Динаміка функціонування усної епічної традиції (на матеріалі Нижньої Наддніпрянщини)

brief description

ІНСТИТУТ МИСТЕЦТВОЗНАВСТВА, ФОЛЬКЛОРИСТИКИ
ТА ЕТНОЛОГІЇ ім. М.Т. РИЛЬСЬКОГО
НАЦІОНЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ

Павленко Ірина Яківна

УДК: 889.22.01 (477.63/65)

Динаміка функціонування усної епічної традиції

(на матеріалі Нижньої Наддніпрянщини)

Спеціальність: 10.01.07 фольклористика

Дисертація на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

(на правах рукопису)

Київ 2009

СТРУКТУРА ДИСЕРТАЦІЇ

Зміст 2
Вступ

Збирання та дослідження фольклору
Нижньої Наддніпрянщини 4
РОЗДІЛ 1
Історичні жанри українського фольклору 22
1.1. Легенди та перекази у фольклористичному дискурсі 23
1.2. Жанрова специфіка історичних легенд та переказів 41
1.3. Історична пісня як жанр усної епіки 53
1.4. Історичні пісні та перекази 61
РОЗДІЛ 2
Особливості фольклорної трансмісії на теренах
історичного Запорожжя 70
РОЗДІЛ 3
Регіональна специфіка героя історичної прози 102
3.1. Міфологічні персонажі 102
3.2. Запорожці в легендах 113
3.3. Сірко: ім’я та герой 122
3.4. Легенди та перекази про походження запорожців 130
3.5. Запорожці у переказах. Запорожець/сучасник 151
РОЗДІЛ 4
Динаміка зміни хронотопу в легендах та переказах 166
4.1. Основні конотації та регіональна специфіка
концептів часу і простору 166
4.2. Хронотоп Запорожжя та соціально-утопічні
мотиви народної прози 184
4.3. Зміна просторових уявлень в усних прозових
наративах про післякозацькі часи 195
РОЗДІЛ 5
Специфіка формування та трансформації топонімічних
мотивів .......................................................................................203
РОЗДІЛ 6
Динаміка функціонування історичної пісенності 233
6.1. Історичні пісні Запорожжя 233
6.2. Історична пісенність післякозацької доби 275
6.2.1. Пісні про руйнування Січі:
зміни героя та аксіології 283
6.2.2. Пісенні новотвори 297
6.3. Стан та форми історичної пісенності
у ХХ на початку ХХІ ст. 316
6.3.1. Сучасне побутування історичних пісень
Запорожжя 316
6.3.2. Історична пісенність нової доби 327
Висновки 338
Список використаних джерел 352

ВСТУП. ЗБИРАННЯ ТА ДОСЛІДЖЕННЯ ФОЛЬКЛОРУ НИЖНЬОЇ НАДДНІПРЯНЩИНИ

Усна традиція різних регіонів нашої країни явище унікальне, неповторне, тісно пов’язане з геокліматичними та соціоісторичними чинниками, але перш за все із характером світогляду та буття людей. Саме зараз усвідомлюється необхідність дослідження регіональних особливостей фольклору, його зв’язку з різноманітними часопросторовими чинниками та генетичної спорідненості зі всією духовною традицією українського народу тощо. Водночас специфіка фольклорної традиції земель, що так довго притягували до себе думки та сподівання багатьох наших предків, які колись офіційно називалися Диким степом, а у народній свідомості, відповідно й у фольклорі отримали назву Низу Дніпрового, Дніпровського Низу або й просто Низу, і з яких, власне, й починається регіональне збирання та вивчення явищ народної культури, вивчена недостатньо. Подаючи карту-схему фольклорних районів України. Р. Кирчів зазначив, що деякі одиниці поділу є гіпотетичними. Серед них і Нижня Наддніпрянщина [218, с. 29].
Географічне положення, степовий ландшафт, непересічність перебігу історичних та політичних процесів упродовж декількох століть, строкатість та постійність міграційних процесів, а отже, занесення елементів різнорегіональної української та іншоетнічної традиції, сприяли формуванню на досліджуваній території оригінальної за спектром жанрів, їх гендерної природи та трансмісії, характером і місткістю фольклорної історичної пам’яті, часово-просторового континууму, персонажів унікальної складової української усної народної творчості.
Якщо в інших регіонах України розвиток фольклорної традиції характеризувався переважно поступовістю, еволюційністю, то на теренах Нижньої Наддніпрянщини, принаймні двічі, відбувалися „вибухи”, яких практично не знали інші етнічні землі.
Перший із них стався тоді, коли формувалася войовнича чоловіча спільнота та, відповідно, її фольклорний репертуар, витоки якого були у фольклорній культурі тих земель, звідки стікалося на Січ козацтво; другий — після розгрому Січі та ліквідації Запорожжя, в період активної аграрної колонізації краю, коли поряд із традиційним для досліджуваної місцевості фольклорним матеріалом починають функціонувати окремі, часто роздроблені локуси із фольклорним репертуаром, завезеним із різних місцевостей України, Росії, Німеччини, пізніше Болгарії, Чехії і т. ін.
Перший вибух” у регіоні пов’язаний із формуванням власне української фольклорної традиції та її оригінального варіанту у відповідності до соціокультурних та геоісторичних умов виникнення і трансляції фольклорних творів. Серед основних факторів, під впливом яких формувалися специфічні риси регіонального фольклору, слід відзначити особливості колонізації регіону в XVI XVII ст.; існування Січі і козацтва як особливої спільноти, що складалася з представників різних українських земель; войовничий характер чоловічої спільноти; відсутність жінок на значній території; повільне впровадження хліборобства в регіоні; постійні міграції” запорожців і популярність їх творчості на всій території України тощо.
Названі та інші чинники зумовили виражений гендерний характер фольклору, орієнтацію на суто чоловічі жанри. Яскраво виражена особливість фольклору Нижньої Наддніпрянщини цього періоду полягає в тому, що формується він на ґрунті традиції різних регіонів України: оскільки на Запорожжі були представники всіх українських земель, отже і твори приходили” звідусіль. Водночас у чоловічій спільноті з особливим етосом все видозмінювалося, трансформувалося, орієнтувалося на відтворення життя, побуту, моралі та почуттів незвичайного товариства.
У період козаччини Запорожжя продукувало окремі жанри і твори для всієї України (в сучасному значенні оніму). Воно довгий час відігравало роль своєрідного культурного центру: тут складалися думи, історичні пісні, усні оповідання, легенди, перекази про походи, битви, поведінку січовиків тощо. Разом із сезонною та політичною міграцією запорожців мандрував їх репертуар, розповсюджувалися власне козацькі думи і пісні, впливаючи на свідомість та естетичні уподобання жителів інших регіонів. Сильна „запорозька складова” фольклорно-історична пам’ять про Запорожжя притаманна усій наступній фольклорній традиції Нижньої Наддніпрянщини. В останні роки XIX ст. М.Комаров стверджував, що на території колишнього Запорожжя довго ще жили запорозькі традиції та згадки” [236, с. 62]. І сьогодні вони значною мірою зумовлюють регіональну специфіку народнопоетичної традиції на землях колишніх Вольностей.
Особливості регіонального фольклорного репертуару кінця XVIII початку XX ст. зумовлені тим, що після знищення Січі козацтво переселилося в інші місцевості (за Дунай, на узбережжя Чорного або Азовського морів, на Кубань), частина повернулася додому або залишилася на історичних землях Запорожжя. Запорозький фольклор розширив територію свого побутування, зазнавши водночас суттєвої трансформації на власних теренах, оскільки після знищення Січі була розпорошена креативна чоловіча спільнота єдиний колективний творець і транслятор усної народної творчості у попередні часи. Безумовно, на стан фольклору вплинули багатонаціональна колонізація краю, запровадження кріпацтва та рекрутчини, інші соціокультурні, політичні та економічні зміни.
Головним чинником зміни традиції після руйнування Січі в 1775 р. було те, що Запорожжя перестало виконувати функції головного осередку національного духу і колективного діяча національно-визвольного та православно-релігійного руху. В регіоні значно понижується рівень усвідомлення власної значущості, а тому і завершується той період, який Ф.Колесса назвав золотим віком у розвої української народної поезії”[235, с. 27]. Суттєвий вплив на усну поетичну традицію мала зміна геополітичного та природноекологічного статусів регіону: із маргінально-прикордонного він став серединним. Це зменшило загрозу постійних нападів, а відтак і політичну активність населення, сприяло розвиткові землеробства, економічному зростанню краю. Антропологічний чинник розорювання цілинних земель, підсилене будівництвом каналів (попередників Дніпровських гребель) призводить до руйнування природного ландшафту, зміни рослинності, тваринного світу тощо. Водночас із міграційними процесами все це суттєво змінювало модуси мислення населення, а відтак інспірувало нові уявлення про час та простір, минуле та сучасне, героїчне та трагічне, що відбилося у фольклорних епічних творах.
Посткозацький період характеризується появою на теренах колишнього Запорожжя жіночого та дитячого фольклору. В чоловічому поширюються твори фольклорної історико-героїчної прози, характерна риса яких міфологізація козацтва і протиставлення минулого та сучасного. Функціонує історична пісня, переважно про запорожців та їх діяльність як на аналізованій території, так і в інших регіонах Лівобережної та Правобережної України, відбувається трансформація та пристосування до нових умов традиційних козацьких пісень, творення на їх ґрунті чумацьких, бурлацьких, лоцманських та рекрутських пісень. Формуються нові жанри, характерні для всієї України, та основною темою нових історичних пісень у Нижній Наддніпрянщині довгий час залишається тема зруйнування Січі та її укладу.
Заселення регіону представниками різних етносів призводить до створення локальних осередків з чітко вираженими ознаками фольклорної традиції тієї місцевості, звідки велося переселення. Кожна місцева традиція характеризується своєю мовою або діалектом (іноді конфесійною приналежністю). Активні процеси культурної асиміляції відбувалися переважно в тих локусах, де поряд проживали представники різних етносів. Характерно, що вже на межі XIX XX сторіччя значна частина іншонаціонального населення регіону вільно володіла українською мовою, а переймання запорозьких історичних творів представниками інших національностей розпочинається ще за часів масової аграрної колонізації краю, свідченням чого може бути публікація у Німеччині історичної пісні про руйнування Січі, записаної німцем від німця, у латинській транскрипції, але українською мовою [265].
Водночас розвиваються й негативні процеси, що виявилися у поширенні творів низького естетичного рівня. За спостереженнями В.Ястребова, у запорозькому захолусті” відсутність етнографічної цілісності і строкатість населення служить благодатним ґрунтом для розповсюдження трактирно-солдатської культури, яка тут глибше пускає коріння та дає пишні квіти, ніж будь-де на Півдні Росії, заглушаючи останні жалюгідні залишки народної старовини” [604, с. 722]. Таке твердження було явно перебільшеним, але не безпідставним.
Розглядаючи специфіку фольклорної традиції будь-якого із зазначених періодів, впевнюємося, що вибухи” не заперечували усього того, що було створено раніше, але провокували появу нових жанрів, творів, героїв, мотивів, концептів, а також інший, у порівнянні із попереднім, характер співвідношення старого” і нового”, традиційного та інноваційного.
Сьогодення характеризується пильною увагою до минулого, пожвавленням інтересу до культури предків, тому не випадкове постійне звернення науковців-гуманітаріїв до України козацької. Створено Інститут українського козацтва, активно досліджується його історія [575; 92; 201; 514; 527; 462 та ін.]. Закономірною є активізація уваги наукового загалу до історії та культури Запорожжя і території колишніх Вольностей Запорозьких. Предметом ґрунтовного дослідження вже стали мова регіону [403; 404; 323; 544; 545 та ін.], література про козацтво, зокрема запорожців [329; 131; 132; 133; 134; 444 та ін.], особливості характеру та ментальності запорожців [172; 401; 17; 271; 575; 25; 26 та ін.]; музична культура регіону [282; 297]. Водночас бракує робіт, присвячених дослідженню фольклору цієї території, особливостей усної епічної традиції, характеру творення, функціонування та трансформації прозових та пісенних наративів зокрема.
На відмінність фольклорної спадщини різних українських земель учені звертали увагу неодноразово. У передмові до видання історичних пісень М.Драгоманов зазначив, що ”кожна частина старої Русі дає нам переважно перед іншими матеріал для характеристики послідовних напластувань її культурної історії” [149, с. 47]. Порівняння нижньонаддніпрянської народної прози і записів з інших регіонів також дали привід для констатації регіональних особливостей: ... з лівого берега Дніпра, особливо у південній частині (Харківщина і Катеринославщина), записані ті перекази й вірування (як, наприклад, про чай, тютюн, керосин), які найбільше підходять до великоруських розкольницьких уявлень. Навпаки, правобережні оповіді проникнуті духом скепти­цизму та гумором” [145, с. XXIV].
Зіставляючи героїв з історичними іменами, М.Грушевський акцентував нетотожність характерології та ступеню живучості „богатирського стилю” традицій героїчного епосу Давньої Русі у народній історичній прозі різних українських теренів: в східноукраїнських переказах про Палія богатирський стиль виступає дедалі сильнішим, тим часом як в західноукраїнськім епосі про Довбуша переважають і нероздільно панують риси легендарні. Палієва легенда дає яскраве свідоцтво живучості богатирського стилю в Східній Україні 18 19 ст.” [104, с. 75].
Наявність регіональних відмін у фольклорі різних українських земель привернула також увагу Ф.Колесси: „На українській етнографічній території різниця в пісенному репертуарі й його характері йдуть майже рівнобіжно з діалектними видозмінами і стоять у зв‘язку з історичною долею українських земель. Так, наприклад, на західноукраїнських землях багато краще і повніше збереглася обрядова поезія, натомість на Подніпров’ї народна традиція повніше переховала історичні козацькі пісні, а думи лише на Лівобережжі” [235, с. 34]. Чинником регіоналізації фольклору вчений вважав державотворчі процеси, різний характер протікання історичних подій та чужорідних впливів. Спостерігаючи за змінами у фольклорному репертуарі своєї доби, він зробив висновок про нерівномірність перебігу фольклорних процесів на різних українських землях [235, с. 36], водночас відзначив спільні основи духовної культури українців: на всіх просторах української етнографічної території ... однакові підвалини”, які охоплюють усі періоди історії, а формування відмінностей починається приблизно від XVI ст. [235,с. 35].
Сучасна українська дослідниця С.Й.Грица доводить необхідність враховувати, що за наявністю єдиного етнічного коріння кожен субетнос по-своєму взаємодіяв з природно-соціальним середовищем, по-своєму сприймав світ, отже і формував свій модус світобачення” [100, с. 69]. Системний підхід до проблеми вивчення регіональних особливостей українського фольклору та окремих явищ усної культури запропоновано та запроваджено Р.Ф.Кирчівим [216; 217; 218 та ін.].
Увага до регіонального вивчення фольклору пов’язана з тим, що воно дає вагомі джерела для вирішення наукових проблем принципового значення про долю фольклору та окремих жанрів, міграції сюжетів, своєрідності та строкатості художньої культури етнічних регіонів та її історичного розвитку” [75, с. 5]. Водночас звернення до фольклору Нижньої Наддніпрянщини дозволяє виявити специфіку автентичної для регіону української фольклорної свідомості, характер збереження і трансформації народної історичної пам’яті, дослідити динаміку розвитку епічних жанрів фольклору у просторі та часі, способів збереження власної фольклорної традиції у поліетнічному середовищі тощо.
В історії етнографії та фольклористики склалося практично два різні підходи до вивчення духовної (власне, як і матеріальної) культури краю: з одного боку, збирається, видається та вивчається український фольклор на теренах історичного Запорожжя. Акцентується запорозька складова фольклорної традиції у збірниках Я.Новицького, Д.Яворницького, у сучасних виданнях М.Шубравської, В.Чабаненка, Н.Полякової тощо, у розвідках М.Долгова, О.Гончаренко та ін. [288; 578; 518; 219; 79; 228; 366; 140; 94; 378; 380; 381]. Водночас досліджується поліетнічна культура регіону або культура представників певних етносів, що населяють Нижню Наддніпрянщину, в роботах авторів XIX ст. Г.Титова, О.Афанасьєва-Чужбинського, В.Бабенко, С.Чернявської [498; 21; 22; 550]; початку XX ст. І. Тодорова, І. Варбанскі, М.Державіна, К.Квітки, С.Цвєтка [499; 65; 125; 213; 49; 539]; наших сучасників, представників вітчизняної науки Н.Шумади, І.Горбань, Я.Конєвої, Л.Тесличко, В.Ізотов та ін. [568; 570; 571; 572; 85; 86; 238; 497; 187; 382; 374; 375; 376]; болгарських науковців М.Кауфмана, К.Дінчева та ін. [208; 48; 130], репрезентується вона у збірниках фольклорних текстів [395] та в колективних наукових дослідженнях [198; 587]. Активна збирацька робота ведеться представниками російських та болгарських наукових інституцій.
Вивчення динаміки функціонування усної епічної традиції Нижньої Наддніпрянщини стало можливим у результаті тривалого, хоч і не завжди систематичного накопичення емпіричного матеріалу, що розпочалося ще з часів Київської Русі: до Повісті минулих літ” увійшли перекази про загибель Святослава поблизу порогів та виникнення нижче порогів топоніму Перунова рень” [399, с. 53, 80].
Перші відомості про мотиви і персонажі, характерні для легенд Запорожжя та про Запорожжя (в першу чергу мотив характерництва та невразливості, надзвичайної хоробрості та звитяги запорожців), увійшли до козацьких літописів та мемуарів іноземців, які свого часу побували на Запорожжі або спілкувалися із представниками козацької спільноти [138].
Записи легенд та переказів запорожців зустрічаються вже у роботі князя С.Мишецького, який намагався відтворити січову історію за оповіданнями запорозької старшини [325], уривки пісень відтворені у записах монаха Яценка-Зеленського [577]. У перші роки після розгрому Запорожжя подорожував Дніпром академік Петро Зуєв. Він зафіксував побутування деяких поширених в регіоні й до сьогодні фольклорних мотивів [412]. До першого десятиліття XIX ст. належить рукописна збірка творів про запорозькі та гайдамацькі скарби, пізніше видана М.Сементовським [170].
У першій половині XIX ст. стан регіональної історичної прози відбився в усних оповідях колишнього запорожця Микити Коржа [525; 448; 481]. Значна кількість історичних пісень, дум і прозових твори про Запорожжя та запорожців з терен колишніх запорозьких паланок зафіксовані у знаменитому альманасі І.Срезневського Запорожская старина” [171], в історичних та етнографічних дослідженнях А.Скальковського [450], М.Сементовського [480]. У середині сторіччя цікаві спостереження під час етнографічної експедиції по Дніпру зробив О.Афанасьєв-Чужбинський [21].
Надзвичайно плідною була збирацька робота в регіоні в останній третині XIX на початку XX ст. В цей час записи легенд та переказів з теренів колишнього Запорожжя склали вагому частку відомого збірника народної прози М.Драгоманова [287], вони входили також до збірника Б.Грінченка [584; 585; 586]; паремії видано у збірнику Номиса [522], пісні з Катеринославщини були у збірниках Д.Конощенка [521] тощо. Починаючи з 60-х років XIX і до початку XX ст. їх друкували на сторінках загальновідомих часописів „Основа”, „Этнографическое обозрение”, „Киевская старина”, „Киевский телеграф”, „Записки наукового товариства ім. Тараса Шевченка” [напр., 236; 265; 328; 64; 290; 291; 292; 293; 294; 66; 163 та ін.] та місцевих періодичних видань „Днепр”, „Степь”, „Екатеринославские губернские ведомости”, „Екатеринославский юбилейный листок”, „Дніпрові хвилі”, „Споживач”, „Елисаветградский вестник” [напр., 349; 350; 352; 353; 354; 400; 207; 51; 321; 589] тощо. Упродовж відносно незначного терміну були видані або підготовлені до друку збірники народної прози І.Манжури [289], Я.Новицького [355; 351; 357], Д.Яворницького [594; 599], В.Ястрєбова [302], пісенні збірники Я.Новицького [288; 356], Д.Яворницького [578] багатожанровий збірник І.Бессараби [300]. На сторінках періодики з’являються рецензії на видання, що містять фольклорні матеріали з Нижньої Наддніпрянщини [68; 251; 230; 231; 88; 89; 117; 118]. Фольклорні записи подаються як ілюстративний матеріал в етнографічних, історичних та філологічних працях і розвідках [143; 147; 148; 359; 360; 580; 581; 582; 583; 591; 592; 586; 587; 59; 104; 105; 205; 210: 211; 212].
Виходять розвідки про фольклорно-етнографічну діяльність та фольклорні публікації окремих членів Катеринославської вченої архівної комісії [40; 63; 119; 281 та ін.]. Ґрунтовна характеристика фольклористичної роботи та внеску у науку знаних фольклористів, що працювали на теренах Нижньої Наддніпрянщини зокрема, подана в роботах М.Сумцова [485; 486; 487]. Спорадично до характеристики фольклористичної роботи на теренах історичного Запорожжя зверталися й у перші післяреволюційні десятиліття [42; 43; 160; 161]. Своєрідним підсумком фольклористичної роботи в регіоні була стаття В.Білого „Минуле етнографії на колишній Катеринославщині та її сучасні завдання” (1929 р.) [44].
Значна частина записаних текстів досі не доступна пересічним читачам. Лише окремі архівні матеріали надруковані у фольклорних збірниках останньої чверті XX ст. [519; 334; 269; 274]. Передрук з раніше виданих збірників народної творчості досліджуваного регіону є в багатьох виданнях творів українського фольклору [333; 200; 518; 452; 199; 124; 81; 453 та ін.]. Останнім часом здійснено перевидання деяких фольклорних збірників [203; 358; 365 тощо].
Упродовж декількох десятиліть фольклористична робота в регіоні велася спорадично, нові записи практично не друкувалися, та й з різних причин в архівах не збереглися, але посилання на них зустрічаються у роботах С.Цвєтка та В.Петрова [540; 393]. У 30-ті роки XX ст. збирання фольклору запорозьких попелищ приваблювало Яра Славутича. Окремі записи історичних переказів увійшли в його нариси та життєпис [455, с. 251 268]. У 1949 р. ІМФЕ була проведена фольклористична експедиція в міста і села Запорізької та Дніпропетровської областей, матеріали якої зберігаються у рукописних фондах [303]. На досліджуваних теренах працювала також й експедиція 1970 р. [155].
В останній третині XX ст. регіональний фольклор та історія фольклористики на теренах колишнього Запорожжя привернули пильну увагу дослідників. Розвиток фольклористики Катеринославщини у XIX ст. на початку XX докладно розглянуто в сучасних роботах Л.Іваннікової [193; 194; 196], Т.Сабельнікової [435], історія збирання та вивчення народної прози Нижньої Наддніпрянщини відтворена у дисертаційному дослідженні О.Гончаренко [94]. Фольклористичний доробок Д.Яворницького висвітлювався у працях М.М.Олійник-Шубравської [568; 368; 369] та С.Абросімової [1]; Я.Новицького у роботах Л. Іваннікової [194; 195; 196]; І.Манжури (у контексті життя та діяльності) у дослідженнях І.Березовського [37], М.Бернштейна [39], В.Заремби [173], був об’єктом спеціального дослідження в дисертації Л.Каширіної [209], розвідці М.Марфобудінової [299]; Г.Залюбовського у статтях Л.Іваннікової [193 та ін.]. Питанням регіонального фольклору та історії нижньонаддніпрянської фольклористики присвячуються конференції та збірники статей і матеріалів [337; 425; 531; 158; 304; 227 та ін.].
Значну збирацьку та видавничу роботу виконує професор В.А.Чабаненко. Зібраний ним фольклорний паремійний матеріал виданий у збірці Мудре слово” [323], прозовий відтворений у збірниках Савур-могила” [436], Сестра орлів”[443], Січова скарбниця”[446], що містять значну частину опублікованих у різних виданнях записів легенд та переказів Нижньої Наддніпрянщини, а частково відбився у топонімічному словнику [544]. Власні та зроблені попередниками записи легенд та переказів використовуються у роботах О.Стрижака [484] т

bibliography

ВИСНОВКИ

Нижня Наддніпрянщина колишні Вольності Запорозькі, Дніпровий Низ або просто Низ земля, до якої довгий час були звернені надії та сподівання усього українського народу. Саме на цій території розпочалося цілеспрямоване збирання українського історичного фольклору, розгорталася фольклорно-етнографічна діяльність І.Срезнєвського, А.Скальковського, О.Афанасьєва-Чужбинського, Г.Залюбовського, І.Манжури, Я.Новицького, Д.Яворницького, В. Ястребова та ін., чий доробок ще повністю не виданий та достатньою мірою не вивчений.
Специфіка розвитку та трансформації фольклорної традиції Нижньої Наддніпрянщини зумовлена низкою як суто фольклорних, так і позафольклорних чинників. Насамперед слід назвати:
особливості заселення території Дніпровського Низу і військовий характер його первинної колонізації, перебування на цих теренах своєрідної войовничої чоловічої спільноти, у надрах якої сформувався власний етос, духовна культура, способи її трансмісії. Оскільки козацтво збиралося з різних українських земель, то й на Запорожжя заносилися твори, різні за регіональним походженням, тут вони вишліфовувалися, пристосовувалися до нового середовища за змістом і поетикою, разом із власне запорозьким фольклором складали репертуар степових лицарів. Спільнота була креативною та рухомою, тому її багатий усний спадок розповсюджувався у просторі та часі: до сьогодні окремі твори, сюжети, мотиви, концепти запорозького фольклору функціонують на теренах усієї України, колишньої Дев’ятої Січі, Кубані тощо;
постійні міграційні процеси, що розпочалися у період існування історичного Запорожжя, а пізніше посилилися у результаті бурхливої аграрної колонізації і відбувалися впродовж усієї посткозацької історії краю. Вони зумовили поліетнічний характер населення регіону, а відтак і різнорідність завезених на його терени фольклорних матеріалів. Людність регіону в силу багатьох чинників (переселення з різних регіонів і навіть країн, оселення поряд представників різних етносів, відсутність у регіоні та окремих локусах спільної довгострокової історичної пам’яті) звертається до місцевої фольклорної традиції й активно засвоює жанри та окремі тексти, що транслювалися запорозькими сиднями, „дідами”, які залишилися на цій території після руйнування Січі або повернулися з-за Дунаю чи з Кубані.
Накопичені впродовж значного часу матеріали дозволяють простежити на теренах історичного Запорожжя динаміку розвитку та регіональну специфіку української фольклорної традиції, яка найбільш наочно виявляється у жанрах, так чи інакше пов’язаних із відтворенням минулого.
Аналіз історії та сучасного стану української фольклористики засвідчує відсутність усталених дефініцій та класифікації народної неказкової прози та історичної пісенності. Досліджуючи прозаїчні наративи, що в народній свідомості інтерпретуються як такі, в яких відбито історію регіону, його населення або окремих географічних локусів, вважаємо закономірним виділення історичних легенд та переказів із вказівкою на принципову різницю їх жанрової природи, детерміновану тим, що легенда є результатом міфопоетичного мислення, у той час як переказ тяжіє до відтворення народноісторичного світогляду. Різний тип мислення зумовлює й особливості жанрового погляду на минуле або героя. В основі легенди міфологізація дійсності, переказу намагання зберегти достовірні історичні або побутові знання, тому і сфера волі фантазії в них різна: практично необмежена вигадка легенди та орієнтована на реально можливе або, принаймні, цілком вірогідне переказу. Різні й соціально-побутові функції: інформативна та мнемонічна функції переказів, дидактична, ономатологічна, етіологічна, естетична легенд.
Побутування творів того чи іншого жанру залежить від домінуючого типу мислення середовища. Характерною особливістю розвитку фольклорної історичної прози Нижньої Наддніпрянщини є активне функціонування як легенд, так і переказів про дозапорозький період, Запорожжя та запорожців у XIX столітті і переважне розповсюдження історичних переказів у сучасному фольклорі.
Історичні пісні, як і переказ, є результатом дії народноісторичної пам’яті. Основними покажчиками її жанрової картини світу є конкретність героя (особи або спільноти) та хронотопу, завершеність події у часі, обмеження сфери волі фантазії можливим або потенційно можливим. В основі історичних пісень подієвість, а отже фабульність і сюжетність. Поряд із іншими пісенними творами про минуле вони є складовою історичної пісенності.
Порівняльний аналіз історичних пісень та переказів засвідчує подібність типу мислення та картини світу, близькість функцій (мнемонічна та інформаційна). Водночас жанри розрізняються формою побутування та характером трансляції, що зумовлює різні можливості вбирати нові мотиви та концепти, відтворювати ставлення нащадків до подій та героїв минулого, поширюватися у просторі та часі. Закріплений ритмобудовою та частою необхідністю хорового виконання текст пісні менше пристосовується до знань та уподобань покоління транслятора, а отже вимагає додаткової інформації, тому у досліджуваному регіоні часто спостерігаються контаміновані форми: історична пісня + інтерпретуючий переказ.
Як будь-які жанри, легенди, перекази та історичні пісні мають двосторонню (внутрішню та зовнішню) орієнтованість. Зовнішня пов’язана, перш за все, з характером середовища, в якому народжуються та живуть фольклорні твори, з глибиною спільного знання оповідача та слухача, характером комунікативної ситуації, способами трансмісії фольклорного твору тощо.
Незважаючи на постійні зміни населення, на теренах Нижньої Наддніпрянщини ще довго зберігався запорозький дух, а фольклорна пам’ять про Запорожжя існує й досі. Аналіз способів побутування та передачі усної епічної традиції, у першу чергу посилань на джерело фольклорної інформації імпліцитного оповідача у текстах неказкової прози, інтерпретуючих історичні пісні переказах зокрема, та супроводжуючої фольклорні записи інформації записувачів, засвідчує, що значною мірою вона походить із січових джерел. Легенди, перекази, історичні пісні запорожців переймали як їх прямі нащадки, так і переселенці, що сприяло, з одного боку, збереженню народноісторичної пам’яті про Запорожжя і його міфологізації, а з іншого формуванню спільного фольклорного репертуару корінного та прийшлого населення. Фольклорні записи відомих знавців регіону та сучасні польові дослідження дають змогу виявити цілі династії, які походили від запорожців або тих, хто оселився на Нижній Наддніпрянщині ще за часів січового братерства і зберігав та транслював твори про незвичайну військову спільноту.
Критеріями диференціації легенд та переказів є специфіка внутрішньої орієнтації, жанрової фікціональної картини світу та її основних складників героя, часу і простору.
У міфопоетичних прозових наративах розвиток регіональної історії часто уявляється як зміна поколінь антитетиків: велети (часто як синонімічний герой називається богатир) трьохголові змії, запорожці одноголові літаючі змії, сучасна людина полоз. При цьому лише представники „старших поколінь”, серед яких і запорожці, є змієборцями, субститутами світлих сил.
Регіональна специфіка легенд виявляється у коливанні семантичного навантаження образів велетів: від деміургів-змієборців до степових ідолів-мамаїв, що сприймаються як зменшені богом вороги сонця або нічна нечисть. Богатирі мають усталено позитивні конотації, водночас наділяючись деякими, також регіонально зумовленими, „соціальними” рисами, оскільки можуть бути колишніми запорожцями, чумаками, рибалками, але ніколи не займаються селянською працею.
Для нижньонаддніпрянських легенд характерний образ Змія, притаманний на інших українських землях переважно казковій традиції, та пов’язаний з ним мотив змієборства. Водночас Змій не є лише уособленням зла і в багатьох легендах мирно сусідить із запорожцями, разом із ними творить ландшафт і структурує простір. Він типологічно ближчий до Змія у художній системі південнослов’янського, ніж східнослов’янського фольклору. Хронотоп буття Змія у легендах Нижньої Наддніпрянщини збігається із хронотопом велетів, богатирів та запорожців.
Система персонажів історичних прозових наративів Нижньої Наддніпрянщини відрізняється від персонажної системи історичних легенд та переказів інших українських земель власними героями. Найчастіше це запорожці (як колектив або окремі безіменні його репрезентанти) чи герої з іменами відомих запорозьких отаманів. За спільним для легенд та переказів соціонімом (запорожець) криються практично різні типи фольклорних героїв, що відповідає жанровій специфіці творів. Семантика соціоніму та пов’язані з ним мотиви значною мірою залежать від часу фіксації конкретного тексту, оскільки кожне покоління „редагує” характеристики фольклорних героїв у відповідності до власного світосприйняття.
У легендах запорожець своєрідна перехідна ланка між велетами, богатирями та пересічними людьми. Часто запорожцями успадковуються традиційні функції архаїчних персонажів: деміурга, культурного героя, змієборця, першопредка та ін.
У легендарній традиції вся спільнота наділяється надприродним знанням, характерництвом, невразливістю та здатністю до перетворення на ріки (що часто корелює з функцією деміургізму) і обернення на вовка або собаку. Надлюдські якості фольклорного персонажу інтерпретуються нащадками неоднозначно: то як реалізація найкращих рис спільноти (ця конотація домінує), то як вияв двоєдушності.
У легендах ампліфікований мотив запорозького безсмертя і можливого повернення, який, в свою чергу, інспірує трансформацію героя-борця на героя, що тимчасово переховується і повернеться, коли в ньому виникне нагальна потреба. Легенди наділяють рисами майбутнього рятівника то всю запорозьку спільноту, то її представників, що мають імена історичних осіб Сірка та Палія, то пов’язують майбутню утопію з вигаданим сином П.Калнишевського. Уявлення про щасливе майбутнє в часи кріпацтва та деякий час після його скасування асоціюються у населення краю з героїчною епохою історичного Запорожжя, мрія про повернення запорожців була й мрією про відновлення колишнього статусу людини та території.
Уособленням кращих рис запорожця в легендарній традиції регіону став герой з ім’ям найславнішого із кошових Сірка. Навколо цього імені згруповані мотиви, що відповідають характеристиці запорозької спільноти: чудесного народження реінкарнації, змагання з чортом, творення та називання річки, характерництва, метаморфози, невмирущості (смерті-безсмертя) та ін. Крім того, біографія легендарного Сірка містить агіографічні мотиви прижиттєвого та посмертного чуда, постійну акцентацію на його праведності тощо. Водночас народноісторична пам’ять зберегла згадки про реальні факти біографії та вчинки козацького провідника, тому у переказах про нього ампліфікуються мотиви захисту православної віри та землі, рятування полонених та ін. На відміну від легенд, перекази про Сірка відомі у незначній кількості записів.
Постійний інтерес до запорозького минулого підтримував функціонування легенд та переказів про походження козацтва. За змістом ці твори тотожні етногонічним легендам, які в українському фольклорі нових часів практично не функціонують. У легендах з ампліфікованим соціогонічним мотивом походження запорожців має типово міфологічне мотивування. Вказівки на імпліцитних оповідачів у переказах із соціогонічним мотивом засвідчують, що ці твори виникли і довгий час транслювалися у запорозькому середовищі. Характерними рисами цих переказів була акцентація генетичного зв’язку нижньонаддніпрянського лицарства із людністю Гетьманщини, спільних витоків запорозького, донського та уральського козацтва. Частий мотив творення спільноти з дітей, що відповідає історико-етнографічним реаліям.
Значний масив легенд та переказів відтворює „фольклорну біографію” чоловічої спільноти від часів формування до руйнування Запорожжя. Все буття запорожців тісно пов’язане з територією Дніпрового Низу, яка завдяки козацтву структурується, отримує власні кордони. Їх присутність та соціальний статус надавали й особливого сенсу Вольностям Запорозьким. Із загибеллю спільноти територія стає такою самою, як інші.
Запорожець герой переказів носій звичайних людських рис, які можуть отримати повний розвиток у незвичайному соціумі. Фольклорна ідеалізація регіональних героїв у цьому жанрі в акцентуванні героїчного характеру діяльності та непересічності взаємостосунків у спільноті. Характерною рисою ідеалізації є ігнорування соціальних суперечностей на Запорожжі і довгострокова фольклорна трансляція уявлень про спільноту як соціально цілісну. Характер зіставлення героїв та оповідачів реалізується як множинна опозиція: минуле/сучасне, пасіонарність/пасивність, героїчне/буденне, творчість/споживання, багатство/бідність, воля/залежність, війна/праця, колективізм/індивідуалізм. Особливо наочно протиставлення двох історичних поколінь виявляється у переказах про запорозькі скарби.
У легендах та переказах XIX століття риси запорожців подекуди екстраполюються на ті соціальні групи, в яких зберігалися певні засади запорозького буття, моралі, традицій. Це, перш за все, гайдамаки та чумаки, але у творах про представників цих соціальних верств ідеалізували героїв далеко не завжди. У трансляції наших сучасників запорожці часто наділяються рисами пересічної людини, пієтетне ставлення та захоплення надзвичайністю спільноти зустрічається все рідше.
Регіонально зумовленим героєм фольклорної прози XX ст. є Нестор Махно, навколо імені якого групуються соціально-побутові та героїчні мотиви переказів, міфологізації (а отже і формування легенд) це ім’я не зазнало. Людина у переказах про події XX ст. переважно зображується реалістично. Сфера волі фантазії максимально обмежена.
Як різняться та еволюціонують герої нижньонаддніпрянських легенд та переказів, так відрізняються та змінюються й основні обставини їх буття та діяльності час і простір.
Регіональна специфіка неказкової історичної прози визначається вже тим, що в ній виділяються чотири основні темпоральні шари: дозапорозький, запорозький, посткозацький та сучасний, які в легендах та переказах мають різне змістовне навантаження.
У легендах збереглися відгуки циклічних уявлень про час, „світова історія” інтерпретується як повторюваність із прогресуючим здрібненням антитетиків і результатів їх діяльності та стягується до меж конкретного регіону. До теренів Дніпрового Низу в легендарній традиції зводиться й процес космо- та соціогенези, чим засвідчується повсюдність космічного центру.
Поряд із циклічним часом у легендах функціонує уявлення про лінійний час із особливою визначеністю початку, що має як міфологічні, так і апокрифічні конотації. Концепт початку екстрапольований у дозапорозький або запорозький хронотоп і, як правило, пов’язаний із формуванням регіонального простору та його основних складників.
У переказах час емпіричний, що сприймається як односпрямований з минулого в сучасне, маркований конкретними або типовими для епохи подіями чи іменами.
Характерною рисою історичних прозових наративів є те, що запорозький простір у них маркується переважно річками та іншими визначними природними об’єктами, усвідомлюється як велика суцільна територія, що належить усій чоловічій спільноті, і протиставлений містам, назвами яких позначається місцевість поза Запорожжям. Післязапорозький простір маркується переважно назвами населених пунктів та маєтків і уявляється як сукупнісь земельних наділів, що комусь належать. У сучасних переказах історичне Запорожжя змальовується як повністю забудована і заселена територія з містами та селами, де живуть запорожці з родинами.
У записаних впродовж XIX ст. прозових наративах був поширений мотив золотого віку, хронотоп якого збігався із хронотопом Запорожжя. З формуванням самого концепту золотого віку” відбувається наділення регіонального минулого вимріяним, бажаним, але тим самим трансформується сама пам’ять про минуле і поступово твориться його ідеальний образ, очищений від буденності, її одноманітності, труднощів, праці і тривог. Водночас у період активної збирацької роботи в регіоні існували перекази про справжнє запорозьке буття.
У легендах та переказах про козацьку республіку акцентувалося на природних багатствах краю, безмежних степових просторах та родючості земель, безмірній волі та праві обирати власний життєвий шлях. У посткозацький період розвивається мотив втраченого раю, оскільки після знищення Січі не лише привласнюється і збіднюється земля, але й поневолюється людина.
Зміна просторових уявлень відбилася і в народних прозових наративах із яскраво вираженим топонімічним субстратом. У записах XIX сторіччя значна кількість творів про походження річок, озерець, порогів, скель, інших природних об’єктів та їх назв. Серед них поширеними були міфологічні та апокрифічні мотиви. Походження значної частини назв умотивовувалася діяльністю козацтва (деміургічною у легендах, історичною або побутовою у переказах).
Із посткозацьким періодом народна проза пов’язує виникнення переважно штучних топооб’єктів та їх назв. Поява багатьох топонімів пояснюється перебуванням на землях колишніх Вольностей Катерини Другої, але вона не творить простір, а межує його, роздаючи землі своїм фаворитам та даючи нові назви вже існуючим поселенням.
Поступово з топонімічних творів зникають героїчні мотиви і поява багатьох назв умотивовується переселенням, побутовими подіями, іменами володарів маєтків та поселенців, флорою та фауною місцевості. Пережита техногенна криза спричинила згасання багатьох топонімічних мотивів: знищення пам’ятки, що актуалізує згадку про події, часто призводить і до втрати фольклорної пам’яті про минуле.
Історичні пісні Запорожжя були відомі на значній території, що зумовлено як креативністю та способом життя запорожців, так і постійною увагою до їх діяльності сучасників та гарно збереженою пам’яттю нащадків.
Для історичних пісень притаманні дві основні загальнопоширені форми: пісні-узагальнення, що розкривають буттєві перипетії козака-запорожця, та твори про героїв, що зберегли імена видатних історичних діячів або діють під придбаними іменами (щодо Запорожжя, то це часто січові прізвиська). Пісні зберегли небагато власних (та придбаних) імен, часто пов’язуючи із Запорожжям діячів з інших земель. Ідеалізуюче ставлення виявилося у піснях про Байду, Морозенка, Сірка, Палія, Супруна, Калнишевського тощо. Амбівалентним є народнопісенне відношення до Хмельницького, негативним до Мазепи.
Особливість історичних пісень досліджуваного регіону полягає у наявності колективного героя, що є водночас учасником подій та творцем пісні. Цей герой засвідчує єдність спільноти, оскільки вербалізується як ми”, що з часом могло трансформуватися на запорожці” і наші славні запорожці”, та факт складання творів у процесі або одразу після оспіваної події.
Серед пісень про козацьку добу є такі, що поширилися у регіоні в результаті спільних дій запорозького та донського козацтва (про набіг білгородської орди, взяття Азова тощо). Їх регіональна специфіка виявляється у постійному виділенні та акцентуванні ролі запорожців, що було притаманне всій творчості братчиків.
Зміни в пісенності Нижньої Наддніпрянщини відбуваються після першого руйнування Запорожжя та створення Січі в Олешках. Коли починається зміна статусу спільноти та території, в піснях з‘являються нові мотиви, змінюється характер експресії. Подекуди поряд із характерним хизуванням собою та оспівуванням власної зверхності з’являються мотиви залежності, необхідності виконувати чужі накази.
Характерною рисою історичних пісень Запорожжя є відсутність концептів серця, дому і родини, водночас стосунки у спільноті уподібнюються родинним: отаман батько, козаки брати, братчики. Єдиною домівкою вважається Запорожжя, яке сприймається водночас як геоісторичний простір і як спільнота, колективний герой. Художній простір пісень запорожців ширший за простір пісень інших регіонів, оскільки сприймається не лише як Дніпровий Низ, але і як місця, звідки приходили братчики. У піснях часті топоніми-маркери місць діяльності спільноти.
Основним покажчиком простору Запорожжя став степ, часті згадки про ріки, Великий Луг, Базавлук, окремі реалії нижньонаддніпрянського рослинного світу: верби, лози, дуби тощо. Порівняння, символіка та колористика історичних пісень чоловічої спільноти переважно пов’язані із характером її буття, орієнтовані на відтворення рослинного та тваринного світу досліджуваної території.
Постійним епітетом, що характеризує запорожця, всю спільноту та Запорожжя є славний”, оскільки слава нематеріальна нагорода за силу, хоробрість, завзяття, закарбована у слові пам’ять сучасників та нащадків була аксіологічною домінантою чоловічої спільноти. Безумовно пієтетне ставлення до Сірка виявилося у визнанні його славним із славних”.
Пісні Запорожжя відтворили й антитезу свій”/”чужий”, де чужі (турки, татари, поляки) визначаються перш за все за релігійною ознакою і на них не поширюється мораль православного світу, щодо православних росіян, то вони сприймаються як інші.
Уявлення про запорожців виключно як про захисників української землі та православної віри приводить до того, що дії їх поза Україною, не пов‘язані з патріотичною метою, якщо і були оспівані, то такі твори не розповсюджувалися та швидко забувалися. Образ запорожця-найманця відгуку у фольклорі не знаходив.
З остаточним знищенням Запорожжя не припиняється творення його пісенності. Останній запорозький цикл пісні про руйнування Січі, які традиційно поширилися по всій України. В них змінюється характеристики героя та ставлення до нього, оскільки саме запорожці часто звинувачуються у втраті власних засад буття.
Суттєве значення відіграла запорозька традиція для творення пісень про участь чорноморців та новодонців у боротьбі з турками наприкінці XVIII початку XIX ст., та й герої цих творів на Нижній Наддніпрянщині називаються переважно запорожцями.
Останнім сильним просторовим імпульсом фольклору Запорожжя було перенесення його в дельту Дунаю та на Кубань, де він переживає своєрідний процес консервації і в той же час на його ґрунті починає складатися нова козача пісенність.
У посткозацький період на теренах колишнього Запорожжя під впливом традиційної козацької та занесеної російської солдатської пісенності формуються українські солдатські пісні, які проіснували в регіоні недовго. Пізніше, ніж на інших українських землях, в регіоні з‘являються кріпацькі пісні, але основний їх масив запозичений, про що свідчать збережені ознаки чужого простору. Основна ознака пісенності часів кріпацтва відсутність власних імен та індивідуальних характерів.
Вже у XIX ст. історичні пісні Запорожжя могли виконуватися жінками, в результаті чого пісня поступово фемінізувалася: увага з дії та діяча переміщалася на почуття, зникали деталі, що характеризували подію та місцевість, збагачувалася зорова образність. Твір поступово з історичного перетворювався на ліричний.
Аналіз історичної пісенності Нижньої Наддніпрянщини свідчить, що козацька фольклорна традиція, переживши суттєві зміни та трансформації, існує в регіоні і в наш час і зберігається як завдяки родинній трансмісії, так і в результаті існування народних хорових колективів. Специфічною рисою трансмісії цього періоду є її усно-письмовий характер, існування пісенників із зафіксованими текстами, що отримані в результаті, як правило, родинної трансмісії. Найчастіше традиційні для досліджуваної місцевості твори фіксуються в місцях традиційного проживання запорожців та їх нащадків. В селищах, створених в результаті переселення з інших українських земель, зберігається пісенність тих земель та запорозькі пісні. В населених пунктах зі змішаним населенням пісенний репертуар сформований в основному завдяки впливові засобів масової інформації і також автентичної для Нижньої Наддніпрянщини традиції.
Історичні, політичні, географічні чинники привели до втрати суттєвої частини духовного надбання запорожців, провокували творення нових варіантів, зміну окремих елементів поетики, але і зараз прямі нащадки козаків та їх духовні діти на теренах всієї України та українських діаспор, а найбільше там, де було Запорожжя, співають про героїчне минуле Січі та степових лицарів.
Впродовж XX ст. новотвори про події радянських часів в регіоні записувалися рідко та, в основному, це були пісні, що відповідали офіційному поглядові на сучасність. Власне народний погляд виявлявся в монострофах, що творилися як українською, так й іншими мовами і довгий час виконувалися лише у вузькому середовищі добре знайомих людей. Діти, як правило, ці твори не знали, тому більша частина їх не збереглася. Одна з рис нового часу публічне виконання гостросатиричних моностроф із суспільною тематикою. Оригінальною рисою фольклору регіону було творення махновських частівок, які зафіксовані виключно у супроводі інтерпретуючого переказу.
У результаті поширеності творів про Запорожжя в часі, інтересу до них нащадків і відомого ефекту взаємного пристосування текстів до аудиторії і формування слухачів тими творами, що розповсюджені на території, на місцях, де краще зберігся запорозький фольклор, краще зберігся і запорозький дух волелюбності та креативності, що й вилилася у махновському русі та в поширенні відповідних прозових та пісенних наративів.
Аналіз розвитку та сучасного стану усної епічної традиції на теренах Дніпровського Низу дає підстави для висновків про те, що й донині у ній відчувається креативний імпульс Запорожжя. Звичайно, що, непідсилюваний, він поступово згасає, нові часи породжують нові жанри, мотиви та концепти, а колективна пам’ять, як і пам’ять окремої особи, не безмежна.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. АбросимоваС.В. Дмитро Яворницький. Запоріжжя : РА Тандем У”, 1999. 60 с. (Запорозька спадщина. Випуск 2).
2. Аверинцев С.С. Порядок космоса и порядок истории // Образцы изучения текста в трудах отечественных литературоведов : учебное пособие. Вып. 1 : Эпическое произведение / [сост. В.О.Корман, под ред. Д.И.Черкашиной и В.И.Чулкова]. [Изд. 2-е, доп.]. Ижевск : Изд-во Удмуртского университета, 1995. С. 171 174.
3. Адоньева С.Б. Своя чужая речь : фольклор в свете прагматики // Б.Н. Путилов. Фольклор и народная культура. In memoriam СПБ. : Петербургское востоковедение, 2003. С. 239 251.
4. Адоньева С.Б. Фольклористика и современное гуманитарное знание // Первый Всероссийский конгресс фольклористов : сборник докладов. М. : Государственный республиканский центр русского фольклора, 2005. Т. 1. С. 44 57.
5. Азбелев С.Н. Исторические песни русских солдат // Русская речь. 2000. № 1 (январь февраль). С. 95 104.
6. Азбелев С.Н. Русские исторически песни в иноэтническом контексте // Русский фольклор. Т. 12 : Межэтнические фольклорные связи. Санкт-Петербург : Наука, 1993. С. 14 27.
7. Азбелев С.Н. Русские исторические песни // Исторические песни / [сост., вст. ст., подг. текстов и коммент. С.Н. Азбелева]. М. : Русская книга, 2001. С. 5 32.
8. АзбелевС. История России в народной памяти // Режим доступу http://www.yakut.ru/folclor/azbelev.php
9. АзбелевС.Н. Отношение предания, легенды и сказки к действительности (с точки зрения разграничения жанров) // Славянский фольклор и историческая действительность : [сб. статей / отв. ред. А.М.Астахова, Б.Н.Путилов, В.К.Соколова]. М. : Наука, 1965. С. 10 18.
10. АзбелевС.Н. Проза народная устная несказочная // Восточнославянский фольклор : словарь научной и народной терминологии / [редкол. К.Б.Кабашников (отв. ред.) и др.]. Мн. : Навука і техніка, 1993. С. 289 290.
11. АлексеевВ.П. Этногенетические предания, лингвистические данные, антропологический материал // Этническая история и фольклор / [отв. ред. Р.С.Липец]. М. : Наука, 1977. С. 9 33.
12. АникинВ.П. Теория фольклора : курс лекций. М. : Книжный дом Университет, 2004. 432 с.
13. Антирелігійна творчість // Український фольклор : орган Інституту фольклору АН УРСР К. : Мистецтво, 1938. Кн. 5 6. С. 110 113.
14. АнтоновичВ. Про козацькі часи на Україні. Із попереднім словом про життя і діяльність В.Антоновича, із портретом автора, образами гетьманів та увагами д-ра Мирона Кордути. К. : Дніпро, 1991. 238 с.; іл.
15. Апанович О.М. Запорозька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії. 50 70-і роки XVII ст. К.: Вид-во АН Української РСР, 1961. 300 с.
16. АпановичО.М. Розповіді про запорозьких козаків. К.: Дніпро, 1991. 335 с.
17. Артюх Л. Аскеза, гедонізм, свобода на Січі / Лідія Артюх // Матеріали до української етнології : збірник наукових праць. Випуск 4 (7). К. : Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України, 2004. С. 3 7.
18. Архів лабораторії фольклористики та художнього перекладу ЗНУ (не впорядкований).
19. Архів фольклорних записів акад. Д.І. Яворниького. Т. 1 : Українські думи. Пісні / [упорядкував П. Лебідь; пров. і опрацював М.М. Скорик]. К., 1940. Львів, 1945. (машинопис) // РФ ІМФЕ. Ф. 8 К 2/60. 485 с.
20. Афанасьев А.Н. Предисловие А.Н.Афанасьева к его собранию народных легенд // Русские народные легенды А.Н.Афанасьева. Новосибирск : Наука, 1990. С. 12 19.
21. Афанасьев-Чужбинский А. Поездка в Южную Россию. [Изд. 2]. Санкт-Петербург, 1863. Ч. 1 : Очерки Днепра. 467 с.
22. БабенкоВ.А. Этнографический очерк народного быта Ека