ХУДОЖНІЙ ДІАЛОГ АВТОРА І ПЕРСОНАЖА В НОВІТНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ПРОЗІ (90-ті роки ХХ ст.)

brief description

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМ. Т.Г. ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

ПОЛІЩУК ОЛЕНА БОРИСІВНА

УДК 821. 161. 2-3 (09)

ХУДОЖНІЙ ДІАЛОГ АВТОРА І ПЕРСОНАЖА В НОВІТНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ПРОЗІ
(90-ті роки ХХ ст.)

10.01.01 українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
кандидат філологічних наук
Мовчан Раїса Валентинівна

Київ - 2004

ЗМІСТ:

Вступ....................................................................................................................3
Розділ 1
Проблема автора і персонажа в сучасному літературознавчому дискурсі..............................................................................................................11
Розділ 2
Автор і персонаж в українській прозі 90-х років ХХ ст.: концепт гри.......................................................................................................................47
2.1. Особливості авторської гри з персонажами в романах Ю.Андруховича.................................................................................................47
2.1.1. Карнавалізація персонажів у романі Рекреації”............................53
2.1.2. Руйнування стереотипу поета-месії”..............................................67
2.1.3. Гра з колоніальними міфологемами в романі Московіада”.........70
2.1.4. Гра в культурологічному просторі (роман Перверзія”)................83
2.2. Ігрова природа персонажа-автора” в романі Воццек” Ю.Іздрика.........................................................................................................104
Розділ 3
Специфіка вираження авторського Я” в сучасній українській прозі..................................................................................................................118
3.1. Авторське особистісне начало в романах Є.Пашковського.................119
3.2. Особливості втілення авторської позиції у творах Г.Пагутяк..............137
3.3. Ігровий характер авторського Я” в романі Польові дослідження з українського сексу” О.Забужко......................................................................149
Висновки..........................................................................................................156
Список використаних джерел.....................................................................164

ВСТУП
Українська література кінця ХХ ст., перебуваючи в ситуації історичного зламу, розвивається в річищі сміливого художнього експерименту, в посилених пошуках нового змісту і форми. Прикметно, що письменники молодшого покоління дедалі більше надають перевагу жанрам великої прози (твори Ю.Андруховича, О.Забужко, Ю.Іздрика, В.Кожелянка, Є.Кононенко, С.Майданської, В.Медведя, Г.Пагутяк, Є.Пашковського, О.Ульяненка та ін.).
Проза 90-х років це література стильових пошуків, новозмін у самій оповідній сфері тексту: нарація набуває інтимного, сповідального характеру або ж наближається до есеїстики, публіцистики; посилюється інтерес до сміхової культури”, актуалізується гра зі словом, його смислом, звучанням, прикметною ознакою деяких текстів стає поєднання елементів абсурду, надприродного” (фантастики, містики). Ці динамічні зрушення в художній свідомості 90-х років спричинили появу якісно відмінних між собою літературних явищ, різних за своїми світоглядними характеристиками, оповідною манерою, жанрово-стильовими тенденціями, індивідуальним письменницьким самовираженням.
Прагнення кардинального переосмислення попередньої системи художніх цінностей, аж до відкидання колишніх набутків і пріоритетів, веде як до посилення суб’єктивного, абсолютизації власної світоглядної позиції автора, так і, навпаки, до нівеляції, девальвації авторського особистісного начала, спричинює явище постмодерного стильового еклектизму. Так чи інакше, художні пошуки кінця 90-х, здобутки, втрати й перевитрати” цього широкоохопного естетичного експерименту безпосередньо вплинули на специфіку вираження авторського Я”, на способи творення персонажа в сучасній літературі.
Аналіз проблеми художнього діалогу автора і персонажа в українській прозі 90-х років ХХ ст. передбачає дослідження тих принципів, особливостей взаємодії між автором, втіленим у тексті, та персонажною сферою твору, що засвідчують явище трансформації функцій автора і персонажа в українській новітній прозі.
Проблема художнього діалогу автора та персонажа до сьогодні аналізувалася на основі усталеного погляду про цілісність, художню єдність літературного твору. Автор уявлявся тією організуючою силою, яка впорядковує, втілює, виражає емоційно-смислову єдність твору, а персонаж розглядався як центр, навколо якого вибудовувався художній світ. Таке ціннісне ставлення до автора і персонажа відбиває характерне для ХХ ст. розуміння людини як головного об’єкту літератури.
Наприклад, у роботах В.Виноградова питання співвідношення автора та персонажа досліджується на рівні оповіді як мовне вираження образу автора” через посередників (розповідачів, оповідачів, персонажів). М.Бахтін, розглядаючи автора і героя як корелятивну пару”, говорить про обов’язкове збереження автором ціннісної позиції позазнаходження” своєму герою (лише за цієї умови можливе здійснення естетичної події, в якій автор і герой є рівнозначними величинами, завершеними єдностями, цілісностями). Переосмисливши концепцію образу автора” В.Виноградова і теорію М.Бахтіна про діалогічну взаємодію в тексті різних смислових позицій”, Б.Корман розглядає стосунки автора і персонажа як переплетення в тексті художнього твору різних точок зору”, взаємодію різних свідомостей” тощо.
Оскільки в літературі останніх десятиліть відчутно змінюються функції автора й персонажа (спостерігається руйнування як авторської особистості, так і особистості персонажа або ж, навпаки, посилення в тексті суб’єктивного начала; злиття авторської свідомості і свідомості персонажа тощо), погляд на проблему їх співвідношення як цілісних одиниць вимагає переосмислення.
Таким чином, актуальність проблеми художнього діалогу автора і персонажа обумовлена насамперед процесами трансформації їхніх функцій в українській новітній прозі 90-х років ХХ століття, які залишаються поза увагою літературознавчого і критичного дискурсів.
На сьогодні є велика кількість історико-літературознавчих статей, критичних відгуків, присвячених проблемам сучасної української літератури (Є.Барана, Н.Білоцерківець, І.Бондаря-Терещенка, Н.Герасименко, Т.Гундорової, Л.Демської, В.Єшкілева, М.Жулинського, Н.Зборовської, С.Квіта, М.Павлишина, С.Процюка, Г.Сивоконя, М.Скаліцкі, І.Старовойт, М.Сулими, Р.Харчук та ін.), у яких здійснюється спроба визначити місце окремих письменників у сучасному літературному процесі, місце української новітньої прози в загальносвітовому контексті, висвітлюються питання постмодерних тенденцій в українській літературі тощо. Є дисертаційні дослідження, присвячені сучасній українській прозі: Жанрово-стильові модифікації української новели 80-90-х років ХХ ст.” Н.Герасименко; Прозова творчість Юрія Андруховича як феномен постмодернізму” Л.Калинської; Український постмодернізм у критичному та художньому дискурсах кінця ХХ ст.” І.Старовойт; Поетика сучасної української прози: особливості нової хвилі” Т.Шевченко та ін. Однак, у цих працях основним предметом аналізу стають, як правило, теоретичні аспекти сучасної української літератури, досліджується типологія її жанрових модифікацій, особливості композиції, проблематика тощо. В цілому ж узагальнюючих монографій, типологічних досліджень сучасного українського літературного процесу немає.
Так само в сучасному українському літературознавстві явище трансформації функцій автора й персонажа у новітній прозі практично не досліджене. У літературознавчих розвідках, критичних відгуках актуалізуються здебільшого загальні дискусійні питання постмодернізму, постколоніалізму, наслідування чи заперечення традиції в сучасній українській літературі. Критика в першу чергу звертає увагу на теоретичні питання української новітньої прози. Зауважується інтерес сучасних авторів до жанрового, стильового експерименту. Останнє десятиліття ХХ ст. характеризується як період прискореного літературного розвою, бунту проти нормативного мислення (поява герметичних текстів для літературних гурманів”, популяризація стилю потоку свідомості”, активізація гри на фонетичному, лексичному, семантичному, синтаксичному рівнях тексту тощо). Якщо ж літературознавцями принагідно й відзначається факт зміни функцій автора та персонажа в українській новітній прозі (Т.Гундорова зауважує нівеляцію, розщеплення суб’єкта в романах Ю.Андруховича Рекреації”, Московіада” [61,81], про фантомних”, розпорошених у тексті” героїв Ю.Іздрика говорить В.Костюк [112,30] тощо), то внутрішні механізми цього процесу ґрунтовно не проаналізовано, достатньо не аргументовано.
Таким чином, мета роботи полягає в аналітичному дослідженні явища трансформації функцій автора і персонажа в українській новітній прозі 90-х років ХХ ст. під кутом зору проблеми художнього діалогу між ними в тексті. Для досягнення цієї мети висуваються такі основні завдання:
дослідження механізмів зміни функції автора і персонажа в
українській новітній прозі;
вивчення характерного для сучасної прози явища деперсоналізації;
аналіз специфіки співвідношення автора й персонажа в ігровій
площині постмодерних романів;
дослідження явища активізації суб’єктивної авторської позиції в
сучасній українській прозі.
Предмет дослідження. У дисертації до аналізу залучені сучасні твори переважно великого прозового жанру романи Рекреації”, Московіада”, Перверзія” Ю.Андруховича, Воццек” Ю.Іздрика, Конотоп”, Котигорошко” В.Кожелянка, Вовча зоря”, Безодня”, Щоденний жезл” Є.Пашковського, Смітник Господа нашого”, Радісна пустеля”, повість Записки Білого Пташка” Г.Пагутяк, роман Польові дослідження з українського сексу” О.Забужко.
За перехідної доби романний жанр здобуває особливої популярності, адже є тією змістовно багатою формою літературного твору, що дає можливість широко охопити історичні події, багатосторонньо відобразити умови культурного, соціального буття. Протягом дев’яностих років поезія, що була особливо популярна в другій половині вісімдесятих, поступово відходить на другий план, проза ж, навпаки, займає провідне місце.
Творчість угрупувань Бу-Ба-Бу”, Лу-Го-Сад”, Пропала грамота” у вісімдесятих була своєрідною літературною опозицією до тоталітарного дискурсу: поезія дозволяла швидко, активно відреагувати на офіційну псевдокультуру. На підставі цього деякі літературознавці говорять про художню практику вісімдесятників” (і поетів, і прозаїків) як про творчість покоління вмираючого тоталітаризму”.
Аналізуючи відмінності в художній практиці літературних ґенерацій, дослідники по-різному характеризують риси творчості 80-ів (перевага Я” над Ми”, критика суспільства, іронія [64,8-10]) та 90-ів (стан зневіри, розчарування [64,12-13]); зауважують домінування гри, свободи, цитати, карнавалу, професіоналізму, опозиційності” у вісімдесятників, дилетантизму, антологоманії, інтуїтивізму, конформізму” у дев’яностівців [157,92]. Між літературознавцями виникають дискусії при визначенні імен авторів, творчість яких часто не вкладається у вузькі часові рамки того чи того літературного покоління (проза Г.Пагутяк, Є.Пашковського та ін.), з’являються суперечки з приводу впливів західноєвропейської літератури на сучасну українську прозу або ж, навпаки, - зорієнтованості” сучасного письменства на власне українську художньо-естетичну традицію.
Якщо опозиційна” поезія вісімдесятих належить своєму десятиліттю, то прозу тих, кого зараховують до вісімдесятників” (Ю.Андруховича, О.Забужко, В.Медведя, Є.Пашковського та ін.), важко втиснути у рамки єдиного критерію приналежності до того чи того покоління, літературної школи”, напряму, стилю. В цьому випадку погодимося зі слушним зауваженням Р.Харчук: Якщо поезія вісімдесятників” це справді 80-ті роки, націлені у 90-ті, то їхня проза належить переважно 90-м” [202,7­]. Отже, твори великого прозового жанру, що з’являються в Україні переважно у 90-х, пов’язуються з індивідуальною художньою практикою того чи того письменника, що започатковувалася ще у 80-х роках.
Оскільки ґенераційний принцип класифікації сучасної прози вимагає ґрунтовного доопрацювання, конкретизуємо, що в цій роботі проза 90-х років окреслюється умовною назвою новітня проза” та розглядається як література перехідної доби, література, котра, так чи так, знаменуватиме собою початок нового (чи завершення старого) літературного процесу. Таким чином, принцип хронологічного поділу сучасної прози на покоління (вісімдесятники”, дев’яностівці”, дев’яностники”) до уваги не береться.
Українська література наприкінці ХХ ст. збагатилася новими іменами. У різноголосому, поліморфному потоці сучасної прози вирізняються твори Ю.Андруховича, В.Діброви, О.Жовни, О.Забужко, Ю.Іздрика, В.Кожелянка, А.Кокотюхи, Є.Кононенко, О.Лишеги, С.Майданської, В.Медведя, Г.Пагутяк, Є.Пашковського, С.Процюка, О.Ульяненка та ін. У дисертації беруться до уваги імена, що в сучасному літературному процесі впевнено заявили про себе, аналізуються тексти, котрі найпоказовіше характеризують типологічні тенденції в сучасній українській прозі. До розгляду залучено романи, на які активно відгукнулася критика. Зокрема, твори Ю.Андруховича, О.Забужко спричинили у 90-х роках справжній сплеск літературознавчих дискусій навколо питань призначення літератури”, дотримання етичної, моральної норми в художньому творі, посилили інтерес української літературознавчої науки до проблем постмодернізму, постколоніалізму в новітній прозі, самоцінності сучасної української літератури, літературних впливів і запозичень, традиції та новаторства тощо.
Теоретико-методологічною базою дисертації є праці українських і зарубіжних учених, присвячені проблемі співвідношення автора й персонажа в тексті художнього твору (В.Виноградова, Б.Кормана, М.Бахтіна та ін.); дослідження зарубіжних теоретиків постмодернізму (концепції смерті автора” Р.Барта, М.Фуко, теорія інтертекстуальності Ю.Крістевої, роботи К.Брук-Роуз, Ж.Дерріда, Д.Фоккеми, І.Хасана та ін.); монографічні студії над проблемами постмодерної художньої літератури і теорії постмодернізму (Д.Затонського, І.Ільїна). В роботі беруться до уваги ідеї і принципи наратології, однак її прийоми і термінологічний інструментарій при аналізі літературних текстів майже не застосовуються. У дисертаційному дослідженні використано історико-літературознавчі розвідки, статті, в яких порушуються питання сучасної української прози, теоретичні питання постмодернізму (Н.Білоцерківець, Н.Герасименко, Т.Гундорової, Т.Денисової, М.Жулинського, Н.Зборовської, М.Ільницького, С.Квіта, Д.Наливайка, М.Павлишина, Г.Сиваченко, Г.Сивоконя, М.Сулими, Р.Харчук та ін.).
Дослідження функціональної специфіки художнього діалогу автора і персонажа потребувало використання загальнонаукових методів (аналізу, синтезу, узагальнення тощо), порівняльно-історичного, літературної герменевтики, міфокритики, феноменології.
Наукова новизна одержаних результатів обумовлена тим, що на основі аналізу здобутків вітчизняного та зарубіжного літературознавства вперше цілісно досліджено явище трансформації функцій автора й персонажа в українській прозі 90-х років ХХ ст. Цей конкретний аспект дозволяє окреслити типологічні тенденції у неоднорідній, поліфонічній структурі сучасної української літератури, визначити її національну специфіку. У результаті комплексного аналізу великого масиву сучасної прози виділено дві найхарактерніші тенденції співвідношення автора та персонажа, що відрізняються специфікою втілення у тексті авторської позиції: 1) однозначної, не полісемічної (твори Є.Пашковського, Г.Пагутяк, О.Забужко); 2) децентрованої (твори Ю.Андруховича, Ю.Іздрика, В.Кожелянка).
Теоретичне і практичне значення роботи. Теоретичне значення роботи полягає у висвітленні актуальних дискусійних та малодосліджених питань сучасної української літератури (постмодерних тенденцій в українській новітній прозі, поєднання в сучасній літературі елементів традиції і новаторства тощо). Матеріали дисертації можуть використовуватися для подальшого систематичного дослідження української новітньої прози 90-х років ХХ ст., витворення її художньої парадигми в контексті сучасної світової літератури в цьому практичне значення дослідження.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тему дисертації узгоджено з науковою проблематикою та основними напрямами досліджень, що виконуються у відділі української літератури ХХ ст. Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України.

Апробація дослідження. Результати дослідження обговорювалися на засіданнях відділу української літератури ХХ ст. Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. Окремі її аспекти оприлюднені в наукових доповідях на IV Всеукраїнській науково-теоретичній конференції молодих учених (Київ 2001); на V Всеукраїнській науково-теоретичній конференції молодих учених (Київ 2002); на Всеукраїнській науковій конференції Постмодернізм як проблема в історії художньої літератури” (Київ 2002); на VI Міжнародній науково-теоретичній конференції молодих учених (Київ 2003). Матеріали, що висвітлюють найголовніші положення дисертації, викладені у чотирьох публікаціях. Всі у фахових виданнях.

bibliography

ВИСНОВКИ
Дослідження функціональних особливостей художнього діалогу автора й персонажа в новітній українській прозі дозволяє випрозорити індивідуальні стилістичні ознаки творчості тих сучасних прозаїків, проза яких аналізується у роботі, та визначити специфіку сучасної прози в цілому.
Аналіз текстів, у яких стосунки автора й персонажа корелюються постмодерною грою, дозволяє говорити про нівеляцію в них як авторської особистості, так і особистості персонажа. Гра, що розхитує однозначне, руйнує усталене, звичне, унеможливлює втілення у романах Ю.Андруховича, Ю.Іздрика, В.Кожелянка окресленої точки зору, визначеної авторської позиції.
У процесі аналізу творів Ю.Андруховича встановлено, що специфіку художнього діалогу автора й персонажа визначає принцип карнавалізації як перевикористання карнавальних образів, знаків, введення їх у поле авторської гри з усталеними в суспільній свідомості поняттями, відомими явищами культури тощо. Аналіз деяких поетичних творів (збірка Екзотичні птахи і рослини”) засвідчує наявність у них карнавальних настроїв, відчуття єдності, гармонії людини і світу (Елегія післяноворічного ранку”), розуміння святкової амбівалентності як веселого перетворення, утвердження життя за будь-яких обставин (Три поверхи вертепу”, Козак Ямайка”, До пані Варвари Л.” тощо). Дослідження романів Ю.Андруховича дозволяє твердити, що у прозі автора бубабістське карнавальне світовідчуття руйнується, поступаючись місцем карнавалізації.
Так, скажімо, конкретний аналіз тексту підтверджує, що карнавалізація безпосередньо визначає специфіку творення персонажів у романі Рекреації”. Про це, зокрема, свідчить той факт, що герої-поети тут наділяються амбівалентними характеристиками. Така природа персонажів у творах Ю.Андруховича унеможливлює створення у тексті психологічно детермінованого характеру, цілісного образу героя і дозволяє автору використати ті чи ті риси вдачі” персонажа у грі з атрибутами постколоніальної дійсності, з усталеними, застиглими уявленнями суспільної свідомості тощо (подібна тенденція деперсоналізації простежується й у романах В.Кожелянка). Дослідження роману Рекреації” дозволяє встановити принципову відмінність між поняттям карнавального та карнавалізованого амбівалентного образу. Карнавально-святкові жести, образи матеріально-тілесного низу”, лайка, фамільярні висловлювання, прокльони мали руйнівне та, водночас, відновлювальне значення; у карнавальному амбівалентному образі закладений відтворювальний зміст карнавалу як свята веселої трансформації життя. Підкреслюється, що для сучасного читача неможливе адекватне розуміння святкової амбівалентності, оскільки карнавальний образ в сучасній світоглядній системі набуває грубого, вульгарного смислу. Переосмислюючи концепцію карнавальної амбівалентності (використовуючи принцип амбівалентності як один із засобів гри) автор Рекреацій” створює карнавалізовану художню дійсність.
Ґрунтовне дослідження явища руйнування, переосмислення усталеного в суспільній свідомості стереотипу поета-месії” (роман Рекреації”) засвідчує, що поєднання в образі персонажа-поета амбівалентних характеристик унеможливлює будь-які однозначні оцінки. Аналіз сюжету подружньої пари Марти і Мартофляка показує, що викриття” негативних рис характеру героя його дружиною не є нищівним, а насмішкувато-добрим, без дидактичної повчальності. Створюючи образ поета, здатного нецензурно висловлюватися, здійснювати аморальні вчинки, і, водночас, писати талановиті твори, бути романтиком, шляхетним лицарем, автор здійснює гру із застиглим у масовій свідомості стереотипом Великого поета”, поета-месії”. Відповідно, карнавалізований амбівалентний образ характеризуємо як деперсоналізований, обезличений”, позбавлений характеру, індивідуально-психологічних ознак. Дії, вчинки героїв використовуються автором у грі зі стереотипними, деякими високими”, однак досить затертими, заідеологізованими поняттями, однак не спрямовуються на осуд легковажної несерйозної вдачі персонажів. Так, наприклад, дискусію героїв-поетів у ресторані щодо творчості Антонича автор перемежовує нецензурною лайкою не для того, аби продемонструвати рівень духовного зубожіння сучасної інтелігенції чи викрити аморальність героїв. Це є ще одна спроба заниження ідеалів, перевірка, як зазначає Ю.Андрухович в есе АВЕ, КРАЙСЛЕР”!”, ідолів Храму” української літератури на предмет священності. Використання автором алюзії, цитати для творення персонажів (перетворення героїв на засіб гри з відомими літературними, культурними явищами) довершує процес деперсоналізації в романах Ю.Андруховича. Такий персонаж-конструкт, персонаж-алюзія не є особистістю, індивідуальністю, а перетворюється на поле гри авторської ерудиції.
Аналіз роману Московіада” дозволяє простежити особливості творення персонажа, функція якого у творі обмежується статусом голосу” і який перетворюється на фігуру в авторській грі з колоніальними міфологемами. Емоції, оцінки, спостереження, висновки персонажа не є індивідуалізованими і використовуються автором у грі з атрибутами імперського колоніального простору, з міфологемами величної столиці Москви”, дружби народів”, з самою ідеєю радянської держави” тощо. Водночас, у роботі підкреслюється специфічна для Московіади” і не властива постмодернізму загалом ознака використання автором персонажа для утвердження тих чи тих цінностей, пріоритетів. Присутність українського поета Отто фон Ф. у Москві дозволяє авторові підкреслити осібність України, відокремити її від країни-колонізатора. У спогадах персонажа постає інша”, не співвідносна з абсурдом напівзруйнованої Імперії Україна, з якою герой ідентифікує себе. Відповідно, принцип карнавалізму, що ґрунтується на амбівалентності, у Московіаді” набуває іншої якості, адже в тексті роману однозначні, іноді категоричні декларативні заяви, спрямовані на осуд і заперечення імперської політики, з’являються демонстративно. Підкреслено використовуються у творі й образи, атрибути карнавалу маска блазня, образ короля-блазня” що знебарвлюються”, втрачають свій зв’язок зі святковою амбівалентністю, підсилюють пародійно-викривальний підтекст, стають атрибутами перевернутого, блюзнірського карнавалу.
У межах самоцінного тексту-гри (роман Перверзія”) герой перетворюється на персонажа-алюзію, своєрідний образ-цитату. Підводячи забаву з культурою, літературою до найвищого ступеня, автор створює поліморфний, багатозначний образ, перетворює персонажа на поле гри власної ерудиції. Так, герой роману Перверзія” Стах Перфецький стає збірним персонажем-алюзією, точкою перетину різноманітних літературних цитат (у образі поєднуються автобіографічні ознаки, риси найближчої інтелектуальної богеми, есхатологічні символи /Риби, Христа/, ознаки персонажів із творів самого автора, з відомих творів як української літератури /Еней/, так і загальносвітової /Орфей/ тощо). Абсолютизація у тексті Перверзії” прийому постмодерної гри сприяє посиленню дії принципу автора-гравця”. Ефект авторської присутності в тексті створюється шляхом оголення техніки письма. Ігровий прийом у романі виділяється особливо, виноситься на показ сам процес творення тексту. Так, наприклад прийом алюзії у Перверзії” перестає бути прихованим натяком” (гра з міфом про Орфея та Еврідику виходить за межі літературної забави на інтертекстуальному полі, адже здійснюється демонстративно, акцентовано); підкреслене введення у текст слова внутрішнього коментатора”, редактора”, цензора” створює ілюзію авторської волі у тексті.
У романах Ю. Іздрика спостерігається гіпертрофоване, доведене до максималізму оголення” постмодерних прийомів письма. Ця ознака і визначає специфіку художнього діалогу автора і персонажа у творах прозаїка. Децентрація як авторської особистості, так і особистості персонажа у романах Ю.Іздрика є цілком осмисленим, контрольованим прийомом творення тексту-гри. Спроби окреслити у романі Воццек” контури Я”-автора і Я”-персонажа переростають у демонстративну забаву як з процесом пошуку, так і з означенням суб’єкта (хто є автор, а хто персонаж? Я”, ТИ”, ВІН”, Воццек”, Той”, Іздрик). Факт саме усвідомленої, відкритої гри постійно наголошується в тексті, підкреслюється побіжними уточненнями, коментарями, правками умовного скриптора, рецензента, редактора. Прийоми цитати, алюзії, що в постмодерному тексті засвідчують можливість існування твору лише як продукту інтертекстуальної гри (і, відповідно, нівелюють, стирають особистість автора), в романі Воццек” використовуються демонстративно. Відкрито використовується і прийом комбінування різних авторських світів (наприклад, фантомний герой Воццека” мислить” цитатами з творів В.Набокова).
Підміна понять автор” і персонаж” у романі Воццек” послідовніше простежується у грі з оповідною сферою твору (перемежування слова всезнаючого автора”, оповіді від третьої особи з оповіддю від першої особи тощо). Так, наприклад, частина Шеол” є роздумом оповідача щодо наміру персонажа (Тоя) написати книжку, якою виявляється сам роман Воццек”. Розділи Тоєвого твору Повернення болю” і Повернення долі” дублюють назви розділів роману Ю.Іздрика. Підміна понять Я”-автора і Я”-персонажа найбільш виразно здійснюється у фінальній частині роману, де слово оповідача максимально наближається до слова реального, біографічного автора, котрий думає над тим, яким чином почуваються персонажі щойно завершеного роману. Подібна гра з оповіддю унеможливлює будь-які спроби окреслити поняття автора” і персонажа” в романі Ю.Іздрика. Таким чином у тексті Воццека” витворюється химерний конструкт ігрове поєднання персонаж-автор”.
Отже, специфіка художнього діалогу автора і персонажа в романах Ю.Андруховича, Ю.Іздрика, В.Кожелянка визначається ігровою природою постмодернізму. Функція персонажа у творах цих авторів обмежується статусом фігури у грі з атрибутами постколоніальної дійсності, з усталеними стереотипами, ідеологемами, міфологемами, закоріненими в суспільній свідомості. Прийоми, спрямовані на деструкцію авторської особистості й особистості персонажа використовуються демонстративно, що дозволяє розглядати постмодернізм в українській літературі як явище, що вичерпало себе. Водночас, постмодерна гра, що розхитує усталене, звичне в українських постмодерних романах, маркує ті явища, які потребують переосмислення. Таким чином, авторська позиція все ж проявляється і тут, хоча й опосередковано. Якщо зміст тексту не дозволяє читачеві відтворити авторську точку зору, то надтекстовий концепт авторської гри (або ж принцип автора-гравця”) заповнює смислові пустоти.
Таким чином, специфіка художнього діалогу автора й персонажа в українській постмодерній прозі розкривається у ставленні автора-гравця” до персонажа, який перетворюється на фігуру у грі з атрибутами постколоніального буття, стереотипами, штампами суспільної свідомості, колоніальними ідеями, міфами, відомими явищами української і світової культури, літератури, мистецтва.
Засновані на конкретному аналізі сучасної української прози спостереження дозволяють окреслити концептуальне положення дисертаційного дослідження: в українській прозі 90-х років поряд із текстами, в яких авторська точка зору за постмодерною перверзійною грою розмивається, з’являються твори з чітко вираженою суб’єктивною позицією. Елементи есеїстики, публіцистики, філософського роздуму, сповіді, що з’являються у творах Е.Пашковського, Г.Пагутяк, О.Забужко, не підпорядковуються законам збереження художньої умовності (більшого значення набувають ті смисли, що безпосередньо утверджуються в тексті, зменшується роль естетичного враження, що опосередковано з’являється в читача після прочитання твору).
У романах Є.Пашковського активізація авторської суб’єктивності прямо пропорційна послабленню функції персонажа. Явище деструкції особистості персонажів у романах автора пов’язане з їх метафоризацією (під поняттям метафоризації мається на увазі перенесення, накладання біблійного образу, сюжету на персонажну сферу роману). Природа метафоричного образу у творчості Є.Пашковського має християнську основу, той непорушний ґрунт, що в постмодерний час розхитування цінностей, руйнування ієрархій забезпечує можливість стійко зберігати свою позицію. Скажімо, метафоричне перенесення змісту біблійної притчі про блудного сина на долі персонажів романів Безодня”, Вовча зоря” дозволяє підкреслити, посилити позицію автора як оборонця ідеї збереження родинного коріння, ідеалу сім’ї, що дарує людині повноту життя, убезпечує від самотності, однак, відповідно, підкоряє особистість героя художньому образу, стирає індивідуальність персонажа.
У творчості Є.Пашковського простежується еволюція від традиційного розуміння і зображення персонажів (Свято”) до їх метафоризації (Безодня”, Вовча зоря”) і, зрештою, до повної нівеляції особистості персонажа шляхом введення в текст автобіографічного Я” (Щоденний жезл”).
Поява в романі Щоденний жезл” Є.Пашковського автобіографічного Я” (у творі висловлюються індивідуальні думки, враження письменника про стан сучасної української літератури, літературно-критичну думку тощо) розглядається як своєрідний опозиційний крок щодо постмодерної теорії деструкції авторської особистості в тексті. Письменник надає авторському Я” авторитарного статусу, виступаючи проти постмодерних тенденцій деперсоналізації, розхитування однозначних категорій, ціннісних ієрархій, комбінування різних авторських світів тощо.
Позиція автора, заявлена у цьому творі, відверто однозначна, категорична. Максимальна емоційність викладу, насичення тексту негативною чи позитивною лексикою дозволяють в одних випадках порівнювати слово письменника з прокляттям, в інших, із благословенням. Авторську позицію метафорично можна порівняти з позицією письменника-пророка, адже ідея рятівного пророчого слова пронизує весь текст роману-есе Щоденний жезл”. Жанрова специфіка цього твору передбачає максимальну леґалізацію в ньому авторського Я” (публіцистично, есеїстично спрямована проза виводить на перший план особистість письменника, абсолютизує його точку зору). Отже, специфіка художнього діалогу автора й персонажа в романах Є.Пашковського визначається активізацією авторської позиції на тлі нівеляції особистості персонажа.
Активізація суб’єктивного авторського Я” характеризує і творчість Г.Пагутяк (90-ті роки). Введення у текст індивідуально-авторських образів-символів (що виростають із власного життєвого досвіду, філософії письменниці), автобіографічних епізодів (наприклад, розповідей про доньку письменниці, конкретних дат, що вказують на той чи той епізод життя авторки), насичення оповіді сповідальними інтонаціями, філософськими роздумами, індивідуалізованими монологами (специфіка монологічної оповіді передбачає домінування єдиної свідомості, одного Я” в тексті) свідчать про утвердження у прозі Г.Пагутяк активної суб’єктивної позиції, не властивої її раннім творам.
У романі Польові дослідження з українського сексу” О.Забужко на перший план також виходять особистісні, інтимні, сповідальні інтонації, однак, специфіка активізації суб’єктивного начала тут визначається ігровою природою постмодерного тексту. Висловлення потаємного, суто індивідуального в Польових дослідженнях з українського сексу” перемежовується цинічними заявами, епатуючою відвертістю, злою іронією, викликом. Завдяки подібній відкритості оповіді, емоційній відвертості, озвучення інтимних, особистісних моментів у тексті роману створюється ефект автобіографізму. Тим часом, винесення на показ, читацький суд особистісного (введення у текст еротичних сцен, відвертих спогадів про батьків тощо) десакралізує інтимне. Отже, та відвертість, що, здавалося, розкриває справжнє авторське Я”, насправді є тією маскою, за якою автор приховується і за допомогою якої вдається до найбільших крайнощів, виклику нормі”. Той вихід суб’єктивного начала, що з першого погляду сприймається у тексті Польових досліджень з українського сексу” за відображення авторської індивідуальності, є маскою постмодерно-постколоніальної гри з національними та соціальними табу.
Отже, дослідження сучасної української прози під кутом зору проблеми художнього діалогу автора і персонажа дозволяє виділити два найбільш поширені типи співвідношення автора й персонажа, що відрізняються специфікою втілення в тексті авторської позиції: 1) однозначної, не варіативної (твори Є.Пашковського, Г.Пагутяк, О.Забужко); 2) децентрованої, розщепленої”, стертої (твори Ю.Андруховича, Ю.Іздрика, В.Кожелянка).

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Андрухович Ю. Можливо, я дочекаюся вже завтра?” // Літературна Україна. 1998. 29 жовтня. С. 6.
2. Андрухович Ю. АВЕ, КРАЙСЛЕР”! Пояснення очевидного // Андрухович Ю. Дезорієнтація на місцевості. Івано-Франківськ, 1999. С. 81 97.
3. Андрухович Ю. Воццек, син Іздрика! // Art line. №10 11. 1997. С. 92.
4. Андрухович Ю. Вступ до географії // Андрухович Ю. Дезорієнтація на місцевості. Івано-Франківськ, 1999. С. 3250.
5. Андрухович Ю. Дванадцять обручів. Роман. К., 2003. 320 с.
6. Андрухович Ю. Екзотичні птахи і рослини з додатком Індія”. Колекція віршів. Івано-Франківськ, 2002. 112с.
7. Андрухович Ю. ЕРЦ-ГЕРЦ-ПЕРЦ // Андрухович Ю. Дезорієнтація на місцевості. Івано-Франківськ, 1999. С. 5 13.
8. Андрухович Ю. Перверзія. Роман. Львів, 2001. 292 с.
9. Андрухович Ю. Повернення літератури? // Плерома 3’98: Мала українська енциклопедія актуальної літератури. Івано-Франківськ, 1998. С. 14 21.
10. Андрухович Ю. Рекреації. Романи. К., 1996. 287 с.
11. Андрухович Ю. Час і місце, або Моя остання територія // Дезорієнтація на місцевості. Івано-Франківськ, 1999. С. 115 122.
12. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. Львів, 1996. 536с.
13. Бакула Б. Постмодернізм і польський історичний роман // Слово і час. 1997. №8. С. 13 22.
14. Баран Є. Жодного кроку на схід... (У пошуках героя, який повинен все-таки з’явитись) // Березіль. 1997. №3-4. С. 175 178.
15. Баран Є. Літературна ситуація 1999-го: Час Єзуїтів // Слово і час. 1999. №3. С. 58 60.
16. Баран Є. Літературне дев’ятдесятництво: істерія й історія // Березіль. 2000. № 3 4. С. 182 185.
17. Баран Є. Обрії літературного 2000-го // Кур’єр Кривбасу. 1999. № 10. С. 175 177.
18. Барт Р. Смерть автора // Барт Р. Избранные работы: Семиотика: Поэтика. М., 1989. С. 384 391.
19. Бахтин М. Автор и герой в эстетической деятельности // Бахтин М. Эстетика словесного творчества. 2-е изд. М., 1986. С. 9 191.
20. Бахтин М. Проблемы поэтики Достоевского. М., 1963. 364с.
21. Бахтин М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. М., 1965. 538с.
22. Бахтин М. Эпос и роман (О методологии исследования романа) // Бахтин М. Литературно-критические статьи. М., 1986. С. 392 425.
23. Бахтин М. Эстетика словесного творчества. 2-е изд. М., 1986. 445с.
24. Білоцерківець Н. Semper tiro на тлі перверсій і рекреацій // Українська культура. 1997. № 8 9. С. 26 27.
25. Білоцерківець Н. БУ-БА-БУ ТА ІН. Український літературний неоавангард: портрет одного року // Слово і час. 1991. №1. С. 42 52.
26. Білоцерківець Н. Грабович Г. Літературні події року 1997 // Art line. 1998. №2. С. 62 63.
27. Білоцерківець Н. Література на роздоріжжі // Критика. 1997. №1. С. 28 29.
28. Білоцерківець Н. На перевалі. Короткий огляд нової української прози // Українська культура. 1999. №2. С. 10 11.
29. Бовсунівська Т. Історія української естетики першої половини ХІХ століття. К., 2001. 344с.
30. Бовсунівська Т. Типологія української посттоталітарної художньої деструкції світобудови // Сучасність. 2003. №10. С. 146 151.
31. Болєцький В. Лови на пост модерністів //Критика. 2001. №7 8. С. 8 13.
32. Бондар-Терещенко І. DOUBLE TROUBLE // Іздрик Ю. Подвійний Леон. Івано-Франківськ, 2000. С. 5 8.
33. Бондар-Терещенко І. Буцім додоми. Шляхами мандрівної” прози Євгена Пашковського // Визвольний шлях. 1998. №3. С. 369 371.
34. Бондар-Терещенко І. Ім’я Троянди, або гамбурзький рахунок Степана Процюка // Кур’єр Кривбасу. 2002. № 8. С. 168 172.
35. Бондар-Терещенко І. Правила поведінки уві сні // Кур’єр Кривбасу. 1998. №10. С. 162 165.
36. Бондар-Терещенко І. Тур вальсу з королевою Ю.Ж.Д. // Слово і час. 1995. №2. С. 37 41.
37. Бонецкая Н.К. Образ автора” как эстетическая категория // Контекст 1985. М., 1986. С. 241 270.
38. Бочаров С. Характеры и обстоятельства // Теория литературы. Основные проблемы в историческом освещении. Образ, метод, характер. М., 1962. С. 312 451.
39. Брайко О. Екзистенційні проблеми крізь призму детективного жанру (романи Євгенії Кононенко) // Слово і час. 2003. №2. С. 48 57.
40. Бубабістський хронопис Віктора Неборака: Ще одна інтриґа з приводу сучасної української літератури // Література плюс. 2001. листопад-грудень . С. 1 6.
41. Виноградов В. Образ автора в композиции «Пиковой дамы» // Виноградов В. Избранные труды. О языке художественной прозы. М., 1980. С. 203 210.
42. Виноградов В. Проблема авторства и теория стилей. М., 1961. 614с.
43. Виноградов В. Проблема образа автора в художественной литературе // Виноградов В. О теории художественной речи. М., 1971. С. 105 121.
44. Вісімдесятники. Нова проза. Ne-АНТОЛОГІЯ // Кур’єр Кривбасу. 1997. №87 90. 234с.
45. Галич О. Стіна” Олександра Ірванця як новітній постмодерний роман // Літературознавчі студії. Збірник наукових праць. Випуск 3. К., 2002. С. 50 54.
46. Галич О., Назарець В., Васильєв Є., Теорія літератури: Підручник / За наук. ред. О.Галича. К., 2001. 488с.
47. Гальцева Р. Второе крушение гуманизма // Континент. 1998 С . 317 324.
48. Гейзінга Й. Homo Ludens. К., 1994. 250с.
49. Герасименко Н. У пошуках романтичного ідеалу (сучасна традиційна українська лірико-романтична проза) // Слово і час. 2000. №8. С. 66 70.
50. Гинзбург Л. О литературном герое. Ленинград, 1979. 224с.
51. Гнатюк О. Авантюрний роман і повалення ідолів // Андрухович Ю. Рекреації. Романи. К., 1996. С. 10 26.
52. Голобородько Я. Ретрансляція кітчу (Елементал” Василя Шкляра) // Слово і час. 2003. №2. С. 45 47.
53. Горький М. Руйнування особи // Горький М. Твори в 16 т. Т. 16. К., 1955. С. 59 107.
54. Гундорова Т. Бу-Ба-Бу, Карнавал, Кіч // Критика. 2000. Ч.7/8. С. 13 18.
55. Гундорова Т. Де місце” нового?// Слово і час. 1997. №10. С. 53 56.
56. Гундорова Т. Європейський модернізм чи європейські модернізми? // Слово і час. 1995. №2. С. 28 31.
57. Гундорова Т. Літературний канон і міф // Слово і час. 2002. №5. С. 15 23.
58. Гундорова Т. Модернізм поза каноном // Гундорова Т. Проявлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. Львів, 1997. С. 9 24.
59. Гундорова Т. Ностальгія та реванш. Український постмодернізм у лабіринтах національної ідентичності // Кур’єр Кривбасу. 2001. листопад. С.165 172.
60. Гундорова Т. Постмодернізм і постструктуралізм: питання текстуальності // Світо-вид. 1996. - №1. С. 126 133.
61. Гундорова Т. Постмодерністська фікція Андруховича з постколоніальним знаком питання // Сучасність. 1993. №9. С. 79 83.
62. Давыдов Ю. Современность под знаком ПОСТ-” // Континент. 1998 С. 301 316.
63. Даниленко В. Золота жила української прози // Вечеря на дванадцять персон: Житомирська прозова школа. К., 1997. С. 5 11.
64. Даниленко В. Історія одного ісходу // Квіти в темній кімнаті: Сучасна українська новела: Найяскравіші зразки української новелістики за останні п’ятнадцять років. К., 1997. С. 5 15.
65. Даниленко В. Покоління національної депресії // Іменник: Антологія дев’яностих. К., 1997. С. 248 262.
66. Демська Л. Народження трагедії з духу” часу (сучасний літературний процес шлях без цілі?) // Молода нація: Альманах. К., 1998. №9. С. 120 124.
67. Денисова Т. Феномен постмодернізму: контури й орієнтири // Слово і час. 1995. №2. С. 18 27.
68. Деррида Ж. Структура, знак и игра в дискурсе гуманитарных наук// Деррида Ж. Письмо и различие. СПб, 2000. С. 352 368.
69. Десять українських прозаїків. Десять українських поеті