“У ПОШУКАХ УТРАЧЕНОГО ЧАСУ” МАРСЕЛЯ ПРУСТА ЯК РОМАН ПРО МИСТЕЦТВО ТА МИТЦЯ: ЕПІСТЕМОЛОГІЯ ТА ПОЕТИКА

brief description

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
ІНСТИТУТ ФІЛОЛОГІЇ

На правах рукопису

ГОРЯЧА НАТАЛІЯ МИКОЛАЇВНА

Індекс УДК: 821.133.1 312.1: 7

У ПОШУКАХ УТРАЧЕНОГО ЧАСУ” МАРСЕЛЯ ПРУСТА ЯК РОМАН ПРО МИСТЕЦТВО ТА МИТЦЯ: ЕПІСТЕМОЛОГІЯ ТА ПОЕТИКА

10.01.04 література зарубіжних країн

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата
філологічних наук

Науковий керівник Наливайко Дмитро Сергійович,
член-кореспондент Національної Академії наук України,
доктор філологічних наук, професор

Київ 2003

ЗМІСТ
Перелік умовних скорочень _____________________________________________ 3
Вступ ________________________________________________________________ 4
Розділ 1. Методологічні питання вивчення проблеми мистецтва
в романі У пошуках утраченого часу”____________________________________ 11
Розділ 2. Теорія мистецтва та художня практика у романі Марселя
Пруста У пошуках утраченого часу”______________________________________ 27
§1. Проблема співвіднесення теоретичного та художнього в романі
Пруста в її епістемологічному та поетологічному аспектах ___________________ 27
§2. Теорія мистецтва та концепція митця і мистецького твору Марселя
Пруста ________________________________________________________________50
§3. Специфіка метафори в суб’єктивній епопеї” М. Пруста ___________________70
Розділ 3. Роман пошуків покликання митця ________________________________ 90
§1. Структурна координація мистецьких мотивів у Пошуках утраченого
часу” _________________________________________________________________ 90
§2. Конституююча роль образів митців-світочів” у романі Пруста ____________104
3.2.1. Теорія читання Марселя Пруста та роль Берготта у становленні його
героя ________________________________________________________________ 104
3.2.2. Уроки об’єктивної краси Ельстіра __________________________________ 116
3.2.3. Театральність і музичність у свідомості та досвіді героя ________________126
§3. Ієрархія персонажів і принципи їх функціонування в У пошуках
утраченого часу” у зв’язку з мистецькою проблематикою ____________________139
Розділ 4. Синтез мистецтв і його роль у композиційно-стильовому
оформленні роману У пошуках утраченого часу”__________________________ 150
Висновки_____________________________________________________________ 183
Список використаних джерел ____________________________________________194

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

АЗ Альбертіна зникає”
ВЧ Віднайдений час”
ГС Германтська сторона”
ЖС Жан Сантей”
ЗДК У затінку дівчат-квіток”
ПВЧ У пошуках втраченого часу”
Пол Полонянка”
Пошуки” У пошуках втраченого часу”
ПСБ Проти Сент-Бева”
Св На Сваннову сторону”

ВСТУП
Творчість класика французької літератури Марселя Пруста (1871 1922) є одним із тих мистецьких явищ, які справили найбільш радикальний вплив на світові культурні процеси минулого століття і до нашого часу залишаються активними чинниками літературно-естетичних і філософських пошуків людства. Оригінальне та неповторне художнє відображення письменником кардинальних зрушень у європейській думці та світовідчутті на межі ХІХ-ХХ століть поєднало у собі унікальність творчої уяви митця з відкриттям загальних закономірностей свідомості, що пізнає саму себе. Утвердження новаторської романної форми та модерних засобів художнього творення у його романі У пошуках утраченого часу” супроводжується глибоким засвоєнням літературних традицій минулого, відображаючи при цьому своєрідність процесів змін, властиву перехідним моментам історії світової культури на всіх етапах її розвитку.
На зламі тисячоліть, коли інтерес до мистецьких явищ, що засвідчують процеси перехідності, змін світоглядно-естетичних модусів і художніх моделей, помітно зростає, звернення до науково-критичного вивчення феномену творчості М. Пруста набуває додаткових стимулів. Це є чинником, що, поряд з іншими, визначає актуальність даної роботи. Її значення зумовлюється також тим, що ключовий у західноєвропейській інтелектуальній і художній традиції ХХ століття роман М. Пруста У пошуках утраченого часу” поки що здебільшого фрагментарно введений у сферу сучасної української культури (єдина сучасна розвідка творчості Пруста належить Д. С. Наливайку [63]). Не існує грунтовних досліджень творчості Марселя Пруста і в літературознавстві країн СНД і колишнього соціалістичного табору. Щоправда, тут з’являлися окремі праці, присвячені певним аспектам творчості Пруста, але спроби цілісного і глибокого прочитання його роману не було.
В Україні перший вагомий крок до освоєння творчого доробку письменника зроблено: здійснений Анатолем Перепадею український переклад роману, за певної неоднозначності й дискусійності деяких перекладацьких рішень, дозволяє познайомитися з повним текстом твору широкому читацькому загалу. Наступним етапом має стати глибоке науково-теоретичне вивчення творчого спадку М. Пруста, а також пошук нових літературознавчих підходів до інтерпретації його твору. Останній спричинений необхідністю подолати однобічність колишніх вітчизняних прочитань творчого спадку французького письменника, які донедавна в основному були підпорядковані його атрибуції шляхом визначення художнього методу” Пруста. З огляду на це особливо гостро постає проблема методології літературознавчого аналізу роману Пруста. Його інтерпретація може бути результативною в тому разі, якщо теоретичні узагальнення базуватимуться не лише на рецепції роману в зіставленні з тогочасними культурно-історичними процесами, але передусім на виявленні у ньому загальних феноменологічних і мовних закономірностей, що дозволяє підкреслити усю своєрідність саме прустової художньої творчості. Зазначений вище характер перехідності у романі Пруста тут набуває принципового значення, оскільки виявлення предметних, структурних, семантичних чи поетологічних його особливостей наочно та переконливо демонструє його унікальність і його пограничне становище в історії європейського роману як явища, що підводить підсумки розвитку класичного роману і відкриває шляхи до розвою роману модерного. У пошуках утраченого часу” має особливе значення у дослідженні модерністського дискурсу, оскільки базується на принципово нових підходах до засобів художнього творення.
Звернення до проблем мистецтва та митця у даному дослідженні також почасти зумовлене потребою поглибити вивчення тематики суб’єктивної епопеї” Пруста, яке у нас здебільшого обмежується концепцією роману потоку свідомості”, особливими функціями пам’яті та враження у ньому, проблемою часу та соціальною тематикою [2; 35; 84]. Проте зосередження уваги на мистецькій проблематиці Пошуків...” спричинене передовсім визначальною роллю мистецтва, яку йому у житті та романі відводить сам письменник. Це є цілком спізвучним підвищеній зацікавленості питаннями мистецтва та творчості у сфері гуманітарних студій, притаманній нашому часу: варто згадати хоча б такі впливові явища недавнього минулого як структуралізм і постструктуралізм, Новий роман чи постмодерну гру з мистецькими традиціями.
Аналіз своєрідності художнього потрактування проблем мистецтва та митця в романній епопеї Пруста також може послужити виразнішому унаочненню природи новаторства цього письменника, зокрема, при його порівнянні з такими сучасними йому творами, присвяченими проблемам мистецтва та творчої діяльності, як Жан-Крістоф” Ромена Роллана, Фальшивомонетники” Андре Жіда, Потрет митця замолоду” Джеймса Джойса, Сини та коханці” Девіда Герберта Лоуренса, Будденброки” Томаса Манна, Степовий вовк” Германа Гессе. У всіх названих творах, за виключенням хіба що Фальшивомонетників”, мистецька тематика, дістаючи хоч і оригінального та по-своєму новаторського художнього вирішення, все ж зберігає тісний зв’язок з попередньою літературною традицією. В той час як у Пошуках...” ідеї автора про знаменну роль мистецтва та митця у житті радикальним чином модифікують саму форму роману, визначають логіку розгортання романного наративу, зумовлюють своєрідність його поетики.
Отже, фокусування дослідницького інтересу довкола проблем естетико-теоретичного та мистецького характеру при прочитанні роману Пруста є і необхідним і неуникним. Про це свідчить еволюція його рецепції у зарубіжному літературознавстві, де думка про визначальність теми мистецтва та проблем творчості у романі У пошуках утраченого часу” наразі є незаперечною й цілком усталеною. Вона по-різному доводиться дослідниками письменника, залежно від того, якого методу інтерпретації вони дотримуються. Найчастіше у прустознавчих дослідженнях мистецька проблематика постає компонентом спроб критиків і теоретиків літератури визначити природу письма чи творчої уяви Пруста, рідше жанрову типологію його роману. Превалююча роль мистецької ідеї підкреслюється також при окресленні естетичних і метафізичних поглядів письменника, його творчої долі або визначає репрезентацію окремих тем, образів чи художніх засобів його твору. Окрему систему доведення цієї ідеї пропонують сучасні філософські потрактування Пошуків...” [32; 51].
Cпираючись на існуючу традицію, дисертант поставив собі за мету підняти та дослідити у дисертації комплекс проблем, пов’язаних із мистецтвом, які в такому аспекті та поєднанні поки що не розглядалися і в зарубіжному прустознавсті. У цій роботі зроблено спробу знайти такий ракурс інтерпретації мистецької проблематики у романі Пруста, який би дозволив представити її у єдності найважливіших гносеологічних і поетологічних функцій. На думку дисертанта, взаємодія названих аспектів лежить в основі нової якості художньої синтетичності стилю Пруста і є важливою складовою новаторського звучання Пошуків...”. Тому метою роботи є визначення характеру та ролі функціонування теми мистецтва та митця у романі В пошуках утраченого часу” в комплексі феноменологічних, структурно-семантичних і стильових її проявів. Це передбачає необхідність системного та поетапного вирішення таких завдань:
*обгрунтувати правомірність і наукову доцільність виокремлення теми мистецтва та митця у Пошуках...”;
*визначити методологічні принципи тлумачення проблеми у цьому дослідженні в зіставленні з наявними критичними інтерпретаціями мистецької проблематики у романі Пруста;
*проаналізувати особливості мистецького дискурсу у творі та вирізнити основні рівні і закономірності його функціонування (естетико-теоретична та епістемологічна мотивація, тематичні лінії, образно-семантичні парадигми, сюжетотворчі та композиційні функції, деякі риторичні фігури та наративні конструкції);
*дослідити природу співвіднесення теоретичного й художнього в романі Пруста, базуючись на вивченні еволюції естетичних переконань автора та зіставляючи їх із тогочасними філософсько-літературними концепціями;
*окреслити в цілому естетичну теорію Марселя Пруста, спираючись на ідеї, сформульовані ним у Пошуках...”, а також у його теоретико-критичних працях, листуванні та ранніх художніх творах;
*репрезентувати мистецтво” як один із засадничих складників творчої уяви М. Пруста (поряд із поняттями часу, пам’яті, враження, Істини); продемонструвати, в який спосіб поняття мистецтва” розкривається у романі через іманентні свідомості автора протиставлення поверхні/глибини, часткового/універсального, теоретичного/художнього, через ідеї метафори та синтезу;
*охарактеризувати розуміння Прустом метафоричної природи мистецтва та виявити специфіку деяких метафор у тексті його роману;
*вирізнити низку мистецьких” мотивів роману (мистецтво як єдиний засіб пізнання світу і комунікації в ньому, протиставлення соціальної та творчої іпостасей митця, стиль як вираження автентичності артиста і т. ін.);
*увиразнити конституюючу роль мистецьких кодів у сюжетобудові, структурі, системі образів семитомної епопеї Пруста;
*дослідити феномен синтезу мистецтв” у творі Пруста;
*вияскравити у романі систему образно-семантичних маркерів і характерних проявів інтертекстуальності, пов’язаних із мистецькою тематикою;
*визначити вплив прустової мистецької парадигми на характер художнього осмислення проблем мистецтва та творчості сучасним французьким романом.
Очевидно, що таким чином сформульовані завдання зумовлюють наближення методології науково-критичної інтерпретації у даній роботі до герменевтичного та феноменологічного полюсу. З одного боку, всі теоретичні тези дисертації постали на основі текстуальної інтерпретації Пошуків...”, з іншого вони розглядаються в контексті творчості письменника через виведення найважливіших образів і мотивів, властивих його художній уяві. Принципового значення у цьому дослідженні набирає вектор тематичної критики” в дусі Ж.-П. Рішара чи Г. Башляра, хоча потреба концептуального, цілісного та системного підходу до проблеми функціонування дискурсу мистецтва у романі Марселя Пруста звертає нас до практики й інших критичних методів, зокрема традиційного культурно-історичного підходу, компаративного та семантичного аналізу, елементів формальної інтерпретації. Принципове значення тематичного підходу у цій роботі зумовлене тим, що певною мірою, саме Пруст одним з перших торує йому дорогу у літературній критиці, коли у Полонянці” розгортає аргументацію справжнього розуміння мистецького твору через пізнання природи уяви митця, яка відображається у тематичній, стильовій оригінальності його творінь. Стиль, як langage autarcique”, що виражає авторську оригінальність екзистенційного досвіду, і має стати, на думку письменника, об’єктом дослідження літературної критики. Але доведення цієї ідеї до рівня методу може супроводжуватися деяким звуженням критичної інтерпретації, зведенням її до виключно тематичного окреслення. Щоб уникнути цього та концептуально і цілісно розглянути проблему функціонування дискурсу мистецтва у романі Марселя Пруста, виявилося доцільнішим звернутися до полікритичного аналізу, в якому феноменологічна перцепція постала скомплікованою системою традиційних (соціокультурних, історичних) і новітніх (психоаналітичних, формальних (структуральних, поетологічних)) референцій. Це відповідає характерові розвитку науково-критичної інтерпретації літератури нашого часу, який недвозначно виявляє тяжіння до інтеграції різних дослідницьких методів в межах окремої науково-критичної праці.
Застосування низки досить нових для вітчизняного літературознавства та традиційних методологічних підходів до потрактування теми мистецтва у романному циклі Пруста є складовою наукової новизни цієї роботи. Іншим її чинником є комплексний підхід до вивчення ідейно-теоретичного та художнього синтезу у Пошуках...”. Адже, незважаючи на дуже широку палітру інтерпретацій функціональності мистецької тематики у романі Пруста, навіть у воістину неохопному зарубіжному прустознавстві в межах окремих досліджень здебільшого превалює однонаправлений підхід до неї, тому комплексне вивчення ідейно-теоретичного та художнього синтезу у Пошуках...” поки що практично не здійснювалося. Новизну даної роботи зумовлює і сам об’єкт дисертаційного дослідження ще мало освоєний вітчизняним літературознавством роман М. Пруста У пошуках утраченого часу”, вивчення якого супроводжується посиланнями на весь масив творчого доробку письменника (практично недослідженого в Україні), зокрема його ранній незакінчений роман Жан Сантей”, літературно-критичний трактат Проти Сент-Бева”, критичні статті та широке листування.
Практична цінність отриманих результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані у нових наукових розвідках, присвячених як проблемам творчості М. Пруста, так і особливостям сучасного літературного процесу у Франції. Матеріали дисертації можуть прислужитися в розробленні лекційних курсів з історії зарубіжної літератури ХХ століття, спецкурсів з проблем модифікації жанрової форми роману у ХХ столітті, специфіки потрактування теми мистецтва та митця у літературі. Вони також будуть корисними при написанні навчальних посібників і монографій відповідної тематики.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснене на кафедрі зарубіжної літератури Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка і відповідає комплексній науково-дослідній темі Закономірності літературного процесу ХХ століття: підсумки та проблеми”.
Апробація роботи. Основні положення роботи обговорювалися на засіданнях кафедри зарубіжної літератури КНУ ім. Т. Шевченка, окремі її аспекти викладено у виступах на наукових аспірантсько-студентських конференціях при КНУ ім. Т. Шевченка (1996, 1997, 1999 рр.), на міжвузівській науковій конференції Проблеми та підсумки розвитку західних культур у ХХ ст.” (Київ, 2001) та VI науково-теоретичній конференції молодих учених (Київ, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, 2003). Матеріали дисертації апробовані також у курсі французької літератури ХІХ ХХ століть, який був прочитаний дисертантом студентам Інституту філології КНУ ім. Т. Шевченка. Результати дослідження також відображені у 5 публікаціях, що надруковані у фахових виданнях ВАК України.
Структура дисертації. Дослідження побудоване за проблемним принципом і складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації 207 с., із них 193 c. основного тексту. У списку використаної літератури 230 найменувань.

bibliography

ВИСНОВКИ

Тема мистецтва та митця є однією з найпоширеніших у романі ХХ століття. Це засвідчує особливу роль, яка на цьому етапі культурного розвитку людства відводиться мистецтву в осмисленні екзистенційних, історичних, моральних, психологічних проблем існування. Специфіка художньої інтерпретації теми мистецтва перебуває у безпосередній залежності від змін в естетичних орієнтирах і, зокрема, стає одним з вирішальних факторів утвердження модерного дискурсу в мистецтві. Біля витоків художнього новаторства модерністської пори стоїть роман Марселя Пруста У пошуках утраченого часу”. Зберігаючи зв’язок з культурно-історичною традицією попередніх епох, він базується на абсолютно нових принципах романного творення і торує шляхи до сучасних концепцій світу та його новітнього відображення у мистецтві. Прустова головоломка постає закономірним етапом сучасного роману. Вона також сьогодні є наріжним каменем будь-якого наратологічного проекту”, зазначається в одному сучасному дослідженні проблем вивчення роману [227, 9]. Цим зумовлюється особливий інтерес світової літературознавчої науки до твору Пруста, постійний пошук нових науково-критичних засобів його інтерпретації, численні спроби виявити сутність новаторства цього літературного феномену в цілому і потрактування у ньому мистецької проблематики зокрема.
Вирішення поставлених у цій дисертації завдань передусім спрямувало дослідника до необхідності визначення методологічних підходів до інтерпретації проблем мистецтва та митця в романі Пруста. Обраний у дисертації полікритичний підхід до аналізу теми мистецтва та митця у Пошуках...” був зумовлений багатофункціональністю мистецької тематики у них, що може бути проаналізована лише комплексним методом, здатним поєднати елементи порівняльного, культурно-історичного, структурально-семіологічного та інших напрямів. Особливого значення при цьому набрав вектор герменевтичного та феноменологічного тлумачення тексту, оскільки він є найбільш іманентним прозі Пруста та заявленим у романі самим письменником принципам естетичної рецепції. На основі вивчення тексту роману було увиразнено особливості відображеного у ньому екзистенційного досвіду та творчої уяви автора, що дозволило знайти переконливі докази основоположного значення у романі теми мистецтва та митця.
Аналіз мистецької парадигми Пошуків...” виявився неможливим без звернення до цілого комплексу інших його тем і художніх явищ, що виходять за межі власне мистецької тематики (метафізичні ідеї Пруста, теорія пам’яті, концепція враження, проблема Часу і т. ін.). Але структура дисертації строго підпорядкована послідовному розкриттю функціонування теми мистецтва та митця у романі на всіх його рівнях ідейно-теоретичному, сюжетному, структурно-семантичному, стильовому, архітектонічному. Наголос зроблено на гносеологічних та поетологічних аспектах її репрезентації, тому що на думку дисертанта, вони є вирішальними факторами прустового новаторства і справили найбільший вплив на подальшу розробку цієї теми у сфері гуманітарного знання. Вивчення таких питань як засоби введення естетико-теоретичного елементу в художній дискурс роману, пріоритетна увага романіста до проблем та потенцій художнього творення, визначення своєрідності зв’язку мистецької свідомості зі світом, який вона освоює та пізнає, щоразу наводить на думку про відчутний вплив Пруста на характер інтересу до цих питань у новітньому романі, а також про існування прямих впливів творчості французького письменника на специфіку потрактування цих проблем сучасною літературою та, загалом, наукою про людину.
Бум” Пруста у Франції припадає на 50-ті роки, коли тодішні молоді літератори, відомі сьогодні як новороманісти”, у запалі творчого експериментування та радикального перетворення жанру роману звернулися до Пруста, оголосивши його еталоном митця сучасності через його особливу зосередженість на проблемах художньої творчості та відстороненість від історичних та політичних подій і дискусій свого часу, а також через його сміливе новаторство в царині романної форми. А що Пруст все ж однозначно не поривав з традиціями європейської прози XVII XIX ст., а навпаки, часто орієнтувався на здобутки психологічної, мемуарної, реалістичної чи то романтичної літератури минулого, то новороманісти” тим наполегливіше стояли на повному розриві з традиціями, при цьому стверджуючи, що доводять до логічного закінчення те, що було започатковане саме Прустом. Таким чином, вони багато чого запозичили у Пруста, але чимало у його естетичних ідеях залишилося й за межами їхнього засвоєння. Пруст, як кожна геніальна особистість, виявився різностороннім і настільки багатим на художні ідеї, що ними скористалися не лише новороманісти”, але й продовжувачі традицій реалістичної психологічної прози у ХХ ст., і постмодерністи, і сучасні французькі мінімалісти” тощо.
Як письменник-модерніст Пруст найперше радикально переосмислює призначення мистецтва та, відповідно, художній метод відображення дійсності у ньому. У Пошуках...” останнім словом Пруста про мистецтво стає декларація віри в унікальну спроможність мистецтва поєднувати загальне з частковим, задовольняти прагнення людського духу долучатися до істинного, хоча його можна розпізнати лише в індивідуальному. Мистецтво оголошується тут істинним Страшним Судом” [ВЧ, 172] і одночасно воскресінням людської душі. Метафізика та літературна теорія набирають таким чином відчутних рис релігійного, а то й містичного вчення. Відповідно праця митця виявляється нічим іншим як транспонуванням у мистецькому творі його автентичного я”, його внутрішнього бачення себе самого і світу, що його оточує. При цьому основною креативною силою мистецтва виявляється вже не аналіз життєвих явищ, не вільний політ уяви, не безоглядне вираження почуттів і не екстатичний пошук універсальних знаків буття, а пам’ять, яка дозволяє синтезувати усі названі творчі підходи і породжує абсолютно нову романну форму, що сама по собі вже несе значну частину змісту і стає все складнішою конструктивно. Замість планіметричних моделей роману виникає сферична форма, центром якої є унікальна творча свідомість митця.
Критик Рамон Фернандез знайшов вдалу метафору, сказавши, що Пруст здійснив воістину коперникову революцію у жанрі роману [154, 35]. Відтепер я” не лише отримало право громадянства у романі, але й стало непорушним центром гравітації світу (Сплячого обсотує пряжа годин, обнизує вервечка років і світів” [Св, 6]). Таким чином, Пруст визначив пошуки сьогоднішніх романістів, обравши іншу, ніж існували до нього, точку зору на світ. Його творчість відкрила в літературі еру занурення у монаду, звернення до невідомих до тих пір рівнів свідомості, до підсвідомого, до психоаналізу. Прустів метод психологічного аналізу шляхом одухотворення матерії та матеріалізації почуття відкрив нові можливості розвитку психологічної прози у Франції.
Французька психологічна проза сьогодні частково базується на сповідальній манері письма, з притаманним їй превалюванням вираження над відображенням, частково ж орієнтована на традиційний розгорнутий психологічний аналіз внутрішнього стану героя і в цьому випадку є акцентованою на відображенні й аналізі почуттів, їх проявів у повсякденному існуванні героїв. В обох випадках можна говорити про вплив прустівських традицій психологізму, адже унікальність романного циклу У пошуках утраченого часу” визначається окрім іншого і своєрідним співіснуванням в ньому потоку свідомості” героя-оповідача та ускладненого, вкрай деталізованого раціонального аналізу пережитих ним почуттів і відчуттів. І якщо останній є знаком тісного зв’язку Пруста з попередньою традицією психологічної прози, а в сучасній літературі розвивається у творчості митців, що зберігають вірність реалістичним принципам творчості (Е. Базен, Р. Сабатьє, Б. Клавель, Р. Мерль, Ф. Саган, Р. Кено, А. Рінальді та інші), то перший дає цікаві новаторські художні результати і у Пруста, і в романі кінця ХХ ст. (Д. Мартен, Ф. Нурісьє, П. Модіано, М. Дюрас та інші ). У творах, де оповідь в основному ведеться у формі внутрішнього монологу або потоку свідомості” зовнішня канва подій вибудовується залежно від перебігу думок і комплексу почуттів персонажів. Це часто має своїм наслідком зсуви часових і просторових меж, порушення нормативних структур літературної мови, уніфікацію авторської та розмовної мови, експресивність і динамічність художнього образу.
Проте на основі текстуального аналізу Пошуків...” дисертант прийшов до висновку, що ціль письменника полягала навіть не в тому, щоби закріпити знайдену форму, а в тому, щоби передати у всій його внутрішній суперечливості сам процес художнього пізнання. Деякі порівняння раннього незавершеного роману Пруста Жан Сантей” і його зрілих Пошуків...” дозволило продемонструвати принципову відмінність мистецької присутності у них: якщо у першому варіанті вона мала майже виключно репрезентативні фукції, то в другому стала визначальною складовою його формальної організації, відчутно проявилася на стильових і семантичних його характеристиках і постала невід’ємною часткою життєвого досвіду героя, як і найважливішим фактором пізнання ним істинного в житті.
Таким чином, Пошуки...” представляють різновид інтелектуального роману, що спирається на сенсуалістську ідею пізнання світу і дивовижним чином поєднує в собі імпресіоністичність” відображення першоструктур, первинних образів людського сприйняття з подальшою їх строго раціоналістичною аналітикою. Аналіз деяких ірраціональних моментів життєвого досвіду героя (епізод з мадленкою, заквітчаний кущ глоду, Франсуа ле Шампі” в бібліотеці Германтів і т. п.) кожного разу приводить Пруста до думки про шлях пізнання істинного, який передбачає практику співставлення двох образів і віднадходження за ними єдиної їх спільної позачасової сутності, що стає обгрунтуванням взаємозв’язку форми та змісту у його власному творі. Час і позачасовість, перебої серця” та неперервна плинність життя, релятивність я” і його сутність, аналіз і синтез стають у романі Пруста тими полюсами, між якими рухається його герой і розгортається сам романний наратив. У цій площині і набуває свого вирішального значення у світоглядній і художній картині світу Пруста мистецтво. Воно репрезентується в епістемологічному аспекті як єдиний плідний засіб вираження душі митця та пізнання ним світу.
Інтертекстуальна насиченість Пошуків...” мистецькими алюзіями, естетична витонченість їхньої стилістики, розмаїття проявів мистецької присутності у тексті, отже, сприймаються вже не як зовнішні, додаткові характеристики прустового роману, а як безпосереднє вираження неповторного vidi його творця. Показовою у цьому відношенні є теорія метафори М. Пруста. Метафора цікавить письменника не як троп (хоча вона є одним з улюблених його художніх прийомів), але як засіб пізнання Істини. Людина (герой ПВЧ в тому числі) стає митцем саме тоді, коли відчуває себе здатною зафіксувати за допомогою метафор пережиту правду життя, укладаючи їх в закінчену і прекрасну форму художнього твору. Отже, рухаючись від суб’єктивних інтерпретацій світу через встановлення метафоричних зв’язків між різнорідними його елементами, людина приходить до розуміння світу, який постає перед нею в достеменності знаків, які таким чином виявляються доступними до розшифрування, прояснення і передачі іншим. В результаті цього у Пруста з’являється концепція художнього твору, зокрема роману, як низки розгорнутих метафор.
Гносеологічно орієнтована теорія мистецтва Пруста визначає і характер сюжетобудови, образної системи, архітектонічних засновків його роману. Значущість мистецької тематики в ПВЧ проявляється в першу чергу у двох тісно сплетених між собою лініях роману пошуків покликання героєм та його входження у світ, пробивання до справжньої реальності”, за посередництвом мистецтва та митців. Проведений з цієї точки зору аналіз Пошуків...” дозволяє стверджувати, що в їхній основі лежить історія становлення свідомості, що осягає своє мистецьке покликання. Їй підпорядкована уся образна система роману, де дисертант зауважує своєрідну ієрархію персонажів від митців-світочів” (це композитор Вентейль, письменник Берготт, художник Ельстір та актриса Берма) до митців-пустоцвітів” як Шарль Сванн чи барон де Шарлюс, що демонструють безплідність спроб поза-мистецького ствердження у житті. Водночас митці-світочі” репрезентують у романі єдину і неподільну сутність творчої особистості в інтерпретації Пруста, а також своєрідність освоєння світу кожним окремим видом мистецтва, мовою якого вони послуговуються. Відповідно у романі з’являється своєрідне багатоголосся мистецьких форм і засобів, яке синтезується загальною теорією мистецтва, що увінчує Віднайдений час”. Проблемі синтезу мистецтв у дисертації відводиться окремий розділ, оскільки вона є не лише сюжетотворчим компонентом роману, але відіграє значну роль у його стильовому вирішенні (ідея синтетичності виявляється і цілком суположною властивому прустовим творчим інтенціям прагненню глибинного пізнання універсальних істин) та архітектоніці роману (ідея роману-собору, роману-симфонії).
Проведені у дисертації спостереження за своєрідністю функціонування мистецького дискурсу у романі Пруста наводять на думку про те, що французькі письменники, які нині звертаються у своїх творах до теми мистецтва та творчої особистості (а їх, слід відзначити, досить багато), безумовно засвідчують свій творчий зв’язок з Прустом. Це найбільш очевидно у творах, де герой займається літературною творчістю і тому в них значне, а часто вирішальне, місце посідає відтворення самого творчого процесу та труднощів, з ним пов’язаних. Це також помітно у тих романах, в яких герой після подолання кризових моментів у своєму житті приходить до літературної творчості як свого роду єдино можливого виправдання свого існування. Необхідно зауважити, що зосередженість на проблемах творчості та мистецької свідомості у сучасній французькій прозі небезпідставно вважається спадком Нового роману”, але ж новороманісти” свого часу черпали ці ідеї і у Пруста.
Теоретики Нового роману” у своїй творчій програмі надавали першочергового значення пошукові найбільш адекватних форм відображення специфіки індивідуального художнього світобачення та його втілення у текст. Якщо класичний роман був здебільшого оповіддю якоїсь події або пригоди в житті персонажів, то антироман” сконцентрувався на специфіці конституювання самої оповіді про подію чи пригоду. Ще більшою мірою, ніж Наталі Саррот з її зануренням у глибини людської підсвідомості (і дуже часто підсвідомості саме митця, якщо згадати такі її твори, як Планетарій”, «Між життям і смертю», Золоті плоди”), до характеру прустової прози наближається Мішель Бютор. Це виявляється в обраних ним засобах психологічного аналітизму в поєднанні з потоком свідомості” у більшості його творів, у широкому та вагомому мистецькому контексті його, мабуть, найвідомішого роману Переміна”, а також у співзвучних прустовим метафізичних висновках, до яких приходить його герой. Порив до ідеалу Леона Дельмона завершується думкою про те, що єдиний шлях його досягнення пролягає через мистецтво. Тому твір закінчується рішенням героя нічого не змінювати у своєму житті і взятися за написання роману, в якому б відобразився його особистий міф.
Французькі постновороманісти, подолавши замкненість своїх попередників у суто формальній сфері художнього творення, повертаючи літературу до розмаїття життєвої стихії, до соціальної дійсності та пов’язаних з нею проблем, тим не менше не поривають з прищепленою їм Новим романом” схильністю до художнього експерименту, зацікавленістю проблемами створення текстів”, нарешті, переконанням у вагомості мистецтва, яке виводить людину на рівень універсалізації свого індивідуального досвіду, подолання умов людського існування. Часто французькі письменники-початківці вступають у літературу з творами, в основу котрих покладено їх особистий досвід (Е. Берль, Ф. Нурісьє, Ж. Руо). Цінність особистого свідчення, особливо у сфері відчуттів, вражень героя, набирає значення основоположного принципу творчості цих митців, хоча зовсім не зводить їх творчі інтереси лише до автобіографічності. Як і в Марселя Пруста, у їхніх творах особистий досвід, за всієї його унікальності, постає і як частка універсального загальнолюдського буття. Особлива чутливість до поняття часу, одержимість текучістю всього сущого, так само як і усвідомлення пов’язаності всіх життєвих явищ, розуміння того, що без минулого нема сучасного реалізуються у поширеній у сучасному романі темі пошуків шляхів подолання відчуженості, самотності у сучасному цивілізованому суспільстві, пошуку свого коріння в історії, нації, сім’ї. У більшій чи меншій мірі герої Патріка Модіано чи Жана-Філіпа Туссена наполегливістю своїх пошуків, цілковитою зосередженістю на самоаналізі завдячують” Прусту.
Для психологічної прози подібного плану властивою стає генералізація оповіді від першої особи, що здебільшого приводить до стирання чітких граней між описом та оповіддю. Оповідь стає схожою на живопис внутрішнього пейзажу, спроектованого на світ предметів, зауважених, побачених оповідачем, якого точніше було б назвати творцем тексту, скриптором”. Тому деякі молоді французькі письменники, зауважуючи це стирання граней між оповіддю та описом у сучасному романі, надають перевагу терміну прозаїк” (prosateur) перед загальновживаним словом письменник” (écrivain) (Рішар Мілле, П’єр Гійота).
Досить відчутним є вплив художніх ідей Пруста на характер дуже популярного у сучасній французькій прозі жанру автобіографії. Свого часу А. Мальро у своїх Антимемуарах” безуспішно намагався подолати суб’єктивістську” традицію Пруста, хоча його ідея мистецтва як антидолі водночас звучала зовсім по-прустівськи. Про марність його спроб свідчить, наприклад, надзвичайно показова автобіографія Алена Роб-Грійє. Автобіографічна трилогія А. Роб-Грійє Романески”, до якої входять книги Дзеркало, що повертається” (1985), Анжеліка, або Чари” (1988), та Останні дні Корінфа” (1994) є незвичайною автобіографією перш за все тому, що в ній автор, по суті, орієнтується на принципи саме прустової прози, в якій сплітаються автобіографія, вимисел та теорія мистецтва. Сам письменник дає обгрунтування такому синтезу, коли стверджує, що в розповіді про себе він відчуває не просто потребу, але необхідність вигадувати, бо лише за допомогою вимислу митець здатен наблизитися до чогось істинного в собі. Саме тому в Романесках” поряд із образом автора рельєфно виступає герой на ім’я Анрі де Корінф, що мав прототипом авторового знайомого, але як художній образ цілковито сконструйований у творі як свого роду духовне alter ego письменника, настільки ж складне і таємниче, як і він сам. Лінія загадкової долі Корінфа та викладених ним у своїй останній книзі роздумів про сутність творчого акту як свого роду апофеозу людського існування подається у книзі паралельно до оповіді Роб-Грійє про своє життя, сім’ю, кохання та стосунки з письменниками та знаменитостями епохи так, що деінде стає неможливим провести чітку межу між фактами та вимислом. Таким чином, Романески” не стільки відтворюють зовнішню канву життя знаменитого письменника, скільки відображають пошуки ним смислу власного існування та розуміння самого себе, які неможливо представити без мистецтва, творчості. Тому роздуми Роб-Грійє про літературу, кінематограф, психологію та естетику творчості органічно вписуються в художній текст, який подекуди складається з феєричних, майже сюрреалістичних картин реального (як, наприклад, зображення першої світової війни в Анжеліці”). І закінчується цей роман знаменною для теоретика Нового роману” думкою, що вражаюче нагадує висновки прустових Пошуків” (як, втім, й ідеї пізнього Мальро про мистецтво як антидолю): Лише мистецький твір чи текст, безпосередньо породжені цією тривогою /в екзистенціалістському її потрактуванні Н.Г./, могли б парадоксальним чином уникнути пустки, якою вони також і породжені. Тоді як перед моїми очима щосекунди руйнується світ повсякденності, занотування уявного створює з небуття (що слугує структурною основою) антисвіт, над котрим споконвічна фундаментальна тривога не матиме влади, тому що саме ця тривога а зовсім не слова і не синтаксис, всупреч так званому здоровому глузду, і стане тим матеріалом, з якого його буде збудовано” [81, 191].
Накінець, хочеться відмітити іще одну цікаву та характерну для сучасної літератури рису, що склалася не без впливу Пруста. На цей раз ідеться про формальну сторону сучасного французького роману про митця, в якому дуже часто використовується прийом mise en abyme”, що дістав у нас не зовсім адекватний переклад роману в романі”, бо правильніше було б сказати роману про роман” або роману про створення роману”. Французький термін mise en abyme” походить з малярської термінології, де він означає створення на полотні додаткових площин, які дозволяють представити зображуване одночасно у відмінних від основної перспективах. Як один з елементів техніки модерністського роману він часто розглядається як відкриття А. Жіда, зафіксоване ним у Щоденнику” 1893 року, а згодом реалізоване у невеликій повісті Болота” та романі Фальшивомонетники”. При цьому критики нехтують тим, що роман У пошуках утраченого часу” також будується на цьому прийомі, адже, як наголошувалося у цьому дисертаційному дослідженні, він, маючи циклічну форму, не лише містить чимало пасажів, що відображають процеси творчого пізнання світу фіксованого у творі мистецтва, але й будується на основоположному принципі створення книги героєм як головного результату його життєвих пошуків і виправдання свого існування у світі, де всі інші прояви життєвої діяльності виявляються відносними. Пошуки...”, таким чином, формально постають як роман у романі” у самому прямому значенні цього виразу. Але навіть якщо повернутися до терміну mise en abyme” і дотримуватися його дуже вузького трактування як прийому, що передбачає розкриття автором самого процесу створення ним тексту, то й тоді у творі Пруста можна зауважити епізод з шпилями Мартенвільської церкви, враження від удавного пересування яких переплавляються у перший уривок художньої прози героя, а також численні теоретичні роздуми героя-оповідача про природу художнього освоєння світу, без яких не виникло б його рішення написати книгу.
Свого часу новороманісти” майже систематично використовували прийом mise en abyme” у своїх книгах, адже він якнайкраще відповідав завданням відображення процесів створення художніх текстів. Найбільш виразні приклади його художньої актуалізації дають Проїзд до Мілану”, Розклад часу” Мішеля Бютора, Гумки”, Останнє літо в Марієнбаді”, У лабіринті” Алена Роб-Грійє, Дороги Фландрії” Клода Сімона, Портрет невідомого”, частково Золоті плоди” Наталі Саррот та інші. Постновороманістичне покоління французьких письменників продовжує часто вдаватися до цієї літературної техніки. Оповідач роману Анжело Рінальді Дами Франції” (1977) представляє свій роман як розповідь, яку герой ніби-то пише перед самогубством. Жак Альміра в романі Подорож до Нократіса” (1974) веде пошуки самого себе через низку історій, які він сам вигадує. Марк Шолоденко закінчує свій роман Держави пустелі” (1955) начерками майбутньої книги під назвою Держави пустелі”. У романі Дідьє Мартена Готель Бельвю” (1979) (побудованому на основі історії, дуже схожої до описаної у Смерті у Венеції” Т. Манна) предметом авторського інтересу стають стосунки читача з книгою, яку він читає, й автора з твором, який він пише. Герой роману Каванни Серце не камінь” (1995) палкиий любитель жінок, літературний негр”, але також і романіст, що захоплено і віртуозно творить власний роман.
Очевидно, що сучасні французькі прозаїки добре засвоїли уроки Марселя Пруста і те, що йому доводилося обгрунтовувати, захищати та доводити у своїх творах, сьогодні сприймається як аксіоматична частина культурного досвіду, без якого не може скластися серйозний митець. Писати у Франції сьогодні означає наполегливо шукати самовираження через стиль, мову та художню форму, це означає також занурення у внутрішній світ людини, бо, слідом за Прустом, лише особистісний ракурс світобачення для багатьох нині вважається вартим творчого увічнення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Андреев Л. Г. Импрессионизм. М.: Издательство Московского университета, 1980. 250 с.
2. Андреев Л. Г. Марсель Пруст. М.: Высшая школа. 96 с.
3. Аникин Г. В. Эстетика Джона Рескина и английская литература ХІХ века. М.: Наука, 1986. 319 с.
4. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. Львів: Літопис, 2001. 832 с.
5. Бальзак О. де Твори: в 10 т. / Дніпро. К., 1990. Т.3: Людська комедія: Філософські етюди. 814 с.
6. Бальзак О. де Думки про мистецтво: Збірник. К.: Мистецтво, 1981. 255 с.
7. Барт Р. Избранные работы: Семиотика: Поэтика. М.: Прогресс, 1989. 615 с.
8. Батай Ж. Пруст. // Литература и Зло. М.: Изд-во МГУ, 1994. С. 92 103.
9. Батай Ж. Внутренний опыт. СПб.: Аксиома, Мифрил, 1997. 336 с.
10. Башляр Г. Грезы о воздухе. Опыт о воображении движения. М.: Изд-во гуманитарной литературы, 1999. 344 с.
11. Бергсон А. Сміх. Нарис про значення комічного. К.: Лабораторія гуманіт. досл. Нац. Унів. Києво-Могилянська Академія”, 1994. 165 с.
12. Бергсон А. Творческая эволюция; Материя и память. Минск: Харвест, 1999. 1407 с.
13. Бодлер Ш. Об искусстве. М.: Искусство, 1986. 421 с.
14. Бодлер Ш. Поезії. К.: Дніпро, 1989. 357 с.
15. Божович В. И. Традиции и взаимодействие искусств: Франция, конец ХIХ начало ХХ века. М.: Наука, 1987. 319 с.
16. Бочаров С. Г. Пруст и «поток сознания». // Критический реализм ХХ века и модернизм: Сборник статей. М.: Изд-во МГУ, 1967. С. 194-234.
17. Бреннер Ж. Моя история Франции. М.: Высшая школа, 1994. 352 с.
18. Бютор М. Изменение; В лабиринте / А. Роб-Грийе; Дороги Фландрии / К. Симон; Вы слышите их? / Н. Саррот: Романы. М.: Художественная литература, 1983.671с.
19. Бютор М. Роман как исследование. М.: Изд-во МГУ, 2000. 192 с.
20. Вагнер Р. Избранные работы. М.: Искусство, 1978. 695 с.
21. Веденина Л. Г. Музыка в структуре романа Пруста В поисках утраченного времени”. // Общественные науки за рубежом. Серия 7, Литературоведение. 1975. №1. С. 94 99.
22. Ветрогонская Т. О. Философские и художественные функции пейзажа во французской литературе ХХ века (от Пруста к «новому роману»): Автореф. дис. .. канд. филолог. наук: 10.01.05. СПб., 1997. 18 с.
23. Визгин В. П. Эпистемология Гастона Башляра и история науки. М.: РАН, Институт философии, 1996. 263 с.
24. Владимирова А. И. Проблема художественного познания во французской литературе на рубеже двух веков (1890 1914). Л.: Изд-во Ленинградского ун-та, 1976. 96 с.
25. Воронов А. И. Интуитивная философия А. Бергсона. М.: Знание, 1962. 46 с.
26. Воронский А. К. Марсель Пруст (К вопросу о психологии художественного творчества). // Избранные статьи о литературе. М.: Художественная литература, 1982. С.276 283.
27. Гете Й.-В. Фауст: Трагедія. К.: Дніпро, 1981. 541 с.
28. Гинзбург Л. Я. О психологической прозе. М.: INTRADA, 1999. 411 с.
29. Гонкур Э. де и Гонкур Ж. де Дневник. Записки о литературной жизни. Избранные страницы: Т.1-2. М.: Художественная литература, 1964. 711 с. и 750с.
30. Гюисманс Ж.-Ш. Наоборот; Девушки. / А. де Монтерлан. М.: Объединение Всесоюзный молодежный книжный центр”, 1990. 272 с.
31. Данте Аліг’єрі Божественна Комедія: Поема. Х.: Фоліо, 2001. 607 с.
32. Делез Ж. Пруст и знаки. СПб.: АЛЕТЕЙЯ, 1999. 187 с.
33. Джемс В. Прагматизм; Прагматизм. / М. Эбер; Про прагматизм. / Юшкевич П. К. К.: Вид-во «Україна», 1995. 284 с.
34. Днепров В. Д. Искусство Марселя Пруста // Иностранная литература. 1973. №4. С. 194 203.
35. Днепров В. Д. Психологический роман Марселя Пруста // Идеи времени и формы времени. Л.: Л. О. изд-ва «Советский писатель», 1980. С. 385 432.
36. Еремеев Л. А. Французский литературный модернизм: Традиции и современность. К.: Наукова думка, 1991. 120 с.
37. Еремеев Л. А. Французский «новый роман». К.: Наукова думка, 1974. 223 с.
38. Ерофеев В. В. Толстой в оценке и восприятии Пруста // Известия АН СССР. Сер. лит. и яз. 1978. Т. 37, № 4. С. 298 307.
39. Жид А. Топи; Фальшивонетчики. Новосибирск: Триада, 1999. 460 с.
40. Зарубежная эстетика и теория литературы ХІХ ХХ вв.: Трактаты, статьи, эссе./ Состав., общая редакция Г. К. Косикова. М.: Изд-во Московского ун-та, 1987. 511с.
41. Затонський Д. Про модернізм і модерністів. К.: Дніпро, 1972. 272 с.
42. Золя Э. Творчество. Алма-Ата: Онер, 1984. 384 с.
43. Зонина Л. А. Тропы времени: Заметки об исканиях французских романистов (60-70-е гг.). М.: Художественная литература, 1984. 263 с.
44. Импрессионисты, их современники, их соратники. Живопись. Графика. Литература. Музыка. / Под ред. А. Д. Чегодаева. М.: Искусство, 1976. 319 с.
45. Искусство и художник в зарубежной новелле ХIХ века. Сост. И. С. Ковалева. Л.: Изд-во Ленинградского ун-та, 1985. 496 с.
46. Камю А. Человек бунтующий. // Собрание сочинений: в 5 т. / Фолио. Харьков, 1998. Т.3. С. 59 408.
47. Литературные манифесты западноевропейских романтиков. М.: Изд-во МГУ, 1980. 638 с.
48. Луначарский А. В. Марсель Пруст. // Собрание сочинений: в 8 т. / Художественная литература. М., 1967. Т.6. С. 362-368.
49. Малларме С. Вірші та проза. К.: Юніверс, 2001. 240 с.
50. Мальро А. Зеркало лимба: Художественная публицистика. М.: Прогресс, 1989. 516 с.
51. Мамардашвили М. К. Психологическая топология пути: М. Пруст «В поисках утраченного времени». СПб.: Изд-во Русского Христианского гуманитарного института, 1997. 576 с.
52. Ман П. де Чтение (Пруст) // Аллегории чтения. Фигуральный язык Руссо, Ницше, Рильке и Пруста. Екатеринбург: Изд-во Урал. ун-та, 1999. С. 72 97.
53. Манн Т. Доктор Фаустус. К.: Дніпро, 1990. 573 с.
54. Метерлинк М. Разум цветов. Жизнь пчел. СПб.: Амфора, 1999. 505 с.
55. Метерлинк М. Синяя птица. Л.: Искусство, Л.О., 1975. 270 с.
56. Михайлов А. Цикл Альбертины. // Пленница. / М. Пруст. М.: Худ. лит., 1992. С. 5 20.
57. Мориак К. Пруст. М.: Независимая газета, 1999. 287 с.
58. Мориак Ф. Творчество и человек. // Не покоряться ночи: Худож. публицистика. М.: Прогресс, 1986. С. 186 189.
59. Моруа А. Марсель Пруст // Литературные портреты. М.: Издательство «Прогресс», 1970. С. 201-229.
60. Мотылева Т. Зарубежный роман сегодня. М.: Советский писатель, 1966