catalog / Philology / Ukrainian literature
- title:
- КОНЦЕПЦІЯ ЛЮДИНИ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ 20-х років ХХ ст. (на матеріалі прози Г. Михайличенка, М. Хвильового, М. Івченка, В. Підмогильного)
- Альтернативное название:
- КОНЦЕПЦИЯ ЧЕЛОВЕКА В УКРАИНСКОЙ ЛИТЕРАТУРЕ 20-х годов. (на материале прозы Г. Михайличенко, М. Хвылевого, Н. Ивченко, В. Пидмогильного)
- university:
- Київський національний університет імені Тараса Шевченка
- The year of defence:
- 2002
- brief description:
- Київський національний університет імені Тараса Шевченка
На правах рукопису
РОМАНЕНКО ОЛЕНА ВІТАЛІЇВНА
УДК883.3.09-3
КОНЦЕПЦІЯ ЛЮДИНИ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ 20-хроків ХХ ст. (на матеріалі прози Г. Михайличенка, М.Хвильового, М.Івченка, В.Підмогильного)
10.01.01— українська література
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук
Науковий керівник
СЕМЕНЮК Григорій Фокович,
доктор філологічних наук, професор
Київ 2002
ЗМІСТ
ВСТУП........................................................................................................... 3
РОЗДІЛ I........ Художня концепція людини 20-хрр.: естетичні засади реалізації:.............................................................................................. 18
1.1.Концепція людини як літературознавча категорія.............................................................................................. 18
1.2.Основні принципи художнього відображення концепції людини доби Розстріляного Відродження.............................................................................................. 34
РОЗДІЛ II.......... Еволюція художньої концепції людини в українській прозі 20-хрр.:................................................................................................................. 60
2.1.Ідейно-естетичні особливості образу людини у Блакитному романі” Гната Михайличенка.............................................................................................. 60
2.2.Герой М.Хвильового як вітаїстична особистість.............................................................................................. 69
2.3.Лірико-філософський тип характеру у прозі М.Івченка.............................................................................................. 94
2.4.Особливості епічного характеру в романах Робітні сили” М.Івченка та Місто” В.Підмогильного............................................................................................ 117
ВИСНОВКИ.............................................................................................................. 143
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.............................................................................................................. 159
ВСТУП
Естетичний феномен українського відродження початку ХХст. пов’язаний із становленням у суспільстві, а зрештою, й у літературі нового культурно-художнього типу характеру людини. Буремні події революції, Першої світової війни, громадянської війни лише поглибили загальну гуманістичну кризу в суспільстві. Цінність емоційного буття особи, моральних орієнтирів, духовних потреб нівелювалася суспільними потрясіннями початку епохи. Деструктивні процеси зачепили й основи суспільного ладу, й етичні установки індивідуумів. Світ втрачав структурну цілісність, а отже, власну цінність, яка обумовлює насамперед глибинні процеси внутрішнього буття особи, що ґрунтуються на тісному взаємозв’язку індивідуальних морально-етичних принципів та суспільних домінант.
Духовна ситуація 20-хрр. ХХст. обумовлена прагненням виробити нову модель культури, в якій би духовним аспектам належало чільне місце. Водночас це час трагедій і розчарувань, зменшення віри в раціональне, можливості людського розуму докорінно змінити природу особистості й суспільний устрій. Ці дві тенденції об’єдналися у новій естетичній концепції людини доби суспільних та морально-етичних зрушень, що відображає кардинальну зміну філософсько-етичної свідомості сучасника, його суспільного буття і художнього мислення, появу нових форм і структур не тільки суспільного, а й мистецького життя.
Українська проза у різноманітних художніх формах осмислює складні філософські та антропологічні проблеми: феномен людини, її відносини із навколишнім світом, етичні аспекти буття, зміни у світогляді, життєсприйнятті особи, вплив підсвідомих імпульсів на поведінку індивідуума тощо.
Відірваність людини від буття загалом, роздвоєння характеру світосприйняття особи обумовлюють пошук синтетичної єдності людини і всесвіту в літературі першої половини ХХ віку. Руйнування сакральних закономірностей, універсальних законів буття, що відзначають відносини у системі «людина—світ», порушило передусім світоглядні основи існування особи, пошуків митців тощо. Це призвело до переосмислення взаємозв’язків об’єктивної реальності й суб’єктивного світовідчуття у художньому слові.
Найвиразніше це виявилося у прозі — різновиді літератури, що відтворює суперечності між зовнішньою дійсністю і внутрішнім буттям особи, узгодження яких покликане відновити цілісність гармонійного життя героя. Епос змальовує єдність людини і світу, і як зазначав М. Римар, епічна свідомість розробляє ці цінності буття в різних аспектах, виявляє їх універсальність, субстанційність, їх людський зміст, виявляє їх у світі, здавалося б, зруйнованих зв’язків і втраченої єдності [196, 61]”. Власне епосі, в якому осягається закон цілісності дійсності і який водночас ґрунтується на конфлікті героя й об’єктивної реальності, можливе формування нового художнього простору. Епічне мислення одним із перших відобразило суперечності я” особистості, пов’язані із проблемою деперсоналізації індивідуума і пошуку нових можливостей самоідентифікації, віднаходження нових зв’язків людини зі світом.
Суб’єктивна свідомість індивіда переакцентовує прозу першої половини ХХ століття з питань історико-соціальних на етико-філософські, причому останні стосуються насамперед антропологічних проблем. Суб’єктивність як основа епічного мислення визначає структурну побудову твору, який відтворює фрагментарність світу, нашаровує різні рівні, категорії, визначення, переосмислюючи традиції художнього письма XIX віку, взагалі прагне вловити усі сторони змальовуваного.
Відстороненість від об’єктивної реальності й моделювання нової — суб’єктивної — здійснюється шляхом переоцінки концепції людини XIXст. Тому культурно-філософське підґрунтя літератури початку ХХ віку — це проблема ідентифікації та самоідентифікації у межах великої кількості різноманітних реальностей — історичних, соціальних, естетичних, культурних тощо. Своєрідність літературної рефлесії індивідуальності пов’язана з естетизацією тексту, в якому нашаровувалися найрізноманітніші смисли культури, виражені у текстах, що відтворювали таємничий простір внутрішнього світу особи.
Провідною ж тенденцією художнього мислення епохи Розстріляного Відродження стає естетична переоцінка простору художнього буття особи в тексті. Водночас нова суб’єктивна реальність творів літератури була тісно пов’язана із модерним світорозумінням початку доби. Подолання прірви, що лежить між я” і об’єктивною реальністю,— це пошук таких способів моделювання художньої дійсності, які б сприяли створенню смислової значущості життя, пошук художніх засобів вираження внутрішнього світу індивідуума. Мистецтво прагнуло оформити внутрісутнісні суперечності індивідуального буття людини.
Трагічне світовідчуття людини доби Розстріляного Відродження, пов’язане із неможливістю контролювати відносини індивідуум — всесвіт”, обумовлене відчуттям розгубленості, самотності особи, відірваної від універсальних законів буття. Ця тенденція найбільше вплинула на формування творчого кредо митців 20-хрр. ХХст. Водночас особливості художніх методів письменників того періоду так чи інакше позначились на комунікативних способах оформлення індивідуальної реальності” літератури.
Попри розмаїття стилів і напрямів в українській прозі 20-хрр., спільним для красного письменства є прагнення змалювати "ідеал громадської людини" [228, 465], чий неспокійний дух відкриє безмежні перспективи нової цивілізації. Творча настанова М.Хвильового перегукується із мистецьким кредо М.Івченка: "Мистецтвом мусимо займити дух людності, аби він піднявся до творення нової культури" [86, 2]. Г.Михайличенко, В.Підмогильний, Г.Косинка, А.Головко тощо кожен по-своєму, але всі разом намагаються відтворити перевлаштування внутрішнього життя особи, створити новий ідеал людини.
О.Білецький, М.Зеров, Ф.Якубовський, М.Доленга, П.Коваленко, В.Коряк та ін. літературознавці 20-хрр. вказують на прагнення своїх сучасників осмислити глибинні зміни у духовному світі людини революційної доби. Герой епосу 20-хрр.— це самотня людина з роздвоєною психікою, він шукає сенсу буття, його внутрішнє буття докорінно змінюється. Душевна трагедія особи, яка осмислює сутність власного "я", безпосередньо відображає суспільні й загальнофілософські протиріччя епохи.
Водночас, як зауважував М.Зеров, література мусила "взяти тон, якого вимагає наша роля і наша відповідальність" [74, 575]. Отже, відобразити не лише зміну традиційних уявлень про життя, не тільки двобій світоглядів на арені людської душі, а й складні форми їх художнього відтворення. Естетична переоцінка простору художнього буття особи у тексті— прямий наслідок переоцінки морально-етичних установок людини. Модерне світорозуміння початку ХХст. відкрило множинність смислів існування особи, виявило дисгармонійність внутрішнього світу людини, утвердило багатовимірну картину суб’єктивного буття, через яке пропускається все, що становить образ дійсності. Витоки трагічного світовідчуття сучасника— у неможливості утримати єдність розколотого світу, у самотності людини, відірваної суспільними потрясіннями від універсальних законів буття. Естетичні зміни у літературі 20-хрр. пов’язані із перетворенням об’єктивної реальності тексту XIXст. у суб’єктивну оповідь про особу XXст.
Водночас тенденції суб’єктивності нерозривно були пов’язані із деперсоналізацією індивідуума літературою даного періоду. Глибоке нехтування письменства, партацьке нерозуміння його природи і завдань [68, 617]”, за влучним висловом С. Єфремова, сприяло появі великої кількості творів, охарактеризованих Гео Колядою так: Ось теми: банда, кохання, куркуль, буржуй, червоний, чорний, комуніст і тільки одіж, тавро та словесний блуд. А де ж людина? Її нема. Її загнали в болото, затопили, а на трупа її наділи шкіряну куртку чи свитку, а на свитку — циліндра — й усе. Ось вам людина! [106, 236]”.
Деформована дійсність і зруйнована свідомість, яка втратила духовні орієнтири, визначають напрям естетично-ідейних пошуків письменства 20-х рр. ХХ ст., що не лише шукає динамічні моделі модерного я”, але й адекватних форм й засобів його вираження. У цьому зв’язку осмислення трагічного світовідчування Миколи Хвильового, філософського стилю модерного мислення Валер’яна Підмогильного, універсальної лірико-філософської моделі буття людини Михайла Івченка, їх мистецька й ідейна суть залишаються для нас неповністю пізнаними навіть нині. Прикметно, що останні дослідження лише підтверджують актуальність вивчення тих стилетворчих змін, які формували інтерсуб’єктивність у прозі 20-хрр. ХХст. і визначили особливості інтерпретації людини і дійсності.
Початок століття, як зазначає Т.Гундарова, свідчить про появу літератури, яка "освоює, формалізуючи, найістотніші смислові ознаки й характеристики суб’єктивного світорозуміння" [46, 46]. На думку дослідників (М.Жулинський, В.Агеєва, Н.Михайловська, В.Мельник, В.Дончик, С.Журба тощо), українська проза змальовує відірваність від духовних джерел, відстоює культ неповторної індивідуальності, апелює до етичних установок героїв. Водночас художні пошуки митців пов’язані із формуванням нових комунікативних форм українського мистецтва, що якнайповніше відображали б духовні потрясіння глибин людського "я". Творчі пошуки цілої плеяди молодих прозаїків в українській пореволюційній літературі хоч і знаходяться на різних полюсах ідейно-естетичних шукань літератури 20-хрр., однак об’єднуються на основі характерних для цієї епохи принципах змалювання людини і світу в провідних творах. Особливості інтерпретації взаємодії індивіда та дійсності у їхній прозі ґрунтуються на інтерсуб’єктивних засадах мистецтва ХХст. У межах імпресіонізму, інтелектуального реалізму, неоромантизму М.Хвильовий, М.Івченко, В.Підмогильний, Г.Михайличенко моделюють складну внутрішню драму особи з розколотою свідомістю, відтворюють динаміку внутрішніх змін "я" героя. Різновекторність шляхів дослідження духовного світу, психології індивіда, однак не виключає спільної для літератури 20-хрр. тенденції— змалювати розірвану свідомість, психологію людини революційної доби. На різних естетичних рівнях письменники відображали загальномистецькі особливості багатогранного літературного процесу, в якім відтворювалась формула характеру їхнього сучасника.
Полеміка довкола творчості М. Хвильового, М. Івченка, В.Підмогильного започаткувалася на сторінках української періодики 1920—1930-х рр. М. Зеров, О. Білецький, М. Доленго, Я. Савченко, Б.Якубський, А. Лейтес, Ю. Меженко тощо у численних публікаціях про своїх сучасників неодмінно вказували на неординарність творчих облич прозаїків, які визначили напрями розвитку української прози даного періоду. Безперечно, особистість М. Хвильового більшою мірою вилинула на епічне мислення початку віку, накресливши, як зауважував О. Білецький, три основні жанри: героїка революції, революційна сатира”, сатиричне, що іноді переходить в елегію” [11, 139]”. Та й власне визначивши особливий стиль белетристики — стиль ліричних образів і настроїв” [127, 2], стиль вітаїзму в клярнетичному оформленні” (Ю. Лавріненко) [121, 955] тощо. Водночас письменник через самоаналіз героїв, їх переживання відображає та долає роздвоєність душі” (Д. Донцов), як власної, так і своїх персонажів. Образи його творів перегукувались із поетичними моделями В. Підмогильного, який, на думку С. Єфремова, прагнув показати нам сучасну людину з її певністю, питаннями, розчаруваннями, фаталізмом, нахилом до містики... з її байдужістю, навіть свого роду тягою до смерті” [68, 665]. Валер’ян Підмогильний, на думку М.Ласло-Куцюк, представляє своєрідний інтелектуально-філософський напрям у прозі, що реальність розуміє як ідентифікацію на зовнішній світ, як вивчення в такий спосіб всієї складності відношень між характером і життєвими обставинами” [125, 162]. Творчість Михайла Івченка менш висвітлена сучасним літературознавством, хоч ім’я цього прозаїка неодмінно відкривало сторінки підручників з української літератури 20—30-х років Ол. Дорошкевича, В. Радзикевича, В. Коряка тощо, а новели і повісті повсякчас аналізувались на шпальтах газет, журналів і монографій (зокрема, Поети й белетристи” Я. Савченка, Від новели до роману. Етюди про розвиток української драматичної художньої прози” Ф. Якубовського та ін.). На думку С. Єфремова, Івченко — сильний, глибокий і щирий лірик, з невиразними поки що, але безперечно потужними, можливостями в сфері виказування тонких і делікатних процесів, що в душі людській відбуваються” [68, 658].
Творчість прозаїків не лише частково виражала, але й обумовлювала естетично-світоглядні основи мистецького сприймання, епічного мислення 20-х рр. ХХ ст. Особливості художнього світу прози цього часу формуються на перетині ідейно-стильових шукань письменників, які докорінно змінили цілісний художній світ українського епосу. Основні властивості художніх світів письменників, від яких залежать усі елементи твору — мікрообрази (деталі), характери героїв, сюжет, композиція, часопростір тощо, — підпорядковані законам універсальної картини дійсності, буття особистості епохи революції й визначають своєрідність художнього методу митця, особливості художнього мислення тієї буремної епохи.
Екзистенційна проблематика новел і повістей Г.Михайличенка, М.Хвильового, М.Івченка, В.Підмогильного тощо розкривається за допомогою спільних для митців художніх прийомів, які визначають стильову своєрідність епосу 20-хрр. Звернення до психологічного аналізу, кольорової символіки, поетичних алюзій, філософсько-інтелектуальних асоціацій, особливе лексико-інтонаційне оформлення тексту, трансформація художнього часу і простору у творі— ці естетичні прийоми визначають своєрідність і "Санаторійної зони" М.Хвильового, і "Блакитного роману" Г.Михайличенка, і "Міста" В.Підмогильного, і "Робітніх сил" М.Івченка.
Спільними естетично-стильовими засадами творчості прозаїків 20-хрр. ХХст. стала концепція людини нової епохи, що відчуття власної самотності та непотрібності поєднувала з "активним романтизмом" вітаїстичної закоханості у буття загалом і майбутнє зокрема. Концепт "відродження і становлення" є основним в етичній моделі героїв епохи революції та громадянської війни, нового суспільства. Він якнайповніше відображає і романтичне самоствердження персонажа в нових суспільних реаліях, і трагізм його відірваності від універсальних першооснов буття.
Концепція людини доби Розстріляного Відродження формує не лише провідні етичні пошуки письменства, а й естетичні засади стильових тенденцій українського епосу 20-хрр. Водночас вона відзначається несталістю, стрімко еволюціонує від ліризму до інтелектуальності, від фрагментарного до щільного письма, від миттєвості як способу розкриття суб’єктивного світу особи до змалювання універсальних законів внутрішнього буття.
У сучасному теоретичному інструментарії літературної науки поняття "концепція людини" об’єднує різні рівні художнього тексту й передбачає аналіз найдрібнішої деталі поетики твору, закономірностей художнього письма і мислення автора, типу культури тощо. Від часу появи цього терміна в розробку його теоретичних положень значний внесок зробили М.Жулинський, Л.Кіракосян, А.Бочаров, В.Марко та ін. Нині концепція людини— це всеохопний літературознавчий термін, що дозволяє на основі дослідження внутрішньої структури тексту виділити багатство та неоднозначність етичних установок змальованого у творі індивідуума, проаналізувати закономірності художнього мислення автора, мовно-комунікативні форми вираження культурно-художнього типу характеру героя в літературі. Врешті-решт визначити універсалії соціального і психологічного порядків, які висвітлюють духовний і естетичний досвід автора й епохи, втілений у конкретному творі.
Стосовно особливостей розвитку української прози 20-х рр. ХХ ст. концепція людини — всеохопне теоретичне положення, що виявляє загальномистецькі тенденції змін в епічних творах. Переосмислення взаємовідносин об’єкт—суб’єкт” у художньому слові даного періоду — це трансформація прийомів символізму й модернізму, долання авангардичної форми й витворення індивідуального стилю. Він пов’язаний з відтворенням міжчасової ситуації, деформованого характеру героя, що з’явився внаслідок порушення суцільного потоку буття особи в суспільстві, природі, за допомогою вираження лірико-емоційної цінності предметної реальності. Проза цього часу поєднує естетичні й філософські напрями розвитку мистецтва, які надавали творам Г.Михайличенка, М.Хвильового, М.Івченка, В.Підмогильного цілісного характеру. В них кожен елемент — невіддільна частина художнього тла новел і повістей, їх ідейно-естетичного змісту, внутрішня структура якого виражає через образи героїв, художню концепцію людини епосу першої половини ХХ ст.
Однак жанрово-стильові, художньо-образні особливості творчості письменників, визначені у розвідках М.Жулинського, Т.Гундорової, В.Агеєвої, В. Мельника, В. Шевчука тощо, не охоплюють повністю питання поетики прози даного періоду, не містять цілісного аналізу змін та особливостей індивідуальної мовно-образної свідомості митців 20-хрр. ХХ ст. в українському епосі. Водночас останні дослідження з проблем творчості цих прозаїків акцентують увагу на еволюції авторської концепції героя, котра лежить в основі еволюції стилю, визначає жанрову специфіку творів, систему різноманітних художніх прийомів” [108, 4], як зауважує І.Констанкевич у своїй праці про прозу М. Хвильового. Подібним шляхом пішла й О.Філатова, яка, досліджуючи творчість М. Івченка, віддає перевагу конкретному текстуальному аналізу, тобто виявленню концепції письменника в живій матерії творів” [226, 3].
Комплексний естетичний, проблемний аналіз усіх рівнів епосу 20-х рр. ХХ ст., що відображав би кардинальні зміни в художньому мисленні епохи, еволюцію художньої концепції людини доби Розстріляного Відродження у творах прозаїків як єдиний шлях до пізнання мистецької вартості прозового доробку письменників визначає актуальність даного дослідження. Актуальними для сучасного літературознавства залишаються й питання філософсько-естетичної трансформації свідомості людини епохи Розстріляного Відродження, докорінного переосмислення відносини суб’єкт—об’єкт” у літературі, специфічних художніх засобів вираження сутності людського я”, різних рівнів реальності (об’єктивної, суб’єктивної, мистецької тощо) у рамках інтерсуб’єктивного епосу 20-хрр., яким присвячено це дослідження.
Мета дисертаційного дослідження полягає у цілісному аналізі художньої концепції людини доби Розстріляного Відродження у творчості Г.Михайличенка, М.Хвильового, М. Івченка, В. Підмогильного, становлення нової ідейно-художньої системи змалювання особи у прозі у зв’язку з комплексним осмисленням непересічних творчих пошуків видатних українських прозаїків ХХ ст.
Дослідження еволюції нового стилю мислення в епосі передбачає розв’язання таких завдань:
1)визначення літературознавчих й методологічних особливостей поняття концепція людини”;
2) розкриття соціально-філософських передумов становлення нових естетичних засад змалювання особистості в літературі у зв’язку з формуванням метафоричного прозового мислення на початку ХХ ст.;
3) дослідження художньої концепції людини доби Розстріляного Відродження у творчості Г.Михайличенка, М.Хвильового, М.Івченка, В. Підмогильного шляхом ґрунтовного аналізу образної тканини творів, специфіки моделювання в них часопростору та образу головного героя у зв’язку з появою нових художніх принципів побудови літературного характеру в українській прозі 20-х рр.;
4) виявлення традиційної та індивідуально-авторської образності, що формує художню концепцію людини доби Розстріляного Відродження в прозі даного періоду і визначає модель етнопсихологічного образу особистості в новелах, повістях, романах прозаїків даного періоду;
5) дослідження співвідношення окремих творчих концепцій письменників у загальномистецьких тенденціях епічної літератури означуваного періоду;
6) визначення на основі текстуального аналізу жанрово-стильових, художньо-образних особистостей епічного мислення 20-хрр. ХХст., що оформили своєрідний й непересічний прозовий доробок українських письменників;
7) розкриття неповторності творчої індивідуальності М.Хвильового, М. Івченка, В. Підмогильного й одночасне виявлення закономірностей спільних рис естетичних концепцій, образів, сюжетів, стилю тощо.
Об’єкт аналізу Блакитний роман” Г.Михайличенка новели і повісті М.Хвильового та М.Івченка, романи Місто” В.Підмогильного та Робітні сили” М.Івченка, що відображають індивідуальність художнього стилю письменників, стильових напрямів у прозі 20-хрр. ХХ ст. Водночас вони становлять цілісний художній світ прози даного відрізку часу, послідовно розгорнений у низці наскрізних образів, лейтмотивів тощо єдиного епічного полотна оповідань, повістей і романів видатних прозаїків. Окрім творчого доробку, до аналізу залучається періодика 2030-х рр., як України, так і діаспори, архівні матеріали — рукописи й листи, записники й щоденники М. Івченка, листування В. Підмогильного тощо.
Методологічною основою дисертаційного дослідження виступатимуть літературознавчі аспекти категорії концепція людини”, виділені в першому розділі роботи й послідовно втілені у другому. Методологічним підґрунтям стали також літературно-критичні розвідки вітчизняних й зарубіжних дослідників, присвячені питанням розвитку української прози першої половини ХХ ст. (В.Мельника, М.Жулинського, Ю.Шереха, Т.Гундорової, В.Агеєвої, О.Білецького, М.Доленга, А.Лейтеса, Я.Савченка, В.Коряка тощо). До аналізу залучено праці з філософії (Т. Адорно, С.Кримський, В.Горський, Ортега-і-Гасет та ін.), психології творчості (А.Макаров, А.Асмолов, С.Рубінштейн, Н.Левітова тощо), а також з теорії літератури (М.Бахтін, М.Римар, Л.Гінзбург та ін.), які розкривають як своєрідність теоретичних аспектів поняття концепція людини”, так і особливості її формування в прозі 20-х рр. ХХ ст.
Застосування системного і порівняльного методів літературно-історичного аналізу у зв’язку із лінгвостилістичними, текстуальними прийомами дослідження дозволило виділити подібні і відмінні риси художньо-образних систем прози Г.Михайличенка, М.Хвильового, М.Івченка, В.Підмогильного, еволюцію художньої концепції людини доби Розстріляного Відродження, що визначає своєрідність епічного мислення в українській літературі 20-х рр. ХХ ст. і сформувала новий тип прозових творів.
Необхідність виділення і формулювання методологічних рівнів категорії концепція людини” обумовила виділення у структурі дисертаційного дослідження двох розділів.
Перший— "Художня концепція людини 20-хрр.: естетичні засади реалізації"— охоплює теоретичні й методологічні основи дослідження. На основі сучасних філософс
- bibliography:
- ВИСНОВКИ
Епоха Розстріляного Відродження проголошувала й утверджувала нові підходи до змалювання людини. Художній світ української літератури 20-хрр. відрізняється стильовим розмаїттям модерних напрямів, які попри відмінності між ними виявляють прагнення митців до передачі первинних вражень і почувань людини, що живе в нестабільну добу духовних і соціальних потрясінь. Епос звертається до екзистенційних проблем, відображаючи індивідуальне світосприйняття покоління з роздвоєною психікою. Культурне-філософське підґрунтя літератури 1910—1930 років— проблема ідентифікації та самоідентифікації особи у межах великої кількості різноманітних реальностей, які відкрилися перед людством,— історичних, соціальних, естетичних, психологічних тощо.
Філософсько-соціальними засадами концепції людини доби Розстріляного Відродження виступають екзистенційне філософствування та культурний феномен відродження (як універсальна модель становлення нової людини), що визначають спрямування творчих пошуків митців — у світ особистості, до одухотвореного всесвіту людської душі.
Як і світова література у кращих творах Джойса, Кафки, Франка, Гамсуна та ін., українська проза фіксує глибинні зрушення в об’єктивному й суб’єктивному світах. Неприйняття жорстокості дійсності, проголошення самоцінності людини, пошук нових форм одухотворення реальності проявилося у використанні елементів поетики імпресіонізму, експресіонізму, сюрреалізму, екзистенціалізму, становлення яких засвідчуємо на світовій арені.
Проза 20-х років, прагнучи передати мовно-естетичну цілісність народу України на рівні словесно-художньому, руйнує містичне, сакральне значення слова. Художні образи позбавлялися абстрактності, характерної, зокрема для символізму, вони були звернені до конкретного, ситуативного, чуття, реалії тощо. Подібна конкретизація абстрактного змісту прозового слова на основі конкретної лексеми наповнювала твір умовно-асоціативними образами нового рівня. Вони прямо називали тонкощі й динаміку перебігу душевних переживань особи, змальованої у критичний момент життя. Внутрішні протиріччя й конфлікти, драматично й гостро передані за допомогою символів, народнопоетичних образів, цитат, рефлексій героя, бінарного принципу оповіді, кольоропису, філософських роздумів. Слово охоплює граничні межі образу: предметні і настроєві. В нім відображаються метафоризації художньої дійсності, які стосуються важливих сторін буття:
—перша звернена переважно до внутрішнього світу людини та його емоційного вираження;
—друга описує буття людини, взаємопереплетіння в нім дійсності і мрії, фантасмагорії й реальності.
На структурологічному рівні художня концепція людини доби Розстріляного Відродження відтворена як емоційний, філософський тон чуття, характеру переживання героя тощо за допомогою абстрактно-чуттєвих, асоціативних образів, які змінюють конкретно-предметну тональність оповіді на емоційну.
Повноправним чинником естетичної системи прози 20-х рр. стають ліризм, підсвідомість, асоціативність, інтуїція, інтелектуальні теорії та ідеї, реальний та ірреальний світи, їхнє складне переплетення. Г.Михайличенко, М.Хвильовий, М.Івченко, В.Підмогильний тощо змальовують насамперед людську особистість, унікальний суб’єктивний світ героя. Через нього подається усе, що становить суперечливий образ епохи. Особа виступає як комплекс інтелектуальних, моральних, естетичних смислів, а повісті, оповідання і новели відтворюють багатозначну психологічну колізію— головну рушійну силу оповіді.
Проблема характеру нової людини, що у світовій літературі розроблялася як духовне пробудження особистості, яка відкрила власний самоцінний внутрішній світ, в українській прозі набувала національного звучання— становлення людини нового суспільства (класа, майбутнього, оновленої свідомості та ін.) Вона органічно поєднувалась у творчості прозаїків із наскрізними, лейтмотивними образами всесвітньої літератури початку ХХ століття, де герої виступають як суб’єкти трагічного світовідчуття, що прагне поєднати приховані бажання підсвідомого із вимогами раціонального розуму. Одним із ключових елементів тексту стає символічний простір, у межах якого формується поняття "людського" в суспільстві. Різножанрова спадщина Гната Михайличенка, Михайла Івченка, Миколи Хвильового, Валер’яна Підмогильного при детальному аналізі виявляє у системі різноманітних художніх прийомів, стильових новацій тощо прагнення митців виокремити особистість із суспільного потоку реальності й протиставити старому суспільству. Разом з тим розвінчування старих характерів і типів супроводжується докладним аналізом високих і низьких почуттів у характері людини, прагненням у горнилі самоспостереження і пошуку героя витворити універсальний закон формування людського "я". Моральне випробування, етичні змагання особи— основа композиції новел і оповідань, повістей доби Розстріляного Відродження, які у межах різних стилів— революційного символізму, імпресіонізму, орнаменталізму, психологічного реалізму тощо— втілюють революційно-романтичний характер сучасника.
Попри відмінності творчих манер митців, їх творчість виявляє спільні риси, що в цілому становлять своєрідну художню концепцію людини доби Розстріляного Відродження. Концепт відродження” виразив і жагуче прагнення суспільства оновлення, відчуття урочистого поступу майбутнього, причетність до становлення етичних засад XXVст., і водночас розчарування, розгубленість окремої людини, чиї моральні принципи знищено, а розколота свідомість не може утримати трагічне роздвоєння свідомого і підсвідомого. Напруження творчо-активних сил особи і внутрішні протиріччя її духовного світу становлять осердя концепції людини доби Розстріляного Відродження.
Екзистенція людини, що опинилася на соціальному роздоріжжі, в ситуації міжчасся, розкривається через змалювання глибини та інтенсивності перебігу змін внутрішнього світу героя. Твори Г.Михайличенка, М.Хвильового, М.Івченка, В.Підмогильного відображають динаміку внутрішніх трансформацій характеру особи, її трагедії та духовне напруження. Відтак у прозі охоплено кілька рівнів свідомості і підсвідомості редактора Карка, Анарха, товаришки Жучок (М.Хвильовий), Кіндрата Чепіги, старого Вільгельма (М.Івченко), Степана Радченка (В.Підмогильний). В них поєднано неоднозначну і нерівноправну психіку героїв, оманливі переконання й вічні цінності, реальність об’єктивного світу і суб’єктивне сприйняття. Це герої з роздвоєною, розгалуженою психікою.
Психологічний конфлікт різних рівнів свідомості героя обумовлений насамперед неспівпаданням мрії та реальності, світоглядних орієнтирів та моральних принципів. Герой опиняється у своєрідній міжчасовій ситуації, коли складові його характеру, розчленовані на окремі уламки і фрагменти автором, можуть довільно сполучатись ним, виливаючись у низку вчинків, від яких залежить доля інших людей. Подібні прийоми й проблеми використано Гнатом Михайличенком у "Блакитному романі", Миколою Хвильовим у новелі "Я (Романтика)", "Синій листопад", "Санаторійна зона", Михайлом Івченком у "Світляках", "Смертному співі" та ін., а також у "Місті" Валер’яна Підмогильного.
Епос 20-хрр. ХХ століття представляє своєрідну психологізацію образів людини: фіксуючи найтонші душевні порухи героя, митці не лише відображають структуру свідомості особистості, а використовують психологізм як спосіб розкриття його внутрішнього світу. Відтак боротьба свідомого та підсвідомого стає основним композиційним прийомом у творчості прозаїків. Кореляція меж внутрішнього й зовнішнього світів, підсвідомих прагнень та реальних можливостей як драматичний процес усвідомлення власної сутності— основа художніх прийомів і засобів, спрямованих на розкриття концепції людини доби Розстріляного Відродження. Воно вилилося в зіткнення проблем життя і смерті, вічності й тлінності, смислу буття, приреченості людини на сторінках кращих творів М.Хвильового, В.Підмогильного, М.Івченка, Г.Михайличенка тощо. Трактуючи екзистенційні проблеми як трагічне роздвоєння. одинокої зайвої людини, митці через образи-символи, алюзії, паралелі, мозаїчні композиції, поєднання прийомів епічного й ліричного письма та ін. передають складність людського характеру, неоднозначність буття особи. Однак атомізація свідомості індивідуума не розчленовувала ідейно-композиційної цілісності твору. Навпаки, фрагменти людської свідомості, її компоненти, відображені через роздуми, сни, марення, враження героя,— це сакральний багатокомпонентний простір внутрішнього світу Анарха, Nicolasa у Миколи Хвильового, ліричних героїв Михайла Івченка, Степана Радченка Валер’яна Підмогильного. І він не виключає гармонійного поєднання усіх елементів тексту на основі нових естетичних засад мистецтва слова 20-х років.
Прозові твори цього періоду постають як цілісні естетичні структури, особливий художній світ, в якому кожен мікрообраз підпорядкований надзавданню— моделювати і відтворювати характер нового героя. Для повноти розкриття "я" персонажа письменники вдаються до особливого інтонаційного оформлення тексту: інтенсивного ритму, образних і звукових асоціацій, виділення автора із суцільної тканини твору і протиставлення його героєві. З’явилась також проза, інтонаційне оформлення якої виявлялося у суперечності інтелектуальних рівнів твору, філософем, вкладених в уста героїв чи примхливо розставлених автором в тексті. Мозаїчна композиція, настроєвий, ліричний сюжет, основу якого становлять душевні переживання головного героя, на кінець 20-хрр. поступово змінюються інтелектуальною прозою. В ній концепція людини доби Розстріляного Відродження розкривається на основі зіткнення філософем, теорій та ідей, взаємополеміка яких доповнена імпресіоністичними прийомами письма і створює непересічні образи в українській літературі.
Художня реалізація концепції людини доби Розстріляного Відродження у прозі 20-хрр. ґрунтувалася на змалюванні одномоментного суб’єктивного світу особи, який виявляв дисгармонію зовнішнього і внутрішнього буття персонажу. Видозмінюється архітектоніка прозових творів, по-новому сполучується і відтворюється художній час і простір, через які передається екзистенційний пошук героєм власного "я". У творчих моделях ГнатаМихайличенка, Миколи Хвильового, Михайла Івченка, Валер’яна Підмогильного концепція людини розкривається на основі актуального хронотопу, прозаїки вихоплюють із життя героїв один або кілька драматичних моментів, що відтворюють трагічні зміни духовного світу особи. Швидкоплинний перебіг психічних реакцій персонажів, настрої, спогади, думки співвідносяться з ширшими категоріями — планетарним часом і простором, майбутнім, вічними філософськими істинами, інтелектуальними теоріями. Просторово-часова реалізація концепції людини доби Розстріляного Відродження ґрунтується на спіралеподібному розгортанні чи співвіднесенні індивідуального хронотопу із вселюдським чи універсальним.
Організаційним началом у творах М. Івченка виступає не система подій, що самі розвиваються і відтворюють об’єктивну дійсність, злиту з людиною, а свідомість особистості, що прагне осмислити оточуючий її дивний, абсурдний, почасти ворожий світ.
Просторова організація прози М. Івченка, в якій розгортається його художня концепція людини, ґрунтується на міфологічній моделі органічно єдиного всесвіту.
Часовий простір своїх новел Івченко моделює як культурно-філософський. Лірико-філософські відступи, в яких виражається перебіг художнього часу розлогі, мають переважно символічний характер, покликаний розгорнути єдиний, вічний, всеохопний часовий потік буття, що струменить через найдрібніші відтінки кольору пейзажу і почувань особистості.
Часопростір у новелах М. Хвильового, розкручуючись із малого людського «я» персонажа, поступово охоплює нові й нові простори і часи, убираючи в себе інших людей та інші світи, розвивається до меж країни, епохи, всесвіту, Галактики тощо і становить єдину неподільну цілісність духовного всесвіту індивідуального «я».
Історико-культурологічний характер подібної просторової і часової організації творів поєднаний із симптоматичним змалюванням моментів сприйняття світу, перебігу змін у свідомості індивідуума під впливом запахових, тактильних, кольорових вражень, асоціацій, обумовлює появу масштабних і водночас камерних полотен. Герої М.Хвильового— це і видатні, і разом з тим типові постаті своєї епохи, це дегероїзовані герої революції та громадянської війни, розвінчані і возвеличенні письменником.
Представлені у епосі 20-х років характери і типи, однак, відрізняються великою різноманітністю. Унікальний внутрішній світ особи у новелістиці, повістях митців цього періоду поступово змінюються, відображаючи світоглядні трансформації у свідомості письменників і суспільства. На арену літературної творчості виходять не шкіцові ліричні та настроєві образки-мініатюри, а широкі сюжетні полотна з розгорнутим характером нової людини.
Художня концепція людини доби Розстріляного Відродження стрімко еволюціонує: від змалювання символічно-умовного характеру до роздвоєного, а згодом інтелектуального.
"Блакитний роман" Г.Михайличенка на основі містичних концепцій минулого відтворює символічний, досить умовний характер рефлектуючого героя. За допомогою кольоропису, асоціацій, органічного поєднання імпресіонізму й символізму письменник передає психологічні змагання роздвоєної душі людини на межі епох.
Твори, що з’явилися згодом, представляють інший тип характеру героя в українській прозі. Письменники відмовляються від умовностей символізму, прагнучи прямо називати динаміку внутрішніх змін у свідомості персонажа. Проза М.Хвильового відобразила людину доби Розстріляного Відродження як тип епохи. Це трагічна роздвоєна особа, що шукає сенсу власного "я", водночас наділена узагальнюючими рисами характеру людини XXV століття.
Герой Хвильового— це герой драматичного пошуку і трагічного становища. Підсумок життєвих шукань його персонажів часто винесений за межі твору, оскільки лише в м’ятежному зіткненні думок і вчинків письменник вбачав справжній шлях до народження геніального неспокійного громадянина” прийдешньої епохи.
У межах ліричного освоєння світу Івченко звертається не до універсально-типізуючих етичних ідеалів, а до універсально-індивідуалізованих, в яких універсум землі (космосу) розкриває індивідуальний, неповторний світ людської душі. Автор представляє в українській прозі 20-хрр. лірико-філософський тип характеру, в якім універсальна Вічність, Абсолют становлять обов’язковий імператив, без нього, на переконання митця, неможливі гармонія і цілісність внутрішнього буття особи.
Письменники, незважаючи на такі відмінності етичних установок героїв творів М.Хвильового та М.Івченка, відтворюють процес деформування характерів під впливом різноманітних явищ суспільного життя і моментів сприйняття всесвіту, ідей, революції, війни, часу, навіть кольору, запаху, асоціації тощо.
Особистість, як випливає з художніх концепцій людини доби Розстріляного Відродження Миколи Хвильового та Михайла Івченка, — це сукупність смислів людського буття. Митці прагнуть змалювати людину не в соціальних структурах суспільства, а духовних, ціннісно-життєвих. Звідси — ідея індивідуалізації особистості, здатної глибоко думати і почувати, гармонізувати власні біопсихічні якості в яскраву цілісність характеру.
На кінець 20-хрр. ліричні, настроєві характери героїв змінилися інтелектуально-філософськими. В великих епічних формах змальовується інтелектуально-екзистенційний, інтелектуально-філософський характери персонажів. Через внутрішній монолог, різні варіанти "потоку свідомості", діалоги, розлогі роздуми зіткнення реального світу та ідеальних мрій розкриваються глибинні філософські смисли людського існування. Психологія героя, його внутрішній світ співвідносяться з інтелектуальними теоріями, екзистенційною проблематикою сучасності, філософськими універсальними смислами.
Образи людини в "Робітніх силах" М.Івченка, "Місті" В.Підмогильного постають насамперед як образи думок, системи мислення, що, власне, і відображена у всіх способах вияву літературного героя у творі, у всіх елементах, які утворюють власною єдністю літературний характер.
Він розкривається в численних монологах і діалогах, розгорнутих філософсько-інтелектуальних роздумах і описах, самоспостереженнях героя над своїм духовним життям. Невласне пряма мова, різноманітні форми потоку свідомості” у поєднанні із антиномією, символічними деталями, кольорописом концентрують драматичні колізії великих епічних форм довкола складного духовного життя персонажа, що співвідноситься з інтелектуальними ідеями, теоріями тощо. Їх долі— пряме втілення світоглядних принципів та ідей, які стверджують або заперечують позицію автора. Етично-морально шукання героїв— повноправні складові їхньої свідомості, рушійні сили сюжету та композиції, їх зіткнення, переплетіння, відштовхування та об’єднання обумовлює розвиток характеру персонажа. Водночас моральні випробування головних героїв творів "Місто" та "Робітні сили" мають не тільки виразний філософський характер, а й емоційно-напружений.
Повість і роман кінця 20-хрр. представляють в українській літературі особливий тип художньої структури, в якім психологічний аспект зображення поєднується зі складною ідейно-композиційною побудовою, покликаною відобразити психодуховний світ героя на філософсько-інтелектуальному рівні. Художні відкриття 1910-х років— ліричний орнаменталізм, прийоми імпресіоністичного настроєвого письма— органічно поєднуються із такими позасюжетними елементами, як філософські теорії та ідеї, і моделюють на кінець 20-х років концепцію людини доби Розстріляного Відродження як багатогранне осмислення феномену людського буття.
Така своєрідна інтелектуалізація психологізму як структури свідомості особистості видозмінює художню концепцію людини доби Розстріляного Відродження в романі 20-х рр., а отже, створює епічний характер як внутрішній зміст особистості, складну філософську проблему, індивідуальну форму існування цілісних, таємничих і простих істин буття людини, розгорнену у межах інтелектуальної прози.
Художня концепція людини доби Розстріляного Відродження в прозі 20-хрр. ХХ століття сформована на основі традицій екзистенційного філософствування в українському мистецтві і виражає в характерах героїв Г. Михайличенка, М. Івченка, М. Хвильового, В.Підмогильного особливий особистісний смисл людського існування. Особа в епосі цього періоду втілює культурно-філософські досягнення попередніх епох, які осмислені прозаїками на основі нових модерних способів змалювання людини в художньому творі. За посередництва образно-асоціативного художнього мислення письменники стверджують унікальність буття людини, неповторність її внутрішнього світу — таємниці таємниць всесвіту.
Безпосередність бачення, заміна загального конкретними деталями, прагнення відобразити й увічнити певну мить настрою чи душевного стану поступово доповнюються філософськими теоріями та ідеями, які стають невіддільною частиною твору. Михайло Івченко, Валер’ян Підмогильний у своїх великих епічних творах звертаються до філософської спадщини минулого й сучасності, органічно вплітаючи міркування про людину й світ Григорія Сковороди, Рабіндраната Тагора, Анатоля Франса, А. Шопенгауера тощо до сюжету твору. Водночас автори пропонують читачеві й власні концепції, втілені в образах головних і другорядних героїв, принципах змалювання характеру людини, побудови композиції.
Відмовляючись від поверхового бачення на користь глибинної суті, митці прагнуть особливої синтетичності у своїх творах: вони намагаються показати формування цілісної людини за допомогою органічної єдності усіх елементів твору. Це була своєрідна спроба повернути світові й особі втрачену гармонію, єдність, красу. І проявилася вона не лише у появі ширших епічних полотен, а й доповненні художніх засобів модернізму: контрасту кольору й звуку, послабленні фабульності, ліричної настроєвості стилю тощо — новими прийомами. Лірико-психологічні засоби змалювання характеру людини поєднуються із культурно-філософським методом сприйняття світу, а отже, у романах і повістях як повноправний елемент твору використовуються інтелектуальні теорії та ідеї, філософські діалоги та монологи, роздуми, невласне пряма мова. Ці позасюжетні елементи” відображають новий, особливий тип художнього бачення світу. Якщо у Блакитному романі” Гната Михайличенка, Я (Романтика)” Миколи Хвильового, Тіні нетлінні” Михайла Івченка душевна драма героя є осердям твору, а перебіг його переживань виражається в психологізації образів, через спогади, алюзії, підсвідомі імпульси тощо, то інтелектуальна проза кінця 20-х рр., зокрема, Робітні сили” Михайла Івченка, Місто” Валер’яна Підмогильного містять риси філософських прийомів освоєння світу й осмислення сутності власного я”. І це не лише авторський прийом, а й внутрішній смисл духовного світу героя.
Інтелектуально-філософське тло творів допомагало глибше розкрити світобачення персонажів, і водночас розширювало часово-просторові перспективи епосу у порівнянні з малою прозою. До розірваного, роздвоєного світу героя додається широкий загальнокультурний план — філософські відкриття минулого й сучасності. Вони стають тим наскрізним мотивом твору й буття персонажа, який дозволяє відчути й Савлутинському, й Радченку безмежність людського”, вони, на відміну від редактора Карка Миколи Хвильового та Я Гната Михайличенка відчувають перспективність своїх шукань, можливість вирватися із обмеженого світу власного я” та гуманітарних катаклізмів епохи. Діалектика їх почуттів, еволюція світосприйняття — основний лейтмотив творів, у яких не просто простежено перебіг переживань персонажів, а розкриті внутрішні протиріччя особистості, чиє світосприйняття докорінно змінилося, яка подолала протиріччя й конфлікти свого характеру й епохи.
Герої М. Івченка й В. Підмогильного хоч і борються з собою, однак двобій раціонального й ірраціонального у їхніх душах завершується перемогою не чогось одного, а синтетичної ідеї: феномен людини — складний і нерозгаданий. Боротьба ідей та ідеологій у творах письменників засвідчує перехід літератури від змалювання самотнього героя з розколотою психікою до відтворення багатогранності внутрішнього світу людини, який складається не лише із драматичних переживань, а й вбирає в себе цілісний простір інтелектуальних, філософських відкриттів людства.
Розкадрованість дійсності на окремі настрої, мотиви, видіння”, спогади, що була характерною для лірично-настроєвих творів початку доби Розстріляного Відродження доповнюється цілісними філософськими роздумами, протиставленнями. Тому в композиції відбувається зміна просторової організації тексту, яка полягає у звільненні від соціального, перенесенні внутрішньої дії твору в душі героїв, а відтак у коло глибоких філософських шукань. Матеріальний світ, сюжетні колізії, що у XIX ст. зазвичай полягали в перебізі подій і вчинків персонажа, наприкінці 20-х рр. XX ст. відступають на другий план, а ліричний психологізм доби Розстріляного Відродження та філософські відкриття авторів створюють новий тип художнього відображення людини й світу.
Український епос виходив на новий художній рівень, складовими якого безпосередньо виступали філософські смисли, інтелектуальні відкриття, психологізм, асоціації, алегорії, які оформлюють інтелектуально-філософську течію в прозі 20-хрр. ХХ століття.
Проза кінця XX століття розширила вживання майже всіх структурних компонентів епосу 20-х рр. Провідний мотив творчості митців доби Розстріляного Відродження — людина та її трагічні самовідчуття у драматичному й конфліктному світі — відлунує й у творах наших сучасників, які також звертаються до екзистенційних проблем, імпресіоністичних, символістських тощо прийомів письма, щоб розкрити багатогранність внутрішнього світу людини. Осмислення сенсу буття, зміна психодуховного світу особи, безперечно, є основними проблемами епосу XX віку. А еволюція художньої концепції людини доби Розстріляного Відродження відображає становлення у художніх структурах епосу 20-х рр. нового естетичного ідеалу митців — незбагненного світу людського я”. Усі елементи художніх творів Гната Михайличенка, Миколи Хвильового, Михайла Івченка, Валер’яна Підмогильного — мікрообрази, сюжет, композиція, простір і час тощо — покликані втілити трагічну роздвоєність особи, її драматичні переживання у розколотому світі. Водночас душевна драма героя — це лише частина, окремий прояв трагічного неспівпадання внутрішнього й зовнішнього буття людини, закономірності якого глибоко й докладно аналізувались літературою, філософією, психологією XX століття.
Трагічна доля митців Розстріляного Відродження, на жаль, не дозволила цим тенденціям розвинутись вповні, однак екзистенційні проблеми смислу людського існування та художні прийоми психологічно-інтелектуального письма були успадковані українською літературою другої половини ХХ століття. Лірична настроєність, екзистенційні проблеми вибору складних життєвих проблем, концентрація внутрішнього конфлікту, самоспостереження героя над власним життям по-новому трактувалися Є.Гуцалом, В.Дроздом, В.Земляком, М.Стельмахом, Гр.Тютюнником, О.Гончаром.
Особистісно-психологічні мотиви прози 20-хрр. митці другої половини ХХст. розширили, поклавши в основу художніх відкриттів у жанрі психологічно тонкого прозового письма.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Агеєва В. Автор і герой у структурі новел Миколи Хвильового // Слово і час. — 1993. — №12. — С. 16—21.
2. Агеєва В. "Зайві люди" у прозі М.Хвильового // Слово і час. — 1990. — №10. — С. 3—9.
3. Агеєва В.П. Українська імпресіоністична проза. К., 1994. — 160с.
4. Агеєва В. Мотиви й варіації (Роль інтертекстуальних зв’язків в українській імпресіоністичній прозі) // Слово і час. — 1996. — №3. — С. 32—40.
5. А.Л. М.Івченко "Імлистою рікою". — Х.: ДВУ, стор. 302 // Культура і побут. — 1926. — 14 лют.
6. Акопова А. Эстетический идеал и природа образа. — Ереван: "Штутюн" НАН РА, 1994. — 223 с.
7. Асмолов А.Г. Психология личности: Принципы общепсихологического анализа — М.: Изд-во МГУ, 1990. — 367 с.
8. Ауэрбах Э. Мимесис: Изображение действительности в западноевропейской литературе / Пер. с нем. — М.: Прогрес, 1976. — 556с.
9. Бахтин Т.Т. Эстетика словесного творчества. — М.: Искусство, 1986 — 445 с.
10. Бичко А., Бичко І. Феномен української інтелігенції (Спроба екзистенціального аналізу) // Слово і час. — 1996. — №6. — С. 70—75.
11.Білецький О. Про прозу взагалі та про нашу прозу 1925 року // Червоний шлях. — 1926. — №2—3. — С. 121—129; 133—163.
12. Білецький Ф.М. Оповідання. Новели. Нарис. — К.: Дніпро, 1966. — 89 с.
13.Безуглий М. Спадщина Валеріана Підмогильного (з блокнота літературного слідопита) // Прапор юності. — 1967. — 19 березн.
14.БергсонА. Творческая эволюция / Пер. с франц. — М.: КАНОН-пресс, Кучково поле, 1998.— 384с.
15.Бєлєцкий О. В Шуканнях повістярської форми // Шляхи мистецтва. — 1923. — №5. — С. 59—62.
16.Богацький П. Сьогочасні літературні прямування. — Прага-Берлін, 1923. — 88 с.
17.Борецький М.І. Історико-літературний процес. Стиль доби, літературний напрям, школи, гуртки // Всесвітня література у середніх навчальних закладах України. — 1998. — №6. — С.37—40.
18.Бочаров С.Г. Характеры и обстоятельства // Теория литературы: Основные проблемы в историческом освещении. Образ, метод, характер. — М.: Изд-во АН СССР, 1962. — 485с.
19.Бургардт О.В.П. Військовий літун. Оповід. // Червоний шлях. — 1924. — №8—9. — С. 349.
20.Буряк Б. Художній ідеал і характер. — К.: Дніпро, 1967. — 326 с.
21.Валевский А.Л. Основания биографики. — К.: Наукова думка, 1973. — 260с.
22.Ваплітянський збірник / Вид. 2-е, доп. Під ред. Ю.Луцького. — Вид-во Канадського ін-ту укр. студій. Вид-во: "Мозаїка", 1977.
23.Власенко В.П., Ковтуненко А.О. Робітничий клас в українській радянській прозі. — К.: Вид-во АН УССР, 1960. — 207с.
24.Виноградов В. Про теорію літературних стилів // Життя й революція. — 1927. — №1. — С. 66—74.
25.Волинський П.К. Основи теорії літератури: Вступ до літературознавства. Вид. 2-е, випр. і доп. — К.: Радянська школа, 1967. — 366 с.
26.Воробьева Н.Н. Принцип историзма в изображении характера: Классическая традиция и советская литература. — М.: Наука, 1978.— 263с.
27.Гадзінський В. Фрагменти стихії: Статті та рецензії. — Х.: ДВУ, 1927. — 176 с.
28.Галанов Б.Е. Души изменчивой приметы. — М.: Советский писатель, 1982.— 247с.
29.Гальчук М. Літературне життя на підсовєтській Україні: I. Проза 1920—30 років. — Мюнхен-Париж, 1952. — 32 с.
30.Гливенко И.И. Типы героев в литературе в их отношении к действительности. Историко-литературная гипотеза. — К., 1904.
31.Гей Н.К. Художественность литературы: Поэтика. Стиль. — М.: Наука, 1975. — 470 с.
32.Гинзбург Л.Я. О психологической прозе. — Л.: Художественная литература, 1977. — 443 с.
33.Гинзбург Л.Я. О лирике. 2-е изд., доп. — Л.: Художественная литература, 1974. — 407с.
34.Гинзбург Л.Я. О литературном герое. — Л.: Художественная литература, 1979.— 222с.
35.ГиршманМ.М. Литературное произведение: теория и практика анализа.— М.: Высш. школа, 1991.— 172с.
36.Гладкий М. Мова сучасного українського письменства. —Х.-К.: ДВУ, 1930. — 160 с.
37.Гнатишек М. Літературні періоди // Слов’янські архіви в Канаді. І. Ольга Войтенко. Колекції УВАН у Вінниці. — Вінніпег, 1971.
38.Голубєва З.С. Український радянський роман 20-х рр. — Х.: Вид-во Харківського університету, 1907. — 216 с.
39.Грічак Є.Ф. Хвильовизм (Спроба політичної характеристики). — Х.: ДВУ, 1930. — 160 с.
40.Гроно нездоланних співців. Літературний портрет українських письменників ХХ століття, твори яких увійшли до оновлених шкільних програм / Упоряд. В.І.Кузьменко. — К.: Український письменник, 1997. — 285 с.
41.Гураев С.В. Концепция личности в литературе романтизма // Конспект. — 1977. — М.: Наука, 1978. — 303 с. — С. 227—248.
42.
- Стоимость доставки:
- 150.00 грн