ПОЕТИКА ПОСТМОДЕРНІСТСЬКОЇ ПРИТЧІ У ТВОРЧОСТІ ДЖУЛІАНА БАРНСА

brief description

ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

На правах рукопису

ТУПАХІНА ОЛЕНА ВОЛОДИМИРІВНА

УДК 821.111.02Б-3.09

ПОЕТИКА ПОСТМОДЕРНІСТСЬКОЇ ПРИТЧІ
У ТВОРЧОСТІ ДЖУЛІАНА БАРНСА

10.01.04 література зарубіжних країн

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Ботнер Валентина Савеліївна
кандидат філологічних наук, доцент

Запоріжжя - 2007

ЗМІСТ

Вступ
І Жанр притчі у сучасному літературознавчому дискурсі
1.1 Проблема визначення жанру притчі у сучасному літературознавстві
1.2 Поетика традиційної притчі. Притча у системі мовленнєвих жанрів
1.3 Трансформації притчевого канону: діахронічний аспект
1.3.1 Основні моделі розвитку жанру притчі. Концепція „відкритості” як культурна домінанта ХХ ст.
1.3.2 Своєрідність поетики модерністської притчі
1.3.3 Постмодерністська притча як самостійна жанрова модифікація

ІІ Творчість Джуліана Барнса у контексті британської інакомовної прози ІІ пол. ХХ ст.
2.1 Творчість Дж. Барнса та інтелектуальний роман 1950-70-х рр.
2.2 Ключові міфологеми як компоненти притчевого семантичного простору „барнсіани”
2.3 Типологія персонажів: традиція й новаторство
2.3.1 Персонаж-функція
2.3.2 Персонаж-маска
2.3.3 Персонаж-метафора

ІІІ Своєрідність комунікативних стратегій у постмодерністській притчі Джуліана Барнса
3.1 Притча як конструктивна основа роману Дж. Барнса „Папуга Флобера”: архітекстуальний аспект
3.2 Історія як універсальне притчеве тло у постмодерністському інтер'єрі прози Джуліана Барнса
3.2.1 Деконструкція історичного метанаративу у романах „Історія світу в 10 ½ роздiлах”, „Дикобраз”, „Англія, Англія”
3.2.2 Історія як симулякр: модель світу як тематичного парку розваг у романі «Англія, Англія»
3.3 Дискурс як претекст постмодерністської притчі Джуліана Барнса
Висновки
Перелік використаних джерел
Примітки

ВСТУП

Проблема осягнення постмодернізму не лише як історико-філософського чи культурфілософського явища, але і як особливого світоглядного комплекса, різновида кризової свідомості і, нарешті, специфічної художньої практики є наразі однією з найактуальніших у сучасному літературознавстві. Цікаво, що постмодерністська парадигма із постульованою нею загальною невизначеністю, релятивізмом, еклектизмом та принципом гри цілковито підпорядкувала собі науковий літературознавчий дискурс, породжуючи різні підходи до принципів аналізу тексту і, як наслідок, різноманітні й суперечливі інтерпретації художніх творів. Розбіжності у тлумаченні терміну „постмодернізм”, варіативність літературних практик і художніх світів, що поєднані в межах цього поняття, найкращим чином ілюструють глобальність феномену, його всепроникливість, кросс-культурність, здатність розчинити у собі будь-яку опозиційну стратегію і, як наслідок, втілити найсуттєвіші риси суперечливого кризового періоду другої половини ХХ ст.
На початку нового сторіччя на тлі методологічного розмаїття у вітчизняному літературознавстві із особливою гостротою постала проблема якщо не визначення змісту та меж поняття „постмодернізм” (що потребує більшої часової дистанційованості від об’єкту дослідження), то, принаймні, висвітлення у розвитку літератури цієї доби певних закономірностей, що відбиваються у тому числі й на жанровому рівні поетики постмодерністських творів. Такий підхід, тісно пов’язаний із необхідністю систематизації творчого доробку письменників-постмодерністів, дозволяє сформувати більш чіткий погляд на постмодернізм як на стадію літературного процесу, визначити його місце в історії літератури.
Серед провідних формотворчих тенденцій, виявлених на жанровому рівні поетики сучасної літератури криза „великого роману” як окремий випадок постульованого Ж.Ф.Ліотаром „розпаду метанаративу” і викликана цим актуалізація і трансформація архаїчних і класичних моделей малої прози казки, меннипеї, анекдоту, притчі з яких остання все частіше виступає у якості „конструктивної основи” (термін Т.Маркової) художніх творів другої половини ХХ ст. Свідоцтвом цьому велика кількість (і значна популярність) творів, у яких характерний для притчі тип художньої умовності синтезується із формальними ознаками інших жанрів і ніби цементує еклектичний за походженням матеріал (романи Дж.М.Кутзеє „Життя і час Міхаеля К.”, Е.Єлінек „Коханки”, П.Зюскінда „Парфумер”, Х.Муракамі „Післяморок”, М.Уельбека „Платформа”, А.Нотомб „Словник власних iмен”, П.Коельо „Алхімік” та ін.).
Актуалізація притчі, жанру передусім дидактичного, у принципово деідеологізованій, антидогматичній літературі постмодерну виглядає дещо парадоксально, особливо якщо прийняти до уваги той факт, що маркованість притчі як високого жанру, освяченого біблійною традицією, успішно допомогала їй уникати суттєвих трансформацій протягом майже усіх „діб великого стилю”, а на думку деяких науковців, і у першій половині ХХ ст [1, с. 159].
У новiтнiй британськiй лiтературi, де iсторично склалася багата й своєрiдна традицiя художнього iнакомовлення, наочним прикладом адаптацiї притчевого типу умовностi до поетичної системи постмодерну виступають твори сучасного прозаїка Джулiана Барнса. Хоча постать письменника викликає стабільний інтерес з боку як вітчизняних, так і зарубіжних літературознавців, i досі бракує системного вивчення його творчості. Переважна більшість присвячених Барнсу досліджень має дескриптивний характер; здебiльшого розглядаються особливостi поетики окремого твору, найчастіше програмного роману письменника „Історія світу в 10 ½ роздiлах” (роботи Д.Затонського, Д.Хігдона, С.Річчі, В.Нюннінг, С.Теста, І.Анічіні, Дж.Б.Скотта). При цьому, аналізуючи жанрову приналежність того чи іншого твору, науковці зазвичай звертають увагу на такі характерні для притчевого дискурсу ознаки, як високий ступінь умовності, психологічно нерозроблені характери, тяжіння до загальнокультурної символіки i універсалізації тощо. Однак внаслідок ізоляціоністського підходу до тексту, а також застосованої автором постмодерністської стратегії „подвійного кодування”, систематизація цих ознак значно ускладнюється, що призводить до появи не досить вдалих жанрових визначень („філологічний роман”, „філологічний детектив”, „культурологічний детектив”, „роман-talk-show” тощо). Навіть у фундаментальних працях, де запропонований узагальнюючий погляд на творчість Барнса як на художній макрокосм (передусім, роботи В.Гін’єрі, М.Моуслі, Дж.Мартіна), питання жанрової приналежності творів відходить на другий план через вжиті автором жанрові кліше масової літератури (детективного, фантастичного, любовного, історичного романів). У даному дослiдженнi запропоновано підхід до творчості Барнса як органічного цілого, в якому змiстовно i формально відбивається своєрiднiсть постмодерністського свiтогляду. З такої позицiї стає очевидною другорядна, допоміжна роль жанрових кліше при єдиній конструктивній основі, якою для прози Барнса в цілому виступає притча.
Таким чином, актуальність теми даного дослідження зумовлена наступними факторами:
- зростанням уваги дослідників до комплексного феномену постмодернізму та до сучасного літературного процесу Великої Британії;
- необхідністю систематизації досліджень творчого доробку письменників-постмодерністів через висвітлення механізмів взаємодії традиційної й новітньої естетики на різних рівнях поетики їхніх творів;
- необхідністю теоретичного обгрунтування актуалізації жанру притчі у літературі другої половини ХХ ст. і надання чіткого визначення самостійній жанровій модифікації цього періоду постмодерністській притчі крізь порівняння її із попередніми жанровими модифікаціями;
- браком системності у вивченні творчості одного з провідних британських письменників-постмодерністів Джуліана Барнса;
- невивченістю притчевих засад у творчому доробку Джуліана Барнса.
Метою дослідження є визначення своєрідності поетики творів Джуліана Барнса з урахуванням ролі притчевості як однієї з формотворчих тенденцій у літературі ХХ ст. Релізація цієї програми передбачає вирішення таких завдань:
- дослідити загальну теорію притчі у її розвитку; впорядкувати погляди на притчу в синхронічному (як на мовленнєвий та як на літературний жанр) та діахронічному аспектах;
- здійснити порівняльний аналіз поетики жанрових модифікацій притчі ХХ ст. у світлі концепції „відкритого твору”; визначити динаміку поступового „розімкнення” притчевої поетики;
- окреслити традиційні та специфічні риси поетики постмодерністської притчі; визначити своєрідність постмодерністської притчі як жанрової модифікації;
- проаналізувати рецепцію творчості Джуліана Барнса вітчизняною та зарубіжною критикою; дати літературознавчо-критичний огляд творчості автора з урахуванням багатої традиції британської інакомовної літератури та факторів, що визначили напрямки художніх пошуків письменника;
- розглянути проблему жанрової своєрідності прози Джуліана Барнса у світлі постмодерністської концепції подвійного кодування; визначити роль притчі у жанровiй структурi творів письменника;
- дослідити своєрідність реалізації притчевих засад у творчості Джуліана Барнса на рівні часової та просторової організації художнього світу, типології персонажів, символіки, алегоризму тощо.
Об’єктом даного дослідження є твори Дж.Барнса "Історія світу в 10 1/2 главах", "Англія, Англія", "Дикобраз", "Папуга Флобера", "Як усе було", "З любов'ю і т.ін.", „До того, як вона зустріла мене”, „Дивлячись на сонце”, що належать до різних періодів його творчості; предметом своєрідність поетики постмодерністської притчі у художньому просторі романiв Джуліана Барнса.
Формування теоретико-методологічної основи даного дослідження тісно пов’язане із тією обставиною, що література другої половини ХХ ст. чи не найважче піддається систематизації і не лише внаслідок хронологічної наближеності до сьогодення, яка закономірно заважає об’єктивному погляду на літературний процес. Морфологічна аморфність сучасної літератури, її амбівалентність, ціннісно-змістовна, ідейно-емоційна, образно-асоціативна розпливчатість не дозволяють у повній мірі застосувати до неї структуралістський підхід, що домінував у вітчизняному літературознавстві у 70-ті 80-ті рр. минулого сторіччя, а у західному поступився місцем альтернативним методикам аналізу ще на початку 60-х. Жанрова невизначеність, еклектичність, неоднорідність матеріалу, на яку вказують засновники жанрової теорії постмодерну Ж.Дерріда [2], Дж.Снайдер [3] та Р.Коен [4], унеможливлюють традиційний дескриптивний підхід до проблеми жанрової класифікації літератури постмодерну. Все це створює потребу у комплексній методиці, що передбачає свободу вибору принципів та прийомів аналізу художніх текстів. Отже, теоретико-методологічну основу дисертації склали праці: із загальної теорії жанру притчі С.Аверінцева, Д.Ліхачова, Дж.Кроссана, О.Товстенко, О.Колодій; з поетики середньовічної притчі П.Зюмтора, Г.Хазагерова, А.Гуревича, В.Шкловського, Є.Мелетинського; з поетики модерністської притчі Ж.-П. Сартра, С.Великовського, Т.Денисової, В.Скороденко, Г.Костенко; з класичної теорії мовленнєвих жанрів М.Бахтіна, В.Тюпи; з семіотики та міфопоетики В.Топорова, А.Лосєва, Р.Барта. В роботі використовуються жанрологiчнi концепції Н.Копистянської, Ж.Дерріда, Р.Коена, ключовi позицiї фундаментальних праць зарубiжних i вiтчизняних теоретикiв постмодернiзму (Ж.Ф.Ліотара, Ж.Бодрійяра, І.Хасана, Ф.Джеймісона, Т.Денисової, Д.Затонського, І.Ільїна), а також засадничi принципи теорії „відкритого твору” У.Еко, теорії дискурсивних практик М.Фуко, новітніх концепцій рецептивної естетики М.Зубрицької, О.Мащенко.
Запропонований у дослідженні підхід до аналізу художнього тексту передбачає поєднання порівняльно-історичного i типологічного методів аналізу з використанням прийомів контекстуально-інтерпретаційного, компаративного, семіотичного аналізу, застосування яких у кожному окремому випадку узгоджується із вирішенням конкретного завдання і служить досягненню кінцевої мети дослідження.
Наукова новизна роботи полягає в тому, що:
- вперше у вітчизняному літературознавстві запропоновано комплексний системний аналiз поетики романiв сучасного британського прозаїка Джуліана Барнса i виявлено визначальну роль притчi як першоелементу в жанровiй структурi його творiв;
- вперше у вітчизняному літературознавчому дискурсі сформульовані й чітко окреслені специфічні риси такого актуального явища в літературі останніх десятиріч ХХ ст., як постмодерністська притча;
- розмежовані й концептуалізовані споріднені поняття притчі і притчевості; надане функціональне визначення категорії притчевості як особливої жанрової модальності;
- констатований внутрішній генетичний зв'язок постмодерністської притчі із попередніми модифікаціями жанру; визначена динаміка поступового „розімкнення” притчевої поетики протягом ХХ ст.
В цілому, робота збагачує та доповнює існуючі уявлення про адаптаційний потенціал жанру притчі, про місце притчі в жанровій системі літератури постмодерну. Отримані результати дозволяють суттєво розширити уявлення про естетику й поетику романів Джуліана Барнса, відкривають перспективи для подальших досліджень ролі й місця письменника у літературному процесі сьогодення.
Теоретичне значення дослідження полягає у впорядкуванні, розширенні і доповненні існуючих визначень притчі й притчевості, в концептуалізації понять притчі класичної й некласичної. Крiм того, в сучасний літературознавчий дискурс запроваджено новий термін "постмодерністська притча" для позначення художнього феномену, в якому конструктивні особливості попередніх модифікацій жанру поєдналися із принципами постмодернізму як специфічної художньої практики: інтерактивністю, гіпернаративністю, специфічною формою іронії, інтертекстуальністю, кроскультурністю тощо.
Практичне значення отриманих результатiв. Результати здiйсненого дослiдження можуть сприяти уточненню наукової концепції поетики постмодернізму, вивченню процесів новiтнього літературного розвитку. Результати дослідження можуть бути використані при розробці курсів і спецкурсів з історії зарубіжної літератури, літературної критики другої половини ХХ століття, теорiї лiтератури.
Апробація результатів дослідження здійснювалася у доповiдях на II Міжвузівській конференції молодих науковців „Сучасні проблеми та перспективи дослідження романських і германських мов і літератур” (м. Донецьк, 2004); на XIII, XIV та XV Міжнародних наукових конференціях „Мова і культура” (м. Київ, 2004, 2005, 2006); на III Міжнародній науковій конференції „Национально-культурный компонент в тексте и языке” (м. Мінськ, 2005); на Міжнародній науково-практичній конференції „Язык. Человек. Культура” (м. Смоленськ, 2005); на Міжнародній науковій конференції „Масова література: від давнини до сучасності” (м. Бердянськ, 2006); на щорiчних звiтних наукових конференцiях у Запорiзькому нацiональному унверситетi (м. Запорiжжя, 2004, 2005, 2006). Результати дослідження викладено у шести фахових і трьох додаткових публікаціях.
Структура дослідження зумовлена поставленими завданнями і включає вступ, три розділи, висновки, перелік використаних джерел (224 позицiї) i примiтки.
Розділ перший висвітлює сучасний стан теорії притчі крізь розкриття таких аспектів, як проблема визначення жанру, його інфраструктура та місце у системі мовленнєвих жанрів, своєрідність поетики традиційної притчі. Він також містить порівняльний аналіз модерністської та постмодерністської модифікацій жанру у світлі концепції відкритого твору У.Еко.
У розділі другому, присвяченому дослідженню своєрідності реалізації притчевих засад у творчості Джуліана Барнса, дається літературознавчо-критичний огляд творчості Джуліана Барнса із урахуванням тих факторів, що визначили напрямки художніх пошуків письменника; проводиться аналіз сучасних літературознавчих оцінок (як вітчизняних, так і зарубіжних) творчості письменника; встановлюються зв’язки автора із традиціями британської інакомовної літератури крізь застосування традиційних міфологем, на рівні часової та просторової організації художнього світу, типології персонажів, символіки, алегоризму, інтертекстуальних зв’язків тощо.
У третьому розділі підіймається проблема жанрової своєрідності прози Джуліана Барнса у світлі постмодерністської концепції подвійного кодування; досліджується специфіка функціонування комунікативних стратегій та використання історичного метатексту як універсального притчевого тла у постмодерністському інтер’єрі романів „Папуга Флобера”, „Дикобраз”, „Англія, Англія”, „Історія світу у 10 ½ главах”, „До того, як вона зустріла мене”, „Як усе було”, „Любов і т.ін.”, а також доводиться визначальна роль притчі як першоелементу творчого всесвіту письменника;

Наприкінці кожного розділу подаються поточні висновки, які узагальнюються у заключній частині. Загальний обсяг роботи 202 сторiнки, з них 173 сторінки основного змiсту.

bibliography

ВИСНОВКИ

Незважаючи на велику кількість досліджень, проблема визначення притчі і гібридних жанрів на її основі, а також категорії притчевості зберігає актуальність у сучасному літературознавстві внаслідок звернення новітньої літератури до інакомовних форм оповіді і виникнення нових жанрових модифікацій притчі.
Сучасний підхід до проблеми визначення притчі відзначається компромісністю в узгодженні античної, іудейської та східної традицій, а також загостренням уваги до механізму інтерпретації повідомлення.
У межах даного дослідження було розмежовано:
- класичну (канонічну, традиційну) притчу - притчу християнську, передусім, біблійну - як дидактико-алегоричний жанр, що внаслідок контекстуальної вмотивованості припускає відсутність розвинутого сюжетного руху, універсальність хронотопу і може як розгортатися у повноцінну оповідь (екстенсивний шлях розвитку жанру), так і редуціюватися до простого порівняння (інтенсивний шлях розвитку жанру).
На змістовному рівні канонічна притча функціонує як образне формулювання законів історії та світобудови, чим зумовлена традиційність притчевого сюжету і невизначеність авторського начала в тексті, а також підвищена топіка. Як мовленнєвий жанр характеризується імперативністю, обмеженістю подійного змісту, моментом оцінки у комунікативному майбутньому та "провокацією" у минулому, що дозволяє визначити її як "реактивний" мовленнєвий жанр;
- некласичну притчу - інші різновиди притчі (передусім, східного типу: коан, мондо, латифа), які, формально належачи до того ж типу дискурсу, що й класична притча, позбавлені відвертого дидактизму, акцентованої спрямованості семантики до єдиної моральної орієнтації, а також визначальних для християнської притчі безапеляційності та монологізму. До категорії некласичних відносимо і жанрові модифікації притчі (модерністську, постмодерністську), що виникали відповідно до змін світоглядних засад, і гібридні утворення із залученням причевого елементу - п’єсу-притчу, драму-притчу, казку-притчу, новелу-притчу, роман-притчу, повість-притчу тощо;
- притчевість як специфічну жанрову модальність, що за допомогою риторичних, стилістичних, ідеологічних надкодувань, інтертекстуальних посилань, тем та інших дискурсивних стратегій провокує читача на інакомовне прочитання тексту, але не виключає також інших варіантів прочитання. Така внутрішня амбівалентність суттєво поширює інтерпретаційне поле твору, що дозволяє реалізувати у тексті потенцію „відкритого простору” (у термінології У.Еко) і робить притчевий модус привабливим для літератури ХХ ст.
Окрім цього, актуалізація притчі як риторичної, інакомовної форми оповіді у новітній літературі зумовлена:
- потребою у відновленні моральних орієнтирів;
- кризою класичної концепції мімезісу;
- зміною парадигми традиційно усталених зв’язків (репрезентації та репрезентованого, суб’єкта та знаку, поверхні й глибини, означника й означуваного тощо);
- глибинним зв’язком притчевих форм оповіді із механізмами мови та мислення, що дозволяє звернути увагу читача на сам принцип означення і через нього на більш загальні проблеми;
- для некласичної притчі східного типу наявність у ній алгоритму подолання кризового світовідчуття, який надто формалізована західна традиція виявилася неспроможною розробити самостійно.
До початку фази трансформацій, на яких акцентовано увагу у даному дослідженні (жанрові модифікації притчі ХХ ст.) притчевий канон зазнавав змін відповідно до обраної моделі жанрового розвитку, що сприяло виникненню синкретичних утворення за наявністю притчевого елементу. При цьому притча зазнавала впливу міметичних моделей інших жанрів, однак парадигма авторсько-читацьких текстуальних стратегій в ній залишалася незмінною. Суттєві зрушення у цій сфері починаються на межі ХІХ ХХ ст. під впливом „ідеології відкритості”, що формується у гуманітарних науках внаслідок карколомної зміни наукової та філософської парадигм.
Порівняльний аналіз поетики традиційної, модерністської та постмодерністської притчі дозволяє простежити, як, пристосовуючись до умов модерного мислення, притча поступово набуває ознак „відкритого твору”.
Під відкритим твором ми розуміємо такий твір, поетика якого підштовхує інтерпретатора до свідомо вільних дій, не нав’язуючи йому магістральної лінії прочитання і провокуючи його на самостійні судження. При цьому у межах концепції відкритого твору ми виділяємо два типи відкритості. Відкритість першого типу - це відкритість, що дозволяє по-новому та більш глибоко осягнути однозначне повідомлення; відкритість другого типу - це збільшення значень, що містяться у повідомленні, тобто, збільшення інформації.
Поетика традиційної притчі значною мірою зумовлена функціональним навантаженням жанру. Типовими рисами притчевої поетики є параболічна структура, телеологічність та есхатологічність притчевого часу, відсутність або вторинність просторових характеристик, наявність моралі, традиційність сюжету, нерозвиненість характерів персонажів та невизначеність авторського початку, алегоричність, інакомовність, символічність. Всі вони знаходяться у безпосередньому зв’язку із світоглядними засадами християнства і мають доводити істинність семіотичної дійсності, примат її над ентропійною реальністю.
Модерністська притча (під цією загальною назвою ми розуміємо перш за все екзистенціалістську та постекзистенціалістську жанрові модифікації) зберігає такі ознаки канону як умовність, нерозвиненість характерів, категоріальна система та проблематика вибору в основі, багатозначність, інакомовлення; її специфічні риси - "ефект відчуження", поліфонія, екзистенціальний вибор замість етичного, відсутність прямого повчання, міф або "розгорнення тропу" як основа сюжету, загальнокультурна або авторська символіка замість канонічної; постекзистенціалістська притча, розквіт якої припадає на 60-ті рр. ХХ ст., відрізняється від попередньої модифікації відсутністю просвітницького пафосу, розвиненим ігровим початком, наявністю літературного сюжету в основі, використанням казково-фантастичного антуражу, прийомів та жанрових кліше масової літератури, збільшенням епістемологічної ролі міфу. В цілому модерністська притча належить до першого типу відкритості;
Постмодерністська притча як самостійна жанрова модифікація формується внаслідок остаточного розпаду метанаративу "великого роману"; зберігає такі родові ознаки жанру як психологічно неопрацьовані характери, параболічність композиції; запозичує та творчо переосмислює такі іновації попередніх модифікацій як розгорнення тропу, ефект відчуження, використання міфу та літературного сюжету як основного сюжетоутворюючого елементу; відзначається такими унікальними рисами як інтерактивність, неієрархічність, використання іронічного модусу оповіді, великий потенціал зворотнього прочитання, еклектичність, кроскультурність. В цілому постмодерністська притча належить до другого типу відкритості.
Отже, притча доби постмодернізму, не втрачаючи генетичного зв’язку із попередніми модифікаціями жанру, водночас під впливом постмодерністської концептосфери набуває унікальних характеристик (зокрема, у парадигмі авторсько-читацької взаємодії), за якими її можна вважати самостійним явищем.
Яскравою ілюстрацією такого спадкоємницького і водночас полемічного зв’язку виступає творчість сучасного британського прозаїка Джуліана Барнса, становлення якого як письменника відбувається під впливом світоглядної концепції постмодернізму. Успадковуючи такі специфічні риси британської інакомовної літератури як матеріальність, раціональність та історизм, Барнс творчо переосмислює їх у постмодерністському ключі, надаючи реалії та деталі перш за все сугестивної функції. Притча у творчості Барнса може бути присутня як у вигляді вбудованого фрагменту (числені мікропритчі у „Папузі Флобера” дилогії „Як усе було” і „Любов і т.ін.”, „Дивлячись на сонце”), так і у якості конструктивної першооснови твору. В останньому випадку притчевий вплив відчутний на всіх рівнях організації тексту.
Історично і концептуально творчість Дж.Барнса належить до „другої хвилі” британського постмодерну, що має за попередника таке визначне естетичне і літературне явище як інтелектуальний роман 1950-1970-х рр. Органічний зв’язок між творчим доробком Барнса та авторів інтелектуального роману (Дж. Фаулзом, А.Мердок, У.Голдінгом) простежується на рівні запозичення тем (тема „англійськості”, тема театру), ідей (концепція нетотожності світу його мовному віддзеркаленню, концепція гри як модусу буття) мотивів, ключових міфологем (Острову, Плавання) тощо. Розвиток вказаних тем у творчості автора значною мірою здійснюється за рахунок розроблених попередниками механізмів активізації читача, типів персонажів тощо.
Аналізуючи поетику творів письменника „Папуга Флобера”, „Історія світу в 10 ½ главах”, „Як усе було”, „Любов і т.ін.”, „Дикобраз”, „Англія, Англія” в архітекстуальному ключі, доходимо висновку, що застосовані в них у межах постмодерністської стратегії подвійного кодування жанрові кліше детективу, історичного або любовного роману, роману виховання, фантастичного роману, роману-антиутопії тощо виконують допоміжну роль і не можуть бути використані для визначення жанрової приналежності власне твору. Онтологічні засади цих жанрів, орієнтованих на обслуговування певного метанаративу, руйнуються через пародіювання або парадоксалізацію нібито очевидної розв’язки. Кінцева мета автора полягає у демонстрації констант і законів історичного колообігу, у пошуку певного універсального тла, на якому будь-яка побутова історія („малий наратив”, у термінології Ж.-Ф.Ліотара) набувала б статусу філософського узагальнення.
У ході даного дослідження в прозі Джуліана Барнса виділяються такі важливі риси постмодерністської концепції історичного процесу як визнання симулятивної природи історичного дискурсу, „позаісторизм”, релятивізм, подрібнення метанаративу, примат тексту над фактом, суб’єктивного над об’єктивним; ці елементи постмодерністської концептосфери не лише відбиваються в творчості автора на світоглядному, філософському рівні, але й суттєво впливають на поетику творів Барнса. У масштабі окремого епізоду історична подія може виконувати іллюстративну функцію (як у притчі-паремії); у масштабах окремого роману та всього художнього всесвіту Барнса історія функціонує як універсальне тло, на якому - за допомогою встановлення паралелей між реальністю історичною, реальністю художньою та реальністю сьогодення, однакових у своїй умовності - будь-яка камерна історія набуває статусу узагальнення. Це стає очевидним тоді, коли історична подія як така замінюється побутовим епізодом. Отже, притчевість романів Барнса полягає у тому, що вони торкаються не одноразових подій загальноісторичного (як в легенді) або приватного (як в анекдоті) масштабу, але універсальних законів буття.
Ідея Історії у романах Барнса виконує таку саму функцію, яку мала у традиційній притчі одвічна, позачасова мораль і так само, як у випадку із мораллю у традиційній притчі, для ілюстрації дії історичного механізму автор широко використовує мотив пошуку Істини і вдається до глобального інакомовлення.
Художня деталь, що несе на себе відбиток постмодерністської концепції знаку і стає основою для вбудованих притч-парабол, поєднуючись із освяченими притчевою традицією міфологемами Дому, Острову, Шляху, створює у романах Барнса типовий для постмодерністської притчі ефект взаємопроникнення тимчасового й вічного. При цьому традиційна міфологема Шляху у семантичному просторі постмодерністської притчі наближається до концепту Лабіринту, алгоритмами подорожі яким стають змальовані Барнсом універсальні історичні сценарії. Втім, зазначені алгоритми не надають змоги подолати Лабіринт сутність постмодерністської притчі складає власне процес подорожі, у чому проявляється типова для сучасної літератури настанова на руйнацію чи трансформацію вихідної міфологічної моделі.
Використаний Барнсом образ Острову як моделі цивілізації ще одне звернення до традицій національної літератури (від Томаса Мора до Джона Фаулза). У світовій літературі Острів найвірогідніше місце для розташування утопічних країн, однак Барнса пригортає не утопічний, побудований на припущенні, а притчевий тип умовності. На відміну від утопії або антиутопії, постмодерністській притчі не властиве емоційне ставлення до традиційних цінностей і будь-які оціночні характеристики взагалі. Так, у романі „Англія, Англія” автор займає позицію стороннього спостерігача природнього і тому неминучого й необоротнього процесу, що підкреслюється вжитою у романі циклічною моделлю часу.
На притчеву природу творів вказують і обрані автором специфічні типи дійових осіб: персонажі-функції, персонажі-маски або персонажі-метафори.
Персонаж-функція за характеристиками наближається до традиційного притчевого „суб’єкту етичного вибору”; так само, як і у попередніх жанрових модифікаціях притчі, він має чітко заданий від початку набір характеристик, що протягом дії залишається сталим. В творчості Барнса приклади персонажів-функцій можна знайти серед героїв тих творів, чия стилістика наближається до традиційно-притчевої - "Історії світу у 10 1/2 главах", "Дикобразу", "Англії, Англії".
Персонаж-маска є результатом адаптації архаїчної жанрової структури до умов сьогодення - зберігаючи достатьно типових рис для ілюстрації певної ідеї, вони водночас індивідуалізовані в межах того жанрового кліше, яке використовує автор (детективу, любовний роман, політична сатира, мелодрама тощо); при цьому у ризомному просторі постмодерністської прози на своєрідне кліше перетворюється навіть образ богемного маргінала („Як усе було”, Любов і т.ін”). Ідея маргінальності як принципової опозиції соціокультурним стереотипам в умовах постмодерну виявляється неспроможною. У творчості Барнса прикладом "богемного" маргінала виступає, зокрема, герой романів „Як усе було” і „Любов і т.ін.” Олівер Рассел. Наприкінці ХХ ст., коли поняття комерційного успіху та творчості вже не є взаємовиключаючими, позитивні конотації такого поняття маргінальності не мають під собою життєздатної основи; на відміну від романтичного та модерністського митців, причиною вигнання яких було те, що вони знали про суспільство набагато більше, ніж воно само хотіло про себе знати, маргінал кінця ХХ ст. опиняється поза межами суспільства тому, що не знає, як в ньому поводитися. В умовах постмодерну, де актом творчості може вважатися навіть продаж екологічно чистих продуктів, стратегія маргіналізації виявляється безплідною.
Персонаж-метафора побудований за принципом розгортання тропу, що забезпечує йому необхідну ступінь умовності за наявності елементів психологізму. При цьому персонаж-метафора виступає осередком зв’язків інших метафор-концептів. У романі „Англія, Англія” одним із таких концептів стає метафора будівництва, зокрема, „побудови характеру”. Відбудова штучної країни на острові Уайт і становлення характеру головної героїні, Марти, інакомовно відбивають універсальні закони історії, механізми формування й трансформації національного менталітету.
Важливу роль відіграє у романі метафорична модель Енциклопедії як емблема просвітницького дискурсу, у полеміці із яким власне і відбувалося становлення постмодернізму як культурфілософського явища. Іронічно відображена у вигляді брошюри із Сільськогосподарчої Виставки, ця логоцентрична категоріальна модель, всепояснюючий метанаратив, у другій частині роману протиставляється переліку асоціацій, скомпонованому за принципом нон-селекції.
Взагалі, метафора-концепт так само, як і у традиційній притчі виступає в Барнса тим компонентом складної системи авторського інакомовлення, що підпорядковує собі інші і суттєво впливає на художній код того чи іншого твору в цілому.
Обрана автором інакомовна форма дозволяє залучити до текстуальної гри не лише елітарного, але й масового реципієнта, зробити текст максимально відкритим. В такий спосіб, за допомогою витонченої гри змістів та перспектив, вдало витриманого балансу між конкретикою та узагальненням, розважальним та інтелектуальним началами Барнс заохочує читача до розв’язання числених культурологічних, герменевтичних та філософських парадоксів.

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Лавринович Л. Постмодернізм і притча: error facti, або ймовірність неможливого // Вісник Львівського ун-ту: Філологічні науки. 2004. Вип. 33. Ч. 2. С. 158-164.
2. Derrida J. The Law of Genre // Critical Inuiry. 1980. Vol. 7. - №1. P. 55
3. Snyder J. Prospects of Power: Tragedy, Satire, the Essay, and the Theory of Genre. Lexington: University of Kentucky Press, 1991. 214 p.
4. Cohen R. The Future of Genre Theory: Functions and Constructional Types. - New York: Routledge, 1989. 356 p.
5. Гром’як Р.Т., Ковалів Ю.І., Теремок В.І. Літературознавчий словник-довідник. К.: ВЦ „Академія”, 2006. 752 с.
6. Лавский В. Притчи человечества. - М.: Золотое колесо, 1993. 608 с.
7. Crossan J. D. In Parables. - New York: Harper&Row, 1973. 141 p.
8. Мелетинский Е.М. Историческая поэтика новеллы. М.: Наука, 1990. 275 с.
9. Funk R. W. Parables and Presence. Philadelphia: Fortress Press, 1982. 350 p.
10. Потебня А.А. Теоретическая поэтика. С-Пб.: Филологический факультет С-ПбГУ; М.: ИЦ «Академия», 2003. 384 с.
11. Лихачев Д. Великое наследие. М.: Современник, 1979. 367 c.
12. Аверинцев С. Притча // Краткая литературная энциклопедия. М., 1971. Т. 6. - С. 19-21.
13. Ильина М.Е. Структурно-семантические и композиционные особенности текста притчи (на материале американской литературы XVII XX вв.).: Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.01.04 / Львовский государственный университет. — Л., 2000. — Львов, 1984. - 21с.
14. КравченкоА.Є. Художня умовність в українській радянській прозі. К.: Наукова думка, 1988. 128 с.
15. Товстенко О.О. Идейно-художественные особенности современной притчи (на материале западно-европейской прозы). Дисс... канд. филол. наук. — К., 1989.
16. Клим'юк Ю.К. Про естетичну природу притчі // Слово і час. - 1993. - №5
17. Островська Г.О. Від притчі до параболи // Зарубіжна література в навчальних закладах. 2000. № 10. С. 6-9.
18. Колодій О. І. Притча і притчевість в українській прозі 70- 80-х років ХХ ст.: Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.01.06 / НАН України; Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка. — К., 2000. — 16 с.
19. Веремчук Ю.В. Притчевість та асоціативність у поетиці п’єси- притчі // Вісник Житомирського педагогічного університету ім. І.Франка. 2004. № 15. С. 179-188.
20. Бондаренко Г.Ф. Притча як видова категорія // Вісник Житомирського педагогічного університету ім. І. Франка. — 2005. — N 22. — С. 180-182.
21. Михед Т. Притча як принцип організації романтичного наративу // Літературна компаративістика. Вип. 1. К.: ПЦ „Фоліант”, 2005. 363 с. С. 86-96.
22. Михайлова А. О художественной условности. М.: Мысль, 1970. 300 с.
23. Аскаров Т. Эстетическая природа художественной условности. Фрунзе: Илим, 1966. 228 с.
24. Riffatere M. Criteria for Style Analysis // Word. 1959. - №15.
25. Gray R. Constructive Destruction. Kafka’s Aphorisms: Literary Tradition and Literary Transformation // Studien zur deutschen Literatur. 1987. - vol. 91. - №1. P. 92-98.
26. Richter D. H. Fable's End: Completeness and Closure in Rhetorical Fiction. Chicago: The University of Chicago Press, 1974. 214 p.
27. Quilligan M. The Language of Allegory: Defining the Genre. London; Ithaca: Cornell University Press, 1979. 306 p.
28. Пестерев В.А. Модификации романной формы в прозе Запада второй половины ХХ в. Волгоград: Волгоградский гос. ун-т, 1999. 308 с.
29. Можаева А. Иносказательные формы в романе ХХ в // Художественные ориентиры зарубежной литературы ХХ в. М.: ИМЛИ РАН, 2002. 568 с. С. 226-248.
30. Близнюк А. С. Притчово-алегоричний напрям в епічній драмі: Автореф. дис. канд. філол. наук. Житомир, 1995. 24 с.
31. Журчева О.В. Жанровые и стилевые тенденции в драматургии ХХ в. - Самара: Изд-во СамГПУ, 2001. - 184 с.
32. Климова Т.Ю. Притча в системе художественного мышления В.С.Маканина: Автореф. дисс канд. филол. наук: 10.01.01 / РАН; Новосибирский государственный педагогический университет. - Новосибирск, 1999. 22 с.
33. Маркова Т. Современная проза: конструкция и смысл. М.: Изд-во Моск. гос. обл. ун-та, 2003. 268 c.
34. Ковтун Е.Н. Поэтика необычайного: Художественные миры фантастики, волшебной сказки, притчи и мифа. М.: Изд-во МГУ, 1999. 306 с.
35. Агранович С., Саморукова И. Гармония - цель - гармония. - М.: Международный институт семьи и собственности, 1997. 132 с.
36. Товстенко О.О. Специфика притчи как жанра художественного творчества (Притча как архетипическая форма литературы) // Вестник Киевского университета. Романо-германская филология. Вып. 23. К., 1989
37. Маркова Т.Н. Формотворческие тенденции в прозе конца ХХ в.: В.Маканин, Л.Петрушевская, В.Пелевин: Автореф. дисс д. филолог. наук: 10.01.01 / УрГУ им. Горького. - Екатеринбург, 2003. 35 с.
38. Louw J.P., Nida E.A. A Greek-English Lexicon of the New Testament Based on Semantic Domains: 2 vols. - New York: United Bible Societies, 1989
39. Stern D.H. Parables in Midrash: Narrative and Exegesis in Rabbinic Literature. Harvard: World, 1991. 364 p.
40. Зюмтор П. Опыт построения средневековой поэтики. С-Пб.: Алетейя, 2003. 544 с.
41. Прокопович Ф. Сочинения. М., Л.: Изд-во Академии наук, 1961. 502 с.
42. Байки в українській літературі XVII-XVIII ст. / Підг. тексту В. І. Крекотня. — К., 1963. — С.150-178
43. Мерзляков А.Ф. Краткое начертание теории изящной словесности: В 2 ч. М.: Типография ун-та, 1822. 328 с.
44. Грушевський М. Iсторiя української лiтератури [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://litopys.org.ua/hrushukr/hrushe.htm
45. Чижевський Д. Iсторiя української лiтератури [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://litopys.org.ua/chyzh/chy.htm
46. Єфремов С. Iсторiя українського письменства [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.utoronto.ca/elul/history/Iefremov/
47. Сартр Ж.П. „Аминадав”, или О фантастике, рассматриваемой как особый язык / пер. с фр. С.Зенкина // Иностранная литература. 2005. - №9. С. 281-295.
48. Бланшо М. Литература и право на смерть // Новое литературное обозрение. 1994. - №7. С.84.
49. Dodd, C.H. The Parables of the Kingdom. - New York: Charles Scribner’s Sons, 1961. - P.198
50. Канатуш В.Я. Семь притч о Царстве Божием по Евангелию от Матфея. - М.: Протестант, 1991. 61 с.
51. Гладкова О.В. Притча // Литературная энциклопедия терминов и понятий / под ред. А.Николюкина. - М.: НПК "Интелвак", 2003. - С.808.
52. Копистянська Н.Х. Жанр, жанрова система у просторі літературознавства. Львів: ПАІС, 2005. 368 с.
53. Madsen D. Rereading Allegory: A Narrative Approach to Genre. Basingstoke: Macmillan, 1994. 192 p.
54. Fowler H.W. Modern English Usage. Oxford: Clarendon Press, 1958. 512 p.
55. Кедров К.А. Канон художественный // Литературный энциклопедический словарь. М.: Советская энциклопедия, 1987. - С. 149.
56. Лосев А.Ф. Канон // Философская энциклопедия. М., 1970. - Т.2. С.418-419
57. Эко У. Шесть прогулок в литературных лесах / пер. с итал. А.Глебовской. - С-Пб.: Symposium, 2002. 285 с.
58. Тимофеев Л.И. Основы теории литературы. М.: Просвещение, 1976. 548 с.
59. Elm T. Die moderne Parabel: Parabel und Parabolic in Theorie und Geschichte. Munchen: Wilhelm Fink, 1982. p. 60-91
60. Tolbert M. A. Perspectives on the Parables. Philadelphia: Fortress Press, 1979. 141 p.
61. Митрофанова Т.П., Приходько Т.Ф. Парабола // Краткая литературная энциклопедия. М., 1978. Т. 9. С. 597.
62. Моклиця М. Основи літературознавства. Тернопіль: Навчальна книга, 2002. 192 с.
63. Аристотель. Риторика. Поэтика. М.: Лабиринт, 2005. 256 с.
64. Хазагеров Г. Политическая риторика. М.: Никколо-медиа, 2002. 313 с.
65. Гуревич А.Я. Избранные труды. Культура средневековой Европы. С-Пб.: Издательство Санкт-Петербургского университета, 2006. - 544 с.
66. Гегель Г. Эстетика: В 4 тт. - М.: Искусство, 1971. - С. 100 101.
67. Jakobson R. Selected Writings. La Haye: Mouton, 1966. 644 p.
68. Schweizer E. A Theological Introduction to the New Testament. L.: Cambridge University Press, 1992. 191 p.
69. Лем С. Фантастика и футурология: В 2 кн. Кн. 1 / пер. с пол. С.Макарцева. М.: Аст; Ермак, 2004. 591 с.
70. TeSelle S. McF. Speaking in Parables: A Study in Metaphor and Theology. Philadelphia: Fortress Press, 1975. 214 p.
71. Строев А. Автор герой персонаж // Художественные ориентиры зарубежной литературы ХХ в. М.: ИМЛИ РАН, 2002. 568 с.
72. Фуко М. Ненормальные / пер. с фр. А.Шестакова. - С-Пб.: Наука, 2004. 431 с.
73. Bloomfield M.W. A Grammatical Approach to Personification Allegory // Modern Philology. 1963. Vol. LX., №3. P. 45
74. Лосев А.Ф. Проблема символа и реалистическое искусство. М.: Искусство, 1976. 367 с.
75. Эко У. Открытое произведение / пер. с итал. А.Шурбелева. - С-Пб.: Академический проект, 2004. 384 с.
76. Бацевич Ф.С. Основи комуникативної лінгвістики. К.: Видавничий центр „Академія”, 2004. 344 с.
77. Бахтин М.М. Проблема речевых жанров // Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1986. 444 с.
78. Шмелева Т.В. Речевой жанр: опыт общефилологического осмысления // Collegium. 1995. - №1-2
79. Тюпа В.И. Три стратегии нарративного дискурса // Дискурс [Електронний ресурс]. - 1997. - №3-4. Режим доступу до журн.: www.nsu.ru/education/virtual/discourse34_15.htm
80. Renzi L. Tradizione cortese e realismo in Gautier d’Arras. Padova: Universita di Padova Publicazioni, 1964. 227 p.
81. Rychner J. Contribution a l’etude des fabliaux: 2 vol. Geneve: Droz, 1960
82. Ауэрбах Э. Мимесис: Изображение действительности в западноевропейской литературе / пер. с нем. А.Михайлова, Ю.Архипова. М.: Искусство, 1976. С. 211-237.
83. Шайтанов И.О. История зарубежной литературы: Эпоха Возрождения: В 2 т. М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2001. Т.2. 224 с.
84. Эко 2003 в Эко У. Искусство и красота в средневековой эстетике / пер. с итал. А.Шурбелева. С-Пб.: Алетейя, 2003. 256 с.
85. Бахтин М.М. Эпос и роман. С-Пб.: Азбука, 2000. 304 с.
86. Тюпа В.И. Аналитика художественного: Введ. в литературовед. анализ. М.: Лабиринт, 2001. 189 с.