ДРАМАТУРГІЯ ЛЕСІ УКРАЇНКИ: ПОЕТИКА ВЛАСНИХ НАЗВ

brief description

ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМ. В.І.ВЕРНАДСЬКОГО

На правах рукопису

Мержвинський Віктор Володимирович

УДК 821.161.2 2.09

ДРАМАТУРГІЯ ЛЕСІ УКРАЇНКИ: ПОЕТИКА ВЛАСНИХ НАЗВ

10.01.01 українська література

Дисертація на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Гуменюк Віктор Іванович,
д. філол. н., професор

Сімферополь 2005

ЗМІСТ

ВСТУП....................................................................................................................... 3

РОЗДІЛ І
Власні назви в системі поетики художнього твору............................................ 10

РОЗДІЛ ІІ
Поетика заголовків драматичних творів Лесі Українки..................................... 37

РОЗДІЛ ІІІ
Поетоніми в драмах вітчизняного етнокультурного шару................................. 54

РОЗДІЛ IV
Поліфонія власних назв у біблійних драмах...................................................... 105

РОЗДІЛ V
Функції поетонімів у драмах античного циклу................................................. 145

ВИСНОВКИ.......................................................................................................... 177

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ............................................................ 188

ВСТУП
Актуальність дослідження. Рубіж ХІХ-ХХ ст. (епоха раннього модернізму) викликає у вчених неабияке зацікавлення. Чимало проблем наукового осягнення художнього процесу тієї доби залишаються невирішеними. Варто навести слова М. Моклиці, яка слушно твердить: Не існує навіть визначення модернізму, яке одразу не викликало би питань” [134, с. 32].
Останнім часом в українському літературознавстві з’явилися вагомі праці, присвячені дослідженню особливостей поетики модернізму, це зокрема роботи Д.Затонського, С.Павличко, Т.Гундорової, Г.Сиваченко, В.Моренця та ін. Впадає в око розбіжність висвітлення цього питання різними науковцями. Подібна ситуація спостерігається й у дослідженнях особливостей поетики Лесі Українки, творчість якої одне з найяскравіших явищ цієї епохи. Це підтверджує думку про те, що сприйняття художніх творів індивідуально-суб’єктивне, неповторне, варіативне” [108, с. 653].
Дослідженню творчої спадщини Лесі Українки присвячено чимало праць. Д.Донцов вважав Лесю Українку першим неоромантиком в українській літературі [50, с. 149-183]; неодноразово порушувалося питання екзотизму” творчості письменниці, зокрема А.Ніковським [142, с. 57-70], М.Зеровим [64, с. 51]; під компаративістським кутом зору її творчість розглядали В.Рєзанов [160, с. 4-29], А.Гозенпуд [34, с. 16-37], Н.Кузякіна [102, 14-28] та ін. Спадщина Лесі Українки піддавалася й постмодерним інтерпретаціям, скажімо, біблійні мотиви в творчості письменниці стали предметом своєрідного розгляду І.Бетко [18, с. 28-36], не оминули творчості Лесі Українки і феміністичні студії, зокрема роботи В.Агеєвої [1, c. 8-111], О.Забужко [56, с. 6-18], Н.Зборовської [60, с. 32-38] та ін. Все ж, навряд чи викличе заперечення твердження, що поетика творчості письменниці вивчена недостатньо, тим більше, в контексті розвитку українського літературного модернізму.
Особливості індивідуальних поетик сьогодні досліджуються досить інтенсивно. Не залишаються поза увагою і теоретичні аспекти цього питання. Точаться суперечки щодо розмежування основних категорій і типів поетики. Щодо терміна поетика”, то в сучасному літературознавстві він використовується як у широкому, так й у вузькому розумінні. Часто синонімом поетики стає теорія літератури, нерідко цей термін уживають на позначення творчих принципів окремого письменника, літературної течії, літературної епохи тощо. Проте, як видається, центральним об’єктом поетики є шляхи та методи досягнення оптимального мистецького результату. Г.Клочек уважає, що сьогодні провідна роль належить функціональній поетиці, яку він розмежовує на конкретні цілісні підрозділи”. Серед них на передній план учений слушно виводить поетику окремих компонентів твору [77, с. 14], адже в мистецькому творі через одиничне пізнаємо загальне” [112, с. 27]. Такий підхід (аналіз художнього твору через компоненти), безперечно, допоможе ясніше висвітлити художні особливості мистецького явища, основні принципи, через які виражається авторська картина світу.
Часто при дослідженні поетики окремого твору(ів) в поле зору вчених потрапляють і власні назви, які є досить специфічними одиницями в структурі художнього твору. Сфера поетики власних назв, підкреслює Е.Магазаник, поетичної ономастики, як видно, лежить на межі інтересів, з одного боку, лінгвістики, з іншого літературознавства” [114, с. 5]. Хоча літературні ймення досліджують як лінгвісти, так і літературознавці, проте у вітчизняному літературознавстві власні назви не стали об’єктом безпосередніх досліджень, не сприймаються як самобутній елемент у побудові художнього образу, часопростору, як засіб творення естетичної реальності тощо.
Тоді як у вітчизняному літературознавстві власні назви знаходяться поза увагою вчених, на маргінезах літературознавчих досліджень, у мовознавстві простежується зовсім протилежна тенденція. Приблизно півстоліття лінгвісти активно працюють у сфері літературної ономастики, і, можна твердити, робота в цьому напрямі приносить свої результати: вчені навіть виділяють літературну ономастику в самостійну дисципліну. Отже, стає очевидним: питання літературної ономастики у вітчизняній філології в основному досліджують мовознавці, розглядаючи власні назви у художніх творах насамперед з лінгвістичного погляду. Натомість у зарубіжній науці про літературу поетоніми не раз стають об’єктом спеціальних студій, їм приділяють увагу переважно історики і теоретики літератури.
Однією з перших теоретичних праць, присвячених питанням поетики літературних онімів (тут термін поетика” вжито з урахуванням того, що він досить часто використовується на означення поняття художність”, а також з урахуванням твердження Г.Клочека: Смисл будь-якого словосполучення, складовою частиною якого є слово поетика”, обов’язково стосується поняття художності” [77, с. 8]), можна вважати монографію літературознавця Е.Магазаника Ономапоэтика, или говорящие имена” в литературе” (1978), широко відому в колах мовознавців, яка, здається, так і залишилася єдиною спробою літературознавчого підходу до поетики власних назв. Думається, ця робота маловідома у літературознавчих колах вже тому, що її заголовок сприймається дещо лінгвістичним, хоча контамінацію ономапоетика” можна з повним правом віднести до літературознавства. Пізніше всю ініціативу в цьому напрямі взяли мовознавці: виходять роботи В. Михайлова, ряд статей Ю.Карпенка, останнім часом ґрунтовні монографії Л.Белея, В.Калінкіна та ін. Але майже всі ці праці здебільшого недостатньо з’ясовують специфіку функціонування поетонімів у художніх творах. Будь-які художні функції ономастики в літературі, слушно твердить Е.Магазаник, ґрунтуються врешті лише на фундаменті властивостей і потенційних можливостях власної назви як лінгвістичної категорії, хоча самі ці функції мають уже не комунікативне, а естетичне значення, яке виходить за межі компетенції мовознавства і вже вивчається в літературознавчому аспекті” [114, с. 6]. Саме естетичне значення, поетичні можливості власних назв рідко й поверхово розглядаються в працях переважної більшості лінгвістів.
Не раз, але здебільшого принагідно, дослідники торкалися питання ролі й місця власних назв у художній структурі п’єс Лесі Українки. У лесезнавчих студіях А.Гозенпуда, О.Бабишкіна, Л.Міщенко, Л.Масенко, Т.Гундорової та ін. про важливість імен у творах авторки згадувалося неодноразово. Однак ґрунтовного осягнення поетики онімів у драмах письменниці, спеціальних досліджень, присвячених цьому аспектові творчості Лесі Українки, все ще бракує. Про важливість поетонімного шару в творчості письменниці часто говорили й лінгвісти, в дослідженнях яких здебільшого приділялась увага складу власних назв Лісової пісні”. Але тут майже не розглянуто функцій власних назв у творі, який найчастіше слугує джерелом для досліджень суто мовних особливостей, етимології окремих імен твору, зв’язку з фольклорною традицією іменування і т.ін. Звичайно, не слід недооцінювати внеску лінгвістики в дослідження лексики демонології Лісової пісні”, у дослідження стилістичних навантажень власних назв у художніх творах узагалі, тому надбання мовознавців обов’язково повинні враховуватися при дослідженнях поетики номінацій, і не лише їх, у літературознавчих студіях.
Ця прогалина, що склалася в мовознавчих дослідженнях онімії драматичних творів Лесі Українки, дещо заповнилася дисертаційною роботою Т.Крупеньової Ономастика драматичних творів Лесі Українки” (2001). Це перше дослідження, присвячене лінгвістичному аналізу ономасіологічного простору драматургії письменниці. Дослідниця в своїй роботі акцентує основну увагу на етимології ймень, їх фонетичних особливостях, підкреслює опозиційну характерність у вживанні ономастичних елементів письменницею, зазначає, що ономастичний простір творів Лесі Українки вибудовується переважно трьома розрядами власних назв антропонімами, топонімами й теонімами тощо, але, як і в більшості подібних досліджень, наголос робиться на лінгвістичному аспекті, а, скажімо, роль власних назв у побудові образу, їх поетичне навантаження, художні функції, зв’язок з підтекстом не входить в компетенцію мовознавства, тому й весь цей комплекс розглядається принагідно.
Стає очевидно, що дослідження поетики власних назв художнього твору, літературної течії, епохи нагальна проблема сучасного літературознавства.
Причиною того, що власні назви часто випадають з поля зору дослідників Е.Магазаник пояснює так: Вивчення поетичної ономастики заняття зовсім не традиційне. Проте, справа тут не лише в тому, що у минулому в літературі роль власних назв практично не вивчали, та й нині звернення до них є дещо незвичним. Власну назву важко апріорно уявити собі як таку, що грає помітну літературно-естетичну роль тому, що й у самій мові її призначення, як видно, надто скромне” [113, с. 7].
В корпусі драматичних творів Лесі Українки виокремлюються певні тематичні цикли, з огляду на які визначено основні розділи роботи Поетоніми в драмах вітчизняного етнокультурного шару”, Поліфонія власних назв у біблійних драмах”, Функції поетонімів у драмах античного циклу”. Такий поділ допомагає чіткіше простежити характер функціонування, поетичного навантаження власних назв у драмах, пов’язаних між собою спільністю тематичних шарів біблійного, античного, етнонаціонального. Власне, подібна тематична згрупованість неодноразово відзначалася й плідно використовувалася, що засвідчують праці А.Гозенпуда, І.Бетко, Я.Поліщука та ін.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано в рамках комплексної теми досліджень кафедри української літератури Таврійського національного університету ім. В.І.Вернадського Проблеми української драматургії”. Тему дисертації затверджено на засіданні Бюро Науково-координаційної ради НАН України з проблеми Класична спадщина та сучасна художня література” (протокол № 3 від 12 червня 2003 року).
Об`єкт дослідження драматичні твори Лесі Українки, передусім, ті, що репрезентують провідні тематичні шари в поетиці авторки драми, безпосереднім тематичним ґрунтом яких є українські етнокультурні реалії (Блакитна троянда”, Прощання”, Бояриня”, Лісова пісня”), п`єси біблійного (Одержима”, Вавілонський полон”, На руїнах”, На полі крові”, Йоганна, жінка Хусова”) та античного (Іфігенія в Тавріді”, Кассандра”, Оргія”) циклів. Така тематична циклізація допомагає простежити художнє навантаження імен у системі поетики драм окремої групи, а відтак своєрідність та еволюцію ономастичного письма Лесі Українки.
Предмет дослідження поетика драматичних творів Лесі Українки, роль поетонімів у художній системі п’єс письменниці.
Мета дисертаційного дослідження з’ясування особливостей функціонування власних назв у поетичній структурі драматичних творів Лесі Українки. Для досягнення мети варто розв’язати такі завдання:
розкрити характерні риси структури заголовків драматичних творів авторки;
виявити взаємозв’язки між титулами та художньою тканиною творів, розкриваючи зміст і функції перших;
охарактеризувати відношення на рівні наймення / образна структура;
з’ясувати роль власних назв у художній системі твору;
проаналізувати специфіку функціонування ономапоетичних компонентів у поетиці драматургії письменниці;
визначити систему взаємодії імені й символу, символу й міфу, власної назви й міфу в драмах Лесі Українки.
Методологічну й теоретичну основу дослідження складають праці українських лесезнавців: І.Франка, М.Євшана, М.Драй-Хмари, М.Зерова, А.Гозенпуда, О.Бабишкіна, Н.Кузякіної, Т.Гундорової, Т.Мейзерської, Я.Поліщука, Л.Скупейка та ін.
В роботі інтегровано формальний, структурно-типологічний, текстологічний, частково біографічний, порівняльно-історичний та власне філологічний методи. Дослідження також ґрунтується на фундаментальних положеннях назвознавства, викладені в працях О.Лосєва, І.Герус-Тарнавецької, В.Михайлова, Е.Магазаника, Ю.Карпенка, Л.Белея, В.Калінкіна, С.Скварчинської, М.Кнаппової та ін.
Наукова новизна дослідження. Вперше в українському літературознавстві обґрунтовано і шляхом аналізу художнього та літературно-критичного матеріалу потверджено вагому роль власних назв у системі поетики художнього твору. Вперше проведено комплексне дослідження під зазначеним кутом зору трьох провідних тематичних груп драматургії Лесі Українки на рівні мікропоеттики Це дало змогу глибше осягнути особливості індивідуального стилю письменниці, жанрову своєрідність її драм, інші аспекти їх поетики.
У роботі вперше подано розгорнутий аналіз заголовків драм Лесі Українки, на цьому рівні простежено прикмети ідіостилю письменника-модерніста. Запропоновано класифікацію відповідних титулів.
У дисертації проаналізовано систему взаємозв’язків ім’я / жанр, ім’я / образ, ім’я / художня концепція тощо, запропоновано методику дослідження власних назв у літературно-художніх творах.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що їх можна використати в сучасних студіях з теорії та історії української літератури, у вузівських лекційних курсах, при підготовці та проведенні спецкурсів, у театральній практиці тощо.
Апробація результатів дослідження. Дисертація обговорювалася на засіданні кафедри української літератури Таврійського національного університету ім. В.І.Вернадського.
Положення роботи апробовані на І Всеукраїнській науковій конференції молодих учених-філологів (25-26 квітня 2001 р., Львів), всеукраїнській науковій конференції Крим у житті та творчості Лесі Українки” (25-26 вересня 2003 р., Сімферополь Ялта), всеукраїнській науковій конференції Художній світ Лесі Українки-драматурга” (26-27 вересня 2002 р., Сімферополь), всеукраїнській науковій конференції Античність у творчості Лесі Українки” (10-11 вересня 2004 р., Сімферополь Ялта), всеукраїнській науковій конференції Т.Г.Шевченко в літературному, науковому та мистецькому контекстах” (23-24 вересня 2004 р., Сімферополь), на щорічних наукових конференціях професорсько-викладацького складу ТНУ (2002 2005).

Структура роботи. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, п’яти розділів та висновків. Загальний обсяг 203 сторінки (основний текст 187 сторінок). Список літератури налічує 198 позицій.

bibliography

ВИСНОВКИ
Ім’я як самобутня субстанція в картині світу здавна цікавило дослідників. Починаючи з прадавньої синкретичної творчості, власна назва стає специфічною мовною одиницею, як категорія мови вона бере активну участь у творенні естетичної реальності художнього твору. Особливого статусу ймення набуває у фольклорних жанрах, де воно ще наділене рисами колективного архаїчного світогляду. З кожним етапом розвитку художньої творчості, передусім літературної, функції власних назв розширюються, врізноманітнюються. Епоха модернізму принесла з собою значні культурні зміни, в літературі почався пошук нових форм вираження новітнього світосприйняття. Ця тенденція позначилася й на сфері ономастики, яка значно розширює свої потенційні можливості в мистецтві, а в науці стає об’єктом спеціальних студій.
Шляхи розвитку українського літературного модернізму суттєво визначає творчість Лесі Українки. В системі поетики драматургії письменниці особливу позицію посідають власні назви, функції яких відіграють неабияку роль у художньому світі авторки, в увиразненні його вишуканої неповторності. Ім’я для Лесі Українки це завжди щось більше, ніж звичайне найменування, це своєрідна субстанція, що концентрує ідею позначуваного ним предмета. Досить промовистим у цьому плані є вже назви творів письменниці.
Заголовок виступає тим компонентом художнього твору, який відтворює авторську концепцію в максимально стислому вигляді. В титулах драматичних творів Лесі Українки лапідарно окреслюється картина світу письменниці. Для втілення свого світобачення у гранично сконденсованому вигляді авторка використала кілька моделей заголовних конструкцій. Моделюючи титули своїх драм, письменниця шукала форму, яка була б найбільш органічною для її художнього світовідчуття. Такою моделлю стали так звані часопросторові заголовки. Конкретизація просторових параметрів через назву твору, замикання топосу в окреслених межах є характерною стильовою особливістю Лесі Українки. Простори, в яких замикаються події (В катакомбах”, У пущі”, На полі крові” тощо), дозволяють зосередитися на самовияві персонажа в окресленому заголовком середовищі, в конкретних обставинах, письменниця аналізує” певну проблему-акцію в даному місці. Авторські концепти в такий спосіб рафінуються у гранично стиснуту форму заголовок, що вияскравлює їх. Полон”, країна неволі”, пуща”, руїни”... це ті титульні топоси, які, пройшовши текстом, набувають символічного звучання.
Письменниця вдається й до традиційних структур титулів, але наповнює їх своєрідним змістом. Для літератури традиційними є антропоцентричні назви творів, які почали домінувати в поетиці романтизму. Леся Українка продовжила традицію романтиків у цьому напрямку, однак такий тип заголовків у поетиці письменниці позначений більш рішучим спрямуванням у річище встановлення діалогу зі світовою культурою. Комунікація на цьому рівні здійснюється завдяки включенню в заголовок культуроніма, через що титул стає яскравою антиципацією. В такий спосіб комунікаційні вузли сполучають між собою різні культури, хронологічні відтинки, простори тощо (Кассандра”, Айша та Мохаммед”, Йоганна, жінка Хусова”). Крім цього способу, встановлення міжкультурного діалогу здійснюється й шляхом інкрустації. Ця тенденція намітилася ще в ранній драмі письменниці Блакитна троянда”, де в заголовок винесено промовистий символ.
Титули авторки це не лише комунікативна структура на рівні заголовок / світова культура чи заголовок / текст, а також з’єднувальна ланка, що сполучає окремі твори. Ідея, яка зароджується у вигляді місткої сентенції в одному творі, через титул переходить до іншого, центральні проблеми, порушені в одній драмі, плавно перетікають в іншу, розширюються та доповнюються.
Хоча в основі більшості назв творів письменниці і лежать традиційні формули титулів, однак авторка моделює досить витончені, художньо вибагливі заголовки, які своєю архітектонікою тяжіють до скульптури, вишуканим звучанням до музики, образною пластичністю та кольоровою грайливістю до живопису (Блакитна троянда”, Осіння казка”, Лісова пісня”, Камінний господар”). Такий мистецький синкретизм, характерна риса поетики модернізму, позначений заголовками, виразно проймає тексти письменниці.
Зміст, спресований у назві твору, розгортається у структурі тексту. Символічність назв драм Лесі Українки опрозорюється текстовою тканиною, вони наповнюються додатковими значеннями, а як результат утворюють новий індивідуально-художній смисл, що проектується на весь текст, і в цьому поєднанні поглиблюється символіка твору в цілому. Наприклад, мандрівний титул Камінний гість”, піддавшись авторській модифікації, зазнав певних семантичних перетворень, а поєднавшись з текстом, утворив новий смисл, розширив символічну незглибимість драми.
Власні назви в системі поетики драматургії Лесі Українки є вельми специфічною категорією, яка відіграє суттєву роль на всіх рівнях художнього твору. Драма як рід літератури має свої особливості, на що вказувалося ще в античності. Своєрідність драми позначилася й на ономастичній системі жанрів. У класичній драмі знайомство з персонажем відбувається, здебільшого, ще до самої дії, тому найперше, з чим знайомить драматург, імена та короткі характеристики персонажів. Принцип іменування класичної драматургії ліг в основу вже першої драми Лесі Українки, хоча тут виразно простежуються прикметні особливості ономастичного письма авторки. Перші п’єси письменниці відзначаються розширенням поетичного навантаження ономакомпонентів у порівнянні з попередніми зразками драматургії, передусім вітчизняної. Блакитна троянда” це п’єса, в якій поєдналися основні здобутки української та світової драми, тому й не дивно, що тут і на рівні ономастики простежується зв’язок з класичною драматургією. Як і в попередників, імена персонажів Блакитної троянди” тяжіють до промовистості. Так, у добу реалізму промовисті наймення персонажів у драматургії здебільшого добиралися за принципом відповідності характеру чи якихось прикмет персонажа” [173, с. 216]. Леся Українка намагається зняти цю однозначність, надати образові багатоплановості. Хоча тут ще зберігається традиція характеристики персонажа через його ймення, але авторська позиція вже мінімалізується. Насиченість твору численними йменнями-ремінісценціями значно розширює обрії образності, в такий спосіб порушені в п’єсі проблеми намагаються вийти з обмеженого простору, включитися в діалог зі світовою культурою. Наділені потужним конототивним зарядом, численні ономастичні вкраплення збагачують драму несподіваними підтекстами, які поглиблюються й своєрідною ономастичною грою” (Любов любов, онімна насиченість сцени божевілля тощо).
Символізація образу через характерні ономастичні прийоми є суттєвою прикметою індивідуального стилю Лесі Українки. Ця особливість широко розгорнулася вже у Прощанні”. Безіменна названість центральний прийом діалогу створює не тільки, скажімо так, символічну ауру, а й уможливлює формування своєрідного ліризму. Відтак безіменність позначилася на жанрових особливостях: узагальненість образів, їх загадковість зблизила твір з лірикою, драматичний діалог позбавився зайвих асоціацій, що можуть приховуватися в іменах.
Для стилю Лесі Українки невластивими є розгорнуті описи часу, простору, інтер’єру і т.ін. Ця ощадливість авторської мови, яка часто знаходить вираження в характерних для драматургії ономастичних прийомах, у письменниці набуває своєрідного оформлення. Власні назви в драмах письменниці є досить суттєвим компонентом у репродукції художньої дійсності. Композиційна вишуканість п’єс письменниці вияскравлюється своєрідністю топонімічного малюнка, який бере на себе основне навантаження в розбудові часопростору твору, часопросторових переміщеннях, як, наприклад, в Одержимій”, де топоніми відкривають сцену за сценою. Така, скажімо, фрагментарність твору компенсується здатністю топонімів реставрувати” фабулу прототексту, що вможливлює уникнення розлогих описів, відступів, ремарок тощо, не перешкоджає зосередженню уваги на найсуттєвішому внутрішніх переживаннях персонажа.
Топонімічний малюнок у драмах Лесі Українки це, переважно, символ, надто ж, коли йдеться про п’єси, в основі яких лежить міф. Символічність цих онімів створена власне прототекстом, сформованими символами якого письменниця вільно оперує. При окресленні простору за допомогою цих ономазнаків розмиваються межі чіткої локальної прикріпленості, локалізація в творах авторки це завжди умовність. Наприклад, біблійні топоніми Вавілон та Єрусалим, на опозиційності яких вибудовується весь ономастичний світ драм Вавілонський полон” і На руїнах”, сприймаються в позачасовому ракурсі, оскільки ці ономазнаки втратили функцію прямого називання і мисляться як позаісторичні міфологеми. На цьому тлі трансформується і семантика однієї з центральних тем творів полону. Відтак полон постає не у значенні фізичного стану, а як своєрідна форма духовного поневолення. Прикметно, певна тематична спільність ряду творів авторки скріплюється й поетонімами, що дозволяє темі перетікати з одного твору до іншого, доповнювати один одного (Іфігенія в Тавріді” Кассандра”; Одержима” Йоганна, жінка Хусова” тощо). Навіть чітке окреслення хронотопу в творах історичної тематики, якою є, наприклад, Бояриня”, за допомогою хрононімів, топонімів, антропонімів набуває ознак умовності, позаяк вся поетична структура, така багата на символи, вможливлює це. До того ж сам історичний час створює перспективу символічної умовності. Історичне тло в Боярині” відтворюється саме завдяки онімам, переважно хрононімам, які гранично стисло окреслюють історичні часові відрізки, інкрустують фрагменти історичної дійсності. Такий лаконізм імен з їх образною панорамністю для Лесі Українки став основним у розбудові художнього світу творів. Окреслення хронотопу авторкою дещо зближує її манеру з поетикою імпресіонізму, на що вказував В.Петров, досліджуючи Кассандру”.
Символічність часопростору в п’єсах Лесі Українки посилюється й через тяжіння до якомога ширшого його зображення. Прикладом цьому можуть бути астроніми, що вельми часто фігурують у драмах письменниці. Назви космічних об’єктів, найчастіше Сонця та Місяця, в поетиці авторки нерідко виступають у ролі контрастних протиставлень, що увиразнює полярність опозиційних світів, між якими виникає конфлікт у творах. Астроніми в системі поетики драматургії Лесі Українки наповнені тими ж символічними смислами, що й у традиційній картині світу: Сонце найчастіше символізує все радісне, мажорне, Місяць смуток, мінор. Уведення цих назв до твору відкрило перспективу максимального розмивання просторових меж, позаяк космічний простір уможливлює це.
Здатність власної назви лаконічно відтворювати художню дійсність лягла в основу образної системи драм Лесі Українки, особливо в творах з історичною чи міфологічною основою. Скажімо, міфологія розкрила для авторки інші можливості для втілення своїх ідей. Тут письменниця вийшла на новий рівень номінацій. Власна назва в структурі міфу самодостатня одиниця. Тому вже згадка міфоніма оперативно відображає образ, що його носить, сугерує фрагмент міфу, пов’язаний зі згаданою назвою. Ця спресованість міфу в імені пояснюється високим коефіцієнтом конотативних потенцій міфоніма, за яким закріпився специфічний код. Міфічна власна назва, як і будь-який загальнокультурний онім, у лаконічній формі здатна інспірувати ті асоціації, що оформилися в імені. Тому й не дивно, що Лесі Українці вдалося об’єднати в одному просторі два виміри: міфологічний та історичний (Оргія”), міфологічний та конкретно-побутовий (Лісова пісня”). Імена-ремінісценції завдяки інтертекстуальним конотаціям стають тими компонентами, які дозволяють міфологізувати інші часові виміри, відтак власна назва для авторки стає й засобом міфологізації.
Міф уможливив оживлення провідних у поетиці Лесі Українки образів, як-от: камінь, доля (мойра, фатум), правда. Ці образи, починаючи від ранніх п’єс, проходять через усю драматургію письменниці, виступають своєрідним концептами, прозопопея характерна саме для цих творів. Завдяки виділенню неживого через перетворення загальної назви у власну відбувається його оживлення. В такий спосіб неживий предмет, навіть абстракція, стають, так би мовити, повнокровними персонажами твору (Кассандра”, Лісова пісня”). В образній структурі міфу відбилися риси анімізму, тотемізму та фетишизму, а тому природно, що тут живою є Доля, в античній міфології репрезентована назвою Мойра, камінна стихія, втілена в образі Медузи тощо. Отже, звернувшись до міфу, Леся Українка знайшла ті структури, в яких провідні образи її поетики, метаморфозувавшись, постали у вигляді асоціонімів. Ця особливість дещо споріднює драми античної тематики з драмами жанру мораліте, де також діють оживлені абстракції.
В драмах авторки біблійної тематики ймення володіє особливим художнім навантаженням. Сакральність власної назви в Біблії, де вона є іманентною референту, позначилася й на номінаціях творів письменниці. Біблійна назва це лаконічна форма, що відтворює широку панораму подій, пов’язаних з названим образом. Прикметно, що у творах біблійної тематики авторка не завжди вдається до прямого називання персонажа властивим йому йменням, намагається оповити образ незвичайністю. Ідентифікація персонажа з образом прототексту проходить через супровідні назви, що стали невід’ємними супутниками цього образу в прототексті. З таким образом невідворотно відбуваються семантичні перетворення. Так, один з центральних біблійних образів Лесі Українки Христос, жодного разу в творах авторки не називається по імені, а постійно йменується або Месією, або Вчителем, що підкреслює його особливий статус. Простежується свідома відмова від цілковитого ототожнення його з біблійним Христом. Знаменно, Месія письменниці, не бере активної участі в розгортанні подій, здебільшого як безпосередній персонаж відсутній у драмах, але стає причиною художнього драматизму. В такий спосіб Леся Українка витворює власний міф, у даному випадку міф про Месію, який не ототожнюється з біблійним Христом, а мислиться Месією (тут лише ця назва вказує на рятівника людства, яке його розпинає).
Мінімалізація ономакомпонентів особлива прикмета драм біблійної тематики. Ця особливість сприяє увиразненню характерного ліризму, властивого жанру драматичної поеми. Досить показовою в цьому плані є Одержима”, в якій номінації творять своєрідну атмосферу інтимності, що досягається завдяки зменшенню коефіцієнта названості та введенню субститутів власних назв: Я, Він, Вони. По-друге, онімна мінімалізація компенсується знаністю біблійних назв.
Позначення персонажа в творах авторки не є принагідним, що засвідчує вже тісний зв’язок на рівні ймення / образ. Власна назва в п’єсах Лесі Українки формує образ. Якщо в Блакитній троянді” для ононмастичного позначення образу письменниця вдається до переважно тричленної побудови назв персонажів та ще й з короткою характеристикою, то в наступних творах характеристика образу здійснюється найчастіше за посередництвом внутрішньої форми ймення. Внутрішня форма ймення дає можливість імпліцитно поглибити символічність денотата. Ця прикмета поетики письменниці характеризується імперсональними тенденціями в принципах номінацій. Низка імен у творах авторки в своїй етимології вже містять певну інформацію про образ, яка в ході розгортання сюжету збагачує його новими значеннями, що суттєво розширює асоціативне поле образу, а як результат він набуває ознак символу. Досить промовистими в цьому плані є драми вітчизняного етнокультурного шару письменниці. Тут авторка добирає персонажам такі традиційні для української культури назви, що імпліцитно відображають їх сутність, а експліцитно покликані якомога експресивніше передати колорит. Таким чином, текст виступає своєрідною експлікуючою одиницею у відношенні до ймення образу. Рецесивний зміст імен в драмах вітчизняного етнокультурного шару суттєво оприявнюється завдяки національним особливостям іменування, де за назвою закріпилася певна інформація, що характеризує її носія. Скажімо, у вітчизняному фольклорі зустрічається ряд творів, у яких фігурує ім’я Килина зі сформованим традицією значенням, відтак ця особливість розширила уявлення про образ із іменем Килина у Лісовій пісні”, поглибила його додатковими смислами. Вітчизняна етнокультура стала основою для вибудови номінацій творів цієї групи.
Як і в решті драм Лесі Українки, внутрішня форма ймення в цій групі творів набуває неабиякого значення. Завуальований код імені розкривається текстом, у такий спосіб породжуються несподівані асоціації, утворюються нові смисли. Промовиста етимологія ймень Оксана (гостинна, чужинка), Степан (вінок, коло), Лукаш (світло, ясність) та ін. вона суттєво розширює уявлення про образ, особливо коли встановлюється контакт між ними й текстом. До речі, цей прийом є характерним не лише для драм цієї групи. Авторка послуговується ним і в інших п’єсах: У пущі” (Айрон залізо), Камінний господар” (Долорес покора, скорбота) тощо. Подібні номінації виступають своєрідними неологізмами, що вподібнюються до згорнутих метафор” (Ю.Мінералов). Тяжіння до таких структур спостерігається в Блакитній троянді” (Милевський, Крашева), Боярині” (Перебійний), інших драмах письменниці.
Взаємозв’язок імені та образу в творах письменниці є настільки тісним, що ім’я здатне вбирати в себе ідею образу і виступати його представником поза текстом. Ім’я таким чином це ідея, а ономастичний шар п’єс авторки комплекс образів та ідей. Ця прикмета ймення завдячує глибинній символічності драм Лесі Українки. Навіть історичне тло, на якому розгортається дія „Боярині”, набуває тенденцій символізації. Тому й природно, що ймення твору також має ознаки символічності. Приміром, за іменем Оксана, яке історично стало сприйматися як суто українське, що відображають і твори вітчизняної літератури (Сердешна Оксана” Г.Квітки-Основ’яненка, ряд творів Т.Шевченка тощо), можна навіть угадувати Україну. Такій інтерпретації сприяє й сам текст, де досить частими є паралелі між Оксаною та Україною. До того ж внутрішня форма ймення вможливлює таке трактування. Нерідко Леся Українка бере ім’я з уже сформованою в ньому ідеєю, як, наприклад, ім’я Антей. Інтертекстуальні конотації, відроджені” таким чином, у письменниці оформлюються в концепт, тому в таких випадках варто говорити не про образність імені, а про ймення-концепт.
Ім’я в драмах Лесі Українки найчастіше вже є сформованим образом, оскільки воно переважно є або міфологічним, або історичним. Широка знаність цих імен-образів дозволяє уникнути надмірної деталізації в описі окремих рис персонажа, а безпосередньо зосередитися на дії. Подібні ймення, з’являючись у творі, виступають сформованими символами, що репрезентують певний мотив, ідею, проблему і т.ін. Вони посилюють зв’язок не лише на рівні ймення /образ, а й на рівні ймення / підтекст. Завдяки високому коефіцієнту конотативності ці власні назви суттєво видозмінили й лексико-фразеологічну сферу драм авторки. Троп, у структурі якого фігурує таке ймення, можна назвати тропом у тропі, адже до образності конотоніма додається образність, утворена засобом контекстуально-синонімічного увиразнення мовлення. Розширення асоціативного поля твору в такий спосіб більш ніж очевидне, тому навіть прості порівняння в п’єсах Лесі Українки виразно тяжіють до перетворення в розгорнуті (Одержима”, Вавілонський полон”, Кассадра” і т.п.), а то й узагалі кардинально трансформуються: onoma-comparandum просто перетворюється в onoma-comparatum через надто промовистий tertium comparationis та часте називання замість справжньої назви ймення, яке повинно виступити у ролі порівняння.
Гра” іменем один з найхарактерніших прийомів авторки. Неоромантичні принципи Лесі Українки вельми яскраво демонструє ця особливість: сильна особистість, пророк найчастіше маркується шляхом іменування, яке виступає контрастом до безіменної, сірої юрби (Одержима”, Вавілонський полон”, На руїнах”). Прийом ономастичного контрасту є провідним в увиразненні полярності двох антагоністичних сил або світоглядів. Протистояння бінарних опозицій в авторки нерідко проходить у макромасштабі, тому назви рельєфніше зображують цю антитетичність.
Зміна назви в поетиці драматургії письменниці є досить частим художнім прийомом. Ім’я стає епіцентром, через який оприявнюється характер образу. Леся Українка аналізує” два шляхи втрати ймення: добровільний (Хуса) та вимушений (Оксана). Для письменниці власна назва така ж самобутня субстанція, як у міфі, тобто в імені сутність позначуваного (досить промовистим з цього погляду є псевдонім авторки). Змінити ймення згубити свою сутність, втратити національну приналежність, а нерідко своє я”. Через зображення зміни власної назви промовисто висвітлюється характер персонажа, поглиблюється драматизм конфлікту. Поетонім для письменниці є не просто артефактом, нерідко саме ймення опрозорює глибину внутрішньої колізії героя. Чи не найяскравіше ця особливість утілена в прийомі себеназивання, що підкреслює внутрішню драму героя, акцентує увагу на його трагедії. Зовнішній конфлікт лише тло, на якому висвітлюється внутрішня колізія персонажа (Одержима”, Кассандра”). Внутрішня роздвоєність набирає особливої ваги, коли йдеться про пророка. Пророк здатний бачити те, що не дозволено іншим, пророчі видива вияскравлюються найчастіше саме прийомом себеназивання.
Символічність імен у драмах Лесі Українки межує з їх лаконічною видовищністю. В системі поетики Лесі Українки чільне місце посідає кольорова та музикальна символіка, що часто увиразнюється барвами та музикою ймень. Доволі яскраво ця особливість проступає в Лісовій пісні”, де до акварельності ймень додається глибока музикальність, посилена мовою персонажів. Символічне мереживо в цьому зрізі проходить через систему взаємозв’язків ім’я / словесна партія, ім’я / портрет, ім’я / контекст. Крім музикального оформлення зовнішньої форми, власні назви в Лесі Українки звучать і на рівні внутрішньої форми, що вможливлюється завдяки фоновим знанням суспільства, відтак власні назви задають тональність твору. До того ж такій ономастичній мінливості сприяють алюзії, породжені міфонімами (Кассандра”), фольклоронімами (Лісова пісня”) тощо. Алюзійність взагалі є однією з прикмет поетоніма, особливо в драмах письменниці, де цей прийом є наскрізним. Саме звернення до міфу чи історії через їх часову протяжність уже створює перспективи алюзійності. Крім того, історичні чи міфологічні ймення є конотонімами, що дозволяє вільно жонглювати” цими іменами-символами.
Під час проходження різноманітними контекстами концепт, уміщений в імені розгортається, вступає в контакт з різноманітними текстовими структурами, відтак авторський поетонім набуває обрисів згорнутої фабули. Поетонімна інтерференція в системі поетики драматургії Лесі Українки конструює нові смислові шари, поглиблює символічну перспективу її творів, створює широкий простір для інтерпретацій.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Агеєва В. Поетеса зламу століть: Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації. К.: Либідь, 1999. 263 с.
2. Антофійчук В. Образ Іуди Іскаріота в українській літературі. Чернівці: Рута, 1999. 103 с.
3. Антофійчук В., Нямцу А. Євангельські образи і мотиви у творчості Лесі Українки // Антофійчук В., Нямцу А. Проблеми поетики традиційних сюжетів та образів у літературі. Чернівці: Рута, 1997. С. 169-191.
4. Антофійчук В., Нямцу А., Євангельські мотиви в українській літературі кінця ХІХ-ХХ ст. Чернівці: Рута, 1996. 208 с.
5. Арістотель. Поетика. К.: Мистецтво, 1967. 134 с.
6. Аристотель. Риторика // Античные риторики / Под ред. А.А.Тахо-Годи. М.: Изд-во МГУ, 1978. С. 15-164.
7. Бабишкін О. На полі крові” // Леся Українка: Публікації. Статті. Дослідження. К.: Наукова думка, 1960. С. 138-160.
8. Бабишкін О. Драматургія Лесі Українки. К.: Держ. вид-во образотворчого мистецтва і музичної літератури, 1963. 407 с.
9. Бабишкін О. Курашова В. Леся Українка: Життя і творчість. К.: Держлітвидав, 1955. 447 с.
10. Бабишкін О. У мандрівку століть: Слово про Лесю Українку. К.: Рад. письменник. 271 с.
11. Банацька Н. Християнські мотиви та образи в драматургії Лесі Українки (морально-ціннісні аспекти): Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філол. наук. К., 2000. 18 с.
12. Барт Р Критика и истина // Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика: Пер. с фр. Москва: Прогресс, 1989. С. 319-374.
13. Барт Р. Текстовый анализ одной новеллы Эдгара По // Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика: Пер. с фр. Москва: Прогресс, 1989. С. 424-461.
14. Барт Р. Что такое критика? // Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика: Пер. с фр. Москва: Прогресс, 1989. С. 269-275.
15. Белая Л. К вопросу о типах литературных антропонимов // Система і структура східнослов’янських мов: Міжкаф. зб. наук. праць. К.: НПУ ім. М.П.Драгоманова, 1997. С. 67-73.
16. Белей Л. Про періодизацію української літературно-художньої антропонімії кінця XVІІІ-ХХ ст. // Питання сучасної ономастики: Статті та тези VІІ Всеукраїнської ономастичної конференції (1-3 жовтня 1997). Дніпропетровськ, 1997. С. 17-18.
17. Белей Л. Функціонально-стилістичні можливості української літературно-художньої антропонімії ХІХ-ХХ ст. Ужгород, 1995. 120 с.
18. Бетко І. Біблія як джерело ідей у творчості Лесі Українки // Слово і час. 1991. С. 28-36.
19. Біблія: Книги Святого письма Старого й Нового Заповіту. [Без зазн. місця видання], 1990.
20. Білецький Л. Основи української літературно-наукової критики / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М.М.Ільницький. К.: Либідь, 1998. 408 с.
21. Білецький Л. Три сильветки: Марко Вовчок Ольга Кобилянська Леся Українка. Вінніпеґ, Ман., 1951. 127 с.
22. Білецький О. Антична драма Лесі Українки (Кассандра”) // Білецький О. Вибрані праці: В 2 т. Т. 2. К.: Держлітвидав, 1960. С. 356-389.
23. Близнюк А. Жанрова природа драматичної поеми Лесі Українки Бояриня” // Твоєму йменню вічно пломеніти: Матеріали наукової конференції до 125-річчя від дня народження Лесі Українки. Новоград-Волинський, 1996. С. 40.
24. Борисюк Т. Лісова пісня” Лесі Українки і Затоплений дзвін” Герхарта Гауптмана // Слово і час. 1990. № 3. С. 15-20.
25. Борисюк Т. Фольклор і міфологія Лісової пісні Лесі Українки // Народна творчість та етнографія. 1991. № 2. С. 31-40.
26. Буало Н. Мистецтво поетичне / Переклад з француз. М.Т.Рильського. К.: Мистецтво, 1967. 136 с.
27. Веретельник Р. Фемінізм у драматургії Лесі Українки // Сучасність. Ч. 2. С. 29-37.
28. Возняк Т. Народження трагедії з духу музики” та Лісова пісня” чи слово музика мовчання // Возняк Т. Тексти та переклади. Харків: Фоліо, 1998. С. 210-222.
29. Возняк Т. Локус мітологеми Єрусалиму // Возняк Т. Тексти та переклади. Харків: Фоліо, 1998. С. 268-281.
30. Волочай В. Людина і влада: морально-естетичний аспект // Камінний господар” Лесі Українки та феномен середньовіччя Зб. наук. Праць. Рівне: Перспектива, 1998. С. 98-101.
31. Галикарнасский Дионисий. О соединении слов // Античные риторики / Под ред. А.А.Тахо-Годи. М.: Изд-во МГУ, 1978. С. 167-221.
32. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник / За наук. ред. Олександра Галича. К.: Либідь, 2001. 488 с.
33. Гальперин И. Текст как объект лингвистического исследования. Москва: Наука, 1981. 140 с.
34. Гозенпуд А. Поетичний театр: Драматичні твори Лесі Українки. К.: Мистецтво, 1947. 302 с.
35. Голомб Л. Символіка Старого Заповіту в творчій самосвідомості Лесі Українки як митця // Леся Українка і національна ідея: Зб. наук. праць, К.: Вид-во імені Олени Теліги, 1997. С. 44-54.
36. Горохович А. Діялог і афоризми у стилі Лесі Українки // Сучасність. 1978. Ч. 2. С. 60-73.
37. Грабович Г. Поет як міфотворець: Дослідження семантики символів у Тараса Шевченка. Уривки з книги // Всесвіт. 1988. № 5. С. 147-157.
38. Гузар З. Поетика назв у ліриці Олега Ольжича // Literatura emigracijna Rosjan, Ukraińców, i Białorusinów. Lublin, 2001. C. 205-212.
39. Гуменюк В. Контрасти та нюанси: Статті про творчість Володимира Винниченка. Сімферополь: Видавництво Доля”, 2001. 80 с.
40. Гуменюк В. Шлях до Одержимої”: Творче становлення Лесі Українки-драматурга. Сімферополь: Таврія, 2002. 232 с.
41. Гундорова Т. Леся Українка: християнство екзистенціалізм фемінізм // Слово і час. 1996. № 8-9. С. 19-28.
42. Гундорова Т. Проявлення слова: Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. Львів: Літопис, 1997. 297 с.
43. Ґерус-Тарнавецька І. Назовництво в поетичному творі. Мюнхен-Вінніпеґ, 1966. 148 с.
44. Давидюк В. Позатекстова міфологічна символіка Лісової пісні” // Дивослово. 1995. № 2. С. 6-9.
45. Датченко Ю. Функціонально-семантична характеристика онома