ЛІТЕРАТУРНО-ЕСТЕТИЧНІ ПОЗИЦІЇ І ТВОРЧА СПАДЩИНА ІВАНА ЄРОФЕЇВА

brief description

МАРІУПОЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

На правах рукопису

МЕЛЬНИЧУК Ірина Вікторівна

УДК 821.161.2 «19»
Єрофеїв І.

ЛІТЕРАТУРНО-ЕСТЕТИЧНІ ПОЗИЦІЇ І ТВОРЧА СПАДЩИНА
ІВАНА ЄРОФЕЇВА

10.01.01 українська література

Дисертація
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник
Кейда Федір Федорович
доктор філологічних наук, професор

Маріуполь - 2005

Зміст

Вступ 3
Розділ 1. Фольклористична та етнографічна діяльність І.Єрофеїва 20
Розділ ІІ. Художньо-естетичні концепти І. Єрофеїва дослідника 69
літературного процесу
Розділ ІІІ. Повість Олекса Довбуш” у літературно-естетичних та 117
ідеологічних пошуках митця
Висновки 182
Список використаної літератури і джерел 190

ВСТУП
За всіх помітних досягнень сучасної науки в аспекті об’єктивного осмислення вітчизняної культурно-мистецької спадщини, ще дотепер залишається фахово недооціненим доробок багатьох письменників, літературознавців, фольклористів тощо. Особливо це стосується митців і науковців, творча активність яких припадає на так званий період «розквіту всіх націй і народностей» комуністичну добу чи, радше, епоху радянського режиму. Процес духовного відродження української нації, який триває ось уже понад десятиліття, завбачає введення до активного мистецького контексту «маргінальних» інтелектуальних здобутків, що, зрозуміло, значно розширює наші уявлення про нову культурну реальність.
Упродовж тривалого часу на периферії філологічної науки перебувало ім’я Івана Федоровича Єрофеїва (1882-1953) письменника, фольклориста, літературознавця, етнографа та історика, про якого можна сказати словами Пантелеймона Куліша:
Блажен єси, коли тобі, на ганьбу й жаль,
Свої в тобі свого лукаво не признали
І плещуть, буцім ти перевертень-москаль
І помисли твої спасенні повмирали...
Донині відсутнє повне зібрання спадщини, не впорядкований рукописний архів Єрофеїва «сумлінного робітника на полі вивчення історії, мистецтва та фольклору українського народу» (В.Перетц), а спорадичні згадки в періодиці репрезентують його здебільшого як друга Горького і мало не його «учня».
Актуальність дослідження творчого доробку І.Єрофеїва зумовлюється насамперед украй незадовільним станом його наукового осмислення та різноаспектністю спадщини письменника і вченого, яку слід увести до наукового обігу. Важливо, що діяльність Єрофеїва припадає на кілька фактично різних періодів у суспільно-політичному й культурно-мистецькому житті України: початок ХХ століття, національно-культурне відродження 1920-х і тривожні 30-ті роки, Друга світова війна й перші повоєнні часи.
Окремі спроби систематизації та наукового прочитання рукописної спадщини І.Єрофеїва (нині його фонд під номером 185 упорядковується в Інституті літератури імені Т.Шевченка НАН України) припадає на початок 70-х років минулого століття, коли було опрацьовано листування митця з російськими письменниками М.Горьким, К.Треньовим і В.Юрзенським. Звісна річ, що це знадобилося для унаочнення українсько-російських літературно-мистецьких «зв’язків». До 90-річчя від дня народження Єрофеїва (1972) «Літературна Україна» опублікувала невеличку статтю «Вшануймо його працю» Ф.Сарани. Оці перші «кволі» намагання виявилися, на жаль, останніми. Подальші згадки про письменника і вченого обмежуються короткими біографічними відомостями в «Шевченківському словнику» (1973), «Українській літературній енциклопедії» (1990) та «Енциклопедії українознавства» (1993). На часі, отже, - цілісне дослідження спадщини І.Єрофеїва. Спроба максимально заповнити цю прогалину у вітчизняному літературознавстві видається надзвичайно актуальною.
Зв’язок дослідження з науковими програмами, планами, темами. Робота є конкретним внеском у комплексне дослідження «Актуальні проблеми української літератури і фольклору», над яким працює кафедра української філології Маріупольського державного гуманітарного університету.
Тему дисертації затверджено на засіданні бюро науково-координаційної ради з проблеми «Класична спадщина і сучасна художня література» при Інституті літератури імені Т.Шевченка НАН України 14 грудня 2000 року (протокол №3)
Мета роботи системно дослідити творчу спадщину І.Єрофеїва на основі вивчення маловідомих джерел; осмислити художню своєрідність його прозового доробку; окреслити концепції розвитку українського письменства і фольклору, висунуті дослідником; визначити місце і роль І.Єрофеїва в історії вітчизняної культури.
Цій меті підпорядковано наступні завдання:
- дослідження теоретико-естетичних основ літературно-критичної, фольклористичної та письменницької творчості І.Єрофеїва;
- визначення проблематики і жанрової специфіки літературознавчих та фольклористичних студій письменника в контексті їх еволюції;
- характеристика аналітично-критичної діяльності вченого крізь призму ретроспективи та перспективи;
- аналіз ідейно-тематичної та жанрово-стильової специфіки повісті І.Єрофеїва «Олекса Довбуш»;
- з’ясування місця І.Єрофеїва як творчої особистості в українському літературному процесі першої половини ХХ століття.
Об’єкт дослідження багатоаспектна творчість І.Єрофеїва: літературно-критичні статті про творчість Т.Шевченка, П.Грабовського, В.Чумака, Г.Сковороди тощо, фольклористичні дослідження «Українські думи і їх редакції», «Крим у малоруській народній поезії XVII-XVIII ст., переважно в думах» і под., етнографічні розвідки, епістолярій, історична повість «Олекса Довбуш».
Предмет дослідження особливості літературно-критичних та фольклористичних праць, проблематика і художня специфіка прозового доробку І.Єрофеїва крізь філософсько-естетичні виміри його творчості.
Основні методи дослідження біографічний, порівняльно-історичний, історико-генетичний та естетичний.
Теоретико-методологічною основою дослідження стали літературознавчі, фольклористичні, історичні і філософські праці відомих вітчизняних вчених О.Білецького, Л.Грицик, Р.Гром’яка, М.Грушевського, А.Гуляка, В.Давидюка, Л.Дунаєвської, С.Єфремова, М.Жулинського, В.Качкана, Л.Копаниці, П.Куліша, Н.Малинської, В.Перетца, О.Потебні, Г.Семенюка, М.Сиваченка, П.Федченка, а також зарубіжних дослідників М.Бахтіна, О.Веселовського, К.Кабашникова, О.Лосєва, Б.Рассела та інших.
Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертація є першою спробою системного аналізу творчого шляху І.Єрофеїва. Тут уперше на основі вивчення численних джерел (у тому числі й архівних) досліджено чільні позиції Єрофеїва літературного критика, фольклориста, визначено посутні риси його індивідуального стилю як художника слова, виявлено місце і роль митця у вітчизняному літературному процесі першої половини ХХ століття.
Теоретичне значення дослідження. З’ясування запропонованих І.Єрофеївим концепцій розвитку вітчизняного фольклору, творчості відомих українських письменників, визначення особливостей його художнього почерку як прозаїка до певної міри конкретизує загальну панораму літературного процесу минулого століття. Не претендуючи на вичерпність у висвітленні обраної теми, авторка дисертації прагнула заповнити одну з лакун в осмисленні шляхів поступування української літературно-естетичної думки.
Практичне значення одержаних результатів. Зібраний фактичний матеріал і одержані у процесі дослідження висновки можуть використовуватися в курсах лекцій з історії української літератури і фольклору. Одержані результати можна вважати основою для розширення проблематики курсових, дипломних та магістерських робіт.
Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації були апробовані у виступах і повідомленнях на підсумкових наукових конференціях Маріупольського державного гуманітарного університету (1999-2004 роки), на Міжнародній науково-практичній конференції «Україна-Греція: історична спадщина і перспективи співробітництва» (м.Маріуполь, 1999), Міжнародній науковій конференції «Документалістика на зламі тисячоліть: проблеми теорії та історії» (м.Луганськ, 2001), Всеукраїнській науково-практичній конференції «Сучасні тенденції у літературознавчій підготовці вчителів-словесників» (м.Мелітополь, 2001), науковій конференції «Павло Грабовський: проблеми творчості» (м. Суми, 2002).
Публікації. За темою дисертаційної роботи у фахових наукових виданнях опубліковано 7 статей, що відображають основні наукові результати проведеного дослідження.
Робота обговорена і рекомендована до захисту на розширеному засіданні кафедри української філології Маріупольського державного гуманітарного університету (протокол №01 від 24.09.2004).
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури і джерел, який включає 257 найменувань.
Загальний обсяг роботи 208 сторінок (із них 188 основного тексту).
В історії вітчизняного письменства, української літератури, літературно-критичної думки, фольклористики та етнографії існує ще велика кількість так званих «білих плям» репресованих, заборонених або просто забутих письменників, літературознавців, фольклористів. Однією з таких постатей є український письменник, історик, літературознавець, етнограф і фольклорист І.Ф.Єрофеїв, багатогранна діяльність якого залишила помітний слід в історії української науки і культури. Але при всій різноманітності і багатогранності наукової та літературної діяльності І.Єрофеїва ще й до сьогодні творча спадщина його залишається недослідженою, літературно-естетичні позиції нез’ясованими.
Іван Федорович Єрофеїв народився 26 вересня (8 жовтня) 1882 року в селі Андрушівка, тепер Погребищенського району Вінницької області, в сім’ї вчителя. Вищу освіту здобув на історико-філологічному факультеті Київського університету, який закінчив у 1907 році. На той час осередками науки ставали університети і наукові товариства, постійно проходили археологічні та етнографічні з’їзди, в науці працювала ціла плеяда визначних особистостей В.Антонович, Ф.Вовк, О.Потебня, П.Житецький, А.Кримський, М.Дашкевич, М.Петров тощо.
Можна з упевненістю стверджувати, що найбільший вплив на становлення Єрофеїва-фольклориста мав Микола Дашкевич. Саме він літературознавець, історик, учень В.Антоновича, професор Київського університету, дійсний член Петербурзької АН, що всупереч поглядам Петрова акцентував на самобутності української літератури, її зв’язках із західноєвропейськими течіями та стилями, дослідник українських дум, керував студіями талановитого студента.
Після закінчення університету Єрофеїв, на деякий час залишивши столицю, викладає у Сімферопольській гімназії, проте не полишає наукової роботи. У своєму листі до І.Стешенка, дякуючи, він відмовляється від запропонованої посади, бо, як людина відповідальна, не може залишити класи посеред навчального року. Окрім того, молодий учитель повідомляє: «...сам працюю на науковій ниві і хотів би бути на посаді недалеко від наукових центрів, чи в самих центрах. Також тягне мене до справжньої України, до Харкова, чи Полтави, чи Києва»[172]. Єрофеїв просить згадати про нього влітку, перед початком нового академічного року. Проте подальші події революція та громадянська війна не дали можливості здійснитися намірам вченого: влітку 1918 року Іван Стешенко загинув.
Після встановлення відносної політичної стабільності, якій передували лютневий та жовтневий перевороти, громадянська війна й іноземна експансія, переважна частина української інтелігенції, що прийняла ідеї нового більшовицького режиму, відновила свої сподівання на національне відродження України, на розвиток вітчизняної науки і культури. У 1922 році Харків стає столицею України. Саме тут у 1920-х роках було створено систему науково-дослідницьких закладів при ВУАН комітетів, комісій, які очолили відомі науковці ще «дореволюційної школи».
У цей час Іван Єрофеїв опинився в центрі наукового і культурного життя краю. Саме 20-ті роки час співробітництва на науково-дослідницькій кафедрі історії української культури під керівництвом академіка Д.Багалія, в Музеї Слобідської України та Українському комітеті охорони пам’яток культури були найактивнішим періодом його фольклористичної, літературознавчої й етнографічної діяльності.
Незважаючи на наукову активність Єрофеїва у цей період, його перебування в Харкові аж ніяк не можна назвати «безхмарним». Існувало ще безліч побутових проблем, які науковець змушений був вирішувати. Іван Федорович доглядав за хворою на туберкульоз дружиною, утримував двох сиріт-племінниць. Часу постійно не вистачало, виникали непорозуміння з колегами, керівництвом, а кафедра поволі ставала місцем пліткарства і зведення рахунків. У листі до академіка Д.Багалія Єрофеїв скаржиться на неприйнятні методи керівництва і зауважує, що «... ходили б ми акуратніш і в тім разі, коли б нас притягували до катедри іншими засобами, ніж залякування. Є на це друге науково зацікавлювати людей, поводитись з ними не як зі школярами» [171]. Змушеному постійно спростовувати наклепи заздрісних колег та давати пояснення керівництву Єрофеїву було дуже важко працювати у такій атмосфері: «... на катедру дивлюся, як на місце науки і тому держуся осторонь усякий раз, коли бачу те, що не в’яжеться у моєму розумінні з наукою. І я добре розумію отого самого Сковороду, якого Ви так добре знаєте, і котрий так утікав від людей»[171]. Утім, ще страшніші випробування були попереду репресії в колі науковців та літераторів, ідеологічний пресинг влади, вульгаризація науки і ... мовчання.
У другій частині дослідження Богдана Кравціва «Розгром українського літературознавства. 1917-1937», названій автором «Реєстр тих, що замовкли», серед сімдесяти чотирьох прізвищ літературознавців і літературних критиків, які «внаслідок екстермінаційних заходів розстрілів, заслань і репресій вибули з наукового і літературного життя та активності після 1937 року» [160, с.38], зустрічаємо й прізвище І.Єрофеїва.
Надалі ім’я науковця з’являється на сторінках часопису «Україна» лише наприкінці 1944 року; у видавництві «Радянський письменник» виходить друком його повість «Олекса Довбуш» (1945).
Першим відгуком на літературний дебют І.Єрофеїва стала рецензія В.Сагайдака «Повість про Довбуша», надрукована у журналі «Радянський Львів» [213]. Рецензія мала загалом несхвальний характер і рясніла цитатами з творів Й.Сталіна та постанов партійних з’їздів. Проаналізувавши соціально-історичні умови розвитку опришківського руху на чолі з Олексою Довбушем, її автор зупинився на інтерпретації письменником образу легендарного гірського месника. Досить сумнівним видається твердження, що, мовляв, Довбуш Єрофеїва «людина, якій все обридло, яка зневірилась у всьому і живе лише тому, що живеться, віддавшись на непевну ласку бурхливих хвиль життя»[213, c.73]. Не помітив рецензент у повісті й відтворення широкої панорами життя народу, що потерпав від соціально-економічного і національно-релігійного гніту. Серед зауважень, які можна віднести до абсолютно безпідставних звинувачення в тому, що «сюжет повісті губиться в окремих епізодах, внутрішньо не пов’язаних між собою», твердження про малоймовірність багатьох епізодів, у тому числі сцени в маєтку шляхтича Карпінського, що, як свідчить аналіз, «запозичена» письменником з історичних джерел. Врешті-решт, В.Сагайдак підсумовує: «Твір про Олексу Довбуша мусив би бути реалістичним і романтичним одночасно лише тоді він був би яскравим і захоплюючим. Романтики, почерпнутої з народної творчості про Довбуша, не видно в повісті»[213, c.74].
Сповнена поспішних висновків і стаття О.Кундзіча «Без відчуття добра і зла»[168]. Із погляду критика, Олекса Довбуш зображений Єрофеївим уже літньою й сентиментальною людиною; «ця сентиментальність охоплює ватажка всупереч усій обстановці боротьби»[168, c.125]. Особливо неприродною видається дослідникові сцена, в якій легендарний опришок важко переживає страту гуцулів-зрадників. О. Кундзіч завважує: «отак незграбно автор доводить, що в Довбуша було «добре серце»[168, c.125]. Як бачимо, відхід прозаїка у трактуванні образу легендарного народного месника від канону незламного воїна, зануреного з головою у боротьбу, позбавленого людських слабкостей, потлумачується як художня «незграбність». Ще одним безпідставним закидом вбачається твердження про брак у творі історичної правди. Навіть вік героя, за твердженням критика, не відповідає дійсності, бо змальовано його як немолоду вже людину, якій «на четвертий десяток перейшло». За словами Кундзіча, «Довбуш народився 1719, очолив опришків 1738 і загинув 1745 року»[168, c.125]. Однак, із найновіших історичних досліджень відомо, що герой побачив світ у 1700 році, отже, правда все ж залишається на боці автора повісті.
Більш виваженими, об’єктивними в своїх критичних спостереженнях виявилися М.Сиротюк та В.Грабовецький.
Так, відомий письменник і літературознавець М.Сиротюк у монографії «Українська історична проза за 40 років» відгукується про повість Єрофеїва як спробу «вперше в радянській літературі воскресити картину опришківської епопеї, змалювати її рядових героїв-леґінів, її, оспіваного в народній творчості, ватажка»[218, с.200]. Дослідник відзначає, що автором було досить виразно відтворене історичне тло, умови, причини, прогресивний характер опришківського руху. М.Сиротюк звертає також увагу на підходи Єрофеїва до художнього моделювання постаті головного героя повісті. Вартісним у цьому плані вбачається, зокрема, те, що авторові значною мірою вдалося не лише показати благородну душу, високошляхетні риси характеру Довбуша, але й передати, як, під чиїм впливом формувалися ці риси, як виявлялися у стосунках отамана з людьми різних побутових і соціальних станів рідними, бойовими друзями, покривдженим народом, жіноцтвом, ворогами. Сюжетно вмотивованим вважає літературознавець і трактування смерті Довбуша, яке «підсилює ідейне звучання твору, робить ціліснішим образ народного героя, спростовує офіційну версію, при цьому не порушуючи історичної правди»[218, c. 202]. Проте і Сиротюкові мотив приреченості видався дивним і дисонансним до палкої, мужньої натури ватажка гірських повстанців. Тому він трактує його як такий, що негативно позначився на інтерпретації образу головного героя. Але, незважаючи на всі критичні зауваження, рецензент вважає, що повість Єрофеїва заслуговує загалом позитивної оцінки.
Приділив увагу повісті І.Єрофеїва й один із найвідоміших дослідників опришківського руху, історик В.Грабовецький у своєму комплексному дослідженні «Олекса Довбуш» [31]. Значним успіхом автора, зокрема, дослідник слушно вважається показ формування характеру волелюбного молодого ватажка, а також аналіз соціальних умов, які породили карпатське опришківство (нестерпне життя верховинських селян, їх виснажлива праця, знущання панів над кріпаками). Позитивним моментом, на думку Грабовецького, було й уміння Єрофеїва показати, що «величезна популярність Олекси Довбуша ширилася в народі ще за життя опришка»[31,c.180]. Грабовецькому-історикові більше впадає в око наявність у повісті історичних анахронізмів. Йдеться про згадку Довбушем на «Чорногорському віче» керівників Коліївщини Максима Залізняка та Івана Гонти, потрактована дослідником не як невдалий художній хід, а як брак історичних знань у самого автора, що насправді не відповідає істині.
Спробу об’єктивного літературознавчого опису повісті І.Єрофеїва зустрічаємо в книжці П.Будівського «Олекса Довбуш в історії, фольклорі та літературі (проблема історичної та художньої правди)» [11]. Специфічними ознаками твору сучасний дослідник небезпідставно вважає: наближеність до історичної правди, відповідність описів, розповіді про життя, діяльність Довбуша не тільки тому, що відобразилося у фольклорі, а й зафіксованому в спогадах сучасників, у документах, знайдених дослідниками ХІХ-ХХ століть. Полемізуючи з критичним поглядом О.Кундзіча, П.Будівський зазначає, що «вибраний автором твору шлях характеристики образів вмотивований самою метою написання повісті: зобразити рух опришків під керівництвом Олекси Довбуша, показавши легендарного ватажка як сміливого, рішучого борця за народну справу й одночасно як звичайну людину з його почуттями, переживаннями»[11,c.383]. Вчений вважає, що не можна не помітити відчутного психологізму й історизму твору І.Єрофеїва, не поцінувати намагання автора у сухих документальних фактах «відчути» Довбуша насамперед як людину, залишаючись історично послідовним навіть у деталях. Підтримуючи погляд В.Грабовецького, дослідник констатує наявність пересипаних анахронізмами висловлювань головного героя на Чорногорському віче, однак не розгортає міркувань з цього приводу. Очевидно, автор монографічного дослідження вважає письменницьку спробу І.Єрофеїва загалом вдалою, позаяк зауважує, що прозаїк «глибоко проникнув у духовний світ героя і передав свої думки читачеві»[11, c.386].
Можна твердити, отже, що розвідки В.Сагайдака, О.Кундзіча, М.Сиротюка, В.Грабовецького та П.Будівського, присвячені з’ясуванню художньої специфіки повісті «Олекса Довбуш» І.Єрофеїва, попри певну суперечливість, цікаві і важливі для формування цілісного літературного портрету белетриста. Водночас, немає підстав для констатації вичерпності й наукової об’єктивності у розв’язанні цієї проблеми.
У загальнотеоретичному аспекті важливими для себе вважаємо фольклористичні дослідження, де розробляються теоретичні проблеми вітчизняної народної творчості. На особливу увагу (з огляду на предмет дослідження) заслуговують праці, в яких теоретично вмотивовується художня система думи, інших жанрів ліро-епосу, що сформували своєрідний філософський і мистецький феномен української нації.
У роботі активно застосовуються наукові здобутки вітчизняних учених фольклористів про художню структуру народного епосу (В.Гнатюк [23], М.Драгоманов [65], Ф.Колесса [156], М.Костомаров [159], М.Максимович [177], В.Перетц [205], О.Потебня [209], М.Сумцов [222], І.Франко [235], П.Чубинський [188]).
У процесі осмислення фольклористичної спадщини І.Єрофеїва враховувався плідний науковий досвід українських учених В.Давидюка [51], О.Дея [66], Л.Дунаєвської [68], В.Качкана [149;150], Л.Копаниці [157], Н.Малинської [179], Н.Шумади [252].
Під цим кутом зору значне зацікавлення викликає теорія словесності О.Потебні цілісне оригінальне вчення, що заклало основи нового підходу до висвітлення проблем і фольклорної, і літературної творчості. Формування фольклористичної концепції О.Потебні відбувалося під впливом багатьох чинників. Підґрунтям глибинного зацікавлення творчістю народу, безперечно, є фактор етнічної самоідентифікації, усвідомлення себе українцем за родом, кров’ю, менталітетом, устремліннями. В основу фольклористичної концепції науковця лягла теза про безперервність, повсюдність і повсякденність народної творчості. Фольклор, з одного боку, є системою консервативною, стабільною, а з іншого рухливою, змінною. Тому фольклорний процес, на думку О.Потебні, завжди передбачає спадкоємність творчих актів варіювання і розвиток готових зразків шляхом безпосереднього засвоєння. Таким чином, пісня упродовж свого побутування є не одним твором, а рядом варіантів, закінчення якого можуть бути до невпізнанності далекі одне від одного, а проміжні «ланки» непомітно між собою перехрещуються . Саме такий підхід до усної традиції став надзвичайно плідним у ХХ столітті для українського фольклориста-музикознавця Ф.Колесси та його послідовників.
На особливу увагу заслуговують також міркування О.Потебні щодо художнього образу в творі. Художній образ, згідно з Потебнею, - це щось набагато відоміше, простіше і ясніше, ніж пояснюване ним. Ураховуючи, що художній образ є синтезом конкретного емоційно забарвленого сприйняття й узагальнення, науковець відзначив (як специфічну рису) його типовість. Художній твір, написаний не за схемами і шаблонами, закінчує певний період розвитку митця, служить поворотною точкою його душевного життя. Художньо цілісним є той твір, до якого не можна нічого додати. А життєстійкість творів словесного мистецтва у наступні епохи залежить від того, наскільки вони суспільно актуальні, якою мірою їх пафос співзвучний проблемам, що хвилюють майбутні покоління. Образові властиво забуватися, але чим довше не припиняється діяльне існування образу, твору, тим він досконаліший.
Серед новітніх фольклористичних праць помітне місце належить дослідженням відомого теоретика народнопоетичної творчості О.Дея. Це, зокрема, книжки «Поетика української народної пісні» та «Народнопісенні жанри» [56;53;54]. Задумуючи останнє монографічне дослідження, О.Дей заздалегідь відмовився від характеристики народнопісенних жанрів у їх генеалогічній послідовності і подальшій еволюції, а вирішив подати різні за часом виникнення, функцією та емоційно-психологічною тональністю відображення дійсності жанри. Так, у першому випуску ґрунтовно розглядаються колядки та щедрівки, жартівливі пісні, коломийки. У другому випуску родово-стильові пласти народної поезії: ліричний (пісні календарно-обрядового циклу), епічний з елементами лірики (співанки-хроніки) і гумористично-сатиричний (танцювальні пісні). Значне місце відведено розгляду оригінального епічного жанру співанок-хронік, споріднених з історичними піснями, думами, голосіннями та коломийками.
Результативним виявилося й звернення до наукового доробку В.Качкана. Маємо на увазі, зокрема, його працю «Українське народознавство в іменах» [149;150]. На основі численних архівних матеріалів, раритетних видань відомий дослідник простежує життєвий і творчий шлях багатьох діячів вітчизняної духовної культури, імена яких донедавна перебували на «марґінесах» - А.Петрушевич, О.Кисілевська, Я.Гординський, М.Голубець, В.Атаманюк, С.Гординський, Б.Стебельський тощо. Цей ряд можна було б продовжити й ім’ям І.Єрофеїва.
Теоретичною основою стала для нас також праця Л.Дунаєвської «Українська проза (легенда, казка) еволюція епічних традицій» [68], де ґрунтовно осмислено походження й розвиток сюжетів, мотивів, образної системи вітчизняної народної міфологічної прози крізь виміри світоглядних та естетичних традицій етносу.
Цінними є й численні висновки сучасної дослідниці Л.Копаниці, зокрема ті, що стосуються фольклорно-літературних зв’язків. Наприклад: « зв’язки літературного і фольклорного текстів загалом не бувають конгруентними, а на рівні інтертекстуальності обов’язково виникають змістові, формальні та функціональні зміни» [157, с.32]. До цього матеріалу звертаємося насамперед у зв’язку із широким використанням І.Єрофеївим фольклору в повісті «Олекса Довбуш».
З-поміж останніх досліджень у фольклористично-літературознавчій царині викликає зацікавлення монографія Н.Малинської «Думна героїка. Канон. Література. Онтологія спадкоємності»[179], де, акцентуючи на традиціях та еволюції ліро-епосу, дослідниця простежує процес засвоєння вітчизняною художньою літературою фольклорних епічних традицій не лише у формотворчих та поетичних моделях, а насамперед як відображення психологічної духовної суті народу, його гуманістичних ідей. Спроба визначити найвиразніші форми реалізації цього гуманізму дала можливість ідентифікувати національний канон ліро-епосу в його психологічних, естетичних і художніх домінантах, виділити модель героя та тип культур: фольклорної традиційної і книжної еволюційної. Дослідниця слушно вважає, що кобзарські думи та пісні виконували естетичну й ідеологічно-патріотичну функцію, чим особливо приваблювали людей мистецтва і науки в різні часи. «Як культура фольклорна, ліро-епос українців підвладний законам «жанрової пам’яті» та «пластичної сили», що й уможливлює його художн

bibliography

ВИСНОВКИ
Свого часу академік Володимир Перетц писав, що Іван Єрофеїв добре відомий йому як «давній учень, автор багатьох наукових праць та сумлінний робітник на полі вивчення культурної історії, мистецтва та фольклору українського народу». Праця науковця і письменника була справді різнобічною: численні фольклористичні, літературно-критичні, етнографічні, історичні розвідки, наполеглива архівна й просвітницька робота, повість «Олекса Довбуш». По закінченні історико-філологічного факультету Київського університету Іван Федорович упродовж майже п’ятдесяти років поєднував науково-літературну творчість з викладацькою діяльністю в навчальних закладах Києва, Харкова, Сімферополя.
Як відомо, ще репрезентанти національно-романтичної культурософії визнавали уснопоетичну творчість і мову чи не найпоказовішими формами виявлення народного світорозуміння. Цією обставиною зумовлювалася віра у виняткову роль національного слова, тяжіння до абсолютизації фольклорної традиції у вітчизняному художньому поступуванні. Аналогічним чином, як свідчить аналіз, процеси розвитку української культури оцінював і Єрофеїв. В осмисленні історії, фольклору, письменства літератор і вчений намагався віднайти гарантії для існування українського народу, тому й апелював до гуманістичних потенцій науки.
Так, фольклорну поезію І.Єрофеїв потлумачував не як інертну, споглядальну творчість, а як один із активних чинників естетичного впливу на людину, як виявлення народного побуту, світоглядних переконань. До уснопоетичної творчості фольклорист ставився як до важливого складника національної свідомості етносу, пов’язуючи її з історико-культурним поступом нації.
Дослідник звертався до таких важливих проблем фольклору, як його походження та історичний розвиток жанрів, поетика, засоби типізації, місце серед інших видів мистецтва тощо.
Велике значення мало і те, що як фольклорист І.Єрофеїв почав формуватися у колі науковців Київської фольклористичної школи. Його наукові студії про усну поезію українців позначені впливом таких авторитетів на теренах дослідження народної творчості, як М.Лисенко, В.Антонович, В.Перетц, В.Науменко, П.Житецький, Б.Грінченко. Саме рекомендації Б.Грінченка спонукали Єрофеїва до збирацької діяльності. Збірник, що вмістив понад 200 пісень з мотивами, вченим було надіслано 1907 року до Львова В.Гнатюкові.
У своїй першій ґрунтовній науковій розвідці «Українські думи та їх редакції» (1909-1910) І.Єрофеїв, спираючись на співставлення відомих варіантних утворень, вдався до спроби цілісного фольклористичного аналізу і систематизації думового матеріалу. Вважаючи поезію явищем, яке перебуває у постійному розвитку, вчений підкреслював, що народ, доки живий, безперервно переробляє продукти своєї духовної творчості, пристосовуючи їх до потреб життя, а тому поезія живе скрізь, де говорять і думають. Така позиція обумовила надзвичайно уважне ставлення дослідника до кожного варіанту того чи іншого фольклорного твору. Таким чином, Єрофеїв у своїх студіях йшов шляхом О.Потебні, який стверджував: «Для історії і теорії народної поезії необхідне якомога більше число варіантів, вихоплених із течії у можливій конкретності і точності» [63,c.15]. Водночас вчений намагався відмежувати сфальсифіковані твори, що досить часто траплялися у фольклорних збірниках 30-х років ХІХ ст.
Вирішуючи питання про особливості поетики думи як уснопоетичного жанру, її відмінності від інших видів української народної поезії, дослідник звертався до польських і українських джерел різного характеру історичних праць, рукописів, поетик, козацьких літописів, літературної творчості XVI-XVII ст. Єрофеїв погоджується з історико-філологічною інтерпретацією дум П.Житецького і зауважує, що саме визначення цього вченого виявляє найхарактерніше в жанрі, висвітлюючи його найбільш показові ознаки та відмінності від інших видів народної поезії. Хоча у поглядах на питання походження дум Житецький та Єрофеїв стояли на докорінно різних позиціях.
Робота І.Єрофеїва «Крым в малорусской народной поэзии XVI-XVII в., преимущественно в думах», як, власне, і попереднє його дослідження, є спробою фольклористичного аналізу пісенного та думового матеріалу без урахування його історичного підґрунтя.
У нарисі І.Єрофеїва було висвітлено найхарактерніші мотиви українських дум та історичних пісень, що зображали стосунки двох ворожих сил козацтва і мусульманського світу. Питання взаємовідносин українців з їх грізним мусульманським сусідом подається дослідником саме через призму народнопісенного сприйняття та із залученням широкого масиву історіографічного матеріалу.
У першому десятилітті ХХ століття українська фольклористика понесла значні втрати пішли з життя такі блискучі вчені Київської школи, як М.Дашкевич, В.Антонович, П.Житецький. Унаслідок соціально-історичних катаклізмів початку століття трагічно загинули одні й емігрували інші науковці, в двадцятих роках раптово втратила свого світоча і натхненника М.Сумцова Харківська школа фольклористики. На той час, будучи вже зрілим, сформованим вченим, Єрофеїв не перестав цікавитися народною історичною поезією, уважно слідкував за виходом у Галичині наукових праць з цієї проблеми, про що свідчать численні рецензії, які з’являються в журналі «Червоний шлях» у середині 1920-х років.
Ці рецензії-огляди були спрямовані на популяризацію, привернення уваги до наукових робіт з української фольклористики та етнографії. Не менш цікаві вони і власними спостереженнями автора на цих теренах. Найґрунтовніша серед розвідок «Відгук методи О.Потебні в розвідці Ф.Колесси про думи», присвячена роботам Ф.Колесси, який виводить вітчизняну фольклористику на новий, науковий рівень дослідження.
Йдучи шляхом порівняння форм, особливу увагу Єрофеїв звернув на близькість дум до архаїчних творів імпровізаційного характеру. За його власним спостереженням, є ще один розділ народної творчості, близький до голосінь і споріднений з думами. Це рекрутські пісні і жебрацькі голосіння так звані жебранки. Дослідник висуває думку про первинність форм жебрацьких голосінь. Він помітив у будові цих творів ті самі нерівноскладові вірші, несталу цезуру, періодизацію, імпровізації речитативного характеру, які притаманні думовій традиції. Таким чином, у фольклористичних розвідках І.Єрофеїва, датованих 20-ми роками ХХ століття, спостерігається поступовий відхід від традицій Київської фольклористичної школи, оперування методами школи «потебнянської».
На літературознавчій ниві І.Єрофеїв почав працювати, увійшовши до складу літературно-етнорафічної секції кафедри історії української культури ВУАН. Передкризовий стан, у якому перебувала історія літератури, спонукав науковців до пошуків нових методів дослідження. І.Єрофеїв на той час працював над методологію професора В.Перетца, який репрезентував філологічну школу в літературознавстві. Після опрацювання основних методологічних течій перед секцією постало завдання, виходячи з сучасних вимог науки, зупинитися на якомусь окремому методі і визначити напрямок роботи молодих вчених. Висновок було сформульовано таким чином: література, як певна галузь мистецтва, має свої властивості, свої своєрідні признаки, що й відрізняють її від інших виявів творчої діяльності людини, і через це студіювання історико-літературних фактів мусить розпочинатися з аналізу цих прикмет, другими словами, з аналізу художньої форми. Але, зважаючи на те, що й літературна творчість, як і всяка інша діяльність, визначається, зрештою, чинниками зовнішніми, чинниками соціально-економічними, то вивчення й визначення форми може мати лише тоді сенс, коли воно буде освітлюватися фактами оточення, а також визначенням зв’язку між фактами літератури й фактами суспільного життя”[216, с.219]. З огляду на умови, в яких доводилося працювати вченим, подібний висновок можна назвати явищем закономірним. Отже, за основу було прийнято марксистську методологію, другим основним моментом вважався аналіз історико-літературних фактів.
В.Дончик і П.Кононенко так охарактеризували ситуацію, що склалася тоді: «В радянському літературознавстві з перших кроків його становлення накладає своє тавро вульгарний соціологізм. Не тільки в пролеткультівській критиці, що своїм ідеалом мала «мільйонноголовий соціальний автомат» як тип суспільства і безвільного, зденаціоналізованого й знеособленого гвинтика в ньому, як тип людини, а в літературознавстві оголошується війна науці, її заступає теософського типу «класова» ідеологія» [64,с.53]. За таких умов довелося працювати Єрофеїву-літературознавцю. Звісна річ, що через ідеологічний тиск ззовні він не міг підійти до з’ясування проблем історії вітчизняного письменства з державницьких, національно-культурних позицій, як, скажімо, критики діаспори. Учений дивився на літературу під кутом зору своєї сучасності.
Попри певну публіцистичність і помітні стереотипи русофільського мислення, літературно-критичні розвідки І.Єрофеїва одна з вагомих часток у його творчому доробку зберігають свою актуальність дотепер. Науковець працював у різних жанрах: загальний огляд, стаття, рецензія, літературний портрет. Осмислюючи спадщину українських класиків (Г.Квітка-Основ’яненко, Марко Вовчок, Т.Шевченко, С.Васильченко тощо), І.Єрофеїв акцентував її оригінальність, загальнолюдський сенс, суголосність з основними потребами доби. Учений проводив і цікаві паралелі (наприклад, Т.Шевченко А.Церетелі, Г.Данилевський І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний), і осмислював творчість російських письменників українського походження (М.Гоголь, Г.Данилевський), і звертався до характеристики спадщини «маргінальних» літераторів (В.Маслович, О.Галкін).
Розглядаючи творчість Т.Шевченка, І.Єрофеїв оприлюднив ряд важливих міркувань щодо художнього рівня, універсальності ідейного спрямування творів Кобзаря, звернув увагу на драматизм його поетичного слова, на місце і роль поета у вітчизняній та світовій літературах. Його працю про Шевченка та Церетелі можна вважати одним із кроків на шляху до осягнення важливих питань компаративістики з’ясування не лише контактно-генетичних зв’язків різних національних літератур, а й початковим порівняльно-типологічним їх осмисленням.
У працях про О.Галкіна, В.Масловича, Марка Вовчка, О.Кобилянську, М.Гоголя, Г.Данилевського та інших письменників науковець усіляко прагнув чітко виокремити ті художні особливості, які робили кожного з них оригінальним мистецьким явищем. При цьому дослідник спирався на досягнення філологічної та історико-біографічної шкіл літературознавства.
У низці статей Єрофеїв виступив як дослідник українського театру. Відстежуючи вихід праць з історії українського театру ХІХ століття, він друкує рецензію на книгу О.Кисіля «Український актор Карпо Соленик життя і творчість». Про всебічну обізнаність рецензента свідчить додатковий список джерел, рекомендованих ним для дослідження. Серед рекомендованої літератури спогади Лаврова, Костомарова, Стаховича, матеріали з історії Харківщини загалом і Харківського театру зокрема, статті, що вийшли друком у періодиці в період з п’ятдесятих років ХІХ-го до двадцятих років ХХ століття.
Отже, можемо стверджувати, що саме харківський період був найпліднішим у науковій та культурологічній діяльності І. Єрофеїва. Про це свідчать численні публікації, розвідки, різнопланова лекційна й архівна робота. Завдяки роботі науковця від забуття було врятовано імена багатьох діячів вітчизняної культури. У цей період було закладалися підвалини майбутніх фундаментальних фольклористичних розвідок, визрів задум літературного твору.
Загалом же, як фольклорист і літературознавець І.Єрофеїв послуговувався традиційними методами дослідження філологічним, соціологічним та порівняльно-історичним. Учений стояв на позиціях позитивізму, сповідуючи культ збирання, накопичення й опису фактичного матеріалу. Його науковому доробку не притаманний ревізіонізм, переоцінка усталених концепцій, а радше, конкретизація, узагальнення раніше висунутих поглядів. Проте вдумливий читач, дослідник знайде у розвідках Єрофеїва чимало корисного для себе, для власних наукових спостережень.
До визначальних рис фольклористичних, літературно-критичних та етнографічних праць І.Єрофеїва відносимо такі: сумлінна обізнаність з літературою; скрупульозність у ставленні до фактичних відомостей; чітка композиція; логічність викладу; відсутність складної наукової термінології; неупередженість у ставленні до протилежних оцінок; есеїстичний стиль. Тому важливо, щоб спадщина науковця не відійшла в забуття, а була введена до активного фонду сучасної україністики.
Повість І.Єрофеїва «Олекса Довбуш» належить до однієї з перших в українській радянській літературі спроб широкомасштабного художнього осмислення опришківського руху потужної форми національно-визвольної боротьби українського народу. Характерно, що завершений в останні місяці Другої світової війни твір пронизаний мотивами безкомпромісного несприйняття чужоземного поневолення, уярмлення людини людиною загалом. Єрофеїв-письменник художньо змодифікував численні історичні, архівні документи, фольклорні джерела про рух, наслідком чого й стала розлога панорама опришківства.
«Олекса Довбуш» твір переважно реалістичний, хоч легко помітною є романтизація постаті головного героя, його побратимів. У виключно романтичній тональності репрезентує прозаїк, зокрема, мотив приреченості Довбуша, його роздуми про швидкоплинність життя, романтично забарвлена й інтимна сюжетна лінія повісті. Реальна історична особа народний ватажок Олекса Довбуш в концепції письменника постає не як господар власної долі, а як частка Всесвіту, часом позбавлена сил щось змінити. Через це у повісті іноді проступає ірреальний, позначений рисами фаталізму світ. Отже, є всі підстави дефініціювати художню манеру белетриста як традиційно реалістичну, що, водночас, містила художні досягнення романтичного світовідтворення й окремі спроби модерністичного характеру.
Примітно, що художня версія опришківського руху І.Єрофеїва спирається на традиції його попередників Миколи Лисикевича (поема «Співак з Полесья»), Юрія Федьковича (численні твори про Довбуша), Івана Франка (повість «Петрії й Довбущуки»), Михайла Старицького (драма «Юрко Добиш»), Степана Васильченка (новела «Довбущук»), Гната Хоткевича (оповідання «Потомок Довбушів», п’єса «Довбуш»), на твори Платона Костецького, Івана Козаченка, Василя Щурата тощо.
З повісті бачимо, що естетичним уподобанням І.Єрофеїва притаманні простота й природність. Часом прозаїк загострював сюжет, щоб заінтригувати читача, іноді звертався до фольклорної «правди» чи, тяжіючи до всебічного висвітлення опришківського руху, апелював до історичних документів. Повість не позбавлена художніх вад, однак сприймається як самодостатнє, сповнене соціальних, національних і психологічних мотивів, цікаве за ідейним задумом і композиційним виконанням художнє явище. Можна твердити, отже, що І.Єрофеїв належить до тих художників слова, творчість яких збагатила вітчизняне письменство нехай і скромними, проте оригінальними художніми здобутками.
До якого б виду діяльності не звертався Іван Єрофеїв чи до фольклористики, чи до літературознавства, чи до прози скрізь помітні сліди його індивідуальності, глибина думки, насиченість слова, пристрасність патріота-українця. Відтак життя і творчість вітчизняного письменника та вченого є прикладом незрадливого служіння своєму народові, його культурі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ І ДЖЕРЕЛ

1. Александрова Л.П. Советский исторический роман и вопросы историзма. К.: Издательство Киевского ун-та, 1971. 156 с.
2. Александрова Л.П. Советский исторический роман (типология и поэтика). К.: Издательство при КГУ,1987. 160 с.
3. Антонович В. Драгоманов М. Исторические песни малорусского народа с объяснениями В.Антоновича. К.: типогр. М.П.Фрица, 1874. 336 с.
4. Андрусів С. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст. Л.: Львівський нац. ун-т ім.І.Франка, 2000. 340 с.
5. Баран Є. Українська історична проза другої половини ХІХ- початку ХХ ст. і Орест Левицький. К.: Логос, 1998. 144 с.
6. Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1979. 424 с.
7. Беньовский И. Разбойник Довбуш (из народных уст) // Киевская старина. 1895. Т.49. С.8-12.
8. Білецький Ф.М. Жанри прозових творів // Українська мова і література в школі. 1965. №8. С.7-15.
9. Білий О.В. Літературний герой в контексті історії. К.: Наук. думка, 1980. 120 с.
10. Будівський П. Народний герой українських Карпат // Народна творчість та етнографія. 1992. - №5-6. С.68-76.
11. Будівський П.О. Олекса Довбуш в історії, фольклорі та літературі (проблема історичної та художньої правди). К.: Бланк-Сервіс, 1999. 495 с.
12. Ведміцький О. Плуг. Етапи розвитку спілки пролетарсько-колгоспницьких письменників. Полтава: Плужанин, 1933. 123 с.
13. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII початок ХХ ст.). Львів: Світ, 1996. 447 с.
14. Возняк Т.С. Тексти та переклади. Х.: Фоліо, 1998. 667 с.
15. Волинський П.К. З творчого доробку: Вибрані статті. К.: Дніпро, 1973. 328 с.
16. Восточнославянский фольклор: Слов. научн. и нар. терминологии/ Редкол.: К.П.Кабашников (отв.ред.) и др. Минск: Навука і тэхніка, 1993. 478 с.
17. В’язовський Г. Літературно-художній тип і його прототипи. К.: Держлітвидав УРСР, 1962. 76 с.
18. В’язовський Г. Орбіти художнього слова. Творча культура письменника. Одеса: Маяк, 1969. 219 с.
19. В’язовський Г.А. Творче мислення письменника: Дослідження. К.: Дніпро, 1982. 335 с.
20. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник/ За наук. ред. Олександра Галича. К.: Либідь, 2001. 488 с.
21. Гиршман М., Громяк Р. Целостный анализ художественного произведения: Учебное пособие для студ.- филологов. Донецк, 1970. 117 с.
22. Гиршман М.М. Литературное произведение: теория и практика анализа. М.: Высш.шк., 1991. 160 с.
23. Гнатюк В. Вибрані статті про народну творчість/ Упор., вступна. ст., прим. М.Т.Яценка, відпов. ред. О.І.Дей. К.: Наук. думк., 1986. 247 с.
24. Гнатюк В. Казки Закарпаття/ Упор., підг. текстів, вст. стаття, прим. та словник І.В.Хланта. Ужгород: Карпати, 2001. 382 с.
25. Грабовецький В. Антифеодальна боротьба карпатського опришківства XVI-XIX ст. Львів: Вид-во Львівського ун-ту, 1966. 252 с.
26. Грабовецький В. В пошуках Довбушевих скарбів (спогади). Івано-Франківськ: Облполіграфвидав, 1995. 43 с.
27. Грабовецький В., Козачок М. Найдавніша балада про Довбуша // Жовтень. 1978. - №7. С.134-140.
28. Грабовецький В. Лицар Карпатських гір: Нові документи про Олексу Довбуша // Наука і життя. 1964. - № 2. С. 45-47.
29. Грабовецький В. Народний герой Олекса Довбуш. Історичний нарис. Львів: Світ, 1957. 152 с.
30. Грабовецький В. Новий документ про загибель Олекси Довбуша // Український історичний журнал. 1957. - №3. С.96-98.
31. Грабовецький В. Олекса Довбуш (1700-1745). Львів: Світ, 1994. 272 с.
32. Грабовецький В. Побут опришків загону Олекси Довбуша // Народна творчість та етнографія. 1975. - №6. С.92-94.
33. Грабовецький В. Селянський рух на Прикарпатті у ІІ половині XVII-XVIII ст. К.: Вид-во АН УРСР, 1962. 211 с.
34. Грабовецький В. Стежками Олекси Довбуша: Путівник. Івано-Франківськ: Облполіграфвидав, 1988. 15 с.
35. Грабович Г. До історії української літератури. Дослідження, есе, полеміка. К.: Основи, 1997. 604 с.
36. Грабович Г. Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Тараса Шевченка. - 2-е вид., випр. і аториз. К.: Часопис «Критика», 1998. 206 с.
37. Грица С. Культурологічні спрямування в науковій діяльності Філарета Колесси // Слово і час. 1991. - № 7. С.55-59.
38. Грица С. Мелос української народної епіки. К.: Наук. думка, 1979. 247 с.
39. Грица С.Й. Украинская песенная эпика. М: Советский композитор, 1990. 260 с.
40. Грицик Л. Зустріч А.Церетелі з М.Костомаровим: випадковість чи закономірність // Слово і час. 1990. - № 6. С.40-41.
41. Гром’як Р. Естетика і критика. Філософсько-естетичні проблеми художньої критики. К.: Дніпро, 1975. - 224 с.
42. Гром’як Р. Історія української літературної критики (від поч. до кін. ХІХ ст.): Посібн. для студ. гуманіст. фак. вищ. навч. закладів. Тернопіль: Підручники & посібники, 1999. 224 с.
43. Гром’як Р. Літературознавча компаративістика: Навч. посібн./ Р.Т.Громяк, І.В. Папуша (упор.). Тернопіль: Редакційно-видавничий відділ ТДПУ, 2002. 343 с.
44. Гром’як Р. Літературознавча компаративістика та перекладознавство: дотичність, перетини, колізії // Слово і час. 2002. - № 8. С.49-58.
45. Гром’як Р. Літературна рецепція в компаративістичних студіях// Слово і час. 2002. - №2. С.26-30.
46. Гуляк А.Б. Становлення українського історичного роману. К.: ТОВ «Міжнар.фін. агенція», 1997. 293 с.
47. Гуляк А.Б. Деякі аспекти літературного аналізу твору/ А.Б.Гуляк, Н.М.Скоробагатько, П.П.Хропко, І.М.Цуркан. К.: Наук.світ, 2002. 131с.
48. Гундорова Т. Літературний канон і міф // Слово і час. 2001. - № 5. С.15-24.
49. Гуць М., Пазяк М. Олекса Довбуш в народній поезії // Народна творчість та етнографія. 1962. - №1. С.98-103.
50. Данківська Р. Історія Музею Слобідської України ім. Г.С.Сковороди // Бюлетень МСУ. Х.,1925. - №1. С. 7-37.
51. Давидюк В.Ф. Кроковеє колесо: Нариси з історії семантики українського фольклору. К.: Наук. думка, 2002. 188 с.
52. Дей О.І. Спілкування митців з народною поезією: І.Франко та його оточення. К.: Наук. думка, 1981. 334 с.
53. Дей О.І. Народнопісенні жанри. К.: Наук. думка, 1977. 107 с.
54. Дей О.І. Народнопісенні жанри. Вип.2.- К.: Муз.Україна, 1983. 112 с.
55. Дей О.І. Композиційні принципи та засоби пісенності східних та західних слов’ян. К.: Наук. думка, 1978. 30 с.
56. Дей О.І. Поетика української народної пісні/ Відпов. ред.. І.П. Березовський. К.: Наук. думк., 1978. 251 с.
57. Дей О.І. Українська народна балада. К.: Наук. думка, 1986. 262 с.
58. Дей О.І. Співанки-хроніки. Новини. К.: Наук. думка, 1972. 558 с.
59. Денисюк І. Національна специфіка українського фольклору // Слово і час. 2003. - №9. С.16-24.
60. Денисюк І. Національна специфіка українського фольклору // Слово і час. 2003. - №10. С.41-50.
61. Денисюк І.О. Розвиток української малої прози ХІХ поч. ХХ ст. Львів: Наукове видавниче тов-во «Академічний експрес», 1999. 276 с.
62. Дзюба І. Олександр Білецький і проблема літературознавчого синтезу // Слово і час. 1997. - № 1. С.52-57.
63. Дмитренко М.К. Українська фольклористика: історія, теорія, практика. К.: Ред.часопису «Народознавство», 2001. 576 с.
64. Дончик В., Кононенко П. Стан та актуальні проблеми вивчення і висвітлення історії української літератури // Українська література: Матеріали І конгресу Міжнародної асоціації україністів (Київ, 27 серпня 3 вересня 1990 р.) / Відповід. редактор О.Мишанич. К.: АТ «Обереги», 1995. С.48-58.
65. Драгоманов М. Нові українські пісні про громадські справи: 1764-1880. К.: Вид-во тов-ва «Криниця», 1918. 154 с.
66. Думи: історико-героїчний цикл/ Упор. та прим. О.І.Дея. К.: Дніпро, 1982. 159 с.
67. Думи. Поетичний епос України/ Упор., прим. Г.А.Нудьги. К.: Рад.письм., 1969. 307 с.
68. Дунаєвська Л.Ф. Українська народна проза (легенда, казка). Еволюція епічних традицій). К.: Вид-во «Бібліотека українця», 1997. 384 с.
69. Етнологічно-краєзнавча секція кафедри історії української культури ім. академіка Д.Багалія // Культура і побут. 1928. №32. С.6-7.
70. Євшан Микола Критика. Літературознавство. Естетика/ Упор., прим, передм. Н.Шумило. К.: Основи, 1998. 658 с.
71. Єрофеїв І. Автограф Квітки-Основ’яненка // Червоний шлях. 1928. - №3. С.139-140.
72. Єрофеїв І. Акакій Церетелі і Тарас Шевченко (до 30-ліття з дня смерті грузинського письменника) // Україна. 1945. - №3. С.24.
73. Єрофіїв І. Архівна згадка про турбаївців // Арх. АН УРСР. Фонд №Х, од. зб. 14957.
74. Єрофеїв І. Василь Іванович Суріков (до 30-ї річниці з дня смерті) // Україна. 1946. - №4-5. С.36.
75. Єрофеїв І. Виставка пам’яті Квітки-Основ’яненка // Червоний шлях. 1929. - №2. С.199-200.