СПЕЦИФІКА АВТОБІОГРАФІЗМУ В СПОВІДАЛЬНОМУ ЦИКЛІ Ж.-Ж. РУССО («СПОВІДЬ», «ДІАЛОГИ: РУССО СУДИТЬ ЖАН-ЖАКА», «ПРОГУЛЯНКИ САМОТНЬОГО МРІЙНИКА»)

brief description

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

На правах рукопису

КОВАЛЬОВА ОЛЕНА КОСТЯНТИНІВНА

УДК 821. 133. 1 «17». 09

СПЕЦИФІКА АВТОБІОГРАФІЗМУ В СПОВІДАЛЬНОМУ
ЦИКЛІ Ж.-Ж. РУССО («СПОВІДЬ», «ДІАЛОГИ: РУССО СУДИТЬ ЖАН-ЖАКА», «ПРОГУЛЯНКИ САМОТНЬОГО МРІЙНИКА»)

10.01.04 література зарубіжних країн

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата
філологічних наук

Науковий керівник
кандидат філологічних наук, доцент
Нінель Петрівна ОРЛИК

Дніпропетровськ - 2008

ЗМІСТ

ВСТУП...............3

РОЗДІЛ 1. АВТОБІОГРАФІЯ І СПОВІДЬ У НАУКОВІЙ РЕФЛЕКСІЇ

ТА МІСЦЕ «СПОВІДІ» Ж.-Ж. РУССО В НІЙ...............14

1.1. Сучасні теоретичні уявлення про жанр автобіографії.....................14
1.2. Підходи до вивчення літературної сповіді как вторинного мовленнєвого жанру.........38
1.3. Автобіографізм як науковий термін.....42

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ХУДОЖНЬОЇ РЕАЛІЗАЦІЇ
КОМУНІКАТИВНОЇ МОДЕЛІ У «СПОВІДІ» Ж.-Ж. РУССО...51

2.1. Співвідношення категорій автор оповідач - герой
у сучасному літературознавстві............51
2.2. Категорії автор оповідач - герой у «Сповіді» ..........................65
2.3. Система читача й основні рівні структури адресата ...............81

РОЗДІЛ 3. КАТЕГОРІЯ ЧАСУ У «СПОВІДІ» Ж.-Ж. РУССО.................96

3.1. Сучасні підходи до вивчення категорії художнього часу............96
3.2. Темпоральна стратегія організації оповіді...........................104
3.3. Особливості семантики і функції художнього часу........................115

РОЗДІЛ 4. ФОРМИ САМОРЕПРЕЗЕНТАЦІЇ АВТОБІОГРАФІЧНОГО «Я» В «ДІАЛОГАХ: РУССО СУДИТЬ ЖАН-ЖАКА» І «ПРОГУЛЯНКАХ САМОТНЬОГО МРІЙНИКА».................................................134

4.1. Способи ідентифікації «я» в «Діалогах: Руссо судить Жан-Жака» .134
4.2. «Прогулянки самотнього мрійника» як завершальний твір автобіографічного циклу Ж.-Ж. Руссо........149

ВИСНОВКИ..............170

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ............177

ВСТУП

У наукових роботах про автобіографічні літературні твори «Сповідь» («Les Confessions»1) Руссо незмінно розглядають як парадигму жанру. Більше того, початок історії автобіографії найчастіше й донині датують (наприклад, Ф. Лежен) роком виходу у світ твору Руссо. Категоричність таких тверджень викликає, з одного боку, бажання показати, що тривала передісторія жанру об'єктивний факт і заслуговує на увагу як історія становлення й розвитку жанру автобіографії у взаємодії в першу чергу з жанрами спорідненого ряду (життєпис, мемуари, портрети, епістолярії). З іншого боку, переоцінка етичної й естетичної значущості «Сповіді» Руссо привела до прагнення розкрити негативні наслідки перетворення релігійного таїнства у світський літературний жанр, де глибина покаяння перед Богом була замінена публічним самооголенням подібним до ексгібіціонізму2.
Дискусії навколо «Сповіді» Руссо, які ведуть філософи, психологи, антропологи, а не тільки літературознавці, актуалізують звертання до цього феномена зі спробою розглянути його в руслі концепції М. М. Бахтіна про «первинні» та «вторинні» мовленнєві жанри, що зняло б етичну напруженість ставлення до твору Руссо як профанації релігійного таїнства й дозволило б побачити шляхи його трансформації в «літературний факт» (Ю. М. Тинянов). «Аналітика художності» (В.І. Тюпа) навіть такого специфічного жанру як автобіографія, де герой і оповідач референційно пов'язані з автором-людиною й автором-творцем, припускає розгляд наративних категорій (оповідальні інстанції, художній час) в історико-літературному контексті.
Опора на теорію мовленнєвих жанрів М. М. Бахтіна, вважаємо, буде сприяти з'ясуванню жанрового обрису «Сповіді» Руссо. Мовленнєві жанри М. М. Бахтін розуміє як «відносно стійкі типи висловлення», що мають свій тематичний зміст, стиль і композиційну побудову, нерозривно пов'язані в цілому висловлення й однаково обумовлені специфікою сфери спілкування (курсив М. М. Бахтіна О. К.) [22; 159]1.
Незважаючи на велику кількість робіт, в основному лінгвістичних2, загальне визначення мовленнєвого жанру все ще залишається дискусійним, але «ні в кого не викликає сумніву існування й важливість таких частотних жанрів, як проповідь, сповідь, суперечка, скарга, прохання, обвинувачення, свідчення, урок тощо» [215; 25]. До первинних жанрів можна віднести й документальну автобіографію. Відзначаючи ту обставину, що теорія мовленнєвих жанрів розташована цілком на межі (вона межує із загальною теорією дискурсу, соціо- й психолінгвістикою, когнітивістикою, колоквіалістикою, неориторикою, стилістикою, лінгвістикою тексту тощо всіма дисциплінами комунікативного циклу), А. Д. Степанов, що зробив багато для інтерпретації й уточнення бахтінської теорії, підкреслює, що М.М. Бахтін вбачав у теорії мовних жанрів «інструмент літературознавчого аналізу» [215; 52], хоча визнавав, що ця теорія «лежить на межі лінгвістики й літературознавства»3 [19; 236].
У зв'язку зі «Сповіддю» виникає проблема «іншості» («altérité») як невід'ємної частини свідомості й самосвідомості всередині «я» автора-оповідача, проблема, що поєднує, як переконливо показав А. Понцо, таких різних учених, як М. Бахтін, М. Бланшо й Е. Левінас [179; 61-78]. Поява «діалогічних» (М. М. Бахтін) відносин «я» / «інший» «неминуче спричиняє їхнє проникнення всередину самого «я» [179; 69] і збігається з моментом усвідомлення себе самого, вважають ці вчені, підкреслюючи особливість трактування «я сам» (le soi-même) «для себе» (pour soi), які не завжди відбивають «самість» (le Même), що яскраво представлено в поетиці «я» твору Руссо. Тут «я» постає як «свідок» і «суддя» усього свого «я», і реальне «я» і «я» оповідача не збігаються, «виникає щось абсолютно нове», це друге «я» - «інший» [29; 341-342]. Навіть в автопортреті, підкреслює М. М. Бахтін, ми бачимо не його автора, а лише « образ автора», що або дистанційований, або відсторонений від нього, тобто «позазнахідний» власному зображенню. «Образ оповідача в оповіданні від першої особи, образ героя в автобіографічних творах (автобіографії, сповіді, щоденники, спогади тощо) все це, говорить М. М. Бахтін, «образи авторів» [29; 288]: «ми знаходимо автора вже зображеним, об’єктивованим і, отже, таким, що постав іншим, але самого-то цього автора-творця, що зображує, чистого автора у творі немає » (курсив М.М. Бахтіна - О. К.) [29; 288].
За Е. Левінасом, зображене «я» є й автономним і іншим стосовно реального «я» автора [313; 114]. При аналізі «Сповіді» Руссо можна застосувати концепцію «щоденника» М. Бланшо [271; 14-15], який вважає, що «у щоденнику автор-творець хоче залишити пам'ять про себе самого - людину, що жила насправді, поза творчістю, тобто в реальному повсякденному житті. Спроба ця марна, тому що об'єктивація свого «я» виводить його за межі «я» реального автора-людини» [271; 16].
Ролан Барт із властивою йому любов'ю до граничних суджень зауважує, що питання, яке варто поставити щодо героя щоденника, - це не трагічне питання: «Хто я є?», а питання комічне: «Чи є я взагалі?» [268; 412]. М. Бланшо називає відносини «я» автора і «я» оповідача відносинами «прозорливої близькості» [270; 6]. Як вважає М. Бахтін, «іншість» істотна, конститутивно необхідна для утворення самого «я» та його світу [29; 312, 314, 319 та ін.]. Виникає позиція «ззовні» як позиція «позазнахідності» [179; 65]. Е. Левінас цілком справедливо вважає, що «навіть і своє внутрішнє життя романіст-психолог бачить ніби ззовні його ж самого [313; 114]. В автобіографії й сповіді обов'язково присутнє «смислове напруження», що не має «рятівного завершення» [29; 165] у наративних межах цих жанрів.
Усі ці положення принципово важливі для того, щоб збагнути художню специфіку «сповідального я», жанрову природу документально-літературної автобіографічної сповіді, де об'єктивне завжди суб'єктивно забарвлене, а фінал завжди відкритий. Реальне «я» автора-творця з його «я», художньо втіленим в автобіографічній сповіді, репрезентують відносини оповідального «я» про своє «я» оповідне, що розділені і часом, і простором. Самосвідомість і саморепрезентація йдуть у руслі категорії «я й інші», що впливає на картину світу, яка постає у творі, де змальовано причетність неповторного індивіда, захопленого самоусвідомленням, до світу людей, де з'являється його «відокремлена свідомість» (В.І. Тюпа). Світобачення героя «Сповіді» Руссо поєднує в собі, як буде показано далі, «духовно-індивідуальну й культурно-історичну субстанції» [201; 55].
Послідовники М. Бахтіна і не тільки вони (про що свідчать наведені вище висловлювання) вважають, що вивчення художнього твору через зіставлення з його первинним мовленнєвим прототипом досить перспективне, плідне й актуальне. Не менш актуальним є вивчення автобіографічних творів Руссо як системної єдності наративних і комунікативних стратегій. У цьому аспекті, наскільки нам відомо, сповідальний цикл не розглядався.
Рисами автобіографізму позначені три твори Руссо «Сповідь» (1765-1770), «Діалоги: Руссо судить Жан-Жака» (1772-1176), «Прогулянки самотнього мрійника» (1776-1778). У «Сповіді» автобіографізм - найважливіше жанротворче начало, в «Діалогах: Руссо судить Жан-Жака» - це мотив референціюючої автосвідомості, в «Прогулянках самотнього мрійника» - це рефлективний діалогізм. Ці три твори можна розглядати як якусь внутрішньо цілісну й системну художню єдність. І. Верцман, не вдаючись у скільки-небудь докладний аналіз спільності цих творів, вбачає в них своєрідну сповідальну трилогію [46; 143]. При цьому дослідник свою дефініцію ніяк не аргументує. Здається, що ці твори скоріше являють собою автобіографічний цикл1, ніж трилогію. Якщо цей цикл і не є результатом свідомої авторської інтенції, хоча в «Прогулянках» сам Руссо бачив «придаток» до «Сповіді» [205; 576], то в рецепційному плані він може бути розглянутий як такий. Цей цикл, на відміну від автобіографічних трилогій М.Горького, М. Юрсенар, С. де Бовуар та ін., містить у собі різні в жанрово-наративному відношенні твори, які мають достатню автономність, але їх поєднує художня реалізація автобіографічного начала, внутрішня єдність оповідального «я», що прагне репрезентувати уявлюване «я» (moi-même) у життєписно-сповідальному плані в «Сповіді», збагнути себе в діалогічній ситуації «я» - «інші», через усвідомлення іншими цього «я», вирішити проблему «адаптації індивідуума до соціального оточення» [128; 16]. Багатогранність, внутрішня складність саморепрезентації й самопізнання «я» Руссо й породжує різні жанрово-наративні типи творів, об'єднаних цим «я», наскрізним мотивом «я» та «інші», «я» як «іншість», ситуаційними повторами, значеннєвим варіюванням спільних психологічних мотивів (ворожість світу, оточення, самітність), сентименталістською афектацією, інтенцією самоусвідомлення, що уявлялося Руссо значним і цікавим для читача, підготовленого до сприйняття естетичної значущості приватного життя літературою рококо, а Руссо пропонує своє приватне як злите з публічним («я» та «інші»), сприяючи створенню портрета вдач і духовного життя Франції свого часу. У цих заснованих на автобіографізмі творах, як буде показано далі, виявилася воля приватної людини й письменника, не скутого суспільними зобов'язаннями й умовностями. Мотивна, ідейна спільність творів, єдність «я», концептуальна роль діалогічності, домінування автобіографізму дозволяють бачити у «Сповіді», діалогах «Руссо судить Жан-Жака» і «Прогулянках самотнього мрійника» своєрідне, жанрово різноскладове, але концептуально єдине утворення - цикл, що лише тяжіє до трилогії. Специфіка цього цілого, що має досить незалежні в жанровому й структурному відношенні складові, - автобіографізм, те саме «я», що центрує твір як суб'єкт і об'єкт рефлектуючої нарації, де з'являється нова ментальність, відбивається певна еволюція літературної свідомості епохи. Написані після «Сповіді» твори розвивають, часом конкретизують окремі її теми. Семантично їх скріплює, як побачимо, домінанта авторського «я» і мотивні повтори, які сприяють виникненню внутрішньої цілісності циклу.
Питання про документальність автобіографічних творів Руссо, яке неминуче виникає, можна, на наш погляд, вирішувати в рамках Бахтіно-Бланшо-Левінасівської концепції «іншості я», щоб не припуститися помилки, яку зробили, наприклад, автори статті про Руссо в «Словнику іноземних письменників» [211; 189-199], де автобіографічні відомості, відбиті у «Сповіді», подані як реальні факти біографії письменника, що, втім, є і в навчальній літературі1.
Важливо розглянути у «Сповіді» специфіку зображення того, що В. Тюпа називає «відокремленою свідомістю» [230; 175-180]. Ця інтенція виявляється не тільки в «Сповіді», але й прямо заявлена в назві іншого автобіографічного твору «Прогулянки самотнього мрійника». Руссо хоче осягнути в собі «внутрішню людину»2, але оскільки внутрішній світ «я» розкривається ним самим у слові, адресованому читачеві, «внутрішня людина» перетворюється одночасно в людину, відкриту всім, сповідальне слово стає публічним, покаяння, передбачене первинним мовленнєвим жанром, трансформуючись у вторинний мовленнєвий жанр - жанр літературної сповіді, обертається самозвеличанням незвичайної особистості, не зрозумілої й не прийнятої іншими. Звідси прямий шлях до героя й конфлікту романтичного роману, на що неодноразово вказували дослідники (І.Є. Верцман [48], Л.А. Мироненко [157, 158], І.В. Лук’янець[142, 143, 144] та ін.) і що розглядається в нашій дисертації в руслі руссоїстських літературних передбачень.
Про кризу методологічних парадигм, вичерпаність «великих наративів», наполегливі пошуки «нової парадигми» і свіжих інтелектуальних ресурсів як загальну рису сучасної гуманітаристики цікаво пише Діна Хапаєва: «Методологічна розгубленість, що залишилася на місці повалених парадигм, утома від постмодернізму й проблем, поставлених ним перед гуманітарним знанням» [249; 74], переборюються за рахунок повернення, у тому числі, до принципів історичної поетики.
Сучасному стану літературознавства, позначеному активними пошуками нових методологій аналізу художніх творів, властиве прагнення органічно увібрати в себе досягнення й напрацювання провідних наукових напрямків, зробивши домінантою теоретичні постулати одного з них3. Як правильно зауважує О.Г.Трубіна, в 1960-1990 рр. «у центрі теорії літератури, поряд з поняттями автора й твору, тексту й контексту, виявився наратив, насамперед оповідальний текст» [228; 29], організацію якого почала вивчати наратологія1. Захоплення аналізом автономного «тексту», настільки властиве структуралістам 1960-х рр., змінилося в наратологів постструктуралістської орієнтації звертанням до «контексту». Д.Каллер стверджує: «Контекст не даний, але створений, те, що належить контексту, визначається інтерпретативними стратегіями, контекст настільки ж має потребу у виявленні, як і подія;контекст це просто більше тексту»2, тобто текст начебто задає собі контекст.
Автор дисертації поділяє це положення, досліджуючи наративну природу автобіографічного циклу Руссо, прагне, крім конкретного аналізу тексту (у наратологічному ключі), ураховувати й контекст, що розуміє широко, не тільки як біографічний фактор, хоча він для автобіографічних творів досить значний, не тільки літературний клімат епохи Руссо, але й роль традицій, інтертекстуальні зв'язки його творів, тобто прагне поєднати принципи наратології та історичної поетики.
Не вдаючись до дискусії про наратологію, не аналізуючи сформовану множинність теорій наративу3, автор дисертації спирається на виділені більшістю наратологів аналітичні об'єкти: «голос», «сюжет», час, персонаж, точка зору, початкова й фінальна точки оповідання [228; 3], на положення про те, що «на рівні індивіда життя як єдиний і цілісний процес зображується (і, як вважає більшість дослідників, конституюється) за допомогою автобіографічного наративу [228; 6]. «Сповідь» Руссо й розглядається в роботі як «автобіографічний наратив», ураховується сьогоднішня увага наратологів до «закономірностей читання» [228; 17], до категорії «читач».
«Голос», категорія, введена М. Бахтіним і розроблена П. Рикером і У. Бутом, - «носій інтенціональності тексту» [196; 195]. Це поняття співвідносне з автором - оповідачем - персонажем. В автобіографічному циклі Руссо, де «я» суб'єкт і об'єкт одночасно, наративна стратегія автора, оповідальні інстанції, їхнє співвідношення спрямоване на осмислення світу й себе самого.
Автор дисертації поділяє думку про те, що сюжет автобіографічного наративу перебуває під владою біографії автора і його майстерності, що робить його неповторним (важливо, що розповідається і як розповідається). У наративному масиві автобіографічного циклу Руссо переважають так звані «інформанти», які знайомлять читача із пропонованими письменником подіями, фактами, ситуаціями й т. ін. його життя.
У роботі вивчається «точка зору»1, тобто кут зору, під яким викладаються події й переживання, як запрошення читачеві «спрямувати погляд у той же бік, що автор і персонаж» [196; 106]. Автобіографізм циклу спричиняє перевагу «внутрішньої точки зору». Як і Б. Успенський, автор роботи розглядає функції «точок зору» - ідеологічну (оцінну), просторово-часову й психологічну. Використовується в роботі й поняття «фокалізація», з ряду наповнень терміна береться основне (за Ж. Женеттом) значення як просторова точка огляду. У Руссо в досліджуваному циклі вона виявляється в основному постійною як точка огляду самого себе.
У дисертації аналізуються різні жанрові конвенції, що є присутніми в автобіографічних творах Руссо. У розумінні сюжету автор роботи спирається на уявлення П. Брукса: «Задум і намір наративу, що формує історію й надає їй певного напрямку» (Цит. за: [228; 38]). У Руссо він визначається сповідальною автобіографією, що породжує самовиправдовувальний дискурс, спрямований до читача далеко не з нейтральних позицій. У сюжеті життєписної історії письменник прагне знайти теми, що мають смисл і значення лише в межах його власних уявлень і систем значень. У цьому проявляється сентименталістська позиція суб'єктивності, що передує романтичній.
Досліджується темпоральний модус у циклі Руссо, який реалізує сюжет у часовий образ (порядок, тривалість, частота, за Ж. Женеттом), що має функцію осягнення часу. Часова структура текстів Руссо аналізується з опорою на концепції Е. Бенвеніста, П. Рикера, К. Хамбургер та ін. Розглядається комплекс «часових стратегій, поставлених на службу концепції часу» [196; 91] Руссо. Такі основні методологічні засади, використані в дисертації.
Об'єкт дослідження: «Сповідь» («Les Confessions», 1765-1770), «Діалоги: Руссо судить Жан-Жака» («Rousseau juge de Jean-Jacques: Dialogues», 1772-1776), «Прогулянки самотнього мрійника» («Les réveries du promeneur solitaire», 1776-1778) Ж.-Ж. Руссо як форми художньої саморепрезентації. До необхідного для аналізу порівняльного ряду увійшли «Сповідь» (V в.) Августина, «Історія моїх поневірянь» (1129) П. Абеляра, «Життя Бенвенуто Челліні», автобіографічна проза Петрарки, мемуаристика XVII-XVIII ст., рокайльні, сентименталістські й ранньоромантичні романи (Ж. де Сталь, Ф.-Р. де Шатобріан, А. де Мюссе), а також художні й художньо-публіцистичні твори самого Руссо - «Мій портрет» («Mon portrait», дата не встановлена), «Міркування про науки й мистецтва» («Le Discours sur les sciences et les arts», 1750), «Міркування про причини походження нерівності між людьми» («Le Discours sur l'origine de l'inégalité parmi les hommes», 1754), «Юлія, або Нова Елоїза» («Julie ou La Nouvelle Heloїse», 1756-1758), «Еміль» («l'Emile», 1761).
Предмет дослідження: автобіографізм «Сповіді», діалогів «Руссо судить Жан-Жака», «Прогулянок самотнього мрійника» Ж.-Ж. Руссо як домінуючий компонент, що сприяє об'єднанню творів у єдиний автобіографічний цикл.
Мета дослідження: виявити комунікативні й наративні моделі репрезентації автобіографізму Ж.-Ж. Руссо у «Сповіді» як головному творі сповідального циклу та інших творах, що ввійшли до нього - «Руссо судить Жан-Жака», «Прогулянки самотнього мрійника».
У завдання роботи входить:
- визначення специфіки жанрового обрису «Сповіді» на засадах сучасних теоретичних концепцій автобіографії та сповіді, а також процесу трансформації первинного мовленнєвого жанру сповіді й автобіографії у вторинну художню форму сповідальної автобіографії;
- осягнення принципів співвідношення категорій автор - оповідач - герой і основних рівнів структури адресата в «Сповіді»;
- осмислення категорії часу в «Сповіді», особливостей її семантики й функцій, що розкривають особистісну й творчу суб'єктивність Руссо, а саме: специфіку функціонування пам'яті, формування й розвиток внутрішнього «я», осмислення конфлікту цього «я» з іншими;
- розкриття особливостей репрезентації автобіографічного «я» у другому творі циклу - діалогах «Руссо судить Жан-Жака»; функцію прийому художнього роздвоєння Жан-Жака Руссо на двох персонажів - «Жан-Жака» і «Руссо»;
- аналіз автоінтерпретації Ж.-Ж. Руссо в завершальному творі автобіографічного циклу - «Прогулянках самотнього мрійника» з погляду формування руссоїстського комплексу ідей як преромантичного світовідчуття.
Теоретико-методологічні засади дослідження ґрунтуються на теорії мовленнєвих жанрів М. М. Бахтіна, напрацюваннях із проблем теорії, історії й поетики жанрів автобіографії й сповіді (Ф. Лежен, Ж. Старобінський, Ж. -Ф. Міро, Н. А. Ніколіна, А. Д. Степанов), теорії автора (М. М. Бахтін, В. В. Виноградов, Б. О. Корман) і читача (Ж. Женетт, В. Ізер, Х.-Р. Яусс, В. Шмід), концепції «точки зору» (Б. Успенський), теорії художнього часу (М. М. Бахтін, Д. С. Лихачов, Б.Успенський, Ж. Женетт). У роботі використовуються методи порівняльно-історичного літературознавства разом із принципами наратології й рецептивної естетики, а також прийоми поетологічного аналізу.
Наукова новизна. Концепція «Сповіді», «Діалогів», «Прогулянок самотнього мрійника» Ж.-Ж. Руссо як циклоїдної (термін В.І. Тюпи) єдності з різними формами авто- і метарепрезентації в українському літературознавстві розробляється вперше. Аналіз «Сповіді» у контексті сучасних знань про мемуарно-автобіографічну художню прозу із застосуванням інструментарію, виробленого наратологією і бахтінською теорією вторинних мовленнєвих жанрів, вносить істотні уточнення у визначення її жанрового обрису. Дослідження поетики автобіографічних творів наочно засвідчує співіснування в ній сентименталістських і преромантичних тенденцій, дозволяє конкретизувати проблему руссоїстського упередження ранньоромантичної естетики.
Науково-практична цінність отриманих результатів. Матеріали роботи збагачують наукове знання про механізм взаємодії первинних і вторинних мовленнєвих жанрів, про художню своєрідність поетики автобіографічного циклу Ж.-Ж. Руссо. Матеріали дисертації можуть бути використані для укладання навчальних посібників з історії зарубіжної літератури XVIII століття, а також при читанні загальних курсів і спецкурсів з теорії й історії сентименталізму й преромантизму, жанрів художньо-документальної літератури.
Апробація роботи проводилась під час її обговорення на кафедрі зарубіжної літератури ДНУ. За темою дисертації прочитані доповіді на міжнародних конференціях «Франція й Україна» у Дніпропетровську (2002, 2003, 2004), Харкові (2007, 2008), всеукраїнській науково-практичній конференції молодих учених у Дніпропетровську (2003), Шрейдерівських читаннях у Дніпропетровському національному університеті (2002, 2006, 2007). Результати роботи відбиті в 9 публікаціях.
Зв'язок роботи з науковими програмами й темами. Дисертація виконана на кафедрі зарубіжної літератури Дніпропетровського національного університету в межах комплексної науково-дослідницької теми «Функціонування літератури в культурному контексті епохи».
Структура дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел, що містить 349 позицій. Загальний обсяг 195 сторінок, із них 176 сторінок основного тексту.

1 У російському та українському літературознавстві усталився переклад назви цього твору «Сповідь» (вірогідно, за аналогією до «Confessiones» Августина Аврелія, що традиційно перекладається в однині, - див. «Софія Логос. Словник» С.С. Аверинцева, С. 16). Не наполягаючи на перейменуванні, підкреслимо, що множина, яку вживає Руссо «Сповіді» не тільки відсилає до Августина, але більш точно передає авторське самоусвідомлення свого твору та водночас вказує на його архітектоніку. Як і у Августина, це сповідь у сповідях.

2 Показова в цьому плані тема доповіді завідувача кафедри філософської антропології ЛДУ Т.В. Артем’євої на конференції: «Випадок Руссо: сповідь чи ексгібіціонізм?» [7]. Концепція заявлена уже в самому формулюванні питання, враховуючи, що учасників дискуссії менш за все цікавив літературний жанр сповіді.

1 Автор дисертації не буде втручатися у сферу дискусій з приводу бахтінської теорії мовленнєвих жанрів, поданої в роботі А.Д. Степанова [215; 23-57], використовуючи дефініцію М. Бахтіна як робочу.

2 Див. зб. Жанры речи. Вып. 1-3. - Саратов, 1997-2002, роботи В.В. Дементьєва [73], К.А. Долиніна [77].

3 Т.В. Шмельова, яка запропонувала цікаве дослідження проблеми мовленнєвих жанрів, передвістя теорії мовленнєвих жанрів вбачала в роботах Ю.М. Тинянова, Б.М. Ейхенбаума, В.Б. Шкловського [257; 88].

1 Про межі поняття художнього циклу див. [231] Тюпа В.И. Анализ художественного текста. М.: Academia, 2006.

1 Див. Давиденко Г.Й., Величко М.О. Історія зарубіжної літератури XVII-XVIII ст. [69; 126-129].

2 Поняття «внутрішня людина» вивчає Є. Г. Еткінд на матеріалі російської літератури XVIII XIX ст.:[263].

3 Вл.А. Луков у монографії «Передромантизм» (2006) пише про доречність застосування принципу додатковості в гуманітарному знанні, де «науковіст

bibliography

ВИСНОВКИ
Автобіографія як художня реконструкція минулого і свого «я» у ньому має ряд функціональних характеристик, виявлених у роботах про теорію й практику жанру. До цих характеристик належить оповідна форма від першої особи, ретроспективний характер викладу, соціально-біологічне й духовно-моральне життя автора як основний об’єкт зображення. Суттєвим компонентом автобіографії є метатекст із його варіативною організацією. Метатектуальні коментарі багатофункціональні: вони орієнтовані на встановлення і підтримання контакту з читачем, на аналіз основного тексту життєпису його завдання і стратегію, оцінку й переосмислення. Наявність часових планів минулого і теперішнього веде за собою розмежування інстанцій оповідача й героя. Часова дистанція дає можливість подвійного самозображення, що здійснюється з позиції то минулого, то теперішнього, коли домінуючим чинником є план нинішнього оповідача.
Автобіографія має високу здатність до різноманітних жанрових інтерференцій: вона активно взаємодіє з формами «особистої літератури» (littérature personnelle) мемуарами, щоденниками, листами, сповіддю. Генетично до автобіографії найближчими є жанри мемуарів та сповіді. Мемуарний компонент, пов’язаний з осмисленням епохи, дозволяє втілити соціально-психологічні особливості особистості наратора як героя часу. Межа між автобіографією та сповіддю є більш невиразною, хисткою, ніж між автобіографією й мемуарами. У сповіді життєпис наповнюється елементами самооголення, коли складно (а інколи й неможливо) визначити, де закінчується «розповідь про себе» і де починаються сповідально-довірливі одкровення оповідача. У результаті виникають гібридні жанрові утворення, в яких кожен із жанрів трансформується, збагачуючись новими особливостями.
Руссо як автор «Сповіді» актуалізує здатність автобіографії до змішання з іншими жанрами. Основу «Сповіді» складає життєпис, де зовнішні факти біографії письменника супроводжуються біографією духовно-психологічною. Саме рефлексія героя-оповідача переходить у сповідальне самооголення з прагненням розповісти читачеві дуже особисті і часто безсторонні деталі свого життя. Незважаючи на заявлену в назві «Confessions» однозначну сповідальну настанову, Руссо полемізує з
«первинним» мовленнєвим жанром сповіді, що виявляється у присутності покаяння/розкаяння героя у здійснених вчинках. Скрізь ці сповідальні мотиви замінюються у Руссо самовиправдовуванням і проголошенням права людини на особистісну індивідуальність, права говорити публічно про своє «я». У руслі ідеї змішання/зміщення жанрів «Сповідь» можна визначити як сповідальну автобіографію, в якій істотну роль відіграє переосмислення «первинного» мовленнєвого жанру сповіді.
Сповідальна автобіографія Руссо містить у собі (крім поетичних цитат і підрядкових зауважень) потужний шар мемуарного дискурсу. Всі ці компоненти сприяють розкриттю «я» героя, його самоідентифікації та самовизначення у навколишньому світі. Елементи мемуарного жанру функціонально покликані позначити й проаналізувати найважливішу для «Сповіді» (і центруючу три автобіографічні твори Руссо) проблему «я» й «інші», довести читачеві ворожість і несправедливість оточення до героя, одночасно наполягаючи на його правоті.
«Автобіографізм» як маркований літературний прийом, що вказує на саморепрезентацію автора, виступає компонентом як автобіографічних (у тому числі тих, що належать жанру autofiction), так і неавтобіографічних творів. У творах, що мають вигаданий характер (fiction), автобіографізм проявляється через введення в текст психологічних мотивів, ситуацій або фактів життя автора. У рамках автобіографії і - ширше - автобіографічних творів автобіографізм являє собою форму автоінтерпретації, художній спосіб самозображення й самоусвідомлення.
В автобіографічному циклі Руссо - «Сповіді», «Діалогах: Руссо судить Жан-Жака», «Прогулянках самотнього мрійника» - автобіографізм як автоінтерпретаційна модель є основним центрувальним началом. У всіх трьох творах Руссо репрезентує й вивчає своє «я», свої стосунки з «іншими», з навколишнім ворожим світом. Оповідальне «я» має внутрішню єдність, насправді, це одна й та ж людина, зображена в різні періоди свого життя і з різних жанрових позицій. Протягом циклу для нього основоположними залишаються щире прагнення до вичерпного самопізнання, позиціонування себе як особи, незалежної від думок оточення, утвердження власної правоти у конфлікті з сучасниками і вимога справедливої, в його уяві, оцінки себе і своїх творів з боку широкої публіки і нащадків. Така структура художньої інтерпретації особи являє собою своєрідний перехід від сентименталізму до преромантизму.
Роль і художня форма автобіографізму у кожному творі циклу різна: у «Сповіді» - це найважливіше поряд із заявленим у назві жанротвірне начало, у «Діалогах» реалізація автобіографізму ускладнюється роздвоєнням протагоніста (Жан-Жака Руссо) на «Руссо» і «Жан-Жака» з очевидним прагненням до їх злиття як способу захисту свого імені у конфлікті «я» - «інші», одночасно створюється модель свого «я» як «іншого», побаченого чужими очима. У «Прогулянках самотнього мрійника» функція автобіографізму - служити постановці проблеми неможливості адаптації творчої особистості до соціального оточення, і в цьому Руссо-сентименталіст випереджає романтиків.
У «Сповіді» як головному, опорному творі циклу (за тематикою, колом проблем, культурно-літературним впливом, за обсягом тексту) специфіка автобіографізму визначається багатоскладністю «я», представленого авторським «я», (первинним автором), «я» оповідальним (вторинним автором-оповідачем) та «я» оповідним (героєм). Три іпостасі «я», вступаючи в різноманітні відношення між собою, утворюють, врешті-решт, складний і суперечливий, інколи парадоксальний характер Жан-Жака Руссо. Руссо-письменник створює свій образ таким, яким він бачить його, яким він є у його власному уявленні і яким би він хотів залишитися у пам’яті нащадків.
Суб’єктна сфера первинного автора наповнюється багатообразними метатестовими компонентами: крім назви «Confessions» та епіграфа «Intùs, et in Cute» («Всередині й під шкірою»), це преамбули, коментарі й примітки. Суб’єктна сфера вторинного автора-оповідача, «я» оповідального функціонує через категорію часу. Основною точкою відліку для вторинного автора є план умовно теперішнього, з якого він веде оповідь і який безперервно взаємодіє з минулим, а інколи і з майбутнім. Вторинний автор-оповідач, «я» оповідальне є началом, що переміщується між протилежними полюсами первинного автора і героя. «Я» оповідне, відокремлене від «я» оповідального темпоральною дистанцією, практично розчинене у суб’єктній сфері вторинного автора-оповідача, що пов’язано з домінуванням часової та ідеологічної позиції «я» оповідального. У «Сповіді» основною дійовою особою став не герой, а вторинний автор-оповідач, оскільки більша частина текстового простору заповнена зображенням процесу спогадів та його трансляції читачеві.
Виділені суб’єктні сфери, крім незалежного функціонування, взаємодіють і часто накладаються одна на одну, через те, що автобіографії як жанру властива взаємна референціальність автора, автора-оповідача й героя (автора, «я» оповідального і «я» оповідного). Взаємодія суб’єктних сфер здійснюється у свідомості читача, де формується цілісне уявлення про Жан-Жака Руссо як героя автобіографії, який розповідає про себе у сповідальній манері.
З метою формування правильних, з точки зору Руссо, уявлень про особливості особи персонажа письменник розробляє стратегію неперервного і тісного контакту-діалогу з читачем. Невідступний авторський супровід читача у процесі оповіді, пряма комунікація з ним у формі полеміки, скарги, бесіди, преамбули, численні зауваження і відступи, нарешті, сама оповідна стратегія «Сповіді» у динаміці діалогізму породжує кілька рівнів у мікросистемі читацької інстанції.
Перший, позатекстовий рівень структури читача представлений конкретним адресатом, реальним сучасником автора, емоційно близьким його самовідчуттю. На другому, внутрітекстовому рівні виникає кілька типів читача: читач доброзичливий щодо автора, читач недоброзичливий і широка публіка, серед якої особливо виділено жінок як адресат, що психологічно тонко сприймає тип особистості, до якого належав Руссо з його загостреною чуттєвістю. Рівень імпліцитного читача формується організацією нарації всього тексту «Сповіді». Такий адресат наділений багатьма рисами героя: любов’ю до справедливості і прагненням до гармонії з собою і з світом, благородством і щирістю, й одночасно підозрілістю, недовірливістю, дріб’язковими сварками. Останній, глибинний рівень структури адресата займає герой, що рефлектує та оповідає. На цьому рівні діалогізм трансформується у повідомлення, що йде від «я» оповідального до «я» оповідного.
Категорія часу багато у чому визначає специфіку автобіографізму у «Сповіді», тому що відображує особливості процесу спогадів та їх художнє зображення. Традиційна для автобіографії модель часу у вигляді вектора, що йде від минулого до теперішнього, у «Сповіді» набуває деяких уточнень. У певних точках оповіді виникають різні зсуви, «відгалуження», відхилення від хронології. Разом ці відступи, не порушуючи загального хронологічного принципу оповіді, ускладнюють лінійність часу і роблять його величиною об’ємною, багатовимірною й оборотною, тобто художнім часом.
Основою часової конструкції «Сповіді» є чітко позначені плани минулого і теперішнього, взаємодія яких реалізується на рівні зв’язку тексту і метатексту, а також всередині основного тексту. Час метатексту, що належить до плану написання твору, рухливий, що виявляється у прямій вказівці на перерву в роботі, співвіднесенням часових планів через датування. Для основного тексту «Сповіді» характерна широка взаємодія минулого і теперішнього за допомогою співположення і синтезу (за Б. Успенським).
Сегментація художнього часу «Сповіді», відповідно до естетики і поетики сентименталізму, суб’єктивна. Це простежується як на часовій протяжності кожної з дванадцяти книг, так і на тривалості окремих відрізків оповіді. Руссо своєрідно реалізує психологію пам’яті. Детально відтворені події приємні, спогади про які дають автору позитивні емоції. Розповідь про дитинство і юність розтягнута у часі, з детальним відтворенням найдрібніших емоційних порухів (книги 1 4), тоді як марне і безглузде, з точки зору героя, життя в Парижі, зображено швидкоплинно (книги 7 8). Прискорений рух художнього часу в цьому відрізку оповіді виявляє небажання автора (можливо, підсвідоме), затримуватися на спогадах, що завдають болю болю від незлагод і так званої «зради» друзів-енциклопедистів. Типові для «Сповіді» часові зупинки оповіді, що здійснюються на внутрітекстовому рівні описом статичних явищ пейзажів, портретів персонажів, філософської, політичної, соціальної та моральної рефлексії героя-оповідача, і на позатекстовому рівні метатекстуальними коментарями.
У другому творі автобіографічного циклу Руссо - «Діалогах: Руссо судить Жан-Жака» автобіографізм реалізується прийомом «роздвоєння» свого художнього «я» - персонажа Жан-Жака Руссо на «Жан-Жака» і «Руссо». Гостро полемічний та емоційний діалог «Руссо» і якогось Француза про сутність особистості «Жан-Жака» спрямований на захист останнього від наклепів недоброзичливців. Увесь твір пройнятий ідеєю драматичної незбіжності бачення самого себе зсередини з баченням
«інших». Виникає ефект домінування самопоясновальної та самовиправдовувальної інтенцій автора. Усіма силами прагнучи переконати Француза у чесності, благородстві, щирості «Жан-Жака», не винуватості у приписуваних йому злочинах, «Руссо» до кінця діалогу досягає своєї мети. Діалог завершується не «провалом», а певною мірою «перемогою» Руссо: Француз, хоч і частково, все ж приймає його позицію. Виправдовування себе у конфлікті з «іншими» - із сучасниками, Руссо декларативно адресує наступним поколінням у надії, що нащадки, вільні від упереджених думок, приймуть справедливе рішення. І справедливість цього вердикту, на думку Руссо, полягає у цілковитому виправданні його імені.
«Прогулянки самотнього мрійника» як завершальний твір автобіографічного циклу являють собою своєрідний підсумок художнього самопізнання. Автобіографізм «Прогулянок» має три основні функції: осягнення психологічних особливостей особистості через споглядання власної душі, розкриття філософсько-естетичних концепцій Руссо як преромантика, постановка проблем жанрової специфіки автобіографії як сповіді.
Самоосягнення здійснюється шляхом повернення та реінтерпретації свого минулого, яким воно зображено у «Сповіді». Ревізія «Сповіді», і почасти «Діалогів», відбувається на рівні уточнення спогадів і нової аргументації-пояснення колись здійснених учинків. При такому об’єднувальному і системному підході формуються й набувають завершеної художньої та ідеологічної форми ключові особливості руссоїстського автобіографізму: самотність, відношення «я» і суспільства, оцінка «інших». Руссо вибудовує «новий» портрет свого «я», що свідчить про посилення егоцентризму, збільшення значущості свого «я» у контексті «інших». Отже, у циклі простежується рух від зрілого сентименталізму до преромантизму.
У «Прогулянках» чітко і концентровано виявляється комплекс філософських ідей Руссо в їх сентименталістсько-романтичному звучанні: доброти природи, «природної людини», чуттєво-раціоналістичного пізнання світу, недосяжності щастя. У трактуванні своїх концепцій, за якими закріпилось визначення «руссоїзм», письменник і мислитель виявився ближчим не стільки своїм сучасникам-енциклопедистам, скільки наступному поколінню французьких романтиків, особливо Ж. де Сталь та Ф.-Р. де Шатобріану. Насправді, Руссо в чомусь випередив свій час, адже саме з «Прогулянок» у французькій літературі починається явище преромантизму, якщо розуміти його слідом за Вл. А. Луковим як ідейне передбачення майбутньої романтичної естетики.
Автобіографізм «Прогулянок» виявляється у постановці проблем поетики художнього самозображення. Руссо виділяє деякі теоретичні проблеми жанру автобіографії, що стали актуальними в науковій літературі ХХ-ХХІ століть: принцип відбору фактів (який відповідає творчим інтенціям автора), функціонування пам’яті (пов’язане з процесами згадування і відтворення минулого), неможливість самозображення у повному обсязі.
Три твори автобіографічного циклу Руссо, відрізняючись жанрово-наративною приналежністю, розповідають про різні етапи життя письменника і мислителя. Об’єднані спільною основою і повторюваними мотивами, вони разом формують складний, багатогранний, неповторно-індивідуальний феномен руссоїстського автобіографізму. Творчий успіх циклу полягає у тому, що, розповідаючи світу про своє «я», Руссо зумів виробити особливі форми і способи художнього самозображення, які дали у ХІХ ст. поштовх до виникнення романтичного «особистого роману», а у ХХ ст. активному розвитку жанру літературної художньої автобіографії у її різноманітних модифікаціях.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1.

Абеляр П. История моих бедствий // Августин А. Исповедь. Абеляр П. История моих бедствий. М.: Республика, 1992. С. 259-294.

2.

Аверинцев С. С. Поэтика ранневизантийской литературы. М.: Наука, 1977. 320 с. Библиогр.: с. 250-292.

3.

Аверинцев С. С. Псалмы // Литературный энциклопедический словарь. М.: Советская энциклопедия, 1987. С. 310.

4.

Авто-био-графия. К вопросу о методе. Тетради по аналитической антропологии / Под ред. В. А. Подороги. - М.: Логос, 2001. 438 с.

5.

Агєєва В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму. К.: Факт, 2003. 320 с.

6.

Алмазов А. Тайная исповедь в православии восточной церкви: Опыт новейшей истории. Т. 1: Общий устав современной исповеди. Одесса, 1884.

7.

Артемьева Т. В. Случай Руссо: Исповедь или эксгибиционизм? // Режим доступа: http://antropology.ru/ru/texts/artemieva/confess_15.html - Заголовок с экрана.

8.

Ауэрбах Э. Мимесис. Изображение действительности в западноевропейской литературе. - М.: Прогресс, 1976. 554 с.

9.

Бабенко Л. Г. Филологический анализ текста. Основы теории, принципы и аспекты анализа. М.: Академический проект; Екатеринбург: Деловая книга, 2004.- 464 с. Библиогр.: с. 445-461.

10.

Барт Р. Избранные работы: Семиотика: Поэтика / Пер. с фр. Г. Косикова. - М.: Прогресс, 1989. 616 с.

11.

Баса О. Її лілеї (твори О. Кобилянської про неї саму) // Молода нація: Альманах. № 5. - К.: Смолоскип, 1997.- С. 35-40.

12.

Баткин Л. М. Итальянские гуманисты: стиль жизни, стиль мышления. М.: Наука, 1978. 199 с. - Библиогр.: с. 178-193.

13.

Баткин Л. М. Итальянский гуманистический диалог XV века // Из истории культуры средних веков и Возрождения. М.: Наука, 1976.

14.

Баткин Л. М. Итальянское Возрождение в поисках индивидуальности. - М.: Наука, 1989. 272 с. - Библиогр.: с. 248-271.

15.

Баткин Л. М. Петрарка на острие собственного пера. Авторское самосознание в письмах поэта. М.: РГГУ, 1998. 184 с.

16.

Бахтин М. М. 1961 год. Заметки // Бахтин М. М. Собрание сочинений в семи томах: Т. 5: Работы 1940-х начала 1960-х годов. М.: Русские словари, 1996. С. 329-360.

17.

Бахтин М. М. Автор и герой в эстетической деятельности // Эстетика словесного творчества. - М.: Искусство, 1986. С. 9-191.

18.

Бахтин М. М. Время и пространство в произведениях Гете // Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1986. С. 216-249.

19.

Бахтин М. М. Из архивных записей к Проблеме речевых жанров”. Диалог І. Проблема диалогической речи // Бахтин М. М. Собрание сочинений в семи томах: Т. 5: Работы 1940-х начала 1960-х годов. М.: Русские словари, 1996. С. 207-286.

20.

Бахтин М. М. К вопросам самосознания и самооценки // Бахтин М. М. Собрание сочинений в семи томах: Т. 5. Работы 1940-х начала 1960-х годов. М.: Русские словари, 1996. С. 72-79.

21.

Бахтин М. М. К переработке книги о Достоевском // Эстетика словесного творчества. - М.: Искусство, 1986. С. 326-346.

22.

Бахтин М. М. Проблема речевых жанров // Бахтин М. М. Собрание сочинений в семи томах: Т. 5: Работы 1940-х начала 1960-х годов. М.: Русские словари, 1996. С. 159-206.

23.

Бахтин М. М. Проблема текста // Бахтин М. М. Собрание сочинений в семи томах: Т. 5: Работы 1940-х начала 1960-х годов. М.: Русские словари, 1996. С. 306-328.

24.

Бахтин М. М. Проблемы поэтики Достоевского // Бахтин М. М. Собрание сочинений в семи томах: Т. 6. М.: Русские словари, 2002. С. 251-285.

25.

Бахтин М. М. Риторика, в меру своей лживости // Бахтин М. М. Собрание сочинений в семи томах: Т. 5: Работы 1940-х начала 1960-х годов. М.: Русские словари, 1996. С. 63-70.

26.

Бахтин М. М. Роман воспитания и его значение в истории реализма // Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1979.

27.

Бахтин М. М. Формы времени и хронотопа в романе // Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. М.: Художественная литература, 1975. С. 234-407.

28.

Бахтин М. М. Эпос и роман // Бахтин М. М. Вопросы литературы и эстетики. М., 1979. С. 447-483.

29.

Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1979. 424 с.

30.

Бельмен-Ноэль Ж. Воссоздать рукопись, очистить черновик, составить авантекст // Генетическая критика во Франции. Антология. / Отв. ред. А. Д. Михайлов. М.: ОГИ, 1999. С. 93-114.

31.

Бергсон А. Материя и память // Творческая эволюция. Материя и память: Пер. с фр. Минск: Харвест, 1999. С. 414-668.

32.

Білецький О. І. Читач, письменник, література // Плужарник. 1927. - №6.

33.

Бовуар С. де. Воспоминания благовоспитанной девицы./Пер. с фр. М. Аннинской и Е. Леоновой. М.: Согласие, 2004. 496 с.

34.

Богданов Е. В. Об актуальности исповеди // Режми доступа: http://antropology.ru/ru/texts/bogdanov /confess_03.html Заголовок с экрана.

35.

Болотнова Н. С. Образ автора // Стилистический энциклопедический словарь русского языка / Под ред. М. Н. Кожиной. - М.: Флинта: Наука, 2003. С. 253-255.

36.

Большакова А. Теории читателя и литературно-теоретическая мысль ХХ века // Теоретико-литературные итоги XX в. Читатель: проблемы восприятия. М.: Праксис, 2005. С. 512-565.

37.

Большакова А. Ю. Теории автора в современном литературоведении //Известия АН. Серия литературы и языка. 1998. - Том 57. - №5. С. 15-24.

38.

Бондарева О. Е. П’єси про великих” Валерія Герасимчука і жанрова парадигма біографічної драми // Русская литература. Исследования: Сб. научных трудов. Вып. VI. К.: Логос, 2004. С. 70-80.

39.

Бонецкая Н. К. «Образ автора» как эстетическая категория // Контекст 85: Литературно-критические исследования. - М.: Наука, 1986. С. 241-269.

40.

Бонецкая Н. К. Проблемы методологии анализа образа автора // Методология анализа литературного произведения. - М.: Наука, 1988. С. 60-85.

41.

Брандес М. П. Стилистический анализ. - М.: Высшая школа, 1971. 190 с.

42.

Ватченко С. А. «Заголовочный комплекс»: семантика, структура, функция // Від бароко до постмодернізму. Вип. VI. - Дніпропетровськ: Видавництво Дніпропетровського університету, 2003. С. 3-19.

43.

Ватченко С. А. Особенности художественной реализации модели литературной коммуникации «автор произведение читатель» в романе Г. Филдинга «История Тома Джонса, найденыша» // Література в контексті культури: Збірник наукових праць. Вип. 8. Дніпропетровськ: Видавництво Дніпропетровського університету, 2002. С. 75-81.

44.

Введение в литературоведение / Под редакцией Г. Н. Поспелова. 3-е изд. М.: Высшая школа, 1988. 528 с.

45.

Верлен П. Исповедь. СПб.: Азбука-классика, 2006. 480 с.

46.

Верцман И. Е. Жан-Жак Руссо. М.: Художественная литература, 1976. 310с.

47.

Верцман И. Е. Жан-Жак Руссо. М.: Государственное Издательство художественной литературы, 1958.

48.

Верцман И. Е. Жан-Жак Руссо и романтизм // Проблемы романтизма. / Сб. статей. М.: Наука, 1971.

49.

Верцман И. Е. Руссо // Краткая литературная энциклопедия. М.: Сов. энциклопедия, 1971. - Т. 6. С. 543-549.

50.

Виноградов В. В. О теории художественной речи: Учебное пособие. - М.: Высшая школа, 1971. 239 с.

51.

Виноградов В. В. О художественной прозе // О языке художественной прозы. Избранные труды. - М.: Наука, 1980. С. 64-87.

52.

Виноградов В. В. Стиль «Пиковой дамы» // Пушкинский временник. Т. 2. М., Л.: Наука, 1936.

53.

Винокур Г. О. Биография и культура. М., 1997.

54.

Володин Э. Ф. Специфика художественного времени // Вопросы философии. 1978. - №8. С. 132-137.

55.

Волошинов В. Н. (Бахтин М. М.). Марксизм и философия языка // Бахтин М. М. Фрейдизм. Формальный метод в литературоведении. Марксизм и философия языка: Статьи. М.: Лабиринт, 2000. С. 605-636.

56.

Волошинов В. Н. Слово в жизни и слово в поэзии // Звезда. 1926. - №6.

57.

Время и преемственность в развитии культуры / Сб. стат. Саратов: Изд-во Саратовского государственного университета, 1991. 175с.

58.

Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури / За науковою редакцією О. Галича. Київ: Либідь, 2001. 488 с.

59.

Гаспаров М. Л. Записи и выписки. М.: Новое литературное обозрение, 2000. 416 с.

60.

Гей Н. К. Время и пространство в структуре произведения // Контекст, 1974: Литературно-теоретические исследования. - М.: Наука, 1975. С. 210-228.

61.

Генетическая критика во Франции. Антология. / Отв. ред. А. Д. Михайлов. М.: ОГИ, 1999.- 287 с.

62.

Гинзбург Л. О психологической прозе. - Л.: Художественная литература, 1977. 441 с.

63.

Гончарова Е. А. Пути лингвостилистического выражения категорий автор-персонаж в художественном тексте. Томск: Изд-во Томского ун-та, 1984. 149 с.

64.

Готье Т. История романтизма // Готье Т. Избран. произв.: В 2-х т. Т. 2. М.: Художественная литература, 1972. С. 477-544.

65.

Гречаная Е. М. Пушкин и французская аристократическая литература XVII XVIII вв. // Университетский пушкинский сборник. М.: Издательство МГУ, 1999.

66.

Гундорова Т. Femina Melancholica: Стать і культура в гендерній утопії Ольги Кобилянської. К.: Критика, 2002. 271 с.

67.

Гуревич А. Что есть время? // Вопросы литературы. 1968. - №11.- С. 151-174.

68.

Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры. М.: Искусство, 1972. 319с.

69.

Давиденко Г.Й., Величко М.О. Історія зарубіжної літератури XVII-XVIII століття: Навчальний посібник. К.: Центр учбової літератури, 2007. 292 с.

70.

Даль В. И. Толковый словарь живого великорусского языка: В 4 т. Т. 2: И-О. М.: Русский язык, 1989. 779 с.

71.

Дарнтон Р. Читатели Руссо откликаются: Сотворение романтической чувствительности // Великое кошачье побоище и другие эпизоды из истории французской культуры / Пер. с англ. С. Кулланды. - М.: Новое литературное обозрение, 2002. С. 250-299.

72.

Делез Ж. Мишель Турнье и лицо без Другого // Турнье Мишель. Пятница, или Тихоокеанский лимб. СПб.: Анфора, 1999. С. 282-302.

73.

Дементьев В. В. Изучение речевых жанров: обзор работ в современной русистике //