ЮРЧУК ОЛЕНА ОЛЕКСАНДРІВНА. ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ТА СТРАТЕГІЇ РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ АНТИКОЛОНІАЛЬНОГО ТА ПОСТКОЛОНІАЛЬНОГО ХУДОЖНІХ ДИСКУРСІВ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

brief description

ЮРЧУК ОЛЕНА ОЛЕКСАНДРІВНА. Назва дисертаційної роботи: "ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ТА СТРАТЕГІЇ РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ АНТИКОЛОНІАЛЬНОГО ТА ПОСТКОЛОНІАЛЬНОГО ХУДОЖНІХ ДИСКУРСІВ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ"

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА
ШЕВЧЕНКА
На правах рукопису
УДК 821.161.2.09-1(02)
ЮРЧУК ОЛЕНА ОЛЕКСАНДРІВНА
ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ТА СТРАТЕГІЇ РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ
АНТИКОЛОНІАЛЬНОГО ТА ПОСТКОЛОНІАЛЬНОГО ХУДОЖНІХ
ДИСКУРСІВ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ
10.01.01 – українська література
Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук
Науковий консультант –
Білоус Петро Васильович,
доктор філологічних наук,
професор
Київ – 2015
ЗМІСТ
ВСТУП ...................................................................................................... 5
Розділ 1. ПОСТКОЛОНІАЛЬНІ СТУДІЇ ЯК НАУКОВА
ПАРАДИГМА У ДИСКУРСІ СУЧАСНОГО
ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА................................................................................. 18
1.1. Теоретико-методологічні засади постколоніальних студій….. 18
1.2. Колоніалізм та неоколоніалізм як моделі актуалізації суб’єкта
влади………………………………………………………………. 50
Висновки до першого розділу…………………………………………. 55
Розділ 2. УКРАЇНСЬКА (АНТИ/ПОСТ)КОЛОНІАЛЬНА
ЛІТЕРАТУРА ТА РОСІЙСЬКИЙ ІМПЕРІАЛІЗМ: КОНФЛІКТ
НАРАТИВІВ…………………………………………………………………… 59
2.1. Антиколоніальні та постколоніальні наративи в історії
української літератури …………………………………................................ 59
2.2. Українські стратегії опору імперському впливу………………... 66
2.2.1. Чоловічий інфантилізм, месіанство, гра ..................................... 77
2.2.2. Жіночі стратегії опору імперській експансії…………………….. 83
Висновки до другого розділу…………………………………………… 91
Розділ 3. РЕЦЕПЦІЯ ТА РЕІНТЕРПРЕТАЦІЯ ОБРАЗУ УКРАЇНИ В
РОСІЙСЬКОМУ ЛІТЕРАТУРНОМУ ІМПЕРСЬКОМУ
ДИСКУРСІ……………………………………………………………………… 94
3.1. Українське як екзотичне: стратегії імперської
колонізації………………………………………………………………………. 94
3.2. Імперський погляд на українську історію: візія
О. Пушкіна………………………………………………………………………. 105
3.3. Небезпечне імперське прикордоння: візія
М. Лєрмонтова…………………………………………………………………. 115
3.4. Українська історія в контексті імперської двозначності…………. 120
3.5. Репресована українська ідентичність: проблема розщепленої
тожсамості О. Толстого………………………………………………………… 129
3.6. Конфлікт ідентичностей у художньому світі
М. Булгакова……………………………………………………………………. 135
Висновки до третього розділу………………………………………….. 141
Розділ 4. РЕПРЕЗЕНТАЦІЯ АНТИКОЛОНІАЛЬНОГО ТА
ВТОРИННОГО КОЛОНІАЛЬНОГО ДИСКУРСІВ В УКРАЇНСЬКІЙ
ЛІТЕРАТУРІ……………………………………………………………………. 144
4.1. Полемічна література як форма антиколоніального спротиву
імперській експансії……………………………………………………………. 144
4.2. Від антиколоніалізму до вторинного колоніалізму: дискурс
українського бароко……………………………………………………………. 156
4.3. «Исторія Русовъ» як російська імперська версія історії
колонізованого українського народу……………….…………….................... 165
Висновки до четвертого розділу……………………….………………. 176
Розділ 5. СТРАТЕГІЇ «ЧОЛОВІЧОГО РЕАГУВАННЯ» НА ВИЯВИ
КОЛОНІАЛІЗМУ ……………………………………………………………… 179
5.1. Феномен крутія у творчості І. Котляревського…………………… 179
5.2. Інверсивна модель стосунків між колонізованим та
колонізатором у повісті «Художник» Т. Шевченка…………………………. 184
5.3. Раціональне пророцтво у творчості П. Куліша та
І.Франка…………………………………………………………………………. 191
5.4. Українська література й радянський
колоніалізм……………………………………………………………………… 201
5.4.1. Від крутійства до пророцтва……………………………………… 201
5.4.2. Від пророка до блазня…………………………………………….. 217
5.4.3. Від ерзац-культури до національного кітчу: симтоматика
блазнювання……………………………………………………………………. 225
5.5. Концепт «маскарадності» в українській антиколоніальній
критиці………………………………………………………………………….. 243
5.6. Постколоніальний дискурс…………………………………………. 252
5.6.1. Колоніалізм як інфекція: пророча візія С. Процюка……………. 252
5.6.2. Блазень у пошуках ідентичності…………………………………. 261
5.6.3. Нативізм і контракультурація як наслідок травмованої
свідомості……………………………………………………………………….. 274
5.6.4. Ревізія «совка»: гротеск, абсурд театралізація, міфологізація…. 289
Висновки до п’ятого розділу…………………………………………… 310
Розділ 6. ЖІНОЧІ НАРАТИВИ В ДИСКУРСІ КОЛОНІАЛІЗМУ Й
ПОСТКОЛОНІАЛІЗМУ…………………………….......................................................... 313
6.1. Антиколоніалізм у драматичній поемі «Бояриня» Лесі
Українки............................................................................................................... 313
6.2. Реінкарнація української жіночості у творчості
О. Теліги………………………………………………………………………… 318
6.3. Активізація жіночого і чоловічого національних генотипів у
романі «Маруся Чурай» Л. Костенко…………………………………………. 327
6.4. Постколоніальна міфологізація української нації у творчості
М. Матіос……………………………………………………………………….. 334
6.5. Конструювання національного героя у романі «Польові
дослідження з українського сексу» О. Забужко……………………………. 340
Висновки до шостого розділу……………………………………………. 347
ВИСНОВКИ ............................................................................................... 350
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ .......................................................... 356
5
ВСТУП
Провідний теоретик постколоніалізму Ґаятрі Чакраворті Співак у есеї
«Death of a Discipline» акцентує на тому, що спроби новітнього
літературознавства вдатися до «транснаціонального прочитання літератур»
найперше потребують переосмислення минулого соціокультурного досвіду.
Цей процес аналітичної ревізії має здійснюватися з урахуванням
філософсько-світоглядної, когнітивної та ін. специфіки культур, що постали
на уламках імперій або які на певному історичному етапі були змушені
співіснувати з колоніальними практиками, приймаючи моделі імперського
дискурсу. Без ревізій, спрямованих на перепрочитання імперських
дискурсивних практик і форм, новітнє літературознавство залишатиметься
заручником «теорії пригнічення» (subaltern theory), детермінованою
«невитісненими» спогадами національних культур про минулі травми й
катастрофи, зокрема такі, що пов’язані з перебуванням у складі імперського
тіла.
У такому разі у сучасному літературознавстві важливо здійснити
деконструктивістський підхід (у широкому сенсі цього поняття) до історії
літератури, фокусуючи дослідницьку увагу на формах долання колоніалізму
та моделях інтеграції (або й реінтеграції) новітніх літератур у сучасний
соціокультурний простір. Літературознавство поставатиме заручником
минулого, якщо в ньому не буде здійснено концептуально цілісної ревізії
попередніх культурно-історичних канонів і традицій, насамперед в аспекті
ревізіювання «структур влади» (М. Фуко). Без цього нова постколоніальна
мультикультурна чи транскультурна ідентичність як гносеологічна основа
сучасної культури поставатиме неповною.
Фундаментальна трансформація українського політичного й
соціокультурного простору, що припала на кінець 1980-х – поч. 1990-х р., в
особливий спосіб детермінувала і літературний дискурс, визначивши його
специфічну антиколоніальну / постколоніальну спрямованість. В українській
6
літературі окресленого періоду інтенсифікувалися тенденції
постколоніального характеру, які водночас мали значний антиколоніальний
потенціал і були орієнтовані на руйнування імперських (колоніальних)
структур, іманентних для літературного дискурсу попередніх культурноісторичних періодів. Ця специфічна, притаманна українській соціокультурній
і літературній ситуації дихотомія визначила особливості нової
(пост)колоніальної чуттєвості, генологічної специфікації, філософськосвітоглядних проблем, оприявнених у художніх творах досліджуваної доби.
У такий спосіб літературний процес 1990-х рр. був позначений особливою
антиколоніальною спрямованістю, яка з методологічного боку є внутрішньо
чужою для літератури постколоніального типу (М. Павлишин). Водночас з
огляду на історико-політичний контекст Україна початку 1990-х рр.
опинилася в умовах державної незалежності, маючи можливість подолати
нав’язані імперією форми художньої (само)репрезентації.
Водночас репрезентація механізмів і «структур влади» у літературному
й загалом соціокультурному дискурсі належить до пріоритетних тем у річищі
новітніх компаративістичних студій, а також досліджень із теорії літератури.
Протягом усієї історії свого функціонування література в певний спосіб
оприявнює специфічну взаємодію між сконструйованим у авторській уяві
художнім інтенціональним (за Р. Інґарденом) простором і структурами
влади/ідеології, які на окремих етапах розвитку літературного процесу
значною мірою впливали на конструювання «простору літератури»
(М. Бланшо), визначаючи його домінантні вектори, ключові ідеї, основну
проблематику. Мається на увазі не лише експлікована авторська настанова на
зображення антиколоніальної позиції, а й імпліцитні вияви колоніальних
реляцій та експлуатація владних структур, реалізованих як компоненти
авторського художнього світогляду.
У такий спосіб біном «антиколоніальність/постколоніальність» є
ключовим для розуміння літературного процесу, а його аналіз на різних
7
етапах функціонування літературних систем постає важливим завданням
сучасної філологічної науки. Озвучена наукова проблема й досі не була
належним чином осмислена у вітчизняному літературознавстві з
урахуванням як західних напрацювань, так і вітчизняних підходів. У цьому
полягає одне з ключових завдань новітнього українського
літературознавства: окреслити історичну динаміку колоніальних та
антиколоніальних орієнтирів і настанов у дискурсі літератури, показуючи
специфічну кореляцію між структурами влади та стратегіями художнього
мислення; виокремити епістемологічну основу новітньої української
літератури, яка, розвиваючись у лоні формально постколоніальної
проблематики, залишалась посутньо антиколоніальною, утверджуючи
стратегії руйнування імперськості у просторі літератури. Це в особливий
спосіб репрезентує актуальність представленої дисертації, детермінованої
науковою потребою візуалізувати складну динаміку колоніальноантиколоніальних і антиколоніально-постколоніальних трансформацій в
українській літературі на різних етапах її історичної процесуальності.
Стан українських постколоніальних досліджень. На рубежі 80 – 90-х
років ХХ ст. постколоніалізм оприявнений як самодостатня науковокогнітивна парадигма, яка визначає й вектори новітнього літературознавства,
формуючи його гносеологічну перспективу та епістемологічну основу. У
вітчизняній філологічній науці важливим внеском до постколоніальної теорії
стали праці С. Павличко, М. Павлишина, Т. Денисової, Ю. Коваліва,
М. Шкандрія, О. Пахльовської, Т. Гундорової, Н. Зборовської, Г. Сивоконя,
В. Моренця, В. Панченка, Н. Овчаренко, С. Єкельчика, М. Рябчука,
Т. Дзядевич, Р. Веретельника, П. Іванишина, Д. Дроздовського, В. Агеєвої,
Н. Висоцької, О. Пресіч та ін. Українські постколоніальні студії здебільшого
спиралися на здобутки американської та європейської постколоніальної
теорії, зокрема репрезентованої дослідженнями Е. Саїда («Культура й
імперіалізм»), Г. Бгабги («Нація і нарація»), Г. Ч. Співак («В інших
8
світах»), Біла Ешкрофта («Імперія пише у відповідь») та ін.
Часто в лоні української гуманітаристики постколоніальні студії
поставали важливим інструментом для окреслення ширшого поля
соціокультурних та історично-політичних проблем, які мають
інтердисциплінарну природу. Так, зокрема, на перспективність
психоісторичного аналізу в українських постколоніальних умовах вказує
Н. Зборовська; розглядає радянський період як іманентно колоніальний
Г. Сивокінь. Т. Гундорова запроваджує поняття «посттоталітарна
свідомість» для окреслення специфічного мислення, притаманного для
вихідців із СРСР. Пропоноване поняття функціонує у межах
постколоніальної термінології й під час розгляду літератури
пострадянського періоду є синонімом до словосполучення
«постколоніальна свідомість».
Про український постколоніалізм ідеться й у дослідженнях
М. Павлишина (доповіді на Львівському конгресі україністів (1993), з’їзді
славістів у Братиславі (1994), студії «Канон та іконостас» (1997).
П. Іванишин і О. Баган залучають постколоніальний інструментарій для
аналізу сучасних соціокультурних трансформацій, аплікуючи його до
герменевтичних підходів. Дослідники наголошують на типологічних
подібностях між західним (англосаксонським) постколоніальним
дискурсом та вітчизняними поглядами, оприявненими у студіях
Д. Донцова.
Однією з перших монографій, у якій подається аналіз українськоросійських взаємин із позиції постколоніальної критики, є праця
М. Шкандрія «В обіймах імперії: Російська і українська літератури новітньої
доби». У дослідженні науковець послідовно доводить право українців на
визнання себе як колонізованого народу, а отже, право на постколоніальний
статус. Автор уводить у науковий обіг власну термінологію, яка дає
можливість передати своєрідність колоніальних, антиколоніальних та
9
постколоніальних процесів в українській культурі на різних етапах її
історико-культурних трансформацій.
Однак до сьогодні українські постколоніальні студії позначені браком
узагальненої теоретичної матриці й термінологічної бази, що ускладнює
процес залучення цієї теорії до академічного літературознавства. Натомість
маємо широкий спектр дефініцій понять «постколоніалізм»,
«постколоніальна критика», «постколоніальна теорія», авторських моделей
осмислення явищ колоніалізму, антиколоніалізму й постколоніалізму.
Так само широким є методологічний інструментарій, експлуатований
для вивчення явищ, які мають «колоніальну» природу або ж функціонують у
дискурсі «структур влади». У постколоніальних студіях науковці
послуговуються методологією та методичними практиками
постструктуралізму, деконструкції, психоаналізу, феміністичної критики.
З огляду на особливості західноєвропейських та американських
моделей колоніалізму (в аспекті розуміння імперії та колонії) та форм
постколоніальної критики в представленому дослідженні наголошується на
важливості розроблення й окреслення українського варіанту
постколоніальної теорії, яка забезпечуватиме двовекторність у
реінтепретації історії вітчизняної літератури шляхом: 1) деконструкції у
ній імперських структур; 2) конструювання українського національного
«я» (тобто візуалізації питомих рис і дискурсивних практик української
ідентичності, явленої у просторі літератури).
Отже, актуальність дисертації зумовлена:
 потребою оновлення в українському
літературознавстві інтерпретаційних моделей стосовно
візуалізації історії літератури як особливого соціокультурного
процесу, що визначає специфіку художнього мислення;
 нестачею комплексних досліджень у річищі
постколоніальної теорії;
10
 необхідністю уточнення змісту та обсягу
засадничих понять: «постколоніалізм», «постколоніальна
критика», «постколоніальна теорія»;
 ревізією історії української літератури з метою
виокремлення її залежності від імперської «іншості», що
провокує формування антиколоніальної стратегії романтичного
штибу – ідея слова-зброї, поява автора-пророка, який презентує
феномен «непочутості» власним народом, або авторакрутія / блазня, який вдається до самоіронії чи іронічного
розхитування імперського дискурсу.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертація виконана на кафедрі українського літературознавства та
компаративістики Житомирського державного університету імені Івана
Франка у рамках комплексної теми «Історична поетика української
літератури» (затверджено вченою радою Житомирського державного
університету ім. Івана Франка, протокол № 3 від 27 листопада 2000 р.).
Тема дисертаційного дослідження затверджена вченою радою
Житомирського державного університету імені Івана Франка (протокол №
12 від 26.06.2009 року) та на засіданні Бюро Наукової ради НАН України з
проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» (протокол
№ 2 від 18.03.2010 року).
Мета дисертації полягає у теоретичному окресленні особливостей
постколоніальних студій як окремої науково-світоглядної парадигми
новітнього гуманітарного знання; виокремленні базисних для української
теорії (пост)колоніалізму понять і настанов стосовно інтерпретації
художнього наративу з урахуванням реляцій між культурою і
дискурсом/структурами влади; актуалізації та ревізіюванні текстів, що
детермінують колоніальний, антиколоніальний і постколоніальний досвіди
у лоні української літератури на різних етапах її історичного
11
функціонування.
Реалізація мети передбачає розв’язання таких завдань:
- визначити теоретико-методологічні засади
постколоніальної теорії, дослідивши зміст понять «постколоніалізм»,
«постколоніальна критика», «постколоніальна теорія» і окресливши їх
сучасний науковий статус;
- розкрити своєрідність реалізації українського наративу в
лоні імперської культури від початку конструювання та кодифікації
образу України в імперському тексті до остаточного формування
імперського погляду на українську ідентичність;
- окреслити концепцію постколоніальної моделі
інтерпретації та ревізіювання історії української літератури на різних
культурно-історичних етапах її функціонування в аспекті динамічних
реляцій між дискурсом влади та художнім наративом, у якому
реалізовано форми імперської ідеології;
- проаналізувати в аспекті функціонування «дискурсу влади»
тексти давньої літератури, які презентують зародження
антиколоніальних стратегій (полемічна проза), поєднання
антиколоніальної спрямованості та проімперської ідеології (козацькі
літописи), імпліцитні структури імперського наративу («Исторія
Русовъ»);
- дослідити на різних історичних етапах функціонування
української літератури репрезентовані у ній антиколоніальні
(І. Котляревський, Т. Шевченко, П. Куліш, І. Франко, В. Винниченко,
Микола Хвильовий, П. Тичина, О. Гончар, О. Ільченко, В. Стус) та
особливі постколоніальні (С. Процюк, Ю. Андрухович, В. Шевчук,
В. Даниленко, Є. Пашковський, С. Жадан, В. Діброва, С. Жолдак,
Л. Подерв’янський) «маскулінні»/«чоловічі» стратегії ревізіювання
імперського дискурсу;
12
- з’ясувати «феміністичні»/«жіночі» стратегії опору
імперському впливові, визначивши їх іманентні ознаки (Леся Українка,
О. Теліга, Л. Костенко, М. Матіос, О. Забужко).
Об’єкт дослідження – твори української літератури, які візуалізують
антиколоніальні та постколоніальні моделі ревізіювання імперського
дискурсу на різних культурно-історичних етапах його формування.
Предмет дослідження – стратегії ревізії та форми репрезентації
колоніального, антиколоніального й постколоніального наративів у дискурсі
української літератури на різних культурно-історичних етапах її
функціонування.
Матеріалом дослідження обрано прозові, поетичні, драматичні твори
українських письменників, які евентуально виявляють іманентну
антиколоніальну і постколоніальну спрямованість, зокрема, полемічну прозу
І. Вишенського, козацькі літописи, «Исторію Русовъ», тексти
І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини,
О. Теліги, О. Гончара, О. Ільченка, Л. Костенко, В. Стуса, С. Процюка,
С. Жадана, М. Матіос, О. Забужко, а також літературно-критичні праці,
літературознавчі есеї, публіцистику П. Куліша, В. Винниченка, Миколи
Хвильового. Аналізуючи процес становлення постколоніального художнього
дискурсу, дисертантка звертається до творів представників «Житомирської
прозової школи» (В. Шевчук, В. Даниленко, Є. Пашковський),
«Станіславського феномена» (Ю. Андрухович).
Методи дослідження обрано відповідно до специфіки теми, що
потребує комплексного підходу до висвітлення окресленої наукової
проблеми. Для розв’язання поставлених завдань застосовано
постколоніальну теорію, поєднану з порівняльно-типологічним,
порівняльно-історичним методами дослідження літературних і загалом
соціокультурних явищ. Також застосовано методичні підходи
герменевтичного аналізу, практику деконструкції, стратегії феміністичної
13
критики.
Теоретико-методологічну основу дисертації становлять теоретиколітературознавчі та історичні праці В. Агеєвої, О. Астаф’єва, П. Білоуса,
Н. Висоцької, О. Гнатюк, Г. Грабовича, Л. Грицик, Т. Гундорової,
Т. Денисової, В. Дончика, С. Єкельчика, М. Жулинського, О. Забужко,
Н. Зборовської, М. Зерова, П. Іванишина, І. Ісіченка, Ю. Коваліва,
В. Моренця, С. Павличко, М. Павлишина, Я. Поліщука, М. Рябчука,
М. Сулими, Л. Таран, Л. Тарнашинської, В. Хархун, М. Шкандрія,
Р. Шпорлюка, Г. Бгабги, К. Міллет, Е. Саїда, Г. Співак, Е. Томпсон.
Наукова новизна здобутих результатів засвідчена низкою
концептуальних підходів та узагальнень, що розкривають особливості
формування українських антиколоніальних і постколоніальних наративів як
специфічних виявів соціокультурного дискурсу; виокремленні та аналізі
авторських художніх стратегій ревізії імперського «Іншого». У дисертації
уперше:
– запропоновано варіант української постколоніальної теорії, що
базується на двовекторній реінтерпретації історії української літератури:
деконструюванні імперських структур та конструюванні стратегій
антиколоніального реагування на колоніальний стан з урахуваннях
постколоніальної перспективи;
– візуалізовано механізми формування антиколоніальної художньої
стратегії у давній літературі (полемічна проза І. Вишенського), прихованого
імперського наративу («Исторія Русовъ»);
– виокремлено три моделі антиколоніального та постколоніального
спротиву імперській експансії, що репрезентують «чоловічі» художні тексти:
роздвоєння (маска «крутія»), міфотворчість (маска «пророка»), блазнювання
(маска «блазня»);
– охарактеризовано «жіночу» позицію стосовно експлікованих форм
патріархального та імперсько-патріархального дискурсів у кількох
14
текстуальних самопрезентаціях («архетипна українка», «жінка-пророк»,
«сексуальна жінка»);
 удосконалено:
– методологію досліджень процесів і тенденцій української літератури,
пов’язаних із імперським ідеологічним дискурсом;
– критерії аналізу тексту, в якому оприявнено проімперську або
антиімперську авторську позицію;
– поняттєву систему постколоніальних досліджень (запровадження і
тлумачення нових, уточнення апробованих понять);
– систему теоретичних постулатів стосовно стратегії авторського
реагування на вияви колоніалізму та «структури влади»;
На захист винесено:
1. Концепцію постколоніальної моделі інтерпретації та
ревізіювання історії української літератури на різних культурноісторичних етапах її функціонування в аспекті динамічних реляцій між
дискурсом влади та художнім наративом, у якому реалізовано форми
імперської ідеології.
2. Систематизацію фактів, що презентують зародження і
функціонування антиколоніальних і постколоніальних художніх
наративів, які спричинилися до формування окремого
соціокультурного дискурсу в українській гуманітаристиці.
3. Концепцію прочитання «чоловічих» та «жіночих»
авторських стратегій ревізіювання імперської ідеології та реагування
на колоніальні настанови, експлуатовані у низці моделей художньої
презентації авторського «я» у дискурсі літератури.
Наукове та практичне значення одержаних результатів. У процесі
розв’язання наукової проблеми апробовано авторську концепцію
українського варіанту постколоніальної теорії як форми осмислення
художнього наративу; досліджено особливості формування
15
антиколоніальних та постколоніальних моделей в українському
соціокультурному просторі; актуалізовано «чоловічі» та «жіночі» типи
художньої рецепції колоніального досвіду.
Практичне значення результатів дисертаційної роботи засвідчують:
 актуальність постколоніальної теорії як базисної для
ревізії історії української літератури, деконструювання у ній
прихованих імперських структур, осягнення феномену інсталяції
української національної ідентичності у художньому тексті в
умовах антиколоніалізму та постколоніалізму;
 апробованість теоретичних та інтерпретаційних
напрацювань у процесі викладання курсів теорії літератури,
історії української літератури, сучасної української літератури
на філологічних факультетах університетів і педуніверситетів,
у написанні пошукових досліджень (курсових, дипломних,
магістерських, дисертаційних робіт), підготовці підручників і
посібників, а також у викладанні української літератури в
середніх загальноосвітніх навчальних закладах.
Особистий внесок дисертанта. Особистим внеском дисертантки є:
удосконалення понятійної системи постколоніальних досліджень,
розроблення українського варіанту постколоніальної теорії, виокремлення
моделей жіночого й чоловічого ревізіювання імперських маркерів і настанов
у художньому наративі. Дисертаційне дослідження виконане без співавторів і
є самостійним як у викладі матеріалу, так і у формулюванні висновків.
Апробація і впровадження результатів дисертації. Результати
дослідження були апробовані на таких наукових конференціях:
Міжнародній науковій конференції «Леся Українка: естетика, поетика,
текстологія» (Луцьк, 2008); VIII Міжнародній конференції молодих учених
Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (Київ, 2009);
Всеукраїнській науковій конференції з міжнародною участю «Валерій
16
Шевчук – письменник і вчений» (Житомир, 2009); Всеукраїнській науковій
конференції «Тарас Шевченко й Волинь» (Житомир, 2010); Всеукраїнській
науковій конференції «Периферійні та місцеві ідентичності в літературі»
(Миколаїв, 2011); ХІ Міжнародній конференції молодих учених Інститут
літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (Київ, 2011); Міжнародній
конференції «Крихти буття: література і практики повсякдення»
(Бердянськ, 2012); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Іван
Котляревський та українська культура ХІХ – ХХІ століть» (Полтава, 2012);
Міжнародній конференції «Postępy w nauce w ostatnich latach. Nowych
rozwiązań» (Польща, Варшава, 2012); Міжнародній конференції
«Perspektywy rozwoju nauki» (Польща, Гданськ, 2012); Міжнародній
конференції «Teoretyczne i praktyczne innowacje naukowe» (Польща, Краків,
2013); Науково-теоретичній конференції «Поліфонія української
літератури» (Житомир, 2013), Міжнародній науковій конференції
«Скарбниця розуму: інтелектуальний дискурс літератури» (Бердянськ, 2013),
Міжнародній науковій конференції «Філологічні науки в ІІІ тисячолітті»
(Угорщина, Будапешт, 2013), Всеукраїнській науково-практичній
конференції «Феномен шістдесятництва в контексті літератури ХХ століття»
(Острог, 2014), Всеукраїнській науково-практичній конференції «Творчість
Т. Шевченка в слов’янському культурному дискурсі» (Житомир, 2014),
конференції «VII Оломоуцький симпозіум україністів Середньої і Східної
Європи» (Чехія, 2014), Всеукраїнській науково-теоретичній конференції
«Творчість Валерія Шевчука в гуманістичних вимірах сучасності»
(Житомир, 2014).
Публікації. Основні положення дисертації відображено у монографії
«У тіні імперії: українська література у світлі постколоніальної теорії»
(К. : ВЦ «Академія», 2013. – 224 с.), а також у 22 статтях, опублікованих у
фахових виданнях, затверджених ДАК України, і п’ятнадцяти додаткових
публікаціях.
17
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, шести
розділів, висновків і списку використаних джерел (369 найменувань).
Загальний обсяг 387 сторінок, із них 355 сторінок основного тексту.

bibliography

ВИСНОВКИ
Українські постколоніальні студії не мають узагальненої теоретичної
матриці, натомість наявні різноманітні дефініції понять «постколоніалізм»,
«постколоніальна критика», «постколоніальна теорія», авторські моделі
інтерпретації явищ колоніалізму, антиколоніалізму, постколоніалізму.
Широкою за своїм інструментарієм є і методологія – постструктуралізм,
деконструкція, психоаналіз, феміністична критика.
У контексті цього в дисертації зосереджено увагу на розрізненні й
тлумаченні явищ «постколоніальна мистецька практика» (постколоніальна
література), «постколоніалізм», «постколоніальна теорія». Зазначено, що
українські філологічні постколоніальні студії мають фокусуватися на
постколоніальній теорії, яка є узагальнювальною для сукупності ідей,
поглядів, концепцій, орієнтованих на аналіз культурної спадщини
колоніального минулого шляхом інтерпретації імперського та колонізованого
дискурсів із позиції їх взаємодії та взаємовпливів.
Застосування постколоніальної практики аналізу явищ української
літератури привело до розуміння, що в українській ситуації осмислення
колоніального, антиколоніального досвідів потребує власне українського
варіанту постколоніальної теорії. Зважаючи на це, було обґрунтовано
положення, взяті в основу інтерпретаційної моделі: усвідомлення
українського колоніального статусу в минулому; аналіз колоніального,
антиколоніального та постколоніального дискурсів як таких, що
взаємодіють і є вагомою частиною національної ідентифікації;
виокремлення значимості історичного минулого колонізованого
українського народу; подолання неосмисленої переміни знаків у
постколоніальному просторі; розуміння колонізаційних процесів не тільки
як наслідок агресорських імперських дій, а й колабораційних; дослідження
колоніальних та імперських текстів щодо присутності у них авторської
351
суб’єктивності.
Аналіз колоніального, неоколоніального, антиколоніального та
постколоніального художніх дискурсів у культурному просторі дав підстави
для таких висновків:
 російський колоніалізм постає особливою дискурсивною практикою,
спрямованою на анексування колонізованих суб’єктів і тотальне
пригнічення «Іншого», який потрапляє під насильницьку імперську
експансію. Російська імперська політика оприявнює себе у текстуальному
вимірі (як чинник імперського літературного контрадискурсу) лише у
XVІІ столітті й за інтенсифікованого сприяння українського культурнолітературного істеблішменту, який доклався до культурного
ушляхетнення російської імперської дійсності (шляхом розбудови
просвітницьких осередків у Російській імперії, інтелектуалізації
релігійного дискурсу тощо). Остаточно він кристалізується у ХІХ столітті,
яке, крім того, позначене започаткуванням особливої кодифікації образу
України в російському тексті: українське розумілося і транслювалося у
просторі літератури як екзотичне (література мандрів, твори М. Гоголя),
як вороже «інше» («Тамань» М. Лєрмонтова). У будь-якому разі
український простір у лоні Російської імперії був маркований як «чужий»,
а отже, небезпечний, який може містити у собі потенційну приховану
загрозу. З огляду на це історична динаміка стосунків між Російською
імперією та українським колонізованим суб’єктом, зокрема
репрезентована в літературних образах і текстах, постає як історія
боротьби і неприйняття;
 до особливостей упровадження російського колоніалізму належать такі
процеси і явища: марґіналізація національних структур шляхом
привласнення імперією культурних здобутків колонізованого; намагання
асимілювати українську ідентичність у російську, що провадилося за
допомогою русифікації, перешкоджання розвитку української культури,
352
витіснення української мови; формування та закріплення комплексу
неповноцінності – «малоросійства» – за допомогою стратегії
«посестринства». Ці процеси були легітимізовані й особливо
інтенсифіковані у результаті закріплення й популяризації образу
імперської експансії у російських художніх практиках (тексти
представників романтизму, зокрема «Полтава» О. Пушкіна). Російський
колоніалізм був «міфологізований» і маркований у дискурсі передусім
російської літератури як спосіб імплементації вищої форми культури на
інкорпорованих / колонізованих територіях;
 основоположною для української антиколоніальної моделі стала
романтична концепція національного, спрямована на міфологізацію
минулого, оптимізацію майбутнього й відкидання сучасного. У цьому
явищі доцільно розглядати закріплену в українській свідомості орієнтацію
на програш, за яким цінність боротьби мотивується не нагальною
потребою сьогодення, а ідеєю майбутнього, концепцією «золотого віку».
Первні української художньої антиколоніальної стратегії романтичного
штибу зароджуються в полемічній літературі, а найповніше – у
полемічних текстах І. Вишенського, що репрезентують розуміння слова як
зброї, ідею богообраності українського народу, модель автора-пророка,
атрибутами якого є страждання та самотність. У російському
літературному імперському дискурсі було реактуалізовано власний
контрадискурс, вагомою частиною якого стала українська тематика
(К. Рилєєв, О. Толстой та ін.). В історії літератури зафіксовані імперські
тексти, позначені особливою колоніальною амбівалентністю: поєднання
колоніальної та антиколоніальної / національної стратегій (наприклад,
«Исторія Русовъ»);
 український постколоніалізм як специфічна художня практика,
реалізована упродовж останніх двох десятиліть, – це симбіоз
постколоніального дискурсу з постмодерними культурними настановами
353
та стратегіями. Український постмодерний постколоніалізм орієнтований
на деконструкцію колоніального минулого шляхом деміфологізації
історичних і національних стереотипів, а також ревізіювання текстів,
постатей і подій минулого, які позначені різновекторними формами
імперського впливу. В окресленому явищі репрезентовані такі
постколоніальні деконструктивістські засоби, як іронія та самоіронія,
гротеск, театралізованість, «стьоб» тощо;
 колоніальне становище стало чинником формування в українській
літературі несвідомої ґендерної опозиційності в різних моделях
соціокультурної та комунікативної взаємодії: «син – мати», «батько –
дочка», «чоловік – коханка». Модель «син – мати» пов’язана з
перенесенням акцентів у чоловічому психогенезі з маскулінних ознак на
фемінні. Чоловіча фемінізація стимулює гіпертрофоване уявлення про
потребу перебування поряд із матір’ю / Батьківщиною. Для жінокписьменниць материнство – майже табуйована тема, що функціонує і
репрезентує себе у просторі літератури відповідно до принципу
заміщення, коли об’єктом материнської любові стає не дитина, а слабкий
чоловік. Модель «батько – дочка» розпадається на два інваріанти: дочка
як об’єкт любові та дочка як бажаний син. Останній варіант найкраще
ілюструють стосунки І. Франко – Леся Українка, у яких чоловік,
захоплений народницьким міфом батьківства як ідеєю наступництва серед
поколінь письменницького істеблішменту, вдається до підміни «дочки» на
«сина» (концепція «одинокого мужчини»). Модель «чоловік – коханка»
детермінована чоловічими текстами, у яких пропонується різні жіночі
образи: цнотлива коханка, жінка-побратим, жінка-шльондра. На противагу
до них жіночий текст пропонує архетипних «царівен», героїнь, наділених
специфічним сакральним знанням;
 неможливість реалізації національного «я» в особливий спосіб
результувала формуванням варіантів маскулінної та фемінної тожсамості.
354
Українські художні тексти презентують такі іманентно чоловічі стратегії
спротиву імперській експансії: стратегія роздвоєння, в якій автор обирає
маску «крутія» (крутійство як розірваність між національним і імперським
(І. Котляревський), крутійство як корисна / раціональна «мінливість»
(П. Куліш, В. Винниченко); стратегія міфотворчості, за якою, автор вдягає
на себе маску «пророка» (містичне та раціональне пророцтво
Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка); пророцтво як епатаж (М. Хвильовий);
герметичне пророцтво (В. Стус); апокаліптичне пророцтво (С. Процюк,
Є. Пашковський); стратегія блазнювання (блазнювання як самозахист
(П. Тичина); блазнювання як анти постколоніальна деконструкція («БуБа-Бу», Київська школа); блазнювання як міфологізація імперського
(С. Жадан)). Близькою до стратегії блазнювання є модель презентації
українського національного крізь призму «несерйозного»: національне як
сексуальне (козак Мамай О. Ільченка), як архетипно-екзотичне («Собор»
О. Гончара);
 жінки-авторки також обираються для себе різні антиколоніальні стратегії
та іпостасі: «архетипна українка», «жінка-пророк», «сексуальна мати».
Письменниці заміщують пасивну українську патріархальність, формуючи
жіноче пророцтво, для якого основоположним є концепт смерті-мовчання
(тексти Лесі Українки, Ліни Костенко), позиціонуючи потребу чоловічожіночого партнерства (образ коханого-побратима в поезії Олени Теліги,
побратим-чорнокнижник у романі «Польові дослідження з українського
сексу» О. Забужко), уводячи в текст образи жінки-лотри, яка говорить «як
чоловік» та «супроти чоловіка» (аналіз жіночого «я» у різних обставинах:
під час сексу, материнства (найчастіше бажаного), презентації себе як
українки у межах національної та імперської патріархальності),
архетипної матері, яка є носієм національно-сакрального (тексти
М. Матіос).
З огляду на пропоновану в дисертації трансісторичну постколоніальну
355
реконструкцію та гносеологічну ревізію української та почасти російської
(імперської) літератури можна підсумувати, що представлена концепція є
особливою постколоніальною інтерпретаційною практикою, якої потребує
дискурс сучасної історії української літератури. Водночас, попри розпочату
реінтепретацію ключових явищ, текстів і постатей української літератури й
загалом культури, у сучасному літературознавстві досі не подолані принцип
«змін без змін», одновекторні настанови в оцінках стосовно важливих
культурних і передусім текстуальних артефактів минулого. Саме тому
постколоніальні літературознавчі студії залишаються актуальним і
перспективним напрямом новітньої філологічної науки, уможливлюючи
усвідомлення розвитку української літератури на концептуальному й
системному рівні, по-новому інтерпретуючи низку ключових творів, подій і
явищ української культури. Пропонований напрям літературознавчих
досліджень укладається в річище проблематики, актуальної для зарубіжного
літературознавства, де постколоніальні студії стали ключовим доменом
гуманітарного знання наприкінці ХХ – на початку ХХІ століть.