ІСТОРИКО-ГЕРОЇЧНІ ПЕРЕКАЗИ УКРАЇНЦІВ: генеза, структура, поетика

brief description

ІНСТИТУТ НАРОДОЗНАВСТВА НАН УКРАЇНИ

На правах рукопису
УДК 398. 22 ( 477 )

СОКІЛ ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ

ІСТОРИКО-ГЕРОЇЧНІ ПЕРЕКАЗИ УКРАЇНЦІВ:
генеза, структура, поетика

10. 01. 07 фольклористика

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук

Науковий консультант
Павлюк Степан Петрович,
доктор історичних наук,
професор, член-кореспондент
НАН України

Львів 2004

З М І С Т
ВСТУП..3
РОЗДІЛІ.КОНЦЕПТУАЛЬНІЗАСАДИІСТОРІЇ,ТЕОРІЇ,МЕТОДО­ЛОГІЇВИВЧЕННЯІСТОРИКО‑ГЕРОЇЧНИХПЕРЕКАЗІВ.....21
1. 1.Збирання й публікація історико-героїчних переказів..21
1. 2. Дослідження жанру36
1 3. Методика дослідження46
РОЗДІЛ ІІ.ФОРМУВАННЯ І РОЗВИТОК СЮЖЕТНО-МОТИВНОГО
ФОНДУІСТОРИКО-ГЕРОЇЧНИХПЕРЕКАЗІВ
(ВідкняжоїУкраїнидокозацько-гетьманськоїдержави).53
2.1. Княжі часи54
2.2. Боротьба українців з монголо-татарськими й турецькими
завойовниками....115
2.3. Козацько-гетьманська доба142
РОЗДІЛ ІІІ. СПІВВІДНОШЕННЯ СОЦІАЛЬНИХ І НАЦІОНАЛЬНИХ
ЕЛЕМЕНТІВ У СТРУКТУРІІСТОРИКО-ГЕРОЇЧНИХ ПЕРЕКАЗІВ
(ВизвольнірухиХVІ-початкуХХст.)199
3.1. Гайдамаччина на Правобережжі. Герої Коліївщини..199
3.2. Подільський ватажок Устим Кармалюк..223
3.3.Опришківський рух у Карпатах. Народний герой
Олекса Довбуш.233
3.4.Герой національного відродження Буковини
Лук’ян Кобилиця..264
РОЗДІЛ ІV. ПОЕТИКА ЖАНРУ273
4. 1. Функціональна природа жанру274
4.2.Жанровасвоєрідністьгероїчноговісторичнихпереказах299
4.3. Система художніх засобів вираження..311
ВИСНОВКИ339
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ...351

Вступ
Актуальність дослідження. На сучасному етапі багато народів вибороло свою націо­нальну незалежність, і нарешті реалізувалось їхнє природне прагнення виді­ли­тися з-поміж інших. Кожен з них усе більше й глиб­ше хоче піз­нати себе та довідатись, якими вони були колись і якими зали­шаться для нащадків. Таке безпосереднє ба­жання мають і українці на­род давній на європейському кон­тиненті, котрий із здобуттям суве­рен­ної держави також нама­гається заглянути у свої витоки, збагнути гене­ти­чні ко­рені, осягнути й осмислити власний історичний феномен не тільки розумом, а й відчути його серцем і душею.
Здобуття незалежності України дало поштовх новому осмисленню нашої історії. Фольклорні записи незаперечно свідчать, що минуле ностальгічно живе в душі українського народу, в його національному характері. Політична історія, яка бурхливо проходила по всіх етнічних землях, періодично перетинала тяглість нашої культури, проте унеможливлювала її поступальний розвиток. Сьогодні дедалі настійніше відчувається потреба заглянути в корені історичної свідомості українця, оскільки через їх призму вирисовується менталітет, який поєднує сукупність ідеологічних, релігійних, психічних, естетичних особливостей мислення.
Ще за старих часів українці мали свою державність, яку втрачали, інко­ли надовго, а потім знову здобували її. Той непростий шлях яки­мось чином фіксували літописці, історики люди різних переконань та інтерпретацій, а деякі з них намагалися навіть перепи­сати історію на догоду тим чи ін­шим завойовникам. То ж досі немає ще об’єктив­ного викладу історії України в народному сприйнятті, в його тлума­чен­ні. Звичайно, вона суттєво відмінна від офіційної, часто-густо су­пе­ре­чить їй, оскільки твориться за специфіч­ними зако­нами. Кожен на­род має право на власне бачення національної історії, своє тракту­ван­ня подій, учинків героїв тощо. Саме такий погляд містять укра­їнські історико-героїчні перекази і заслуговують на серйозне фольк­лористичне дослідження.
Інтерес до проблеми звідки пішла Руська земля і хто в ній спершу по­чав правити” виявився в українців дуже давнім, при­наймні біль­ше тисячі років, якщо рахувати, скажімо, від офі­ційного зведення літо­пис­них матеріа­лів, яке постало в Києві 996-997 років. Цей інтерес вип­ли­вав з національної самосві­домості, в якій, очевидно, вже на той час формувався і почав домі­нувати образ Руської землі. Тож відразу пос­тає логічне запитання, чи не зарано говорити про вияв національ­ної ідеї в наших предків княжої доби. На нього ствердно відповів свого часу ви­датний український етнограф і фольклорист Ми­кола Сум­цов, вбачаючи її витоки ще у домон­гольській Русі. На перше місце се­ред складових на­ціоналізму вче­ний висунув почуття любові до рід­но­го краю, мо­ви і пере­казів” [ 411, c. 2 ]. Ці останні були, безперечно, відомі і в Ки­ївсь­кій Русі, бо ж літописи, передусім початковий звід, зіт­кані вели­кою мі­рою саме з переказів. Вони відтворюють події не тільки ІХ-ХІІІ ст. доби, яку обмежували як найдавнішу, а й значно гли­бші. Корені укра­їнсь­кого родоводу сягають, оче­видно, ан­тич­ності, адже історичні слі­ди вже досить виразно про­зирають у часи князювання Кия, ім’я кот­рого не сходить з етно­куль­турного кону й донині. Фольклорна тради­ція збе­регла відо­мості про видатних осіб наступних поколінь, що жили і діяли на різних теренах України. Ми повинні всі без ви­їмка, звер­тався великий Іван Франко у листі до галицької мо­лоді, по­перед усього пізнати ту свою Україну, всю в її ет­нографічних ме­жах, у теперішнім культурнім стані, по­знайомитися з її при­родними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її част­ковим, локальним болем і радувалися кож­дим, хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді практично частиною його” [ 471, с. 405 ].
Сьогодні є можливість неупереджено й об’єктивно пізнати життя українців, передусім історичне довге й складне, героїчне й водночас трагічне, адже нелегко довелося нашим предкам вистояти на всіх етапах у колі підступних і віроломних сусідів. Земля, що її з давніх-давен запосів український народ, була надзвичайно родючою, була землею надзвичайно багатою, і вона стала народові нашому на щастя й нещастя, вона завше муляла очі ворогам нашим і вабила їх до себе”, [ 293, с. 4 ] підкреслював український митрополит і культурний діяч Іван Огієнко. Кожен завойовник намагався не тільки захопити землю, а й знищити кордони, позбавити націю політичної свободи, тобто зламати її фізично, а відтак вести послідовну й уперту боротьбу за духовну смерть народу. Ця боротьба виявилася набагато важчою, а успіхи не такими швидкими, як того хотів супротивник, адже кожен народ прагнув зберегти різними шляхами й способами свій життєздатний організм.
Цінний матеріал, аби пізнати свою Україну”, містять історико-героїчні перекази. Хоча за персонажами, подіями вони належать до місцевих сюжетних утворень, усе ж за змістовим наповненням ці твори від­дзеркалюють загально­національні інтереси, цілого народного організму” (М. Кос­то­маров), котрі важ­­ли­во вивчати не тільки за збереженими писемними пам’ят­ками, але й за способами відношення до явищ свого життя, інакше погляд народу на своє власне життя” [ 204, с. 113 ]. Навіть там, де бракує документальних джерел, твори усної словесності заповнюють якоюсь мірою ці прогалини. Однак вони не копіюють фактів, а відтворюють їх по-своєму, часто з високою художністю, формуючи в такий спосіб цілу систему людських знань та уявлень про історію. На цю ознаку переказів звернув увагу ще І.Франко, зазначивши, що інколи в тих оповіданнях крис­талізуються в белетристичній формі погляди і осуди люду про певні історичні особи і явища, і в такім разі ті оповідання мають дійсну вартість як причинки до характеристики впливу даних подій і осіб на народ” [ 465, с.3 ]. Тобто йдеться про поетичне осмислення історії, оскільки специфіка його розкриття полягає в художньому сприйнятті подій, спрямованого на безпосередню героїзацію минувшини.
Необхідно зауважити, що історичні перекази досить добре цик­лі­зуються навколо своїх героїв відомих історичних осіб та меншою мірою квазіісторичних, з конкретними іменами та безіменних; твори про цих останніх більше об’єднуються тематично, аніж біографічно, ос­кіль­ки історична епоха, як, скажімо, так звана татарська”, не зберег­ла яскравих видатних особис­тостей внаслідок складної політичної ситуації.
Ніщо не створюється з нічого. Цей закон органічної природи стосує­ть­ся, без сумніву, і народної творчості. Фольклорний персонаж перека­зів народжується з історичної особи, між ними існують певні зв’яз­ки, однак характеристики не обов’язково збігаються, більше то­го, виявляється низка відхилень” від справжньої” біографії героя. Ці відхилення” дуже цінні для фольклориста, бо їх формує в народно­му уявленні поетична діяльність. Невідповідність фольклор­ної” біо­гра­фії та історич­ної” є радше закономірністю, ніж випадковістю. Ві­до­мий французький дослідник Ролан Барт з приводу поді­б­них відмінностей писав: Якщо ми хочемо займатися фолькло­ристикою, тре­ба забути на певний момент про історичну особу і свідомо перейти на рівень технічних прийомів, правил, ритуалів і колективних мен­таль­ностей” [ 29, с. 232 ]. Вони дадуть для предмета дослідження більше, аніж відшу­ковування історичної” точності.
Про історико-героїчний фольклор треба говорити як про знакову систему з глибинною семантикою, котру необхідно розшифрувати” і дати належну інтерпретацію. Ці факти важливіші з іншого боку: вони допомагають усвідомити істотні закономірності, але вже іншої системи, що не існує в реальності, яку ми прагнемо пізнати. Власне йдеться про історичний процес з погляду народу, що є основою фольклористичного дос­лідження.
Історико-героїчні перекази посідають істотну частку у фольк­лорному фонді українців. Ця база нагромаджувалась упродовж століть. Хоча за часом фіксацій тексти відносяться здебільшого до ХІXХХ ст., все ж перші зразки з’явилися у давніх літописах. З того часу змінювалися принципи і підходи до передачі на письмі народних розповідей про видатних історичних осіб та події безпосередньо з уст, без фальшування, чи, навпаки, олітературнення фольк­лорних текстів. В основу цієї праці лягли автентичні записи, а де таких бракувало, особливо з давнього періоду, бралися до уваги літописні версії, окремі краєзнавчі записи. Літературно опрацьовані твори чи навіть цілі збірки, що мають диле­тантський характер, які завдають науці чималої шкоди, тут не розглядаються.
На сьогодні вже сформована певна історіографія з дослід­жуваного питан­ня, яка розкриває реальний стан вивчення історико-героїчних пе­ре­ка­зів. Оскільки її ширше розгля­датимемо у першому розділі, то об­ме­жи­мо­ся вступними загальними зауваженнями. Отож праці дуже різ­ні за пробле­матикою, широтою охоплення матеріалу від фрагмен­тар­них відомостей до ґрунтовного висвітлення окремих тематичних ци­к­лів чи навіть монографічного вирішення, але на реґі­ональному рів­ні.
Дослідники чи не найбільше цікавилися літописними переказами княжої України, зокрема Михайло Максимович, Микола Костомаров, Іван Франко, Микола Коробка, Аркадій Лященко, Михайло Брайчевський та ін. Одні залишили для науки загальну характеристику цих джерел, інші аналіз окремих тем та сюжетів. Значно менше виявлено фольклористичних праць про козацько-геть­ман­ську добу. Вона потрапила в поле зору Пантелеймона Куліша, Во­ло­ди­мира Каллаша, особливо Якова Новицького та Дмитра Яворницького.
І, як не парадоксально, недостатньо досліджені історико-героїчні пе­река­зи про соціальні та національно-визвольні змагання ХVIIпоч.XXcт. гайдамаччину, опришківство, про Устима Кармалюка та Лук’яна Кобилицю. Тут доречно назвати передусім сучасних фолькло­ристів Олексія Дея, Володимира Тищенка, Ярослава Кушнірюка, Івана Сенька, низку молодих учених. Однак ці автори акцентували увагу на соціальному аспекті, ігноруючи національно-визвольний.
Представлений жанр в українській фольклористиці в монографіч­ному варіанті ще не досліджувався, узагальню­юча студія з названої проб­ле­матики відсутня, і це найго­ловніший арґумент на користь актуальності про­по­но­­ваної праці. Вона доцільна як певний результат для Між­на­род­ної комісії, що займається вивченням традиційно-побутової куль­тури населення Карпат (МККК), а також Міжнарод­ного товариства з вивчення народних оповідань (МТВНО), найближчою метою якого є каталогізація сюжетів переказів. Подібний комплекс робіт успішно про­во­диться зараз на ґрунті словацького й чеського фольклору зі ство­рен­ня західно­слов’янського зводу [ 516, S. 261-270; 518, с. 104-105; 521, S. 253-260; 84, с. 152-160 ],у перспективі складання загальноєвропейського реєстру [ 536, р. 9-17]. Українські джерела також повинні посісти належне місце у міжнародній систематиці, над якою вже впродовж тривалого часу працюють учені різних країн світу [ 513, р. 130-131; 515, S. 170-171 ]. Цінний реґіональний матеріал для такого синтезу нещодавно опубліковано у комплексній праці про збійництво в Карпатах, у якій ідеться про фольклор, пов’язаний з українськими опришками, збійниками у Словаччині, Чехії, Польщі, бетярами в Угорщині, гайдуками в Молдові[ 90 ].
Ґрунтовнішого роз’яснення вимагає питання класифікації досліджуваного матеріалу. Відразу необхідно зауважити, що дисертант дотри­мується тематичного принципу поділу, яким послуговується більшість українських та зарубіжних учених. До слова, переважно на тематичному рівні виконана загально­європейська система­тизація народної неказкової прози, що видно вже зі схеми проекту основних рубрик каталога, виробленого на Міжнародній Будапештській нараді (1963) Комісією з неказкової прози. Матеріал, який нас цікавить, вписується в рубрики другого розділу:
А.Виникнення населених місць і предметів культури.
В. Оповідання, пов’язані з місцевістю.
С. Про ранню історію.
D. Про війни й катастрофи.
Е. Про видатних осіб.
F. Про порушення порядку [ 8, с. 176-195 ].
На VII Міжнародному конгресі антропологів та етнографів (Москва, 1964) за пропозицією членів товариства з вивчення народних оповідань у цю схему були внесені поправки, внаслідок яких виник великий розділ Історичні події (суспільство)”. Він у свою чергу зазнав такого члену­вання: відносно місцевості, відносно часу; катастрофи і катаклізми; війни; відносно видатних осіб; відносно інших норм [ 8, с. 182 ] .
Як і будь-яка тематична класифікація, наведена теж досить умовна. Куди, скажімо, згідно з Будапеш­тською версією, віднести переказ про заснування Києва трьома братами: до локальних” (Sagen um Lokalitätеn”) чи ранньоісторичних (Frühges­chichtliches”)? Або ж чи існують у чистому вигляді народні оповідні твори тільки відносно місцевостей чи соціального ладу, позаяк вони стосуються водночас і історичних осіб. Як бачимо, у цій ділянці є труднощі, через те дуже важливо вибрати об’єктивні критерії для систематизації, надто ж способів аналізу матеріалу.
Актуальність цієї роботи зумовлена конечною потребою концеп­туального осмислення жанру як формо-змістової цілості на основі сучасних методів дослідження. Особливої уваги потребує з’ясування фольклорної поетики, бо саме у цій галузі нагрома­дилося чимало досі не розв’язаних або дискусійних проблем. Слабкою ланкою залишається розробка категоріїв жанру, естетики освоєння дійсності в переказах, художньої структури, стилістики. Необхідність такого дослідження диктується не тільки розвитком самої фольк­лористичної науки, а й суспільними вимогами, які ставить перед гуманітаріями України сьогодення, об’єктивне вис­­вітлення етнокультурних та історичних процесів.
Особливість цієї праці виявляється передусім у тому, що тут аналізується той масив історичних переказів, який належить до розряду героїчних. А це переважна більшість у фонді народної прози. Домінування героїчних творів у репертуарі українців є закономірним процесом, який випливає з їхньої історії. Відомий український літерату­рознавець і фольклорист Олександр Білецький дуже слушно зауважив, що харак­терною особливістю української фольклорної прози є звернення до героїчних тем, розробка героїчної легенди, переказів, зв’язаних з народною боротьбою проти поне­волювачів”[ 38, с. 232 ]. Героїчна тематика в досліджуваному масиві має і свій специфічний зображальний колорит, який видатний учений Михайло Драгоманов назвав естетичним героїзмом”. Суть його полягає в особливому способі возвеличення захисників рідного краю, Вітчизни, оборонців релігійних та соціальних прав і свобод [ 128, с. 44 ]. Він організовує також сюжетну дію, впливає на характер основного конфлікту, від якого багато в чому залежить стабільність етносу, а інколи й саме його існування. Отож, виходячи зі змісту естетичної категорії героїчного, в дослідницьке поле зору потрапили твори, які пов’язуються з важливими історичними особами та подіями; сюди тематично й хронологічно примикають топонімічні перекази, про скарби, що відповідно доповнюють цикли.
Попередньо наголошувалося, що в основу пропонованої праці лягла тематична класифікація, стрижень якої становить хронологія. Згідно з нею, досліджувані фольклорні твори стосуються таких історичних періодів: княжого, так званого монгольського”, козацько-гетьманського, гайдамацького, опришківського. Всередині кожного часового відтинку матеріал розглядається за особами. Такий підхід продиктував структуру другого й третього розділів роботи, а теоретичні питання, пов’язані з природою фольклорного історизму, четвертого.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертація виконувалася в Інституті народознавства НАН України в рамках дослідження відділом фольклористики теми Традиційний і новочасний фольклор” (шифр 3. 3. 4. 7), яка є її складовою. В ній на рівні досліджуваного матеріалу з’ясовуються питання побутування в Україні історико-героїчних переказів, їх структури, генези та поетики. Праця узгоджена з планами відділу, відповідає науковим засадам теорії і практики вивчення фольклорних жанрів, зокрема в частині народної прози.
Об’єктом пропонованого дослідження стали науково вартісні тексти історико-героїчних переказів українців, склавши його джерельну основу. Їх почерпнуто з різних видань літописів, фольклорних зібрань Н.Вархол, М.Вербицького, М. Гиряка, Б. Грінченка, М. Драгоманова, Г. Ігнатовича, А.Іоаніді, О. Колесси, В. Кравченка, П. Мартиновича, Я. Новицького, Д.Яворницького, І.Франка, В. Шухевича та ін. Суттєво поповнили базу даних рукописні матеріали, які зберігаються в Інституті народознавства НАН України, відділі рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Рильського. Дослідження збагатили власні польові записи, здійснені у різних реrіонах України.
Таким чином, основу дисертації склали різно­часові тематичні групи переказів, що охоплюють історичні події від княжої доби й аж до карпатського опришківства (перші десятиріччя ХХ ст.), вирішальною ознакою яких є героїчний характер змісту. Княжий період представлений творами про Кия, Олега, Ігоря, Ольгу, Михайлика, Лаборця, Святослава, Корятовича, Матяша. З трагічною сторінкою в нашій історії боротьбою українців з монголо-татарськими і турецько-османськими завойовниками знайомлять численні фольклорні зразки, у яких бере участь ціла шеренга” героїв, здебільшого неіндивідуалізованих. Чимало безіменних козаків, запорожців, як і яскравих особис­тостей Б. Хмельницького, І. Сірка, С.Палія, І. Мазепи репрезентують козацько-гетьманську добу. І, наостанок, гайда­маки, опришки, Кармалюк, Кобилиця пов’язуються із соціальними та національно-визвольними змаган­нями XVIIXX ст. Не претендуючи на охоплення всіх сюжетних ліній і семантичних блоків цього фольклорного комплексу, акцент ставиться на базових мотивах, їхній комбінації в окремих текстах та жанровій системі в цілому. Лише через сюжетно-мотивну структуру творів, відповідні художні принципи і прийоми зображення можна збагнути майже суцільний семантизм” історико-героїчних переказів. За цими та іншими складовими простежується народний погляд на історичний процес, який є предметом цього дослідження.
Основна мета роботи полягає в тому, щоб дослідити історико-героїчні перекази як систему на тематичному, мотиваційному, поетичному рівнях. Цілість цієї системи виявляється через генетичні, типологічні та естетичні зв’язки, які прочитуються в синхронному та діахронному планах. Зміст героїчних переказів можна глибше збагнути, розкривши функціональну природу жан­ру, характер історизму, втілений у народних творах. Відповідно до сформульованої мети пропонованого дослідження ставиться низка завдань:
І. У комплексі історіографічних проблем:
1. З’ясувати еволюцію поглядів на необхідність фіксації історичної народної прози. Вказати шляхи вдосконалення наукових принципів і прийомів записування та публікації переказів чи, навпаки, фальшування текстів з метою їхньої естетизації”.
2. Розкрити стан і рівень розробки окремих тем, сюжетів, образів, деяких аспектів поетики жанру, естетичного освоєння дійсності. Визначити науково вивірені методологічні засади дослідження фольклору взагалі та апробувати методичні принципи і прийоми структурного вивчення історико-героїчних переказів зокрема.
ІІ.На науково-практичному та узагальнено-теоретичному синтетичному рівнях:
1. Виявити в історико-героїчних переказах домінуючі мотиви та з’ясувати їх певну генетичну та типологічну інформації, динаміку й семантичне навантаження.
2. У кожному тематичному циклі, в межах якого склада­ється фольклорна біографія героя (героїв), цілого історичного періоду, показати хронологічні й поетичні нашарування; за цими останніми розглянути початкове коло народних уявлень, простежити рудименти давнього мислення, яке ховається за пізнішою поетизацією фактів під оболонкою історії”.
3. На основі жанрових, структурно-композиційних елементів, засобів контекстуально-синонімічного увиразнення мовлення виписати поетичну модель історико-героїчних переказів.
Якщо раніше й з’являлися певні публікації з окремих тем чи спеціальні реґіональні розвідки, то пропонована дисертація вперше в українській фольклористиці охоплює масив історико-героїчних переказів зі всіх теренів України, події в яких розгортаються понад тисячоліття. Її оригінальність полягає в аналізі джерел. Досліджуваний матеріал розглядається з нових науково-теоретичних і методологічних позицій за структурними компонентами домінуючими мотивами, які виконують у текстах сюжетотворчу функцію і є носіями основної подієвої, генетичної, типологічної, естетичної інформацій.
Зауважимо, що дослідження української історико-героїчної тематики цією працею не завершується. Окремо розглядати­меть­ся фольклорна проза ХХ ст., яка має свою специфіку, продиктовану характером історичних подій, епічною позицією оповідача, формальними ознаками. Оскільки в ній переосмислюються факти не так віддалені хронологічно, то за жанровою приналежністю це переважно народні оповідання (меморати) і меншою мірою героїчні перекази. Останні відріз­няються від давніх, так званих класичних, творів рівнем узагальнення, типізації зображуваних подій і явищ.
Теоретико‑методологічнимпідґрунтямдисертаціїпослужиликон-цеп­­­­­­­­­­ції­ багатьох українських та зарубіжних учених. Особливо плідним було звернення до праць С.Азбелєва, Р.Барта, О.Білецького, М.Брайчевського, В.Буряка, О.Веселовського, В.Гнатюка, М.Грушевського, В.Давидюка, М.Драгоманова, Л.Дунаєвської, М.Костомарова, Н.Криничної, Ф.Кейди, Ф.Колесси, Н.Малинської, С.Мишанича, О.Потебні, Б.Путілова, І.Франка та ін. Специфіка предмета та об’єкта дослідження спонукала послугуватися насамперед історичними методами. Щоб з’ясувати витоки тих чи інших фольклорних явищ у ретроспекції, виявити їх схожості ( на горизонталі й вертикалі), знадобилися історико-генетичний та історико-типологічний методи. Важливе місце зайняв структурно-семантичний розгляд фактів, адже історико-героїчні перекази простежуються за домінуючими мотивами, які становлять стрижень пропонованого дослідження. За кожним з цих мотивів закріплена” певна семантика, яка розшифровується” в конкретному випадку. Водночас у дисертації апробовано біографічний метод, оскільки розкриваються принципи формування фольклорної біографії героя, певні закономірності її збереження. А вона, ця біографія, складається за своєрідними естетичними законами, тому в дослідженнні використовується художній метод вивчення фольклору.
Наукова новизна полягає насамперед у тому, що в дисертації вперше комплексно досліджуються історико-героїчні перекази як цілісна система. У ній зібрано й проаналізовано значний за обсягом матеріал, який нагромаджувався впродовж століть і склав достатньо обширний національний фольклорний фонд. Зроблено підходи до створення національного каталогу історичних переказів, який займе гідне місце у східнослов’янській, загальноєвропейській та міжнародній систематиці. У науковий обіг уводяться нові матеріали архівні джерела, що належать різним збирачам, а також польові записи дисертанта з різних реrіонів України (Бойківщини, Гуцульщини, Лемківщини, Опілля, Волині, Полісся, Наддніпрянщини тощо ).
В українську фольклористику торується шлях дослідження фактографічного матеріалу за структурними сюжетними елементами домінуючими (базовими) мотивами, які допомагають глибше збагнути їх сутність, семантику, загальність та певну змінюваність. Для різнобічного представлення історико-героїчних переказів звертається увага не лише на інформативний аспект фольклорних творів, а й на їх естетичну систему, котрій багато дослідників відмовляли.
Теоретичне значення дисертації. Проаналізований фактографічно-джерельний матеріал, одержані результати та висновки дослідження відкривають нові можливості у вивченні теорії фольклору та історії фольклористики, зокрема в ділянці неказкової прози. Важливу роль має структурно-семантичний та поетичний аспекти розгляду наративів, з’ясування способів осягнення дійсності в історико-героїчних переказах. Матеріали й висновки роботи сприяють розробці цілісної концепції функціонування жанрів українського фольклору, запровадженню об’єктивних критеріїв їх диференціації, розумінню деяких дифузних явищ та їхньої ролі в жанроутворенні, усвідомленню тяглості української етнокультурної традиції та її впливу на історичну пам’ять.
Практичне значення одержаних результатів. Положення дисертації можуть бути використані для підготовки дослідження з історії та теорії фольклорних жанрів, естетики українського фольклору, а також для написання вузівських підручників і посібників з усної словесності. За ними читаються спеціальні курси Фольклорна проза”, Усні джерела з історії України”, культорологічний курс, розраховані на підготовку філологів, етнологів, істориків, мистецтвознавців. Вони знадобляться і на уроках народозна

bibliography

ВИСНОВКИ
Сьогодні поки що ніхто достеменно не встановив, який склався в українців повний фонд історико-героїчних переказів. Це питання на перспективуйого систематизація й каталогізація. Пропоноване дисер­таційне дослідження показало, що він багатющий. Щоправда, в одній роботі важко вичерпно осягнути цей фольклорний масив чи вирішити всі наукові проблеми, пов’язані з ним. Справа й не в тому, що твори жанру охоплюють події й особи півторатисячолітньої історії, географію поширення зі всіх етнічних земель України, багатогранність їхнього поетичного втілення, а й що можуть ставитися інші проблеми, по-різному інтерпретуватися.
Жанр історико-героїчних переказів українців давній за своїм походженням, нижня межа якого сягає початків княжої доби. Фрагменти чи якісь уцілілі фольклорні сюжети збереглися в літописному зводі Повість минулих літ”, увійшли до Велесової книги”, інших пам’яток національного та іноземного походження. Відлуння подій пізніших часів знаходиться в козацьких літописах С.Величка, Г.Граб’янки, Самовидця, Історії русів”. Потрапляючи до писемних джерел, усні твори, безсумнівно, перероблялися при впорядкуванні, переписуванні, проте не втратили їх змістових і формальних ознак, близьких до тих, що чули укладачі від своїх сучасників.
Фольклорист повинен володіти та оперувати” автентичними текстами, які були б записані без будь-яких змін безпосередньо від носія етнокультурної традиції, тобто без стороннього втручання в текст. Усвідомлення необхідності збору такого матеріалу з’явилося лише з початком ХІХ ст. На потребу записів переказів вказували Д.Зубрицький,М.Цертелєв, І.Срезневський, З.Доленга-Ходаковський, А.Скальковський.Хоча перші фольклорні публікації не цілком відповідали цим засадничим принципам (Запорожская старина” І.Срезневського, 1838), все ж заклик членів Руської трійці” іти в народ” і записувати його творчість дав позитивні результати.
У Киевских губернских ведомостях” (1846) було опубліковано звернення, в якому наголошувалося на важливості фіксації таких творів, адже вони залишили глибокий слід у серці й пам’яті народу. На цей заклик відгукнулися збирачі, опублікувавши в Катеринославських, Полтавських, Харківських, Чернігівських губернських відомостях чимало такого матеріалу, щоправда, в популярному викладі.
Науковий підхід до збирання, систематизації та публікації оповідної прози пов’язується з діяльністю П.Куліша, який видав дві книги ­Украинские народные предания” (1847) та Записки о Южной Руси” (1856-1857). Останнню високо оцінив Т.Шевченко. В той же час М.Білозерський розробив Правила” для записування фольклорних матеріалів (1854), де вказував не тільки що фіксувати (про історичні події і випадки взагалі), а й як (збирач повинен бути точним до подробиць).
Історико-героїчні перекази цікавили членів Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, кращі записи яких увійшли до збірки М.Драгоманова Малорусские народные предания и рассказы” (1876). Вона стала взірцем для наступних збірників Б.Грінченка Этнографические материалы ” (1895, вип.1) та Из уст народа” (1901). Науковою новизною відзначалася представлена козацька тематика в різноманітних виданнях Я.Новицького та Д.Яворницького.
У зв’язку зі створенням Етнографічної комісії НТШ у Львові, а згодом аналогічної при ВУАН у Києві збирацько-пошукова робота посилилась. У той час вийшов у світ один з кращих збірників В.Гнатюка Народні оповідання про опришків” (1910). Відтак осердям практичної фольклористики у 1930-1940-х роках стало Закарпаття, результати якої представлені переважно в місцевій періодиці (Наш рідний край”, Народна школа”, Руська молодеж”).
Друга половина ХХ ст. ознаменувалася різними книжковими виданнями тематичними, реґіональними, загальнонаціональними Народ про Кармалюка” (1961), Народ про Довбуша” (1965), Народ про Кобилицю” (1968), Легенди Карпат” (1968), Ходили опришки” (1983), Легенди та перекази” (1985). Атетеза історико-героїчних переказів показала, що тексти у всіх цих та деяких інших зібраннях відчутно зредаговані, що, безумовно, негативно позначилося на їхній науковій вартості. Дисертант своїми науковими збірниками актуалізував запрограмований збирацький пошук глибинну герменевтику історико-героїчної традиції, застосовуючи технічні засобифіксації фольклорних явищ (Писана керниця”, 1994; ”Історичні перекази українціів”, 2003; архів Інституту народознавства).
Дослідженню жанру присвячувались окремі тематичні розвідки. Об’єктом скрупульозного вивчення стала давньоруська пам’ятка Повість минулих літ”, зокрема перекази, що були в її складі (М.Костомаров, М.Грушевський, М.Сухомлинов, А.Лященко, М.Брайчевський). Серйозна увага приділяласьсюжету,пов’язаномузМихайликоміЗолотимиворотами (Л.Добровольський, Ф.Сушицький, М. Грушевський, Є.Нахлік та ін.).
Фрагментарно розглядалися перекази про боротьбу українців із зовнішніми ворогами, насамперед монголо-татарськими і турецькими нападниками (І.Вагилевич, І.Франко). Не набагато більше потрапила в дослідницьке поле зору фольклорна традиція про Палія й Мазепу (розвідка В.Каллаша, статті сучасних дослідників). Інтенсивніше вивчалася соціальна тематика про гайдамацтво та опришківство (В.Будівський, В.Гнатюк, Ф.Кейда, П.Куліш, С.Мишанич, І. Сенько). Звичайно, тих досліджень сьогодні замало, щоб розкрити її сповна.
На стадії постановки проблеми виявилась поетика жанру. Деякі шляхи її розв’язання намітились у працях В. Буряка, В. Давидюка, О. Дея, Л.Дунаєвської, Я. Кушнірюка, С.Мишанича. Насправді ж зроблено в цій ділянці ще зовсім небагато, як і про історико-героїчні перекази загалом. Своїми науковими статтями, монографіями автор намагався розширити й поглибити ці аспекти, заповнити прогалини власними записами, польовими спостереженнями та міркуваннями, теоретичними узагальненнями.
В історико-героїчних переказах лежать не просто відомі події та особи, які змальовуються в поетичній формі,вони представляють ще й цінний факт духовної історії. Над кожним таким фактом” панував дух, керував ним дух волі, свободи, незалежності, незламності й віри. Навіть тоді, коли нависала політична чи національна небезпека або загрожував людству фізичний крах (смерть), понад усім витав дух, який охороняв українців, допомагав їм вистояти й вижити в тих складних історичних ситуаціях.
Спираючись на методологічні й методичні принципи структурного вивчення фольклору, розроблену й підтриману деякими авторитетними вченими, в дисертації розглянуто основні дії (предикати), характерні для структури історико-героїчних переказів. Більшість з них закріплюється за певним персонажем у значенні військової функції, зрідка жрецької та господарської. Витоки ранньої історії знаходяться в надрах міфології, язичницьких вірувань,тому такий інтерес до предків-родоначальників, богатирів. Ці мотиви успадкувала й пізніша фольклорна традиція, оскільки вони надалі відповідали естетичним запитам суспільства. Але при становленні творів, які виникали на новій історичній основі, з’являлись зовсім інші, породжені духовними потребами часу.
Українська етнокультурна традиція відвела князю Кию разом зі Щеком та Хоривом роль першопоселенців на Дніпрових пагорбах з Божого благословення. Перший став фундатором князівської династії, давньої української держави, тому до цієї особи така пильна увага народу. Мотиви, що стосуються Кия-першопоселенця сусідують з військовими, адже він засновує також Київець на Дністрі, який потрапляє в його володіння. Князь здійснює вояжі” Поліссям, де начебто й загинув (урочище Київ). Семантика сюжетних елементів, пов’язаних з Києм-перевізником, корениться в міфології, згідно з якою на правителя покладалася важлива місія жреця, котрий забезпечує духовне й матеріальне благополуччя людей.
Аналіз відповідних фольклорних варіантів дав підстави стверджувати, що князь Олег посів певною мірою місце сакрального героя. Його загибель від власного коня не випадкова фізична смерть, а закономірно ритуальна. В той час у країні склалася така об’єктивна реальність, коли виникла потреба в заміні старого правителя, оскільки він через поважний вік не міг уже повноцінно виконувати свої функції. Саме в такий специфічний спосіб його усувають” від влади. Кінь (череп) і змія як іпостасі бога скоту” й замогильного світу Волоса, а волхв (кудеснік”, старець” та ін.) стали провісниками неминучої трагічної долі князя, посланцями цього бога на землі.
Фольклорна традиція українців суголосна з літописною в трактуванні трагічної загибелі князя Ігоря після другого походу до древлян по данину. Ця остання символізує володіння, підкорення території й людей. Ольжине спалення Іскоростеня за допомогою голубів і горобців має теж певне символічне навантаження, оскільки птахи не реальні, а є втіленням культової птиці-вогневика. Вони самі стали жертвою, котра, згідно з народнимим віруваннями, покликана забезпечити перемогу. Таким чином розшифровується” і прочитуєтьься” помста княгині Ольги за мученицьку смерть її чоловіка Ігоря.
Якщо в загибелі князя Ігоря чітко прослідковуються морально-етичні причини, то воєвода ужгородського замку, князь Лаборець гине безпосерєдньо в боротьбі з уграми. Ним керують патріотичні почуття, адже він поклав голову як справжній герой, обороняючи рідний край, а народна пам’ять увіковічнила його ім’я в назві річки.
Під оболонкою історії” подається мотив, пов’язаний з перейняттям слави”. У переважній більшості досліджуваних творів її переймає” Кирило Кожум’яка богатир, сила якого реалізується в поєдинку з печенігом. Генетично цей мотив бере початок з давньої епічної традиції, згідно з якою герой боровся з чудовищем (змієм ), трансформувавшись згодом у боротьбу двох силачів, відтак ворогуючих сторін.
Ідеальним героєм-богатирем, оборонцем Києва від зовнішніх ворогів став Михайлик, який, настромивши на списа Золоті ворота, поїхав через вороже військо і завіз їх невідомо куди. Молодий захисник не дав познущатися ворогам із символу могутності Київської держави, потоптати колишню славу. Історико-героїчні перекази оптимістично переконують, що цим воротам ще стояти на своєму місці і сяяти золотом значить відновитися могутності княжої України.
Але цю могутність, як виявилося, інколи ослаблювали міжусобні війни, засвідчені в циклі переказів про князя Святослава, що зберігся на Стрийському Підгір’ї та Сколівській Верховині. Своїм змістом вони розширюють подієвий ряд літописної згадки 1015 року про вбивство тут, у горах, Святополком Окаянним брата Святослава реального претендента на київський престол. Домінуючі мотиви пов’язані саме з цією загибеллю, решта стосуються дій, учинків та випадків, принаймні в уявленні народу, князівської дружини та його родини.
Після занепаду Київської держави національне життя пробуджується й посилюється на західних теренах України. Так, скажімо, трактують народні перекази появу в Мукачеві подільського намісника Ф.Корятовича. Треба підкреслити, що заволодіння цими землями фольклорна традиція подає у символічній формі. Згідно з нею, Ф.Корятович перемагає змія (шарканя”), який уособлює ворога. Будівництво Мукачівського монастиря підкреслює християнські переконання князя.
Ідеалізований фольклорний образ короля Матяша зберегла оповідна проза української контактної зони. Цього короля угорці вважають своїм національним героєм, однак образ входить в усні джерела словаків та інших народів. Українці мають цілий цикл творів, за яким краль” Матяш змальовується захисником їхніх соціальних прав, оборонцем від ворожих посягань Османської імперії та угорської окупації Закарпаття.
Багатовікова боротьба українців з монголо-татарськими й турецькими завойовниками вилилася в численні фольклорні тексти. Це наслідок варіювання та версифікації різноманітних мотивів про напади ворогів (пограбування місцевих жителів, тортурування, вбивства ); уникнення від нападників (переховування в непрохідних місцях, перебування під водою, пропадання під землю, скам’яніння, військова хитрість та винахідливість, імітація чисельності війська). Чимало історико-героїчних переказів стосується розкриття безпосередньої звитяги українців з окупантами в жорстоких зіткненнях і битвах, за допомогою оборонних споруд, навіть незвичайною силою. Хоча негусто в розглянутих зразках можна знайти інформацію про перемогу над напасниками, все ж є мотиви, які пов’язуються з їхнім переслідуванням, вигнанням чи знищенням. Монголо-татарське і турецьке поневолення настільки врізалося в народну пам’ять, що ледь не до кожного села, присілка, мікротопоніма прикріплений якийсь сюжет про це страшне лихо в Україні.
Безперервні вторгнення іноземних ворогів на українські землі гартували багатьох людей, які не хотіли жити в постійному страху перед спустошенням та винищенням. Так виникла нова військово-політична верства населення козацтво, ставши символом України у боротьбі проти різних завойовників. Як свідчать перекази, це волелюбні, мужні захисники своєї Вітчизни. Народ змалював їх переважно богатирями, силачами, характерниками, яких шабля не рубала, куля не брала. Вони могли перекидатися у звіра, переливатися в ріки, сухими з води виходити. Найбільше ці та інші риси приписано кошовому отаману Війська Запорозького І.Сіркові та фастівському полковникові С.Палієві.
В історико-героїчних переказах ідеалізуються не лише козаки, запорожці, а й гетьмани, хоча подаються дещо стриманіше, оскільки в них превалюють реальні загальнодержавницькі інтереси. Так, Б.Хмельницький Богом даний для України. Проте його шлях до гетьманської булави конкретний, як і відстоювання козацьких прав” та вольностей”, а боротьба проти польсько-шляхетського поневолення, яку він очолив, стала для українців справді національно-визвольною. Не менш колоритною в досліджуваних творах представлена постать гетьмана І.Мазепи, в якій переплелося фантастичне й реальне. Піднесеність полягає у змалюванні його портрету, окремих дій, реальність постійне прагнення визволити Україну з-під окупації Московії. Оголошення Мазепі російською православною церквою анафеми позначилось, безумовно, і на етнокультурній традиції, бо в її лексиконі наскрізним виявилось означення проклятий”, хоч сам народ увіковічнив героя у своїй добрій пам’яті про нього, навіть у топонімах та мікротопонімах.
Знищення Запорозької Січі дуже вразило українську людність, яка витворила значний пласт словесності про ту страшну подію нашої історії. У циклі домінують мотиви руйнувань, грабежів московських окупантів, їх немилосердного ставлення до козаків, тортурування, довічного ув’язнення, якого, скажімо, зазнав останній кошовий Війська Запорозького П.Калнишевський.
Дух бунту”, спротиву до несправедливості чітко відобразився в гайдамацькому фольклорі. Герої переказів конкретні люди, захисники своїх соціальних, національних та релігійних прав. Дехто з них ( Голий, Левенець, Харко та ін.) змальовуються за моделлю архаїчного образу богатиря. Час від часу ідеалізуються їхні військові дії та вчинки, портретні характеристики (Залізняк, Гонта). Однак більшість сюжетних елементів пов’язується з нападами гайдамаків на панські маєтки, з погромами, які були відповіддю на визиски поневолювачів. Наслідки іноземної експансії Росії й Польщі розправа над героями Коліївщини в Кодні. Основні мотиви: з гайдамаків живцем здирали шкіру, саджали на палі, відрубували голови. Але ставлення народу до цього руху позитивне, більше того, гайдамацькі гасла, ідеї підтримали борці наступних поколінь січове стрілецтво, вояки УПА.
Спадкоємцем гайдамацьких ідей та вчинків став подільський ватажок У.Кармалюк. До цього героя прив’язалось чимало різностадіальних мотивів. Одні з них сягають давніх міфологічних уявлень, язичницьких вірувань (володіння чудесною силою, діями тощо). Деякі вказують на його риси як благородного” розбійника, котрий у багатих брав, а бідним давав. На сюжетній структурі позначились також елементи з фактичної біографії У.Кармалюка кількаразове ув’язнення та втеча з тюрми.
Майже за півтисячолітній період опришківського руху в Українських Карпатах витворився унікальний опришківський фольклор, головним чином перекази. Центральне місце в цих останніх займає образ О.Довбуша, який став класичним типом ватажка, борця за соціальну й національну справедливість. У циклі чи не найкраще збереглися давні епічні мотиви, насамперед набуття і втрати героями незвичайної фізичної сили. В окремих героїв вона ототожнюється з силою велетнів (Довбуш отримує її від помираючого велетня Пинті) або Бог наділяє нею за подвиг (герой убиває Біду). Чимало варіюються в досліджуваних творах мотиви невразливості героїв (через купання, намазування). Вмістлищем сили виступають золоті”, срібні”, ангельські” волоски, виривання яких призводить до смерті. Як свідчать матеріали, багатьом опришкам надавали сили звичайні предмети (пояс, сорочка). Її демонструють при піднятті й перенесенні важких предметів, неймовірних ударах тощо.
Оповідна традиція акцентує особливу увагу на конфлікті вільних людей” з правлячою верхівкою. Формула у багатих відбирали, а бідним давали” постійно повторюється у творах, змінюються тільки об’єкти й суб’єкти. В структуру деяких переказів входить мотив опришок карає кривдників”, інколи й жорстоко. Але це відповідь на розбійницьку політику румунських, австро-угорських магнатів на українській землі.
Численну групу опришківської прози займають перекази про скарби, топоніми як свідчення їхнього перебування на тих чи інших теренах, передусім О.Довбуша, бо й справді, нема такої полонини, скелі, каменя, криниці, стежки, де б не в’язався якийсь сюжет про цього карпатського ватажка.
Активним захисником прав і свобод гуцулів виступив Л.Кобилиця. Він боровся як депутат, влаштовуючи сесії” з надією на доброго монарха, а також вдавався до методів військової непокори. Але втілити в життя свої мрії не вдалося, бо віра в цісарську прихильність виявилася наївною надією.
Жанровою спеціалізацією в історичному фольклорі є історія, яка визначає не лише зміст, а й структуру жанрів. Для повного розуміння відношення жанру до історії необхідно збагнути її як явище народного мистецтва, якому властиві певні естетичні закономірності. За жанровою належністю увесь досліджуваний фольклорний масив автор вважає переказами, оскільки в їх основі знаходяться позитивнвні історичні знання, а вірування відіграють допоміжну роль. Немає об’єктивних підстав зараховувати історико-героїчні перекази до різних жанрів (легенд і переказів), керуючись фактором правдивості” чи неправдивості” творів, адже критерій диференціації за мірою й ступенем домислу відтворюваної в них дійсності є суб’єктивним. Більше того, навіть елементи фантастики спрямовані на підтвердження імовірності історичного повідомлення.
На зламі ХІХ-ХХ ст. в українській фольклористиці за народною християнською історією закріпився термін легенда”. На думку дисертанта, у радянські часи це явище духовної культури було відмежоване від фольклору як щось містичне. ірреальне, вигадане. Тому все, пов’язане з вимислом, спрямовувалося на світську історію, а такі твори називалися легендами. Між тим, українська християнська легенда чекає ґрунтовного дослідження.
Якщо прийняти за аксіому, що історико-героїчні перекази це поетичне вираження національної історії, то увесь матеріал зводиться до двох основних типів сюжетів, у яких розгортаються міжетнічні та внутріетнічні конфлікти, сіллю” яких є героїчна подієвість. Ця подієвість реалізується через мотиви, в структурі яких найважливішу роль відіграють предикати-дії. Базові мотиви складають словник” героїчної традиції українців.
Фольклорна біографія персонажа будується значною мірою за канонами давнього епосу, але й вбирає нові відповідно до історичного періоду чи особи. Повноцінний” життєпис постає не з одного фольклорного тексту, а їх множинності.
Поетика жанру включає таку важливу категорію, як час. Для героїчних переказів час минулий, історичний, з іншого боку узагальнений, поетично сконструйований, що тягнеться з давньої епічної епохи”. Простір в історико-героїчних переказах реальний, з конкретними географічними” ознаками. Він має лінійний характер, тобто події розгортаються в одній точці.
Естетична категорія героїчного має певну жанрову своєрідність у досліджуваних творах, оскільки смисл її полягає не в передачі реальних фактів історії, а в художньому моделюванні подій. Насправді змальовуються не історичні особи, а ідеали, тобто люди, перетворені у величних героїв. На монументальність зображення заслужили Б.Хмельницький, І.Сірко, С.Палій, О.Довбуш та ін.
Боротьба українців з ворожими силами не завжди увінчувалася успіхом, тому героїчне безпосередньо пов’язується з трагічним. Глибинний смисл трагічного полягає в їдеї смерті в ім’я життя, загибелі старого в ім’я нового. Отже, смерть є необхідною умовою майбутнього оновлення, руху до досягнення прийдешнього ідеалу. Трагічне виступає тут у різних формах пропадання героя під землю, його перетворення, у незвичайній чи конкретно-реальній смерті.
Художній світ” історико-героїчних переказів досягається через систему засобів поетичного вираження. Своє місце в поетичному лексиконі” займають описові метафори (уподібнення за кольором, природних об’єктів, людей тощо Червона скеля, Чорний шлях, Попадя). У ролі специфічного способу сприйняття світу виступає метаморфоза, яка показує перетворений світ ( перевтілення княгині Ольги в мишу, Сірка в хорта ). Її ідея хоч в уявленні побачити величного” героя.
Істотну роль у поетичній системі історико-героїчних переказів відіграють символи етноніми турки”, татари”, москалі” (негативна семантика), козак”, гайдамака”, опришок” (позитивна семантика). Найбільше виявляється предметів-символів (Золоті ворота, змій, кров, меч, стріла, череп та ін.). Значно менше маємо, звичайно, паралелізмів.
Окремо наголошується на часто вживаній гіперболі, що пронизує практично всі досліджувані твори, перебільшуючи і тілобудову героя, і його дії та вчинки, і предметний світ, і скарби. Вона створює своєрідну художню реальність. Гіпербола підпорядковується ідейно-естетичним завданням жанру, суть якої полягає в перебільшенні дійсно чогось існуючого, а не фантастично вигаданого, як у казці. Достовірність зображуваного підкреслює також епічна інтонація, доказова” жестикуляція, яка в сукупності з вербальними засобами творить оцей неповторний поетичний світ історико-героїчних переказів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Абрамов И. По волынским захолустьям: эскизы из дорожнего альбома // Живая старина. 1906. Вып. 2. С.155-169.
2. Аверинцев С. С. Золото в системе символов ранневизантийской культуры // Византия. Южные славяне и Древняя Русь. Западная Европа. [Искусство и культура]. М.: Наука, 1973. C. 43-53.
3. Аверінцев С. Концепція Софії та значення ікони: Премудрість Божа спорудила Дім”, щоб Бог перебував із нами // Мандрівець. 1999. № 5. С. 3-8.
4. Азбелев С. Н. Летописание и фольклор // Русский фольклор. М.; Л.: Наука, 1963. Т. 8: Народная поэзия славян. С.3-28.
5. Азбелев С. Н. О подразделениях несказочной прозы // Фольклор народов РСФСР: Межвуз. науч. сборник Башкир. ун-та. Уфа, 1978. С. 28-37.
6.Азбелев С. Н. Отношение предания, легенды и сказки к дей­ствительности: С точки зрения разграничения жанров // Сла­вя­н­­ский фольклор и историческая действительность: Сб. статей. М.: Наука, 1965. С. 5-25.
7. Азбелев С. Н. Предание историческое // Восточнославянский фольклор. Словарь народной и научной терминологии. Мінск.: Навука і тэхніка, 1993. С. 276.
8. Азбелев С. Н. Проблемы международной систематизации преданий и легенд // Русский фольклор. М.; Л.: Наука, 1966. Т. 10: Специфика фольклорных жанров. С. 176-195.
9. Александрович М. Из Канева в Чигирин и обратно. Чернигов, 1860. 108 с.
10. Ангелова Р. Проблемы на терминологията на българската народна разказна проза // Български фолклор. 1975. № 1. С. 17-27.
11. Аникин В. П. Возникновение жанров в фольклоре // Русский фольклор. М.; Л.: Изд. Акад. наук СССР, 1960. Т. 10: Специфика фольклорных жанров. С. 28-43.
12. Аникин В. П. Русский фольклор. М.: Высшая школа, 1987. 286 с.
13. Аннина гора / Зап. Г. Дем’ян // Молодий Буковинець. 1988. 30 травня.
14. Антонович В. Б. Исследование о гайдамачестве // Антонович В. Б. Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори. К.: Либідь, 1995. С.372-456.
15. Антонович В. Б. Киев в дохристиянское время // Антонович В. Б. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори. С. 577-592.
16. Антонович В. Материалы для истории гайдамаччины // Киевская старина. 1888. Кн. 11. С. 307-325.
17. Антонович В. Б. Последние времена козачества на правой стороне Днепра (1679-1716) // Антонович В. Б. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори. С. 252-372.
18. Апокрифи і легенди з українських рукописів / Зібр., упоряд. і пояснив І. Франко. Т. 5 // Пам’ятки українсько-руської мови. Львів, 1910. Т. 6. 297 с.
19. Аристотель. Об искусстве поэзии / Пер. с древнегреч. В.Г.Аппельрота; коммент. Ф. А. Петровского; вступ. ст. А. С. Ахманова и Ф.А. Петровского. М.: Гослитиздат, 1957. 183 с.
20. Архів Інституту народознавства НАН України (далі Архів ІН). Ф.1. Оп. 2. Од. зб. 353. 150 арк. (Матеріали з бойківсько-лемківського пограниччя. 1987 р. / Зібр. В. Сокіл ).
21. Архів ІН. Ф. 1. Оп. 2. Од. зб. 354. 75 арк. (Записи топонімічних легенд та переказів українців Карпат. 1980-1989 рр. / Зібр. В.Сокіл).
22. Архів ІН. Ф. 1. Оп. 2. Од. зб. 373. Арк. 65. (Експедиційні матеріали, зібрані на Гуцульщині. 1988-1990 рр.).
23. Архів ІН. Ф. 1. Оп. 2. Од. зб. 386. 163 арк. (Експедиційні матеріали з Волині. 1993-1994 рр. / Зібр. В. Сокіл).
24. Архів ІН. Ф. 1. Оп. 2. Од. зб. 417. 178 арк. (Записи усної словесності В.Сокола з Волині та Опілля. 1994-1997 рр.).
25. Архів ІН. Ф. 1. Оп. 2. Од. зб. 431. 158 арк. (Фольклорні матеріали з Полісся. 1996 р. / Зібр. В.Сокіл).
26. Архів ІН. Ф. 1. Оп. 2. Од. зб. 444. 316 арк. (Усна словесність поліщуків-переселенців / Зібр. В. Сокіл 1998-1999 рр.).
27. Афанасьев А. Н. Народные русские сказки. Изд. 3-е. М.: Наука, 1897. Т. 1. 315 с.
28. Балади: Родинно-побутові стосунки / Упоряд. О. І. Дей, А.Ю.Ясенчук, А. І. Іваницький. К.: Наук. думка, 1988. 528 с.
29. Барт Р. О Расине // Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика / Пер. с французского. Сост., общ. ред. и вступ. ст. Г. К. Косикова. М.: Прогресс, 1989. С. 142-232.
30. Беларуская вусна-паэтычная творчасть / Падруч. для філал. спец. / К.П. Кабашнікаў, А. С. Фядосік, А. С. Ліс і інш. Мінск: Вышэйшая школа, 1988. 415 с.
31. Белова О. В., Толстая С. М. Кости // Славянские древности. Этнолингвистический словарь: В пяти томах. М.: Международные отношения, 1999. Т. 2. С. 627-631.
32. Беньковский И. Из народных преданий // Киевская старина. 1902. Т. 79. С. 156-158.
33. Березовський І. П. Жанр фольклорний // Українська літературна енциклопедія: В п’яти т. К.: УРЕ ім. М. П. Бажана, 1990. Т. 2. С. 193-194.
34.Березовський І. П. Принципи видання казкового епосу в багатотомній серії Українська народна творчість” / / IX Міжнародний з’їзд славістів: Історія, культура, фольклор та етнографія слов’янських народів. Доповіді. К.: Наук. думка, 1983. С. 281-294.
35. Библиография русского летописания / Сост. Р. П. Дмитриева. М.; Л.: Наука, 1962. 354 с.
36. Біблія, або Книги Святого письма Старого й Нового заповіту / Із мови давньогрецької та грецької на українську мову наново перекладена. М., 1989. 1258 с.
37. Білецький Л. Основи української літературно-наукової критики. К.: Либідь, 1998. 406 с.
38. Білецький О. І. Українська проза першої половини XIX ст. ( Від Г.Квітки до прози Основи”) // Білецький О. І. Від давнини до сучасності: У 2-х т. К.: Держлітвидав, 1960. Т. 1. С. 231-283.
39. Богатырев П. Г. Образ народного героя в славянских преданиях и сказочная традиция // Русский фольклор. М.: Наука, 1963. Т. 8: Народная поэзия славян. С. 7-41.
40. Богатырев П. Г. Фольклорные сказания об опришках Западной Украины // Советская этнография. 1941. № 5. С. 59-80.
41. Богогласник: Песни благоговейные. Львов, 1886. 300 с.
42. Болтарович З. Є. Народна медицина українців. К.: Наук. думка, 1990. 231с.
43. Бондаренко К., Гордієнко В., Грицак В. та ін. Кобилиця Л. // Довідник з історії України. К.: Генеза, 1995. Т. 2. С. 48-49.
44. Боржковський В. Народна згадка про Кармалюка // Зоря. 1894. № 11. С. 261-263.
45. Боровський Я. Світогляд давніх киян. К.: Наук. думка, 1992. 173 с.
46. Брайчевський М. Ю. Аскольд і Олмош // Археологія. 1994. № 1. С. 65-71.
47. Брайчевський М. Вступ до історичної науки. К.: КМ Асаdеmia, 1995. 168 с.
48. Брайчевський М. Ю. Коли і як виник Київ. К.: Вид-во АН Української РСР, 1963. 162 с.
49. Брайчевський М. Ю. Легенда про Кия // Київ. 1992. № 2. С. 132-155.
50. Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. К.: Наук. думка, 1988. 259 [2] с.
51. Буганов В. И., Жуковская Л. П., Рыбаков Б. А. Мнимая Древнейшая летопись” // Вопросы истории. 1977. № 6. С. 202-205.
52.Будівський П. Олекса Довбуш в історії, фольклорі та літературі (проблема історичної та художньої правди). К.: Бланк-Сервіс, 1999. 494 с.
53. [Бунт в Путилові] / Зап. І. Франко // Етнографічний збірник. Львів, 1898. Т. 5. С. 144-145.
54. Буряк В. Д. Поетика інформаційно-художньої свідомості: Еволюція форм і методів вираження інформації (факту) в контексті інтелектуалізації творчої свідомості. Дн