ДРАМАТУРГІЯ ЛЮДМИЛИ СТАРИЦЬКОЇ-ЧЕРНЯХІВСЬКОЇ: КОНФЛІКТИ І ХАРАКТЕРИ

brief description

Міністерство освіти і науки України
Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника

Процюк Любов Богданівна

УДК 821. 161. 2 : 822
На правах рукопису

ДРАМАТУРГІЯ ЛЮДМИЛИ СТАРИЦЬКОЇ-ЧЕРНЯХІВСЬКОЇ: КОНФЛІКТИ І ХАРАКТЕРИ

Спеціальність 10.01.01 українська література

Дисертація
на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Науковий керівник:
Хороб Степан Іванович,
доктор філологічних наук, професор

Івано-Франківськ 2009

ЗМІСТ
Вступ.............................с. 3
Розділ І. Конфлікти й характери історичної драматургії Людмили Старицької-Черняхівської..............................................................................с.11
1.1. П’єси з української історії: між дидактичністю та пошуком сильного героя.....................................................................................с.16
1.2. П’єси Людмили Старицької-Черняхівської із давньогрецької та давньоримської історії.......................................................................................с. 75

Розділ ІІ. Ідейно-художні особливості соціальних п’єс та інсценізацій Людмили Старицької-Черняхівської........................................................с. 109
2.1. Конфлікт і специфіка характеротворення в соціальних п’єсах.................................................................................................................с.112
2.2. Художні особливості п’єс-інсценізацій та переробок..............с. 148
Висновки..........................................................................................................с. 182
Бібліографія....................................................................................................с. 192

ВСТУП
Одним із завдань сучасного українського літературознавства є вивчення багатогранної й синкретичної художньої спадщини перших десятиліть XX століття. Тож моделювання цілісної картини тогочасного літературного процесу годі уявити собі без пильного дослідження як естетики знаних авторів, так і творчості менш відомих письменників, що так само відображає провідні тенденції розвитку національного письменства тієї доби.
До них належить і драматургічний доробок Людмили Старицької-Черняхівської (1868-1941), що й дотепер залишається маловивченим. Це пояснюється як суб’єктивними, так і об’єктивними причинами. Водночас п’єси авторки завдяки їх ідейно-художнім особливостям, національній спрямованості проблематики та оригінальному потрактуванню конфліктів і специфікою добору персонажів належать до безперечних здобутків української драматургії початку XX століття.
Літературна ситуація зламу віків, що оприявнилася в занепаді традиційної соціально-побутової драми й пошукові нових художніх засобів для зображення суперечливої екзистенції особистості, зумовила появу нових драматичних творів. Відтак послуговуватися верифікаційними критеріями традиційної естетики було вже неможливо. Драматургія Лесі Українки та Володимира Винниченка піднімала художньо-естетичний рівень української п’єси, виводячи її із замкнутого кола змістових та образних стереотипів. Доба модернізму вимагала нового художнього мислення, нового літературного героя.
П’єси Людмили Старицької-Черняхівської репрезентують пошук нової проблематики, породженої fin de siècle, і модерну людину (нехай навіть онтологічно глибоко зануреної в історію). Творчість типологічно співмірних Любові Яновської, Гната Хоткевича, Бориса Грінченка, Спиридона Черкасенка засвідчила з’яву в тогочасній українській п’єсі націологічно зорієнтованого і соціально дієвого героя. Позбавлені прикмет селянського побутовізму, вузькосоціальної проблематики, натомість сповнені тогочасною суспільною ідерлогією та виразно виказуючи національне підгрунтя образної системи, драматичні твори стають знаковими артефактами тодішньої літературної доби.
Вихована в середовищі малочисельної української духовної еліти, Людмила Старицька-Черняхівська у своїх п’єсах відображала пошуки тогочасною інтелігенцією національної ідентифікації та самобутності. Болючі, а то й контроверсійні проблеми українського національного становлення вона розглядала в контексті великої історії народів Європи.
Проаналізувавши конфлікти, узагальнивши принципи характеротворення в драмах Людмили Старицької-Черняхівської, доходимо висновку про безсумнівну органічність та природність присутності її п’єс в контексті тогочасної літературної доби. Відтак абсолютно невиправданим видається нам недостатня увага до п’єс цього драматурга, сприйняття їх як периферійного літературного факту, що було зумовлене передусім ідеологічними чинниками, а також недостатньою увагою до ролі драматургії в процесі становлення нового українського письменства початку ХХ ст. При цьому варто також вказати й на суб’єктивний чинник, так би мовити, „тінь” від літературної постаті батька, письменника Михайла Старицького.
Завважмо, що Людмила Старицька-Черняхівська не мала адекватної критичної рецепції своєї творчості. У літературних часописах початку ХХ століття критика обмежилася спорадичними й нечисленними відгуками СергіяЄфремова, Миколи Вороного, МихайлаДрай-Хмари, а також ідеологічно заанґажованими оцінками прорадянських літературознавців Агапія Шамрая і Володимира Коряка. У 30-х першій половині 50-х років у зв’язку із нібито причетністю ЛюдмилиСтарицької-Черняхівської до справи СВУ її творчість взагалі було винесено за межі наукового аналізу, штучно вилучено з живої історії літератури.
Після окремих спроб залучення драматургії письменниці до загальної картини літературного процесу доби, який спостерігаємо у першій половині 50-х 60-х років минулого століття, вже в 70-80-х роках, простежуємо повторне відторгнення доробку Людмили Старицької-Черняхівської від основного корпусу української літератури.. Лише наприкінці XX століття у світ виходять частини оригінальних п’єс авторки і здійснюються перші спроби їхньої науково об’єктивної оцінки.
Варто зауважити, що драматургія Людмили Старицької-Черняхівської була об’єктом пильного зацікавлення в середовищі української діаспори. Так 1958 та 1959 років у Нью-Йорку було перевидано її п’єси Останній сніп” та Іван Мазепа” У 1952 році в Парижі було опубліковане дослідження Наталі Полонської-Василенко Остання п’єса Л.М.Старицької-Черняхівської”, в якому критично розглянуто драму „Красный петух”. У цьому творі, який, на жаль, не зберігся, йшлося про цікаву історичну епоху російської історії, мало висвітлену в художній літературі епоху катерининської комісії 1767 року з її роздумами про шкідливість кріпацтва, з одного боку, й вогнища Пугачовщини, з другого. П’єса написана з повним знанням епохи, автор досконально володіє мовою ХVІІІ ст.[130,с. 116]”. Принагідні згадки про п’єси Людмили Старицької-Черняхівської Гетьман Дорошенко” та Останній сніп” знаходимо у Книзі спостережень” ЄвгенаМаланюка [83, c. 233]
І вже без жодного тяжіння ідеологічних заборон, науково коректно розглядають доробок низки тогочасних українських драматургів сучасні науковці. Інна Чернова, наприклад, простежує еволюцію проблематики драматургії Людмили Старицької-Черняхівської, з’ясовує особливості поетики її творів, визначаючи синтез неоромантизму і неокласицизму як специфіку стильової парадигми цієї драматургії [230]. Дослідниця наголошує, що пріоритетними у творчості драматурга були історичні сюжети. Володимир Швець також об’єктом своєї уваги обирає історичну драматургію Людмили Старицької-Черняхівської та доходить висновку, що письменниця збагачувала її проблематику, філософську концептуальність, дбала про модернізацію драматичних форм, розмаїття художніх інтерпретацій історичних реалій, динамізацію жанрово-стильових пошуків, сюжетно-композиційних конструкцій, про вихід української драматургії на світові обрії [235,с. 17]”. Оксана Олійник, можливо, дещо недооцінюючи, на наш погляд, самодостатності творчого досвіду письменниці, все ж констатує органічність її драматургії у тогочасний літературний контекст [110,с. 62-66]. Ця думка є також суголосною міркуванням Тамари Гундорової і Наталії Шумило [38,с. 55-66].
Окремо слід відзначити внесок у вивчення творчої спадщини Людмили Старицької-Черняхівської письменника і літературознавця Юрія Хорунжого, чиїми зусиллями надрукована частина літературного доробку письменниці. Загалом Юрій Хорунжий відомий як найавторитетніший на сьогодні дослідник і пропагандист життя і творчості, громадської діяльності родини Старицьких.
Відтак варто зазначити, що п’єси Людмили Старицької-Черняхівської як історико-літературне явище заслуговують спеціального синтетичного дослідження, що, максимально враховуючи світогляд письменниці, відобразить її оригінальну драматургічну естетику в контексті вітчизняного письменства перших десятиліть XX століття та водночас призведе до адекватного та глибшого розуміння закономірностей розвитку тогочасної драми, адже темарій, драматичний конфлікт, принципи характеротворення у п’єсах Людмили Старицької-Черняхівської віддзеркалюють еволюцію національної драматургії. При цьому необхідно враховувати поліфункціональність конфлікту (Степан Хороб), як засобу художнього відображення реальності, вияву авторської специфіки, рушія драматичного твору, засобу розкриття характерів п’єси [215,с. 27].
Потребою синтетичного аналізу доробку Людмили Старицької-Черняхівської у контексті літератури кінця ХІХ - початку ХХ ст. та створення цілісної картини розвитку тогочасної української драматургії кінцяХІХ початкуХХст., невід’ємною складовою якої є п’єси письменниці, зумовлена актуальність дисертаційного дослідження.
Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконане в руслі наукової проблематики кафедри української літератури Інституту філології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Актуальні проблеми сучасного українського літературознавства, українська література в європейському контексті, розвиток західноукраїнського літературного процесу кінця ХІХ початку ХХ століття (художні традиції і тенденції)” (номер державної реєстрації 0106U002244). Тема дисертації затверджена Вченою радою Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника 30 січня 1996 року (протокол № 7 від 30 березня 2004 року), її схвалено на засіданні Бюро науково-координаційної ради з проблеми Класична спадщина та сучасна художня література” при Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України ( протокол № 2 від 25 травня 2004 року).
Метою запропонованої наукової праці є аналіз драматичного конфлікту та специфіки засобів характеротворення, за допомогою яких письменниця розгортає художні світи своїх драм і досягає панорамної й глибокої репрезентації української людини в історичному процесі.
Мета визначає такі завдання роботи:
простежити у контексті літературознавчих досліджень на перетині конфлікту і характеротворення особливості функціонування цих категорій у драматургії Людмили Старицької-Черняхівської;
обґрунтувати органічну невід’ємність драматургічної практики письменниці від українського літературного процесу межі століть;
окреслити світоглядно-ідеологічне підґрунтя її творчості, особливості художнього мислення;
розкрити своєрідність історичної драматургії авторки, специфіку конфлікту;
дослідити особливості конфлікту соціально-психологічної п’єси Людмили Старицької-Черняхівської у площині творчого досвіду і здобутків тогочасної соціально-психологічної драми;
висвітлити естетичні особливості практики інсценізацій драматургом творів інших авторів для потреб сцени, ступінь відходу від попереднього задуму в цих вільних авторських інтерпретаціях;
осмислити критичну рецепцію драматургічного доробку авторки задля повнішого розуміння закономірностей художньої еволюції української п’єси.
Об’єктом наукової праці є драматичні твори Людмили Старицької-Черняхівської, що увійшли до книги вибраних творів письменниці, упорядкованої Юрієм Хорунжим, а також знайдені нами в архівах та приватних бібліотеках. Вибір цього об’єкта пояснюється недооцінкою як дорадянської, так і радянської вульгарно-соціологічної критики значення драматургічної спадщини письменниці в тогочасному літературному процесі, а отже, в історії української літератури.
Предмет наукового аналізу це художність драм письменниці, конфлікт, характери й поетика характеротворення, вияви індивідуального авторського стилю драматурга.
Джерельну базу дисертації складають драматичні твори Людмили Старицької-Черняхівської, а також її літературно-критичні статті, прозові твори, листи, дослідження життя й творчості письменниці науковцями України та діаспори. З метою поглибленого вивчення даної теми дисертанткою опрацьовані архівні матеріали, журнали і газети того часу (Літературно-науковий вістник”, Рада”, Житє і слово”, "Україна” та ін.)
Теоретико-методологічною основою дисертації стали студії з питань драматичного конфлікту та характеротворення у драматургії вітчизняних та зарубіжних науковців (А.Анікста, В.Гуменюка, Л.Дем’янівської, В.Івашківа, Н.Кузякіної,C.Михиди, З.Мороза, Л.Мороз, В.Панченка, М.Полякова, Г.Семенюка, М.Сулими,С.Хороба, В.Халізєва та ін.). В основу інтерпретації покладено гегелівське трактування конфлікту і характеру, принцип багатофункціональності художнього конфлікту, сформульований Анатолієм Погрібним що передбачає моделюючий, проблемно-теоретичний, сюжетно-подієвий, конструктивно-технологічний, образно-структурний, процесуально-творчий аспекти; загальноестетичні ідеї Михайла Бахтіна (передусім щодо риторики вчинку” і образу героя) та Бернарда Шоу (поняття нової” драми, ібсенівська драма), настанова рецептивної поетики (В.Ізер, Г.Р.Яусс) на експлікацію комунікативної структури тексту як способу взаємодії горизонтів сподівань автора і читача, а також сучасні уявлення про національну нарацію (Тамара Гундорова). З метою аналізу ідеологічної складової творчості драматурга використано ідеї представників класичної й сучасної націології (Олександра Кульчицького, Володимира Яніва, Бенедикта Андерсона, Ентоні Сміта та ін.).
Методами дослідження є культурно-історичний (аналіз художнього освоєння драматургом певних історичних реалій), психоаналітичний (спроба проаналізувати мотивацію вчинків персонажів проявами підсвідомого), типологічний та інтерпретаційний. В роботі частково залучається біографічний метод задля отримання і врахування різнопланових даних про природу і специфіку художнього мислення драматурга.
Наукова новизна дослідження.
Робота є одним з перших системних і цілісних досліджень конфліктів і засобів характеротворення п’єс Людимили Старицької-Черняхівської у контексті української драми ХХ століття. Аналізується конфлікт, проблематичний зріз та особливості авторської концепції характеротворення. У дисертації узагальнюється рецепція творчості письменниці; пропонується переглянути місце її доробку в українському літературному каноні з огляду на тогочасну громадянсько-етичну заанґажованість та достатньо високий рівень естетичної культури драматурга, з різних причин не вповні поцінованого у літературознавстві. У дисертації також вказано на важливу роль драматурга в розробці феміністичної тематики. Теоретичне значення студії зумовлюється тим, що вивчення творчості Людмили Старицької-Черняхівської дає змогу більш повно схарактеризувати шляхи розвитку вітчизняної драматургії кінця ХІХ початку ХХ століття, а особливості вибудови конфлікту та характеротворення розширюють уявлення про характер чільних складників вітчизняної драматургії раннього модернізму.
Теоретичне значення дисертаційного дослідження зумовлюється тим, що вивчення творчості Людмили Старицької-Черняхівської дає змогу більш повно схарактеризувати шляхи розвитку вітчизняної драматургії початку ХХ століття, а особливості вибудови конфлікту та характерів розширюють уявлення про природу чільних складників вітчизняної драматургії раннього модернізму.
Практичне значення дисертації полягає в можливості її використання у літературознавчих дослідженнях, присвячених драмі як роду літератури і виду мистецтва, специфіці української драматургії кінця ХІХ початку ХХ століття, поетиці характеротворення в драматичному творі, при складанні навчальних планів на факультетах гуманітарного профілю (наприклад, введення спецкурсів Українська драматургія на порубіжжі ХІХ-ХХ віків”, Українська історична драма”), Актуальні прблеми теорії драми”, при розробці програм для курсів з історії української літератури.
Апробація результатів дисертації. Дисертаційне дослідження обговорене на засіданнях кафедри української літератури Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника (грудень 2001 року, червень 2005 року, грудень 2008 року). За темою роботи виголошено доповіді на щорічних наукових конференціях Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.
Матеріали, що висвітлюють найголовніші положення праці викладені у статтях, дев’ять з яких у фахових виданнях.

Обсяг і структура роботи. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків і бібліографії, яка нараховує 248 позицій. Загальний обсяг дисертації 214 сторінок, основний текст складає 189 сторінок.

bibliography

ВИСНОВКИ
Узагальнюючи результати дисертаційного дослідження, можемо зробити такі висновки.
1. Драматургія Людмили Старицької-Черняхівської представлена різнотематичними творами, що відтворюють авторські пошуки, спроби використання досягнень класичної й нової драми, поєднання традиції й новаторства. Водночас можна простежити певну специфіку виведення конфліктів, характеротворення для певних груп драматичних творів, що відзначаються подібною спрямованістю.
Конфлікт у її драмах ми розглядали як ознаку власне драми, як ознаку художнього твору і як специфіку стосунків героїв, з урахуванням сюжету, характерів, проблематики. Зазначмо, що не в усіх п’єсах конфлікт достатньо розроблений, іноді Людмила Старицька-Черняхівська зосереджується лише на якомусь одному аспекті конфліктотворення, не залучаючи інші, що простежується, наприклад, у творі Муки українського слова”, подекуди й характери, і сюжет недостатньо розроблені або штучно прилаштовані до тієї ідеї, яку авторка хоче висловити. Натомість, якщо в творенні конфлікту беруться до уваги більшість аспектів, як конструктивно-технологічний, сюжетно-подієвий, образно-структурний та інші, відповідно й п’єса стає художньо довершенішою.
2. Розглядаючи конфлікт у драматургії Людмили Старицької-Черняхівської крізь призму жанру, ми спостерегли його залежність від обраної форми (драма на кілька дій, одноактівка).
У драмах Іван Мазепа”, Гетьман Дорошенко”, Крила”, Аппій Клавдій” конфлікт, як правило, можна простежити й крізь сюжет, і крізь характери. Відтак у драматичних діях він реалізується здебільшого лише як втілення певної авторської ідеї (винятком частково хіба що може бути драматична дія Сапфо” (але й тут маємо лише один повноцінний характер Сапфо), де сюжет, характери підпорядковані цій ідеї, стають її маніфестантами. У таких випадках не відбувається розвитку дії й характерів, оскільки та чи інша ідея не проходить крізь їхню рецепцію, а залишається власне авторською, вкладеною у вуста героїв, а не такою, що розкривається через їхні вчинки (Муки українського слова”, Останній сніп”). У переробках та інсценізаціях Старицька-Черняхівська зміщує акценти стосовно первісного конфлікту (Розбійник Кармелюк”, Вертеп”) або ж зберігає його первісний варіант і додає свій (Милість Божа”)
3. Якщо для історичної драматургії Людмили Старицької-Черняхівської були характерні сюжети з домінуванням зовнішньої дії, яка мала стати втіленням загальнолюдських і моральних приписів, то для соціальних чи соціально-психологічних п’єс дія як така відходить на другий план, поступаючись місцем дискусії персонажів, для яких важливі не самі вчинки, а з’ясування їх причин і наслідків. Водночас зберігається тричленна сюжетна схема драми, тобто дотримано використання таких трьох компонентів, як початкова гармонія, її руйнування і відновлення (останній компонент дещо видозмінено).
Відтак в історичній драматургії за допомогою зовнішньої дії реалізується локальна мета героя, яка, щоправда, входить у субстанціональний конфлікт, оскільки предметом сюжетного відображення є широкомасштабні життєві суперечності історичної ваги. до того ж тут створено стійку конфліктну ситуацію, а саме прагнення національної ідентифікації, одвічна проблема відступництва й зради, конфлікт між лідером й масою, проблеми особистого плану. Попри різну тематику, виведення різних характерів, маємо типове для цих п’єс моделювання конфлікту, що передбачає висвітлення окреслених аспектів.
Розробляються сюжети й мотиви старогрецької (Сапфо”) чи староримської (Аппій Клавдій”) минувшини, а також своєрідно інтерпретуються події різних відтинків української історії (Іван Мазепа”, Гетьман Дорошенко”, Останній сніп”). У дусі ревізії традиційного історизму, що показував суб’єкта детермінованим й інтегрованим в історичну необхідність, драматург зображує передовсім реакцію сильної особистості на нівеляцію духовних гуманістичних цінностей, особистості бунтівної, здатної впливати на безпросвітність і безнадійність певних історичних обставин. Сильного суб’єкта в драматургії Старицької-Черняхівської обов’язково вирізняє не лише харизма й моральний етос, а й зріла національна свідомість та ідентичність, що протиставляє його родовій та релігійній ідентичності загалу, не здатного солідаризуватися довкола національної ідеї й відповідного чину, натовпу, схильного до раптових змін політичної орієнтації в залежності від обставин.
Увага драматурга зосереджується на психології лідера, вождя, людини, що є носієм новочасних національних цінностей (Гетьман Дорошенко”, Іван Мазепа”, Аппій Клавдій”). У вищезгаданих творах авторка зображує натовп, як правило, лише в масових сценах, відстоюючи, таким чином, романтичну настанову на те, що історію творять харизматичні індивіди. Але сказане не означає, що Старицька-Черняхівська з погордою чи зневагою ставиться до простолюду як до будівельного матеріалу” історії. Трагічні картини народного горя передані через місткі художні деталі, проте ні похмурі символи, ні вражаючі картини руйнації та занепаду України, не часто сповнюють текст і підтекст відчуттям історичного відчаю чи трагічного фатуму.
Конфлікт ідеалу та дійсності, девальвація високих поривань людини в суворих реаліях життя, протиріччя між високою державотворчою мрією й громадянським інфантилізмом визначають і структурують художній світ драматурга. У творчості Старицької-Черняхівської етичний ригоризм героя-ідеалу випробовується антагоністичною полемікою не лише з українофобськими силами, а й з позиціями, схильними до морального компромісу (Самойлович, Кочубей).
4. Окрім п’єс, присвячених яскравим постатям гетьманської доби з їхніми монументально-символічними картинами, зображенням епохальних подій, письменниця створила невеличкі історичні п’єси, як-от драматичний етюд на одну дію Останній сніп” чи драматичну дію” Сапфо”. Перша міні-п’єса переносить читача в час правління Катерини ІІ й розквіту сервілістських тенденцій серед проросійськи й проімперськи налаштованої частини козацької військової еліти. У ній конфлікт виступає рисою світопорядку як такого, а також простежується прагнення пошуку нового українського героя (ним вже не може бути старий Нещадима, Нещадима-син не хоче, всі надії покладаються на внуків старого Нещадими). На відміну від традиційних історичних п’єс, у цьому творі чіткіше простежується родинна лінія, значна увага зосереджується на внутрішній частині конфлікту. Водночас відтворено взаємодію героя та історії, вплив історичних подій на долю окремих індивідів. Зрештою, Старицька-Черняхівська намагається зобразити в контексті проблематики національної честі й вірності, суперечності не лише між батьками” й дітьми”, де, що цілком природно, батьки” символізують перманентність традиції (Андрій та Семен Нещадими), але й між батьками” дітьми” у другому поколінні (внучка Андрія Нещадими Ганнуся). Діти виступають тут символом українського майбутнього, рупором дещо тенденційної, але оптимістичної авторської віри.
У драматичній дії Сапфо” Старицька-Черняхівська береться радше до філософсько-мистецьких проблем, розв’язуваних на матеріалі з епохи античності. Тут обрано інший аспект для художньої обсервації. Доля творчої інтелігенції, питання можливості чи неможливості альянсу митця із прагматичними потребами соціуму хвилювали багатьох українських драматургів. Тему трагічної долі митця беруть за основу своїх п’єс МаркоКропивницький (Безпочвенники”), Михайло Старицький (Талан”), Іван Тобілевич (Житейське море”). Проте в змалюванні цих, у кожного драматурга по-своєму талановито-нарцисичних і трагічно-ексцентричних героїв, не прочитувалося філософсько-психологічної глибини зображення темних і світлих сторін стосунків митця та соціуму. Значно більш адекватний інструментарій для художнього розв’язання цієї проблеми був розвинутий у творчих практиках Лесі Українки й Володимира Винниченка. Як відомо, Винниченкові митці занурені в хаос дисгармонійних, деструктивних, болісних взаємин із соціумом. Герої-митці п’єс Лесі Українки, далекі від деструкції та рефлективно-істеричних ескапад, сповідують радше досвід душевного стоїцизму та внутрішньої послідовності, який дає змогу залишатися собою навіть в умовах фактичної ізоляції чи загрози фізичного знищення. Вдається до цієї теми й Любов Яновська, полемізуючи в драмах Людське щастя" й Без віри” з епатажними на той час ідеями Винниченка-драматурга.
У цьому контексті п’єса Старицької-Черняхівської Сапфо” має особливу вартість, оскільки зачіпає проблему самої психології митця. Ім’я Сапфо, знакове в світовій культурі, пов’язане насамперед із перверсивним еротизмом як протестом індивіда проти репресивності соціальних інститутів і детермінованих ними взаємин між людьми. Драматург уникає натяків на лесбійське кохання, навпаки, твір закінчується самогубством героїні через фрустрацію її цілком патріархальної мрії про шлюб з молодим греком, який бачить у ній не звичайну жінку, а безтілесний суспільний фетиш, тож, авторка зігнорувала конвенційними асоціаціями не лише з причин якоїсь особливої цнотливості української ментальності чи ідеологічно мотивованої стриманості народницького дискурсу щодо репрезентації сексуальності, тим більше її девіацій, а радше з метою по-своєму осмислити трагедію Сапфо-поетеси.
Як ми вже зазначали, Сапфо” чи не єдиний драматичний твір, який можна дефініювати як умовно-історичний, оскільки в ньому немає зображення значних історичних подій, виведення характерів з античної історії. У конфлікті, який розв’язується волею окремих героїв, переважає зосередження на трансформації внутрішнього світу героїні.
5. Якщо Сапфо” можна віднести до так званих умовно-історичних п’єс, де історичні події й контекст виступають лише необхідним тлом для певної авторської тенденції, то Крила”, також присвячені проблемі екзистенції митця, є соціально-психологічним твором, зразком нової” драми. У цьому творі подекуди помітні певна натягнутість та описовість сцен поруч із зловживанням мелодраматичними ефектами й дещо нав’язливою тенденційністю. Та вказані прорахунки зовсім не свідчать про художню стерильність п’єси. Крила”, хоч і мають іронічне піджанрове означення буденної”, насправді є драмою ідей, причому ідей надзвичайно актуальних в тодішньому суспільстві (екзистенція митця в соціумі, феміністичні устремління, складні стосунки етичного й естетичного, згасання таланту в конфлікті з філістерським світом, одвічна дихотомія фемінного й маскулінного начал).
Слід відзначити добірність лексики, глибоку інтелектуальну наповненість п’єси, сам факт появи якої уже був позитивом як противага засиллю любовних трикутників, гопаково-горілчаної тематики, що апелювала до примітивних читацьких та глядацьких смаків. Відтак інтелектуалізм присутній у кожній п’єсі авторки, і хоча він не підіймається до високої гармонії раціонального й чуттєвого, як у творчості Лесі Українки, та все ж свідчить про глибокі латентні процеси оновлення української драми, одним із творців якої слід по праву вважати Людмилу Старицьку-Черняхівську.
Як і в ібсенівській драмі, у Крилах” немає вирішення конфлікту як такого. Сам твір складається з експозиції, конфлікту й дискусії, тобто частково порушується стала класична сюжетна модель, адже немає остаточного вирішення поставлених у п’єсі проблем. А сам конфлікт витікає із зіткнення ідеалів, а не певних зовнішніх ситуацій, тому в ході дискусії він мотивується, поглиблюється, а кожен з персонажів лише пропонує шляхи його розв’язання.
6. Драматург використовувала дискусію в різноманітних жанрах. Про це свідчить і невелика п’єса Муки українського слова”, якій авторка дала оксюморонне піджанрове означення „трагічний жарт”.. У невеличкій п’єсі письменниця не ставила перед собою фундаментальних завдань. Та завдяки дошкульній сатирі, авторовому сміху крізь сльози ми прочитуємо у творі характерне для українського менталітету явище протистояння в дрібному, коли гине велике.
Драматург у Муках українського слова” також береться до проблеми псевдопатріотизму, браку культури меценатства на користь українського духовного розвою. Крім того, вустами одного з героїв письменниця створює пародію на модний тоді марксизм. Відтак навіть прикінцевий патетичний просвітницький монолог поета і казковий hарру еnd не надають п’єсі поверхової гумористичності, не знімають трагічних обертонів створеної художньої реальності.
Проте у зазначених вище творах конфлікт і характери не отримали свого належного розвитку, що зумовлено надмірним захопленням дискусією й відсутністю сюжетного руху.
Якщо в історичній драматургії суспільство відтворено в процесі історичного розвитку, то у цих соціальних п’єсах історичний аспект не має ваги, оскільки їх мета зображення не факту, а ставлення до нього дійових осіб, відтак і зовнішня фабула не є активом драми.
7. Людмила Старицька-Черняхівська як драматург працювала в царині не лише оригінальної п’єси, а також і переробки, очевидно, запозичивши цей прийом у свого батька. Так, на основі популярного роману Разбойник Кармелюк” Михайла Старицького письменниця створила україномовну інсценізацію під такою ж назвою. Цікавим видається те, що зіставлення оригінального вихідного тексту з інсценізацією засвідчує, певно, більше відмінних рис, ніж подібних. Так, інсценізація має набагато виразніший національно-патріотичний підтекст. У п’єсі дещо послаблено авантюрно-пригодницький елемент, що домінує в романі. Немає ні царефільських, ні русофільських тенденцій, які попри все присутні в прозовому полотні Старицького. Зате закони драматичного жанру унеможливили зображення панорамних батальних сцен.
Не можна не помітити в п’єсі й окремих не вмотивованих сюжетно колізій чи штучних конструкцій, що, втім, є конститутивними конвенціями мелодрами як жанру й огляду на це можуть бути виправдані.
Значно поглибила авторка психологічний портрет протагоніста: у п’єсі Кармелюк виступає не стільки селянським батьком”, особою, наділеною надлюдськими здібностями, скільки — особливо наприкінці твору - людиною, яка пройшла трагічну світоглядну еволюцію. Висока віра героя у гармонійний і справедливий соціальний устрій виродилася в симптоми астенії волі й духовної вичерпаності.
У романі Кармелюк виступає ледь не демонічним дон-жуаном і серцеїдом. І хоча Людмила Старицька-Черняхівська зберігає у своєму творі екзотичну історію кохання Кармелюка й Уляни, котре поступово набуває руйнівних рис, але в п’єсі зображено героя, що страждає. Невротичні пристрасті, що суперечать патріотичним обов’язкам, досліджуються драматургом і в інших п’єсах (Гетьман Дорошенко”, Іван Мазепа”, Аппій Клавдій”), де раціональний чинник конфліктує із хаосом емоцій. До речі, у творчості письменниці носіями еротичного демонізму є як чоловік, так і жінка, тобто й фемінне, й маскулінне начало можуть однаково підпорядковуватись надпочуттю.
Людмила Старицька-Черняхівська не ідеалізує повсталих, проводячи етичну диференціацію. Ми бачимо не лише шукачів універсальної селянської правди, а маргінальних кримінальних елементів, людей, одержимих деструкцією й мізантропією. Ідея марності пошуків всезагального блага, смерть головних героїв п’єси, не менш трагічні приватні” правди (як у дружини Кармелюка) вносили нові штрихи в осмислення теми вождя й маси, бунту й соціального інфантилізму.
Конфлікт не має суттєвого історико-політичного забарвлення, адже авторку цікавить не повстання як факт історії, а те, як змінювалися характери в ході цього повстання, тобто те, як може деформуватися свідомість в результаті тиску певних зовнішніх і внутрішніх чинників. Спільним з історичними п’єсами є виведення сильної особистості та взаємодія її із соціумом, але якщо в історичній драмі внутрішня поразка героя зумовлена його зовнішньою поразкою, причина якої в самому світопорядку, то в п’єсі Розбійник Кармелюк” внутрішня трансформація відбувається незалежно від поразки чи перемоги головного героя. Так у п’єсах Гетьман Дорошенко”, Іван Мазепа”, Аппій Клавдій” акцентовано на внутрішньому світі лише головних героїв (Дорошенко, Мазепа, Клавдій), натомість у цьому творі авторка демонструє, як одна й та ж зовнішня подія по-різному впливає на розвиток характерів.
Іншого плану твори Вертеп” та Милость Божа”. У першій інсценізації авторка використовує давньоукраїнські вертепні образи як кліше для змалювання героїв тогочасного суспільно-політичного життя. Тобто давня вертепна драма виступає лише оболонкою для нового актуального на той час змісту без збереження конфлікту й характерів давньої драми, відтак сам твір можна назвати політичною сатирою
Ще одна інсценізація Людмили Старицької-Черняхівської Милость Божа” однойменного твору давньоукраїнської літератури засвідчила не лише глибоке знання письменницею барокового літературного стилю, а й актуальне національно-політичне спрямування цієї п’єси в п’єсі. Складною є структура твору, адже він об’єднує три п’єси (зовнішня й внутрішні), які відповідно мають різні конфлікти й характери (одні з них перегукуються із давньою драмою, інші є власне авторськими), а герої задіяні в них паралельно. Тобто персонажі зовнішньої п’єси виконують акторські ролі у внутрішніх п’єсах.
Услід за автором барокового оригіналу письменниця ідеалізує добу Хмельниччини, котра виступає у цій стилізації золотим віком української державності, однак образ гетьмана Данила Апостола є до певної міри схематичним. Незважаючи на карнавально-гумористичні шати та алюзії на певних барокових поетологічних конвенцій, авторка зуміла розгорнути доволі серйозну критику певних особивостей притамнних українському, російському й польському менталітетам (особливо гостро це звучить в інтермедіях). Твір був написаний у 1918 році, що викликав великі надії на відродження державності, тому, можливо, й обрано саме таку форму організації матеріалу.
Не всі п’єси Людмили Старицької-Черняхівської нам пощастило відшукати: за винятком книги вибраного, вони опубліковані в тепер уже раритетних або й загублених виданнях. Та переважну більшість драматургічного доробку письменниці ми проаналізували, враховуючи літературний контекст кінця XIX перших десятиліть XX століття. І хоча п’єса Іван Мазепа” була написана дещо пізніше (1928 р.), цей твір цілком вписується у вище окреслені рамки літературного контексту.
Отже, розмаїта проблематика драматургії Людмили Старицької-Черня­хівської відображає амальгаму духовно-естетичних шукань української інтелігенції перших десятиліть XX століття. Письменниця намагалася синтезувати літературний досвід своїх попередників і водночас збагатити його пошуками естетичних орієнтирів, перегукуючись і полемізуючи із драматургами-сучасниками (Лесею Українкою, Володимиром Винниченком, БорисомГрінченком, Любовію Яновською, Спиридоном Черкасенком та ін.), що реалізовувалося в різних шляхах моделювання конфлікту, виведенні відмінних характерів, експериментальному варіюванні дискусією як одним із основних чинників драми тощо. Відтак драматургія письменниці є не лише історико-літературним фактом своєї доби, а й містить пізнавальну й естетичну цінність для нинішнього часу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Агеєва В. П. Жіночий простір. Феміністичний дискурс українського модернізму: монографія / В. П. Агеєва. К. : Факт, 2003. 320с.
2. Адлер Г. Лекции по аналитической психологии / Г. Адлер; [:пер. с англ.С. Л. Удовик. Н. Ю. Луцик]. М.: Рефл-бук; К.: Ваклер, 1996. 282с.
3. Андерсон Б. Уявлені спільноти: Міркування щодо походження й поширення націоналізму / Б. Андерсон / пер. з англ. В. Морозова. К. : Критика, 2001. 272с.
4. Аникст А. А. Теория драмы на Западе во второй половине ХІХ в. / А. А. Аникст. М. : Наука, 1988. 312с.
5. Аркас М. М. Історія України-Русі / М. М. Аркас; вступне слово і комент. В. Г. Сарбея; 2-ге факс вид. К. : Вища школа, 1991. 456с.
6. Байрон Д. Г. Мазепа; [переклад О. Веретенченка] / Д. Г. Байрон // Байрон Д. Г. Мазепа; пер. з англ., передмова Н. Ю. Жлуктенко; примітки В. Д. Богуславської і Н. Ю. Жлуктенко. Харків : Фоліо, 2005. С. 207237.
7. Балабольченко А. Кривавий верлібр. Про кримінальну справу і трагічну долю Л. М.Старицької-Черняхівської / А.Балабольченко // Вітчизна. 1990. №11.С.112-113.
8. Барабан Л. Людмила Старицька-Черняхівська / Л. Барабан // Слово і час. 1992. № 9. С. 2934.
9. Барабан Л. І. Людмила Старицька-Черняхівська. Тернистий шлях творчості / Л. І. Барабан. - Вінниця : Велес, 2003. 90с.
10. Баран Є. М, Українська історична проза другої половини ХІХ початку ХХст. і Орест Левицький / Є. М. Баран. Львів : Логос, 1999. 143с.
11. Бахтин М. М. Литературно-критические статьи / М. М. Бахтин.- М. : Худож. лит, 1986.- 541с.
12. Бентли Э. Жизнь драмы / Э. Бентли / пер. с англ. В.Воронин. М. : Айрис-пресс, 2004. 416с. (История. Философия. Культура).
13. Білецький Л. Т. Основи української літературно-наукової критики / Л. Т. Білецький / Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису та приміт. М. М. Ільницький. К. : Либідь, 1998. 408с.
14. БілокіньС. Із родини велетнів (Людмила Старицька-Черняхівська) /С. Білокінь // Українська мова і література в школі. 1989. №1. С. 23-24.
15. Бондарева О. Є. Міф і драма у новітньому літературному контексті: поновлення структурного зв’язку через жанрове моделювання : монографія / О. Є. Бондарева. К.: Четверта хвиля, 2006.- 512с.
16. Борисенко К. Г. Prosimetrum в українській літературі барокової доби : монографія / К. Г. Борисенко. Донецьк : Норд-Прес, 2008. 124с.
17. Борщак І. Мазепа. Орлик. Войнаровський : історичні есе. / І. Борщак. Львів: Червона калина, 1991. 254с.
18. Вальнюк Б. І. Поетика історичної романістики Богдана Лепкого: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: спец. 10.01.01 Українська література” / Б. І. Вальнюк Івано-Франківськ, 1988. 20с.
19. Верба І. Долі людські / І. Верба // Всесвіт. 1994. № 1. С. 163-165.
20. Вечерницький А. Жага / А. Вечерницький // Рада. 1910. №228, за 9 жовтня. С.2.
21. Вінграновський М. Чотирнадцять столиць України. Короткі нариси з історії / Микола Вінграновський // Дзвін. 1996. № 5-6. С. 20-45.
22. Витек К. Проблемы супружеского благополучия / К. Витек; [пер. с чеш., общ. ред и предисл. М.С. Мацковского]. М. : Прогресс, 1988. 142с.
23. Возняк М.С. Історія української літератури : у 2 книгах : навч. вид. / М. Возняк. Львів : Світ, 1992.
Кн. 1. 696с.
24. Возняк Т.С. Народження трагедії з духу музики” та Лісова пісня”: Слово музика мовлення / Т.С. Возняк // Сучасність. 1992. № 2. -С. 107-112.
25. Вороний М. К. Драма живих символів / М. Вороний // Вороний М. К. Твори / Упоряд., підгот. текстів, передм. та приміт. Г. Д. Вервеса. К. : Дніпро, 1989. С. 405- 412.
26. Вороний М. (Homo). Театральне мистецтво і український театр: думки та уваги / Микола Вороний // Літературно-науковий вісник. 1912. Т. 600. С. 133-151.
27. Выготский Л.С. Психология искусства / Л.С. Выготский; [ под. ред. М. Г. Ярошевского]. М. : Педагогика, 1987. 345с.
28. Гегель Г.В.Ф. Эстетика: в 4 т. / Г. В. Ф. Гегель. М. : Искусство, 1969.
Т. 2 : [перевод Б. Г. Столинера, под. ред. Мих. Лифшица]. 326с.
29. Гегель Г. В. Ф. Эстетика: в 4 т. / Г. В. Ф. Гегель. М. : Искусство, 1971. Т. 3 : [перевод Б.с. Чернышов и др., под. ред. Мих. Лифшица]. 621с.
30. Гелнер Е. Нації та націоналізм. Генеза. Філософські, історичні, політологічні студії / Е. Гелнер /перекл з англ.. К. : Генеза, 1999. 272с.
31. Гинзбург Л. Я. О литературном герое / Л. Я. Гинзбург. Ленинград : Советский писатель, 1979. 222с.
32. Грабович Г. До історії української літератури: Дослідження, есе, полеміка / Г. Грабович. К. : Критика, 2003. 631с.
33. Грінченко Б. Д. Степовий гість. Драма га п’ять дій / Б. Грінченко // Грінченко Б. Д. Твори. К. : Рух, 1930. С. 5114.
34. Гуменюк В. І. Драматургія В. Винниченка: Проблеми поетики: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора філ. наук : спец. 10. 01. 01 Українська література” / В. І. Гуменюк. К., 2002. 36с.
35. Гуменюк В. І. Сила Краси. Проблеми поетики драматургії Володимира Винниченка / В. І. Гуменюк. Сімферополь, 2001. 340с.
36. Гуменюк О. Є. Психологія Я”-концепції / О. Є. Гуменюк. Тернопіль: Економічна думка, 2002. 186с.
37. Гундорова Т. І. ПроЯвлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація / Т. І. Гундорова. Львів: Літопис, 1997. 272с.
38. Гундорова Т. Тенденції розвитку художнього мислення (початок ХХ століття) / Т. Гундорова, Н. Шумило // Слово і час. 1993. № 1. С. 5566.
39. Данилевська Н. Загублений рід (Старицьких Черняхівських Стешенків) / Н. Данилевська // Наше життя. 1992, червень. с. 12-13.
40. Дем’янівська Л.С. Українська драматична поема: проблематика, жанрова спрецифіка / Л.С. Дем’янівська. К. : Вища школа, 1984. 159с.
41. Дем’янівська Л.С. Художні пошуки в українській драматургії початку ХХ ст. (Символічна драмаС. Черкасенка та О. Олеся) / Л.С. Дем’янівська // Українська література. Матеріали І конгресу Міжнародної асоціації україністів (Київ, 27 серпня 3 вересня 1990 року). К. : АТ ”Обереги”, 1995. С. 133150.
42. Державин В. М. Література і літературознавство. Вибрані теоретичні та літературно-критичні праці / Володимир Державин; [упоряд. та авт передм.С. Хороб, авт. приміт В. Чобанюк]. Івано-Франківськ : Плай, 2005. 492с.
43. Домбровський В. Українська стилістика й ритміка. Українська поетика / В. Домбровський; [фотопередрук зі статтею Євгена Пшеничного та післясловом Олекси Горбача]. Мюнхен, 1993. 342с.
44. Дорошенко Д. І. Гетьман Петро Дорошенко. Огляд його життя і політичної діяльности / Д. І. Дорошенко. Нью-Йорк, 1985. 710с.
45. Драй-Хмара М. О. Літературно-наукова спадщина / М. О. Драй-Хмара / Упоряд.С. А. Гальченка та ін., приміт.С. А. Гальченка, Г. Г. Костюка. К. : Наукова думка. 2002. 592с.
46. Дрозд О. Б. Характер і конфлікт у драматургії В. Винниченка (п’єси Брехня”, Гріх”, Закон”) / О. Б. Дрозд // Українське літературознавство. Львів, 1994. Вип. 59. С. 108116.
47. ЄфремовС. О. Історія українського письменства /С. О. Єфремов / за ред. М. К. Наєнка. К. : Femina, 1995. 688с.
48. Жулинський М. Г. Заявити про себе культурою / М. Г. Жулинський. К. : Генеза, 2001. 680с.
49. З порога смерті. Письменники України жертви сталінських репресій / упор. Л.С. Бойко. К. : Радянський письменник, 1991. 496с.
50. Забужко О. С. Філософія української ідеї та європейський контекст. Франківський період / О. С. Забужко. К. : Наукова думка, 1993. 125с.
51. Заруба В. М. Мов ружа дивна запашна: Риси до портрета Людмили Старицької-Черняхівської / В. Заруба // Культура і життя. 1990, 2 вересня.. С. 3.
52. Зборовська Н. В. Код української літератури: Проект психоісторії новітньої української літератури : монографія / Н. В. Зборовська. К. : Академвидав, 2006. 504с. (Монограф)
53. Зборовська Н. В. Психоаналіз і літературознавство : посібник / Н. В. Зборовська. К. : Академвидав. 2003. 392с.
54. Зеров М. Леся Українка / М. К. Зеров // Зеров М. К. Твори : в 2 т. К. : Дніпро, 1990.
Т.2 : Історико-літературні та літературознавчі праці; [упоряд. Г. Г. Кочур, Д. В. Павличко]. С. 359401
55. Іванишин П. В. Національний спосіб розуміння в поезії Т. Шевченка, Є. Маланюка, П. Костенко : монографія / П. В. Іванишин. К. : Академвидав, 2008. 392с.
56. Іванишин П. Національно-екзистенційна методо