ТВОРЧІСТЬ СИЛЬВЕСТРА ЯРИЧЕВСЬКОГО В УКРАЇНСЬКОМУ ЛІТЕРАТУРНОМУ ПРОЦЕСІ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

brief description

МАРІУПОЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

На правах рукопису

Челбарах Валентина Василівна

УДК 821.161.2'05Яричевський(043.5)

ТВОРЧІСТЬ СИЛЬВЕСТРА ЯРИЧЕВСЬКОГО В УКРАЇНСЬКОМУ

ЛІТЕРАТУРНОМУ ПРОЦЕСІ КІНЦЯ ХІХ ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Спеціальність 10.01.01 українська література

Д и с е р т а ц і я

на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Науковий керівник

Кейда Федір Федорович,

доктор філологічних наук, професор

Маріуполь 2009

ЗМІСТ

Вступ..3
Розділ І. Новаторство художніх принципів зображення дійсності в поетичній творчості Сильвестра Яричевського...13
1.1. Жанрово-стильові ознаки поезії як вияв поетики передсимволізму.15
1.2. Концепція людини та світу в ліриці і ліро-епосі письменника45
Розділ ІІ. Проблемно-тематичні та поетикальні концепти новелістики митця.69
РозділІІІ. Драматургія С.Яричевського крізь виміри ранньомодерністського дискурсу124
Висновки...168
Список використаних джерел...175

ВСТУП

Актуальність дослідження. Помежів’я ХІХ ХХ століть в історії української літератури прикметне насамперед тяжінням до кардинального оновлення принципів художнього моделювання буття, переорієнтацією з колективно-масових, суспільних цінностей на індивідуально-творчі. Унаслідок поширення ідей модернізму виформовувався певний художньо-теоретичний континуум, позначений мозаїчним переплетінням різних напрямків, стильових тенденцій, що свідчили про звільнення письменників від стереотипів «зображення життя у формі життя», про відстоювання ними ідеї творчої свободи. Органічною складовою цього процесу є творчий доробок Сильвестра Гнатовича Яричевського (1871 1918) письменника, перекладача, літературознавця, педагога, який модерністські віяння вважав цілком вчасними й убачав у них шлях до осягнення мистецтва слова в його іманентних виявах.
За «совєтської» доби в Україні не було видано жодного твору С.Яричевського, а спроби аналітичного прочитання його спадку маємо підстави вважати сповільненими, спорадичними, а то й зумисне ретардованими через певні ідеологічні перепони. Таким чином, сьогочасність обраної теми зумовлюється передовсім потребою створення цілісної картини розвитку українського письменства кінця ХІХ початку ХХ століття. І йдеться в даному разі не про фіксацію якомога більшої кількості мистецьких фактів, а про з’ясування найпоказовіших тенденцій літературного процесу означеного періоду, принципів взаємодії і взаємовпливу напрямів, стилів, що віддзеркалилося, зосібна, в художній творчості С.Яричевського.
Ще 1898 року І.Франко відніс С.Яричевського, як і В.Стефаника, Ольгу Кобилянську, Б.Лепкого, Д.Лукіяновича, В.Щурата, до тієї молодої генерації літераторів, яка, « черпаючи свої стимули прямо із західноєвропейських напрямів імпресіонізму та неоромантизму, прозваного per nefas (осудливо. В.Ч.) декадентизмом, іде далі дорогою, прокладеною у нас Драгомановим», що «європеїзував галицьких русинів» [177, с.87]. О.Маковей спостеріг у творах малої прози письменника моменти, що «нагадують нам життя і мають багато принади в собі, тим більше, що писані без претензії» [166, с.350].
1971 року відомий український письменник і вчений М.Івасюк захистив кандидатську дисертацію на тему «Письменник-демократ Сильвестр Яричевський. Життя і творчість». Ясна річ, що дослідникові не вдалося уникнути впливу «марксистсько-ленінської естетики і літературної теорії». Одначе заслугою М.Івасюка є те, що попри відчутну ідеологічну заангажованість, характерну для тогочасного наукового мислення загалом, він уважно простежив основні етапи становлення і розвитку літературного таланту С.Яричевського [67]. Ім’я С.Яричевського принагідно згадувалося і в підручниках для ВНЗ, що з’явилися в 70 90-х роках минулого віку [161;162]. Зрозуміло, що тут насамперед заакцентовується соціальна спрямованість і громадське призначення його творчості. Адже Яричевський-модерніст жодним чином не вписувався в соцреалістичні канони.
Певний внесок у дослідження творчості С.Яричевського належить румунському літературознавцю-україністові Магдалині Ласло-Куцюк. Маємо на увазі її передмову до двотомного видання творів письменника, що побачило світ у Бухаресті в 1977 1978 роках [226].
Як бачимо, талановитий поет, прозаїк і драматург донині належно не поцінований вітчизняною наукою про літературу. Відтак очевидною є необхідність цілісного дослідження творчості письменника, здійсненого з урахуванням основоположних методологічних і теоретичних орієнтирів сучасного літературознавства та в українських національних координатах зламу ХІХ ХХ ст. Актуальність дослідження зумовлена, отже, невивченістю переважної частини художніх текстів С.Яричевського, невизначеністю стильових домінант естетичної системи літератора, можливістю різних підходів до ідентифікації її реалізмоцентричних чи модерних пріоритетів, а також потребою адекватної оцінки внеску митця в український літературний процес означеної доби.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана як складова частина комплексної теми кафедри української філології Маріупольського державного гуманітарного університету «Актуальні проблеми української літератури та фольклору».
Мета роботи здійснити комплексний літературознавчий аналіз творчої спадщини Сильвестра Яричевського крізь виміри ідейно-естетичних пошуків письменника та в контексті домінантних тенденцій розвитку української літератури кінця ХІХ початку ХХ століття.
Реалізація цієї мети передбачає розв’язання ряду конкретних завдань:
- з’ясувати аксіологічні засади художнього осмислення письменником реалій дійсності та естетичну природу його творчості, прикметну поєднанням національних традицій і ознак новітніх течій;
- схарактеризувати жанровий діапазон та образно-мотивну палітру лірики С.Яричевського в аспекті її художньої еволюції;
- визначити специфіку стильової моделі передсимволізму в поезії митця;
- простежити основні етапи модифікації жанру новели в творчості С.Яричевського і характер поступування стильових домінант у його прозі;
- виявити способи текстологічного впливу символістського дискурсу, особливості його функціонування в малій прозі літератора;
- простежити жанрово-стильові, поетикальні та структурно-композиційні риси драматичних творів митця;
- обгрунтувати місце і роль художнього доробку С.Яричевського в літературно-мистецькому процесі кінця ХІХ початку ХХ століття.
Об’єктом дослідження стали художні твори С.Яричевського різних жанрів: поезії збірки «Пестрі згуки»; поеми в прозі (збірка «Серце мовить»); поетична казка «Горемир»; низка балад; байки; цикли новел «Рогатинські оповідання», «Вірую», «З людського муравлиська»; збірки оповідань «На хвилях життя», «Між тернєм і цвітом»; драми «Лови на ловців», «Небесні співці», «Початок кінця», «Княгиня Любов», «Боягузи» та ін. До аналізу залучено науково-популярну розвідку письменника «Поет любові і протесту», а також його літературознавчі студії «Франс Прешерн найбільший словінський поет», «Поезія Г.Гейне», публіцистичні статті.
Предмет дослідження творчий доробок С.Яричевського в літературному розвиткові помежів’я століть, його художньо-естетичні особливості й еволюція індивідуально-авторської поетики митця.
Методи дослідження біографічний, порівняльно-історичний, генетико-типологічний, системно-функціональний та описовий. З’ясуванню специфіки художньо-стильової системи письменника сприяє також застосування окремих прийомів методології текстової сегментації.
Теоретико-методологічна база дисертації праці А.Гуляка, Тамари Гундорової, І.Денисюка, М.Ільницького, Ю.Коваліва, Наталі Костенко, Марії Моклиці, Соломії Павличко, Я.Поліщука, А.Ткаченка [39; 40; 43; 69; 77; 78; 81; 237; 144; 133; 116]; дослідження з проблем поетики, жанру і стилю (Людмила Задорожна, В.Кузьменко, М.Наєнко, М.Ткачук, Нонна Шляхова [60; 86; 106; 136; 150]), аналітичної психології та психології творчості (І.Франко, З.Фройд [177; 141]), філософії (Г.-Г.Гадамер, А.Шопенгауер, Ф.Ніцше [25; 181; 132]).
Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є першою в українському літературознавстві спробою системного осмислення всієї творчості Сильвестра Яричевського як органічної складової національного літературного процесу порубіжжя ХІХ ХХ століть. Новим у роботі є виявлення характерних ознак сецесіонізму, зокрема лірики та малої прози письменника; з’ясування проблематики і жанрово-стильової специфіки його драматургії; розгляд спадку митця з ретроспективних позицій, у літературному контексті передсимволізму. До наукового обігу вводяться маловідомі раніше фактографічні матеріали про зміст та ідейне спрямування переважної більшості творів С.Яричевського; на ґрунті сучасного їх прочитання розкрито самобутність духовного розвитку літератора, структуру авторської свідомості та поетикальних засобів; з’ясовано місце й значення його творчості в тогочасному письменстві.
Здобуті результати відкривають нові можливості в дослідженні проблем теорії й історії літератури (оновлення образного мислення; творчий метод; жанрові, поетологічні та стильові трансформації; фольклорно-літературні зв’язки), сприяють поглибленню уявлень про художню своєрідність літературного процесу означеної доби, конкретизації естетичних принципів розвитку раннього українського модернізму.
Практичне значення роботи зумовлюється тим, що її матеріали можуть застосовуватися в лекційних і спеціальних курсах з історії української літератури, в процесі подальшого історико-генетичного та історико-функціонального студіювання вітчизняного письменства. Результати дослідження сприяють створенню цілісного літературного портрета С.Яричевського митця з широким діапазоном проблематики й оригінальними стильовими пошуками.
Апробація результатів. Робота є цілком самостійним дослідженням, наукову концепцію якого було оприлюднено в доповідях на наукових і науково-практичних конференціях викладачів Маріупольського державного гуманітарного університету (2005 2008 роки), на Всеукраїнській науковій конференції Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Шляхом твоїх Голгот і слав» (пам'яті репресованих письменників)» (Київ, 2007), Щорічній конференції молодих науковців «Світоглядні горизонти філології: традиції і сучасність» (Київ, 2007), Всеукраїнській науковій конференції «Образ світу в творчості Т. Шевченка: бачення національного і загальнолюдського» (Київ, 2007), Міжнародній науковій конференції «Проблеми розвитку літературних родів і жанрів» (Симферополь, 2007).
Дисертацію обговорено та рекомендовано до захисту на розширеному засіданні кафедри української філології Маріупольського державного гуманітарного університету (протокол № 02 від 15.12.2008).
Публікації. За матеріалами дисертаційної праці опубліковано 3 статті у наукових фахових виданнях, рекомендованих ВАК України.
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох основних розділів, висновків і списку використаної літератури та джерел (259 найменувань).
Загальний обсяг роботи 194 сторінки, із яких 174 основного тексту.
Сильвестр Гнатович Яричевський народився 16 січня 1871 року в місті Рогатин (нині Івано-Франківська область) відомому ще з ХІV століття центрі іконописного малярства, торгівлі та ремесел. Його батько, Ігнатій Яричевський, був кравцем, дід походив із селян, а прадід з козаків. Мати Сильвестра Катерина (дівоче прізвище Слідзінська) займалася домашнім господарством, виховувала чотирьох дітей і допомагала чоловікові в кравецтві. «Що рід наш, здається, з слободянських або й важних козаків, міг я й пізніше вже, гімназистом ставши, переконатись, - читаємо в автобіографії С.Яричевського, - коли буває що «змалюю» (а були то вибрики широкої руської натури як побиття якого неприятеля мойого або що в тім роді), напоминає мене отець мій бувало тими словами: зглянься на себе, тобі ж і не до лиця таке робити, так погано справуватися, ти ж, преці, з шляхетного козачого роду! На хвилю се мене втихомирювало» [169, с.478].
Навчався майбутній письменник у Рогатинській початковій (п’ятикласній) школі, згодом у Львівській українській та Бережанській польській гімназіях, де розпочав літературну творчість. Уже 1891 року львівський журнал «Дзеркало» публікує кілька віршів С.Яричевського, сповнених щирого співчуття до знедолених співвітчизників. Після закінчення гімназії Яричевський вступив на філологічний факультет Львівського університету. Будучи студентом першого курсу, він стає членом очолюваної І.Франком і М.Павликом радикальної партії. 1895 року засновує сатирично-гумористичний журнал «Стріла», де друкує власні твори (зокрема, памфлети «Сучасна літопис», «Відозва центрального хруніархату», «Відозва унії Берестейської»), публіцистичні статті, налагоджує приятельські стосунки з Б.Лепким, О.Маковеєм, відбуває військову службу (1894 1896 рр.). 1896 року С.Яричевський переїздить до Відня, щоб завершити освіту на філософському факультеті Віденського університету. У столиці Австрії, окрім навчання, працює кореспондентом газети «Буковина», пише вірші, сентиментальний роман польською мовою «Дзіка ружичка», підтримує дружні взаємини з українськими літераторами Марком Черемшиною, М.Кічурою, Р.Сембратовичем.
Його учительська діяльність розпочалася після закінчення університету (1901); Сильвестр Гнатович викладав українську літературу в гімназії міста Перемишля (Польща). Тут була написана присвячена Т.Шевченку драма «Небесні співці», літературознавча розвідка «Франц Прешерн найбільший словінський поет», здійснено чимало перекладів із зарубіжних літератур. У 1902 1903 роках письменник викладав українську та німецьку мови в Коломийській (Галичина) гімназії. У Коломиї побачила світ збірка його поем у прозі «Серце мовить» (1903). Деякий час С.Яричевський жив у Чернівцях, де працював у газеті «Буковина», виступав у німецькій пресі, листувався з В.Гнатюком, М.Павликом, Євгенією Ярошинською. 1904 року літератора запрошують на посаду вчителя української і латинської мов, географії та каліграфії в Кіцманську гімназію (Буковина). Кіцманський період життя митця (до 1906 р.) був доволі плідним. Він керував хором товариства «Боян», був одним із найдіяльніших учасників першого на Буковині товариства «Січ». Уже згодом вийшли друком поетична збірка «Пестрі згуки», збірки прозових творів «На хвилях життя», «Між тернєм і цвітом», драми «Княгиня Любов» і «Початок кінця» тощо. У статті «Враження від буковинського Сойму» С.Яричевський безкомпромісно виступає проти чужоземного поневолення краю, звертається до буковинців із закликом відстояти власну землю «працею серця і ума». Із 1909 року до кінця життя письменник мешкав у місті Сереті (нині Румунія). Тут він працював директором гімназії, бургомістром, займався літературною творчістю. Помер С.Яричевський 30 березня 1918 року від зараження крові.
Літературна діяльність С.Яричевського припадає на період докорінних зрушень у традиційній художній системі. Маємо на оці як літературно-мистецьку сферу загалом, так і індивідуальну свідомість кожного з її представників. Творчість автора не вкладається в межі якогось одного напряму чи стилю насамперед через свою поліаспектність, явлену на рівнях проблематики, характерології, пафосу, у формотворчих виявах художнього мислення. Доробок письменника слід ідентифікувати як синкретичний, такий, що закумульовує різні засоби поетики романтичні, реалістичні, модерністські. Літераторові вдалося ґрунтовно віддзеркалити найрізноманітніші людські переживання від буденних до високих, від сатиричних до трагічних, від особистісних до всезагальних.
Творчість С.Яричевського умовно можна розподілити на два періоди: 1891 1905 і 1906 1918 роки. Молодий літератор ніби придивлявся до життя, перебував у напружених пошуках свого шляху в мистецтві, власного мистецького «я». Уже згодом з’явилися твори, сповнені широких узагальнень контрастів тогочасної дійсності, насичені символічною, імпресіоністичною образністю. Центральний персонаж зрілого письменника сприймається як цілісна, інтелектуально-чуттєва особистість, яка прагне глибше усвідомити сенс буття, призначення людини в світі.
Поезія митця прикметна увагою до символістської апологетизації музикальності, евфонії. Йдеться про творення своєрідного емоційного брану, де опиняється читач, уражений мелодійністю вірша, ритмом, звуковим оформленням. Зустрічаємо в нього й елементи імпресіоністської стилістики, тонке відображення освітлення, коли різноманітні предмети, природні явища стають ніби тривимірними, випуклими, репрезентуючи внаслідок цього не так себе, як враження ліричного суб’єкта. Слід завважати, однак, що Яричевський ніколи не відмежовувався від національних традицій (пригадаємо у зв’язку з цим слова Б.Лепкого: «всі ми любили і нашу пісню, і нашу літературу, й театр»). Своєрідним орієнтиром для нього була творчість Т.Шевченка, яку західноукраїнський письменник знав досконало. Принагідно завважимо, що Яричевському належить науково-популярна розвідка про Шевченка «Поет любові і протесту» (1914), де високо оцінено внесок Кобзаря в національно-визвольні змагання українців, його художній спадок. Окрім того, С.Яричевський неодноразово виступав українською та німецькою мовами на шевченківських вечорах, святах. Про подвижництво І.Франка в царині української культури йдеться в рефераті С.Яричевського «Співак обездолених, поневолених», написаному до 40-річчя літературної діяльності письменника. П.Хропко слушно зазначив, що новаторство С.Яричевського виявляється в двох аспектах: « увазі до символічної образності (це дає підстави вважати його представником передсимволізму в українській поезії) та опрацюванні міської тематики у віршах про Відень (чим, власне, започатковуються в нашій ліриці урбаністичні мотиви). Це були ті особливості української поезії, що зближували її з художніми пошуками європейських модерністів» [166, с.350].
У прозі С.Яричевського віддзеркалилися домінантні тенденції духовного життя помежів’я ХІХ ХХ століть, багато в чому детерміновані філософськими концепціями Ф.Ніцше та А.Шопенгауера. Так, філософська позиція Ф.Ніцше, осердям якої є ідея людського життя, позбавленого найменшої зовнішньої цілі (при цьому особистість мусить мати мету всередині себе), спричинилася до появи в письменстві модернізму персонажа, що перебуває в ситуації вічного пошуку, заглибленого в пізнання й самопізнання. Герой Яричевського наполегливо прагне сягнути абсолюту через розв’язання ряду загальнолюдських проблем самотності, сенсу буття, екзистенційного вибору між життям і смертю, проблеми цілісності людської особистості і под.
Модерністська система художньої обсервації життя посутньо вплинула на оновлення реалістичного світобачення. Зі зміною пропорційності соціального та психологічного в бік активізації останнього І.Франко свого часу співвідносив нові ознаки художнього процесу рубежу ХІХ ХХ століть вирізнення модерністських типів авторської свідомості на національному ґрунті. У цьому він убачав вияв самодостатності вітчизняної літератури. У зв’язку з цим завважимо, що вже перші п’єси С.Яричевського («Де згода в родині», «Лови на ловців») прикметні антиреалістичними тенденціями. Традиційно письменник змодельовує персонажа як соціальну особистість, пов’язану з життєвими реаліями. Водночас його увага сконцентровується не стільки на події, скільки на відображенні людської натури. Це дає можливість, зосібна, детально показати побут тогочасного міщанства, обмежене коло його життєвих потреб. На загал же, в художньому світі драматичних творів С.Яричевського живуть піднесені й приземлені образи, що зідентифіковують ідеостиль автора, який розвивався в межах реалістичного й модерністського дискурсів. У поступуванні драматичних жанрів у Яричевського відбився його шлях від реалістичного узагальнення соціальних явищ, діалектики відносин між характерами й обставинами до модерністськи естетизованого світосприйняття, суб’єктивно-екзистенційної моделі життя та особистості в ньому.
Окрім оригінальних творів, у спадщині С.Яричевського є чимало перекладів з російської, німецької, французької, польської, словенської, болгарської мов (Г.Гейне, Ф.Шіллер, Г.Лессінг, М.Рябов, В.Оркан, В.Гомулецький, П.Яворов, Г.Фальке, Ф.Геббель, Ф.Прешерн, Ф.Гінцкей, Л.Якобовський, Р.Демель, Г.Габріель, А.Гольц тощо). Письменник прагнув ознайомити українського читача з кращими надбаннями світової культури, максимально точно передати рідною мовою ідеї близького йому митця. У своїй діяльності С.Яричевський орієнтувався передовсім на перекладацький досвід І.Франка та Лесі Українки.

«Наприкінці ХІХ на початку ХХ ст. завважує Наталя Шумило, увиразнився складний комплекс художніх проблем, зокрема й пов’язаних із численними «- ізмами», що вже, не вписуючись в існуючі канонічні усталено-вивірені ряди, вимагали сутнісного переосмислення з огляду, насамперед, на «керівне» значення творчої індивідуальності в літературному процесі» [151, с.183]. Саме такою індивідуальністю був С.Яричевський не епізодична, а одна з першорядних постатей на літературній карті України. Відтак незаслужено забутий доробок поета, прозаїка, драматурга, літературознавця, публіциста і перекладача мусить повернутися до українського читача.

bibliography

ВИСНОВКИ

Творчий спадок Сильвестра Яричевського самобутній, ідейно цілісний, художньо довершений одна з яскравих сторінок вітчизняного літературного процесу помежів’я ХІХ ХХ століть. Нині, при уважному прочитанні, внесок митця в національне письменство вбачається значно вагомішим, аніж задекларовувалося у совєтському літературознавстві, в тогочасній підручниковій та й академічній літературі. Поезія, проза, драматургія письменника надзвичайно помітне явище в процесі становлення української літератури другої половини ХІХ початку ХХ віку як у світоглядному, так і в художньому аспектах. Творчість Яричевського віддзеркалює драматизм тієї непростої, суперечливої доби, коли він жив і творив. Доробок літератора чітко репрезентує світоглядні уподобання представника генерації борців за формування національної свідомості, соборність України. Художня модель буття, сформована письменником, виразно особистісна. Крізь призму душі центрального персонажа він потлумачує всю сукупність екзистенційних проблем: сенс людського існування, життя і смерть, добро і зло, відчуження людини від людини. Художнє мислення автора спрямоване на всеохопне висвітлення психічної організації людини. Заглиблення в найтонші відтінки внутрішньо-духовної сутності особистості дає змогу осягнути її таємниці, усвідомити сутність тих процесів, що є підґрунтям внутрішнього й зовнішнього світу людини.
Ідіостиль Яричевського-поета прикметний ліризмом, медитативністю, символізацією, проникливим психологізмом. Віршовий спадок письменника репрезентує його як талановитого лірика, в художньому світі якого мозаїчно переплелися різностильові складники. При цьому, як свідчать спостереження, поезія С.Яричевського характеризується посиленою увагою до символічної образності, що дає підстави вважати його представником передсимволізму в українській поезії. У ліриці та ліро-епосі митця також унаочнюється теза про те, що український символізм (насамперед його перша хвиля - передсимволізм) посутньо скориговувався неоромантичним світобаченням, особливо активним на рубежі століть. Тому простежуємо тут і відчутні неоромантичні ноти («Устань, Прометею!», «Пісні воскресіння», «Родися, Месіє!», поема «Христос на Олімпі», поема в прозі «Пещені діти»), й притаманну імпресіонізмові колористику зображення («З пісень вічно нових», «Згадка», «Віра»), звернення до уснопоетичної традиції («Передше тепер», балади «Опир», «Брат-Біс», «Наречена») і розроблювані модерністами мотиви осіннього смутку («В листках бушує вітер», «З днів трагедії», «Елегія»). Органічно переплітаючись, вони сповнюють поетичний світ автора справді свіжими барвами.
Ліриці С.Яричевського притаманні громадянські почуття, що віддзеркалювали настрої тогочасної української демократії, яка виношувала ідеї державотворення, суверенності України («Молодій Україні», «Вставай, Україно!», поеми в прозі «Помалу, помалу», «Цар в неволі», «Спартанка»). У його поезії відтворено широку гаму почуттів ліричного героя, романтику оновлення, тираноборчі мотиви. Яричевський сповнив мистецький світ української лірики важливими філософськими проблемами, вічними образами та мотивами. В ієрархії духовних цінностей його героїв важливу роль відіграють гуманізм, совість, співчуття, великодушність, творча свобода («О, не завидуй», «Мрія надія», «Дорогою життя», «З гірких правд», поеми «Крокодилі», «Вавілонська вежа», поеми в прозі «Дев’ята симфонія», «Дочку віддали заміж»).
Силу ліризму, емоційну тональність, щирість рефлексій і переживань ліричного героя поета багато в чому зумовлює кордоцентризм. Поезія Яричевського прикметна своєрідним перехрещенням традиційних концептів із модерністським дискурсом. Тут змодельовано характерні риси людини «межі століть». Ліричний герой-екзистенціал перебуває в перманентному пошукові власної самототожності, відчуває наближення кардинальних змін у світі. Звідси звернення до «старих тем», біблійних образів і мотивів, щоб знайти там відповіді на актуальні питання доби. За Яричевським, важлива роль у суспільному поступові належить поету. Тому тема митця, його місця в соціумі одна з провідних у його творчості («Поетові», «Смута», «Тихе щастя», «Поезіє, де ти?»). Письменник утверджував високий провіденційний сенс особистої, громадянської й поетичної місії митця.
Душевний досвід героя відбивається й у сфері природи, коли він захоплюється красою фарб і звуків рідних пейзажів («Цвітуть рожі», «Серед цвітів», «Була колись весна»). В інтимній ліриці С.Яричевського репрезентовано новий тип любовного поводження чоловіка, дещо знівельовано традиційний маскулінний тип героя. Поет заакцентовує його витончені чуттєві, душевні риси, що характеризує модерністичний дискурс української літератури, яка по-іншому потлумачувала самоідентифікацію героя («Межи нами», «В поранню годину», «В альбом М.», поема в прозі «За дорогим невідомим»).
Образна система С.Яричевського вибудовується від онтологічних мотивів (життя, смерть) через естетику краси (природа, кохання), проблем епохи (урбанізація цикл «Наддунайські мелодії») до пошуків самого себе. Специфіка краси як естетичної категорії, декадентські настрої в поетичному спадкові автора на загал відповідають приписам українського передсимволізму. Водночас поет створює особливий художній світ, що багато в чому не відповідає існуючому. Це й становить форму його самовираження.
У жанровій системі поезії С.Яричевського спостерігаємо переважання медитативно-виражальної лірики й ліро-епосу. У ліриці найбільше розроблялися заклик, роздум, інвектива, в ліро-епосі поема, байка та балада. Прикметною ознакою організації вірша Яричевського слід вважати циклізацію об’єднання в ціле до певної міри самодостатніх поетичних переживань, пов’язаних якимись спільними рисами (цикли «Наддунайські мелодії», «Строфи смутку і жалю», «Строфи сонця і надії», «В погоду і негоду»).
Поезія С.Яричевського звучить і філософськи-алегорично, і рефлексійно-інтимно, може максимально наближатися до уснопоетичної творчості або будуватися за законами класичного вірша. Тим часом художня виваженість деталі, добре відчуття слова, ритмомелодики в кращих зразках засвідчують неабиякий талант і доволі поважний рівень версифікаційної майстерності поета. Особливе місце в його творчості належить епітетам, найуживанішим серед яких є епітет тихий своєрідний «показник» тяжіння літератора до світової гармонії. Яричевський майстер використання стилістичних фігур. Їм він віддавав перевагу порівняно з тропами чи лексичними засобами мовної виразності. У поезії митця простежуємо: ампліфікацію, рефрен, плеоназм, епексегезу, епіфонему, діалогізм, апосіопезу, ретардацію, антиметаболу, різні види інверсії, риторичні фігури і под. Рання поезія Яричевського здебільшого астрофічна. Згодом він звертається до катрена, практикує шестивірш, сонет. Поет розробляв і різні віршові розміри п’ятистопні ямб і хорей, шестистопний хорей, чотиристопний дактиль, білий шестистопний хорей тощо. Йому належить ряд неологізмів і справді оригінальних, асоціативних образних конструкцій.
Віршовий доробок С.Яричевського позначений мінімумом заідеологізованості, болючими роздумами про Україну, долю народу, органічним зв’язком із уснопоетичною традицією, поетизацією мінорних настроїв. Водночас поет прагнув збагатити арсенал образотворчих засобів здобутками новітніх європейських художніх тенденцій, зосібна, віденського сецесіонізму. Художні пошуки поета суголосні з творчістю Т.Шевченка, І.Франка, Я.Щоголева, П.Грабовського, представників «Молодої Музи». Одначе вірші Яричевського відрізняються, скажімо, від «молодомузівських» нижчим ступенем образної асоціативності. Отже, Яричевський-поет посідає одне з помітних місць у літературному процесі складного й неоднозначного періоду межі віків. Він один із тих, хто творив багатоманітність тогочасної української поезії, що дала їй змогу відіграти важливу роль у духовному житті народу.
С.Яричевський був не лише талановитим поетом. Його перу належить цілий ряд зразків малої прози, що засвідчили пошуки нових естетичних канонів, жанрово-стильове експериментування, характерні для нової генерації митців. Прозовий доробок С.Яричевського прикметний помітною ідейно-тематичною диференціацією (розробка тем міста, життя інтелігенції, міщанства), урізноманітненням і ускладненням виражальних засобів (психологізація та ліризація письма, застосування внутрішнього мовлення, прийому «потоку свідомості», тяжіння до настроєвості), жанрових модифікацій прозописьма (нарис, акварель, фрагмент, образок). Художні пошуки Яричевського-прозаїка, назагал, безпосередньо пов’язані з кардинальною зміною естетичних і поетикально-стильових орієнтирів вітчизняного письменства.
У прозі С.Яричевського перехрещуються дві тенденції, що визначають проблемно-тематичні й поетикальні концепти його творів. З одного боку, простежуємо закоріненість світогляду митця в традиції вітчизняного літературно-мистецького процесу, з іншого зв’язки з філософсько-естетичною концепцією так званої Віденської сецесії. Вплив останньої виявляється передовсім в органічному суміщенні поетикально-стильових ознак реалізму, символізму, імпресіонізму, експресіонізму, натуралізму. Показовими з огляду на це є спроби автора подолати надмірну описовість, наблизитися до живого, мінливого враження від споглядання дійсності, увиразнення настроєвої домінанти в композиції, діалогах, розширення можливостей внутрішнього мовлення, психологічної деталізації, лаконізму й фрагментарності письма.
Проблемо-тематичний спектр малої прози митця визначається передовсім зверненням до складного й неоднозначного внутрішнього світу людини. Це сучасник письменника, особистість, яка переживає екзистенційне почуття самотності, невлаштованості, пошуків власного «я», сенсу існування, гармонії й ідеалу в житті. Соціальні характеристики персонажа, суспільна проблематика, як правило, вторинні й не мають для письменника посутнього значення. Між тим, головним для С.Яричевського залишаються екзистенційно-філософські питання: життя і смерть, самотність і відчуження людини, її розгубленість, прагнення осягнути повноту буття й марність спроб віднайти порозуміння з довкіллям.
Драматургічний спадок С.Яричевського відбиває основні художні тенденції доби, пов’язані насамперед із явним протистоянням народницького театру та модерної драми ідей і символів, викликаної до життя впливами західноєвропейського мистецтва (Г.Ібсен, Г.Гауптман, М.Метерлінк тощо). Спостереження над драмами письменника дають підстави для висновку про його тяжіння до засвоєння елементів різних стильових тенденцій, родів і жанрів літератури. Драматург помітно ліризує й епізує п’єсу. Ліризація виявляється передовсім в емоційних ремарках, ритмомелодиці («Небесні співці»), а також психологічних рефлексіях («Княгиня Любов», «Початок кінця»), активному послуговуванні символікою («Горемир»).
Тенденція до епізації драматичної дії теж пов’язана з розширенням спектру функціонування авторської ремарки, яка в п’єсах С.Яричевського помітно наратологізується стає своєрідним претекстом, що віддзеркалює мотивацію драматичних колізій. Маємо на оці ремарки-описи («Лови на ловців», «Де згода в родині», «Небесні співці») й оціночно-емоційні ремарки («Боягузи», «Княгиня Любов»). Ознаки епічності художнього світобачення автора простежуємо й у підходах до обробки фольклорного матеріалу, в аналітичній техніці викладу.
Як свідчать спостереження, драматичні твори митця прикметні синкретичним характером образності. С.Яричевський поєднує в одному творі елементи різних художніх систем, стилів романтизму, реалізму, неоромантизму, символізму. Вважаємо це виявом приналежності п’єс автора до нової, модерної літератури перехідного періоду. Вочевидь, письменник прагнув відійти від усталено-традиційних мистецьких форм, засобів поетики, що на кінець ХІХ віку вичерпали власний художній потенціал.
Будучи представником порубіжної доби, Яричевський-драматург, ясна річ, апелював до художнього досвіду попередників. Водночас він прагнув абстрагуватися від традиції, засвоїти здобутки мистецтва модернізму, що спричинялося до посутніх змін у модифікації художньої образності п’єс. Таким чином, незважаючи на позірне тяжіння до реалізмоцентристської моделі буття, в п’єсах письменника простежуються загальноестетичні принципи модернізму, його поетикально-стильові домінанти. Адже позасумнівними є часткове заперечення раціонального світосприйняття, визнання інтуїтивного способу пізнання, суб’єктивності світобачення, звернення до метафізичного виміру існування, архетипних культурних традицій, інтерпретації та реінтепретації міфу, символіки, збагачення драми екзистенційно-психологічною проблематикою.
Спадщина С. Яричевського кількісно та якісно збагатила контекст української літератури кінця ХІХ початку ХХ ст. У цьому, зосібна, переконує проведений аналіз його поетичного набутку, прози та драматургії. Глибокий патріотизм, високе почуття національної й громадянської відповідальності, талановитість пера забезпечують письменникові належне місце у вітчизняному літературному процесі. Дослідження творчості С.Яричевського дає підстави вважати його представником української модерної літератури. Здобутки митця у царині красного письменства не можуть залишатися поза увагою. Глибоке вивчення загалом оригінального доробку Сильвестра Яричевського привносить чимало нового й важливого в історію національної літератури.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Абрамович Семен. Біблія як форманта філологічної культури. К.: Видавничий центр КНТЕУ Чернівці: Рута, 2002. 230 с.
2. Авраменко Наталія. Експлікація образів буддизму, іудаїзму, християнства як складових міфологічних систем у ліриці українських та англо-американських символістів // Наукові записки. Серія: Літературознавство. Тернопіль: ТНПУ, 2004. Вип. ХV. С. 266 274.
3. Агеєва В.П. Українська імпресіоністична проза. К.: Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, 1994. 160 с.
4. Адорно Т. Проблемы философии морали. М.: Изд-во «Республика», 2000. 239 с.
5. Андрусів С. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст. Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2000; Тернопіль: Джура, 2000. 340 с.
6. Антологія модерної української драми / Редактор, упорядник і автор вступних статей Лариса М.Л. Залеська-Онишкевич. К. Едмонтон -Торонто, 1998. 533 с.
7. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. 2-е вид., доповнене. Львів: Літопис, 2001. 832 с.
8. Антологія українського оповідання: У 4 т. К.: Державне вид-во худ. літератури, 1960. Т.1. 576 с.; Т.2. 747 с.; Т.3. 684 с.; Т.4. 583 с.
9. Антонович Д. Триста років українського театру. 1619 1919 та інші праці / Д.Антонович та інш. /. Підготовка текстів, редагування і передмова докторів філологічних наук Г.Ф.Семенюка та Л.С.Дем’янівської. К.: «ВІП», 2003. 418 с.
10. Антофійчук В., Нямцу А. Євангельські мотиви в українській літературі ХІХ ХХ ст.- Чернівці: Рута, 1996. 208 с.
11. Антофійчук Володимир. Євангельські образи в українській літературі ХХ століття. Чернівці: Рута, 2001. 335 с.
12. Антофійчук Володимир. Образ Ісуса Христа в українській літературі ХХ ст. // Вісник Київського інституту «Слов’янський університет». Випуск 9. Філологія /За матеріалами міжнародної конференції «Християнство і слов’янські культури». К., 1998. С. 332 338.
13. Арістотель. Поетика. К.: Мистецтво, 1967. 238 с.
14. Астаф’єв О. Лірика української еміграції: еволюція стильових систем. К.: Смолоскип, 1998. 313 с.
15. Астаф’єв О. Ліричний образ: типове і загальнолюдське // Слово і час. 1990. - № 9. С. 67 73.
16. Астаф’єв Олександр. Реляція «реальність сон» у поезії модернізму // Слово і час. 2002. - № 9. С. 35 43.
17. Бабич Сергій. Діалектика «порожнього місця»: рецепція культурної давнини в українському модернізмі // Слово і час. 2002. - № 6. С. 8 15.
18. Бабій О. Феномен ідеалу та утопічна свідомість // Світогляд і духовна творчість. К.: Наук. думка, 1993. С. 144 151.
19. Багряний І. Українська література й мистецтво під комуністичним московським терором // Сучасність. 1994. № 11. С. 13 23.
20. Банковська Н. Про романтичне мислення // Слово і час. 1990. - № 1. С. 52 61.
21. Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика: Пер. с фр. / Сост., общ. ред. и вступ. ст. Г.К.Косикова. М.: Издательская группа «Прогресс», «Универс», 1994. 616 с.
22. Бахтин М. Эстетика словесного творчества. М.: Искусство, 1979. 424 с.
23. Бахтин М.М. Литературно-критические статьи. М.: Худ.лит., 1986. - 541 с.
24. Белый А. Символизм как миропонимание. М.: Республика, 1994. 528 с.
25. Белый А. Символизм: Книга статей. М.: Мусагет, 1910. 395 с.
26. Бердяєв М. Національність і людство // Сучасність. 1993. С. 149 162.
27. Бернадська Н.І. Український роман: теоретичні проблеми і жанрова еволюція: Монографія. К.: «Академвидав», 2004. 368 с.
28. Бетко І. Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії ХІХ початку ХХ століття. Зелена Гура Київ, 1999. 160 с.
29. Бєлічко Ю. Художник і сучасність. К.: Мистецтво, 1966. 122 с.
30. Біблія і культура: Збірник наукових статей. Вип. 4. Чернівці: Рута, 2002. 280 с.
31. Білецький О. Українська драматургія післяжовтневої доби// Нове мистецтво. 1926. - № 28. С. 9 21.
32. Білецький О. Українська література серед інших літератур світу // Зібрання праць: У 5 т. Т.2. К.: Наук. думка, 1965. С. 5 49.
33. Білецький Ф. Жанри драматичних творів// Українська мова та література в школі. 1966. - № 11. С.21 37.
34. Бондар М. Українська література класичного періоду: рух крізь категорію художності // Слово і час. 2001. - № 7. С. 35 45.
35. Бондар М.П. Поезія пошевченківської епохи. Система жанрів. К.: Наук. думка, 1986. 326 с.
36. Бондаренко Юрій. Національна парадигма українського екзистенціалізму // Слово і час. 2003. - № 6. С. 64 69.
37. Бондарєва О.Є. Драматизм міфу і міфологізм драми: Монографія. Херсон: Персей, 2000. 188 с.
38. Буало Н. Мистецтво поетичне. К.: Мистецтво, 1967. 134 с.
39. Бунчук Б.І. Віршування Івана Франка. Чернівці: Рута, 2000. 308 с.
40. Бураго С.Б. Музыка поэтической речи: Лит.-крит. очерк К.: Дніпро, 1986. 179 с.
41. Буряк Б.С. Художній ідеал і характер. К.: Дніпро, 1967. 328 с.
42. Вільна Я.В. Історико-літературний феномен критичної інтерпретації творчості Г.Квітки-Основ’яненка. Монографія. К.: «Альтерпрес», 2005. 300 с.
43. Волинський П.П. З творчого доробку. К.: Дніпро, 1973. 326 с.
44. Гадамер Х.-Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики: Пер. с нем. / Общ. ред. и вступ. ст. Б.Н. Бессонова. М.: Прогресс, 1988. 704 с.
45. Гальчук О.В. Микола Зеров і античність: Навчальний посібник з історії української літератури. К.: Київський інститут «Слов’янський університет», 2000. 192 с.
46. Гачев Г.Д. Содержательность художественных форм. Эпос. Лирика. Театр. М.: Просвещение, 1968. 476 с.
47. Гей Н.К. Искусство слова: О художественности литературы. М.: Наука, 1967. 364 с.
48. Гинзбург Л. О психологической прозе. Л.: Худ. лит., 1977. 444 с.
49. Глобенко М. З літературознавчої спадщини. Париж, 1961. 248 с.
50. Гнатишак М. Історія української літератури. Прага: Вид-во Юрія Тищенка, 1941. 132 с.
51. Гнатюк Михайло. Іван Франко в літературно-естетичних концепціях його часу. Львів: Каменяр, 1999. 182 с.
52. Голод Роман. Творчість Івана Франка як дзеркало літературного процесу кінця ХІХ початку ХХ ст. // Дивослово. 2005. - № 12. С. 57 59.
53. Голомб Лідія. Із спостережень над українською поезією ХІХ ХХ століть: Зб. статей. Ужгород: Ґражда, 2005. 380 с.
54. Голосовкер Я.Е. Логика мифа. М.: Наука, 1987. 217 с.
55. Голянич Марія. Внутрішня форма слова і художній текст. Коломия: Вік, 1997. 178 с.
56. Горболіс Л.М. Парадигма народнорелігійної моралі в прозі українських письменників кінця ХІХ початку ХХ ст. Суми: ВАТ «СОД» видавництво «Козацький вал», 2004. 200 с.
57. Грабович Г. Профілі і маски. К.: Критика, 2005. 312 с.
58. Грабович Григорій. До історії української літератури (Дослідження, есеї, полеміка). К.: Критика, 2003. 632 с.
59. Грабович Г. Шевченко як міфотворець: Семантика символів у творчості поета. К.: Рад. письменник, 1991. 297 с.
60. Гречанюк Ю., Нямцу А. Проблеми історизму і традиції в літературі ХІХ ХХ ст. Чернівці: Чернівецький державний університет, 1997. 124 с.
61. Гром’як Роман. Історія української літературної критики (від початків до кінця ХІХ століття): Посібник для студентів гуманітарних факультетів вищих навчальних закладів. Тернопіль: Підручники і посібники, 1999. 224 с.
62. Гуляк А.Б. Грицько Григоренко // Володимир Винниченко; Грицько Григоренко: Штрихи до портретів: Навчальний посібник / О.Д.Гнідан, Л.С. Дем’янівська, Л.В. Йолкіна, А.Б.Гуляк. К.: Вища школа, 1995. С. 124 211.
63. Гуляк А.Б. Становлення українського історичного роману. К.: ТОВ «Міжнар. фін. агенція», 1997. 293 с.
64. Гундорова Т. ПроЯвлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму: постмодерна інтерпретація. Львів: Вид-во «Літопис», 1997. 299 с.
65. Гундорова Тамара. Femina melancholica. Стать і культура в тендерній утопії Ольги Кобилянської. К.: Критика, 2002. 272 с.
66. Гундорова Тамара. До питання про літературний критицизм // Слово і час. 1993. - № 3. С. 50 54.
67. Гундорова Тамара. Руйнування романтичної метафізики // Слово і час. 1993. № 11. С. 22 28.
68. Гундорова Тамара. Фрідріх Ніцше й український модернізм// Слово і час. 1997. - № 4. С. 29 33.
69. Давидюк Віктор. Концепції і рецепції. Луцьк: ПВД «Твердиня», 2007. 288 с.
70. Даниленко В. Стереотип, монотип, архетип у культурних моделях // Слово і час. 1994. - № 1. С. 55 59.
71. Демська-Бузуляк Леся. Гендерна інтерпретація жіночих та чоловічих образів в українській літературі ХІХ початку ХХ ст. (новелістика, драматургія) // Слово і час. 2005. - № 4. С. 10 17.
72. Денисюк І. Розвиток української малої прози ХІХ поч. ХХ ст. Львів: Науково-видавниче товариство «Академічний Експрес», 1999. 280 с.
73. Денисюк Іван. Невичерпність атома / Упоряд. та передм. Т.Пастуха. Львів, 2001. 319 с.
74. Денисюк Н. Художній світ письменника. Поняття, терміни і літературознавчі версії. Тернопіль: «Феміна», 2000. 63 с.
75. Державин В.М. Література і літературознавство (Вибрані теоретичні та літературно-критичні праці) / Упоряд. та автор передм. С.Хороб; Автор прим. В.Чобанюк. Івано-Франківськ: «Плай», 2005. 492 с.
76. Дзюба І.М. Автографи відродження: Літературно-критичні нариси. К.: Рад. письм., 1986. 304 с.
77. Дзюба І.М. Поезія // Історія української літератури. ХХ століття: У 2 кн. Кн. 1.: 1910 1930-ті роки: Навч. посібник/ За ред. В.Г.Дончика. К.: Либідь, 1993. С. 148 183.
78. Донцов Дмитро. Дух нашої давнини. 2-е видання. Дрогобич: Вид-во «Відродження», 1991. 342 с.
79. Дорошкевич О. Підручник історії української літератури. Харків Київ: Книгоспілка, 1924. 364 с.
80. Драгоманов М. Українська література, проскрибована російським урядом. Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2001. 94 с.
81. Євшан Микола. Критика; Літературознавство; Естетика / Упор. Н.Шумило. К.: Основи, 1998. 658 с.
82. Єфремов С. Історія українського письменства. К.: Феміна, 1995. 688 с.
83. Єфремов С.О. Щоденники, 1923 1929. К.: ЗАТ «Газета «РАДА», 1997. 848 с.
84. Женетт Ж. Фигуры: Работы по поэтике / Пер. с фр. Е.Васильевой и др. М.: Изд-во им. Кабашниковых, 1998. Т.1. 469 с.; Т.2. 469 с.
85. Животко А. Сучасне українське письменство поза СРСР. Прага, 1937. 20 с.
86. Жулинський М. Від традицій ХІХ століття до ранніх пошуків ХХ та Іван Франко // Сучасність. 1991. № 5. С. 19 27.
87. Жулинський М.Г. Слово і доля: Навч. посібник. К.: А.С.К., 2002. 640 с.
88.