ХУДОЖНЯ СВОЄРІДНІСТЬ „МАЛОЇ” ПРОЗИ МЕРІ ШЕЛЛІ

brief description

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

На правах рукопису

ВОРОНОВА ЗОЯ ЮРІЇВНА

УДК 820 32 Шеллі

ХУДОЖНЯ СВОЄРІДНІСТЬ „МАЛОЇ”
ПРОЗИ МЕРІ ШЕЛЛІ

10.01.04 література зарубіжних країн

Дисертація на здобуття наукового
ступеня кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Потніцева Тетяна Миколаївна,
доктор філологічних наук, професор

Дніпропетровськ 2007 р.

ЗМІСТ

ВСТУП.....................................................................................................................3

РОЗДІЛ 1
КАРТИНА СВІТУ В ОПОВІДАННЯХ МЕРІ ШЕЛЛІ
1.1. Художня своєрідність італійської теми в оповіданнях М.Шеллі................................................................................................24
1.2. Східні мотиви в „малій” прозі М.Шеллі: зміна акцентів й авторських інтенцій.............................................................................71

РОЗДІЛ 2
СЮЖЕТИ ТА ОБРАЗИ В ОПОВІДАННЯХ МЕРІ ШЕЛЛІ
2.1. Концепція й тема кохання: своєрідність художньої інтерпретації................................................................................................94
2.2. Трансформація метасюжету про вічне життя в „малих” оповідях Мері Шеллі.................................................................................................117
2.3. Образ „deformed transformed” і мотив двійництва в оповіданнях Мері Шеллі: національна своєрідність....................................................128

РОЗДІЛ 3
ОЗНАКИ ТРАНСФОРМАЦІЇ ЕСТЕТИЧНОЇ СТРАТЕГІЇ
МЕРІ ШЕЛЛІ....................................................................................................159

ВИСНОВКИ.......................................................................................................184

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ......................................................191

ДОДАТКИ...........................................................................................................210

ВСТУП

Сучасний етап розвитку вітчизняного та зарубіжного літературознавства характеризується підвищенням інтересу до постатей письменників, чия творча спадщина повністю ще не повернута читачеві. Вивчення матеріалів, присвячених „малій” прозі Мері Шеллі, дозволяє стверджувати, що тема жанрового розмаїття англійської романтичної літератури, взаємодії жанрів у контексті епохи та в межах творчості окремого письменника недостатньо вивчена. У цьому плані унікальним є художній феномен Мері Шеллі, яка залишилася в пам’яті читачів і літературознавців як автор одного роману.[1] А проте її проза різноманітна й варіативна в жанрово-стильовому втіленні. Доля всієї творчої спадщини письменниці, що фактично знаходилась у забутті близько двох сторіч, була зумовлена перехідним періодом в історичному розвитку європейського суспільства (кінець XVIII початок XIX ст.). Загальновідомо, що переломні етапи розвитку, які нерідко припадають на межу сторіч, з особливою гостротою й очевидністю розкривають споконвічні питання людського буття; часто саме в цей час по-іншому ставляться акценти на пріоритети цінностей, формується особливий характер світовідчуття. Слушні критичні зауваження Н.Т.Пахсар’ян з приводу того, що дослідники епохи романтизму вважають за краще говорити про „сутність „чистої”, істинної романтичної творчості”, і це, як здається російському літературознавцю, значно знижує „дослідницький інтерес до аналізу еволюції романтизму протягом XIX ст., до його внутрішніх змін”[2] [134, с. 76].
Загальновизнаною в наукових колах є думка про взаємопроникнення літературних напрямів (Н.О.Соловйова, О.О.Бєльський, Т.Г.Струкова, М.Б.Ладигіна, Т.Д.Венедиктова), що дозволяє в усім розмаїтті та діалектичній складності не тільки виявити специфіку тих літературних явищ і феноменів, які відійшли в минуле, але й побачити їх у загальній перспективі процесу, „глибше зрозуміти зв’язок епох, ліквідувати часом свідомо грубі переходи від одного літературного напрямку до іншого” [163, с. 13] чи звільнитися від тих стереотипів у сприйнятті літературного процесу в Англії, які, як вважає Б.М.Проскурнін, існують і сьогодні [146][3]. Актуальність переходу від романтизму до реалізму, їх взаємопроникнення, вивчення механізму цього явища стають тим більше „злободенними” у зв’язку з широко обговорюваною в сучасному літературознавстві концепцією І.Шайтанова [192; 193; 194], який пропонує вивчати літературу як історію жанру чи історію літератури як іманентну від історичного та соціального контекстів. „Жанр шлях виходу на рівень цілого, спосіб художнього завершення, який співвідносить кожен окремий твір із традицією і визначає його місце в тій реальності, у якій він існує. Сучасні автори підручників й академічних праць як і раніше воліють виділяти межі періодів, напрямків...”, викладає свій погляд дослідник [194, с. 119]. Ми більшою мірою погоджуємося в цій полеміці з твердженням Т.Д.Венедиктової про історію літератури як „одну з найстабільніших складових частин нашої філологічної освіти” і з тим, що „у цілому ми почуваємо себе затишно в обжитому коконі Періодів, Жанрів, Напрямків й Ізмів” [27, с. 13]. Нам близька й концепція В.М.Толмачова, який пише про „загрозу повної відмови від історико-культурного підходу до літературного явища” та „копіювання далеко не кращих кон’юнктурних ідей Заходу десятирічної давності”, про необхідність повернутися до „порівняно традиційних за формою понять” [177, с. 43]. Адже й сам І.Шайтанов, на фоні численних полемік про „смерть автора”, „смерть жанрів”, їх деканонізацію (у трактуванні С.Н.Бройтмана [18]), все ж шукає деякі стійкі параметри „вимірювання” художнього цілого.
Усе частіше сьогодні, услід за Ю.Кристевою, говорять про прагнення літературознавців визначити місце твору „в межах певної типології знакових систем” [90, с. 13], що може співвідноситись і з жанром, і з напрямком, і з періодом. Критично осмислюються погляди тих художників, письменників, літературознавців, які „роблять сумнівними правила своїх мистецтв і навіть розголошують свої сумніви” [117, с. 248]. Доречні слова відомого українського літературознавця Д.Затонського, переконаного в тому, що не можна „безоглядно відмовитися від усього, колись прийнятого й засвоєного. Але під сумнів слід поставити все, щоб відкинути помилкове й зберегти істинне” [71, с. 14]. Погоджуючись із тим, що література, попри всю свою іманентність, усе ж „відображає історичні ситуації та людські типи” [115, с. 24], що координатами в художній творчості „можуть бути лише великі художні системи” [94, с. 3], а в жанровому розвитку традиційні „жанрові канони” [187, с. 161], ми пропонуємо свою спробу аналізу „малої” прози Мері Шеллі, яка все ще залишається не вивченою літературознавцями й не відомою вітчизняному читачеві.
У наш час, на зламі вже іншого тисячоліття, помітне зростання інтересу до творчості М.Шеллі. Незважаючи на те що зарубіжні [217; 218; 260] і вітчизняні [77; 89] енциклопедичні видання згадують ім’я М.Шеллі як авторки кількох романів („Франкенштейн”, „Вальперга”, „Лодор”), фундаментальних досліджень усієї творчої спадщини письменниці ми не маємо (про це з жалем зазначають і Т.Г.Струкова автор останньої книги про „Франкенштейна”, і дослідниця-початківець творчості М.Шеллі В.І.Горбачова в статті „Історія і вигадка в романі М.Шеллі „Вальперга” (1823)” [42]. Проте в жодному з названих видань немає відомостей про інші, як виявляється, не менш важливі жанрові варіанти у творчості письменниці. Очевидною стає потреба у визначенні того специфічного місця, яке художня спадщина М.Шеллі посідає в історії англійської літератури.
Як відзначається в бібліографічній антології під редакцією В.Ліллза [232], вивчення прози М.Шеллі в зарубіжному літературознавстві відбувалося у кількох напрямках, серед яких виділяють: біографічний (М.Спарк „Дитя світла” (1951), Е.Бігланд „Мері Шеллі” (1959), В.Волінг „Мері Шеллі” (1972), А.Меллор „Мері Шеллі” (1988), Е.Санштейн „Мері Шеллі” (1989); дослідження поетики лише одного роману „Франкенштейн” (Е.Нітши „Мері Шеллі, автор „Франкенштейна” (1953), К.Смолл „Аріель, схожий на Гарпію” (1972), Д.Глат „Легенда Франкенштейна” (1973); осмислення творчості письменниці у зв’язку зі школою Байрона, П.Б.Шеллі [207; 210; 216]. Саме тут ми знаходимо найбільш повний, на нашу думку, огляд як творчої спадщини письменниці, так і дослідницьких робіт, присвячених аналізу її творів, біографічних нарисів.
Слід відзначити, що до недавнього часу в зарубіжному літературознавстві насправді домінували праці, у центрі яких був один роман М. Шеллі „Франкенштейн”. Так, Е.Нітши, К.Смолл, Д.Глат провідні дослідники роману зосереджувались на якомусь одному аспекті твору, порушуючи його цілісність. Помітною тенденцією минулих років (починаючи з рецензії в „Квотерлі ревю” [261]) було вивчення відомого роману письменниці в порівнянні його зі школою Годвіна. Проте в кращому випадку автори (наприклад, У.А.Уоллінг, Г.Блум) відзначали лише співзвучність тем. У працях зарубіжних дослідників [220; 254] помітна абсолютизація автобіографічного моменту при вивченні романної творчості М.Шеллі, не тільки щодо „Франкенштейна”, але і її маловідомих вітчизняному читачу романів „Лодор” й „Остання людина”.
Проблема жанрової своєрідності романів М.Шеллі в зарубіжній критиці донедавна залишалася неопрацьованою. Звідси, безперечно, і різноманітність жанрових дефініцій, які давались романам письменниці. Так, Л.Родвей [241] звертає увагу у „Франкенштейні” на домінанту рис, притаманних психологічному роману, а Д.Джек [229] відносить його до філософського твору. Відоме визначення Стівена Кінга, висловлене ним у передмові до роману: „Франкенштейн” містична повчальна повість”[4] (Frankenstein” is a mystical morality tale”) [231, c. IX], хоча на сьогодні його найчастіше розглядають як різновид готичного роману. Нерідко літературознавці вивчають романи М.Шеллі у площині автобіографічної прози (Е.Вагенехт [263], Ч.Баннел [210], М.Еберлі-Сінатра [220]).
Відкриваючи невідомі сторінки творчості письменниці, дослідники звертають увагу й на „малі” форми оповідей М.Шеллі. В Оксфордському „Путівнику по англійській літературі” [147], який нещодавно з’явився у перекладі російською мовою, у лаконічній статті згадуються і її оповідання як складова частина творчої спадщини автора „Франкенштейна”, відзначається їх жанрово-тематичне різноманіття.
Усе частіше критики підкреслюють різножанровий і різностильовий характер англійського романтизму, що позначився не лише шедеврами поетичного мистецтва, а й творами прозових жанрів. Науковий резонанс, спричинений виданням у 2001 році збірки „жіночої прози” 17781838 рр., до якої увійшли різножанрові твори Ф.Берней, К.Рів, Ш.Сміт, Е.Гамільтон, М.Шервуд, М.Шеллі, Е.Робертс, свідчить про нову хвилю уваги до прозової спадщини „поетичної” епохи, до жанрової варіативності представлених оповідей. Своє розуміння специфіки літературного процесу першої половини ХІХ сторіччя На думку Ф.Робертсон, автор передмови до згаданої збірки, ґрунтує на своєрідності „культурологічних, тематичних, стильових зрушень нового етапу культурного розвитку, що вплинули і на жіночу прозу...” (enough to show changes of style, topic, and cultural assumptions and to suggest ways in which those changes affected women’s writing”) [239, p. XIX].
Про те, що творчість М.Шеллі асоціюється сьогодні не лише з „Франкенштейном”, свідчить вихід друком збірки творів письменниці The Mary Shelley Reader” [259] у 1990 р., в якій окрім „культового” роману містяться також оповідання, есе та маловідомий роман „Матильда”. Т.Беннетт і Ч.Робінсон (видавці The Mary Shelley Reader”) зосереджують увагу на унікальності книги, де наводиться більш повний, ніж виданий у 1959 р., текст роману „Матильда”, опубліковані найновіші анотації зарубіжних літературознавців до роману „Франкенштейн”. У ще одному дослідженні The Other Mary Shelley” [221], опублікованому в 2002 р. під редакцією А.Фіша і К.А.Меллор, „Франкенштейн” репрезентовано в сучасних інтерпретаціях (наприклад, в контексті популярного фемінізму). При цьому дослідницьке поле все більше розширюється, до нього включається „мала” проза М.Шеллі її есе, листи, біографії та оповідання.
Традиційно у радянському, пострадянському та вітчизняному літературознавстві [65; 84; 176] пріоритетним об’єктом наукового інтересу вважається роман М.Шеллі „Франкенштейн”. Проте, прозова спадщина цієї письменниці включає й менш відомі, однак не менш цікаві в плані творчих пошуків твори, а саме: романи „Остання людина” (1826), „Вальперга” (1830), „Перкин Варбек” (1830), „Лодор” (1835), „Фолкнер” (1837), роман-монодію „Матильда” (вперше опублікований лише у 1959 р)., близько двох десятків оповідань, низку оглядів і есе, щоденники подорожей та дві міфологічні драми („Прозерпина”, „Мідас”), п’ять праць, присвячених життєпису італійських, іспанських, португальських та французьких письменників для „Кабінетної енциклопедії” Ларднера, перекладацькі і поетичні роботи, численні примітки до творів П.Б.Шеллі.
Діапазон дослідження творчості письменниці розширюють роботи Т.Потніцевої та Т.Струкової, в яких представлено аналіз романів „Матильда”, „Вальперга”, „Остання людина” та „Лодор”.
На жаль, слід зазначити, що до останнього часу творчість М.Шеллі розглядалась як маргінальне явище англійської романтичної спадщини. Праці Т.Г.Струкової, Т.М.Потніцевої, Н.Г.Копалейшвілі, а також В.І.Горбачової дозволяють говорити про розширення дослідницького поля романної творчості автора „Франкенштейна”.
Уперше за межі вивчення одного роману вийшла Т.М.Потніцева в дисертаційній роботі „Проблема романтичного методу в романах М.Шеллі „Франкенштейн”, „Матильда”) (1977) [143]. Обидва твори були розглянуті в контексті епохи преромантизму та романтизму, що дає можливість говорити про наступництво та новаторство романної творчості письменниці. У дисертаційній роботі Т.Г.Струкової „М.Шеллі романіст” (1980) [170] окрім аналізу роману „Франкенштейн” також розглядаються романи „Вальперга”, „Остання людина”, „Лодор”. Авторка досліджувала своєрідність художнього методу М.Шеллі й уточнювала місце її літературної спадщини в історії англійського та європейського романтизму. У праці „Мері Шеллі, або Незнайома знаменитість” [169] увага вченого була зосереджена на „спалахах” роману „Франкенштейн” у єдиному культурологічному просторі протягом двох століть, закономірності „довгих хвиль” культури й реалізації стійких міфологічних і літературних кодів у творчості письменників ХІХ ХХ ст. (А.Бірс, Р.Л.Стівенсон, Г.Уеллс, Б.Олдіс, О.Ноулен, У.Лернінг). У статті сучасного українського дослідника І.В.Лімборського [97] підкреслено зв’язок роману М.Шеллі „Франкенштейн” з англійською літературою преромантизму, куди автор відносить „Калеба Вільямса” Годвіна, „Удольфські таємниці” А.Радкліф.
Усі дослідники суголосні у тому, що творчість М.Шеллі індивідуальна, багатогранна, різножанрова, у ній відображені суттєві процеси в історії англійської літератури першої половини ХІХ ст., зокрема зміна естетичних позицій від преромантизму до романтизму і далі до літератури вікторіанської доби. У цьому розумінні найбільший інтерес до творчості М.Шеллі викликає досі не відомий вітчизняному літературознавству жанр оповідання, сама лаконічна форма якого допомагає чіткіше зрозуміти динаміку естетичних зрушень.
Проблематика аналізу англійської „малої” прози пов’язана з недостатньою вивченістю англійського романтичного оповідання як одного із, здавалося б, другорядних явищ літератури ХІХ ст. „В Англії магістральним шляхом розвитку романтизму була поезія. Нарівні з визначними поетами Блейком, Вордсвортом, Колріджем, Кітсом, Байроном, П.Шеллі був тільки історичний роман Вальтера Скотта”, слушно зазначає Н.Я.Дьяконова [60, с. 8]. Існує певне історико-літературознавче й теоретичне недооцінювання жанру оповідання, як свого часу й романтичного роману, в англійській літературі тієї доби, своєрідний жанровий нігілізм. За певних причин і обставин, що зумовили долю оповідання в Англії початку ХІХ ст., дослідники вирізняють не лише його маргінальне становище стосовно провідних жанрів епохи романтизму, а й очевидну неканонічність „малої” прози того часу. Н.Я.Берковський, розглядаючи літературну спадщину романтичної доби, відзначає, що „новела як така мала надто вузькі засади, її канонічна форма досить легко вичерпувалась, тому на ній і не наполягали” [17, с. 113].
Доцільно закцентувати на той факт, що більшість „малих” прозових творів друкувались в англійських щорічниках. Ці видання зазвичай виходили до різдвяних свят, були мистецьки оформлені ілюстраціями та гравюрами відомих художників, що було причиною їх дорожнечі й недоступності для пересічного читача. „Розкиданість” оповідань по журналах не давала повного й цілісного уявлення про „малу” прозу широкому загалу читачів, обсяг оповідань був обмежений рамками журнальних видань. А проте, „Кіпсейк” продавався по п’ятнадцять тисяч екземплярів протягом кількох місяців” [240, с. ХІІІ ]. Зараз майже забуто, наскільки популярним був щорічник, який справив чималий вплив на розвиток короткого оповідання першої половини ХІХ ст. „В Англії початку ХІХ ст. не було мільйонної читацької аудиторії, але читали десятками тисяч товсті журнали. А цей фактор, у свою чергу, впливав на літературну ситуацію, можливо, навіть формував її” [131, с. 188], зауважує С.Павличко. Таким чином, в англійського романтичного оповідання була своя представлена письменниками найрізноманітніших естетичних орієнтацій складна жанрова передісторія, що руйнувала рамки чітких розмежувань.
Однією з дискусійних теоретичних проблем на сьогоднішній день є саме визначення жанру оповідання. Жодне академічне чи спеціальне видання як у нас, так і за кордоном не дає чіткого визначення англійського романтичного оповідання. Існують суперечливі погляди щодо національної специфіки „малої” прозової форми, що навіть термінологічно визначається по-різному story”, short story”, tale” і т. ін.
Свою оцінку жанру романтичного оповідання давали літературознавці як радянського та пострадянського простору (Н.Я.Дьяконова, К.І.Клименко, Л.І.Скуратовська, Б.М.Проскурнін, Р.Ф.Яшенькіна, В.І.Березкіна, Е.П.Гончаренко), так і зарубіжні (Г.Оурел, М.Вілер, Ф.Пайл, Р.Гарнетт, Ч.Робінсон). Проте фундаментальних досліджень „малої” романтичної прози в англійській літературі першої половини ХІХ ст. ми не маємо. Отже, в сучасному літературознавстві назріла потреба ґрунтовного дослідження специфіки та естетичного значення оповідань М.Шеллі, а також осмислення їхньої ролі в процесі розвитку „малої” романтичної прози в англійській літературі першої половини XIX століття, про що, зокрема, пише Н.Я.Дьяконова в передмові до збірки „Англійська романтична повість”, де „найменш відомими й вивченими з усієї прозової спадщини англійського романтизму” називає „повісті й оповідання”, відзначаючи, що „жанр позбувся популярності наприкінці ХІV ст. на початку ХV ст., після того як під назвою „фабльо” існував у літературі пізнього середньовіччя. З тих часів його місце залишилося скромним і другорядним.” [60, с. 16]. Проте зазначені проблеми жодною мірою не применшують значущість „малої” прози та її важливість в історії національної літератури. Часто в „периферійних” формах точніше виокреслюється процес переходу від старого до нового етапу розвитку літератури. У цьому, наприклад, переконує дослідження поетики й стилістики англійського есе в працях В.І.Березкіної [14; 15; 16].
Навіть у свідомості літературознавців, що вивчають оповідання ХІХ ст., воно посідало досить скромне місце в жанровому переліку. Незважаючи на популярність серед англійських читачів романтичної доби, твори „малої” прози відносились навіть їх авторами до „низького” жанру. Зокрема, У.Тревор, відомий ірландський письменник ХХ ст., упорядник „Оксфордської книги ірландського оповідання”, зауважував, що „англійські прозаїки готові стверджувати, що їх оповідання це те, що залишилося від романів” [262, с. 17]. У.Тревор не одинокий у своїх поглядах: англійський літературознавець Е.Форстер відносить оповідання до „найпростішого й найпримітивнішого літературного організму, який служить основою, канвою роману” [222, с. 24]. Але більшість як радянських та пострадянських, так і зарубіжних дослідників жанру вказують на самодостатність „малої” романтичної прози. Схожі позиції Н.Я.Дьяконової, Р.Ф.Яшенькіної щодо визначення меж цієї розповідної форми. Так, Н.Я.Дьяконова, зачисляючи оповідання до самостійного жанру, називає імена Ч.Лема, У.Хезлітта, Л.Ханта й представлену в їх творчості „малу” прозу. Дослідниця відзначає велику роль відомих „майстрів есе” саме в тому, що „вони ввійшли в історію англійської літератури не лише як есеїсти, а і як автори романтичних оповідань, які справили великий вплив на молодого Діккенса” [60, с. 37]. Із цього висловлювання стає зрозумілим, що критики розмежовують жанр „есе” й „оповідання”, підкреслюють стійність жанру short story”, його особливе місце в романтичній літературній спадщині.
Традиційно (і це бачимо вже зі статей Д.М.Урнова [77]) пріоритет надається есе тієї доби, ключовому в розумінні літературознавців національному жанру, співвідносному з іменами Ч.Лема, У.Хезлітта, Т. де Квінсі: „...англійці мали багатющу есеїстську традицію більше ніж двохсотлітньої давності, яка дала щонайменше п’ятнадцять жанрових різновидів” [182, с. 110]. Взагалі у розумінні Д.М.Урнова, есе це „і трактат, і стаття, і нарис залежно від стилю й теми”, але водночас „романтичне есе відрізняється особливою тематичною невизначеністю стає буквально дослідом, спробою, за допомогою якої виявляється деяка проблема, яка не потрапила до цього в жодні філософські чи естетичні системи” [Там само, с.110]. Есе, як і все в романтичну епоху, суб’єктивується, іноді немовби стаючи безпредметним, або самостійно створює свій предмет зображення, який ще не був названий.
Побутові, морально-психологічні нариси Ч.Лема, що складають книгу „Есе Елії” (1835), являють собою, на думку Н.Я.Дьяконової, „бесіду з читачем на будь-які теми, прокладаючи шлях до „Нарисів Боза” Ч.Діккенса” [63, c. 183204].
Значно вплинула на тогочасний і подальший розвиток жанру short story” творчість У.Хезлітта. У руслі есеїзму формувалась і психологічна проза Т. де Квінсі.
Загальні риси, специфіку англійської „малої” прози, її джерела намагається простежити І.Н.Васильєва в передмовах до збірників „Сучасне англійське оповідання” [22], „Фантазери” (оповідання В.С.Прітчетта) [23], стверджуючи, що „оповідання жанр сучасний не лише за своєю художньою специфікою, але й за своїм походженням: його становлення, відокремлення від інших прозових жанрів в англійській літературі припадає на другу половину ХІХ століття” [22, с. 3].
Слід згадати й ті нечисленні дослідження в радянському і пострадянському літературознавстві, де так чи інакше порушувалась проблема варіантів „малої” прози романтичної доби. Якщо Н.О.Соловйова [161], В.М.Толмачов [175; 176], С.В.Тураєв [181] лише згадують у своїх працях про її існування, то А.Звєрєв у передмові до новел В.Ірвінга [73] простежує історію явища на американському матеріалі, зосереджує увагу на взаємодії англійської та американської літератур у контексті історії розвитку жанру. Зростання інтересу до дослідження джерел, традицій, генезису англійського оповідання спостерігається в останні десятиріччя ХХ ст. А.Саруханян, вивчаючи жанр оповідання в ірландській літературі, доходить висновку, що його особлива роль і місце були обумовлені самим „генезисом жанру, джерела якого спостерігаються в народному усному оповіданні, казці, сказанні” [155, с. 51]. Розмірковуючи над співвідношенням tale short story novella short fiction у зв’язку з жанром новели у творчості Джеймса Джойса, Е.П.Гончаренко переконливо доводить теоретичну розмитість усіх наведених визначень жанру та їх взаємозамінність у художній практиці [41]. А сучасний український теоретик А.А.Галич [31] аргументовано наводить параметри, за якими варіанти „малої” прози: оповідання новела есе нарис усе ж таки розрізняються. На думку дослідника, „есе жанр, який знаходиться на стику художньої та публіцистичної творчості” [31, с. 275], а „нарис художньо-публіцистичний жанр, де головна думка, ідея чітко підкреслені. Якщо в романі, повісті, оповіданні оголеність думки часто сприймається як недолік, то в нарисі ця ж риса немовби естетичний закон” [Там само, с. 276]. Якщо дотримуватися наведених вище теоретичних визначень „малих” форм, то оповіданням М.Шеллі притаманні риси як новели, для якої характерна „парадоксальність” (вона відзначена тим, що мова йде, „про нечувану подію, героєм якої стала особистість, що живе у ворожому для неї світі, у новелі завжди має місце сатиричний чи комічний пафос, іноді він набирає драматичного відтінку” [Там само, с.272]), так і оповідання, де обов’язково є „оповідач, герой-оповідач, або ілюзія „живого” переказу, нахил до документальної, фіксованої точності, що пояснюється комунікативною спрямованістю жанру” [Там само, с. 273]. В „short stories” М.Шеллі простежується „одноподійність, одноконфліктність, настанова на достовірність відтворюваного матеріалу життя” [Там само, с. 272], те, що в розумінні українського літературознавця [Там само] об’єднує повість і новелу.
У широкому спектрі дефініцій і роз’яснень[5] з приводу жанрових розбіжностей між оповіданням новелою повістю виявляються деякі принципові відмінності, з якими погоджується більшість дослідників-теоретиків.
Якщо новела постає як втілене „мистецтво сюжету” (М.Н.Епштейн), то оповідання як „мистецтво розповіді” (К.Лонс); якщо новела сприймається як „тверда” форма в епіці, то оповідання характеризується умовністю „правил”, мінливістю й всеосяжним характером форм.
Ця мінливість і варіативність канону „малої” прози набуває особливого розвитку в романтичну епоху, відому тенденціями руйнування канонів і створення гібридних форм та „універсальних” жанрів.
Появу гібридних форм, наприклад, новели вбачають Ф.Делофр, А.Дмитрієв у німецькій романтичній літературі, в якій домінувала саме ця літературна форма. Так, А.Дмитрієв один із найвідоміших спеціалістів з німецького романтизму визначав свого часу факт стирання в цю літературну епоху „граней між новелою, оповіданням, повістю, літературною казкою і навіть невеликим романом” [54, с. 9],

bibliography

ВИСНОВКИ
Дослідження літературної спадщини англійського романтизму, зокрема „малої” прози Мері Шеллі, переконує в безперечній актуальності запропонованої теми роботи. Вивчення жанрового різноманіття англійської романтичної літератури[1] в очікуванні завершення, а різновиди „малої” прози англійського романтизму, за винятком есе, не стали предметом ґрунтовного дослідження ані в зарубіжному, ані у вітчизняному літературознавстві. Це пояснюється тим, що оповідання, повість, новела в Англії початку ХІХ ст. були в „тіні” романтичної поезії та історичного роману. Але проведений нами аналіз і результати досліджень інших сучасних літературознавців [18; 35; 37; 124; 201; 217] дозволяють говорити не лише про існування жанру оповідання, а й про значущу роль „малої” прози в літературному процесі тієї доби. Історія англійського романтичного оповідання, на думку Н.Я.Дьяконової [60], усе ще в очікуванні більш пильної уваги літературознавців. Дослідниками відзначене й те, що „малі”, послідовно інтерактивні форми можуть бути надзвичайно різноманітними, у своєму „дизайні” вони прагнуть легко поєднати строгість елітарної теорії з „гостинністю” популярного культурного продукту [41, с. 5155].
На сьогодні історики літератури підкреслюють різножанровий і різностильовий характер англійського романтизму, що знайшов своє відображення не лише в шедеврах поетичного мистецтва, але й у прозових творах. Так, Фіона Робертсон вважає, що в літературному процесі першої половини ХІХ ст. сталися своєрідні різнопланові зрушення, які вплинули на тогочасну прозу. Дослідниця звертає увагу саме на жанрову варіативність „жіночої прози” 17781838 рр. Збірка The Mary Shelley Reader” (1990) [259], до якої увійшли короткі оповідання письменниці, есе, листи, роман-монодія „Матильда”, роман „Франкенштейн” та ін., ще раз переконує нас у тому, що інтерес до творчості М.Шеллі в наш час не випадковий.
Незважаючи на помітно поновлений інтерес у роботах сучасних літературознавців до творчості М.Шеллі, ім’я письменниці з’являється лише у зв’язку з її романами („Франкенштейн”, „Вальперга”, „Лодор”), тоді як не існує фундаментальних досліджень усієї творчої спадщини авторки „Франкенштейна”. У більшості робіт, залучених до аналізу „малої” прози письменниці, розглядається тільки романна спадщина авторки „Франкенштейна”. Хоча, як зазначалося раніше, виникає певна тенденція у сучасному зарубіжному літературознавстві щодо спроби заповнити своєрідну „лакуну” у вивченні художньої своєрідності „малої” прози М.Шеллі.
Вплив творчої спадщини М.Шеллі на багато поколінь англійських романістів спостерігає відома англійська письменниця М.Спарк [253], автор літературної біографії М.Шеллі.
Оповідання М.Шеллі слугують своєрідним „поєднанням” між епохою романтизму й літературою середини ХІХ ст. Як у романах, так і в оповіданнях письменниці чітко проступають зрушення в соціокультурній ситуації, зміни в читацьких уподобаннях. Але вважаємо, що саме в оповіданнях М.Шеллі, у цій „компактній” літературній формі, з більшою очевидністю, ніж у її романній спадщині, позначений сам механізм переходу від літератури романтичної орієнтації до інших реалістичних естетичних принципів, близьких творчості Діккенса й Теккерея.
Таким чином, функція „малої” романтичної прози, на нашу думку, полягає не тільки в синтезі двох літературних епох романтизму і реалізму, а й у виконанні ролі своєрідної сполучної ланки між „високою” і масовою літературою. Авантюрність, цікавість оповідних сюжетів, інтерес до звичайних проблем реального життя сприяли їх взаємопроникненню. Визначаючи „масове” як універсальний модус у літературі ХІХ ст., Н.А.Литвиненко пов’язує його з самою сутністю романтичного мистецтва, з „визріванням тих процесів, які на більш пізньому етапі Х.Ортега-і-Гассет визначив як „повстання мас” [95, с. 53]. Характерною ознакою того часу була поява читача, захопленого процесом читання як однією з важливих сфер свого життя й занять. Зростання грамотності, прогрес у видавничій справі, комерціалізація виробництва й розповсюдження белетристики, що так детально описані, наприклад, Бальзаком у „Втрачених ілюзіях”, впливали по-своєму на склад літературної уяви. „Читацька аудиторія середини ХІХ ст. уже не „благородний читач” (gentle reader), до якого шанобливо чи по-свійськи звертались автори попередніх століть” [34, с. 203]. Як слушно відзначає Т.Д.Венедиктова, досліджуючи західноєвропейську літературу ХІХ ст., „нова читацька маса активно відстоює право бути не лише об’єктом, а й суб’єктом літературної комунікації. Непрямо, але відчутно-економічно, купуючи або не купуючи книги, вона повідомляє про свої інтереси, потреби й переваги, тим самим ставлячи письменника в становище по-новому відповідальне й по-новому залежне” [29, с. 203]. До того ж „революційний пафос романтизму, спрямований на оновлення і демократизацію літератури, сприяв стиранню грані між її елітарною та популярною/масовою сутністю” [135, с.759760]. На нашу думку, „мала” проза відіграла роль своєрідного каталізатора, який трансформував „високий” романтизм і адаптував його до смаків свого часу.
Перехідні моменти розвитку цивілізації та культури, які змінюють менталітет суспільства, ставлять людину в різні „екстремальні умови” існування, завжди викликають підвищений інтерес дослідників [21; 70; 96]. Саме в кризові періоди найчастіше відбувається зміна літературних стилів, філософських і культурознавчих концепцій, що змушує по-іншому розглядати етичні й онтологічні категорії, вічні питання людського буття.
Дослідження джерел й етапів розвитку „малої” прози Мері Шеллі, написаної в першій половині ХІХ ст., дозволяє побачити деяку „пограничність” творчості автора „Франкенштейна” в цьому жанрі, зміну естетичних позицій, тематичних акцентів, прояснити саму динаміку зрушень у цій настільки лаконічній оповідній формі, де нові віяння епохи, нові пріоритети, запити, смаки читача швидше й виразніше, ніж у романістиці, знаходили адекватні форми втілення.
Здійснена спроба аналізу теоретичної проблеми, якою на сьогоднішній день є саме визначення жанру романтичного оповідання, як і його місця в англійській романтичній літературній спадщині, переконує в незавершеності літературознавчого процесу вивчення „малих” романтичних форм. Актуальність обраної теми й обумовлена маловивченістю як романтичного оповідання в цілому, так і „малої” прози М.Шеллі зокрема.
Поетика оповідань М.Шеллі оголює „перебудову” художніх принципів письменниці, відображає деякі загальні тенденції і в англійській, і в європейській літературі. Зміни, „переходи” помітні на тематичному рівні, у характері самої розповіді, в еволюції героя, що чіткіше проявляється при зіставленні ранніх (до 1830 р.) і пізніх (після 1830 р.) оповідань письменниці.
Учені не раз звертали увагу на зміну часових і просторових координат у творчості письменників тієї доби. Якщо в побудові романтичних творів переважала фрагментарність, допускалась інверсія, недомовка, то в реалістів максимальне наближення образу часу до реального часу в його одноваріантності для кожної людини. Відбувається „перехід від „двосвіття” романтиків до „односвіття” з усією його конкретністю у реалістів. Головним стає детальне зображення саме буденного, звичайного, сучасного суспільства” [86, с. 284285].
Творчість М.Шеллі перестає бути однозначною, у межах вивчення одного роману „Франкенштейн”. У цьому сенсі переконливими є останні результати досліджень російських літературознавців псковської школи Н.Є.Камовникової [80] та Т.С.Рижової [152], Т.Г.Струкової [168, 169].
Здійснене нами дослідження дозволяє дійти низки наступних висновків:
1. Теми, які лягли в основу як ранньої, так і пізньої „малої” прози автора „Франкенштейна”, стали своєрідним „лакмусовим папірцем” трансформації естетичних принципів М.Шеллі. Логіка композиційної побудови роботи визначена тематикою представлених оповідань. Через концептуальні для романтизму теми (східні мотиви, італійська тематика, метасюжет про вічне життя, мотив двійництва, концепція і тема кохання) ми спробували виявити особливості переходу з однієї епохи в іншу, визначити характер зміни трактування подібних тематик в іншому історико-культурному контексті.
2. Вивчення процесу естетичної перебудови в жанрі „малої” прози М.Шеллі спростовує твердження Є.М.Корнілової з приводу того, що „самим романтикам не вдалося встановити середню відстань між собою та власними своїми темами” [88, с. 369]. Як переконує аналіз, ця перебудова відбувалась у творчості самих романтичних письменників на межі літературних епох. Так, зображення „картини світу” (Італія, Схід) у ранніх оповіданнях М.Шеллі універсально-символічне: проблема внутрішніх протиріч у людині постає в різноманітних зв’язках з історичними, універсально-екзистенціальними й особистісно-біографічними аспектами зображення („Історія пристрастей, або Смерть Деспіни”, 1823; „Фердінандо Еболі”, 1828; „Лихе око”, 1829). В оповіданнях більш пізнього періоду творчості М.Шеллі Італія, Схід це той конкретизований екзотичний фон, на якому розгортаються історії камерного життя людини, сконцентровані навколо теми „домашнього вогнища” („Контрабандист і його сім’я” (1833), „Старший син” (1835). Змінюються й принципи зображення героя. В ранніх оповіданнях М.Шеллі домінує персонаж, у якого ще багато від „шаленого” романтизму Байрона („Валеріус...”, 1819; „Історія пристрастей...”, 1823; „Наречена сучасної Італії”, 1824). В оповідях більш пізнього періоду („Смертний безсмертний”, 1833; „Випробування кохання”, 1834; The Parvenue”, 1836; „Пілігрими”, 1838) з’являється „середня”, звичайна людина, така як сільський юнак Вінзі, дочка бідного фермера Фанні, дружина контрабандиста Джейн. Зміна акцентів відбувається і в художніх прийомах, застосованих автором „Франкенштейна”. „Стрибкоподібність” руху долі, роль фатуму, містичних сил у ранніх оповіданнях М.Шеллі, як, наприклад, в „Історії пристрастей...”, „Лихому оці”, змінюються характерною для „малої” прози 30-х рр. соціальною детермінованістю, логічністю долі й внутрішнього світу „діючих осіб”. Іншим стає й характер самої оповіді. Переважання символіко-метафоричного плану, наприклад, у „Фердінандо Еболі”, „Лихому оці”, „Історії пристрастей...” поступається місцем плану конкретної, пізнаваної реальності в „Смертному безсмертному”, „The Parvenue”, „Браті й сестрі”, посиленню ролі психологізації ситуації сприяє й мотивація поведінки героїв.
3. Створюючи свої оповідання на зламі двох літературних епох, М.Шеллі багато в чому передбачила те, що формувалось у мистецтві реалізму, виcвітлення моральних цінностей, пов’язаних із реаліями життя, пошук можливостей примирення протиріч особистісного буття в системі „я й інші”, позицію терпимості, „гуманного розуміння слабкості людини, яке межує з моральним релятивізмом” [153, с. 57].
4. Рух, зміна акцентів в естетичній системі автора, що простежуються в процесі дослідження „малої” прози М.Шеллі, дозволяють зробити висновок про значущість її оповідань або взагалі „малих” форм для уточнення поетологічних зрушень і самого „механізму” зміни естетичних систем у першій половині ХІХ ст. Очевидно, що естетичні й філософські погляди письменниці, а також стилістична система, яка їх відобразила, тісно пов’язані з романтизмом, але безперечно, що авторка „Франкенштейна” трансформувала його відкриття в межах своєї творчості.
5. Дослідження оповідань М.Шеллі переконує також у багатожанровості англійського романтизму, який не можна зводити лише до поезії романтиків та історичного роману В.Скотта, як це відбувається навіть у недавно випущених виданнях навчального й наукового характеру, а саме: у навчальному посібнику під редакцією Д.С.Наливайка та К.О.Шахової [120], присвяченому літературі романтичної доби; у статті В.М.Толмачова „Де шукати ХІХ століття” [175]; у підручниках останніх років [43; 156; 195; 196].
6. Вивчення жанру оповідання у творчості англійської письменниці дозволяє уявити не лише специфіку змінюваних літературних явищ і зв’язок епох, але також і переглянути засади часом згрублених переходів від одного літературного напрямку до іншого: мова йде „не лише про зміну міметичної естетики переломних епох на семіоміметичну в романтизмі, коли план вираження починає домінувати над планом зображення” [72, с. 72], і навпаки протягом ХІХ ст. Такий „колообіг” (термін Д.В.Затонського) не окреслює самої суті складних жанрово-стильових утворень, що виникають на зламі літературних епох і не лише на зламі. Складна комбінація романтичної і реалістичної поетик супроводжує історію англійської літератури не одне десятиліття після завершення класичної романтичної доби.
Літературознавець С.Зєнкін абсолютно правий, коли закликає повернути „борг історичної, зокрема історико-літературної, науки перед лицем обсесивного розмежування, яке складає „сучасний літературний процес”. Суть цього боргу вчений вбачає в тому, щоб „не обманюватися ряснотою самопроголошених напрямків, а шукати за їх мигтінням глибинну логіку стійких епохальних моделей, що працюють у масштабах великої часової тривалості” [74, с. 7]. Цю логіку ми й спробували простежити в маргінальному жанрі оповідання авторки всесвітньо відомого романтичного твору „Франкенштейн”.
Сподіваємося, що здійснений аналіз, здавалося б, другорядного жанру в англійському романтизмі і у творчості М.Шеллі, допоможе відчути цю „глибинну логіку”, яка, безумовно, чекає свого подальшого уточнення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абрамович С.С. Заметки об изучении писательской позиции позднего Гоголя // Гоголев. студии. Нежин, 1977. Вып. 2 С. 4754.
2. Акимов Н.П. Путешествие в Иллирию // Английская комедия ХVIIXVIII веков: Антология. М.: Высш. шк., 1989. С. 746755.
3. Алексеев М.П. Литературное наследство. Русско-английские литератур -ные связи. М.: Наука, 1982. 863 с.
4. Алексеев М.П. Предисловие: Ч.Р.Метьюрин и его «Мельмот Скиталец» // Метьюрин Ч.Р. «Мельмот Скиталец». Л.: Наука, 1976. С. 563675.
5. Алябьева Л. Литературная профессия в Англии в XVI-XIX веках. М.: Новое лит. Обозрение, 2004. 400 c.
6. Английская литература в контексте русской и национальной культуры. Тез. докл. 3-й междунар. конф. литературоведов-англистов. Смоленск: Смолен. гос. пед. ин-т, 1993. 88 с.
7. Бадан А.А. Мовна комунікація як відображення картини світу // Філос. обрії. 2003. №10. С. 245259.
8. Байрон Д.Г. Триумф жизни (Избранные философско-политические и атеистические трактаты) / Пер. с англ. П.Р.Дунаевского. М.: Мысль, 1982. 256 с.
9. Бальзак О. де. Отец Горио / Пер. с фр. Б.Грифцова. К.: Рад. шк., 1987.
398 с.
10. Бальзак О. де.: Собрание сочинений: В 10 т. М.: Худож. лит., 1982. Т.1. 690 с.
11. Баткин Л.М. О сущности борьбы гвельфов и гибеллинов в Италии // Из истории трудящихся масс Италии. М.: Изд-во АН СССР, 1959. С. 7583.
12. Бацилли П.М. Салимбене (Очерки итальянской жизни XVIII века). О., 1913. 295 с.
13. Березина А.Г. История западноевропейской литературы ХІХ века. М.: Академия, 2005. 240 с.
14. Березкина В.И. Английский эссе XVIII века. Д.: ДГУ, 1988. 67 с.
15. Березкина В.И. Поэтика и стилистика английского эссе: Аддисон, Стиль, Джонсон, Гольдсмит. Д.: ДГУ, 1990. 86 с.
16. Березкина В.И. Стилистика английской прозы XVIII века. Д.: ДГУ, 1989. 52 с.
17. Берковский Н.Я. Романтизм в Германии. С.Пб.: Азбука-классика, 2001. 512 с.
18. Бройтман С.Н. Историческая поэтика. М.: РГГУ, 2001. 320 с.
19. Бронте Ш. Джейн Эйр. К.: Дніпро, 1987. 460 с.
20. Брутян Г.А. Язык и картины мира // Филос. науки. 1973. №1.
С. 108111.
21. Вайнштейн О. Поэтика дендизма: литература и мода // Иностр. лит. 2000. №3. С. 296308.
22. Васильева И. Н. В высшей степени современное искусство // Сборник современных английских рассказов. М.: Прогресс, 1978. С. 336.
23. Васильева И. Н. Предисловие // Притчетт В.С. Фантазеры. М.: Известия, 1987. С. 515.
24. Введение в литературоведение. Литературное произведение: основные понятия и термины: Учеб. пособие /Л.В.Чернец, В.Е.Хализев, С.Н.Бройтман и др.; Под ред. Л.В.Чернец. М.: Высш. шк., 1999. 556 с.
25. Венедиктова Т.Д. Из пира в мир, или Заложник грезы (Писательский «анекдот» от В.Ирвинга и Н.В.Гоголя) // Вопр. лит. 2003. №3. С. 168188.
26. Венедиктова Т.Д. Литературность как ответственность и виновность: проблематика нравственной рефлексии в прозе середины ХІХ века // Литература ХХ века. Итоги и перспективы изучения. 2-е Андреев. чтения. М., 2004. С. 2038.
27. Венедиктова Т.Д. О пользе литературной истории для жизни // Новое лит. обозрение. 2003. №59. С. 1220.
28. Венедиктова Т.Д. Писатель как герой литературного мира: Ирвинг и Гоголь // Популярная литература. Опыт культурного мифотворчества в Америке и России. М.: Изд-во Москов. ун-та, 2003. С. 123134.
29. Венедиктова Т.Д. Секрет серединного мира. Культурная функция реализма ХІХ века // Зарубежная литература второго тысячелетия. М.: Высш. шк., 2001. С. 186220.
30. Всемирная история: В 10 т. М.: Изд-во соц.-экон. лит., 1958. Т.6: XVIXVII вв. 823 с.
31. Галич О. Теорія літератури. К.: Либідь, 2001. 488 с.
32. Гдовська Б. Духовна драма героя «Кримських сонетів» А.Міцкевича // Всесвіт. л-ра та культура в навч. закл. 2002. №1. С. 4344.
33. Гейне Г. Мандруй! // Грінченко Б.: Твори: В 2 т. К.: АН УРСР, 1963. Т.1. С. 184.
34. Гениева Е.Ю. Диккенс // История всемирной литературы: В 9 т. М.: Наука, 1989. Т.6. С. 120130.
35. Гениева Е.Ю. Предисловие // Спарк М. Эти загадочные англичанки. Мери Шелли / Пер. с англ. Е.Казавчинской. М.: Рудомино: Текст, 2002. С. 324.
36. Гениева Е.Ю. Теккерей. Творчество. Воспоминания. Библиографические разыскания. М.: Кн. палата, 1989. 487 с.
37. Гиппиус В.В. Гоголь. Л.: ЛГУ, 1924. 342с.
38. Гиривенко А.Н. Из истории русского художественного перевода первой половины ХІХ века. Эпоха романтизма: Учеб. пособие. М.: Флинта: Наука, 2002. 280 с.
39. Гоголь Н.В. Вечер накануне Ивана Купала // Избр. соч.: В 2 т. М.: Худож. лит., 1978. С. 6182.
40. Гоголь Н.В. Собр. соч.: В 8 т. М.: Просвещение, 1984.
41. Гончаренко Э.П. «Дублинцы» Джеймса Джойса: классика модернистской новеллы. Д.: Наука и образование, 2000. 76 с.
42. Горбачова В.І. Історія і вигадка в романі М.Шеллі „Вальперга” (1823) // Від бароко до постмодернізму. Д.: ДНУ, 2000. Вип.4. С. 4553.
43. Гордєєва Н.М. Англійська література: Навч. посіб. для шк. з поглибл. вивч. англ. мови. К.: Форум, 2000. 286 с.
44. Гудков Л.Д. Массовая литература как проблема. Для кого? // НЛО. М., 1996. № 22. С. 9294.
45. Гуковский М.Д. Итальянское Возрождение. Л.: ЛГУ, 1990. 267 с.
46. Гуревич А.М. Романтизм в русской литературе. М.: Просвещение, 1980. 106 с.
47. Гусманов И.Г. Поэма Шелли «Зейнаб и Катема» («Zeinab and Kathema», 1811) // 15-е Пуришев. чтения: Всемирная литература в контексте культуры: Сб. ст. и материалов. К 100-летию Б.И.Пуришева. М., 2003. С. 7980.
48. Дементьев Э.Г. Итальянские очерки Стендаля в раннем французском романтизме // Мир романтизма (8-е Гуляев. чтения). Тверь, 1999. Вып. 1 (25): Материалы междунар. науч. конф. «Мир романтизма». С. 7782.
49. Деремедведь Е.Н. Культура народов Крыма в зеркале английской литературы путешествия конца XVIII первой четверти XIX в. // Література в контексті культури. Д.: ДНУ, 2005. С. 110120.
50. Диккенс Ч. Картины Италии // Собр. соч.: В 30 т. / Пер. с англ. А.Бобовича. М.: Худож. лит., 1958. Т. 9. С. 311526.
51. Диккенс Ч. Очерки Боза // Диккенс Ч.: Собр. соч. в тридцати томах / Пер. с англ. А.Бобовича. М.: Худож. лит., 1958. Т. 1. С.104359.
52. Диккенс Ч. Повесть о двух городах // Диккенс Ч.: Собр. соч. в тридцати томах / Пер. с англ. А.Бобовича. М.: Худож. лит., 1958. Т.22. С. 98442.
53. Динцельбахер П. Історія європейської ментальності. Л.: Літопис, 2004. 479 с.
54. Дмитриев А.С. Предисловие // Избранная проза немецких романтиков:
В 2 т. М.: Худож. лит., 1979. Т. 1. С. 330.
55. Дмитриев А.С. Проблемы иенского романтизма. М.: Наука, 1987. 74 с.
56. Дубашинский И.А. Д.Г.Байрон. М.: Просвещение, 1985. 143 с.
57. Дубашинский И.А. Поэма Д.Г.Байрона «Дон Жуан». М.: Высш. шк., 1976. 112 с.
58. Дубашинский И.А. Поэма Д.Г.Байрона «Паломничество Чайльд Гарольда». Рига: Звайгзне, 1975. 97 с.
59. Дудова Л.В. Культура Италии в восприятии И.В.Гете // 15-е Пуришев. чтения: Всемирная литература в контексте культуры: Сб. ст. и материалов. М.: МПГУ, 2003. С. 8384.
60. Дьяконова Н.Я. Английская проза эпохи романтизма // Английская романтическая повесть. М.: Худож. лит., 1980. C. 540.
61. Дьяконова Н.Я. Гейне и Байрон // Английская литература: от «Беовульфа» до наших дней. К 100-летию со дня рождения Екатерины Иннокентьевны Клименко. Сб. науч. тр. С.Пб.: Санкт-Петербург. ун-т, 2002. С. 175185.
62. Дьяконова Н.Я. Из истории английской литературы. Статьи разных лет. С.Пб.: Алетейя, 2001. 192с.
63. Дьяконова Н.Я. Чарльз Лэм и Элия // Лэм Ч. Очерки Элии. Л.: Наука, 1979. С. 183204.
64. Елистратова А.А. Гоголь и проблемы западно-европейского романа. М.: Наука, 1962. 403 с.
65. Елистратова А.А. Наследие английского романтизма и современность. М.: АН СССР, 1960. 505 с.
66. Елистратова А.А. Шелли П. Письма. Статьи. Фрагменты. М.: АН СССР, 1972. 447 с.
67. Женете Ж. Фигуры работы по поэтике: В 2 т. М.: Изд-во им. Сабашниковых, 1998. 67с.
68. Жирмунская-Аствацатурова В.В. К вопросу о традиции европейского романа воспитания в русской прозе XIX века (Роман Ч.Диккенса «Дэвид Копперфилд» и трилогия Л.Толстого «Детство», «Отрочество», «Юность») // Английская литература: от «Беовульфа» до наших дней. К 100-летию со дня рождения Екатерины Иннокентьевны Клименко. Сб. науч. тр. С.Пб.: Санкт-Петербург. ун-т, 2002. С. 203216.
69. Жирмунский В.М. Религиозное отречение в истории романтизма: Материалы для характеристики Клеменса Брентано и гейдельбергских романтиков. М.: Сов. писатель, 1919. 278 с.
70. Затонский Д.В. Модернизм и постмодернизм. Мысли об извечном коловращении изящных и неизящных искусств. Х.: Фолио, 2000.
256 с.
71. Затонський Д.В. Негативний катехізис у дев'яти запитаннях і відповідях // Слово і час. 2002. №7. С.414.
72. Затонський Д.В. Що таке романтизм? (З приводу підручника Д.С.Наливайка та К.О.Шахової «Зарубіжна література. Доба романтизму») // Слово і час. 1998. №4-5. С. 7073.
73. Зверев А.М. Предисловие // Ирвинг В. Новеллы. М.: Правда, 1987. С. 313.
74. Зенкин С.Н. Французский романтизм и идея культуры. М.: Изд-во РГГУ, 2002. 320 с.
75. Иванов Вяч. Вс. Темы и стили Востока в поэзии Запада. Восточные мотивы. М.: Наука, 1985. 602 с.
76. История Англии / Под ред. И.И.Буровой. С.Пб.: Питер, 1995. 224 с.
77. История всемирной литературы: В 9 т. / Под ред. Тертеряна И.А. М.: Наука. Т.6. 1989. 880 с.
78. История Европы с древнейших времен до наших дней: В 8 т. / Под ред. Голубцовой Е.С. М.: Наука. Т.6. 1988. 543 с.
79. История Италии: В 3 т. / Под ред. Мизиано К.Ф. М.: Наука. Т.2. 1970. 604 с.
80. Камовникова Н.Е. Литературные аллюзии в романе М.Шелли «Франкенштейн» // Текст как объект изучения и обучения. Псков, 1999. С. 2025.
81. Карельский А.В. Метаморфозы Орфея. Беседы об истории западных литератур. М.: Рос. гос. гуманит. ун-т, 1998. Вып. 1: Французская литература XIX века. 279 с.
82. Катарский И.М. Восточные мотивы в английской литературе XIX века // Народы Азии и Африки. 1974. №3. С. 95108.