Супрун Володимир Миколайович Аксіологічна концептосфера жіночої прози української діаспори середини ХХ століття

brief description

Супрун Володимир Миколайович, доцент кафедри журналістики Донецького національного університету імені Василя Стуса. Назва дисертації: «Аксіологічна концептосфера жіночої прози української діаспори середини ХХ століття». Шифр та назва спеціальності 10.01.01 українська література. Спецрада Д 26.001.15 Київського національного університету імені Тараса Шевченка

В.  М. Супрун
Аксіологічна
концептосфера жіночої
прози української
діаспори середини
ХХ століття
Монографія
Вінниця
«Твори»
2020
УДК 821.161.2.09(1-87) «19»
С 89
Рекомендовано до друку Вченою радою Донецького національного університету
імені Василя Стуса (протокол №12 від 01.07.2019 р.).
Рецензенти:
ГУРБАНСЬКА А. І., доктор філологічних наук, професор кафедри
української мови і літератури Київського національного університету культури і
мистецтв;
ПОПЛАВСЬКА Н. М., доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри журналістики Тернопільського національного педагогічного університету імені
Володимира Гнатюка;
ХАРЛАН О. Д., доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української та зарубіжної літератури і порівняльного літературознавства Бердянського
державного педагогічного університету.
Науковий редактор:
СЕМЕНЮК Г. Ф., доктор філологічних наук, професор, директор Інституту
філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
СУПРУН В. М.
С 89 Аксіологічна концептосфера жіночої прози української діаспори середини
ХХ століття : монографія. Вінниця : ТОВ «Твори», 2020. 416 с.
ISBN 978-966-949-369-9
Монографія являє собою перше у вітчизняному літературознавстві системне
аналітико-синтетичне дослідження жіночої прози української діаспори середини ХХ
ст., здійснене з урахуванням аксіологічних, гендерно-ідентичних, ментально-духовних, соціально-історичних та еміграційно-дисперсних детермінантів. На основі
наукового осмислення корпусу творів фемінної епіки реконструйовано жіночу картину світу з характерними їй ментальними цінностями. Емпіричні узагальнення дозволили виділити домінантні аксіологічні концепти «Батьківщина», «жінка», «любов /
кохання», які сукупно маркують світоглядну парадигму авторок, окреслюють фемінний модус буття української жінки в екзилі. З’ясовано специфіку образної реаліза-ції
ціннісних концептів, їхнє вартісне значення, поетикальну, ідіостильову, етичну й
естетичну функціональність. Проаналізовано сенсорно-перцептивний потенціал
власне жіночого сприйняття дійсності в проекції її емоційно-чуттєвої художньої ретрансляції. Поряд з визнаними письменницями вперше введено в науковий обіг імена
маловідомих творчих індивідуальностей, чий мистецький набуток доповнив діаспорну частину українського «двоколійного» літературного процесу.
Дослідження розраховане на науковців-філологів, психологів, комунікативістів,
викладачів і студентів вишів, учителів-словесників, а також усіх, хто цікавиться історією української літератури та її органічною окрасою – жіночою творчістю.
ISBN 978-966-949-369-9
УДК 821.161.2.09(1-87) «19»
© Супрун В. М., 2020
© ТОВ «ТВОРИ», 2020
Назва розділу
3
ЗМІСТ
ВСТУП ......................................................................................... 5
РОЗДІЛ І. Теоретико-методологічні засади вивчення
концептуального простору жіночої прози ................... 12
1.1. Жіноче питання в соціокультурній матриці
цивілізації ...................................................................... 12
1.2. Феномен жіночої прози української діаспори .......... 33
1.3. Поняття «концепт» у літературознавчому дискурсі ... 45
1.4. Аксіологія: ціннісно-функціональний підхід
у художній літературі ............................................... 56
РОЗДІЛ ІІ. Концепт «Батьківщина» як корелят
«втраченого раю» в епічному жіночому письмі ......... 70
2.1. Адресатна стратегія етнодидактичного моделювання
в літературі концепту «Батьківщина» ....................... 70
2.2. Концепт «Батьківщина» новітньої доби:
антитоталітарний дискурс ........................................ 96
2.3. Концепт «Батьківщина»: досвід «Ді-Півського»
олітературення ........................................................... 117
2.4. Екзистенціал ностальгії та ревіталізація образу
України на чужині ..................................................... 131
2.5. Віра в Бога як ідейно-аксіологічна константа
концепту «Батьківщина» .......................................... 149
2.6. Сенсорно-перцептивна репрезентація концепту
«Батьківщина» як ознака жіночого письма ............ 165
Зміст
4
РОЗДІЛ ІІІ. Концепт «жінка» як об’єкт самопізнання
   фемінного світу ................................................................. 181
   3.1. Образна репрезентація художнього діапазону
       концепту «жінка» ........................................................ 181
   3.2. Аксіологічні вияви материнства в жіночій
       прозі діаспори ........................................................... 210
   3.3. Архетипний образ сім’ї / родини в аксіологічній
       матриці концепту «жінка» .................................... 231
   3.4. Сенсорно-перцептивний потенціал концепту
       «жінка» ...................................................................... 253
РОЗДІЛ IV. Концепт «любов / кохання» в аксіологічних
   координатах жіночої белетристики ............................ 270
   4.1. Роман «Страх» Олени Звичайної: любов в
       екстремумі тоталітарної доби ............................... 270
   4.2. Особливості осмислення жіночою прозою діаспори
       совєтської концепції кохання ................................ 284
     4.2.1. Модель «вільного кохання» і ціннісна картина
           світу українців ..................................................... 284
     4.2.2. Фемінний нонконформізм до совєтської
           моделі кохання .................................................... 293
   4.3. Образний конструкт «зрада» в аксіології концепту
       «любов / кохання» .................................................... 302
   4.4. Жіноча самотність як екзистенційно-онтологічний
       модус кохання ............................................................ 321
   4.5. «Любов / кохання»: сенсорно-перцептивна
       рецепція концепту ..................................................... 343
ВИСНОВКИ ............................................................................ 363
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ .................. 376

bibliography

ВИСНОВКИ
Сучасна глобалізаційна парадигма людини у світі та динаміка її реалізації позначені антропоцентричними маркерами
гендерної асиметрії в індивідуалізованій матриці сприйняття
дійсності. Драматичний конфлікт біполярної соціальної моделі
«фемінне / маскулінне» з одновимірним його усвідомленням у
межах винятково патріархальних реалій світобудови детермінував стереотипний модус вторинності жінки та її культурних
практик. Чітка демаркаційна грань між статями, інспірована
ранніми цивілізаційними артефактами культури, починаючи від
старозавітних догм гріховної природи жінки, античних дистрибуцій ієрархічного перерозподілу соціально-побутових ролей,
виявлених у міфології і зафіксованих філософськими трактатами Ксенофонта Афінського, Аристотеля, Теофраста й гомерівським епосом; патріархальною упослідженістю середньовічної
епохи з абсолютною підконтрольністю жінки та інквізицією як
формою розправи з непокірністю і вільнодумством; ренесансною уніфікацією значеннєвості жінок різних суспільних щаблів та першими паростками емансипаційних проявів (листи
«Про рівний або нерівний гріх Адама і Єви» Ізотти Ногароли);
просвітницьким поклонінням культу жінки, що, з одного боку,
уможливило її опосередкований вплив на суспільні процеси, а з
іншого – інтенсифікувало проблему потенційних можливостей
жінки не тільки як слабкої статі, а й рівноправного чоловікові суб’єкта соціального процесу (маємо на увазі емансипаційні
праці Мері Волстонкрафт та Олімпії де Гуж). Унаслідок цього
відбулась трансформація суспільної свідомості ХІХ століття,
364
Аксіологічна концептосфера жіночої прози української діаспори середини ХХ століття
що стала відправною точкою виелімінування жіночого питання,
винесення його на порядок денний патріархального суспільства.
Свідченням не лише декларування «жіночого питання», а
й активної реалізації його прогресивним жіноцтвом був пошук
активних форм суспільного творення нової реальності, починаючи від суфражистського руху як модусу гендерної рівноваги й
закінчуючи художніми практиками першорядного мистецького
значення, наприклад, творчий набуток сестер Бронте чи Джордж
Еліот, що, поза сумнівом, сприяло представленню жінки соціокультурному дискурсу доби.
Імпульс гендерної рівності поширював свій вплив і на вітчизняний культурно-мистецький ландшафт. Голос української
жінки не просто долучався до європейського та світового емансипаційного руху, але поступово став активним його модератором. Маємо на увазі передовсім творчі індивідуальності Наталі
Кобринської і Олени Пчілки, мистецький набуток Лесі Українки та Ольги Кобилянської, які сміливо руйнують патріархальну
модель зображення жінки як меншовартісної й уярмленої особистості і пропагують назрілі емансипаційні ідеї у формі художнього протесту маскуліноцентричному оточенню. На початку
ХХ століття ідеї Сімони де Бовуар, Елейн Шовалтер, Елен Сіксу, Юлії Крістєвої, Джудіт Батлер та ін. надали проблемі жіночої
емансипації феміністичних контурів, де центральним об’єктом
стає категорія «іншої», що вивело жіноче питання в площину
ціннісних вимірів жіночої правди буття й у подальшому дало
можливість представницям нового покоління українського фемінізму (Тамара Гундорова, Соломія Павличко, Віра Агеєва,
Ніла Зборовська, Оксана Забужко, Людмила Таран та ін.) посвоєму осмислити внутрішній драматизм жінки, її роль і значення у вітчизняному й культурно-глобальному контексті.
Поступове розв’язання жіночого питання відкрило жінці доступ до культурно-мистецьких практик, чільне місце серед яких
посідає літературно-художня. Мистецтво слова стає способом
365
Висновки
актуалізації внутрішніх резервів жіночого мікрокосму, «вписування» фемінної модальності в соціокультурну матрицю цивілізаційного контексту, де ідентичність жінки виявляє «інший»
погляд на давні стереотипи. Жіноча література сміливо довела
свою ідейно-тематичну, проблемну й естетичну вартісність не
як маргіналізований рудимент великої «чоловічої літератури»
чи «дамська проза для втішання» (Євгенія Щеглова), а мистецької сили художній стартап жінки в культурологічних імпульсах
цивілізації.
Унаслідок історико-драматичних подій в Україні перших
десятиліть ХХ століття, що призвели до процесу біфуркації літератури на діаспорну й «материкову», жіноча проза набуває
специфічних національних ознак і кваліфікується в діаспорній
її частині як спадщина фемінного красного письменства. Воно
репрезентує горизонти жіночої картини світу концептуальними
вимірами аксіологічних домінант й генетично не протиставляється, а доповнює вітчизняний «двоколійний» літературний
процес жіночим досвідом та осмисленням буття. Водночас унікальність феномена жіночої прози української діаспори обумовлена іманентними ознаками жіночого авторства фемінного
наративу. Ця художня творчість абсорбувала як традиції української класичної літератури (митець і мистецтво на послузі нації
й державницьких інтересів, роль жінки в житті Батьківщини),
так і плюралізм транспозиційних впливів літератури «вільного» світу, виявлених здебільшого в координатах психологізму,
зокрема жіночого.
Своєрідна жіноча авторська модель світу потребує валідної
верифікації її суб’єктивно-модальних, когнітивних й онтологічних констант у межах фемінного дискурсу. Саме художній концепт став іманентним інструментом ретрансляції по-жіночому
суб’єктивних підходів до конкретизації буття в їх аксіологічних вимірах. Він національно маркує творчість мисткинь, адже
трафаретно накладає індивідуалізовані ментальні матриці на
366
Аксіологічна концептосфера жіночої прози української діаспори середини ХХ століття
етностереотипи народу й робить це у спосіб образних репрезентацій ідіосфери авторки як сукупного квалітативу соціальних,
емоційно-оцінних, символічних, асоціативних і – що найголовніше – ціннісних значень. Вони формують конгломеративну
модель художнього концепту шляхом образних його виявів та
реалізації ідейного навантаження твору, яке через авторську
оперативну систему продукує концептуальний простір тексту:
концепт «Батьківщина» виражається крізь призму ідейних маркерів боротьби за її волю, туги, віри в Бога тощо.
Когнітивні механізми ретрансляції жіночої картини світу,
які відбиваються у фемінній прозі української діаспори за допомогою ключових концептів, об’єктивуються ціннісно. Аксіологічні концепти, з одного боку, зберігають суб’єктивно
жіночу ціннісну інформацію, а з іншого – співвідносяться із
загальнолюдськими, національними та міжчасовими критеріями в їх історичній парадигмі, набуваючи трансцивілізаційних
ознак. Етична прагматика аксіологічних цінностей виявляється
в трансформації аксіосфери реципієнта, формуванні аксіологічного ідеалу, верифікованого діахронічними та міжнаціональними вимірами універсалізму й доведеного до рівня спільного
знаменника аксіологічної матриці буття. Функціональне навантаження естетичних цінностей, які втілює художня література,
полягає у формуванні в читача потреби сприймати світ через
посередництво категорій краси і гармонії. Тому аксіологічний
концепт матиме впливогенний ефект лише за умови узгодження
його морально-етичної ваги зі глорифікаційною формою вияву.
Ґрунтуючись на сучасних дослідженнях аксіології як науки,
можемо констатувати, що ціннісні концепти жіночої прози української діаспори диференціюються за тривимірною шкалою на
загальнолюдські, суспільні та особистісні. До першої групи зараховуємо концепт «Батьківщина», в основі якого лежать онтологічні параметри генетичної прив’язаності до локусу місця
народження («мала вітчизна») з такими його виявами, як мова,
367
Висновки
звичаї, традиції, обряди тощо. Друга група представлена концептом «жінка», соціально детермінованим унаслідок гендерного протиставлення. Аксіологічне наповнення концепту обумовлене суспільною згодою про спеціальне ставлення до жінки,
що є мірилом моральної свідомості й духовного універсуму народу. Третю групу репрезентує особистісно ціннісний концепт
«любов / кохання», індукований пізнанням внутрішнього світу
особистості через емпірично засвоєний почуттєвий досвід, який
підноситься до рівня духовного абсолюту, здатного в жіночому
епосі на офірну самопожертву.
Специфічно жіночий (як берегині духовних святостей роду
й народу) спосіб актуалізації українського буття через етнопедагогічну естафетність національних цінностей втілено в концепті «Батьківщина». Виховна модальність творів жіночої прози
діаспори виявляється в активній інтеріоризуючій функції, особливо на молодого реципієнта, який ніколи не бачив землі предків. Крайобраз далекої, милої серцю Батьківщини, географічно
й ментально віддаленої від емігрантської молоді, письменниці створюють, залучаючи персоніфіковані деталі етнокосмосу.
Так, образ запічного цвіркуна з повісті «Далекий світ» Софії
Парфанович, з одного боку, через елементи казковості тримає
увагу наймолодших читачів, а з іншого – стає для дорослого читача «шпариною» в минуле, куди вже немає вороття.
Художні описи українського етносвіту, починаючи від опису хати й закінчуючи пейзажами України, синтезовано «працюють» на моделювання цілісного концепту «Батьківщина»,
проте не переобтяжують увагу реципієнта екстенсивними етноінформативними подробицями. Вони, навпаки, зацікавлюють
вихопленими з національного контексту тими інтеріоризуючими маркерами, які, на думку мисткинь, можуть заінтригувати
молодь ефектністю обрядової актуалізації (фольклорна образність обрядодії водіння коня в повісті «Далекий світ») чи пригодницькою історичною драматизацією національного дискурсу
368
Аксіологічна концептосфера жіночої прози української діаспори середини ХХ століття
(гостросюжетні поневіряння родини Диких та їхнього собаки
Фіка з повісті «Такий він був… (Історія одного пса)» Софії Парфанович, синекдохально осмислені як трагічні сторінки історії
нації), що стає дієвим фактором національно-виховної аксіологізації підростаючих поколінь.
Художня імплементація жіночою прозою діаспори аксіологічного концепту «Батьківщина» в суспільно-історичній парадигмі ХХ ст. об’єктивована крізь призму національної екзистенції під обухом червоного тоталітаризму трагедією голодомору
(«Без лікарів і священників, без могил і хрестів» Олени Звичайної); підпільною партизанською боротьбою з більшовицькою навалою, жертвами якої стають кращі сини України, чий
подвиг в ім’я вітчизни множить патріотичний пафос національної нескореності («Іменем революції» Людмили Коваленко);
в’язнично-табірними реаліями, застінками для інакомислячих
(«В кігтях НКВД» Ольги Мак). Сукупно це дає ключ до розуміння ціннісно-офірної значеннєвості Батьківщини й боротьби
за її утвердження в житті жінки-авторки.
Модусом розімкнення режимного апокаліпсиса стало гартування сили духу української нації повоєнними таборами «ДіПі», де закладалися підвалини для оприявнення правди про
Україну світові. Жіноча проза діаспори концептуалізує портрет
Батьківщини, розвінчуючи соцреалістичну догматику єдиного
совєтського народу. У кожному творі цієї тематичної групи детальна інструменталізація концепту «Батьківщина» через плекання персонажами України в собі як способу її збереження та
відкриття світові. Табори «Ді-Пі» являють їм локус свободи, хай
і обмежений таборовими законами з нелегким трибом щоденного існування, але водночас це й спосіб перевірки ціннісної ваги
Батьківщини в аксіологічній матриці мірою її присутності в
житті героїв, об’єднаних єдиним духовним зв’язком з Україною.
Дискурс свободи, здобутий уже у вільному світі, не приносить жінці-авторці соціального затишку. Навпаки – відірваність
369
Висновки
від отчих порогів стає каталізатором болісної ностальгії за Батьківщиною, туга за якою виливається в корпус творів з домінантною проблемою екзистенційної самоти на чужині. Художній масив жіночої прози української діаспори на поверхню аксіологічної реальності виносить концепт «Батьківщина» у двовалентному його мистецькому виразі: в ностальгійному фокусі пасивної
авторефлексії та в активній ревіталізації образу України поза
її географічними координатами. Перша форма вираження концепту прикметна усвідомленням безповоротної втрати зв’язків
з вітчизною й намаганням бодай мнемонічно культивувати її
образ, позначений семантикою солодких спогадів й ностальгійного щему водночас (нарис «Лист звідтіля» Лесі Лисак). Друга
форма виявляє ревіталізаційний потенціал концепту «Батьківщина» як модусу існування емігрантів, котрі не мислять себе
поза Україною, тому культивують свій автентичний топос, де
найменші деталі зберігають національний образ світу (повість
«До Канади» Олександри Шпак).
Одним із стрижнів ментальної матриці українства в художній верифікації жінки-авторки є ідея Бога як сакруму світоглядних засад та генетичного коду нації. Їх художньо вибудувано
на аксіологічному перехресті жіночої релігійності й відданості
Батьківщині. Цілком органічну контамінацію християнських
і національних цінностей концептуалізовано в жіночій прозі
української діаспори ідейно-смисловими експлікатами концепту «Батьківщина», – починаючи від віри в Бога як каталізатора
боротьби за незалежність вітчизни й закінчуючи комунікативним потенціалом молитви у функціональному навантаженні
сакралізованого єднання «материкової» та діаспорної частин
України в спільних соборницьких проявах. Ідея віри продукує
перманентний діалог з Богом про свій народ, виявляє і дисиміляційні практики в умовах етнодисперсних та геополітичних
дифузій українства, і генетичне утривавлення присутності нації
на своїй землі.
370
Аксіологічна концептосфера жіночої прози української діаспори середини ХХ століття
Системне усвідомлення аксіологічної матриці жіночої прози діаспори виявило першорядність концепту «жінка» з художньо-конотаційною широтою образного спектра героїнь, що
синекдохально формує цілісне бачення жіночої картини світу.
Адже саме жінка може найбільш точно відчути й передати стан
особистої душі, описати свої взаємини з оточенням, репрезентувати бачення себе в соціумі і ставлення соціуму до себе крізь
гендерну призму жіночої ідентичності. Дистрибутивна категоризація концепту «жінка» дозволила виявити повний спектр
репрезентації героїнь діаспорної жіночої прози 1940-60-х рр.
за ознаками їх зовнішньо-фізіологічного, психологічного й соціально-статусного наповнення. Концептуальна продуманість
кожного образу дає можливість осягнути авторські інтенції,
вкладені в його художнє наповнення, дійти валідних висновків
про аксіологічні параметри ментальності жінки.
Іманентною формою ціннісного наповнення концепту «жінка» стає явище материнства, наділене в жіночій прозі діаспори
сакральним ореолом святості. При цьому ієрофанічний акт фізіологічної репродукції в жіночому епосі – це не лише спосіб
онтологічного утривавлення людства, а й через виховання дитини – творча спроба вплинути на процес гуманізації соціуму, що
й аксіологізує інститут материнства в колективній свідомості
людства.