Приліпко Ірина Леонідівна. ІДЕЙНО-ХУДОЖНІ ДОМІНАНТИ ПРОЗИ ПРО ДУХОВЕНСТВО В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТЬ

brief description

Приліпко Ірина Леонідівна. Назва дисертаційної роботи: "ІДЕЙНО-ХУДОЖНІ ДОМІНАНТИ ПРОЗИ ПРО ДУХОВЕНСТВО В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТЬ"

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
На правах рукопису
ПРИЛІПКО ІРИНА ЛЕОНІДІВНА
УДК 821.161.2–3:2–725«18/20»
ІДЕЙНО-ХУДОЖНІ ДОМІНАНТИ
ПРОЗИ ПРО ДУХОВЕНСТВО В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ
ХІХ – ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТЬ

10.01.01 – українська література
Дисертація на здобуття наукового ступеня
доктора філологічних наук
Науковий консультант:
доктор філологічних наук, професор
Гуляк Анатолій Борисович

Київ – 2014
2
ЗМІСТ
Вступ........................................................................................................................3
Розділ 1. Специфіка відображення духовенства і церкви в суспільноісторичній та ідейно-художній парадигмі.......................................................12
Розділ 2. Рецепція образів духовенства в жанрово-стильовій системі
української прози ХІХ ст...................................................................................43
2.1. Особливості моделювання образів духовних діячів і церковно-релігійних
реалій у творах романтично-реалістичного стильового спрямування.............43
2.2. Художні домінанти зображення духовенства в системі реалістичного
типу творчості........................................................................................................54
Розділ 3. Особливості розкриття образів священнослужителів у
парадигмі української літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст................107
3.1. Критична та сатирично-викривальна інтерпретація духовенства у прозі
західноукраїнських письменників межі століть...............................................107
3.2. Церква та її діячі у контексті автобіографічного дискурсу......................160
3.3. Ідейно-тематичні та жанрово-стильові домінанти прози про духовенство
в системі модернізму...........................................................................................193
3.4. Духовенство та церква в історичній прозі межі століть...........................248
Розділ 4. Образи духовенства у художньому просторі української
літератури ХХ – початку ХХІ ст.....................................................................292
4.1. Актуалізація воєнної та суспільно-політичної проблематики у прозі про
духовенство..........................................................................................................292
4.2. Принципи зображення священнослужителів та церкви у творах
«соцреалістичного» спрямування......................................................................315
4.3. Образи духовенства в історичному дискурсі ХХ – початку ХХІ ст........344
4.4. Ідейно-художні домінанти прози про духовенство сучасних авторів....378
Висновки.............................................................................................................436
Список використаних джерел.........................................................................473
3

bibliography

ВИСНОВКИ
У всі часи духовенство відігравало важливу роль на терені духовного й
суспільно-політичного життя народу. Виступаючи втіленням совісті нації,
священики проявляли себе не лише духовними наставниками, а й активними
учасниками суспільно-історичних процесів, творцями культури, науки,
літератури.
Від часу запровадження християнства церкви та монастирі були
осередками освіти та культури. Як свідчить історія, священнослужителі
проявляли себе активними діячами у сфері літератури, освіти та науки.
Знаковими у цьому сенсі є постаті Іларіона, Нестора, Кирила Турівського,
Герасима Смотрицького, Мелетія Смотрицького, Клірика Острозького,
Василя Суразького, Йова Княгинецького, Андрія Римші, Стефана Зизанія,
Захарія Копистенського, Петра Могили, Лазара Барановича, Єпифанія
Славинецького, Варлаама Ясинського, Стефана Яворського, Лаврентія
Горки, Феофана Прокоповича, Георгія Кониського. Духовенство провадило
активну церковну, громадянську та літературну діяльність, спрямовану на
формування національної самосвідомості. У складні історичні періоди
священнослужителі проявили себе учасниками національно-визвольних
змагань, захисниками свого народу, активними громадсько-культурними
діячами. Показовою у цьому контексті є діяльність митрополитів Іларіона,
Петра Могили, Сильвестра Косова, Андрея Шептицького, Йосипа Сліпого,
Василя Липківського, Івана Огієнка, Любомира Гузара.
Духовенству належить значна роль у творенні національної культури та
літератури. Майже вся література Середньовіччя (Х–ХІІІ ст.) була створена
священнослужителями (твори Іларіона, Нестора, диякона Григорія, Данила
Заточника, Клима Смолятича, Луки Жидяти, Іакова Мниха, Серапіона та ін.).
Церковні діячі були авторами полемічної літератури кінця ХVІ–ХVІІ ст.
(твори Петра Скарги, Іпатія Потія, Клірика Острозького, Мелетія
Смотрицького, Василя Суразького, Івана Вишенського, Касіяна Саковича,
Лазаря Барановича, Іоаникія Галятовського), творцями барокової літератури
437
ХVІІ–ХVІІІ ст. (твори Лазара Барановича, Стефана Яворського, Дмитра
Туптала, Іоаникія Галятовського, Лаврентія Горки та ін.). Велике значення у
розвитку літератури, освіти, науки належить західноукраїнському
духовенству ХІХ ст., зокрема О. Духновичу, М. Устияновичу,
А. Могильницькому, М. Шашкевичу, І. Вагилевичу, Я. Головацькому,
І. Гушалевичу, чия творчість й діяльність була пронизана ідеями народності
та національної свідомості. Представники «Руської трійці», поєдуючи
духовну, громадсько-культурну, літературну діяльність, сприяли розвитку
культури й освіти краю, відродженню національної свідомості, виступали за
розвиток літератури на основі живої народної мови.
Вперше як об`єкт зображення духовенство постало в агіографічній
літературі, оригінальні зразки якої виникли у кінці ХІ ст. У житійних творах
сформовано образ духовного подвижника – людини, метою життя якої є
пошук шляху до Бога, а її якостями – моральна досконалість і чудотворення.
З негативним значенням діячі церкви з`явилися у текстах полемічної
літератури.
Утиски прав українського духовенства з боку російського
самодержавства в кінці ХVІІ ст., русифікація та підпорядкування імперській
владі церковно-релігійного життя (після створення Великоруського синоду
1721 р.), зумовили поступову втрату українськими священнослужителями
національних почуттів, розуміння своєї місії, духовного обов`язку. Втрата
духовенством важливої ролі у культурно-освітньому, національному житті,
відчуження від свого народу, зосередження на приватних інтересах
позначилося на рецепції священнослужителів у художніх творах. Критичне
ставлення до церкви та її діячів, яке своїм корінням сягає усної народної
творчості, зокрема соціально-побутових казок, яскраво репрезентоване у
бурлескно-травестійній літературі ХVІІІ ст.: твори Климентія Зіновіїва,
вірші-пасквілі про священика Федора Лісовського («В тысячі сімсот
п`ятомнадцять годі», «Отче Лісовський»), вірші про Кирика («Вірша про
Кирика», «Про Кирика і жадного попа»), «Плач київських ченців», «Отець
Негребецький», твори Івана Пастелія («Пастирю душевний») та Івана
438
Некрашевича («Ісповідь 1789 года февраля дня», «Замисл на попа»,
«Письмо, посланеє к гнідинському священику Іоанну Филиповичу, і к його
сину Петру, і к дячку Стефану Криницькому»).
Несприйняття офіційної церкви, підпорядкованої російському Синоду й
царю, далекої від Бога й народу, спонукало визначного представника
української літератури та філософії – Г. Сковороду – відмовитися від
пропозиції прийняти чернецтво, високий духовний сан і негативно
висловлюватися про церкву та її діячів. Очевидно, з тих же причин не
продовжив церковну кар`єру після навчання у Полтавській духовній
семінарії й засновник нової української літератури – І. Котляревський. У
своїй поемі «Енеїда» (третя частина) у бурлескному стилі письменник
акцентував на домінуючих вадах та негативних рисах тодішнього
духовенства.
Показові образи духовних діячів розкрив у своїх творах Т. Шевченко. У
поемі «Гайдамаки» відповідно до історичної правди висвітлена взаємодія
духовенства й народних повстанців, засуджена національна й релігійна
ворожнеча, до якої було причетне католицьке духовенство. Причина
ворожнечі поляків і українців, осуд католицького духовенства, яке, діючи
спільно з польською шляхтою, прикриваючись Христовим іменем,
переймалося метою релігійного та національного поневолення українців,
сіяло своїми діями розбрат між православними й католиками, українцями і
поляками, акцентовані у поезіях «Полякам» та «Буває, в неволі іноді
згадаю...». Лицемірними й жорстокими катами, які зневажають християнські
чесноти і торгують буллами, постають представники вищого католицького
духовенства у поемі «Єретик». У багатьох своїх творах Т. Шевченко
висловив несприйняття офіційної церкви та її представників, адже у ХІХ ст.
православна церква була одним із засобів колонізаторської політики, а
більшість її діячів були слухняними виконавцями волі влади, далекими від
народу та його інтересів («Неофіти», «Світе ясний! Світе тихий!», «Ходить
собі по церковці...», «Умре муж велій в власяниці», «І Архімед, і Галілей...»).
439
Твори Г. Квітки-Основ`яненка («Добрый пан»), М. Костомарова
(«Сорок лет. Народная малороссийская легенда»), П. Куліша («Чорна рада»),
А. Свидницького (російськомовні оповідання та нариси), Ю. Федьковича
(«Люба-згуба) репрезентують образи духовних діячів, які розкриваються у
контексті романтичної поетики, реалізованої через звернення до
легендарного та історичного матеріалу, етнографізму, через актуалізацію
притчевого та психологічно-особистісного начала. У творах
Г. Квітки-Основ`яненка «Маруся», «Добрый пан» та М. Костомарова «Сорок
лет. Народная малороссийская легенда» акцентовано на ролі церкви, місії
духовного діяча, важливості усвідомлення людиною свого покликання.
Значна роль агіографічних, морально-дидактичних, алегоричних чинників,
підкреслення значення духовних цінностей засвідчують наближеність цих
творів до жанру притчі.
З`ясовано, що романтично-реалістичні чинники визначають ідейнохудожні домінанти образів духовенства у творах Ю. Федьковича «Любазгуба», «Три як рідні брати» та П. Куліша «Чорна рада». На основі поєднання
романтичних і реалістичних стильових домінант, легендарного й історичного
матеріалу в романі «Чорна рада» П. Куліша змодельовано образ Івана
Шрама, який втілює ідею про єдність духовного й національного чинників у
постаті священнослужителя. Важливою є роль образу Шрама у розкритті
сенсу історичних подій, у структуруванні сюжетно-подієвого та наративного
плану роману, в увиразненні його змісту, зокрема ідеї про те, що служіння
Богу є невіддільним від служіння Батьківщині. Своєрідною антитезою до
образу Шрама виступає епізодичний образ єпископа Мефодія – грошолюба й
зрадника, у розкритті якого П. Куліш спирався на козацькі літописи.
У літературі ХІХ ст. з`явилися твори, в яких тема духовенства стала
ключовою: «Записки причетника», «Дяк», «Отець Андрій» Марка Вовчка,
«Люборацькі» А. Свидницького, «Попові груші», «Козарський ланок»
О. Кониського, «Старосвітські батюшки та матушки», «Причепа»,
«Афонський пройдисвіт», «Поміж ворогами» І. Нечуя-Левицького. Проза
письменників-реалістів засвідчує тісний зв`язок літератури та життя. Образи
440
духовенства, церковно-релігійні відносини відтворюються за допомогою
типізації, об`єктивізації зображуваного, описовості, третьоособового
наративу. Марко Вовчок у моделюванні образів духовних діячів середини й
другої половини ХІХ ст. була зорієнтована на реалії народного життя,
різноаспектність зображення. Прикметно, що в малій прозі письменниці
(«Сестра», «Отець Андрій», «Козачка») домінують позитивні образи
духовних діячів, натомість, у великій російськомовній прозі авторки (романи
«Записки причетника», «В глуши») переважають негативні образи. З метою
увиразнення рис, несумісних із уявленням про духовного діяча, письменниця
вдавалася до художніх можливостей сатири й іронії.
Новаторським явищем у прозі про духовенство ХІХ ст. стала сімейна
хроніка А. Свидницького «Люборацькі», в якій тема духовенства є
центральною й розкривається реалістично, на основі особистих вражень, у
векторах таких проблем, як побут подільського духовенства середини
ХІХ ст., стосунки батьків і дітей, занепад старосвітського устрою життя
духовенства, руйнування родини священика, втрата молодим поколінням
національної свідомості внаслідок згубного впливу антинаціонального
виховання, ополячення, окатоличення та русифікації, негативні наслідки
тогочасної бусацько-семінарської освіти й виховання (розкриттям
особливостей навчання у духовних закладах ХІХ ст. роман А. Свидницького
наближається до твору російського письменника М. Помяловського «Нариси
бурси»). Якщо у «Люборацьких» тема духовенства розкрита засобами
реалістичної поетики, то в російськомовних оповіданнях та нарисах
А. Свидницького («Два упрямых», «На похоронах», «Арендарь», «Гаврусь и
Катруся») реалістичні риси поєднані з рамантичними чинниками
структурування художнього світу.
У контексті соціальної тематики, реалізованої у межах реалістичнопубліцистичного стилю, розкриваються образи духовних діячів у прозі
О. Кониського («Суддя Гарбуз», «Наймичка», «За плахту», «Стельмахи»,
«Півнів празник», «Козарський ланок», «Попові груші»). Значну увагу
письменник приділяв показу деморалізації тогочасного духовенства (образи
441