворчими чинниками є аксіологічні стратегії.
12. Категорійне значення для аналізу семантики політич­ного дискурсу мають поняття своє” та чуже”, котрі нерідко виступають синонімами понять добре” і погано”, прийня­тне” і неприйнятне”. Комунікативна категорія чужого”, яка лежить в основі дискурсу боротьби, стосується практично всіх сторін політичної комунікації і проявляється на всіх її рівнях: і в структурах висловлювань, і в текстовій організації, і в ко­мунікативній структурі дискурсу в цілому. Опозиція своє” чуже” (стара стилістична норма) поступово трансформуєть­ся в опозицію нове” старе”, що передбачає повноцінне функціонування сфери своє” в межах національної політи­ки. Нова стилістична норма формується на тлі старої, водно­час відбувається руйнація старої стилістичної системи, що зу­мовлено її непридатністю для сучасного газетного узусу. Центром у новій стилістичній нормі стає особистість журна­ліста, який творить новий тип журналістського тексту, без старих стереотипів та кліше.
13. Для вербального втілення політичного дискурсу су­часної України, як засвідчив аналіз газетних матеріалів укра­їнської преси, характерно: 1)формування нової стилістичної норми; 2) постійне й динамічне оновлення політичного слов­ника; яскрава метафоризація та контрастність політичної мови; 3) широке використання розмовно-зниженої лексики; 4) деспеціалізація термінів і водночас тенденція до їх станда­ртизації; 5) активізація запозичень (особливо з англійської мови); 6) змістова невизначеність, неоднозначність, спричи­нена як семантичними, так і прагматичними чинниками; 7) езотеричність політичного мовлення.
14. Жанрова палітра сучасного українського політичного дискурсу дуже широка від класичних публіцистичних жанрів до таких форм художньої публіцистики та фольклору, як гро­мадянська поезія”, політична частівка, байка, казка”, гумори­стичні та абсурдні жанри, памфлет, епіграма, анекдот тощо.
Один із найбільш популярних у сфері політики жанр інтерв’ю, що становить єдність особистісного та соціально орієнтованого спілкування, в якій на перший план висуваєть­ся соціальна орієнтація. Одиницями політичного дискурсу, жанрово оформленого як інтерв’ю, є так звані дискурсивні ходи, котрі можуть збігатися з елементарними одиницями ко­мунікації, тобто мовними актами, але, маючи більш компле­ксну структуру, не дорівнюють їм. Усі дискурсивні ходи пе­ребувають у тісному взаємозв’язку дискурсивній когеренції, яка ґрунтується на тому, що партнери по комунікації оформ­люють кожен дискурсивний хід у змістові та комунікативні рамки, створені попередніми висловлюваннями. Дискурсивна когеренція виражається в специфічних граматичних, темати­чних і комунікативно-функціональних відношеннях між окре­мими ходами. Основним методом, за допомогою якого в ін­терв’ю учасниками політичного дискурсу реалізуються певні чітко визначені стратегії, є фокусування, що забезпечує діє­вість ілокутивної функції дискурсивного процесу.
До нових жанрових форм вираження політичних поглядів належить гасло жанр, що реалізує себе лише в ідеолого-політичній сфері, акумулюючи зміни суспільно-політичного життя. Найважливішими передумовами ефективності гасла як жанру політично-громадського заклику є: 1) лаконічність; 2) інформа­тивність та емоційність; 3) доповнення візуальним додатком (фото, малюнок, графіті); 4) повторюваність у всіх видах ЗМК (трансформовано, але не до невпізнанності).
Доволі оригінальний специфічний жанровий прояв по­літичного дискурсу політичний фольклор, звернення до якого пояснюється комунікативними та гносеологічними по­требами споживачів” сучасного політичного дискурсу. Ху­дожньо-публіцистичний текст (основна тематика: політич­на картина світу”, стан справ в українському соціумі”, економічна та політична ситуація в Україні останніх років”) дозволяє подавати дійсність з її складними культурно-істори­чними об’єктами, неоднозначними політичними та економі­чними явищами у спрощено структурованому та узагальне­ному вигляді, втілюючи таким чином тенденцію до спрощення мови текстів ЗМК, що протистоїть сильнішій тенденції до інтелектуалізації мови текстів ЗМК, ускладнення семантики номінативних одиниць і синтаксичної будови тексту.
15. Властивий сучасному українському інформаційному просторові демократизм виявляється не лише у вільному ви­раженні поглядів, а й у дискурсивному акумулюванні громад­ського інтелекту, зорієнтованості ЗМК та їхньої аудиторії на розвиток політичних ідей, що обговорюються.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абельсон Р.П. Структуры убеждений // Язык и моделиро­вание социального взаимодействия. М.: Прогресс, 1987. С. 112-137.
2. Акишина А.А. Структура целого текста. М.: Русский язык, 1981. Ч.1. 328с.
3. Ахманова О.С. Словарь лингвистических терминов. М.: Наука, 1966. 607 с.
4. Александрова А.С. Книга для чтения и развития речи: Ху­дожественный текст для иностранцев, учащихся средних специальных заведений. М.: Русский язык, 1986. 160 с.
5. Амосов Н.М. Моделирование мышления и психики. К.: Наукова думка, 1965. 304 с.
6. Англо-русский словарь лингвистики и семиотики / Под ред. А.Н. Баранова, Д.О. Добровольского. М.: Наука, 1996. 642 с.
7. Андреева Г.М. Социальная психология. М.: МГУ, 1990. 415 с.
8. Анисимова Е.Е. О коммуникативно-прагматических нор­мах текста // Прагматика и структура текста: Сб. трудов МГПИИЯ им. М. Тореза. М., 1983. Вып. 209. С. 77-87.
9. Апель К. Трансформация философии // Современная фило­софия: Изб. труды советских и зарубежных философов. Пермь, 1987. С. 67-76.
10. Апресян Ю.Д. Английские синонимы и синонимический сло­варь // Англо-русский синонимический словарь. М.: Рус­ский язык, 1979. С. 29-38.
11. Арнольд И.В. Основы научных исследований в лингвисти­ке. М.: Высшая школа, 1991. 140 с.
12. Арутюнова Н.Д. Дискурс // Лингвистический энциклопе­дический словарь. М.: Русские словари, 1990. С. 487-499.
13. Арутюнова Н.Д. Метафора и дискурс // Теория метафоры / Вступ. ст. и общ. ред. Н.Д. Арутюновой и М.А. Журинской. М.: Прогресс, 1990. С. 367-374.
14. Арутюнова Н.Д. Национальное сознание, язык, стиль // Лингвистика на исходе XX века: Итоги и перспективы. Тез. докл. междунар. конф. М., 1995. Т. 1. С. 99-103.
15. Арутюнова Н.Д., Падучева Е.В. Истоки, проблемы и категории прагматики // Новое в зарубежной лингвистике. М.: Прогресс, 1985. Вып. 16. С. 224-237.
16. Арутюнова Н.Д. Фактор адресата // Известия АН СССР. 1981. Т. 40. C. 57-167.
17. Афанасьев В.Г. Системность и общество. М.: Политиз­дат, 1980. 368 с.
18. Баранов А.Н. Аргументация как языковый и когнитивный феномен // Речевое воздействие в сфере массовой коммуни­кации. М.: Наука, 1990. С. 36-42.
19. Баранов А.Н., Казакевич Е.Г. Парламентские дебаты: тра­диции, инновации. Советский политический язык (от риту­ала к метафоре). М.: Прогресс, 1991. 280 с.
20. Баранов А.Н., Крейдлин Г.Е. Иллокутивное вынуждение в структуре диалога// Вопросы языкознания. 1992. № 2. С. 84-100.
21. Баранов А.Н., Крейдлин Г.Е. Структура диалогического те­кста: лексические показатели минимальных диалогов // Во­просы языкознания. 1992. № 3. С. 84-94.
22. Баранов А.Н. Политическая аргументация и ценностные структуры общественного сознания // Язык и социальное познание: Сб. статей. М.: Центр. совет филос. (методо­лог.) семинаров при Президиуме АН СССР, 1990. С. 49-54.
23. Баранов А.М., Сергеев В.М. Лингво-прагматические меха­низмы аргументации// Рациональность, рассуждение, ком­муникация. К.: Наукова думка, 1987. С. 38-46.
24. Баранов А.М., Сергеев В.М. Структура естественноязыко­вой аргументации// Семиотические аспекты формализации интеллектуальной деятельности: Школа-семинар Кутаи­си85”. М., 1988. С. 221-229.
25. Бартун М.П. Джерела філософського дискурсу. До вивчення шедеврів класичної філософії / Дніпропетровська академія управління бізнесу та права. Кафедра соціально-гуманітарних дисциплін. Дніпропетровськ, 2000. 88 с.
26. Барченков Н.А. Стереотипные речевые высказывания // Текст и проблемы его исследования: Сб. научн. тр. Ка­зань, 1989. С. 39-50.
27. Бахтин М.М. О феномене жизненной идеологии и его от­ражении в тексте// Лингвистика: Сб. научн. тр. Пермь: ЛГУ, 1990. С. 49-54.
28. Бахтин М.М. Проблемы поэтики Достоевского. М.: Со­ветская Россия, 1979. 318 с.
29. Бахтин М. Ли­тературно-критические статьи. М.: Художественная литература, 1986. 541 с.
30. Белянин В.П. Психолингвистические аспекты художествен­ного текста. М.: МГУ, 1988. 128 с.
31. Бенвенист Э. Общая лингвистика. М.: Прогресс, 1974. 447 с.
32. Бернштейн Н. Избранные труды. М.: Наука, 1990. 503 с.
33. Билли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского язы­ка. М.: Изд-во иностранной литературы, 1955. 451с.
34. Блакар Р.М. Язык как инструмент социальной власти // Язык и моделирование социального взаимодействия: Сб. науч. тр. М.: Прогресс, 1987. С. 108-121 с.
35. Богданов В.В. Молчание как нулевой речевой акт и его роль в вербальной коммуникации // Языковое общение и его еди­ницы. Калинин: Калининградский ун-т, 1986. С. 19-24.
36. Богданов В.В. Речевое общение: прагматические и семан­тические аспекты. Л.: ЛГУ, 1990. 368 с.
37. Богданов В.В. Речевое общение // Язык и культура: Сб. статей. М.: МГУ, 1987. С. 49-57.
38. Богин Г.И. Субстанциональная сторона понимания текс­та. Тверь: ТГУ, 1993. 271 с.
39. Бондарко А.В. Грамматическое значение и смысл. Л.: На­ука, 1978. 175 с.
40. Борботько В.Г. Общая теория дискурса (принципы фор­мирования и смыслопорождения): Автореф. дисс. ... д-ра филол. наук. Краснодар, 1998. 38 с.
41. Боровицька О.М. Соціальна прагматика: відхилення у дискурсі (філософсько-методологічний аналіз): Автореф. дис. канд. філос. наук: 09.00.09 / Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України. К., 1998. 17 с.
42. Брюшинкин В.Н. Системность логических процедур // Сис­темные исследования: Ежегодник, 1986. М.: Наука, 1987. С. 184-198.
43.БубнякР.А. Літературно-критичний дискурс: сутність, структура, засоби вираження: Автореф. дис. канд. філол. наук: 10.01.06 / Тернопільський держ. педагогічний ун-т ім.Володимира Гнатюка. Тернопіль, 2001. 20 с.
44. Бурбело В.Б. Художній дискурс в історії французької мови та культури 9-18 ст.: Дис. д-ра філол. наук.: 10.02.05 / Київський ун-т ім. Тараса Шевченка. К., 1999. 36 с.
45.Бурвикова-Зарубина Н.В. Закономерности линейной стру­ктуры монологического текста: Автореф. дисс. ... д-ра фи­лол. наук. М., 1981. 38 с.
46. Буряк В.В. Основные типы знания рационального дискурса (культурно-историческая классификация): Дис. канд. филос. наук: 09.00.01 / Симферопольский гос. ун-т им. М.В. Фрунзе. Симферополь, 1999. 179с.
47. Васильева А.Н. Основы культуры речи. М.: Прогресс, 1994. 247 с.
48. Вежбицкая А. Семантические универсалии и описание язы­ков. М.: Наука, 1999. 780 с.
49. Вежбицкая А. Язык. Культура. Познание: Пер. с англ. / Отв. ред. М.А.Кронгауз, вступ. ст. Е.В. Падучевой. М.: Русс­кие словари, 1996. 411 с.
50. Величковский Б.М. Современная когнитивная психология. М.: МГУ, 1982. 336 с.
51. Верещагин Е.М., Костомаров В. Г. Лингвистическая про­блематика страноведения в преподавании русского языка иностранцам // Доклады международного симпозиума Стра­новедение и преподавание русского языка как иностранно­го”. Ленинград, 22-23 июня 1971. М.: МГУ, 1971. С. 79-83.
52. Верещагин Е.М., Костомаров В. Г. Лингвострановедческая теория слова. М.: Русский язык, 1980. 320 с.
53. Виноградов В.В. Стилистика. Теория поэтической речи. По­этика. М.: Изд-во АН СССР, 1963. 254 с.
54. Винокур Т.Г. Мовна особистість та особливості її самореалізацїї // Збірник наукових праць викладачів та аспірантів УДУ. Ужгород, 1988. С. 49-54.
55. Вичев Д., Штофф В. Философия знання // Современная фи­лософия: Избр. тр. сов. и заруб. философов. Пермь, 1987. С. 76-82.
56. Волкогон Н.Л. Іспаномовний рекламний дискурс і його відтворення українською мовою: Автореф. дис. канд. філол. наук: 10.02.16 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. К., 2002. 19 с.
57. Воробьева В.А. Ономастическое и диалектическое слово­образование Алтая. Барнаул: АГУ, 1985. 431 с.
58. Воробьева О.П. Текстовые категории и фактор адресата. К.: Вища школа, 1993. 199 с.
59. Воропай Т.С. В поисках себя. Идентичность и дискурс / Харьковский гос. политехнический ун-т. Харьков, 1999. 418 с.
60. Вригт Г.X. Логико-философские исследования: Избр. тр.: Пер. с англ. / Сост. В. А. Смирнов. М.: Прогресс, 1986. 594 с.
61. Выготский Л.С. Мышление и речь. М.-Л.: Соцэкгиз, 1934. 324 с.
62. Выготский Л.С. Психология искусства. М.: Искусство, 1968. 576 с.
63. Гадамер Г.-Г. Актуальность прекрасного. М.: Искусст­во, 1991. 367 с.
64. Гак В.Г. Коммуникативные трансформации и системность средств логического выделения во французском языке // Фи­лологические науки. 1975. № 5. С. 49-60.
65. Галапчук О.М. Вікова диференціація стратегій і тактик дискурсу в сучасній англійській мові: Автореф. дис. філол. канд. наук: 10.02.04 / Харківський національний ун-т ім. В.Н. Карабіна. Xарків, 2000. 18 с.
66. Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического иссле­дования. М.: Наука, 1981. 139 с.
67. Генц Н.Н. Рассказы о пропагандистах. М.: Московский рабочий, 1972. 168с.
68. Глазко И.Н. Лингвистические аспекты изучения официа­льных документов // Языковая личность: культурные кон­цепты. Волгоград - Архангельск, 1996. С. 128-133.
69. Гожик О.І. Проза В.К. Винниченка 20-х років XX століття: утопічний та антиутопічний дискурси: Автореф. дис. канд. філол. наук: 10.01.01 / НАН України; Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка. К., 2000. 20 с.
70. Городецкий Б.Ю. Компьютерная лингвистика: моделиро­вание языкового общения // Новое в зарубежной лингвис­тике. М.: Прогресс, 1989. № 24. С. 5-32.
71. Городецкий Б.Ю. Теория речевых актов. М.: Прогресс, 1986. 422 с.
72. Гриценко О.М., Шкляр В.І. Основи теорії міжнародної журналістики. К.: Видавничо-поліграфічний центр Київський університет”, 2002. 304 с.
73. Гундорова Т.І. Дискурсія українського модерну. Постмодерна інтерпретація: Автореф. дис. д-ра філол. наук / НАН України; Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка. К., 1996. 28 с.
74. Гундорова Т.І. Проявлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. Львів: Літопис, 1997. 297 с.
75. Гюббенет И.В. Основы филологической интерпретации ли­тературно-художественного текста. М.: МГУ, 1998. 206 с.
76. Дейк Т.А., ван. Вопросы прагматики текста // Новое в зару­бежной лингвистике. М.: Прогресс, 1978. № 8. С. 229-337.
77. Дейк Т.А., ван. Язык. Познание. Коммуникация: Пер с анг. / Вступ. ст. Ю.Н.Караулова и В.В. Петрова. М.: Про­гресс, 1989. 310 с.
78. Демьянков В.3. Аргументирующий дискурс в общении (по материалам зарубежной лингвистики) // Речевое общение: проблемы и перспективы. Сб. научно-аналитических обзо­ров. М.: ИНИОН, 1983. С. 99-106.
79. Дискурс, речь, речевая деятельность: Функциональные и структурные аспекты: Сб. обзоров / РАН; Институт научной информации по общественным наукам / С.А.Ромашко (отв. ред.). М.: ИНИОН РАН, 2000. 232 с.
80. Долинин К.А. Интепретация текста. М.: Просвещение, 1985. 288 с.
81. Долинин К.А. Стилистика французского языка. М.: Просвещение, 1987. 303 с.
82. Дресслер В. Синтаксис текста // Новое в зарубежной линг­вистике. М.: Прогресс, 1978. Вып. VIII. С. 111-138.
83. Дридзе Т.М. Текстовая деятельность в структуре социаль­ной коммуникации: Проблемы семио-социопсихологии. М.: Наука, 1984. 268 с.
84. Ефименко В.А. Дискурсивная характеристика потока сознания в английском я