КОНЦЕПЦІЯ СВІТУ І ЛЮДИНИ У ТВОРЧОСТІ С. ЙОВЕНКО

brief description

Міністерство науки та освіти України
Дніпропетровський національний університет
На правах рукопису
Кулакевич Людмила Миколаївна
УДК 821.161.2 19”
Концепція світу і людини у творчості С.Йовенко
Дисертація
на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 українська література
Науковий керівник:
доктор філологічних наук,
професор
Заверталюк Нінель Іванівна

Дніпропетровськ 2005

Зміст
Вступ................................................................................................................ 3
Концепція світу і людини: теоретичний аспект............. 14
Висновки до розділу 1................................................................................ 27
Антропокосмізм світу в поетичному зображенні С.Йовенко 28
Висновки до розділу 2................................................................................ 62
Концепція особистості: своєрідність її вираження в поезії С. Йовенко....................................................................................................... 63
3.1. Образ поета як уособлення феномена духу....................................... 64
3.2. Інтерпретація образу жінки в поезії С.Йовенко............................. 87
Висновки до розділу 3................................................................................ 96
Макросвіт і мікросвіт у зображенні С. Йовенко-прозаїка 99
4.1. Хронотопічні параметри художнього образу світу в прозі С.Йовенко 100
4.2. Образ зони як втілення руйнації світу............................................. 107
4.3. Людина у світі Чорнобиля................................................................ 117
4.4. Мотив самотності людини як утвердження абсурдності світу у творах С.Йовенко................................................................................................ 126
Висновки до розділу 4.............................................................................. 156
Висновки................................................................................................... 159
Список використаних джерел.................................................... 168

Вступ
С.Йовенко як українська поетка належить до літературного покоління 70-х років ХХ століття, народженого у світлі шістдесятників, які створювали ауру пошуку й модернізації мистецтва, але воно вже формувалося на холодних вітрах повернення до соцреалістичних канонів у післяхрущовську добу, коли активізований дух творчості в літературі й мистецтві витіснявся гнітючою атмосферою догматизму, закостенілості, тим, що згодом здобуло досить лояльну назву застою”. Як зазначає С.Йовенко, це був час, коли однокурсники доносили на однокурсників, ідеологічною мітлою вимітали одіозних філологів з університету (М.Воробйова, В.Голобородька, М.Холодного, Б.Тимошенка) А потому мистецтво виживання”: одні виривалися вперед, йдучи на вимушений конформізм, інші зникали з овиду, ніби в ірреальні світи <...>” [79, с.126]. Саме в цей період (кінець 60-х початок 70-х) розпочинаються сумнозвісні репресії проти національно свідомої української інтелігенції, яку звинувачували в націоналістичних ухилах. Тогочасна критика, ігноруючи закони естетичного аналізу твору, всіляко соціологізувала мистецтво, зокрема літературу, прагнучи перетворити її на ідеологічне знаряддя адміністративно-бюрократичного апарату. Було піддано вульгарній критиці й заборонено Собор” О.Гончара, Меч Арея” І.Білика, Мальви” Р.Іваничука; групі молодих письменників, які дебютували на початку і в середині 60-х років, було перекрито шлях до друку (Є.Гуцало, В.Дрозд, Вал. Шевчук, І.Чендей); вимушено й надовго замовкла” тоді Ліна Костенко; від активної творчої діяльності були відлучені Б.Антоненко-Давидович, О.Бердник, Г.Кочур, Михайлина Коцюбинська, М.Лукаш; у тюремній камері опинилися І.Дзюба, І.Калинець, С.Караванський, М.Руденко, Є.Сверстюк, В.Стус та ін. У цей буремний час і входила в літературу С.Йовенко.
С.Йовенко разом з іншими письменниками (В.Базилевський, Г.Гордасевич, Л.Горлач, В.Корж, Г.Світлична, Л.Скирда) увійшла в літературу значно тихіше” (І.Ільницький) і не протистояла відкрито тоталітарній системі, але виходила за межі соціалістичного дискурсу, за яким герой-носій авторської ідеї змальовувався як людина, позбавлена внутрішніх протиріч, сутність життя якої полягала в будівництві комуністичного суспільства, в боротьбі з його ворогами, ствердженні комуністичних ідеалів. Звичайно, чимало творів її перших збірок сьогодні сприймаються як тактичні компроміси з владою, поступка перед офіціозною парадністю, однак, як зазначає поетеса, все, що вона написала, виникло закономірно й щиро [71, с.5].
На сьогодні творчий доробок С.Йовенко складається з одинадцяти збірок поезій і прозової збірки. Окремі її твори були перекладені російською, білоруською, молдавською, грузинською, вірменською, литовською, киргизькою, польською, болгарською, іспанською мовами. Вірш „Плач за поетом”, присвячений М.Турсун-заде, став у Таджикистані народною піснею. Окрім того, С.Йовенко активно виступає з критичними та публіцистичними статтями, перекладає твори з польської (Л.Стафф, В.Броневський, В.Шимборська), болгарської (С.Пенчева), французької (Г.Аполлінер, Л.Арагон), угорської (Е.Аді), білоруської (Н.Гілевич), молдавської (Л.Даміан, А.Чокану), вірменської (С.Капутікян), балкарської (К.Кулієв), таджицької (Л.Шералі) та ін. літератур.
Як зазначає поетеса, рушієм до написання нею поезій було елементарне зухвальство: довести батькам, що і вона на щось здатна, а тим, що не кинула цю справу, вона завдячує своїй матері, Цовбун Марії Пилипівні, яка в юності також писала вірші. До шістнадцяти років С.Йовенко писала російською мовою, у її ранніх віршах відчутний вплив Б.Пастернака та М.Цвєтаєвої. Звернення до творення поезій українською мовою зумовлене літературною атмосферою 60-х років, в якій вона зростала і бурхливі пристрасті якої неминуче активізували ідеї національного утвердження. В інтерв‘ю Л.Таран письменниця говорить: „Був такий потужний сплеск національного самоусвідомлення, що, написавши перший український вірш, я вже не поверталася до російських версифікацій” [71,с.5]. Уперше ім‘я С.Йовенко з‘явилося у пресі на початку 60-х років (в січні 61-го в „Літературній Україні” П.Загребельний, редактор цієї газети, благословив її дебют, опублікувавши „Поезії сімнадцятирічної” зі вступним словом Л.Вишеславського). Дебют поетеси не став подією в літературному житті, однак поза увагою він не залишився. Поезії С.Йовенко помітили В.П‘янов, М.Логвиненко та ін., принагідно відзначаючи глибоку ліричність, безпосередність їх інтонацій, предметність образності та гостре відчуття авторкою відповідальності за слово.
У поезіях першої збірки „Голубе полум’я” простежується подальша й поглиблена розробка тем, які окреслилися в опублікованих у періодиці віршах. У рецензіях на неї відзначалися здобутки і прорахунки. Так, П.Волинчук акцентував, що вже перші рядки збірки засвідчують своєрідність таланту поетеси: „Можна говорити про глибоку пристрасність її лірики, про певну нервовість поетичного темпераменту, про деякий трагізм світовідчуття (не песимізм, що зневірою зумовлюється, а внутрішня драма поета, драма розвитку і становлення)” [21,с.3]. Високо оцінюючи вірші „У синьому небі, в сивому”, „Автопортрет”, „Останній монолог Жанни д‘Арк”, „Петропавлівська фортеця”, рецензент у той же час наголошував, що в збірці далеко не кожен вірш відзначається класичною довершеністю та виразністю, що в ній можна зустріти поруч і „свіжий енергійний образ, і мляву анемічну фразу”, а саму назву збірки критик трактував як непростимий несмак, штамп [21,с.3].
Ю.Покальчук у першій збірці С.Йовенко помітив схильність поетеси до духовних медитацій, розміреного епічного ритму вірша, але зауважував: „У поезіях збірки „Голубе полум’я” відчуваємо раз у раз якусь невіднайденість, незакінченість власних пошуків і водночас увиразнене спрямування до ствердження власної позиції” [136,с.158]. При цьому він відзначав, що деякі вірші С.Йовенко перенасичені образами підвищеної емоційності, у зв‘язку з чим „складається враження примисленості вірша, неорганічності, неадекватності образів вірша заданій темі” [136,с.159].
Наступні збірки також привертали увагу як літературознавців, так і представників літературного цеху, які бачили в них „безмірність почуття і гостру потребу віри й любові”, „теплий ліризм і високу психологічну точність”, „моральну чистоту, ще юну болісну безкомпромісність” (П.Волинчук [21,с.1]), „громадянську мужність і художню переконливість” (О.Шарварок [187,с.1]), „смислову врівноваженість, схильність до стійких словесних конструкцій, сувору організацію матеріалу” (П.Мовчан [122,с.106]), „уміння перейти від своїх власних справ і почуттів до життя інших людей” (Г.Гордасевич [30,с.10]), „вміння відштовхнутися від особистого, щоб посилити звучання загальнонародного”, „несилувану пластику, поезію простоти” (Л.Таран [157,с.112]), „володіння мистецтвом деталі” (Д.Деркач [35,с.148]), „відразу до надмірної галасливості, строгу ощадливість у слові, аскетичну пристрасність”, „музичну тональність” (Л.Скирда [148,с.17]), „багатство інтонацій, філософську глибину і художню досконалість у розв‘язанні поставлених проблем” (Є.Прісовський [139,с.246]), „розмаїття ритмів, сміливість рим, несподіваність метафор” (Л.Козинець [93,с.3]). Л.Таран відзначала вміння поетеси укласти збірку, а Н.Черченко зауважувала, що кожна книжка С.Йовенко „ніби своєрідна будівля, в якій однаково вражає і сила цілісного сприйняття, і точна виваженість кожної окремої деталі-конструкції” [180, c.161]. При цьому поетесі закидали „надмірність, нагнітання натуралістичних образів, нервовість, вразливість” (П.Волинчук [21,с.1]), „манірність, пишноти” (О.Шарварок [187,с.1]), „риторику і моралізаторство” (П.Мовчан [122,с.106]), „перебільшення, театральність”, „заклично-наказові владні інтонації, невластиві жінці” (Г.Гордасевич [30,с.149]), „штучність деяких образів” (Д.Деркач [35,с.149]), „стилізацію” (Л.Таран [157,с.112]), „змістову розмитість, недодуманість” (Л.Федоровська [172,с.26]). В одному рецензенти були одноголосні: С.Йовенко талановита поетеса з оригінальним голосом, зі своєю художньою манерою письма, інтонацією, що її стихією є інтимна лірика. Так, Ю.Суровцев у статті „Мир души человеческой”, відзначаючи різноманітність строфіки, чеканність, цільність і гармонійну природність кожного образу-тропа С.Йовенко, наголошував, що вона поетеса драматична, а її поезія є „втіленням пристрасті,<...> почуття, що кипить” [156,с.101 104].
Були й відгуки на твори С.Йовенко соціологічного, вульгаризаторського характеру, як наприклад, колишнього її однокурсника, Анатолія Камінчука. У своєму закритому редакторському висновку на збірку „За білим квітом” він виніс такий вирок: „Голос поетеси не суголосний голосу нашої радянської молоді, яка довбає вугілля у шахтах, стоїть біля керма кораблів, будує світле майбутнє” [86,с.132], через що збірка не вийшла у світ.
Загалом же можна зробити висновок, що рецензії на поетичні збірки С.Йовенко не мають системного характеру, вони загальниково-описові за змістом, не містять серйозних узагальнень і зводяться до намагань окреслити творчий потенціал письменниці. Тема світу й людини в поезіях поетеси не досліджувалася, а її наявність зазначалася однобоко, епізодично, Зокрема, Є.Прісовський у рецензії на першу збірку письменниці Голубе полум‘я” звернув увагу на те, що вірші, в яких молода поетеса роздумує про місце людини в лавах борців, про її призначення в житті, про виховання сучасника як гордої, мислячої особистості, складають ідейно-тематичний стрижень збірки. Це Ленінградські рядки”, Останній монолог Жанни д‘Арк”, Автопортрет”.[139, с.130]. Ю.Покальчук помітив у цій збірці відчайдушні намагання” поетеси втекти від мороку безособовості, заглибитись у таємницю людського я” [136, с.158]. П.Волинчук наголосив на трагізмі світовідчуття поетеси, яка ставить до світу і до людини в світі вимоги чи не надмірні, надзвичайно високі” [21, с.3]. Д.Деркач відзначив поглиблений погляд поетеси на світ, на людину в поезіях збірки Бузок у січні” [35, с.148], а Л.Таран наголосила, що в поезії С.Йовенко маємо образ людини, яка назавжди зберігає світ дитинства [158, с.202].
Прозовим творам С.Йовенко приділено, на жаль, незначну увагу. На сьогоднішній день маємо лише один читацький відгук на повість „Жінка у зоні” І.Городинського та рецензію М.Зобенко на прозову збірку „Любов під іншим місяцем”. І.Городинський у статті Непрочитаний Чорнобиль” Світлани Йовенко” твердив, що поема „Вибух” і повість „Жінка у зоні” С.Йовенко вражають щирістю, точністю акцентів і психологічною достовірністю, а вердикт поетеси в поемі прозвучав як вибух відчаю й пристрасного гніву: „У її поезіях і чорнобильській прозі вимальовується ліричний образ то спокійної фаталістки, то одержимої пошуком істини літераторки, то авантюрної героїні, яка від власної самотності тікає в зону „шукати більшого горя” [31,с.31]. Рецензуючи прозову збірку, М.Зобенко зупиняє увагу на особливостях стилю С.Йовенко-прозаїка, підкреслюючи, що вона „опукло виписує кілька планів художнього світу: інтригуюче-подієвий, спостережливо-психологічний, яскраво-поетичний, роздумливо-філософський” і спонукає до розмірковувань про те, що у стосунках „чоловіки-жінки” кожному і кожній слід шукати істину життя, а не скороминущий прихисток від життєвих бур [52,с.180]. Дещо побіжно аналізує поему С.Йовенко „Вибух” В.Моренець, наголошучи, що образ вибуху символізує не саму аварію, а „благородну стійкість, патріотичну самовідданість і щиру взаємодопомогу, які вибухнули у мирний час і ще раз, укотре вже засвідчили незламність народу” [126, с.5]. Належно поціновано повісті С.Йовенко „Юлія”, „Жінка у зоні” в дисертації С.Філоненко Концепція особистості жінки в українській прозі 90-х років ХХ століття (феміністичний аспект)”, де системно у феміністичному аспекті осмислюється концепція особистості жінки в українській прозі кінця ХХ поч.ХХІст., своєрідність її художнього зображення, взаємозв’язок особистості жінки і світу. При цьому дослідниця зазначає, що у творах українських письменниць, зокрема С.Йовенко, оприявлено концепцію „сильної жінки”, сильної особистості, здатної протистояти обставинам (загальному запроданству, невлаштованості в побуті), не втрачаючи власного обличчя. Одночасно С.Філоненко зауважує, що у творах письменниці „зіштовхуються” між собою різні типи жіночої поведінки: емансипована героїня і „патріархальна жінка”, жінка, яка прийняла „правила гри в чоловічому світі, не опираючись йому” [169, c.181].
Актуальність теми. Огляд стану висвітлення теми світ і людина” у творчості С.Йовенко в українській літературознавчій науці засвідчив, що на сьогодні немає її цілісного аналітичного вивчення. При, на перший погляд, досить помітній увазі критиків до творчості С.Йовенко, вона все ж належним чином не поцінована. У сучасному літературознавстві, маємо в основному рецензії та читацькі відгуки, часто фрагментарні, на окремі збірки чи прозові твори письменниці, згадки в літературно-критичних нарисах та дисертаціях про українську літературу ХХст. загалом (П.Волинчук, Г.Гордасевич, І.Городинський, Д.Деркач, В.Дончик, М.Зобенко, Л.Козинець, П.Мовчан, Є.Прісовський, Л.Скирда, Л.Таран, С.Філоненко, Н.Черченко, О.Шарварок). Рецензії на твори С.Йовенко не мають системного характеру, вони загальниково-описові за змістом, без серйозних узагальнень, хоча й їх автори намагаються окреслити творчий потенціал письменниці. Тема світ і людина” у творах С.Йовенко лише називається. Необхідність сучасного прочитання художнього доробку С.Йовенко зумовлена і тим, що до цього часу він розглядався в ракурсі тенденційних канонів соцреалістичної критики, що зумовило поверховість прочитання її поезії, світоглядних та ідейно-естетичних позицій, виражених у її творчості. Монографій, де б було представлено цілісне дослідження творчого набутку письменниці, поки що немає, тому всебічне осмислення його в художньому і філософському аспектах є актуальним завданням, що стоїть перед науковцем. Розгляд концепції світу і людини у творчості С.Йовенко дає можливість простежити еволюцію її світобачення та світосприйняття, а також виробити загальну концепцію української літератури як національного явища загальносвітового художнього процесу.
Зв‘язок роботи з науковими програмами. Тема дисертації та напрямок її висвітлення зумовлені темою наукової роботи кафедри української літератури Дніпропетровського національного університету „Малодосліджені сторінки української літератури в аспекті поетики художнього тексту”. Тема затверджена і ухвалена на засіданні вченої ради Дніпропетровського національного університету (пр.№7 від 15.02.2001) і уточнена на бюро наукової ради НАН України з проблеми Класична спадщина та сучасна художня література” при Інституті літератури ім.Т.Г.Шевченка (пр.№4 від 21.10. 2002).
Метою роботи є осмислення концепції світу і людини у творчості С.Йовенко, її співвіднесеності із індивідуальним світобаченням митця та форм її вираження.
Для досягнення поставленої мети необхідно розв’язати такі основні завдання:
·

bibliography

Висновки

Художня концепція світу і людини в поезії С.Йовенко формується протягом усієї її творчої діяльності. В основі цієї концепції лежить ідея єдності світу і людини. Таке ставлення до світу спостерігається вже в перших збірках поетеси і виявляється насамперед на рівні антропоморфізації та метаморфізму, заявлено віршем Людина сказала дереву ти” (зб.Бузок у січні”) і найяскравіше виражено у поезіями зб.„Ти хто поруч”. Наступним етапом в осмисленні єдності світу і людини є утвердження ідеї космізму, вписаності людини й природи в Космос. Вже в поезіях збірки ”Обличчя справжня мить” Космос постає частиною людського побутування, а побутування частиною Космосу, а весь світ цілісною моделлю, де порушення його окремих зв‘язків веде до руйнації природної космічної гармонії. Модель світобудови в поезіях С.Йовенко не є антропоцентричною, але їй властивий антропокосмізм.
У вираженні ідеї єдності світу й людини в поезії С.Йовенко вагомим є образ музики. Світ, за С.Йовенко, великий оркестр, де кожен виконує свою партію („У голосі покоління”); людина в ньому „інструмент найважчий”. Повоєнний світ сприймається поетесою як зболений орган. Через асоціативний ряд світ оркестр, орган оркестр виникає образ органа як моделі світу, де кожна деталь має своє призначення і без якої не буде гармонії звучання. Як центр всесвіту ліричної героїні представлено в поезії С.Йовенко образ Києва. За переконанням С.Йовенко, до величі Києва треба доростати, підноситись духовно і фізично. У поезіях відчувається глибока єдність ліричної героїні з Києвом, а їх взаємини відповідають взаєминам батька і доньки.
В основі просторово-часової моделі світу в поетичній творчості С.Йовенко ідея універсального синтезу, що означена опозиціями кінечне безкінечне, минущість вічність і реалізується на рівні мотивів і образів. У ній є два образи часу космічний і людський. Космічний час безкінечний, циклічний. Він уявляється у вигляді кола. Людський час обмежений народженням і смертю, він відрізок на колі космічного часу. Невічність людського існування виражається через систему метафоричних порівнянь, де життя порівнюється із весняним снігом, що промайне й мине”, з паморочним летом”, в якому лірична героїня згорить як вбогий лист осінній”, людина при цьому постає як листок берези”, що полетить за вітром”, квіт”, невічний цвіт бузковий”.
Схема земного буття людини в поезії С.Йовенко включає в себе перебіг природних процесів, що інтегруються у повний, завершений у собі цикл від ранньої весни до сльотавої осені та зими. У художньому осмисленні природи поетеса надає перевагу осені, образ якої в її поезії є втіленням мудрості законів всесвіту. Лірична героїня сприймає осінь як час духовної зрілості. З розвитком циклічного часу й мотивом проминальності людини в поезії С.Йовенко актуалізується мотив смерті. У її віршах смерть асоціюється з порою снігів, порою спочинку, відходом за обрій, найчастіше образом тиші, що переростає в онтологічний символ. Драматизм відчуття смерті знімається усвідомленням ліричною героїнею цього явища як закону природи. Життя і смерть для неї це опори світобудови, а проминальність людини екстрапольована на нескінченність бутття взагалі. З мотивом смерті пов‘язаний мотиви реінкарнації, людської пам‘яті. У розвитку останього у творах поетеси помітний перегук з ідеєю платонівського анамнезису прапам‘яті, містичного пригадування, незмінної присутності минулого в душі кожної людини. Лірична героїня відчуває в собі невитрачені сили попередніх поколінь, свою включеність у нерозривний ланцюг передачі нащадкам духовної енергії предків, де смерть є природним продовженням життя.
У структурі образу світу С.Йовенко людина ціннісний об‘єкт, з яким все співвідноситься. Гуманістична ідея поезії С.Йовенко співзвучна з естетикою шістдесятників, які реабілітували в українській літературі й культурі людську особистість, індивідуалізм. Кожна душа стверджує поетеса окремий світ”, планета”, скільки існує душ стільки і світів, що співвідноситься з філософією М.Бердяєва. Одночасно людина мислиться неюяк частинка великого цілого, найдосконаліша частина космосу, що виокреслюється за допомогою метафор. Домінантним при цьому є зіставлення людини з народом через бінарні образи віти і дерево, нива і колос, колос і зерно. Сутність буття людини виражена оксиморонно: бути на вістрі щастя і горя, добра і зла, а постійне перебування на „грані між” стає необхідною умовою існування. Справжнє життя, за поетесою, це постійний рух. На противагу гетевському „зупинись, миттєвість”, С.Йовенко сповідує закон постійного руху як ознаку життя людини у світі, використовуючи образи вогню, дороги, моря, стріли. З мотивом руху у поезії С.Йовенко пов‘язаний і мотив роботи, і образ землі як мільйоннорозвихренного вулика”, куди люди-бджоли несуть свої здобутки. Таким чином розкрито одну із провідних рис характеру ліричної героїні могутню діяльну волю, утверджено Людину-творця, що творить світ і змінюється сама, вдосконалюється разом з ним. Її особистість трактується як унікальна, неповторна, якій вистачає сил вирватися із об‘єктивних соціальних рамок, стати самотворцем.
В концепції світу і людини в ньому в поезії С.Йовенко виділено дві основні лінії, у розвитку яких простежується еволюція світоглядних засад сприйняття ідеї творчості та місія поета у світі. Вже в поезіях другої збірки Обличчя вітру” вона трактується як служіння народу, Вітчизні, але в ракурсі естетики страждання, що не характерно було для літератури заангажованої соцреалістичними канонами, але ріднило із настроями шістдесятників. Поет індикатор часу, він загострено відчуває негаразди світу й на його страждання дивиться як на власні. А з іншого боку, через страждання він навчається бачити і відчувати великий світ і лише душевна розтривоженість і біль роблять з нього поета. В інтрепретувані творчості як результату страждань,поетеса послуговується долями Т.Шевченка, Лесі Українки, Г.Світличної. У той же час у концепції поета С.Йовенко поєднано типи страдника і активного діяча, перетворювача світу, борця за мир і справедливість (традиційного й визначеного ідеологією часу). І все ж переважаючим залишається утвердження високої місії поета і поезії, усвідомення трагізму митця в реальному житті, його моральної відповідальності за всіх і все, що відбувається з людством.
У трактуванні теми поета С.Йовенко рухалася від образу поета співця-обличителя-борця, зумовленого атмосферою ідеологічного протистояння, до образу Майстра. Звернення до естетичних критеріїв поцінування творчості зафіксовано циклом Уроки поезії” (1978), віршами Сальєрі”, У гору Франкову”, де творчий процес порівнюється з каменярським трудом тяжким”, підйомом на гору Франкову, що є символом високого рівня. У другій редакції вірша Початок” поетеса змінює образ Матері на образ Музи і таким чином знаменує перехід до служіння мистецтву, що стоїть понад часом. Її лірична героїня ставиться до поетичної творчості як до ремесла, в якому весь час треба себе удосконалювати; митець самітник, який постійно шліфує техніку вірша та прагне гармонії, що певною мірою зближує поетесу з поетами-неокласиками. Через зіставлення гори, айсберга та поета С.Йовенко утверджує культ сили волі, гордого індивідуалізму, особистої свободи, прагнення вершин, не доступних для загалу. Неадекватність художнього трактування образу поета в різні періоди творчості вмотивована передусім особливостями розвитку філософських та естетичних позицій письменниці. На підставі цього можна говорити про два періоди в осмисленні С.Йовенко теми поета і поезії, етапною в їх розмежуванні є збірка Обличчя справжня мить”: 1)від початку творчої діяльності до 1979 року, коли спостерігається утилітарно-прагматична інтерпретація ідеї призначення поета і поезії як служіння суспільству, що здебільшого набуває жертовно-романтичного пафосу; 2)від 1979 коли концепція поета й поезії трактується з позицій естетичних законів мистецтва, на передній план виходять образи поета-майстра і Саду Майстрів (цикл Уроки поезії” (1978), вірші Сальєрі”, У гору Франкову”). Образи поета-борця і поета-майстра не заперечують, а доповнюють один одного.
У поезії С.Йовенко вирізняються два типи поета : поет безстатевий і жінка-поет, образ якої теж неоднозначний.
Через образ ліричної героїні-поетеси С.Йовенко утверджує традиційно-романтичний ідеал, до якого прагне душа поета, звернувшись до образу неба, що закорінено в ідею орфічного походження душі з неба. Свідомість ліричної героїні-поетеси постійно звернена до неба, образ якого дуже часто асоціюється з верхом”, з мотивом піднесення, польоту, що є уособленнями творчої окриленості. Творчість для ліричної героїні С.Йовенко це припливи і відпливи натхнення, це муки шукань до трагедійного надриву. У характеристиці творчість страждання домінуючим є оксиморонний образ радість муки”. Творчість постає як амбівалентна це і музика”, захват” і одночасно жар”, пропасниця”, після якої залишається порожнеча.
У зв‘язку з концепцією жінки-митця в поезії С.Йовенко піднято проблему творчості й побуту в житті жінки. Через бунт проти патріархального суспільства, в якому заперечується жіноча творчість, і усвідомлення власної підкореності жіночій долі (прагнення родинності, дому, щасливого материнства), лірична героїня приходить до висновку про неможливість поєднати ролі жінки-матері, жінки-господині й жінки-творця, що в свою чергу зумовлює роздвоєність ліричної героїні між побутом і творчістю. Проблема співвіднесеності жіночої творчості й побуту, порушена у творах С.Йовенко, розв‘язується ліричною героїнею через усвідомлення необхідності гармонії в житті, через вжитий мікрообраз канатоходця (якщо героїня порушить рівновагу між побутом і творчістю, то загине), утверджується думка, що таїна життя полягає в здатності відчувати грань і вмінні тримати рівновагу. Ідея вічного балансування між творчістю і побутом розгортається через активне використання поетесою побутових образів.
Загалом в поезії С.Йовенко представлено різні типи жінки: мати в традиційному плані і жінка-естет, діяч. Традиційний образ жінки-матері в поезіх С.Йовенко маємо лише у двох збірках Обличчя вітру” (1975) і Бузок у січні” (1977). Домінантним у творчості С.Йовенко є образ жінки енергійної, діяльної й рішучої, яка виявляє всебічний інтерес до інтелектуального пізнання та творчості. У спілкуванні, відчутті світу їй властиві риси елітарності та естетства, вона прагне реалізувати себе не лише як матір, дружину, а й як особистість. Наголошуючи на самодостатності жінки, лірична героїня відстоює паритетні стосунки в коханні, вибирає маскулінні цінності й норми (незалежність, право вибору, прагнення пережити ризик, поставити себе в екстремальну ситуацію), авторка надає їй демонічних рис. „Знудьгована буденним даним, звичним”, душа ліричної героїні С.Йовенко прагне „свята і потрясінь” чогось несподіваного, неусталеного, яскравого і трохи божевільного. Узагальнюючим втіленням цих прагнень є образ „бузку у січні” символ цвітіння душі всупереч природним і людським законам. Потреба небуденності для ліричної героїні це потреба хоча б тимчасового звільнення від усталеного життєвого світу з його звичним, набридливим часом і простором, а образ бузку у січні стає символом своєрідного прориву за межі повсякденності. Вагомою в поетичному осягненні світу жінки С.Йовенко є тема любові, що трактується як животворче начало, яке облагороджує і возвеличує людину, як спосіб розчинитися в іншому, відмовитися від егоїстичних претензій. жертовність, самозречення і найвища насолода, виявлена на рівні „вінця несталого і тернового”, увиразнює мотив відкинутого, нерозділеного кохання.
Художня концепція світу й людини в ньому у поетичних й прозових творах С.Йовенко неоднозначна. Письменниця йшла у своїх пошуках від ідеї людини-творця, переможця до визнання нею свого безсилля у світі. У роздумах над змістом і метою людського існування вона дійшла висновку, що людина може змінювати лише сама себе, а не світ навколо себе. Неадекватність змісту художньої концепції світу і людини в різні періоди творчості С.Йовенко зумовлені передусім розвитком філософської та естетичної її позицій, соціально-економічним та політичним становищем суспільства. Зображуючи події та життя сучасників, письменниця акцентує увагу на тих змінах, що відбуваються в духовному світі людини, суспільства під впливом соціальних зрушень і екологічної катастрофи в Чорнобилі. Модель світобудови в її прозових творах базується на трагічності неприйняття героями сучасної дійсності, визначальною в його вираженні організація хронотопу. У прозових творах С.Йовенко простір найчастіше локалізований замкнутий, обмежений. Місце побутування майже всіх героїв зведено до рамок власної квартири, що, сприяє, по-перше, максимальному зосередженню уваги на переживанні персонажа, по-друге, втіленні ідеї замкнутості, відмежованості, відокремленості героїв від інших. Висвітлюючи кризові стани душі героїв, письменниця уникає й багатобарвності пейзажу, інтер‘єру.
Відчуження людини від світу в прозі С.Йовенко найяскравіше виражено у творах чорнобильської тематики, де активізовано образ апокаліптичного світу. У поемі Вибух”, повісті „Жінка у зоні”, оповіданні „Не лякай мене, крихітко!” образ чорнобильської зони постає як модель світу, який іде до загибелі. Останнє відчутне в зображених ситуаціях, образах-символах, підкреслене реалістичними деталями, психологічно насиченим пейзажем. У центрі катастрофічної ситуації стоять образи зони й жінки в ній, як такої, яка найбільше страждає від руйнування світу. Змальовуючи світ у творах про Чорнобиль, С.Йовенко наближається до екзистенціалістського розуміння філософії існування людини як абсурду, її відчуженості від природи й людини як частини цієї природи. При цьому центральними проблемами є проблеми руйнування роду, людини, що втілено в художньому осмисленні теми бездуховності окремих героїв, їх моральної загибелі.
Абсурдність світу, драматизм людського існування в ньому у творах письменниці розкривається насамперед у розвитку мотиву самотності, що вмотивовується руйнацією роду, байдужістю Бога до справ і долі людини („Про що мовчить книга Йова”, „Не лякай мене, крихітко!”), меркантильністю, загальною продажністю, репресивністю держави („Привіт Мальчишу”). Герої С.Йовенко трагічно самотні, незважаючи на те, що вони постійно оточені людьми. Відчуженість героїв на побутовому, психологічному рівнях постає як художній образ стану світу, а їх життя змальовується як тягар, стан, що воно викликає, це біль і втома. Самотність людини в суспільних, особистих стосунках у прозі творах С.Йовенко художньо осмислюється на рівні мотивів, хронотопу замкненого світу, образів символів, які виражають безпритульність, нестабільність і хиткість людських стосунків.
Концепція людини в прозі С.Йовенко найчастіше розкривається в розвитку стосунків між чоловіком і жінкою, а багаторазово підкреслений стан самотності розгортається у своєрідному втіленні теми кохання („Канте хондо”, „Хіба ти вбивця?”, „Таємниця самітника”, „Юлія”, „Жінка у зоні”). Художній світ С.Йовенко загалом населений жінками-інтелігентками, представницями мистецької чи наукової еліти, що прагнуть реалізувати себе і як творчу особистість, і як жінку, коханку, матір. Такий тип жінки в прозі С.Йовенко заперечує традиційний у літературі соцреалізму образ жінки, що зображувалась як героїня праці (найменш кваліфікованої та фізично виснажливої). Але феномен жіночої самотності в ній трактується не з позицій фемінізму як відсторонення від цілісного світотворення, а як наслідок соціальних обставин. У творах С.Йовенко немає заперечення фалоцентричної культури, приниження чоловіка і возвеличення жінки, бунту проти шлюбу, родини, критики заміжжя як єдиної запоруки повноцінного життя жінки. Письменниця акцентує взаємозалежність чоловіка та жінки і виражає тугу героїнь за справжнім душевним світом ідеальним коханням, яке може породити внутрішню гармонію. Відчуття своєї одинокості жінками та розчарування в чоловіках у творах С.Йовенко певною мірою є характеристикою й героїв-чоловіків, які у погоні за матеріальними благами й задоволенням свої плотських бажань забули про почуття любові. Чоловічі образи в прозових творах загалом досить безбарвні й схематичні, що, можливо, зумовлено намаганням письменниці в такий спосіб протиставити сильних жінок і слабких чоловіків.
Таким чином, художній світ у прозових творах С.Йовенко становить собою „зашифровану” онтологічно-буттєву модель універсуму, в основі якого трагічний конфлікт ідеалу та дійсноті. Драма її героїв має загальнолюдський характер. У зв‘язку з нею письменниця розглядає швидше не специфічну національну проблему, а філософську, метафізичну. Фінал творів С.Йовенко відкритий. Таке закінчення має місце в багатьох творах сучасних письменників, які вже не хочуть бути провидцями і віщувати майбутнє. Відкритість їх фіналів свідчить про багатоваріантність трагічного і драматичного відчуття самої авторки.

Список використаних джерел
1. Агеєва В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму. К.: Факт, 2003. 320с.
2. Альбуханова-Славская К.Развитие личности в процессе жизнедеятельности //Психология формирования и развития личности: Сб. статей /Отв.ред. И.Анцыферова М.: Наука, 1971. С.19-44.
3. АндреевЮ. Концепция человека в современной литературе //Советская литература и новый человек: Сб. статей /Под ред.КовалеваВ. и ТимофеевойВ. Л.: Наука, 1967. С.24-40.
4. Бахтин М. Время и пространство //Вопросы литературы. 1975. №11. С.33-39.
5. Бахтин М. К философии поступка //Философия и социология науки и техники: Ежегодник 1984 1985 гг. /Отв.ред.:И.Фролов. М.: Наука, 1986. С.82-160.
6. Бахтин М. Творчество Франсуа Рабле и народная смеховая культура средневековья и Ренессанса //Бахтин М. Литературно-критические статьи /Сост.:С.Бочаров и В. Кожинов. М.: Худож. лит., 1986. С.291-353.
7. Бахтин М.Автор и герой в эстетической деятельности //Бахтин М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1979. С.
8. Бахтин М. Формы времени и хронотопа в романе: Очерки по исторической поэтике. М.: Худож. лит., 1989. С.215-256.
9. Бердяев Н. Проблема человека. К построению христианской антропологии //Бердяев Н. Самопознание. Л.: Лениздат, 1991. С.141-167.
10. Бердяев Н. Смысл творчества. Соч.: В 2 т. М.: Наука, 1992. Т.1. 210с.
11. БойкоЛ. Документально-художня епіка Чорнобиля //Радянське літературознавство. 1989. №1. С.3-15.
12. Бойченко І.Філософія історії. К.: Знання, 2000. 723с.
13. Борев Ю. Художественные направления искусства ХХ века и концепция личности //Концепция личности в литературе развитого социализма: Сб.статей. М.: АНСССР, 1980. С.28-30.
14. Бочаров А. Требовательная любовь: Концепция личности в современной советской прозе. М.: Худож. лит., 1977. 364с.
15. БрантС. Корабль дураков: Избранные сатиры /Пер. с нем. Л.Пеньковского. М.: Худож. лит., 1971. 270с.
16. Венгуренко Н. Художній світ Ольги Кобилянської у контексті проблеми синтезу музики та живопису в українській літературі //Київська старовина. 2003. №4. С.55-58.
17. Вирва О. Прапор твій і земля („Діалог”) //Друг читача. 1978. 21 вересня.
18. ВілковВ., СалтиковськийО. Людина і світ: Навч. посібник. К.: Кондор, 2001. 208с.
19. Вінграновський М. З обійнятих тобою днів: Поезії. К.: Веселка, 1993. 303с.
20. Войтович В.М. Українська міфологія: Словник. К.: Либідь, 2002. 664с.
21. Волинчук П. Від першої добірки до першої книжки („Голубе полум‘я”) //Літературна Україна. 1969. 4 листопада.
22. Вонторський А. Юрій Клен і Олег Ольжич двох поетів одна поетика //Творчість Юрія Клена в контексті українського неокласицизму та вісниківського неоромантизму: Зб.статей /Гол.ред. КравченкоЛ. Дрогобич: Відродження, 2004. С.158-173.
23. Гайдар А. Военная тайна //Гайдар А. Военная тайна: Повести, рассказы. Симферополь: Таврия, 1986. С.49-46.
24. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Загальне літературознавство: Навч. посібник для вузів. Рівне: 1997. 544с.
25. Гегель Г. Эстетика: В 4 т. М.: Совет. писатель, 1968. Т.1. С.234-234.
26. Гинзбург Л. О лирике. М.-Л.: Совет. писатель, 1964. 155с.
27. Гоголь Н. Авторская исповедь. М.: Детская книга, 1999. 186с.
28. Гончар Олесь Українське радянське літературознавство напередодні великого п‘ятдесятріччя //Літературна Україна. 1966. 17 листопада. С.3-4.
29. Гоптар В. На пелюстках сонця („Обличчя справжня мить”) //Друг читача. 1980. 1 травня.
30. Гордасевич Г. Сильна слабка жінка („Обличчя вітру”) //Жовтень. 1976. №1. С.149-152.
31. Городинський І. Непрочитаний „Чорнобиль” Світлани Йовенко (читацький роздум) //Слово і час. 1998. №4-5. С. 31-35.
32. Гундорова Т. У колисці міфу, або топос Києва в літературі українського модерну //Київська старовина. 2000. №6. С.73 84.
33. Гуторов А. Литературный персонаж и проблемы его анализа //Принципы анализа литературного произведения. М.: Просвещение, 1971. С.71-77
34. Гуцало Є. Скажений чорнобильський собака //Дзвін. 1994. №10. С.99-104.
35. Деркач Д. Прагнення несподіваного („Бузок у січні”) //Жовтень. 1977. №9. С.147-149.
36. Дзюба И. Право на слово: первые произведения о чернобыльской трагедии //Литературное обозрение. 1988. №.5 С.1-9.
37. Дзюба І. Муза не мовчить //Вітчизна. 1988. №6. С.19-167.
38. Довженко О. Вибрані твори. Х.: Ранок: Веста, 2003. 320с.
39. Дончик В. Слова з великих почуттів (про творчість С.Йовенко) //Київ. 1971. №.5 С.86-87.
40. Драч І. Лист до калини: Поезії, поеми. К.: Веселка, 1990. С. 249-279.
41. Жиленко І. Вибране: Поезії. К.: Дніпро,
42. Жиленко І. Homo feriens //Сучасність. 1997. №9. С.12-88.
43. Жиленко І. Homo feriens //Сучасність. 1999. №2. С.16-70.
44. Жулинский Н. Человек в литературе. Общественные ценности и проблемы художественного характера. К.: Наукова думка, 1981. 104с.
45. Заверталюк Н. Від „Борвія” до „Енея...” //Особливості літературного процесу Придніпров‘я (друга половина ХХ століття): Зб. наук. праць /Наук. ред. Заверталюк Н. Д.: ДНУ, 2002. С.44-51.
46. Загребельний П. Юлія, або запрошення до самовбивства: Роман. Харків: Фоліо, 2001. 351с.
47. Зарівна Т. Каміння, що росте крізь нас: Роман //Березіль. 1999. №9-10. С.14 116.
48. Зборовська Н. Шістдесятники //Слово і час. 1991. №1. С.74-80.
49. Зварич В. Парадигма образів національної культури в поезії неокласиків //Творчість Юрія Клена в контексті українського неокласицизму та вісниківського неоромантизму: Зб.статей /Гол.ред. КравченкоЛ. Дрогобич: Відродження, 2004. С.158-173.
50. ЗобенкоМ. Апельсинова дівчинка: Новели. Оповідання. Д.: ВПОП „Дніпро”, 1994. 100с.
51. Зобенко М. Жінка, яку ти кохав...: Зб. оповідань про любов і зраду. Д.: ВПОП „Дніпро”, 1991. 104с.
52. Зобенко М. Стежка із зони в космос: Нове знайомство зі С.Йовенко-прозаїком //Березіль. 2000. №2. С.180-186.
53. Іванина В. Люби-мене-не-покинь: Повість //Дніпро. 1997. №9-10. С.8-109.
54. Ільїн В., Кулагін Ю. Філософія: Підруч. В 2 ч. Ч.І. Історія розвитку філософської думки. К.: Альтерпрес, 2002. 464с.
55. Йовенко С. Голубе полум‘я: Поезії. К.:Радян. письмен., 1969. 101с.
56. Йовенко С. Обличчя вітру: Поезії. К.: Дніпро, 1975. 111с.
57. Йовенко С. Бузок у січні: Поезії. К.: Радян. письмен., 1977. 159с.
58. Йовенко С.Діалог: Поезії. К.:Молодь, 1978. 200с.
59. Йовенко С. Обличчя справжня мить: Поезії. К.:Радян. письмен., 1979. 246с.
60. Йовенко С. Міст через осінь: Поезії. К.: Дніпро, 1981. 247с.
61. Йовенко С. Ти хто поруч: Поезії. К.: Молодь, 1983. 167с.
62. Йовенко С. Час любові: Поезії. К.:Радян. письмен., 1984. 238с.
63. Йовенко С. Ви так змогли б коли ви умирали (про творчість Ю.Воронова) //Вітчизна. 1985. №1. С.160-165.
64. Йовенко С. Нерозкритий конверт: Поезії. К.: Молодь, 1987. 122с.
65. Йовенко С. Людина з натовпу або нотатки про дебют незвичайний і небуденний (Володимир Шовкошитний) //Вітчизна. 1988. №2. С.163-169.
66. Йовенко С. Переступити поріг роздуми над новим художньо-публіцистичним фільмом Ролона Сергієнка „Поріг” //Літературна Україна. 1988. 18 березня.
67. Йовенко С. Безсмертя ластівки: Поезії. К.: Дніпро, 1989. 487с.
68. Йовенко С. Віч-на-віч: Поезії. К.: Радян. письмен., 1989. 110с.
69. Йовенко С. Ганні Світличній 50. Епіграф до дружби //Літературна Україна. 1989. 27 березня.
70. Йовенко С. Те, що залишилося за віршами: Передм. до зб. „Віч-на-віч” //Йовенко С. Віч-на-віч: Поезії, поема. К.: Радян. письмен., 1989. С.5-12.
71. ЙовенкоС., ТаранЛ. Туга за досконалістю: Діалог двох поетес. //Літературна Україна. 1991. 18 березня.
72. Йовенко С. Юлія //Вітчизна. 1992. №11. С. 51-75.
73. Йовенко С. Мить остаточного прозріння (про творчість М.Бажана) //Вітчизна. 1994. №9-10. С.108-121.
74. Йовенко С. Доки є дорога і рух (Борисові Олійнику 60) //Вітчизна. 1995. №9-10. С.124-127.
75. Йовенко С. Шукай мене серед живих (штрихи до портрета Володимира Маняка) //Вітчизна. 1995. №7-8. С.120-138.
76. Йовенко С. Жінка у зоні //Вітчизна. 1996. №4. С. 5 68.
77. Йовенко С. Фенікс із чорнобильського попелу: Передм. до повісті С.Йовенко „Жінка у зоні” //Вітчизна. 1996. №4-. С.2-4.
78. Йовенко С. Кілька зауважень до бібліографії чорнобильської теми. Про інерцію колишніх курйозів і небажані пошуки ворога: Післям. /С.Йовенко „Жінка у зоні” //Вітчизна. 1996. №4-. С. 79-71.
79. Йовенко С. Незайві корективи в історії шістдесятництва //Вітчизна. 1997. №7-8. С.125-133.
80. Йовенко С. Жорстокі ознаки часу в поетичному