СИСТЕМА МІКРОСИНТАКСИСУ ТУРЕЦЬКОЇ МОВИ

brief description

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
КАФЕДРА ТЮРКОЛОГІЇ

На правах рукопису

Сорокін Сергій Володимирович

УДК 809.435 (048)

СИСТЕМА МІКРОСИНТАКСИСУ ТУРЕЦЬКОЇ МОВИ

10.02.13 мови народів Азії, Африки,
аборигенних народів Америки та Австралії

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
професор, доктор
філологічних наук
Халимоненко Г.І.

Київ 2001

З М І С Т

ВСТУП

с.4

РОЗДІЛ 1.

ІСТОРІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ТЕОРІЇ СЛОВОСПО­ЛУЧЕННЯ
1.1. Дослідження загальної теорії словосполучення у світовій лінгвістиці
1.2. Розвиток теорії словосполучення в турецькій мові
Висновок

с.16

с.16

с.45
c.56
РОЗДІЛ 2.

МЕТОДИКА ДОСЛІДЖЕННЯ ТА ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНОЇ КЛАСИ­ФІКАЦІЇ СЛОВОСПОЛУЧЕНЬ ТУРЕЦЬКОЇ МО­ВИ. ІНТЕГРАЦІЙНІ ЗАСОБИ СИСТЕМИ МІКРО­СИНТАКСИСУ
2.1. Методична база дослідження словосполучень сучасної турецької мови
2.2. Теоретичні принципи класифікації слово­сполучень. Основні та допоміжні інтеграційні засо­би системи мікросинтаксису
2.2.1. До проблеми розмежування мікро- та мезосинтаксису. Термінологія викладу
2.2.2. Межі дослідження та сутність слово­сполучення як синтаксичного явища турецької мо­ви. Загальна характеристика системи мікросин­таксису та її інтеграційних засобів
2.2.3. Проблема диференціації частин сучасної турецької мови
2.2.4. Категорія відмінювання та її вияв на рівні мікросинтаксису
2.2.5. Категорія дефінітивності та її зв’язок з глибинною структурою турецького словосполу­чення
2.2.6. Категорія числа
2.2.7. Типи субординаційного синтаксичного зв’язку як ключовий інтеграційний засіб глибинної струк­тури словосполучення
Висновок
РОЗДІЛ 3.

СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНА КЛАСИФІКАЦІЯ СЛОВОСПОЛУЧЕНЬ
3.1. Класифікація словосполучень турецької мови на основі їх глибинної структури та особливості системи мікросинтаксису
3.1.1. Посесивні словосполучення
3.1.2. Об’єктні словосполучення
3.1.3. Ідентитивні словосполучення
3.1.4. Багатокомпонентні словосполучення
ВИСНОВКИ
ЛІТЕРАТУРА с.194

ВСТУП
Темою пропонованого дисертаційного дослідження є мікросинтаксис сучасної турецької мови. Звернення саме до цього пласту турецької граматики як основного об’єкта вивчення зумовлюється головно тим, що синтаксис тюркських мов, а відтак і турецької, пов’язаний з принциповими теоретичними та практичними проблемами. Вивчення й дослідження синтаксичних явищ турецької мови завжди супроводжується певними труднощами, а складність граматичного явища вказує на його постійну актуальність [169][1]
Протягом останнього століття з’явилася низка наукових праць з проблем турецької мови як провідних вітчизняних, так і закордонних спеціалістів-тюркологів (під вітчизняними тюркологами маються на увазі науковці, які працювали на теренах колишнього СРСР, адже серед них були й українці[2]). Поміж цих праць були й такі, що розробляли питання синтаксису турецької мови, але повної ясності в означеній проблемі не досягнуто. Це засвідчують наявні в названих працях суперечливі твердження, а також теоретичні положення, що не відповідають фактам живої мови. Крім цього, певні тве­рдження в монографіях та наукових статтях на сьогоднішній день застаріли, адже лінгвістична наука знаходиться в процесі постійного розвитку, виникають нові підходи, переглядається теоретичне підґрунтя досліджень, а це вимагає переосмислення багатьох теоретичних установок.
Окрім власне лінгвістичної потреби в удосконаленні наявних та створенні нових розробок у сфері турецької мови особливо актуальними є тюркологічні (і загалом сходознавчі) дослідження на загальнодержавному рівні, адже сучасна українська сходознавча наука знаходиться у зародковому стані, і причини цього всім дуже добре відомі: радянський тоталітарний режим знищив увесь цвіт українського сходознавства, придушив увесь його потенціал на багато років уперед. Були знищені або фізично, або морально видатні сходознавці А.Кримський, А.Ковачівський, В.Дубовський та багато інших [166][3]. Одне із завдань сучасної науки відновити задля користі української держави здобутки знищеного покоління сходознавців, втілювати в життя та розвивати їхні задуми, виношувати й реалізовувати власні ідеї, і не останнє місце в цьому списку зав­дань займає вивчення та дослідження східних мов, зокрема й турецької.
Зважаючи на типологічну відмінність турецької від індоєвропейських мов, недостатню розробленість теоретичного та методичного підґрунтя дослідження синтаксичних явищ турецької мови, застарілість, а інколи й помилковість наявних теоретичних положень, актуальність вивчення синтаксису турецької мови, який є її ключовим ярусом, не викликає жодних сумнівів. Однак окреме лінгвістичне дослідження є працею вузькоаспектною, тобто такою, що вивчає лише один окремий аспект мови, який на даному етапі є найбільш актуальним для всієї мовної системи [112][4]. Обрання мікросинтаксису основним об’єктом даного дослідження зумовлено такими міркуваннями.
У сучасній лінгвістичній науці синтаксис традиційно поділяється на три розділи [10][5]: 1. Синтаксис словосполучень (або синтаксис частин мови), який вивчає сполучувальні можливості слова (синтаксичні валентності); його ще називають мікросинтаксисом [21][6]); 2. Синтаксис речення (або мезосинтаксис), у якому вивчається внутрішня структура, комунікативні типи, предикативність і модальність, семантика та синонімічні перетворення простого та складного речень як цілісної предикативної та поліпредикативної одиниці, а також види та способи вираження відношень, які формують складне речення сурядність та підрядність; у цьому розділі синтаксису словоформи та словоспо­лучення розглядаються в якості компонентів речення його другорядних членів; 3. Актуальний синтаксис (синтаксис тексту, або макросинтаксис), у якому вивчаються правила адаптації речення до контексту, з одного боку, і до ситуації мовлення, з іншого. Як бачимо, попередній розділ синтаксису відноситься до наступного як частина до цілого. Словосполучення, таким чином, є найменшою структурною та смисловою одиницею синтаксису.
Маємо також зазначити, що деякі вчені виділяли в синтаксичній ієрархії мови окрім названих ярусів ще й ярус складного речення, мотивуючи це тим, що воно також складається з певної кількості менших структурних одиниць простих речень, тобто, відповідає загальному принципу стратифікації: будь-яке більше граматичне явище може бути розчленоване на менші структурні одиниці; таким чином, мовна система складається з підсистем, які начебто нашаровуються одна на одну, розташовуючись одна над одною в суворо регламентованому порядку [70][7].
Інші науковці заперечували існування в якості самостійної синтаксичної одиниці як складного речення, так і словосполучення. Наприклад, І.П.Распопов зазначав, що за тим самим принципом стратифікації в мові можна виділити лише чотири незалежні яруси: фонеми, морфеми, слова, речення [135][8]. Однак І.П.Распопов наголошував на необхідності вивчення словосполучень, оскільки важливо знати не лише специфічні властивості окремих одиниць мови, але також способи й засоби їх поєднання одне з одним у зв’язному мовленні [135][9].
Історично так склалося, що речення є найбільш розробленим аспектом турецького синтаксису. Текст у лінгвістиці почав досліджуватися порівняно недавно; у турецькому мовознавстві увага цьому розділові синтаксису фактично не приділялася. Таким чином, словосполучення й текст два актуальні аспекти синтаксису турецької мови, вивчення яких є першочерговим завданням сучасної тюркології в галузі теоретичної та практичної граматики.
Актуальність дослідження обраної теми підтверджується також тим фактом, що протягом усієї історії вивчення турецької мови у світовій тюркології вийшло друком лише дві монографії, присвячені безпосередньо синтаксису словосполучень турецької мови. Перша з них наукова праця радянського тюрколога С.С.Майзеля під назвою Ізафет у турецькій мові” [95][10]. Цю монографію було опубліковано 1957[11] року і, як видно з її назви, вона присвячена одному з аспектів синтаксису словосполучень, а саме означальним іменниковим словосполученням.
Праця С.С.Майзеля була фактично першим фундаментальним дослідженням окремого аспекту турецької мови. Метою автора було всебічно описати означальні іменникові словосполучення. Але, як і кожний піонер у будь­-якій сфері, автор припустився низки хибних тверджень. Найістотнішою вадою роботи, на нашу думку, є те, що автор вдавався до формально-логічного підходу й широко використовував метод моделювання, утворюючи зразки різних типів словосполучень, які не завжди відповідали дійсності. Через це виник ряд конкретних помилок: теорія переміщення генітивних афіксів, масдарний ізафет тощо. Автор створив схему, яка багато в чому виглядає апріорною, особливо у світлі фактів живої мови.
Крім цього, С.С.Майзель повторив багато помилок, які існували в тюркології ще до нього. До них можна віднести диференціацію посесивного та релятивного ізафетів на основі експліцитних морфологічних показників ізафетів, які фактично є одним типом словосполучень, а їх дихотомічний поділ на два підтипи можна провести лише за лінією дефінітивності; виділення т.зв. якісного ізафету, якого в турецькій мові насправді не існує і т.д. Неможливо переоцінити працю С.С.Майзеля; вона мала для тогочасної тюркології величезне значення, але з позицій сучасної лінгвістики ми бачимо низку помилок, виправити які є одним із завдань нашої роботи.
Зазначімо також, що основним недоліком як монографії С.С.Майзеля, так й інших праць радянських та закордонних тюркологів, наприклад, А.М.Кононова [75][12], С.М.Іванова [66][13], Г.Л.Льюїса [211][14], є побудова теорії (у тому числі й синтаксичної) винятково на морфологічних показниках, на експліцитній формі досліджуваних явищ, часткове або повне ігнорування їхньої семантики та внутрішньої форми, використання положень формальної логіки при дослідженні граматичних явищ. Це призвело до створення хибної теорії, у межах словосполучення до неадекватної їх класифікації.
Другою значною науковою працею, присвяченою синтаксису словосполучень ту­рецької мови, є монографія О.М.Баскакова Словосполучення в турецькій мові” [14][15]. Основна її мета формальне вивчення словосполучень за допомогою структурних методів. Монографію видано 1974 року, тобто в той період, коли радянське мовознавство певною мірою зазнавало впливу структуралізму.
Загалом можна сказати, що автор досяг поставленої мети: йому вдалося виділити переважну більшість словосполучень, які існують у турецькій мові. При цьому він лише побічно торкнувся плану змісту (семантики) словосполучень, переважно обмежуючись планом форми (експліцитним оформлення) та перекладом російською мовою. Основою класифікації словосполучень О.М.Баскаковим є, по-перше, частиномовна приналежність компонентів і, по-друге, експліцитні морфологічні показники при конституентах словосполучень.
Дослідження О.М.Баскакова не позбавлене певних вад, про які докладніше йтиметься в розділі 1, однак загальні результати цієї роботи можуть бути розцінені як позитивні, особливо в плані науково-теоретичному, і частково використовуються в цій дисертаційній роботі, яка носить характер дослідження словосполучень у структурно-семантичному плані.
Однак, як видно з назви дисертаційного дослідження, нашим завданням є не тільки вивчення словосполучень з погляду їх змісту, але й розв’язання комплексу проблем, пов’язаних зі словосполученнями в турецькій мові. У пропонованій роботі ми проводимо диференціацію між поняттями синтаксис словосполучень” та мікросинтаксис”. Під першим з них ми розуміємо безпосередньо типи словосполучень та основні правила їх поєднання. Ця сукупність питань також входить і до сфери мікросинтаксису, який, крім цього, містить у собі ще й комплекс додаткових проблем, пов’язаних з явищами (ка­тегоріями, формами і т.д.), які обслуговують сферу словосполучень та мають першочергове значення з погляду їх організаційної структури та її співвіднесеності з семантичною наповненістю словосполучень; їх ми дефінуємо як інтеграційні елементи та засоби системи мікросинтаксису.
У коло цих проблем передусім входять: категорія дефінітивності та її вплив на експліцитне оформлення словосполучень (незважаючи на наявність ряду спеціальних розвідок, проблема категорії дефінітивності не може вважатися остаточно розв’язаною); артикль та його функціонування в межах словосполучень, передовсім ідентитивних (артикль є важливою граматичною категорією турецької мови, однак жодного разу не піддавався спеціальним серйозним дослідженням); формально-семантичні особливості турецьких відмінків та їх прояв на рівні мікросинтаксису (у дисертаційній роботі про­понується авторська схема системного розгляду центральних та периферійних відмінків турецької мови); принципи диференціації частин мови (пропонуються відмінні від традиційних для тюркології принципи виділення деяких частин турецької мови на основі вчення про польові структури); категорія числа та її особливості у зв’язку з мікросинтаксисом; явище еліпсиса в межах об’єктних та ідентитивних словосполучень та ряд інших менш принципових проблем, що вони, як і вищеперелічені питання, досі не знайшли адекватного розв’язання в наукових працях сучасних тюркологів.
Таким чином, актуальність пропонованого дослідження визначається недостатнім опра­цюванням у синхронному плані структурного аспекту (плану форми) словосполучень, а також фактичною відсутністю спеціальних наукових праць, присвячених дослідженню словосполучень у семантичному (семасіологічному) аспекті (плані змісту), та браком наукових розробок, які досліджували б різноманітні аспекти співвідношення плану змісту (семантики) та плану форми (експліцитного оформлення) словосполучень у сучасній турецькій мові. Вимагає розв’язання також комплекс проблем, пов’язаних з інтралінгвістичними та екстралінгвістичними факторами, які впливають на сис­тему мікросинтаксису турецької мови. Зазначена низка питань дуже поверхово розглядалася (або взагалі не розглядалася) у працях радянських, турецьких та західних тюркологів і ніколи українських.
У дисертаційному дослідженні мікросинтаксис розглядається як система, і це є ключове положення нашої роботи. Однак мова є не просто системою, вона є системою систем [135; 70][16], тобто поділяється на багато підсистем. У кожній з цих систем розрізняються елементи, які тією чи іншою мірою беруть участь в інтеграції граматичних одиниць даної системи. Ключовими елементами системи мікросинтаксису є типи синтаксичного зв’язку, на основі яких компоненти словосполучень поєднуються один з одним, а також вже згадувані нами категорії дефінітивності, артикля, відмінювання, числа тощо; усі ці категорії є реалізаторами семантичної наповненості словосполучень. Істотне значення для системи мікросинтаксису мають також принципи диференціації частин турецької мови (частиномовну приналежність контитуентів словосполучення ми розглядаємо як один з допоміжних елементів у класифікації словосполучень, на відміну від тих класифікацій, які є панівними в сучасній тюркології й ґрунтуються на приналежності стрижневого компонента словосполучення до тієї чи іншої частини мови. Класифікація, заснована на частиномовній приналежності компонентів, на їх експліцитних показниках, суперечить принципу дійсно синтаксичного вивчення словосполучень, приз­водить до ігнорування їх семантики, і як наслідок однотипні словосполучення опиняються в різних класифікаційних групах, що ускладнює практичне застосування й знижує теоретичне значення такої класифікації).
Метою дисертаційного дослідження є визначення особливостей системи мікросинтаксису турецької мови, що полягає у створенні структурно-семантичної класифікації словосполучень на основі їх глибинної структури. У цьому дослідженні ми вдаємося до терміну глибинна структура”, який є характерний для генеративної лінгвістики, і використовуємо його на позначення глибинного зв’язку між семантикою та організаційною структурою словосполучення, насамперед типами синтаксичного зв’язку, які в межах турецького словосполучення виявляються не лише на експліцитному, але й на імпліцитному рівні через наявність або відсутність відповідних морфологічних формантів.
Досягнення зазначеної мети вимагає комплексного розв’язання таких завдань:
1) Провести в діахронічному розрізі розгляд історії вивчення теорії словосполучення в загальному мовознавстві та в турецькій мові. Виконання цього завдання передбачає проведення критичного аналізу найзначніших монографій та наукових праць, в яких досліджується загальна теорія словосполучення, теорія словосполучення в турецькій мові або її окремі аспекти.
2) Висвітлити методичну базу, яка є основою дослідження системи мікросинтаксису турецької мови. Правильне визначення методів, а відтак і застосування методики, яка є доцільною для використання саме в цьому конкретному випадку, значно полегшує досягнення мети дослідження, підвищує науково-теоретичну та практичну цінність отриманих результатів.
3) Визначити теоретичну базу, яка використовуються в даній роботі для уніфікації та класифікації словосполучень турецької мови з погляду їх глибинної структури, та лімітувати об’єкт дослідження. Методично-теоретична база дослідження є надзвичайно важлива в межах роботи, оскільки вона слугує свого роду відправною точкою, плацдармом” для безпосереднього виконання структурно-семантичної класифікації основної мети дисертаційного дослідження.
4) Розв’язати низку проблем, які стосуються системи мікросинтаксису турецької мови й безпосередньо впливають на глибинну структуру турецького словосполучення. До таких проблем належать: а) уніфікація наявних принципів диференціації частин турецької мови із застосуванням при такій диференціації всієї сукупності функціонально-синтаксичних, семантичних та морфологічних ознак. Такий підхід давно вже застосовується в загальному мовознавстві, але стабільного місця в тюркології поки що не знайшов. Розв’язання цього завдання є актуальним з погляду саме системи мікросинтаксису, оскільки давно вже доведено, що частиномовна приналежність слова є важливим фактором у формуванні його валентних потенцій. У нашому дослідженні принцип частиномовної приналежності конституентів словосполучення є допоміжним при проведенні структурно-семантичної класифікації; б) формулювання положень категорії дефінітивності, підвалини якої в загальному вигляді було закладено С.С.Майзелем [96][17], але стосовно якої досі існує багато різночитань та розбіжностей (див., наприклад, розвідки сучасних західних тюркологів Б. Нілсон [111][18], Л. Юхансона [185][19], а також монографію С.М. Іванова Курс турецької граматики” [66][20]). Згадана категорія без­посередньо пов’язана із семантикою та експліцитною формою словосполучень, впливає на використання того чи іншого типу синтаксичного зв’язку, особливо в межах посесивних та об’єктних словосполучень. Чітке формулювання положень категорії дефінітивності має первинне значення для нашої класифікації, так само як і для класифікації багатьох інших явищ турецької мови, оскільки вона впливає на всі граматичні яруси турецької мови; в) визначення семантичних та формальних особливостей системи турецьких відмінків (особливо центральних), яка тісно пов’язана з попередньою категорією й одночасно займає одне з ключових місць у мікросинтаксисі ту­рецької мови, оскільки через категорію дефінітивності є одним із засобів експлі­цитного вияву глибинної структури посесивних та об’єктних словосполучень; г) визначення семантичних особливостей та виділення окремих значень форм плюральності та сингулярності в межах загальної категорії числа, оскільки згадана категорія безпосередньо пов’язана з категорією дефінітивності та системою відмінків, а відтак і з усією системою турецького мікросинтаксису; д) визначення сутності та особливостей типів синтаксичного зв’язку, на основі яких відбувається поєднання конституюючих компонентів словосполучення, в їх застосуванні до турецької мови.
5) Виконати структурно-семантичну класифікацію словосполучень на основі їх глибинної структури й таким чином визначити структурно-семантичні особливості системи мікросинтаксису турецької мови. Результати, отримані внаслідок розв’язання комплексу перелічених проблем, а також результати, пов’язані з основною метою дослідження, являють собою положення, які виносяться на захист у дисертаційній роботі.
Методична база дослідження детально з’ясовується в підрозділі 2.1. Загалом у процесі розв’язання завдань роботи використовуються в комплексі різні методи, принципи та прийоми наукового дослідження, а також концепції провідних світових лінгвістів та лінгвістичних шкіл. При написанні першого розділу ми вдавалися до загальнофілологічного методу критики джерел, про який ще Ф. де Сосюр зазначав, що він є основним методом філологічної науки [156][21].
При виконанні основної частини роботи нами була опрацьована велика кількість фактичного матеріалу, для чого використовувався інший загальнофілологічний метод інтерпретація тексту (текстового матеріалу). Досліджуючи окремі аспекти об’єкта, ми вдавалися до концепції атрибутивних та предикативних зв’язків Є.Куриловича [86][22], відмінкових концепцій Є.Куриловича [87][23] та Р.Якобсона [186][24]; у роботі також застосовувались окремі положення відмінкової граматики” Ч.Філмора [163][25], деякі методичні положення дескриптивної лінгвістики (зокрема метод безпосередніх складових), прийоми дослідження, прийняті у генеративній лінгвістиці, зокрема в працях представників школи породжувальної семантики, трансформаційний метод та метод моделювання, а також метод субституції. Специфіка роботи зумовила та­кож активне звертання до зіставного методу: факти турецької мови зіставляються з аналогічними конструкціями української, яка є базовою мовою дослідження, а подекуди й англійської мови.
Зв’зок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в межах наукової теми № 99099 Дослідження актуальних проблем східної філології”, яка розробляється на відділенні сходознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка (керівник теми доктор філологічних наук, професор Г.І.Халимоненко).
Безсумнівною є наукова новизна отриманих результатів: уперше проведено системну структурно-семантичну класифікацію словосполучень турецької мови на основі сукупності їх семантичних особливостей та типів синтаксичного зв’язку між конституюючими компонентами (тобто імпліцитної та експліцитної форми словосполучень); запропоновано авторську схему підходу до системи відмінків турецької мови та категорії артиклю; уперше застосовано саме в турецькій мові комплексний семантико-функціонально-морфологічний підхід при диференціації частин мови та лексико-граматичних розрядів іменника; значно удосконалено положення категорій дефінітивності та числа; уперше визначено роль еліпсиса в інтеграції словосполучень; оптимізовано принципи диференціації типів синтаксичного зв’язку в їх засто­суванні до турецької та загалом тюркських мов.
Теоретичне та практичне значення роботи. Результати дослідження вже використовуються на практиці при викладанні ряду тюркологічних дисциплін на відділенні сходознавства КНУ ім. Т.Шевченка (зокрема курсу теоретичної граматики, турецької мови), що співвідноситься з науково-методичними планами та навчальними програмами зазначеного відділення [130; 128; 129][26]. Пропоновані в дисертації нові підходи застосовуються також у посібнику з теоретичної граматики турецької мови, який готується автором разом з іншими викладачами кафедри тюркології, та в підручнику Практичний синтаксис турецької мови”, що розробляється на кафедрі східних мов Міжнародного інституту лінгвістики й права; у подальшому окремі результати роботи можуть використовуватися при створенні інших підручників та посібників, зокрема з практичної граматики турецької мови, техніки, теорії та практики перекладу. Досягнуті результати можуть також стати в пригоді перекладачам турецької мови.
Крім зазначеної практичної цінності, результати дослідження мають ще й власне науково-теоретичне значення: запропоновані принципи класифікації словосполучень можуть бути застосовані при вивченні й класифікації словосполучень в інших тюркських мовах; результати роботи загалом можуть бути використані в майбутньому при дослідженні актуального синтаксису турецької мови.
Апробація роботи. Результати дисертаційного дослідження та можливості їх практичного застосування, зокрема й у навчальному процесі, неодноразово обговорювались на засіданнях кафедри тюркології відділення сходознавства КНУ ім. Т.Шевченка та кафедрі східних мов МІЛП. Апробація результатів була здійснена на Міжнародній конференції Проблеми викладання турецької мови за кордоном” (Туреччина, Анкарський університет, 2001), щорічних конференціях професорсько-викладацького складу Міжнародного інституту лінгвістики і права (Київ, 2000 і 2001). Результати дисертації були відображені в статтях у наукових виданнях, визнаних ВАКом України фаховими:
1. Сорокін С.В. Принципи структурно-семантичної класифікації словосполучень у турецькій мові // Східний Світ. 2000. № 2. С. 95-102.
2. Сорокін С.В. З історії розробки теорії словосполучення в турецькій мові // Вісник Київського університету імені Т.Шевченка. Східні мови та літератури. 2000. Вип. 4. С. 53-59.
3. Сорокін С.В. Категорія посесивності та посесивні словосполучення в турецькій мові // Вісник Київського університету імені Т.Шевченка. Східні мови та літератури. 2001. Вип. 5. С. 37-48.
4. Сорокін С.В. Категорія дефінітивності та глибинна структура турецьких словосполучень // Вісн

bibliography

ВИСНОВКИ

Метою дисертаційного дослідження було визначення структурно-семантичних особливостей системи мікросинтаксису турецької мови, що передбачало зокрема й створення класифікації словосполучень на основі їх глибинної структури. Нижче подано висновки, яких досягнуто в результаті проведеного дослідження.
1. Система мікросинтаксису являє собою один з ключових ярусів синтаксису турецької мови поряд з мезо- та макросинтаксисом. Зазначена система складається з певної кількості елементів, одні з яких інтерпретуються як центральні, а інші як допоміжні. Центральні елементи представлені трьома типами словосполучень посесивними, об’єктними та ідентитивними, утворення яких відбувається на основі низки принципів; інші елементи системи мікросинтаксису категорії дефінітивності, відмінювання, числа, артикля, речовинності являють собою допоміжні інтегруючі елементи, які тією чи іншою мірою впливають на імпліцитну та експліцитну форму турецьких словосполучень.
2. Словосполученням визнається квантитивно нелімітована мінімальна смислова та структурна одиниця синтаксису, яка складається з двох чи більше повнозначних слів, поєднаних субординаційним синтаксичним зв’язком, і яка має специфічну (відмінну від інших структур мови) імпліцитну та експліцитну будову. Розташування конституюючих компонентів у турецьких мікросинтаксичних структурах відбувається в регресивній послідовності. Основна функція словосполучень номінативна: словосполучення денотує об’єкти оточуючої дійсності (предмети, особи, явища, поняття, дії), але не лише шляхом їх називання, але й шляхом уточнення певної їх ознаки або системи ознак. Словосполученням визнається не будь-яке поєднання слів, а лише те, яке організоване на основі субординаційного синтаксичного зв’язку.
3. Інтеграція типів турецьких словосполучень відбувається відповідно до їх семантичної наповненості на основі трьох типів субординаційного синтаксичного зв’язку узгодження, керування та прилягання. Семантика словосполучення, типи синтаксичного зв’язку між його конституентами, а відтак і експліцитна форма являють собою складові елементи його глибинної структури, на основі якої виконувалася класифікація.
4. Семантичну основу кожного з трьох типів турецьких словосполучень складають універсальні понятійні категорії (категорії семантики висловлювання) посесивність, об’єктність та ідентитивність, які є ключовим елементом глибинної структури словосполучень. Універсальність згаданих категорій виявляється в тому, що вони властиві не лише турецькій, але й усім мовам світу (чи принаймні їх більшості).
5. Типи субординаційного синтаксичного зв’язку, за посередництвом яких здійснюється реалізація семантики словосполучення, у межах даної роботи мають дефініцію, відмінну від традиційно прийнятої в загальному мовознавстві. Це зумовлено передовсім специфікою турецької мови та наявністю в ній аналітичних елементів, що унеможливлює застосування до неї традиційних дефініцій типів синтаксичного зв’язку, ґрунтованих виключно на експліцитній формі конституюючих компонентів словосполучень. Так, узгодженням визнається тип підрядного синтаксичного зв’язку, який виникає між компонентами словосполучення субстантивного походження у разі, коли вони позначають посесивні відношення між денотованими об’єктами. Керування визначається як синтаксичний зв’язок, що виникає між стрижневим компонентом дієслівного походження та залежним словом за наявності між ними відношень дія > об’єкт дії. Прилягання це тип синтаксичного зв’язку, який виникає між конституентами словосполучення у разі ідентифікації підпорядкованим компонентом якісної або квантитивної ознаки об’єкта, денотованого стрижневим компонентом словосполучення. У подальшому приймається дихотомічний поділ узгодження та керування відповідно на повне узгодження й неповне узгодження та повне керування й неповне керуваня. Разом із цим відкидається теза про наявність синтаксичного зв’язку сильного та слабкого керування як таких, що позначають відношення не в межах словосполучень, а в межах колокацій слів (т.зв. обставинних додатків”).
6. Типи субординаційного синтаксичного зв’язку в імпліцитній або експліцитній формі є реалізаторами семантичної наповненості словосполучення; відтак кожний з них з одного боку слугує для реалізації певної універсальної семантичної категорії, а з іншого співвідноситься з набором морфологічних показників (відмінкових афіксів та релятивних формантів) або їх відсутністю.
7. Ключовий тип словосполучень у системі мікросинтаксису турецької мови це посесивні словосполучення, семантичною основою яких є категорія посесивності. Інтеграція зазначеного типу словосполучень здійснюється на основі субординаційного синтаксичного зв’язку узгодження, який і є реалізатором такої універсальної категорії семантики висловлювання, як посесивність. Унаслідок відсутності в турецькій мові узгоджуваних за посередництвом морфологічних формантів категорій роду, числа, відмінка, у посесивних словосполученнях відбувається узгодження конституентів в особі власника”. На експліцитному рівні морфологічними показниками посесивних словосполучень є релятивний формант при стрижневому та генітивний афікс при підпорядкованому компонентах. Зв’язок повного й неповного узгодження, який є виразником семантики конкретної та абстрактної посесивності, реалізується за посередництвом експліцитно вираженого та нульового формантів генітива відповідно. Таким чином, у межах посесивних словосполучень наявна дихотомія: власне-посесивні словосполучення відносно-посесивні словосполучення. Основним критерієм диференціації двох названих підтипів посесивних словосполучень є ступінь визначеності об’єкта, номінованого підпорядкованим компонентом, для чого застосовуються положення категорії дефінітивності, а також означеність зазначеного компонента.
8. Категорія посесивності не є тотожна явищу безпосередньої приналежності; вона слугує засобом відносної номінації об’єктів і містить певну кількість субкатегорій, на основі яких здійснюється субкатегоріальна класифікація посесивних словосполучень. Так, до сфери категорії посесивності, а відтак і посесивних словосполучень, входять субкатегорії, які номінують: а) відношення реальної приналежності; б) відношення партитивності; в) релятивні відношення; г) причинні відношення; д) цільові відношення; і) інструментальні відношення; е) просторові (алативні та аблативні) відношення; ж) локативні відношення; з) деномінативні відношення. Реалізація семантики посесивності у вигляді власне-посесивних або відносно-посесивних словосполучень безпосередньо залежить від типу відношень, позначуваних конституентами словосполучень.
9. Відповідно до субкатегоріальної класифікації приймається теза про польову структуру посесивних словосполучень. Так, у межах поля посесивних словосполучень диференціюються ядерні, периферійні та міжпольові елементи. До ядерних належать такі посесивні словосполучення, які можуть існувати у вигляді як власне-, та і відносно-посесивних. На периферії знаходяться такі посесивні словосполучення, які можуть виявлятись у формі або виключно власне-посесивних або виключно відносно-посесивних. Міжпольовими є такі посесивні словосполучення, які існують переважно у вигляді котрогось одного підтипу, але за певних умов можуть переходити в інший підтип, набуваючи або позбуваючись експліцитно вираженого форманта генітива. Це відбувається передовсім у разі актуалізації стрижневого компонента, коли об’єкт, денотований ним, виділяється з класу йому подібних об’єктів, тобто набуває визначеності, релевантної для мовця.
10. При інтеграції посесивних словосполучень окрім субкатегоріальної семантичної наповненості та ступеня дефінітивності підпорядкованого конституента, суттєву роль відіграє також його квантитивна характеристика, лексико-граматичне значення та частиномовна приналежність. Так, словосполучення, підпорядкований компонент якого виражений іменником у значенні сукупної одиничності (тобто є індиферентим з кількісної точки зору), ніколи не може інтегруватися на основі синтаксичного зв’язку повного узгодження; словосполучення, підпорядкований конституент якого виражений особовим іменем, ніколи не може функціонувати у вигляді відносно-посесивного (за винятком випадку позначення патронімій); щодо іменників, які денотують географічні назви та унікальні поняття, то вони переважно можуть виступати у складі як власне-, так і відносно-посесивних словосполучень без зміни семантики синтаксичної конструкції (виняток тут становить тільки випадок, коли стрижневий компонент виражений вербоїдом). Вплив частиномовної приналежності підпорядкованого компонента на тип використовуваного синтаксичного зв’язку спостерігається в разі функціонування в межах посесивних словосполучень субстантивованих частин мови. Так, прикметники, прислівники та дієприкметники (за винятком деяких лексикалізованих форм та особових дієприкметників) не можуть вступати в абстрактно-посесивні відношення, оскільки завжди є реалізаторами партитивної семантики, позначаючи частину визначеної сукупності номінованих об’єктів. Щодо числівників, то вони функціонують в посесивних словосполученнях так само, як і дві попередні частини мови, за винятком випадку позначення дати або віку, що загалом інтерпретується в межах деномінативних відношень. Субстантивоване речення виявляє тенденцію, прямо протилежну вищезазначеній: воно ніколи не може виступати в якості підпорядкованого компонента власне-посесивного словосполучення.
11. Другим типом турецьких словосполучень є об’єктні, в основі яких лежить універсальна семантична категорія об’єктності. Названа семантика реалізується за посередництвом субординаційного синтаксичного зв’язку керування, який має своїм експліцитним виявом оформлення підпорядкованого компонента формантом акузатива або котримсь із афіксів периферійних відмінків дативом, локативом, аблативом або післяйменником. Основною вимогою при інтеграції об’єктних словосполучень є дієслівне походження стрижневого компонента, оскільки лише вербіальний елемент може вступати в об’єктно-дійові відношення. Поруч із цим не будь-яке поєднання дієслова з лексемою в котромусь із периферійних відмінків може вважатися об’єктним словосполученням. Той випадок, коли слово позначає не об’єкт дії, а лише уточнює просторову локалізацію іншого об’єкта (наприклад, sınıfta bulunmak знаходитися в аудиторії”) долучається не до системи мікросинтаксису, а до колокацій слів, які розглядаються в межах синтаксису речень. До колокацій слів належать також однорідні члени речення та відносні розгорнуті звороти.
12. Семантика, що лежить в основі об’єктних словосполучень, може виявлятись як прямо-об’єктна та непрямо-об’єктна, відповідно до чого розглядуваний тип словосполучень розпадається на два підтипи прямо-об’єктні та непрямо-об’єктні. У першому з них між стрижневим компонентом, вираженим вербіальним елементом, та підпорядкованим компонентом словосполучення наявні відношення дія > прямий об’єкт дії; формальним показником названого підтипу є оформлення підпорядкованого конституента афіксом акузатива. Непрямо-об’єктні словосполучення характеризуються існуваннями між стрижневим та підпорядкованим компонентами відношень дія > непрямий об’єкт дії; реалізація цих відношень відбувається шляхом оформлення підпорядкованого конституента афіксом одного з периферійних відмінків або післяйменником. Відповідно останній зі змальованих підтипів об’єктних словосполучень, а відтак і синтаксичний зв’язок керування, поділяється на безпісляйменниковий та післяйменниковий.
13. Синтаксичний зв’язок керування, так само як і зв’язок узгодження, може бути повним та неповним, що знахоть свій вияв у існуванні дихотомічного поділу прямо-об’єктних словосполучень на оформлено-об’єктні та неоформлено-об’єктні. При повному керуванні реалізація синтаксичного зв’язку відбувається шляхом оформлення підпорядкованого конституента словосполучення експліцитно вираженим формантом акузатива; неповне керування реалізується у вигляді оформлення згаданого конституента нульовим показником акузатива. Розрізнення двох названих варіантів словосполучень здійснюється за лінією дефінітивності-індефінітивності; при цьому валідні ті самі диференціаційні критерії, що й при розрізненні власне-посесивних та відносно-посесивних словосполучень.
14. При інтеграції об’єктних словосполучень значну роль відіграє явище еліпсиса. У деяких словосполученнях розглядуваного типу формально стрижневим компонентом виступає іменник або прикметник, однак це не свідчить про невідповідність дійсності твердження про обов’язкове вербіальне походження стрижневого конституента об’єктних словосполучення. У таких словосполученнях йдеться про еліптування дієслівного компонента, який може бути виражений дієприкметником-зв’язкою (olan) або дієсловом в іншій формі (окрім фінітної). Доказом наявності такого еліптованого компонента є можливість його реставрування в розширеній структурі (іншому словосполученні або реченні).
15. Останнй тип словосполучень у системі мікросинтаксису турецької мови ідентитивний, який є найчисельнішим з усіх розглядуваних типів мікросинтаксичних структур. В основі названих словосполучень лежить семантика ідентитивності уточнення якісної або кількісної характеристики номінованого об’єкта. Категорія ідентитивності знаходить своє вираження за посередництвом синтаксичного зв’язку прилягання, який у свою чергу реалізується у вигляді відсутності морфологічних показників при стрижневому та підпорядкованому конституентах словосполучень. Обов’язковою формальною умовою існування даного типу субординаційного зв’язку є безпосереднє прилягання компонентів словосполучення один до одного. Зазначений зв’язок не може реалізуватися за дистантного розташування конституентів.
16. Критеріями поділу ідентитивних словосполучень на підтипи слугують передусім тип ідентифікованої ознаки та частиномовна приналежність стрижневого та підпорядкованого конституентів. Відповідно до цього розглядувані словосполучення поділяються на чотири підтипів: а) якісно-субстантивні з семантикою ідентифікації якісної ознаки предмета або особи, позначених субстантивним елементом; б) кількісно-субстантивні з семантикою ідентифікації квантитивної ознаки предмета або особи, позначених субстантивним елементом; в) ад’єктивні з семантикою ідентифікації ознаки ознаки з прикметником у функції стрижневого компонента; г) вербіальні з семантикою ідентифікації ознаки дії з дієслівним елементом у функції стрижневого конституента.
17. Однією з ключових диференційних ознак ідентитивних словосполучень є явище еліпсиса, яке охоплює не всі, але переважну більшість словосполучень, що входять до сфери розглядуваного типу. У даному контексті йдеться про еліпсис не як стилістичний засіб оптимізації тексту, а як унормований в узусі випадок опущення дієслівного показника (зв’язки) у ряді словосполучень, зокрема й ідентитивних. В їхньому складі звичайно піддається еліптуваню дієприкметник-зв’язка olan, який являє собою засіб поєднання стрижневого та підпорядкованого конституентів при ознаковій номінації, а відтак демонструє співвіднесеність між номінованим об’єктом та його ознакою. Явище еліптування зазначеного граматичного засобу не спостерігається в ряді сталих форм, коли йдеться про порівняння номінованого об’єкта з іншим об’єктом, який на рівні сигніфіката володіє певною характерною ознакою (наприклад: domuz adam людина-свиня”). Не йдеться про еліпсис також у разі, коли стрижневий компонент ідентитивного словосполучення представлений вербіальним елементом.
18. У турецькій мові представлені багатокомпонентні словосполучення, які виникають шляхом поширення простого двокомпонентного словосполучення або окремого слова додатковими компонентами або словосполученнями. Визнається теза про бінарність будь-якого словосполучення, а відтак і можливість членування багатокомпонентного словосполучення на ядерний та маргінальний елементи, які у свою чергу можуть бути представлені простим словосполученням. Залежно від типу синтаксичного зв’язку між компонентами визнається дихотомічний поділ розглядуваних словосполучень на багатокомпонентні прості та складні. Простими вважаються такі багатокомпонентні словосполучення, в яких усі компоненти пов’язані однотипним повним або неповним синтаксичним зв’язком. Складними визнаються такі багатокомпонентні словосполучення, в яких конституенти пов’язані різнотипним синтаксичним зв’язком. Складні словосполучення, так само як і прості, поділяються на три типи: 1) посесивні (в яких ядерний та маргінальний елементи поєднані субординаційним синтаксичним зв’язком узгодження); 2) об’єктні (в яких ядерний та маргінальний компоненти поєднані субординаційним синтаксичним зв’язком керування); 3) ідентитивні (в яких ядерний та маргінальний компоненти поєднані субординаційним синтаксичним зв’язком прилягання).

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Абдуллаева Н. Синтаксические параллели // Советская тюркология. 1978. № 1. С. 29-37.
2. Абдурахманов Г.А. Изучение синтаксиса тюркских языков // Советская тюркология. 1970. № 1. С. 42-50.
3. Аблаков А. К грамматической характеристике управления как способа связи в казахском языке // Советская тюркология. 1985. № 2. С. 42-51.
4. Аблаков А. Некоторые вопросы именного управления в казахском языке // Советская тюркология. 1983. № 4. С. 92-96.
5. Айляров Ш.С. Развернутые члены предложения в современном турецком языке. М.: Изд-во Московского университета, 1974. 231 с.
6. Алпатов В.М. История лингвистических учений. М.: Языки русской культуры, 1999. 368 с.
7. Анжиганова О.П. Словосочетания с нумеративными словами в хакасском языке // Советская тюркология. 1973. № 4. С. 87-92.
8. Апресян Ю. Д. Идеи и методы современной структурной лингвистики. (Краткий очерк). М.: Просвещение, 1966. 302 с.
9. Аровина П.С., Сурова В.И. Учебник турецкого языка. М.: Изд-во МГУ, 1974. 496 с.
10.Арутюнова Н.Д. Синтаксис // Лингвистический энциклопедический словарь. М.: Советская энциклопедия, 1990. С. 448-451.
11.Астафьева Н.И., Наумович А.Н. Современный русский язык. Минск: Вышэйная школа, 1975. 160 с.
12.Балакаев М.Б. Основные типы словосочетаний в казахском языке. Алма-Ата: Изд-во АН КазССР, 1957. 123 с.
13.Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка. М.: Изд-во иностр. лит., 1955. 416 с.
14.Баскаков А.Н. Словосочетания в современном турецком языке. М.: Наука, 1974. 185 с.
15.Баскаков А.Н. Некоторые спорные вопросы синтаксиса бессоюзных сложноподчиненных предложений в турецком языке // Советская тюркология. 1972. № 3. С. 77 80.
16.Баскаков Н.А. Природа притяжательных определительных словосочетаний и их роль в эволюции сложных синтаксических конструкций в тюркских языках // Советская тюркология. 1971. № 2. С. 15-23.
17.Баскаков Н.А. Бинарные оппозиции в структуре синтаксиса тюркских языков // Советская тюркология. 1970. № 6. С. 11-27.
18.Белинский В.Г. Избранные педагогические сочинения. М.; Л.: Изд-во Акад. пед. наук РСФСР, 1948. 280 с.
19.Бернштейн С.И. Грамматическая система А.М. Пешковского // Русский язык в школе. 1939. № 2. С. 95-109.
20.Благова Г.Ф. К теории тюркского склонения // Советская тюркология. 1978. № 5. С. 3-9.
21.Боднар С.М. Денотативний і конотативний складники редагування арабських комерційних ділових паперів // Вісник КНУ ім. Т.Шевченка. Серія Східні мови та літератури”. 1999. Вип. 2. С. 28-31.
22.Боровков А.К. Природа турецкого изафета // сб. Академия наук СССР академику Н.Я.Марру. Л.: Изд-во АН СССР, 1935. С. 165-177.
23.Бурлакова В.В. Теоретическая грамматика английского языка. Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1983. 253 с.
24.Бурлакова В.В. Основы структуры словосочетаний в английском языке.- Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1975. 128 с.
25.Валгина Н.С. Синтаксис современного русского языка. М.: Высшая школа, 1973. 423 с.
26.Васильева Н.В. Термин // Лингвистический энциклопедический словарь. М.: Советская энциклопедия, 1990. С. 508-509.
27.Велиев А.С. К истории образования аффикса принадлежности третьего лица // Советская тюркология. 1985. № 6. С. 57-64.
28.Вильданова Н.Г., Гарипов Т.М. Один нулевой падеж или нулевые формы разных падежей? // Советская тюркология. 1988. № 4. С. 36-41.
29.Виноградов В.В. Из истории изучения русского синтаксиса. М.: Изд. Моск. ун-та, 1958. 400 с.
30.Виноградов В.В. Русский язык. (Грамматическое учение о слове). М.: Высшая школа, 1972. 614 с.
31.Виноградов В.В. Синтаксическая система проф. М.Н. Петерсона в ее развитии // Русский язык в школе. 1964. № 5. С. 96-105
32.Виноградов В.В. Некоторые задачи изучения синтаксиса простого предложения // Вопросы языкознания. 1954. № 1. С. 3-29.
33.Виноградов В.В. Синтаксические воззрения А.Х. Востокова и их значение в истории русского языкознания // Известия АН СССР. Отделение лит-ры и языка. Т. 10. Вып. 2. 1951.
34.Виноградов В.В. Синтаксис русского языка” акад. А.А. Шахматова // Вопросы синтаксиса современного русского языка. М.: Госуд. уч.-пед. изд-во МП РСФСР, 1950. С. 75-126.
35.Виноградов В.В. Понятие синтагмы в синтаксисе современного русского языка // Вопросы синтаксиса русского языка. М.: Госуд. уч.-пед. изд-во МП РСФСР, 1950. С. 183-256.
36.Виноградов В.В. Идеалистические основы синтаксической системы проф. А.М.Пешковского, ее эклектизм и внутренние противоречия // Вопросы синтаксиса современного русского языка. М.: Госуд. уч.-пед. изд-во МП РСФСР, 1950. С. 36-74.
37.Виноградов В.В. Русский язык. (Грамматическое учение о слове). М.; Л: Учпедгиз, 1947. 784 с.
38.Виноградов В.В. Современный русский язык. Вып. 1 и 2. М., 1938.
39.Вихованець І.Р. Словосполучення // Енциклопедія Українська мова”. К.: В-во Українська енциклопедія” ім. М.П.Бажана, 2000. с. 569-570.
40.Вольф Е.И. Прилагательное // Лингвистический энциклопедический словарь. М.: Советская энциклопедия, 1990. С. 398
41.Гаджиева Н.З., Серебренников Б.А. Сравнительно-историческая грамматика тюркских языков. Синтаксис. М.: Наука, 1986. 285 с.
42.Гаджиева Н.З. Природа изафета в тюркских языках // Советская тюркология. 1970. № 2. С. 18-26.
43.Гвоздев А.Н. Современный русский литературный язык. Часть II. Синтаксис. М.: Гос. уч.-пед. изд-во МП РСФСР, 1958. 302 с.
44.Голубева Н.П. Объектные отношения, прямое дополнение и формы его выражения в турецком языке // Советская тюркология. 1979. № 1. С. 75-85.
45.Голубева Н.П. Синонимия и вариантность приглагольных управляемых форм в турецком языке // Советская тюркология. 1977. № 1. С. 15-24.
46.Гордлевский В.А. Избранные сочинения. Т.2. Язык и лит-ра. М.: Изд-во вост. лит.,1961 558 с.
47.Гордлевский В.А. Грамматика турецкого языка. М., 1928.
48.Горелов В.И. Теоретическая грамматика китайского языка. М.: Просвещение, 1989. 318 с.
49.Грамматика русского языка. Т. 2. Ч. 1. М.: Изд-во АН СССР, 1960. 702 с.
50.Грамматика современного русского литературного языка. М.: Наука, 1970. 767 с.
51.Грунін Т. Турецька мова. Елементарна граматика та новий альфабет. Харків; К., 1930. 128 с.
52.Гузев В.Г. О развернутых членах предложения, вводимых глагольными именами в современном турецком языке // Советская тюркология. 1977. № 5. С. 36-43.
53.Гузев В.Г., Насилов Д.М. Конкретно-предметные значения тюркского имени существительного как зона релевантности категорий числа и определенности // Советская тюркология. 1971. № 5. С. 21-25.
54.Джанашия Н. Экзистенциальные конструкции с var/ yok в турецком языке // Советская тюркология. 1987. - № 6. С. 60-66.
55.Дмитриев Н.К. Категория принадлежности // Исследования по сравнительной грамматике тюркских языков. Т.II. М., 1956.
56.Дмитриев Н.К. Грамматика башкирского языка. М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1948. 276 с.
57.Дмитриев Н.К. Строй турецкого языка. М., 1939.
58.Добиаш А.В. Опыт симасиологии частей речи и их форм на почве греческого языка. Прага, 1897.
59.Добиаш А.В. Синтаксис Аполлония Дискола. К., 1882.
60.Дудина Л.Н. Турецкий язык. Учебное пособие. М.; Баку, 1993.
61.Есенов Х.М. Основные средства связи компонентов сложноподчиненных предложений // Советская тюркология. 1972. № 4. С. 17-22.
62.Журинская М.А. Посессивность // Лингвистический энциклопедический словарь. М.: Советская энциклопедия, 1990. С. 388-389.
63.Зализняк А.А. О понимании термина падеж” в лингвистических описаниях // Проблемы грамматического моделирования. Ч.1. М., 1973.
64.Иванов С.Н. О методологических вопросах грамматики // Советская тюркология. 1988. № 3. С. 3-14.
65.Иванов С.Н. Курс турецкой грамматики. Ч. 2. Грамматические категории глагола. Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1977. 86 с.
66.Иванов С.Н. Курс турецкой грамматики. Ч. 1. Грамматические категории имени существительного. Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1975. 100 с.
67.Иванов С.Н. К истолкованию категории принадлежности (на материале турецкого языка) // Советская тюркология. 1973. № 1. С. 26-36.
68.Иванова П.И., Бурлакова В.В., Почепцов Г.Г. Теоретическая грамматика английского языка. М.: Высшая школа, 1981. 285 с.
69.Карцевский С.И. Повторительный курс русского языка. М., 1928.
70.Кацнельсон С.Д. О теории лингвистических уровней // Вопросы общего языкознания. М.: Наука, 1964. С. 32-41.
71.Качалова К.Н., Израилевич Е.Е. Практическая грамматика английского языка. М.: Юнвекс, 1995. 555 с.
72.Кононов А.Н. Грамматика турецкого языка. İstanbul: Engin Yayınevi, 1996. 300 с.
73.Кононов А.Н. Очерк истории изучения турецкого языка. М.: Наука, 1976. 117 с.
74.Кононов А.Н. О некоторых типах бессоюзного сложноподчиненного предложения в турецком языке // Советская тюркология. 1971. № 4. С. 3 12.
75.Кононов А.Н. Грамматика современного турецкого литературного языка. М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1956. 569 с.
76.Кононов А.Н. Грамматика турецкого языка. М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1941. 312 с.
77.Кримський А. Історія Туреччини. К.; Львів, 1996.
78.Крымский А. История Турции и ея литературы. Т. 1. М., 1916.
79.Кротевич Е.В. Синтаксические отношения между словами и способы их выражения в русском и украинском языках // Вопросы славянского языкознания. Кн. 1. Львов, 1948.
80.Кузнецов П.И. Учебник турецкого языка. Завершающий курс. М.: Изд. Дом. Муравей- Гайд”, 2000. 376.
81.Кузнецов П.И. Учебник турецкого языка. Начальный курс. М.: Изд. Дом. Муравей- Гайд”, 2000. 368 с.
82.Кузнецов П.И. К вопросу об имени прилагательном в турецком языке // Советская тюркология. 1976. № 6. С. 3-14.
83.Кузнецов П.И. О происхождении инфинитива на -mak // Советская тюркология. 1983. № 3. С. 39-45.
84.Кузнецов П.И. Об одном случае неправильного” употребления винительного падежа в турецком языке // Советская тюркология. 1972. № 5. С. 96-97.
85.Кузнецов П.И. Статистический анализ моделей И+Г3” и И+Г0” в тюркских языках // Советская тюркология. 1975. № 6. С. 42-48.
86.Курилович Е. Основные структуры языка: словосочетание и предложение // Курилович Е. Очерки по лингвистике. М.: Изд-во иностр. л-ры, 1962. С. 48-56.
87.Курилович Е. Проблема классификации падежей // Курилович Е. Очерки по лингвистике. М.: : Изд-во иностр. л-ры, 1962. С. 175-203.
88.Латыпов Ч.Ю. О субъектно-предикативных связях между членами синтаксических структур с нели